Поняття, предмет, система та джерела цивільного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Поняття, предмет, система та джерела цивільного права

Предметом цивільно-правового регулювання є:

а) майнові відносини, що є конкретними вольовими економічними відносинами з приводу належності, використання, переходу засобів виробництва, предметів споживання та інших матеріальних благ.

б) особисті немайнові відносини, що виникають у зв'язку із здійсненням особистих прав. В даному випадку маються на увазі особисті немайнові права на блага, що є невід'ємні від особи: життя, здоров'я, честь, гідність, ім'я, авторство. Вони індивідуалізують особу. Зазначені особисті права поділяються на групи:

- особисті права, пов'язані з майновими (авторські);

- особисті права, які виникають та існують незалежно від майнових.

Цивільне законодавство регулює вищезазначені майнові і особисті немайнові відносини: структура цивільний законодавство

а) юридичних осіб між собою;

б) громадян з юридичними особами;

в) громадян між собою.

Цивільне право характеризується певними принципами. Проект ЦК України (ст. 3) передбачає такі загальні принципи цивільного права:

1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя фізичної особи.

2) неприпустимість позбавлення права власності.

3) свобода договору.

4) свобода підприємництва.

5) судовий захист будь-якого цивільного права у разі його порушення.

Цивільне право - це сукупність цивільно-правових норм. Що регулюють на засадах юридичної рівності відносини власності в її різноманітних формах, товарно-грошові відносини і деякі особисті немайнові відносини за участю громадян, організацій та інших соціальних утворень з метою повнішого задоволення матеріальних і духовних потреб громадян.

Цивільне право - це сукупність юридичних норм; внутрішня форма права, зміст якого визначається соціально-економічними особливостями суспільних відносин, що ними регулюються.

Основним джерелом цивільного законодавства є Конституція, що містить норми цивільного права. Вона передбачає цивільно-правові засади регулювання відносин власності у статтях 14, 14 і 41. статті 21, 23, 24, 27, 28, 29, 31 і 31 КУ заклали підвалини цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин з приводу таких особистих благ, як життя, здоров'я, честь, ділова репутація і т.п.

Після КУ вищу юридичну силу мають закони. Одним із найважливіших законів України є ЦК України, який був затверджений Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 р. В нього внесені зміни і доповнення відповідно до нового цивільного законодавства України, в тому числі Законів України "Про власність" і "Про заставу". Це оновлення ЦК України дає можливість говорити про деякі ринкові риси і пристосувати його для регламентації майнових відносин в умовах становлення ринкової економіки в Україні.

2. Поняття та структура цивільного законодавства

Цивільне законодавство -- це система нормативних актів, які містять в собі цивільно-правові норми.

Цивільне законодавство -- система нормативних актів. Цивільне право -- внутрішня форма права, зміст якого визначається соціально-економічними особливостями суспільних відносин, що ним регулюються; цивільне законодавство -- зовнішня форма права, тісно зв'язана з його змістом. Отже, цивільне право становить зміст цивільного законодавства, а останнє є формою вираження цивільного права.

Структура цивільного законодавства є будовою і внутрішньою формою організації системи цивільних нормативних актів. Цивільно-правові акти в залежності від їх юридичної сили і престижу перебувають на різних структурних рівнях, а тому система цивільних правових актів в цілому є поліструктурною.

Найважливішими нормативними актами є закони. Вони поділяються на основні (конституційні) і звичайні.

Закони можна розглядати як центр всієї структури цивільного законодавства. Це пояснюється тим, що відповідно до конституційного законодавства нормативні акти вищих виконавчих і розпорядчих органів державної влади носять підзаконний характер, видаються на підставі і на виконання законів і інших рішень законодавчих органів.

Даному положенню відповідає зміст законодавчих актів, оскільки в них закріплюються начала політичного і суспільно-економічного життя держави. Наприклад, закони України про власність, підприємства, банки і банківську діяльність, цінні папери і фондову біржу, захист ринку набули важливого значення для розвитку цивільного законодавства в Україні.

В Українській державі законодавча влада здійснюється Верховною Радою. Отже, закон -- це нормативний акт, який затверджується Верховною Радою України.

Одним з найважливіших законів України є Цивільний кодекс України (ЦК України), який був затверджений Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 р. В нього внесені зміни і доповнення відповідно до нового цивільного законодавства України, в тому числі Закону України "Про власність" і Закону України "Про заставу". Це оновлення ЦК України дає можливість стверджувати про деякі його ринкові риси і пристосувати його для регламентації майнових відносин в умовах становлення ринкової економіки в Україні.

Проект Цивільного кодексу України має відзначатися чітким приватноправовим змістом і спрямованістю на приватну особу. Структура проекту Цивільного кодексу складається з семи розділів: 1 -- Загальні положення; 2 -- Право власності; 3 -- Володіння та інші речові права; 4 -- Зобов'язальне право; 5 -- Право інтелектуальної власності; 6 -- Спадкове право; 7 -- Міжнародне приватне право.

3. Поняття, зміст та особливості цивільних правовідносин

Цивільно-правові відносини - це врегульовані нормами цивільного права майнові та особисті немайнові відносини між майнові відокремленими юридично рівними учасниками, що є носіями цивільних прав і обов`язків, які виникають, змінюються і припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу. Елементами цивільних правовідносин є: 1) суб`єкти відносин; 2) об`єкти відносин; 3) зміст відносин, що складається зі конкретних прав і обов`язків.
Суб`єктами цивільних правовідносин можуть бути громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, юридичні особи і держава. Цивільна правоздатність - це здатність особи мати цивільні права. Вона виникає з народженням особи і припиняється із смертю особи. Цивільна правоздатність юридичних осіб - з моменту створення до моменту ліквідації юридичної особи. Цивільна дієздатність - здатність особи власними діями набувати цивільних прав та обов`язків і нести правову відповідальність за правопорушення. Цивільна дієздатність фізичних осіб наступає з 18 років, у шлюбі - з 17 років. Підставами обмеження дієздатності є: вік особи і стан здоров`я (психічні хвороби0 особи, залежність від алкогольних і наркотичних засобів. Особи віком до 14 років не мають дієздатності, з 14 до 15 років - обмежену дієздатність, з 15 до 18 років - неповну дієздатність. З обмеженою дієздатністю можуть укладати дрібні угоди (покупки у крамницях тощо). Особи з неповною дієздатністю можуть укладати угоди самостійно, вільно розпоряджатися заробленими коштами і в межах цього доходу укладати угоди. Для неповнолітніх діє поняття двостороння реституція, якщо неповнолітній укладає в силу обмеженості знань і досвіту явно невигідну для нього угоду, така угода може бути розірвана в судовому порядку і наслідком цього є двостороння реституція - повернення сторін у попереднє правове і фізичне становище.

Дієздатність може бути обмежена лише за рішенням суду (крім вікового цензу). Обмеження правоздатності не допускається. Обмеження правоздатності має місце лише у становому суспільстві.
Право і дієздатність юридичних осіб мають свої особливості. Дієздатність юридичних осіб є спеціальною, оскільки визначається правовим статусом юридичної особи, визначеним в її установчих документах. Дієздатність фізичних осіб є універсальною (може вчиняти всі дії не заборонені законом). В юридичних осіб діє і правоздатність виникають одночасно.

Об`єктами цивільних правовідносин є речі і дії, а також результати інтелектуальної творчості та особисті немайнові блага. Дії поділяються на роботи і послуги.

Суб`єктивне цивільне право - це вид і міра дозволеної поведінки уповноваженої особи, яка забезпечується виконанням обов`язків іншими суб`єктами і можливістю застосування до них державного примусу, тобто права одних - це виконання обов`язків іншими. Суб`єктивний цивільний обов`язок - це міра необхідної поведінки зобов`язаної особи для задоволення інтересів уповноваженої особи. Особа, яка має права, уповноважена особа - має повноваження в силу посадового стану, доручення, довіреності та у будь якої іншої формі. Залежно від критеріїв розмежування цивільно-правових відносин поділяються на наступні види: 1) регулятивні і охоронні; 2) абсолютні і відносні; 3) речові і зобов`язальні; 4) майнові та особисті немайнові.

4. Фізичні особи як суб'єкти цивільного права

Фізична особа - це людина, що виступає як учасник цивільних відносин (ст. 24 ЦК). Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання (ст.30 ЦК).

Дієздатність юридично забезпечує активну участь фізичної особи у цивільному обороті, реалізації її майнових та особистих немайнових прав. Види цивільної дієздатності фізичних осіб:

повна дієздатність;часткова дієздатність;неповна дієздатність.

Повна цивільна дієздатність визнається за повнолітніми фізичними особами, тобто тими, хто досяг 18 років (ст. 34 ЦК). Цей віковий ценз може бути зниженим у двох випадках:реєстрація шлюбу особою, що не досягла 18 років (ч.2 ст.34 ЦК); надання повної цивільної дієздатності за рішенням органу опіки та піклування неповнолітній особі (ст.35 ЦК).

Шлюбний вік, встановлений для чоловіків - 18 і жінок - 17 років (ст.22 СК), може бути знижений за рішенням органів місцевого самоврядування до 16 років за наявності поважних причин.

Перелік таких причин законодавство не містить але до них зазвичай відносять вагітність нареченої, народження дитини тощо.

Ст.23 СК допускає також за виняткових обставин можливість реєстрації шлюбу особами до досягнення ними 14 років.

Після реєстрації шлюбу неповнолітні фізичні особи набувають дієздатності у повному обсязі.

Надання повної цивільної дієздатності (емансипація ) згідно зі ст.35 ЦК можливе:

щодо фізичної особи, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором;

щодо фізичної особи, яка досягла 16 років і бажає займатися підприємницькою діяльністю;

щодо неповнолітньої фізичної особи, яка записана матір'ю або батьком дитини.

Підстави і порядок емансипації визначають наступним чином:

тому, хто працює за трудовим договором, надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди - за рішенням суду;

тому, хто бажає займатися підприємницькою діяльністю і досяг 16 років, спочатку необхідно отримати письмову згоду на реєстрацію як підприємця від батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування. За наявності вказаної згоди така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця;

для надання повної цивільної дієздатності неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини, необхідний факт державної реєстрації народження дитини, одним з батьків якої є неповнолітній. У цьому випадку згоди батьків неповнолітнього, органів опіки і піклування тощо на емансипацію не потрібно.

У разі припинення трудового договору, припинення фізичною особою підприємницької діяльності, батьківства надана неповнолітній особі повна цивільна дієздатність зберігається.

Часткову цивільну дієздатність мають малолітні особи, тобто фізичні особи, які не досягли 14 років (ст.31 ЦК). Часткова дієздатність малолітньої особи обмежується можливостями:

самостійно вчиняти дрібні побутові правочини. Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість;

здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.

Всі інші правочини, вчинені малолітніми особами, нікчемні і не породжують для них правових наслідків. Однак такий правочин може бути в інтересах малолітньої особи на вимогу її батьків, усиновлювача або опікуна визнаний судом дійсним, якщо він вчинений на користь цієї особи.

Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду. Це пояснюється тим, що малолітні особи ще не можуть визнаватися винними і нести відповідальність за правопорушення. Відповідальність за дії малолітніх покладається на їх батьків, усиновлювачів, опікунів, винних у нездійсненні належного нагляду за діями малолітнього чи неналежному вихованні дітей.

Неповну цивільну дієздатність мають неповнолітні особи, тобто фізичні особи віком від 14 до 18 років (ст.32 ЦК). Неповнолітня особа має право:

самостійно вчиняти дрібні побутові правочини;

здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом

самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;

самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом;

бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;

самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку).

Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Згода може бути замінена наступним схваленням у письмовій формі правочину, вчиненого зазначеними особами. У разі заперечення проти правочину того з батьків, із ким проживає неповнолітня особа, правочин може бути здійснений з дозволу органу опіки та піклування. На вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника.

Неповнолітня особа самостійно несе відповідальність як за порушення укладеного нею договору, так і за заподіяння шкоди при відсутності договору (ст. ст. 33, 1179 ЦК).

5. Поняття цивільної правоздатності та дієздатності

Цивільна правоздатність - це здатність фізичної особи мати цивільні права і обовґязки.

Цивільна правоздатність - це не тільки здатність фізичних осіб мати цивільні права і обовґязки, а й обовґязок держави гарантувати своїм громадянам певне коло цивільних прав і здійснювати контроль за виконанням ними цивільних обовґязків.

Якщо ж держава відмовиться від зазначених обовґязків або не в змозі буде їх виконати, то цивільна правоздатність виявиться не захищеною як такою, що тільки проголошується без гарантійного її забезпечення.

Поняття «правоздатність» застосовується у широкому і вузькому значенні. У широкому значенні під правоздатністю розуміють здатність фізичної особи мати права і обовґязки, що стосуються всіх галузей права (державного, адміністративного, трудового, сімейного тощо). У вузькому значенні під правоздатністю розуміють цивільну правоздатність, тобто здатність особи мати права і обовґязки у сфері дії цивільного права.

Саме в такому розумінні поняття «правоздатність» застосовується в ЦК та інших цивільно-правових актах. Але це не означає, що цивільна правоздатність не повґязана з іншими галузями права. Численні норми конституційного права є базовими для розвитку цивільного законодавства, у тому числі й норм, що регулюють відносини, повґязані з правоздатністю. На підставі норм кримінального та адміністративного права фізичну особу можна обмежити в правоздатності.

Цивільна правоздатність визнається однаковою мірою за всіма фізичними особами незалежно від їх віку, стану здоровґя та інших факторів.

Цивільна правоздатність виникає в момент народження фізичної особи. Тобто, ще до народження суспільство та держава вже визначили для фізичної особи коло прав, а сам факт народження свідчить про набуття цих прав людиною.

Отже, для визнання громадянина правоздатним необхідно, щоб він народився живим. Чинне законодавство України не встановлює мінімального строку, який має прожити новонароджений, а повґязує його правоздатність з моментом його народження.

Усі цивільні права, незалежно від часу їх виникнення, а також цивільно-правові обовґязки, які можуть бути покладені на фізичну особу, у своїй сукупності визначають правоздатність як правову категорію і складають її зміст. Носіями таких прав і обовґязків можуть бути не тільки громадяни України, а й іноземці та особи без громадянства. Причому іноземні громадяни і особи без громадянства користуються в Україні правоздатністю нарівні з громадянами України, крім випадків, передбачених законом або міжнародними договорами України.

До найбільш значимих майнових прав, які можуть мати фізичні особи, належать: право приватної власності, право користування житловими приміщеннями, право на підприємництво, право заповідати та успадковувати майно, бути стороною в договорах. Фізичні особи можуть мати й інші цивільні права, якщо вони не суперечать законам України та моральним засадам суспільства.

Фізична особа може мати також обовґязки як власника, так і учасника інших цивільних правовідносин, передбачених законом.

Цивільна дієздатність. На відміну від правоздатності, яка гарантує фізичній особі можливість мати цивільні права і обовґязки незалежно від її волі, цивільна дієздатність повґязана з активним волевиявленням.

Якщо для набуття більшості особистих немайнових прав достатньо лише факту народження, то інші права набуваються або успадкуванням, або внаслідок укладання договорів дарування, купівлі-продажу, позики та інших. Зазвичай такі права набуваються юридичними діями (правочинами). Для того, щоб вільно виявляти свою волю особа повинна бути волездатною, тобто здатною самостійно оцінювати ті життєві ситуації, в яких вона опинилась, приймати адекватні рішення щодо виходу з них, самостійно нести відповідальність за свої юридичні дії. Для таких осіб більшість життєвих ситуацій не викликають ніяких проблем. Якщо ж особа не володіє або володіє недостатньо волездат-ністю, то її дії, як правило, не мають юридичної сили.

Здатність здійснювати права і обовґязки, в зазначеному розумінні, виникає не одразу після народження, а поступово, в міру досягнення фізичною особою певного віку. Крім того, на дієздатність може негативно впливати стан здоровґя фізичної особи, її можливість розуміти значення і наслідки своїх дій, здатність керувати ними, протиправність поведінки самої особи. На практиці дуже важко визначити чи волездатна особа, чи ні. Законодавець допомагає вирішувати ці проблеми шляхом встановлення цивільно-правової категорії - дієздатності. У цивільному законодавстві це поняття визнається як здатність фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати; також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обовґязки, самостійно їх виконувати та відповідати у разі їх невиконання.

Повністю дієздатними у віковому аспекті можуть вважатися громадяни, які досягли повноліття - 18-річного віку.

У випадках, коли законом дозволяється одружуватися до досягнення повноліття, фізична особа, яка скористалася таким правом, набуває повної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу (одруження).

ЦК України (ст. 35) передбачає таке поняття, як емансипація - надання неповнолітній особі повної дієздатності, коли особа досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матірґю або батьком дитини. Надання повної дієздатності у таких випадках проводиться за рішенням органів опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків або осіб, які їх замінюють. Без такої згоди спір вирішується судом.

6. Порядок встановлення та припинення опіки та піклування

Опіка, піклування встановлюється над дітьми-сиротами і дітьми, позбавленими батьківського піклування. Опіці підлягає дитина, яка не досягла 14 років, а піклуванню - від 14 до 18 років.

Опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки.

Опіка (піклування) над неповнолітніми (малолітніми) дітьми, встановлюється, якщо батьки: померли, невідомо їх місцезнаходження, визнані в судовому порядку безвісно відсутніми або померлими.

Опіку (піклування) може бути встановлено і за життя батьків неповнолітніх (малолітніх) дітей у випадках, коли батьки:

· судом позбавлені и батьківських прав або прийнято рішення про відібрання дитини і передачу її під опіку, незалежно від того, позбавлені вони батьківських прав чи ні, оскільки перебування з ними небезпечне для життя дитини;

· - визнані в судовому порядку недієздатними або обмежено дієздатними (психічно хворі, розумово відсталі або перебувають у приватному стаціонарному лікуванні в лікувально-профілактичному закладі чи на державному утриманні і будинках-інтернатах);

· понад 6 місяців не можуть займатися вихованням своїх дітей (засуджені до позбавлення волі на тривалий час, за станом здоров'я і інваліди І-ІІ груп;

· понад 6 місяців не проживають разом з дитиною та без поважних причин не беруть участі в її вихованні та утриманні, не виявляють щодо дитини батьківської уваги та турботи або підкинули (залишили) дитину і це підтверджено відповідними актами, складеними органами внутрішніх справ;

· відмовились від дітей у встановленому законом порядку;

· виїхали на постійне місце проживання або постійне місце роботи за кордон чи перебувають у довготривалому відрядженні;

· перебувають під слідством.

Опіка також встановлюється над повнолітньою особою, яка визнана у судовому порядку недієздатною через нездатність усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними внаслідок хронічного стійкого психічного розладу.

Згідно зі ст. 56 ЦК органи, на які покладено здійснення опіки та піклування, їх права та обов'язки щодо забезпечення прав та інтересів фізичних осіб, які потребують опіки та піклування, встановлюються законом.

Безпосереднє ведення справ щодо опіки та піклування покладається у межах їх компетенції на відповідні відділи і управління місцевої державної адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчих комітетів міських чи районних у містах рад. У селищах і селах справами опіки і піклування безпосередньо відають виконавчі комітети сільських і селищних рад.

Ведення справ з опіки і піклування щодо неповнолітніх здійснюється органами в справах сім'ї та молоді та службою в справах неповнолітніх. Органи освіти здійснюють діяльність з питань виявлення, обліку та передачі дітей - сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування, до дитячих будинків, шкіл-інтернатів різних профілів, на усиновлення, під опіку (піклування). Щодо осіб, визнаних судом недієздатними чи обмежено дієздатними ведення справ покладено на відділи охорони здоров'я. Щодо дорослих дієздатних осіб, що потребують піклування за станом здоров'я -- на органи соціального захисту населення. Ці відділи виконують усю підготовчу роботу, пов'язану з призначенням опіки (піклування), здійснюють організаційні і контрольні функції.

Заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, яка страждає на психічний розлад, зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, може бути подана членами її сім'ї, органом опіки та піклування, наркологічним або психіатричним закладом. Аналогічно заява про визнання фізичної особи недієздатною може бути подана членами її сім'ї, близькими родичами незалежно від їх спільного проживання, органом опіки та піклування, психіатричним закладом.

Рішення суду про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи чи визнання її недієздатною після набрання ним законної сили надсилається органові опіки та піклування. Таке рішення є підставою для призначення фізичної особи, яка обмежена у цивільній дієздатності, піклувальника, а недієздатній фізичній особі - опікуна.

Аналогічно відбувається скасування рішення про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи та поновлення її, а саме- за заявою самої фізичної особи її піклувальника, членів сім'ї або органу опіки та піклування. Якщо фізична особа, яка за рішенням суду визнана недієздатною, видужала, або ж її психічний стан значно поліпшився, то за заявою її опікуна, органу опіки та піклування та на підставі відповідного висновку судово-психіатричної експертизи суд своїм рішенням скасовує рішення про визнання фізичної особи недієздатною та поновлює її цивільну дієздатність. Що до встановлення опіки над малолітньою дитиною та піклування над неповнолітньою дитиною, судова процедура встановлення опіки чи піклування можлива лише у випадку, якщо підставою для встановлення опіки та піклування є справа у провадженні суду, в процесі розгляду якої стало відомо про наявність дитини, яка залишилась без батьківського піклування. У таких випадках встановлення опіки чи піклування здійснюється у тому ж провадженні. У всіх інших випадках опіка та піклування встановлюються органами опіки та піклування. Підставою для припинення опіки є передача малолітньої дитини до компетенції органу, а саме органу опіки та піклування . який приймає відповідне рішення про припинення опіки, або суду.

Природною підставою для припинення опіки є досягнення дитиною 15 років. У цьому випадку опіка автоматично перетворюється на піклування, і опікун без додаткового рішення стає піклувальником з відповідними правами та обов'язками.

Піклування припиняється відповідно до підстав, визначених у ст.. 77 УК України. Зокрема такими підставами є :

· досягнення фізичною особою повноліття;

· реєстрація шлюбу неповнолітньої особи;

· надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

· Поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена.

Додатковими підставами для припинення опіки є смерть опікуна або підопічного.

7. Поняття, ознаки та види юридичних осіб

Суб'єктами цивільних правовідносин і відповідно носіями майнових та особистих немайнових прав і обов'язків є також юридичні особи.

Юридична особа - це колективний суб'єкт, що має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав, нести обов'язки, бути позивачем чи відповідачем у суді, господарському суді чи третейському суді.

Основні ознаки юридичної особи:

- організаційна єдність, тобто юридична особа,- це певним чином організований колектив людей, а не окремий громадянин;

- наявність відокремленого майна;

- наявність власного найменування (імені);

- здатність нести самостійну майнову відповідальність;

- здатність бути позивачем або відповідачем у суді, господарському суді чи третейському суді.

Як суб'єкти цивільно-правових відносин, юридичні особи наділяються цивільною правоздатністю та цивільною дієздатністю. Правоздатність і дієздатність юридичної особи тотожні. Причому якщо цивільна правоздатність громадян є загальною для всіх, то цивільна правоздатність юридичної особи є спеціальною і залежить від цілей її діяльності.

Правоздатність юридичної особи виникає з моменту її державної реєстрації, а у випадках, передбачених законодавчими актами,-з моменту реєстрації її статуту.

Законодавством передбачається декілька способів виникнення юридичних осіб:

- розпорядчий;

- нормативно-явочний;

- дозвільний;

- договірний.

Суть розпорядчого порядку полягає в тому, що власник майна або уповноважений ним орган приймає рішення (розпорядження) про створення організації та затверджує її статут або положення про неї. В такому порядку виникають, зокрема, підприємства.

Нормативно-явочний характер полягає у тому, що умови створення юридичної особи зафіксовані в законі (нормативному акті) у вигляді загального дозволу держави, але для виникнення конкретної організації потрібні прояв ініціативи (явки) її організаторів і реєстрація у відповідному органі. У такому порядку виникають кооперативи і об'єднання громадян.

Дозвільний порядок утворення юридичної особи означає, що однією з необхідних умов її виникнення є дозвіл (згода) відповідного органу чи підприємства. Так, підприємство може бути створене у результаті виділення зі складу діючого підприємства чи організації одного чи кількох структурних підрозділів за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника майна або уповноваженого ним органу і при цьому забезпечується виконання раніше прийнятих підприємством договірних зобов'язань.

Юридичні особи можуть утворюватися на договірній основі, тобто шляхом укладення установчого договору громадянами чи організаціями, що добровільно об'єднуються для досягнення певних цілей. У такому порядку виникають різноманітні господарські товариства, асоціації, концерни та інші об'єднання підприємств з метою координації їх діяльності, забезпечення захисту їх прав, представлення спільних інтересів.

При настанні передбачених у законі обставин юридична особа припиняє свою діяльність.

8. Порядок створення та припинення діяльності фізичних осіб

Законодавством передбачається кілька способів виникнення юридичних осіб. Способи виникнення юридичних осіб:

розпорядчий порядок полягає в тому, що власник майна або уповноважений ним орган приймає рішення (розпорядження) про створення організації та затверджує її статут або положення про неї (державні підприємства); нормативно-явочний (або реєстраційний) порядок означає, що умови створення юридичної особи зафіксовані у законі (нормативному акті) у вигляді загального дозволу держави, але для виникнення конкретної організації потрібні вияв ініціативи (явка) її організаторів і реєстрація у відповідному органі (громадські організації); дозвільний порядок утворення юридичної особи означає, що однією з необхідних умов її виникнення є дозвіл (згода) відповідного органу чи підприємства; Наприклад, для створення юридичних осіб, діяльність яких пов'язана з громадською безпекою, забезпеченням правопорядку, грошово-кредитним обігом, охороною здоров'я громадян, здобуттям освіти, необхідним є одержання дозволу від відповідних державних органів.

договірний порядок має місце у разі утворення юридичної особи шляхом укладення установчого (засновницького) договору особами, що добровільно об'єднуються для досягнення певних цілей (господарські товариства).

Створення юридичних осіб може відбуватися і шляхом поєднання кількох вищеназваних способів.

Для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження.

Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом.

Товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого цією особою.

Установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, складеного засновником (засновниками). Установчий акт може міститися також і в заповіті.

Вимоги до змісту установчих документів передбачені ст. 88 ЦК

У статуті товариства вказуються найменування юридичної особи, її місцезнаходження, адреса, органи управління товариством, їх компетенція, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього, якщо додаткові вимоги щодо змісту статуту не встановлені законом.

У засновницькому договорі товариства визначаються зобов'язання учасників створити товариство, порядок їх спільної діяльності щодо його створення, умови передання товариству майна учасників, якщо додаткові вимоги щодо змісту засновницького договору не встановлені законом.

В установчому акті установи вказується її мета, визначаються майно, яке передається установі, необхідне для досягнення цієї мети, структура управління установою. Якщо в установчому акті, який міститься у заповіті, відсутні окремі із зазначених вище положень, їх встановлює орган, що здійснює державну реєстрацію.

Юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації.

Порядок державної реєстрації юридичних осіб визначається законом, а саме:

юридичних осіб, що займаються підприємницькою діяльністю - Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» від 15 травня 2003 року;

політичних партій та громадських організацій - ЗУ «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 року та ЗУ «Про політичні партії» від 5 квітня 2001 року;

юридичних осіб публічного права - законами, які регулюють їх правовий статус та ін.

Припинення юридичної особи

Юридична особа може припинятися (способи припинення):

1. у результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам - правонаступникам;

2. у результаті ліквідації.

На відміну від ЦК 1963 р., який передбачав дві форми (два способи) припинення юридичних осіб - ліквідація і реорганізація, новий ЦК не використовує термін «реорганізація». Виняток становлять лише положення ст.129 ЦК, де зазначено про примусову реорганізацію юридичної особи. Замість терміна «реорганізація» у новому кодексі говориться про те, що її діяльність припиняється внаслідок передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам - правонаступникам.

Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Порядок припинення юридичної особи в процесі відновлення її платоспроможності або банкрутства встановлюється Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 30 червня 1999 року.

Обставинами, що зумовлюють припинення діяльності юридичної особи можуть бути: досягнення поставлених цілей (наприклад, після завершення об'єкта ліквідується будівельна організація, створена спеціально для його спорудження), або закінчення певного строку, на який було розраховано діяльність юридичної особи (наприклад, на час дії надзвичайних обставин).

Відповідно до ст. 105 ЦК учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, зобов'язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію, який вносить до єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення.

Крім того, вони призначають за погодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію, комісію з припинення юридичної особи (ліквідаційну комісію, ліквідатора тощо) та встановлюють порядок і строки припинення юридичної особи.

Виконання функцій комісії з припинення юридичної особи може бути покладено на орган управління юридичної особи. Комісія з припинення юридичної особи:

1. здійснює управління справами юридичної особи;

2. виступає в суді від імені юридичної особи, яка припиняється;

3. поміщає в друкованих засобах масової інформації повідомлення про припинення юридичної особи та про порядок і строк заявлення кредиторами вимог до неї. Повідомлення поміщається в тих друкованих засобах масової інформації, в яких публікуються відомості про державну реєстрацію юридичної особи, що припиняється Цей строк не може становити менше двох місяців з дня публікації повідомлення про припинення юридичної особи;

4. вживає усіх можливих заходів щодо виявлення кредиторів, а також письмово повідомляє їх про припинення юридичної особи.

Припинення юридичної особи внаслідок передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам - правонаступникам може відбуватися шляхом:

злиття;

приєднання;

поділу;

перетворення.

Злиття передбачає припинення двох або більше юридичних осіб і передачу всіх прав та обов'язків одній новій створеній в результаті таких дій юридичній особі.

Приєднання передбачає припинення діяльності однієї юридичної особи і передачу всіх прав і обов'язків іншій юридичній особі.

Поділ передбачає припинення діяльності однієї юридичної особи і передачу у відповідних частках усіх прав та обов'язків кільком юридичним особам - правонаступникам.

При перетворенні юридичної особи одного виду в юридичну особу іншого виду (зміна організаційно-правової форми) до новоствореної юридичної особи переходять права та обов'язки попередньої.

Для всіх зазначених способів припинення юридичної особи притаманні дві особливості:

по-перше, здійснюється фактичне припинення юридичної особи;

по-друге, права та обов'язки переходять до правонаступників. Таке правонаступництво ще називають універсальним.

Порядок припинення припинення юридичної особи шляхом злиття, приєднання, поділу та перетворення визначається ст. 107 ЦК.

Ліквідація юридичної особи може проводитись:

1. за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами;

2. за рішенням суду про визнання судом недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, встановлених законом. Вимога про ліквідацію юридичної особи може бути пред'явлена до суду органом, що здійснює державну реєстрацію, а також учасником юридичної особи.

Порядок ліквідації юридичної особи передбачається ст. 111 ЦК.

Ліквідаційна комісія після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами складає проміжний ліквідаційний баланс, який містить відомості про склад майна юридичної особи, що ліквідується, перелік пред'явлених кредиторами вимог, а також про результати їх розгляду.

Проміжний ліквідаційний баланс затверджується учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи.

Виплата грошових сум кредиторам юридичної особи, що ліквідується, провадиться у порядку черговості відповідно до проміжного ліквідаційного балансу, починаючи від дня його затвердження, за винятком кредиторів четвертої черги, виплати яким провадяться зі спливом місяця від дня затвердження проміжного ліквідаційного балансу.

У разі ліквідації платоспроможної юридичної особи вимоги її кредиторів задовольняються у такій черговості:

1. у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом;

2. у другу чергу задовольняються вимоги працівників, пов'язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності;

3. у третю чергу задовольняються вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів);

4. у четверту чергу задовольняються всі інші вимоги. Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредитору цієї черги.

Вимоги кредитора, заявлені після спливу строку, встановленого ліквідаційною комісією для їх пред'явлення, задовольняються з майна юридичної особи, яку ліквідовують, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, заявлених своєчасно.

В разі недостатності у юридичної особи, що ліквідується, грошових коштів для задоволення вимог кредиторів ліквідаційна комісія здійснює продаж майна юридичної особи.

Після завершення розрахунків з кредиторами ліквідаційна комісія складає ліквідаційний баланс, який затверджується учасниками юридичної особи або органом, що прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи.

Майно юридичної особи, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, передається її учасникам, якщо інше не встановлено установчими документами юридичної особи або законом.

Юридична особа є ліквідованою з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

9. Підприємницькі товариства: господарські товариства та виробничі кооперативи

10. Об'єкти цивільних прав

Об'єктами цивільних прав є все те, із приводу чого складаються цивільні правовідносини і на що спрямовані цивільні права та цивільні обов'язки їх суб'єктів.

До об'єктів цивільних прав належать:

1) речі, у тому числі гроші та цінні папери 2) інше майно, майнові права; 3) результати робіт; 4) послуги;

5) результати інтелектуальної, творчої діяльності; 6) інформація; 7) інші матеріальні і нематеріальні блага, зокрема особисті немайнові блага.

Вказані об'єкти можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони:

1) не вилучені з цивільного обороту;2) не обмежені в обороті;3) не є невід'ємними від фізичної чи юридичної особи. Найпоширенішими об'єктами цивільних прав є речі - предмети

матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки.

Законом передбачено таку класифікацію речей: 1) залежно від можливості переміщення в просторі є: - нерухомі речі (нерухоме майно, нерухомість), до яких належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їхнього знецінення та зміни їхнього призначення (будинки, інші споруди, багаторічні насадження тощо).

Режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації.

Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації;

11. Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин

Повна і всебічна характеристика різних видів юридичних фактів у цивільному праві може бути найкращим чином здійснена за допомогою приведення їх у сувору логічну систему, тобто шляхом класифікації. 
Підрозділ юридичних фактів за ознакою залежності їх від людської волі традиційно визнається основною класифікацією в теорії юридичних фактів. 

Тим часом "вольова" класифікація не є універсальною. Створити одну загальну (універсальну) класифікацію юридичних фактів взагалі неможливо, оскільки в такій класифікації повинні були б використовуватися одночасно кілька ознак (критеріїв). Таким чином, юридичні факти можуть бути розділені за різними класифікаційними ознаками (критеріями), і література дозволяє виявити велику кількість класифікацій, що мають власний (і єдиний) критерій. Вибір критерію класифікації визначається тими завданнями, які поставлені при проведенні самого дослідження. Наприклад, юридичні факти класифікують залежно від закріплення їх у об'єктивної формі. Безумовно, юридичні факти, що представляють собою реальні життєві обставини, не завжди можуть бути оформлені документально, і форми їх закріплення можуть бути різними: ті, які оформлені документами, магнітними записами, фотографіями та іншим чином, визнають оформленими; ті, які існують в незафіксованому вигляді , - неоформленими. 

За основу класифікації юридичних фактів беруться й інші критерії, і тому, як було сказано, в цивілістичній науці існує чимало різних класифікацій юридичних фактів. На жаль, нерідко правознавці забувають про те, що класифікація тоді доцільна і значуща, коли вона виправдана практикою і заснована на фактах

Існує основна систематизація юридичних фактів по кваліфікаційним критеріям: 

1) наслідки, до яких призводить юридичний факт; 2) форма юридичних фактів (позитивні і негативні); 3) характер дії юридичного факту (факти обмеженого (одноразового) дії і факти-стану); 4) характер зв'язку факту з індивідуальною волею осіб (юридичні події та юридичні дії). 

12. Поняття та види правочинів

Правочинами визнаються дії фізичних та юридичних осіб, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків.
Правочин -- це правомірна дія, яка вчиняється для досягнення дозволеної законом мети (набуття майна у власність шляхом купівлі-продажу; здача майна оренду, надання послуг тощо). Отже, правочин характеризується такими ознаками: - це завжди вольовий акт, тобто дії свідомі;

- це правомірні дії, тобто вони вчиняються відповідно до закону;

- спеціальна спрямованість на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, тобто в правочині завжди присутня правова мета (набути майно у власність чи в тимчасове користування, отримати послуги чи результат роботи тощо).

13. Поняття та правові наслідки недійсності правочинів

Стаття 216. Правові наслідки недійсності правочину

1. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, -- відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

2. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій хобі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винесе стороною.

3. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, засовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

4. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

5. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.

Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

1. У коментованій статті сформульовані загальні правила щодо правових наслідків недійсності як нікчемних, так і оспорюваних правочинів. Визначальним тут є принцип, згідно з яким недійсний правочин не створює для сторін чи інших осіб правових наслідків. Зокрема, сторони не зобов'язані виконувати передбачені таким правочином умови; одна сторона недійсного правочину має право відхилити вимоги другої сторони щодо вчинення певних дій. Зрозуміло, що це можливо лише тоді, коли сторонам відомо про недійсність правочину.

Водночас ЦК встановлює виняток із вищезгаданого правила, який полягає в тому, що недійсний правочин породжує лише ті юридичні наслідки, які пов'язані з його недійсністю. Як свідчить практика, сторони досить нерідко частково чи повністю виконують умови недійсного правочину (наприклад, передають майно, виконують певну роботу, надають послуги, здійснюють їх оплату). Вчинення таких дій за нікчемним правочином або правочином, визнаним судом недійсним, не має під собою правової підстави, а відтак набуває ознак неправомірності. Тому в коментованій статті міститься положення про те, що за недійсним правочином кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все, що вона одержала на виконання цього правочину, а якщо це неможливо, зокрема тоді, коли одержане полягає в користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, -- відшкодувати вартість одержаного за цінами, встановленими на момент відшкодування.

Застосування зазначених правових наслідків засвідчує факт повернення сторін у первісний стан, який мав місце до вчинення недійсного правочину. В цивілістичний науці та судовій практиці застосування таких наслідків іменується двосторонньою реституцією. Однак недійсний правочин може виконати лише одна із сторін. У такому випадку логічно припустити, що друга сторона має повернути все одержане стороні, яка виконала правочин. Такі правові наслідки одержали назву односторонньої реституції. У новому ЦК, на відміну від ЦК УРСР, одностороння реституція безпосередньо не закріплена. Однак можливість її застосування випливає із змісту ч. 1 ст. 216 ЦК. Двостороння реституція застосовується незалежно від наявності чи відсутності вини у діях учасників правочину щодо його недійсності. Випадки застосування двосторонньої реституції передбачені, зокрема, статтями 218--222; 226--227; 229, 233 ЦК.

Стаття 49 ЦК УРСР вказувала на можливість визнання недійсною угоди, укладеної з метою, завідомо суперечною інтересам соціалістичної держави і суспільства із застосуванням санкції у вигляді стягнення у доход держави всього одержаного стороною, яка діяла з умислом. У новому ЦК не передбачено конкретних підстав для застосування конфіскаційних санкцій за недійсними правочинами. Однак у ГК (ст. 208) передбачається можливість застосування конфіскаційних санкцій до учасників господарського зобов'язання, визнаного недійсним як вчиненого з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства (аналіз положень ст. 208 ГК та їх співвідношення з ЦК наведено у коментарі до ст. 228 ЦК).

Спеціальні правові наслідки недійсності правочину передбачені Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Визнання мирової угоди недійсною є підставою для поновлення провадження у справі про банкрутство, визначено у ст. 39 Закону.

2. Вчинення недійсного правочину може призвести до заподіяння збитків та моральної шкоди другій або третій особі. Можливість відшкодування винною стороною збитків та моральної шкоди, завданої недійсним правочином, передбачена також статтями ЦК про недійсність окремих видів правочинів (статті 231, 232, 233), що є новелою, порівняно з ЦК УРСР, за яким взагалі не передбачалося відшкодування моральної шкоди за недійсними угодами, а відшкодування майнових збитків встановлювалося як виняток. Нетиповими для цивільного права є положення нового ЦК про допустимість стягнення з винної у недійсності правочину сторони подвійної суми збитків (статті 230, 231). Ч. 2 ст. 216 ЦК передбачає, що такі збитки й моральна шкода відшкодовуються винною стороною. Порядок такого відшкодування може здійснюватися також за статтями 22, 23 ЦК та правилами, встановленими для зобов'язань, що виникають із факту заподіяння шкоди, тобто за правилами позадоговірної (деліктної) відповідальності, оскільки положення норм про недійсність правочинів такого порядку не встановлюють.

3. У наведених випадках застосовуються зазначені наслідки, якщо закон не встановлює інших особливих умов їх застосування або особливих правових наслідків окремих видів недійсних правочинів. Це, зокрема, стосується недійсних правочинів, вчинених малолітніми, неповнолітніми та недієздатними особами, юридичними особами, під впливом помилки, обману, насильства. Так, статтями 230 та 231 ЦК передбачено стягнення з сторони, винної у недійсності правочину, подвійної суми збитків на користь другої сторони. ГК передбачає стягнення в доход держави всього одержаного сторонами (стороною) у разі визнання господарського зобов'язання, вчиненого з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, недійсним (ст. 208).