Таким чином, річний строк, передбачений у ст.559 ЦК України для договору поруки, не можна відносити до строків позовної давності. Як справедливо зазначав М.А. Гурвич, "непослідовно було б вважати один строк дії поруки припиняючим, в інший строком давності. Природа зобов'язання в обох випадках є тотожною".

Отже, у нас є всі підстави вважати як законні (6 місяців та 1 рік), так і договірні строки дії поруки, що передбачені ст.559 ЦК України, припиняючи ми [48.196].

Визначення строку дії поруки як припиняючого тягне наступні юридичні наслідки:

1) його закінчення є підставою для припинення поруки;

2) у випадку пропуску кредитором строку заявлення вимог до поручителя цей строк не може бути поновлено, зупинено чи перервано з підстав, передбачених у. ст.263, 264, ч.5 ст.267 ЦК України, оскільки вони стосуються інституту позовної давності;

3) не стосується строку, передбаченого у ч.4 ст.559 ЦК України, і положення ч.3 ст.267 ЦК України про застосування судом строку позовної давності за заявою сторін. Це означає, що суд зобов'язаний самостійно застосовувати норми про строк, інакше рішення суду може бути скасовано вищестоящою інстанцією як таке, що не відповідає вимогам норм матеріального права;

4) у випадку, якщо поручитель поза межами строку дії поруки помилково виконає уже фактично неіснуючий обов'язок, він може за своїм вибором вимагати повернення виконаного як безпідставно одержаного кредитором (ст.1212 ЦК України). Норма ч.1 ст.267 ЦК України про те, що особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності, в даному випадку не підлягає застосуванню;

5) при розгляді спору суд, встановивши факт закінчення строку дії поруки, відмовляє кредитору в позові за відсутністю у нього права вимагати стягнення боргу з поручителя, яке припинилося у зв'язку з його спливом, на відміну від вимоги, поданої в суд з пропуском строку позовної давності. В останньому випадку суд зобов'язаний з'ясувати, чи мало місце порушення права, і, якщо такий факт у судовому засіданні підтвердиться, то суд відмовляє у задоволенні позову саме у зв'язку із пропуском строку позовної давності [33, 158].

На практиці можлива ситуація, коли строк, на який видано поруку, буде більшим, ніж строк позовної давності за основним зобов'язанням, на забезпечення якого її видано. Наприклад, строк позовної давності за грошовим зобов'язанням становить 3 роки, а поруку видано на 4 роки або строк позовної давності для стягнення неустойки (штрафу, пені) становить 1 рік, а чинність поруки сторони в договорі визначили у1,5 роки. Причому початок перебігу вказаних строків завжди співпадає - це день наступний за днем настання строку виконання основного зобов'язання (абз.1 ч.5 ст.261 та ч.4 ст.559 ЦК України). Тоді, згідно із ст.266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (неустойки, застави, поруки тощо). Таким чином, мова йде про два різні строки, які застосовуються до зобов'язання поруки - строк дії (чинності) поруки, тобто, як уже було вказано, припиняючий строк, та строк позовної давності. Вищенаведене ще раз доводить, що строк позовної давності та припиняючий строк для правовідносин поруки - це не одне і те ж. Наведений приклад є чи не єдиним У правовідносинах поруки, коли матеріальне право кредитора звернутися з вимогою до поручителя ще існує, а право на його захист (процесуальне право) відсутнє. У даному випадку зобов'язання поручителя набирає рис натурального. Це означає, що сплачене за таким зобов'язанням не може бути витребуване назад як неналежно виконане [56.124].

Заслуговує на увагу також питання про те, чи може умова договору про дію поруки до фактичного виконання основного зобов'язання розглядатися як визначення строку дії поруки, що досить часто має місце в договірній практиці. На наш погляд, для вирішення цієї проблеми необхідно звернутися до визначення поняття строку та терміну в цивільному праві. На сьогодні на законодавчому рівні проведено чітке розмежування цих понять. Так, у відповідності до ст.251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, що має юридичне значення. Є також різниця в порядку визначення строків та термінів. Зокрема, згідно із ст.252 ЦК України строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, тоді як термін календарною датою або вказівкою на подію, що має неминуче настати [143, 158].

Необхідно відзначити, що у ч.4 ст.559 ЦК України мова йде саме про строк, тому при його встановленні в договорі слід керуватися ч.1 ст.252 ЦК України про визначення строку роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. З урахуванням вищенаведеного передбачену в договорі умову про дію поруки до фактичного виконання основного обов'язку боржника перед кредитором не можна вважати умовою про строк. Фактично мова йде про те, що строк в договорі поруки взагалі не передбачений, а тому застосуванню підлягатиме норма ч.4 ст.559 ЦК України, яка передбачає, що y разі, якщо строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання Основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки" [63, 420].

Як в теорії, так і на практиці чимало дискусій викликає питання про те, чи нестиме поручитель самостійну відповідальність за невиконання або неналежне виконання свого зобов'язання за договором поруки, оскільки це питання залишилося поза правовим врегулюванням. Як нами було доведено вище, у випадках, коли у відповідних нормах ЦК України стосовно поруки зустрічається поняття "відповідальність" поручителя, мова йде про зміст його головного обов'язку, а не про самостійну відповідальність за невиконання договору поруки.

Договірна практика свідчить, що сторони досить часто передбачають умову про відповідальність поручителя за невиконання його обов'язку за договором поруки або прострочення його виконання. Найчастіше така відповідальність встановлюється у формі неустойки (штрафу чи пені).

Як було зазначено вище, неустойка є видом цивільно-правової відповідальності. Тому при встановленні неустойки (штрафу, пені) в договорі поруки вона підлягає стягненню саме з поручителя як з особи, винної в невиконанні або неналежному виконанні свого обов'язку. Але разом з тим поручитель, уклавши договір поруки, бере на себе обов'язок нести відповідальність за виконання зобов'язання боржником в такому ж обсязі, включаючи штрафні санкції, нараховані у випадку прострочення боржника. Таким чином застосовуючи у вказаній ситуації до поручителя штрафні санкції, по суті на поручителя покладається обов'язок сплатити неустойку за прострочення сплати неустойки, що суперечить нормам чинного цивільного законодавства [43, 163].

З врахуванням вищенаведеного, необхідно зазначити, що умови договору поруки, якими передбачено відповідальність поручителя за невиконання його договірного обов'язку У формі стягнення неустойки, 3% річних (щодо грошових зобов'язань) слід визнавати законними, але з деякими застереженнями: розрахунки повинні проводитися лише від суми основного зобов'язання, забезпеченого порукою, не беручи до уваги сум неустойки. Наприклад, 0,5 % від суми основного боргу, вартості недопоставленого товару, невиконаних робіт, ненаданих послуг тощо за кожен день прострочення поручителя.

По закінченні розумного строку (ми схиляємося до визначення конкретного строку - наприклад, 7 днів, за аналогією із ст.530 ЦК України) після отримання письмової вимоги кредитора поручитель є боржником, який прострочив виконання зобов'язання, що випливає з договору поруки. Тому, крім виконання обов'язків, покладених на нього згідно з договором поруки, кредитор вправі вимагати від поручителя відшкодування збитків за ст.623 ЦК України та стягнення неустойки, якщо вона була передбачена в договорі [68, 357].

Опираючись на дане дослідження можна зробити наступні висновки:

1. Поручитель наділений цивільними правами і обов'язками уже з моменту укладення договору поруки (на стадії існування договірного зобов'язання). Проте лише на стадії його виконання здійснюється їх реалізація. Тому про виконання договору поруки слід говорити з моменту настання заперечного юридичного факту, змістом якого є відсутність належного виконання зобов'язання боржником у визначений строк.

2. Виконання обов'язку поручителя та заявлення вимог кредитора, за презумпцією, здійснюється в солідарному порядку. На диспозитивних засадах сторони як альтернативний варіант можуть передбачити субсидіарний порядок. Зважаючи на те, що поручителя і боржника не можна вважати боржниками за одним і тим самим зобов'язанням (множинності на стороні боржника не виникає), правила, що стосуються солідарних та субсидіарних зобов'язань (ст.541-544 та ст.619 ЦК України), слід застосовувати до правовідносин поруки виключно в обсязі, що не суперечить її суті.

Отже, за порушення умов договору поруки поручитель несе самостійну майнову відповідальність у формі відшкодування збитків та Стягнення договірної неустойки, що нараховується на суму Основного боргу, вартості недопоставленого товару, невиконаних робіт, ненаданих послуг тощо. Поручителя слід вважати таким, що Прострочив виконання свого обов'язку за Договором поруки по закінченні Розумного строку (наприклад, 7 днів, за аналогією із ст.530 ЦК України) після Отримання письмової вимоги кредитора. Все це і відображає особливості і змісту самих відносин сторін, так і істотних моментів вчинення ними дій у відповідних цивільних правовідносинах.

Висновки

При визначенні правової природи поруки серед дослідників немає одностайності у визначенні змісту основного обов'язку поручителя, що призвело до існування двох підходів - визначення поруки у вузькому (порука-відповідальність) та широкому (порука-виконання) значенні. У першому випадку під порукою розуміють відповідальність за невиконання (неналежне виконання) зобов'язання боржника, що проявляється у відшкодуванні збитків, сплаті санкцій, а по грошових зобов'язання також і сплаті процентів за користування грошовими коштами. у другому ж варіанті за поручителем визнається обов'язок виконати те саме, до чого зобов'язаний боржник відповідно до умов основного зобов'язання: ще одне зобов'язання за змістом тотожне основному, боржником в якому є поручитель.

Не відкидаючи в цілому існування обох підходів до визначення поруки, для вирішення окресленої проблеми може бути запропоновано диференційований підхід. Він дозволить застосовувати один із вказаних варіантів в залежності від суті зобов'язання, що забезпечується, За загальним правилом, при забезпеченні більшості зобов'язань, за договором поруки поручитель зобов'язаний здійснити виконання замість боржника, а також відшкодувати шкоду в повному обсязі, якщо в договорі не буде вказано інше.

Із зазначеного правила є певні винятки, які стосуються зобов'язань, при забезпеченні яких порука-виконання не допускається, а саме:

1) коли зобов'язання, що забезпечується, носить особистий характер;

2) при забезпеченні зобов'язань, предметом яких є утримання від вчинення певних дій (негативне зобов'язання);

3) коли предметом зобов'язання, що забезпечується, є індивідуально-визначена або незамінна річ.

В останньому випадку поручитель повинен нести відповідальність за невиконання або неналежне виконання боржника у формі відшкодування шкоди та сплати неустойки.

За договором поруки поручитель виконує чуже зобов'язання та (або) бере на себе чужу відповідальність у випадку вчинення цивільного правопорушення цією третьою особою - невиконання або неналежного виконання свого зобов'язання. Цим самим поручитель сприяє розвитку цивільно-правового обігу і заслуговує з точки зору законодавця на винагороду. Сам же поручитель правопорушення не вчиняє, у зв'язку з чим його не можна притягнути до відповідальності замість боржника. Тому юридичне підгрунтя для вживання терміну " відповідальність поручителя" на законодавчому рівні відсутнє.

Вжитий у ст.553 ЦК України термін "поручається" більш широко розкриває зміст обов'язку поручителя за договором поруки, ніж термін "відповідає". Під ним слід розуміти здійснення поточного контролю за виконанням боржником зобов'язання, забезпеченого порукою. З цією метою поручителю необхідно надати право у будь-який час вимагати від боржника надання звіту про хід виконання зобов'язання, про його фінансове становище, а також покласти на останнього обов'язок інформувати поручителя про зміни у його майновій сфері, за якими він (поручитель) може судити про потенційну можливість чи, навпаки, неможливість боржника виконати взяте на себе перед кредитором зобов'язання. Це означатиме, що порука буде реалізовуватися уже з моменту укладення договору, а не з моменту порушення зобов'язання боржником.

Отже, порука - вид забезпечення виконання зобов'язання, за яким поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. При невиконанні боржником своїх зобов'язань перед кредитором, як було зазначено вище, їх виконує поручитель, а всі права кредитора переходять до поручителя.

Порука може бути встановлена як одночасно з виникненням головного зобов'язання, так і після цього. Немає підстав заперечувати можливість укладення договору поруки до укладення основного договору (забезпечення майбутнього права вимоги), за умови, що на момент звернення кредитора до поручителя це право вимоги реально існує, певним чином індивідуалізоване і дійсне.

З огляду на вказане, положення про забезпечення порукою лише зобов'язань, які вже існують на даний момент, вироблене судовою практикою на підставі тлумачення норми ст. 191 ЦК УРСР про те, що порукою можуть забезпечуватися лише дійсні вимоги, слід визнати помилковим виходячи із редакції чинного ЦК України.

У разі невиконання основного зобов'язання боржником, поручитель відповідає всім своїм майном, належним йому на праві власності. Вказана ознака є визначальною при відмежуванні поруки від застави, коли заставодавцем виступає не боржник за основним зобов'язанням, а третя особа - майновий поручитель. В останньому випадку обов'язковим є виділення серед майна майнового поручителя конкретних речей, на які може бути звернено стягнення кредитором і це буде гарантією забезпечення інтересів крежитора.

Функціональне призначення поруки залежить від стадії існування цього забезпечувального правовідношення. Так, до моменту порушення основного зобов'язання порука спрямована на стимулювання боржника до виконання взятих на себе обов'язків, а з моменту невиконання чи неналежного виконання, - функціональне спрямування поруки направлене на забезпечення і захист інтересів кредитора та компенсацію його майнових втрат.

Отже, сутність поруки полягає у грошовій сплаті боргу основного боржника бо ж виконання зобов'язання в натурі. Така уніфікованість спричинена запозиченням поруки з римського права та потребами у наявності найбільш зручних механізмів повернення кредитних коштів.

Багатоаспектна правова природа поруки дозволяє провести класифікацію її на види, виокремивши наступні критерії поділу: а) за характером відносин між поручителем і боржником та ознакою відплатності порука може бути комерційною (фінансовою) та некомерційною; б) за обсягом зобов'язання поручителя - повною та частковою; в) залежно від змісту основного обов'язку поручителя доцільно розрізняти взаємозамінну поруку або поруку-виконання, компенсаційну або поруку-відповідальність та заміщаючо-компенсаційну поруку; г) за критерієм черговості заявлення вимог кредитора до поручителя та боржника можна виділити солідарну та субсидіарну поруку.

На підставі здійсненого аналізу правової природи майнової, податкової та кримінально-процесуальної поруки зроблено висновок про те, що вказані правові інститути є самостійними і жодного відношення до поруки як способу забезпечення зобов'язань не мають. З огляду на це норми глави 49 ЦК України на дані відносини не поширюються.

Фізичні особи - підприємці вправі виступати поручителями для забезпечення цивільно-правових зобов'язань без будь-яких обмежень (в тому числі і тоді, коли порука містить ознаки фінансової послуги). З метою формування однакової практики з цього питання необхідно поширити на вказані відносини дію розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 31 березня 2006 р. № 5555, виклавши його назву у наступній редакції: "Про затвердження Положення про можливість надання юридичними особами - суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, та фізичними особами-підприємцями фінансових послуг з надання коштів у позику та надання порук". Також п. l вказаного Положення слід викласти в наступній редакції: " Юридичні особи суб'єкти господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, а також фізичні особи-підприємці надають фінансові послуги з надання коштів у позику (крім на умовах фінансового кредиту) та надання порук відповідно до вимог цивільного законодавства та з урахуванням вимог законодавства України щодо запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом).

Окремо варто наголосити, що поручителям - суб'єктам надання фінансових послуг отримувати ліцензію не потрібно, оскільки ні глава 49 ЦК України, яка стосується поруки, ні ЗУ "Про фінансові послуги та ринки фінансових послуг", ні підзаконні нормативні акти Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України не передбачають порядку ліцензування діяльності з надання фінансової поруки. Водночас із прийняттям ЗУ "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг,) до ЗУ "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" були внесені зміни, відповідно до яких ліцензування діяльності з надання фінансових послуг здійснюється згідно із законами, що регулюють відносини у цих сферах. У зв'язку з наведеним слід підтримати пропозицію Регуцької О. про те, що в Законі України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" необхідно було б зазначити, що ліцензування такого виду фінансових послуг як порука здійснюється з урахуванням, а не відповідно до положень законів, що регулюють відповідні відносини.

Фінансову (комерційну) поруку можна визначити як особливий вид фінансових послуг, що надається фінансовими установами, юридичними особами або фізичними особами підприємцями (поручителі), які поручаються перед кредитором третьої особи (боржника) виконати основне грошове зобов'язання, сплатити неустойку, проценти за користування чужими грошовими коштами, відшкодувати збитки замість боржника і надають поручительські послуги систематично на відплатній основі з метою отримання прибутку.

В сучасних умовах розвитку цивільного обігу можна з певністю стверджувати про наявність правового підгрунтя для виділення фінансової поруки як окремого виду договору поруки зі своїми специфічними ознаками, об'єктом цивільно-правового регулювання, суб'єктним складом.

Як свідчить аналіз правової природи інституту поруки у цивільному праві, спектр правовідносин поруки значно ширший і представлений не лише фінансовою порукою. Тому ЗУ "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" повинен поширюватися лише на відносини щодо надання фінансової поруки, тоді як у п.7 ст.4 вказаного Закону мова йде про надання будь-яких порук. З огляду на вказане, з метою уникнення зловживань у правозастосовчій практиці, особливо з боку контролюючих органів, а також приведення понятійного апарату у відповідність із ЦК України, пропонуємо п.7 ст.4 Закону викласти у такій редакції: "Надання гарантій та фінансових порук", а ст.1 Закону відповідно доповнити визначенням поняття "фінансова порука".

Виділення фінансової поруки в окремий вид не позбавляє права фізичних осіб, які не здійснюють підприємницьку діяльність, а також юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців виступати поручителями, в тому числі безвідплатно, а також у випадках, коли зміст основного обов'язку поручителя не зводиться до сплати грошової суми.

За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку (частково або у повному обсязі - залежно від умов договору). Тобто поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Договір поруки може бути укладено як між двома особами - поручителем та кредитором, так і між трьома - поручителем, кредитором і боржником (позичальником за кредитним договором).

Незважаючи на зміни у правовому регулюванні інституту поруки, які відбулися у зв'язку із набуттям чинності ЦК України, правова оцінка договору поруки як одностороннього, консенсуального та безвідплатного залишається традиційною.

Договір поруки є одностороннім, оскільки встановлює одностороннє зобов'язання, відповідно до якого кредитор має право вимагати від поручителя, щоб той виконав свій основний договірний обов'язок, а поручитель зобов'язаний його виконати.

Договір поруки - це безвідплатний договір, що жодним чином не позбавляє права поручителя отримати винагороду в грошовій чи іншій формі, уклавши при цьому окремий договір про надання послуг з боржником або кредитором.

Обов'язковою вимогою при укладенні договору поруки є досягнення згоди по всіх істотних умовах. Наслідком недотримання цієї вимоги є визнання договору поруки неукладеним. Для суб'єктів правовідносин поруки і насамперед для кредитора це означає, що основне зобов'язання позбавляється додаткових засобів забезпечення його виконання.

Зважаючи на відсутність в ЦК України спеціальних норм стосовно істотних умов договору поруки, слід застосовувати ч.1 ст.638 ЦК України, яка дозволяє зробити висновок про те, що договір поруки можна вважати укладеним при узгодженні умови про предмет, якщо жодною із сторін не заявлено вимогу про умови, щодо яких необхідно досягти згоди.

Предмет договору поруки на етапі його укладення слід характеризувати лише як такий, що може бути визначений за певними критеріями на стадії виконання. Такими критеріями є наступні:

1) вичерпний перелік дій, які зобов'язаний вчинити поручитель у випадку невиконання основного обов'язку боржника;

2) вказівка на зобов'язання боржника, що забезпечується порукою;

3) реквізити основного договору, а саме: відомості про кредитора і боржника, предмет основного договору, строк його виконання, умови відповідальності, визначені для боржника тощо.

Певні труднощі можуть виникнути при визначенні істотних умов договору поруки, що укладається на забезпечення майбутнього основного зобов'язання. Для їх вирішення доцільно при оформленні таких правовідносин застосовувати модель попереднього договору.

Отже, за загальним правилом, як й інші способи забезпечення виконання зобов'язань, договір поруки забезпечує дійсне зобов'язання. Тобто на момент укладення договору поруки між боржником та кредитором вже має існувати основне зобов'язання, або вони укладаються одночасно. Але можливі також випадки забезпечення порукою майбутнього зобов'язання. У цьому випадку договір поруки набирає чинності з моменту виникнення основного зобов'язання.

Цей спосіб забезпечення виконання зобов'язання в Україні найбільш часто застосовується для забезпечення грошових зобов'язань, зокрема, що виникають на підставі договору позики, кредитного договору, договору купівлі-продажу тощо. Хоча може застосовуватися і до інших цивільно-правових відносин.

Список використаних джерел

1. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради

2. Цивільний кодекс України від 16. - 1.2003 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - №. - Ст.356.

3. Про банки і банківську діяльність: Закон України від 7 грудня 2000 року № 2121 - III // Відомості верховної Ради України. - 2001. - № 5-6. - Ст.30.

4. Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг: Закон України від 12 липня 2001 року № 2664-III // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 1. - Ст.1.

5. Про затвердження Положення про Державний реєстр фінансових установ: Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 28.08.2003 р. № 2 41 // Офіційний вісник України. - 2003. - №2 38. - С. 193.

6. Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням і виконанням кредитних договорів // Оглядовий лист Вищого арбітражного суду України № 2 01-8/97 від 31.01.2001

7. Про практику вирішення окремих спорів, пов'язаних із забезпеченням виконання зобов'язань // Оглядовий лист Вищого арбітражного суду України № 2 01-8/637 від 30.05.2001 р.

8. Про визнання договорів неукладеними: причини і наслідки (огляд арбітражної практики і чинного законодавства // Лист арбітражного суду м. Києва від 17.01.2001 р. // Вісник податкової служби України. - 2001. - №1.

Наукова література

9. Агарков М.М. К вопросу о договорной ответственности // Вопросы советского гражданского права: Сборник. - М. - Л., 1945. - C.1l4-155.

10. Азімов Ч.Н. Забезпечення виконання зобов'язань: Навчальний посібник. - Харків: Нац. юр. акад. України, 1995. - 49 с.

11. Аннекенков К. Система русского гражданського права: В 4 т. - СПб., 1901. - Т.3: Права обязательственные. - 490 с.

12. Багач Е. Оцінка істотності (необхідності та достатності) деяких умов цивільно-правового договору // Підприємництво, господарство і право. 2005. - №2 1. - С.26-28.

13. Белов В.А. Поручительство. Опыт теоретической конструкции и обобщения арбитражной практики. - М., 1998. - 234 с.

14. Белов В.А. Суброгация // Очерки по торговому праву: Сборн. Научн. тр. - Ярославль, 2001. - Вып.7. - С.91-101.

15. Бервено С.М. Проблеми договірного права України. - К: Юрінком Інтер, 2006. - 392 с.

16. Бервено С. Система принципів договірного права за новим цивільним законодавством України // Юридична Україна. - 2005. - N 9. - С.303.

17. Богатых Е.А. Гражданское и торговое право: от древнего римского к современному российскому: В 2 ч. - М., 1996. - Ч.1. - 191 с.

18. Боднар Т.В. Виконання договірних зобов' язань у цивільному праві. К.: Юрінком Інтер, 2005. - 272 с.

19. Боднар Т.В. Теоретичні проблеми виконання договірних зобов'язань (цивільно-правовий аспект): Автореф. дис. докт. юрид. наук: 12.00.03 / КНУ імені Тараса Шевченка. - К, 2005. - 34 с.

20. Брагинский М.И. Обязательства и способы их обеспечения: неустока, залог, поручительство, банковская гарантия. Комментарий к новому Г.К РФ. - М.: АО "Центр деловой информации", 1995. Выпуск 1.

21. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право: В 4 кн. - М.: Статут, 2000. - Кн.1: Общие положения. - 848 с.

22. Братусь С.Н. Юридическая ответственность и законность. - М., 1976. - 215с.

23. Варколло В. Ответственность по гражданскому праву. - М: Прогресс, 1978. - 328 с.

24. Волнухин Д. Проблемы института поручительства // Право и економика. - 2000. - № 1. - С.25-27.

25. Гавзе Ф.И. Обязательственное право: Общие положения. - Минск, 1968. - 126с.

26. Гонгало Б.М. "Учение об обеспечении обязательств. - М.: Статут, 2002. - 222с.

27. Грибанов В.П. Ответственность за нарушение гражданских прав и обязанностей. - М.: 3нание, 1973. - 96 с.

28. Гриджук Д.М., Олійник В. А.3абезпечення кредитних зобов'язань у діяльності банків. - К.: Істина, 2001. - 256 с.

29. Ефимова Л.Г., Новоселова Л.А. Поручительство (гарантия) как способ обеспечения возврата кредита // Гражданско-правовое регулирование банковской деятельности. - М, 1994. - С.128-134.

30. Дроздова Н.В. Цивільно-правове регулювання фінансових послуг в Україні // Юридична Україна. - 2005. - № 2 1. - С.27-29.

31. Дякович М.М. Цивільно-правові аспекти забезпечення майнових інтересів заставодержателя: Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.03 // КНУ імені Тараса Шевченка. - К, 2003. - 18 с.

32. Завидов Б. Договор поручительства // Хозяйство и право. - 1997. - № 212. - С. І07-112.

33. Звягинцева М. Об ответственности поручителя // Законодательство и економика. - 2000. - № 5. - С.141-192.

34. Иоффе О.С. избранные труды. В.4 Т. - СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. - Т. l: Правоотношение по советскому гражданському праву. - 574 с.

35. Кифак А., Сорочинский Н. Можно ли занять соседу десятку? Комментарий к новому Закону "О финансовы услугах государственном регулировании рынков финансовых услуг на Украине. // Юридическая практика. - 2002. - №3 (213).

36. Красавчиков О.А. Гражданско-правовой договор: понятие, содержа ние и функции и функции // сборник научных трудов. - Свердловск, 1980.144с.

37. Ландкоф С.Н. Основи цивільного права. - К.: Рад. школа, 1948. - 424с.

38. Липинский Д.А. Проблемы юридической ответственности. - СПб.: Юр. центр Пресс, 2004. - 407 с.

39. Лідовець Р. Форма змішаних договорів 11 Підприємництво, господарство і право. - 2004. - М 7. - С.24-27.

40. Луць В.В. Контракти у підприємницькій діяльності. - К. Юрінком Інтер, 2001. - 560с.

41.Л. Жюллио де ла Морандьер. Гражданское право Франции // Пер. С франц., - М., 1960 - Т.2. - 728 с.

42. Матвеев Г.К. Основания гражданскоправовой ответственности. - М.: Юридическая литература, 1970. - 312 с.

43. Мейер Д.И. Русское гражданское право. - М.: Статут, 1997. - Ч.2. - 450с.

44. Міхалев А. Договір поруки як засіб забезпечення зобов'язань // Підприємництво, господарство і право. - 2001. - М 8. - С.29-30.

45. Науково-практичний коментap Цивільного кодексу України: У 2 Т. / З Т.2. - 1088 с. За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. - К: Юрінком Інтер, 2006.

46. Новикова В. Актуальныее вопросы возмездности и безвозмездности в гражданском праве // Підприємництво, господарство і право. - 2005. №4. - С.30-33.

47. Новицкий М.В., Лунц Л.А. Общее учение об обязательстве. - М., 1950. - 416с.

48. Новицкий М.В. Поручительство. Научно-практический коментарий. - Харьков: Юридическое издательство НКЮ УССР, 1927. - 64 с.

49. Новоселова Л. А Проценты по денежным обязательствам. - М.: Статут, 2003. - 191 с.

50. Олюха В.Г. Цивільно-правовий договір: поняття, функції та система: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук: 12.00.03/КНУ імені Тараса Шевченка. - К., 2003. _.20 с.

51. Победоносцев К.П. Курс гражданского права. - М.: Статут, 2003. - Ч.3: Договоры и обязательства. - 622 с.

52. Примак В. Розбіжностіності у поглядах на юридико-фактичну підставу цивільно-правової відповідальності // Юридична Украша. - 2005. - № 211. - C.28-35.

53. Регуцька О. Ліцензування торгівлі цінними паперами: деякі аспекти // Підприємництво, господарство і право. - 2002. - № 2 3. - С.15 - 18.

54. Саніахметова Н.О. Підприємницьке право: Суб'єкти підприємництва. Кредитування. Оренда. Лізинг. Зовнішньоекономічна діяльність. Інвестиції. Антимонопольне законодавство. Захист від недобросовісної конкуренції. Реклама: Навч. посібн. - К.: А.С. в:., 2002. - 704 с.

55. Сарбаш С.В. Исполнение договорного обязательства третьим лицом. М.: Статут, 2003. - 92 с.

56. Сарбаш С.В. Обязательства с множественностью лиц и особенности их исполнения. - М.: Статут, 2004. - 111 с.

57. Сібільов М. Підстава та умови цивільно-правової відповідальності за порушення договірних зобов'язань за чинним Цивільним кодексом України // Вісник Академії правових наук України. - 2004. - М 2 (37). С.80-88.

58. Спасибо-Фатеева І. Порука і гарантії як способи забезпечення зобовязань // Підприємництво, господарство і право. - 2002. - № 3. - С. 22-25.

59. Тархов В.А. Ответственность по советскому гражданскому праву. Саратов, 1973. - 456 с.

60. Хохлов В.А. Ответственность по обязательствам. - М.: Юрид. ЛИТ., 1990. - 224 с.

61. Фєдосєєв П.М. Інститут поруки за римським правом та його рецепція у цивільному праві України: дис. канд. юрид. наук: 12.00.03. - Одеса, 2002. - 195с.

62. Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / За заг. ред. Борисової В. І., Спасибо-Фатеевої І.В., Яроцького В.Л. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - Т.2. С.36.

63. Цивільне право України: Підручник: У 2 кн. / 3а ред. О.В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. - К: Юрінком Інтер, 2002. - Кн.2. - 640 с.

64. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар / 3а ред. розробників проекту Цивільного кодексу України. - К.: Істина, 2004.928 с.

65. Шершеневич Г.Ф. Курс гражданського права. - Тула: Автограф, 2001. 720с.

Размещено на Allbest.ru