Законодавець не вимагає від особи, котра подає касаційну скаргу (подання) на судове рішення, яке набрало законної сили, копій судових рішень, що оскаржуються. На нашу думку, це пов'язано з тим, що касаційний суд зобов'язаний витребувати кожну справу, якщо скарга (подання) відповідає вимогам, передбаченим ч.2 ст.388 КПК. Якщо ж скарга (подання) не відповідає хоча б одній із цих вимог, суддя своєю постановою зобов'язаний відмовити у витребуванні справи.

Законодавець не вимагає від осіб, які мають право на подачу касаційної скарги (подання) на судове рішення, що набрало законної сили, копій цієї скарги (подання). Разом з тим відповідно до ч.4 ст.389 КПК він вимагає від касаційного суду, щоб останній роз'яснив всім заінтересованим учасникам судового розгляду їх право подати заперечення на подання чи скаргу або ж подати власні подання та скарги про перегляд справи в касаційному порядку. Але як написати заперечення, не знаючи суті скарги (подання), законодавець не зазначає. На нашу думку, в усіх тих випадках, коли законом передбачене право заінтересованих осіб на ознайомлення зі скаргою (поданням), вони повинні мати право на одержання її копії. А це означає, що кожна особа, котра подає скаргу чи подання (за винятком засудженого, що перебуває під вартою), повинна передати відповідну кількість таких копій. При цьому підхід повинен бути однаковий як в апеляційному, так і в касаційному перегляді справ (нині він неоднаковий: в апеляційний суд згідно зі ст.349 КПК копії апеляцій зобов'язані давати лише прокурор і захисник; у касаційний суд щодо рішень, які не набрали законної сили, - відповідно до ст.387 КПК всі учасники судового розгляду, крім засудженого, що перебуває під вартою; в касаційний суд щодо рішень, які набрали законної сили, - ніхто). Однаковими повинні бути й наслідки ненадіслання відповідної кількості копій скарги (подання) - вона повинна бути залишена без розгляду до усунення недоліку.

Статтею 388 КПК передбачено, що питання про витребування справи, судове рішення в якій набрало законної сили, чи про відмову в її витребувані суддя касаційного суду зобов'язаний вирішити протягом 15 діб з моменту надходження скарги (подання), винісши відповідну постанову, копію якої повинен відправити особі, що подала скаргу (подання). Але призначаючи скаргу (подання) до розгляду, касаційний суд згідно з ч.4 ст.389 КПК зобов'язаний у межах цих 15 діб повідомити про це прокуророві, а також учасникам судового розгляду і роз'яснити їм, що вони вправі подати заперечення на подання чи скаргу або ж подати власні подання та скарги про перегляд справи в касаційному порядку. На жаль, ці вимоги законодавця не відповідають логіці, оскільки касаційний суд, маючи на руках лише скаргу чи подання, не в змозі спілкуватися з іншими учасниками судового розгляду, бо він не має даних про них та про їх місце проживання (вони є лише в справі). Таким чином, касаційний суд зможе виконати ці дії лише по надходженні справи або в зазначені 15 діб зобов'язаний витребувати ці дані із суду, який зберігає справу. Взагалі, чи варто повідомляти всім учасникам судового розгляду про скаргу (подання), якщо немає підстав для витребування справи?

Передбачивши право кожного учасника судового огляду знати яро внесену іншими учасниками процесу скаргу (подання), а також право на ознайомлення з її змістом і подачу заперечень (ч.4 ст.389 КПК), законодавець не врахував, що той із учасників судового розгляду, який вніс першим скаргу (подання), також має право на ознайомлення з наступними скаргами (поданнями), внесеними іншими учасниками судового розгляду, а також на подачу заперечень. Таким чином, цей процес надзвичайно тривалий та складний і за наявності великої кількості учасників судового розгляду, великого обсягу справи може тягтись надто довго [14, 75].

Протягом 15 діб з дня надходження скарги (подання) суддя касаційного суду повинен прийняти рішення про витребування справи або про відмову в цьому. Якщо прийнято рішення про витребування справи, то чи значить це, що вона повинна негайно направлятися до Верховного Суду. Ні. Скарги та подання у справі мають право подати й інші передбачені законом особи. А для того, щоб це зробити, вони згідно з ч.5 ст.384 КПК мають право ознайомитись у суді з матеріалами справи. Оскільки вони мають право на внесення скарги чи подання протягом шести місяців з дня набрання судовим рішенням законної сили і право на попереднє ознайомлення в суді з матеріалами справи, то це означає, що протягом зазначених шести місяців справа повинна знаходитись у суді і може бути раніше відправлена в касаційний суд лише за умови, що всі учасники судового розгляду подали скарги (подання) або є дані про те, що вони не будуть їх подавати.

Законодавець ускладнив проблему з розглядом справи в касаційній інстанції тим, що недобросовісному скаржнику, що не зміг протягом шести місяців підготувати скаргу з додержанням необхідних вимог, надав іще один місяць на усунення недоліків, відлік якого зробив не з кінця шестимісячного строку, а з дня одержання цим скаржником копії постанови про відмову у витребуванні справи. Тобто касаційний суд повинен перевіряти, коли цей скаржник одержав названу постанову. З урахуванням часу на поштові дії грубі підрахунки свідчать, що процес оскарження судового рішення, що набрало законної сили, в касаційному порядку може тривати майже вісім місяців. Тільки після цього справа може надійти в касаційну інстанцію. По її надходженні відповідно до ч.2 ст.394 КПК вона вивчається і призначається до розгляду в судовому засіданні з метою вирішення питання: є підстави для скасування або зміни судового рішення чи немає. Це судове засідання повинно відбутися в межах 30 діб з моменту надходження справи в касаційний суд у складі трьох суддів за участю прокурора. Якщо судова колегія дійде висновку, що підстав для зміни чи скасування судового рішення немає, вона своєю ухвалою відмовляє у задоволенні касаційного подання чи касаційної скарги. За наявності таких підстав вона призначає справу до розгляду з обов'язковим повідомленням учасників судового розгляду про день і час цього розгляду, який не повинен перевищувати два місяці з моменту винесення цієї ухвали [14, 75].

Закон не зобов'язує касаційний суд повідомляти особі, що подала скаргу (подання), про те, що в задоволенні цієї скарги (подання) відмовлено, а тим більше мотиви відмови. Оскільки ця мотивація викладається в ухвалі судової колегії, заінтересована особа вправі ознайомитися з нею в місцевому чи апеляційному суді, куди повернеться справа із касаційної інстанції.

Законом не передбачено перепон розглядати справу в касаційній інстанції для суддів, які призначали її до розгляду і які апріорі, таким чином, висловили думку про те, що є підстави для внесення змін у судове рішення чи про його скасування. Але це не означає, що при розгляді справи вони зобов'язані внести зміни в судове рішення чи скасувати його, оскільки згідно зі ст.396 КПК вони, а також інший склад суду крім скасування чи зміни судових рішень мають право також залишити їх без зміни, а касаційні скарги чи подання - без задоволення. Разом з тим виникає запитання, чому знову треба залишати без зміни те судове рішення, яке більше ніж шість місяців тому набрало законної сили і виконується. Законодавець повинен вирішити це питання, зазначивши, що при розгляді справи щодо судового рішення, яке набрало законної сили, касаційна інстанція може залишити скаргу (подання) без задоволення.

У ст.397 КПК зазначено, що касаційний суд не вправі посилити покарання або застосувати закон про більш тяжкий злочин. Але з цією метою він може скасувати обвинувальний чи виправдувальний вирок та ухвалу апеляційного суду за поданням прокурора, скаргою потерпілого або його представника. Разом з тим у Кодексі щодо цього немає обмежень у часі. На нашу думку, така позиція законодавця є не зовсім логічною, оскільки навіть за тоталітарних часів погіршити становище засудженого чи виправданого, щодо яких вирок набрав законної сили, можливо було лише протягом року. За нинішніх правил з урахуванням часу на внесення скарги чи подання, послуги пошти, на провадження скарги, подання та справи в касаційному суді навіть грубі підрахунки свідчать, що з моменту набрання судовим рішенням законної сили до моменту прийняття рішення касаційним судом може пройти рік. А якщо врахувати можливості відновлення строків, пропущених із поважних причин, та бажання учасників судового розгляду взяти участь у судовому засіданні касаційного суду (а це переноси розгляду справи у зв'язку з хворобою, зайнятістю захисника тощо), то можливо, що й значно більше року. Тому законодавець повинен чітко визначитись у цьому питанні.

Особливістю нових правил касаційного провадження є необов'язковість перевірки справи в повному обсязі, як це було раніше. Відповідно до ст.395 КПК касаційний суд зобов'язаний перевірити законність та обґрунтованість судового рішення за наявними у справі і додатково поданими матеріалами лише в тій частині, в якій воно було оскаржене. Це значно полегшує роботу судді касаційного суду, оскільки він тепер не зобов'язаний наводити в ухвалі докази, аргументи, мотиви на обґрунтування чи спростування тих обставин, які ніхто не оспорює. Разом з тим ст.395 КПК передбачено, що касаційний суд вправі, але не зобов'язаний вийти за межі касаційних вимог, якщо цим не погіршується становище засудженого чи виправданого. На думку автора, така позиція законодавця не безспірна. Важко погодитися з тим, що суд має діяти в рамках уявлень про право тих осіб, які подали касаційні скарги (подання). Наприклад, вивчивши справу і переконавшись, що дії засудженого за ст.93 КК слід було кваліфікувати за ст.94 КК, неможливо допустити, щоб суддя за відсутності касаційного подання чи скарги саме щодо цього питання мав право на свій розсуд перекваліфікувати чи не перекваліфікувати дії засудженого. Він повинен це зробити заради справедливості і людяності, задля того, щоб його робота не перероблялась іншим суддею в порядку виключного провадження при прозрінні скаржника і надісланні нових скарг. Позиція законодавця в зазначеній частині тим більше спірна, оскільки в ч.2 ст.395 КПК він уже зобов'язує касаційний суд прийняти рішення на користь інших засуджених, щодо яких не надійшли скарги чи подання, якщо задоволення останніх дає підстави для прийняття такого рішення. Не логічним є також те, що законодавець не передбачає права касаційного суду для виправлення судової помилки щодо інших засуджених, якщо це не пов'язано із задоволенням скарги чи подання щодо засуджених, що оскаржили вирок. Такий підхід зумовлює виконання завідомо незаконних судових рішень, до того ж ускладнює роботу касаційного суду, оскільки при очевидності помилки, виникає необхідність повторного розгляду справи у виключному провадженні при надходженні скарги чи подання.

Скасувати або змінити вирок, ухвалу, постанову касаційний суд може лише при [14, 76]:

1) істотному порушенні кримінально-процесуального закону;

2) неправильному застосуванні кримінального закону;

3) невідповідності призначеного покарання ступеню тяжкості злочину та особі засудженого, тобто застосовуючи лише вимоги статей 370-372 КПК.

Що стосується однобічності, неповноти дізнання, досудового чи судового слідства або невідповідності висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам справи, то з цієї підстави може бути скасований або змінений лише вирок (а не ухвала і постанова) апеляційного суду, постановлений ним як судом першої інстанції. Дивує позиція законодавця, який вважає за можливе і необхідне залишати без зміни і виконувати постанови апеляційного суду як суду першої інстанції про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, постановлені при однобічному, неповному дізнанні, досудовому чи судовому слідстві або невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи, а також ухвали такого суду про направлення справи на додаткове розслідування з довільною оцінкою того, що біле нібито є чорним, позбавивши учасників судового розгляду справи права на оскарження зазначених судових рішень із цієї підстави. Такий підхід якщо й можливий, то лише щодо тих судових рішень, які набрали законної сили. Що ж до тих, які ще не набрали законної сили, то не можна учасникам судового розгляду диктувати, що вони можуть оскаржувати, а що - ні. Вважаємо, що закон у цій частині потребує негайних коректив.

Законодавець закріпив норму, відповідно до якої касаційний перегляд справ, судові рішення в яких набрали законної сили, повинен здійснювати лише Верховний Суд. Крім інших підстав для касаційного перегляду таких справ він передбачив невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості злочину та особі засудженого. При цьому в кожній скарзі, в якій порушується питання про суворість або м'якість покарання, якщо вона відповідає формальним ознакам, законодавець зобов'язав касаційний суд витребувати справу. На жаль, він не врахував, що таких скарг більшість (їх декілька десятків тисяч на рік). Уже перші місяці застосування нового законодавства свідчать про помилковість цього рішення, оскільки визначитись, чи відповідає призначене покарання ступеню тяжкості злочину та кримінальної справи (для цього йому достатньо прочитати копії судових рішень, а при помилуванні ніхто кримінальних справ не вивчає). Тобто згідно з новим законодавством суддя повинен добросовісно "молотити пусті колоски".

На жаль, і "Прикінцеві положення" Закону від 21 червня 2001 р. не без недоліків. У п.8 цих положень обґрунтовано закріплено норму про те, що кримінальні справи, які до 29 червня 2001 р. надійшли для розгляду в касаційному порядку до Верховного Суду України, мають розглядатися в касаційному порядку відповідно до вимог гл.31 КПК в редакції цього Закону. Мова йде про всі судові рішення в кримінальних справах, що були розглянуті апеляційними судами по першій інстанції і не набрали законної сили. Але до кримінальних справ, розглянутих місцевими судами, судові рішенні в яких набрали чинності в період з 29 грудня 2000 р. по 28 грудня 2001 p., вибрано інший підхід. У п.9 "Прикінцевих положень" передбачено, що переглянутими в касаційному порядку можуть бути лише вироки цих судів. Таким чином, постанови та ухвали цих судів, які набрали чинності у вказаний період, можуть бути переглянуті лише у виключному порядку. Як бачимо, законодавець поставив громадян в нерівне становище і пріоритет у більш прискореному й простому перегляді справ та виправленні судових посилок віддав засудженим і виправданим, а таке ж право осіб, запроваджених ухвалою (постановою) суду в психіатричні лікарні, проігнорував. На його думку, вони можуть і почекати, тим більше, що не усвідомлюють своїх дій. Таке ж ставлення бачимо і до неповнолітніх, щодо яких застосовано примусові заходи виховного характеру [20, 83].

Зазначений підхід законодавця ставить касаційний суд у складне становище. Наприклад, в одній справі притягнуто до кримінальної відповідальності дві особи. Але в ході судового розгляду справи встановлено, що один із підсудних під час вчинення суспільно небезпечних дій був у стані неосудності. Згідно з вимогами ст.316 та гл.34 КПК суд щодо такої особи виносить ухвалу (постанову) про застосування примусових заходів медичного характеру. Таким чином, в одній справі постановляється вирок щодо осудного і постанова (ухвала) щодо неосудного. За логікою п.9 "Прикінцевих положень" вирок має переглядатись у касаційному порядку, а постанова - у виключному. Це алогічно. Слід зазначити, що зміст цього пункту суперечить змісту ч.2 ст.383 КПК (відповідно до ч.2 ст.383 КПК у касаційному порядку мають розглядатися скарги чи подання, подані не тільки на вироки, а й на постанови (ухвали) місцевих судів, що набрали законної сили менше ніж шість місяців тому). У зв'язку з цим суди повинні застосовувати "Прикінцеві положення" з урахуванням вимог гл.31 КПК. При цьому слід мати на увазі, що строк на касаційне оскарження судових рішень місцевих судів, які набрали чинності після 28 грудня 2000 p., установлений "Прикінцевими положеннями" до 29 грудня 2001 р. Установивши строк на подачу скарги чи подання на судові рішення місцевих судів, що набрали чинності в період з 29 грудня 2000 р. по 29 грудня 2001 p., тобто в межах одного року, і передбачивши, що в касаційному порядку можуть бути переглянуті судові рішення з метою погіршення становища засудженого чи виправданого, законодавець створив ілюзію про те, що скасувати судове рішення з метою погіршення становища засудженого, виправданого можна і поза межами одного року. На нашу думку, цього не можна допускати. Як відомо, ст.385 КПК в редакції до 21 червня 2001 р. передбачався перегляд у порядку нагляду судового рішення у зв'язку з необхідністю погіршення становища засудженого чи виправданого лише в межах одного року після набрання ним законної сили. Відповідно до ч.2 ст.400⁴ КПК перегляд у порядку виключного провадження судових рішень, передбачених у п.2 ч.1 цієї статті, з метою застосувати закон про більш тяжкий злочин, збільшити обсяг обвинувачення чи з інших підстав погіршити становище засудженого, а також виправдувального вироку, ухвали чи постанови про закриття справи не допускається. Законодавець передбачив, що у зв'язку з нововиявленими обставинами перегляд виправдувального вироку, ухвали чи постанови про закриття справи допускається лише в межах строку давності притягнення до кримінальної відповідальності і не пізніше одного року з дня виявлення нових обставин, а щодо засудженого з метою засудити за більш тяжкий злочин - лише в межах строку давності.

Аналізуючи ці норми та порівнюючи їх із нормами про касаційний розгляд справ, судові рішення в яких набрали законної сили, а також враховуючи вимоги ст.22 Конституції про те, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, автор дійшов висновку, що скасувати в касаційному порядку судове рішення, яке набрало законної сили, з метою погіршення становища засудженого, виправданого чи особи, справу щодо якої закрито, можливо лише протягом року після набрання ним законної сили [20, 84].

Підводячи підсумки, необхідно сказати, що Кримінально-процесуальний кодекс - це надзвичайно складний і тонкий правовий механізм, в якому кожна стаття, кожна її частина, кожне речення й слово мають бути узгоджені між собою, повинні ґрунтуватися на реаліях життя та враховувати логіку поведінки людей, і тому втручатися в нього треба дуже обережно.

3.5 Проблемні аспекти процесуальної участі прокурора в касаційному провадженні у кримінальних справах

Відомо, що окремі статті, в яких регулюється питання про предмет касаційного розгляду, не узгоджені між собою. Так, перелік судових рішень, що можуть бути переглянутими в касаційному порядку, зазначений у ст.383 КПК, суперечить ст.385 цього Кодексу, в якій не передбачений розгляд постанов та ухвал місцевих судів.

Як бачимо, в одній главі КПК, в одних і тих же статтях врегульовані надто різні правовідносини касаційного перегляду справ, судові рішення в яких не набрали законної сили, і справ, судові рішення в яких набрали законної сили. Змішування порядку розгляду різних за природою справ ускладнює його сприйняття та застосування. З метою виправлення цього недоліку в новому КПК необхідно в одній главі виписати норми, що регулюють касаційний перегляд справ, рішення в яких не набрали законної сили, а в іншій главі - ті норми, що регулюють особливий порядок касаційного перегляду справ, рішення в яких набрали законної сили.

За великою кількістю винесених місцевими судами інших ухвал (постанов), передбачених ч.2 ст.347 КПК, відповідно до ч.2 ст.366 КПК апеляційними інстанціями виносяться ухвали (закриття справ, додаткове розслідування, окремі ухвали, відстрочка виконання та інші судові рішення в стадії виконання вироку, постанови тощо). В апеляційній інстанції можуть бути залишені без зміни або змінені явно незаконні вироки та постанови: за відсутності в діянні складу злочину, при надзвичайно грубих і відвертих порушеннях кримінального і кримінально-процесуального закону (судова практика знає такі випадки). Однак виходячи з вимог ч.1 ст.383 КПК у касаційному прискореному порядку переглянути ці ухвали апеляційного суду, якими б неграмотними та одіозними вони не були, неможливо. Їх можна переглянути лише у відповідності з ч.2 ст.383 КПК. Але процедура перегляду, яку передбачено для цієї категорії справ, надзвичайно складна та довготривала, і несвоєчасне виправлення судових помилок може призводити до серйозних негативних наслідків. Мені можуть сказати, що чим більше можливостей для своєчасного виправлення судових помилок, тим безвідповідальніше працюватиме суддя. Так, це ймовірно. Однак треба створювати умови для того, щоб кожний суддя на своєму місці працював бездоганно не за рахунок громадян, які задіяні в кримінальному процесі.

Зазначеними двома законами дещо змінений підхід до категорії осіб, які мають право на внесення касаційного подання. Зокрема, значно обмежено коло прокурорів, які мають право на внесення такого подання на судові рішення, що не набрали законної сили. Таке право тепер має лише прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, та прокурор, який затвердив обвинувальний висновок. На вироки і постанови апеляційного суду, постановлені останнім в апеляційному порядку, має право внести касаційне подання також прокурор, який брав участь в апеляційному розгляді справи. Разом з тим згідно зі ст.390 КПК доповнити, змінити або відкликати подання прокурора в межах його позицій крім названих прокурорів мають право також Генеральний прокурор і його заступники, прокурори областей та прирівняні до них і їх заступники в межах їхніх повноважень незалежно від їх участі в розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції. При цьому виходячи з аналізу положень Конституції України та КПК названі прокурори мають враховувати позицію, яку займав прокурор, вносячи касаційне подання, лише при порушенні питання про і погіршення становища засудженого чи виправданого, однак вони не пов'язані із цією позицією при намаганні покращити їхнє становище. Важко зрозуміти логіку законодавця, який обмежив коло прокурорів, і котрі мають право вносити касаційне подання за цією категорією справ, але зберіг право вищестоящих прокурорів та їх заступників, незалежно від їхньої участі в розгляді справи в суді першої чи апеляційної інстанції, доповнювати або змінювати його. Логіку законодавця можна було б зрозуміти як намагання підняти роль і значення тих прокурорів, які безпосередньо беруть участь у розгляді справи в суді першої чи апеляційної інстанції. Але надання вищестоящим прокурорам та їх заступникам права на відкликання касаційного подання, внесеного прокурорами, які безпосередньо брали участь у розгляді справи в суді першої чи апеляційної інстанції, зводить нанівець таке намагання. Вважаємо, що оскільки вищестоящий прокурор має право на зміну, доповнення чи відкликання касаційного подання, внесеного нижчестоящим прокурором, то він повинен мати право і на його внесення. Це спростить і прискорить процес касаційного перегляду справ [14, 77].

Виходячи з аналізу статей 390 та 355 КПК слід звернути увагу на те, що внесення змін або доповнень та відкликання касаційної скарги (подання) з метою погіршення становища засудженого чи виправданого можливі лише в межах строку на подачу касаційної скарги (подання). Що стосується змін, доповнень чи відкликань касаційної скарги (подання) з метою покращання становища засудженого чи виправданого, то вони не обмежуються строками і можуть бути внесені до початку розгляду справи. На нашу думку, такий підхід суперечить конституційній засаді рівності сторін перед законом і судом (потерпілий має право подати зміни та доповнення до касаційної скарги лише в межах касаційного строку, а засуджений - будь-коли), тому і внесення змін та доповнень до касаційної скарги (подання) чи її відкликання з метою покращання становища засудженого необхідно обмежити відповідним строком. Це треба зробити і з тим, щоб не дезорганізовувати роботу суду, не травмувати потерпілих, не вводити їх у додаткові витрати у зв'язку з відкладенням розгляду справ (розглянути в касаційному порядку справу без відкладення на пізніший строк навіть при внесенні змін та доповнень до касаційної скарги (подання) за три доби до розгляду справи неможливо, оскільки з цими змінами та доповненнями необхідно ознайомити заінтересованих осіб та забезпечити їм право на подачу заперечень, а потім вивчити ці заперечення).

По-новому для касаційного провадження сприймається правило, передбачене в ст.393 КПК. Згідно із цією статтею на ствердження або спростування доводів, викладених у скарзі або поданні особи, що їх подали, мають право подати до касаційного суду документи, яких не було у справі. Нові матеріали можуть бути витребувані також касаційним судом. Таким чином, касаційному суду надані окремі можливості апеляційного суду. Оскільки в цій статті використані терміни "документи" і "матеріали", подача касаційному суду не може обмежуватись документами, передбаченими ст.83 КПК. Це можуть бути будь-які дані, одержані законним шляхом, крім проведення слідчих дій. Зміст ст.393 КПК про право касаційного суду витребувати нові матеріали не дає підстав розглядати як право дати доручення слідчим органам чи суду, що розглядав справу, на проведення певних слідчих дій із метою одержання цих нових матеріалів. Проте касаційний суд, як це передбачено для суду першої та апеляційної інстанцій, із метою недопущення скасування судових рішень з причин другорядного порядку повинен мати право в окремих випадках дати доручення органам досудового слідства та суду на проведення певних слідчих дій, щоб надолужити прогалини слідства або перевірити ті дані, які подали в касаційний суд зазначені в ст.393 КПК особи. Крім того, щоб касаційний суд зміг своєчасно вивчити нові матеріали, які підтверджують або спростовують доводи, наведені у скарзі (поданні), вони мають бути подані заздалегідь, тому ст.393 КПК потребує відповідних коректив. Вважаємо, що з новими матеріалами, поданими однією зі сторін, необхідно знайомити інших заінтересованих осіб, які повинні мати право на їх спростування, і тому ці нові матеріали, як і доповнення чи зміни до касаційної скарги (подання), мають подаватися в межах строків, які б забезпечували розгляд справи без її відкладення [14, 79].

Відповідно до ч.4 ст.384 КПК на судові рішення, що набрали законної сили, касаційне подання вправі подати прокурор, який брав участь у розгляді справи першої чи апеляційної інстанції, а також Генеральний прокурор України та його заступники, прокурор Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя, прирівняні до них прокурори та їх заступники. Тобто за цією категорією справ не може внести подання лише прокурор, що затвердив обвинувальний висновок. Чому він дискримінований, важко зрозуміти? Найімовірніше, це - не позиція законодавця, а технічний недолік закону, і тому в нього повинні бути внесені відповідні корективи. Передбачаючи право на внесення касаційного подання названими прокурорами та їх заступниками незалежно від їхньої участі у розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції, законодавець зазначив, що вони можуть внести це подання лише в межах їхніх повноважень. Проте, це не стосується Генерального прокурора України, оскільки під його юрисдикцію підпадають усі питання прокурорської діяльності в державі. Що ж до його заступників, то таке право на внесення касаційного подання, на нашу думку, належить лише тим із них, які здійснюють контроль за діяльністю прокурорів, що підтримують державне обвинувачення в суді. Аналогічно необхідно ставитись і до повноважень прокурорів регіонів та їх заступників у межах регіонів, які підпадають під їх юрисдикцію. При цьому, оскільки юрисдикція прокурора області (регіону) та його заступників поширюється лише на конкретну область (регіон), то й касаційне подання вони вправі подавати лише на рішення судів цієї області (регіону). У зв'язку із зазначеним суди зобов'язані при кожному внесенні касаційного подання заступником прокурора вимагати підтвердження даних про його повноваження щодо цього подання.

Оскільки вищестоящі прокурори можуть змінити або доповнити касаційне подання прокурора, який брав участь у розгляді справи першої чи апеляційної інстанції, та прокурора, який затвердив обвинувальний висновок, із метою погіршити становище засудженого чи виправданого лише в межах позиції, яку займав прокурор при внесенні подання, то для забезпечення законності перед прокурорами обласної та прирівняної до неї ланки, а також перед Генеральною прокуратурою України стоять надзвичайно серйозні завдання кадрового забезпечення участі в місцевих та апеляційних судах при розгляді справ прокурорів, які б займали позиції, що відповідають вимогам закону. Разом з тим треба звернути увагу на те, що на відміну від вимог, які ставляться до апеляційного подання прокурора (п.8 ст.348 КПК), позиція прокурора в касаційному поданні не обов'язково повинна бути однаковою із позицією, яку він займав у ході затвердження обвинувального висновку, при розгляді справи по першій чи в апеляційній інстанції. Закон такого збігу не вимагає. Якщо це можна зрозуміти по відношенню до тих справ, рішення в яких набрали законної сили, то неможливо зрозуміти, чому до касаційного подання щодо судових рішень, які не набрали законної сили, і апеляційного подання різний в цьому випадку підхід.

Згідно з ч.1 ст.384 КПК касаційні скарги на судові рішення, зазначені у ч.1 ст.383 цього Кодексу, тобто ті, що не набрали законної сили, мають право подати особи, коло яких визначено у ст.348 Кодексу. Але зазначивши це і разом з тим передбачивши, що відповідно до п.2 ч.1 ст.383 КПК у касаційному порядку можуть бути перевірені лише вироки і постанови апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку, законодавець допустив грубу непослідовність, оскільки не всі ті особи, котрі названі у ст.348 КПК, можуть оскаржити в касаційному порядку постановлені щодо них судові рішення, що не набрали законної сили. Зокрема, не може в касаційному порядку оскаржити судове рішення, яке не набрало законної сили, обвинувачений, щодо якого справу закрито, та його законний представник і захисник - у частині мотивів і підстав закриття справи, а також вони ж, якщо справу направлено на додаткове розслідування, та особа, щодо якої винесено окрему ухвалу суду тощо, оскільки такі судові рішення не передбачені у п.2 ч.1 ст.383 КПК [14, 80].

Вирішуючи питання про коло осіб, які мають право подати касаційні скарги на судові рішення, зазначені у ч.2 ст.383 КПК, тобто на ті, що набрали законної сили, законодавець також припустився грубих неточностей та протиріч. Так, ч.2 ст.383 КПК передбачено, що в касаційному порядку можуть бути перевірені як вироки, так і постанови місцевих судів, а також ухвали апеляційного суду щодо цих вироків та постанов. Таким чином, законодавством визначено, що в касаційному порядку можуть бути перевірені судові рішення, що набрали законної сили, не тільки щодо засуджених та виправданих, а й щодо обвинувачених, справи щодо яких закриті, направлені на додаткове розслідування тощо. Але виходячи з вимог ч.2 ст.384 КПК ні обвинувачений, ні його законний представник та захисник не можуть звертатися до касаційного суду за захистом своїх прав. Аналогічно позбавлені такого права й законні представники та захисники осіб, щодо яких застосовані примусові заходи виховного і медичного характеру. Разом з тим на порушення вимог статей 16 та 16¹ КПК про рівність сторін таке право надано прокурору. У зв'язку з цим зазначені заінтересовані особи мають через послуги прокурора захищати свої права та законні інтереси в касаційному суді, тобто звертатися спочатку до нього. А вже він, якщо знайде необхідним, звернеться із касаційним поданням до касаційного суду. Проте в окремих випадках це неможливо, наприклад при поверненні кримінальної справи за ініціативою прокурора на додаткове розслідування з метою погіршення становища обвинуваченого тощо.

Висновки

Магістерська робота досліджувала одну з актуальних проблем сучасного кримінального процесу України - участь прокурора в касаційному провадженні у кримінальних справах. Дослідження та аналіз низки літературних джерел дали змогу зробити такі висновки і узагальнення.

Касаційне провадження - це врегульована кримінально-процесуальним законом діяльність по оскарженню вироків, постанов, ухвал суду першої інстанції і апеляційних ухвал, які набрали законної сили, розгляд судом вищої інстанції кримінальних справ за касаційними скаргами та поданням прокурора в їх межах і вирішенню питання щодо законності та обґрунтованості оскаржених вироків, постанов, ухвал.

У вітчизняному кримінальному судочинстві інститут касаційного провадження з відповідними змінами і доповненнями функціонує майже дев'ять десятиліть і за цей чималий період зарекомендував себе як достатньо ефективний засіб правового захисту прав і законних інтересів особи, виявлення, виправлення та попередження недоліків кримінально-процесуальної діяльності. Для ефективного здійснення судового контролю законодавець наділив касаційний суд відповідними повноваженнями, серед яких на особливу увагу заслуговує повноваження щодо надання вказівок при скасуванні судового рішення та повернення справи для нового провадження.

Перегляд судових рішень у касаційному порядку є необхідною і безумовною підставою для забезпечення законності, реалізації прав та законних інтересів учасників кримінального судочинства, виправлення помилок, допущених судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді ними кримінальних справ.

При перегляді судових рішень у касаційному порядку повноваження касаційного суду визначаються насамперед із врахуванням завдань, які поставлені перед відповідною стадією кримінального судочинства, а також встановленої законом процесуальної форми касаційного розгляду.

У стадії касаційного провадження переглядають рішення як місцевих, так і апеляційних судів; як ті, що набрали чинності, так і ті, що її не набрали.

Подання касації, так само, як і подання апеляції, є диспозитивним правом сторін. Тому наявність стадії в структурі кримінального процесу залежить від реалізації сторонами свого права.

Перевірку законності та обгрунтованості судових рішень здійснює суд касаційної інстанції тільки в межах поданої касації, за винятком випадків, якщо є підстави до прийняття рішень на користь осіб, які не подавали касацію.

Відповідно до ч.1 ст.395 КПК України касаційний суд перевіряє законність та обгрунтованість судового рішення за наявними у справі та додатково поданими матеріалами у тій частині, в якій воно було оскаржене. Визначений у такий спосіб як загальне правило обсяг перевірки справи вищестоящим судом означає, що:

а) перевірці підлягають лише доводи поданих касаційної скарги чи подання, а не всі докази у справі, на основі яких обгрунтоване оспорюване судове рішення;

б) перевірка охоплює тільки тих суб'єктів, які подали або щодо яких внесені вказані процесуальні документи, а не всіх осіб, інтересів яких стосується винесене судове рішення.

Отже, чітко простежуються дві сторони обсягу перевірки справи: предметна (якісна) та суб'єктна (кількісна).

Вказівки касаційного суду є одним із процесуальних засобів судового контролю, який полягає у приписі нижчестоящому суду або органу досудового розслідування. Він оформляється у вигляді ухвали про необхідність усунення помилок та прогалин у зв'язку із скасуванням судового рішення та поверненням справи на новий судовий чи апеляційний розгляд або нове чи додаткове розслідування. В ухвалі касаційний суд висловлює своє негативне ставлення до винесеного судового рішення, констатує недоліки та порушення закону, допущені по справі, підкреслює їх значення, визначає шляхи їх усунення.

Згідно з законом (ст.383 КПК) у касаційному порядку можуть бути перевірені:

1) вироки, ухвали й постанови апеляційного суду, як суду першої інстанції;

2) вироки й постанови апеляційного суду, винесені ним в апеляційному порядку;

3) вироки й постанови районного (міського), міжрайонного (окружного) судів, військових судів гарнізонів, ухвали апеляційного суду, винесені щодо цих вироків і постанов.

Касаційне подання на судові рішення, зазначені у пунктах 1, 2 (ч.1 ст.383 КПК), має право зробити прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції, чи прокурор, який затвердив обвинувальний висновок.

Касаційне подання на судові рішення, зазначені в пункті 3 (ч.2 ст.383 КПК), має право внести прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції, а також Генеральний прокурор України та його заступники, прокурор Автономної Республіки Крим, прокурор області, міст Києва і Севастополя, прирівняні до них прокурори та їхні заступники в межах їх повноважень, незалежно від їхньої участі в розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції.

Участь у касаційному провадженні кримінальної справи, де відбувається безпосередня перевірка законності та обґрунтованості оскарженого судового рішення, є дуже відповідальною ділянкою роботи прокурора. Незважаючи на деяку подібність процесуального порядку розгляду кримінальної справи у суді першої та апеляційної інстанцій, особливо у разі проведення судового слідства, розгляд справи за касацією має свою специфіку, що неодмінно слід враховувати прокурору - учаснику касаційного провадження.

Участь прокурора в касаційному судовому розгляді повною мірою забезпечує реалізацію принципу змагальності. Крім того, прокурор має можливість і на цій стадії кримінального процесу реалізовувати своє правозахисне призначення (ч.2 ст.25 КПК), реагуючи передбаченими законом засобами на порушення закону учасниками судового розгляду.

На підготовку прокурора до касаційного судового засідання та формування його позиції у справі істотний вплив має те, хто був ініціатором касаційного провадження - прокурор чи інший учасник процесу, якому надано право подавати касацію, зміст та обсяг касаційних вимог, визнання судом за необхідне провести судове слідство, зміст додаткових матеріалів, якщо вони були подані. Зважаючи на ці та інші фактори, прокурор повинен виробити план дій та обрати відповідну тактику участі у касаційному розгляді справи з метою максимально ефективної реалізації покладених на нього завдань.

Список використаних джерел

1. Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року. - К.: Ін Юре, 1996.

2. Кримінально-процесуальний кодекс України. - К.: Атіка, 2001.

3. Кримінально-процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар. - К.: Форум, 2003.

4. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар. - К.: Видавець Фурса С. Я.: КНТ, 2007.

5. Кримінально-виконавчий кодекс України. - К.: Парламентське видавництво, 2003.

6. Кримінальний кодекс України. - К.: Юрінком Інтер, 2001.

7. Цивільний кодекс України: Офіційне видання. - К.: Атіка, 2004.

8. Закон України "Про прокуратуру" // Офіційний вісник України. - 2001. - № 29.

9. Про застосування судами України кримінально-процесуального законодавства, яке регламентує повернення справ на додаткове розслідування. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 25.03.88 № 3, зі змінами, внесеними Постановою Пленуму № 3 від 4.06.93, № 3 від 13.01.95, № 12 від 03.12.97.

10. Про застосування законодавства, яке передбачає державний захист суддів, працівників суду і правоохоронних органів, та осіб, які беруть участь у судочинстві. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 18 червня 1999 року № 10.

11. Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановления вироку. Постанова Пленум Верховного Суду України № 5 від 29 червня 1990 року (із змінами, внесеними згідно з постановами Пленуму Верховного Суду України № 3 від 0406.93, № 12 від 03.12.97).

12. Про практику призначення судами кримінального покарання. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 22 від 22 грудня 1995 року (із змінами, внесеними постановою № 12 від 3 грудня 1997 року та № 7 від 26 травня 1999 року).

13. Аналіз стану здійснення судочинства судами загальної юрисдикції в 2006 р. (за даними судової статистики) // Вісник Верховного Суду України. - 2007. - № 6 - С.33-47.

14. Бобечко Н.Р. Особливості касаційного оскарження судових рішень у кримінальному судочинстві України // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2008. - № 2. - С.72-82.

15. Бобечко Н.Р. Межі та обсяг перевірки кримінальної справи касаційним судом // Право України. - 2006. - № 4. - С.82-85.

16. Богословская Л.А., Хотенец В.М. Законность и обоснованность кассационного определения. - Харьков, 1977. - 78 с.

17. Бойко В. Стан здійснення в Україні правосуддя в 1998 р. та завдання по вдосконаленню організації роботи судів // Право України. - 1999. - № 3. - С.38-42.

18. Ковтун Н.Н., Александров А.С. Апелляционное производство в уголовном процессе России // Государство и право. - 2001. - № 3. - С.38-45.

19. Когутич І.І. Прокурорський нагляд в Україні: Курс лекцій для студентів юридичних вищих навчальних закладів / І.І. Когутич, В.Т. Hop, А.А. Павлишин; За ред. проф.В.Т. Нора. - К.: Атіка, 2004. - 352 с.

20. Копетюк М., Книш О. Правові засади участі прокурора в апеляційному провадженні // Юридична Україна. - 2005. - № 3. - С.82-87.

21. Костюченко О. Ревізійні засади перегляду кримінальних справ у апеляційному і касаційному порядку // Право України. - 1996. - № 9. - С.53-55.

22. Лобач В. Межі касаційного реагування прокурорів на судові рішення у кримінальних справах // Прокуратура. Людина. Держава. - 2004. - № 6. - С.14-21.

23. Маляренко В.Т. Конституційні засади кримінального судочинства. - К., 1999. - 136 с.

24. Маляренко В.Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: Монографія. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - 512 с.

25. Маляренко В.Т. Про окремі питання касаційного перегляду кримінальних справ за новими правилами // Вісник Верховного Суду України. - 2001. - № 4. - С.40-49.

26. Маляренко В.Т. Про подання апеляцій на судові рішення у кримінальних справах // Вісник Верховного Суду України. - 2002. - № 1. - С.42-53.

27. Маляренко В.Т. Кримінальний процес України: Стан та перспективи розвитку: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.: Вибрані наукові праці. - К.: Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2004. - 600 с.

28. Макаренко Г. Розвиток системи правосуддя у контексті судової реформи // Юридичний вісник України. - 2004. - №10. - С.5.

29. Назаров В.В., Омельяненко Г.М. Кримінальний процес України: Навчальний посібник. - Вид.2-ге, доп. і переробл. - К.: Атіка, 2007. - 584 с.

30. Омельяненко Г.М. Концептуальні питання касаційного провадження в кримінальних справах // Вісник Верховного Суду України. - 1998. - № 2. - С.45-48.

31. Омельяненко Г.М. Поняття, суть і форми перегляду вироків, постанов, ухвал суду в кримінальних справах // Право України. - 2003. - № 10. - С.90-94.

32. Омельяненко Г.М. Окремі аспекти касаційного провадження у кримінальному процесі України // Зб. наукових праць. Вип.4. - К.: КиМУ, 2005. - С.121-125.

33. Омельяненко Г.М. Питання перевірки законності та обґрунтованості вироків вищестоящою судовою інстанцією // Коментар судової практики з кримінальних справ. - К.: Юрінком, 1997. - С 128-169.

34. Омельяненко Г.М. Деякі аспекти гарантування права на оскарження і опротестування судових рішень у кримінальному судочинстві України // Зб. наукових праць. Вип.2. - К.: КиМУ, 2001. - С.129-147.

35. Осетинський А. Порівняльно-правовий аналіз функцій касаційної інстанції в судових системах країн романо-германської системи права та перспективи розвитку касації в господарському судочинстві України // Право України. - 2004. - № 5. - С.23-27.

36. Погорецький М.А. Судовий контроль та прокурорський нагляд за виконанням протоколів оперативно-розшукової діяльності в кримінальному процесі // Вісник Верховного Суду України. - 2003. - № 2. - С.36-39.

37. Судова практика з перегляду кримінальних справ у касаційному порядку // Вісник Верховного Суду України. - 2005. - № 4. - С.29-36.

38. Сухова О.Л. Кассационное обжалование судебных решений в российском уголовном процессе. - М.: Юрлитипформ, 2007. - 368 с.

39. Фідря Ю.О. Касаційне провадження крізь призму судово-правової реформи в Україні // Актуальні питання реформування правової системи України: Зб. наук. ст. за матеріалам ІV Міжнар. наук. - практ. конф., Луцьк, 2007 р.1-2 черв.: У 2-х т. / Уклад. Т.Д. Климчук, І.М. Якушев. - Луцьк: РВВ "Вежа" Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2007. - Т. ІІ. - С.365-367

40. Фідря Ю.О. Участь прокурора в апеляційному провадженні // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук, праць. - Одеса, 2004. - С.997-1003.

41. Фоков А.П. Правосудие во Франции: организация судебного контроля на современном этапе // Право и политика. - 2001. - №7. - С.37-42.

42. Шишкін В.І. Система судів загальної юрисдикції у Франції // Право України. - 1996. - № 6. - С.18-22.

43. Шишкін В.І., Куйбіда Р.О. Оскарження і перегляд судових рішень в Україні. Науковий нарис. - К.: Факт, 2003. - 128 с.

Размещено на Allbest.ru