24. Загальні положення про договір купівля продажу

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 ЦК).

Мета договору: перенесення права власності на річ, яка є товаром, покупцеві.

Сторонами договору є продавець і покупець.

Істотною умовою договору є умова про предмет, яким може бути:

1) товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому;

2) майнові права (наприклад зафіксовані у цінних паперах);

3) право вимоги, яке не має особистого характеру (застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом).

До істотних умов цього договору традиційно відносять умову про ціну. Однак ціна не є істотною умовою, оскільки, якщо її не встановлено в договорі, то визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари на момент укладення договору.

Форма договору: усна (в тому числі шляхом вчинення конклюдентних дій) або письмова.

Зміст договору становлять права та обов'язки сторін. При цьому відповідному обов'язку продавця кореспондує відповідне право покупця і навпаки.

Обов'язок продавця щодо передачі товару покупцеві вважається виконаним у момент:

* вручення товару покупцеві, якщо договором встановлено обов'язок продавця доставити товар;

* надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути передано покупцеві за місцезнаходженням товару.

Якість товару не може залишатися незмінною постійно, тому важливо визначити період часу, протягом якого вона буде достатньою для нормального використання речі. Ці проблеми вирішують шляхом встановлення гарантійного строку, строку придатності та строку служби. Зокрема, гарантійним є строк, встановлений договором або законом, протягом якого продавець гарантує якість товару. Він починається з моменту передання товару покупцеві, якщо інше не встановлено договором купівлі-продажу, і зазначається у паспорті на товар або на його етикетці чи в будь-якому іншому документі, що додається до товару (статті 675--676 ЦК).

Для лікарських засобів, харчових продуктів, виробів побутової хімії, парфумерно-косметичних та інших товарів, споживчі властивості яких можуть з часом погіршуватися і становити небезпеку для життя, здоров'я, майна і навколишнього природного середовища, встановлюється строк придатності. Згідно зі ст. 677 ЦК, строком придатності є строк, зі спливом якого товар вважається непридатним для використання за призначенням. Він зазначається на етикетках, упаковці або в інших документах, що додаються до них при продажу, і вважається гарантійним терміном та обчислюється від дати виготовлення. Дату виготовлення також має бути вказано на етикетці або в інших документах, і вона визначається або часом, протягом якого товар є придатним для використання, або датою, до настання якої товар є придатним для використання.

Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження товару переходить до покупця з моменту передання йому товару, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 668 ЦК).

Покупець має право заявити продавцеві або виробникові претензію з приводу незастережених ними недоліків проданої речі, які було виявлено протягом (ст. 680 ЦК): а) гарантійного строку або строку придатності; б) розумного строку, але в межах двох років, а щодо нерухомого майна -- в межах трьох років від дня передання товару покупцеві, якщо договором або законом не встановлено більший строк; в) після спливу гарантійного строку або строку придатності, якщо покупець доведе, що недоліки товару виникли до передання йому товару або з причин, які існували до цього моменту.

Позов з приводу недоліків проданого товару може бути пред'явлено не пізніше одного року від дня виявлення недоліків у межах строків, встановлених для виявлення недоліків, а якщо на товар встановлено гарантійний строк (строк придатності), -- від дня виявлення недоліків у межах гарантійного строку (строку придатності) (ст. 681 ЦК).

ЦК передбачає такі види договору купівлі-продажу:

* роздрібна купівля-продаж;

* поставка;

* контрактація сільськогосподарської продукції;

* постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу;

* міна (бартер).

До різновидів договору купівлі-продажу застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

25. Договір поставки

Договір поставки

1.За договором поставки одна сторона - постачальник зобов”язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк)другій стороні- покупцеві товар(товари), а покупець зобов”язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

2.Договір поставки укладається на розсуд сторін або відповідно до державного замовлення.

3.Сторонами договору поставки можуть бути суб”єкти господарювання, зазначені у пунктах 1,2 частини другої статті 55 цього Кодексу.

4.Умови договорів поставки повинні викладатися сторонами відповідно до вимог Міжнародних правил щодо тлумачення термінів „Інкотермс”.

5. поставка товарів без укладення договору поставки може здійснюватися лише у випадках і порядку, передбачених законом.

6.Реалізація суб”єктами господарювання товарів негосподарюючим суб”єктам здійснюється за правилами про договори купівлі-продажу. До відносин поставки, не врегульованих цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України про договір купівлі-продажу.

1.Договір поставки -- це господарський договір, за яким одна сторона -- постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні -- покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити з нього певну грошову суму.
Предметом поставки є товари, під якими слід розуміти як продукцію виробничо-те нічного призначення, так і вироби народного споживання.

Оскільки у наведеному визначенні поняття договору поставки (на відміну від ч. 1 ст. "'. ЦК) відсутня вказівка на те, на якому правовому титулі товар передається (поставляється) покупцеві, можна припустити, що це може бути як право власності, так і похідні від нього права -- господарського відання та оперативного управління.

2.Договір поставки може укладатися як на розсуд сторін (регульований договір), так і відповідно до державного замовлення (планований договір). При цьому зміст договору поставки, що укладається на підставі державного замовлення, має відповідати цьому замовленню(ч. 5 ст. 179 ГК).

3.На відміну від ч. 1 ст. 712 ЦК, яка визнає стороною договору поставки (продавцем, постачальником) лише особу, яка здійснює підприємницьку діяльність, і тим самим не враховує участі в процесі господарювання казенних підприємств, коментована стаття такого обмеження не встановлює. Сторонами договору поставки можуть бути суб'єкти господарювання, зазначені у пунктах 1, 2 ч. 2 ст. 55 ГК: 1) господарські організації -- юридичні особи, створені відповідно до ЦК, державні, комунальні та інші підприємства, інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність; 2) громадяни України, іноземці та особи безгромадянства, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

4. Укладаючи договір, сторони повинні враховувати положення ч. 4 коментованої статті та вимоги Указу Президента України «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів» від 4 жовтня 1994 p., яким встановлено (п. 1), що при укладанні суб'єктами підприємницької діяльності України договорів, у тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), предметом яких є товари, застосовуються Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів, підготовлені Міжнародною торговою палатою у 1953 | (Правила ІНКОТЕРМС). При цьому на КМУ покладено обов'язок забезпечувати опублікування державною мовою України змін до Правил ІНКОТЕРМС із зазначенням, що такі зміни вступають у дію через десять днів після їх опублікування у газеті «Урядовий кур'єр» стосовно відносин, які виникають у зв'язку з договорами, укладеними після такого опублікуванн (п. 2).

Однак, відповідно до коментарю Українського національного комітету Міжнародної торгової палати, з формально-юридичної точки зору текст Указу не містить заперечення правомірності використання нової редакції Правил (наразі останньою є редакція ІНКОТЕРМС-2000, введена в дію Міжнародною торговою палатою 1 січня 2000 р.) до її опублікування згідно з Указом ( таке опублікування відбулося в квітні 2002 р.). Так, суб'єкти господарювання повинні «забезпечувати додержання» Правил ІНКОТЕРМС. Але невід'ємною складовою ІНКОТЕРМС як 1990р. так і 2000 р. є «Вступ», в якому встановлено, що сторони мають право самостійно модифікувати норми, запозичувані з Правил ІНКОТЕРМС. Отже, запозичення положень із більш пізньої редакції Правил ІНКОТЕРМС до її офіційного опублікування є одним з можливих варіантів дозволених відступів сторін від Правил у більш ранній офіційно опублікованій редакції.

5.За загальним правилом поставка товарів без укладення договору поставки не допускається. Винятки (випадки і порядок) можуть бути передбачені законом. Наприклад, відповідно до постанови КМУ «Про Порядок створення і використання матеріальних резервів для запобігання, ліквідації надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру та їх наслідків» від 29 березня 2001 р. відпуск матеріально-технічних цінностей з резервів здійснюється за рішенням керівників відповідних центральних і місцевих органів виконавчої влади, виконкомів рад міст обласного значення та керівників підприємств.

6.Частина 6 коментованої статті розвиває положення ч. 1 ст. 264 ГК щодо застосування договору купівлі-продажу з метою матеріально-технічного постачання і збуту продукції матеріально-технічного призначення і виробів народного споживання. Договір купівлі-продажу як основа матеріально-технічного постачання і збуту укладається при реалізації суб'єктами господарювання товарів негосподарюючим суб'єктам.



27. Договір найму

Поняття найму (оренди)

На загальному рівні можливість передачі майна в найм (оренду) передбачена, зокрема, ст. 4 Закону України від 7 лютого 1991 р. № 697-12 "Про власність", згідно із ч. 2 якої власник має право передавати своє майно безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам. Ці положення знайшли конкретизацію у ЦК України (глави 58-60) та інших актах законодавства, що регулюють специфічні різновиди найму (див. закони України від 10 квітня 1992 р. № 2269-ХІІ "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції Закону від 14 березня 1995 р.), від 16 грудня 1997 р. № 723/97-ВР "Про фінансовий лізинг" (в редакції Закону від 11 грудня 2003 р.), від 6 жовтня 1998 р. № 161-ХІУ "Про оренду землі" (в редакції Закону від 2 жовтня 2003 р.) та інші).

Найм є найбільш загальним поняттям, що опосередковує передачу майна в користування. Інші форми такої передачі (оренда майна різних форм власності, лізинг тощо) відповідають ознакам найму з урахуванням специфічних ознак, притаманних саме їм. Виходячи з цього, положення § 1 гл. 58 ЦК України "Загальні положення про найм (оренду)" застосовуються в усіх випадках, якщо таке застосування не суперечить спеціальним положенням як, власне, ЦК України, що регулюють різновиди найму (наприклад, положенням §§ 2-6; главам 59-60 тощо), так і спеціальних актів, зокрема тих, що зазначені вище. Тобто для визначення, які нормативні положення слід застосувати до відповідних відносин, слід визначити, чи існують документи, що на спеціальному рівні регулюють їх; у разі їх відсутності застосовуються загальні положення гл. 58 ЦК України.

Згідно зі ст. 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Характеристика найму (оренди)

1. За договором найму наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно. Згідно зі ст. 760 ЦК України предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ). Проте законодавство не обмежується можливістю передання в найм лише речей: ч. 2 ст. 760 ЦК України дозволяє передавати в найм майнові права.

Характерною ознакою класичного договору найму є те, що законодавство не вказує, яке майно може бути предметом найму і на які цілі воно може використовуватися. Це означає, що предметом найму може бути будь-яке майно, що відповідає вищенаведеним ознакам, не обмежене у цивільному обігу (наприклад, громадянин, який має вогнепальну мисливську зброю та відповідний дозвіл на її використання, не може передати її у користування іншій особі, яка не має такого дозволу) та сферою застосування.

2. За загальними положеннями ЦК України наймодавцями і наймачами можуть бути будь-які юридичні та фізичні особи, в тому числі суб'єкти підприємницької діяльності. Стаття 761 ЦК України надає право на передання майна у найм власником речі або особою, якій належать майнові права; наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладання договору найму.

Проте певні особливості щодо суб'єктного складу передбачені законодавством для деяких різновидів найму. Зокрема, за ст. 787 ЦК України наймодавцем за договором прокату може бути особа, що здійснює підприємницьку діяльність із передання речей у найм, тобто суб'єкт підприємницької діяльності.

3. Майно, що є предметом найму, надається у користування. Згідно зі ст. 773 ЦК України наймач зобов'язаний користуватися річчю відповідно до її призначення та умов договору. Якщо наймач користується річчю, переданою йому у найм, не за її призначенням або з порушенням умов договору найму, наймодавець має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків.

Наймач має право змінювати стан речі, переданої йому у найм, лише за згодою наймодавця.

4. Майно, що є предметом найму, надається на певний строк, встановлений договором. Це означає, що наймач після припинення договору найму зобов'язаний повернути майно. ЦК України також передбачає укладання договору найму на невизначений строк. У цьому разі кожна із сторін договору найму може відмовитися від договору в будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна - за три місяці. Договором або законом може бути встановлений інший строк для попередження про відмову від договору найму, укладеного на невизначений строк.

Законом можуть бути встановлені максимальні (граничні) строки договору найму окремих видів майна. Якщо до спливу встановленого законом максимального строку найму жодна із сторін не відмовилася від договору, укладеного на невизначений строк, він припиняється зі спливом максимального строку договору. Договір найму, строк якого перевищує встановлений законом максимальний строк, вважається укладеним на строк, що відповідає максимальному строку.

Якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором (ст. 764 ЦК України).

5. Договір найму має оплатний характер, що передбачає виплату наймачем певної грошової суми (або еквіваленту в натуральній формі) за користування майном. За загальними положеннями ст. 762 ЦК України розмір і форма такої оплати встановлюються договором і законодавством не обмежуються. Специфіка передбачена, зокрема, щодо державного та комунального майна, про що йдеться далі. Також ЦК України передбачає можливість безоплатного користування майном (гл. 60), що оформляється договором позички, із обмеженнями можливостей юридичних осіб, що здійснюють підприємницьку діяльність, на передачу у безоплатне користування особі, яка є її засновником, учасником, керівником, членом її органу управління або контролю (ст. 829 ЦК України).

6. Форма договору найму залежить від його різновидів. Так, договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально (ст. 14 Закону України "Про оренду землі"); договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі, а договір, укладений строком на один рік і більше, підлягає нотаріальному посвідченню (ст. 793 ЦК України); договір позички речі побутового призначення між фізичними особами взагалі може укладатися усно (ст. 828 ЦК України). Якщо законодавством нормативно не встановлено форму конкретного різновиду договору найму, слід керуватися загальними положеннями гл. 53 ЦК України.

7. Наймодавець зобов'язаний передати наймачеві майно у користування негайно або у строк, встановлений договором найму, у комплекті і у стані, що відповідають умовам договору найму та його призначенню. Якщо наймодавець не передає наймачеві майно, наймач має право за своїм вибором:

- вимагати від наймодавця передання майна і відшкодування збитків, завданих затримкою;

- відмовитися від договору найму і вимагати відшкодування завданих йому збитків.

8. ЦК України передбачає декілька підстав припинення договору найму.

Договір найму припиняється у разі смерті фізичної особи-наймача, якщо інше не встановлено договором або законом, а також у разі ліквідації юридичної особи, яка була наймачем або наймодавцем. Припинення договору може відбуватися і на підставі одностороннього розірвання договору найму (відмова від договору), а також шляхом дострокового розірвання договору найму на вимогу наймача та наймодавця. Останнє не тотожне відмові від договору в односторонньому порядку і здійснюється за згодою сторін або в судовому порядку.

Згідно зі ст. 782 ЦК України наймодавець має право відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд. У разі відмови наймодавця від договору найму договір є розірваним з моменту одержання наймачем повідомлення наймодавця про відмову від договору.

28. Загальна характеристика та основні риси розвитку спадкового права

Спадкове право -- сукупність цивільно-правових норм, які встановлюють порядок переходу прав та обов'язків померлої особи по праву спадкування.

Власник, після смерті якого залишилось майно, називається спадкодавцем. Особи, до яких це майно переходить після смерті його власника, називаються спадкоємцями.

Майно, що залишилось після смерті його власника, називається спадковим майном, або спадщиною. Слід зауважити, що спадщина складається з прав i обов'язків спадкодавця, тобто до складу спадщини входять i його борги (невиконані зобов'язання, неоплачені кредити тощо), якщо вони у нього були на день смерті. Спадкоємець має право приймати таку спадщину чи відмовитися від неї. Не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема: особисті немайнові права; право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; право на відшкодування шкоди у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; права та обов'язки особи як кредитора або боржника.

Спадщина відкривається тільки після смерті громадян (фізичних осіб). Після ліквідації юридичних осіб спадкування не буває. Тому спадкодавцями можуть бути тільки громадяни, а спадкоємцями можуть бути як фізичні, так i юридичні особи. Спадкування між живими не буває.

Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а при оголошенні його померлим -- день набуття законної сили рішенням суду про це.

Місцем відкриття спадщини визнається останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме, -- місцезнаходження майна або його основної частини.

Нормами цивільного права встановлюються дві підстави спадкування: за законом і за заповітом. Можливе одночасне спадкування i за заповітом, i за законом (наприклад, частина майна спадкодавцем заповідана, а друга частина успадковується за законом).

Спадкоємство за законом має місце в таких випадках, коли: заповіту немає; заповіт визнано недійсним; спадкоємці, призначені в заповіті, померли до відкриття спадщини або відмовились прийняти її.

Спадкодавцями як по закону, так і по заповіту можуть бути тільки громадяни, а не юридичні особи.

Спадкоємцями можуть бути громадяни, юридичні особи та держава. Суб'єктивне право на спадщину в спадкоємців виникає в разі смерті спадкодавця або визнання його в установлюваному порядку померлим. До громадян як спадкоємців належать особи, які були живими на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті при житті i народжені після його смерті. Громадяни i держава можуть бути спадкоємцями як за заповітом, так i за законом. Юридичні особи можуть бути спадкоємцями тільки за заповітом. Спадкоємцями можуть бути також іноземні громадяни i особи без громадянства.

Якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом або жоден зі спадкоємців не прийняв спадщини, або всі спадкоємці позбавлені заповідачем спадщини, майно померлого за правом спадкоємства переходить до територіальної громади за місцем відкриття спадщини.

Цивільне законодавство встановлює суворі обмеження відносно спадкоємців. Зокрема, усуваються від спадщини особи, які: 1) умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя; 2) умисно перешкоджали спадкоємцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих або в інших осіб, або ж сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині; 3) батьки після дітей, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав, та їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини; 4) батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання покладених на них за законом обов'язків щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом.

Крім того, не мають права на спадкування за законом один після одного особи, шлюб між якими визнаний недійсним. Особа також може бути усунута від права на спадкування за законом відповідно до рішення суду, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, важку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

29. Спадкування за законом

Спадкоємці за законом призиваються до спадщини в порядку черги. Згідно з чинним законодавством в Україні встановлено п'ять черг спадкоємців. У першу чергу право на спадкування за законом одержують діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

У другу чергу право на спадкування за законом одержують рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.

У третю чергу право на спадкування за законом одержують рідні дядько та тітка спадкодавця.

У четверту чергу право на спадкування за законом одержують особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менше п'яти років до часу відкриття спадщини.

У п'яту чергу право на спадкування за законом одержують інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі наступного ступеня споріднення усувають від спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. У зазначену чергу право на спадкування за законом одержують утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї. При цьому утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менше п'яти років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним засобом для життя.

Слід мати на увазі, що кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених чинним цивільним законодавством. Черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченою угодою заінтересованих спадкоємців, укладеною після відкриття спадщини. Крім того, за рішенням суду особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка закликає до спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані. У разі спадкування за законом усиновлений та його нащадки, з одного боку, та усиновлювач і його родичі -- з іншого, прирівнюються до родичів за походженням.

Цивільний кодекс України встановлює право на обов'язкову частку в спадщині. Зокрема, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка). До обов'язкової частки зараховуються вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов'язкову частку, а також вартість інших речей і майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця. Будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перейшла до нього і перевищує обов'язкову частку.

30. Спадкування за заповітом

Порядок укладання та посвідчення заповіту регламентується чинним законодавством, згідно з яким кожен дієздатний громадянин може особисто розпоряджатись своїм майном на випадок смерті. До заповіту Цивільний кодекс України встановлює відповідні вимоги. Оскільки заповіт -- це не договір, а односторонній правочин, за яким права i обов'язки для інших осіб виникають за волевиявленням заповідача, тому до заповіту встановлюються такі ж умови його дійсності, як до будь-якого договору, а саме: заповіт має бути складений тільки дієздатною особою; заповіт повинен бути складений у формі, що визначена законом; зміст заповіту повинен відповідати вимогам чинного законодавства.

Заповіт повинен бути укладений у письмовій формі, де зазначаються місце і час його укладення. Заповіт повинен бути власноручно підписаним і нотаріально посвідченим. Якщо спадкодавець у зв'язку з фізичними недоліками не може власноручно підписати заповіт, то за його дорученням заповіт може бути підписано іншою особою, при цьому робиться помітка про причини, через які громадянин не зміг сам зробити підпис. Заповіт не може підписувати особа, на користь якої він зроблений. Заповіт повинен бути укладений так, щоб розпорядження спадкодавця не викликало незрозумілостей чи суперечок після відкриття спадщини.

Крім того, згідно з чинним цивільним законодавством важливе місце у вирішенні питань щодо спадкування майна належить спадковому договору, відповідно до якого сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача), взамін чого стає власником майна відчужувача у разі його смерті. Сторонами у спадковому договорі є відчужувач (подружжя, один з подружжя або інша особа) та набувач -- фізична або юридична особа.

Зазначений вид договору має складатися у письмовій формі та посвідчуватися нотаріусом. Набувач у спадковому договорі може бути зобов'язаний до вчинення будь-яких дій майнового чи немайнового характеру як до відкриття, так і після відкриття спадщини.

На майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який посвідчив цей договір, накладає заборону відчуження. У зв'язку з цим заповіт, який відчужувач склав щодо майна, зазначеного у спадковому договорі, є повністю або частково недійсним. Відчужувач має право призначити особу, яка здійснюватиме контроль за виконанням спадкового договору після його смерті, а у разі її відсутності -- контроль за виконанням спадкового договору здійснює нотаріус за місцем відкриття спадщини.

Спадковий договір може бути розірвано судом: 1) на вимогу відчужувача у разі невиконання набувачем його розпоряджень; 2) на вимогу набувача у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача.

Після відкриття спадщини державна нотаріальна контора за місцем її відкриття або за місцем знаходження спадкового майна, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, -- відповідні органи місцевого самоврядування вживає заходів з охорони спадкового майна, коли це потрібно в інтересах держави, спадкоємців, вiдказоодержувачiв або кредиторів.

Спадкоємцям, які прийняли належну їм за заповітом чи законом спадщину, державна нотаріальна контора за місцем відкриття спадщини оформлює свідоцтво про право на спадщину, яке видає спадкоємцям після закінчення шестимісячного терміну від дня відкриття спадщини.

31. Поняття сім'ї та шлюбу за сімейним законодавством України

Сім'я є первинним та основним осередком суспільства. Сім'ю окладають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік, у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми або з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Права члена сім'ї має одинока особа.

Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Держава охороняє сім'ю, дитинство, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім'ї. Вона зобов'язана створювати людині умови для материнства та батьківства, забезпечувати охорону прав матері та батька, матеріально і морально заохочувати і підтримувати материнство та батьківство.

Сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі. Кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу. Способами захисту сімейних прав та інтересів зокрема є: 1) встановлення правовідношення; 2) примусове виконання добровільно не виконаного обов'язку; 3) припинення правовідношення, а також його анулювання; 4) припинення дій, які порушують сімейні права; 5) відновлення правовідношення, яке існувало до порушення права; 6) відшкодування матеріальної та моральної шкоди, якщо це передбачено Сімейним Кодексом або договором; 7) зміна правовідношення; 8) визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.

Шлюб за сімейним законодавством. Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення в них прав та обов'язків подружжя. Релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення в жінки та чоловіка прав та обов'язків подружжя, крім випадків, коли релігійний обряд шлюбу відбувся до створення або відновлення державних органів реєстрації актів цивільного стану.

Шлюбний вік для жінки встановлюється в сімнадцять, а для чоловіка - у вісімнадцять років. Право на шлюб мають особи, які досягли шлюбного віку. За заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам.

Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі. Вони мають право на повторний шлюб лише після припинення попереднього шлюбу. У шлюбі між собою не можуть перебувати: особи, які є родичами прямої лінії споріднення; рідні (повнорідні, неповнорідні) брат і сестра; двоюрідні брат та сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця; усиновлювач та усиновлена ним дитина.

Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чоловіком до будь-якого державного органу реєстрації актів цивільного стану за їхнім вибором. Особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, вважаються нареченими. Наречені зобов'язані повідомити один одного про стан свого здоров'я. Шлюб реєструється після спливу одного місяця від дня подання особами заяви про реєстрацію шлюбу.

Дружина, чоловік повинні матеріально підтримувати один одного. Право на утримання (аліменти) має той із подружжя, який є непрацездатним, потребує матеріальної допомоги, за умови, що другий із подружжя може надавати матеріальну допомогу.

Для вирішення майнових відносин може укладатися шлюбний договір. Він може бути укладеним особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям. На укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу, якщо його стороною є неповнолітня особа, потрібна письмова згода її батьків або піклувальника, засвідчена нотаріусом. Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов'язки а також ним можуть бути визначені майнові права та обов'язки подружжя як батьків. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми. Він не може зменшувати обсягу прав дитини, а також ставити одного з подружжя в надзвичайно невигідне матеріальне становище. Шлюбний договір укладається в письмовій формі й нотаріально посвідчується. Шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду.

32. Право на шлюб та умови вступу до шлюбу

Стаття 23. Право на шлюб

1. Право на шлюб мають особи, які досягли шлюбного віку.

2. За заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам.

Право на шлюб тісно пов'язане з правом особи на створення сім'ї. Ч. 2 коментованої статті передбачає, що за заявою особи, яка досягла 14 років, за рішенням суду їй може бути надане право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам. Ч. 2 ст. 16 КпШС надає право зниження у виняткових випадках шлюбного віку державним адміністраціям районів, районів міст Києва та Севастополя, виконкомам міських та районних у містах рад. Однак ні в ст. 16 КпШС, ні в ч. 2 статті, що коментується, не зазначені підстави зниження шлюбного віку. Найчастіше такими підставами є фактичне створення сім'ї, вагітність, народження дитини. Розгляд у суді заяв про зниження шлюбного віку треба віднести до справ окремого провадження. Адже при цьому відсутній спір, що виникає з цивільних, сімейних і трудових правовідносин, а також з адміністративно-правових відносин. Суд, розглядаючи заяву про зниження шлюбного віку і захищаючи інтерес особи, яка досягла 14 років, визначає її сімейний статус, право на укладання шлюбу. Позитивне вирішення судом розглянутого ним питання є юридичним фактом, що стає підставою для виникнення у особи, яка звернулася до суду, права на вступ у шлюб. Тому, незважаючи на відсутність у закріпленому в ст. 254 ЦПК переліку справ, які суд розглядає у порядку окремого провадження, справ, пов'язаних з розглядом заяв про надання особі, яка досягла 14 років, права на укладання шлюбу, такі справи треба вважати справами окремого провадження Рішення суду про відмову у зниженні шлюбного віку може бути оскаржене в апеляційному порядку (ст. 290 ЦПК).

У тих випадках, коли за рішенням суду особі, яка досягла 14 років, надається право вступити у шлюб, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу (ч. 2 ст. 11 ЦК 1963 р., ч. 2 ст. 34 ЦК 2003 р.). У разі припинення шлюбу до досягнення особою повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається (другий абзац ч. 2 ст. 34 ЦК).

Умови вступу до шлюбу.Взаємна згода осіб на вступ до шлюбу означає бажання створити довічний шлюбний союз за відсутності при цьому якого-небудь насилля (фізичного чи психічного), загроз зі сторони батьків, родичів або інших осіб.

Згоду на укладення шлюбу особи повинні виразити особисто. Вона адресується державним органам запису актів громадянського стану, а не якимось іншим органам чи установам. Представництво при укладенні шлюбу не допускається.

Взаємна згода на одруження має юридичне значення за умови, що вона виражена у встановленій законом формі. Такою формою є спільна письмова заява осіб, які бажають одружитися, подана до органу запису актів громадянського стану, а також їхнє усне підтвердження бажання укласти шлюб під час його реєстрації і підписання сторонами актового запису.

Якщо особи, які укладають шлюб, не можуть особисто прибути до органів запису актів громадянського стану внаслідок тяжкої хвороби чи з іншої поважної причини, реєстрація шлюбу може бути, відповідно до ст.17 КпШС України, проведена вдома, лікарні або іншому місці у присутності осіб, що укладають шлюб. Наявність у особи, яка одружується, тяжкої хвороби, що перешкоджає її явці до органу реєстрації актів громадянського стану, повинна бути підтверджена лікарською, яка додається до заяви.

Особи, які одружуються, повинні з'явитись для реєстрації шлюбу до одного й того самого органу реєстрації актів громадянського стану.

Другою умовою вступу до шлюбу є досягнення певного шлюбного віку (повноліття). Шлюбний вік - це віковий мінімум, по досягненні якого дозволяється укладення шлюбу. У ст. 16 КпШС України шлюбний вік встановлено для чоловіків 18 років, а для жінок 17 років. Крайній (верхній) вік для укладення шлюбу законодавством не встановлено, тому шлюб може бути укладений і в похилому віці, якщо відсутні при цьому передбачені законом перешкоди. Не має значення й значна різниця у віці осіб, що одружуються.

Чинне законодавство України допускає випадки зниження шлюбного віку. Так, у ч.2 ст.16 КпШС України зазначено, що державна адміністрація районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчі комітети міських і районних у містах рад народних депутатів можуть у виняткових випадках знижувати шлюбний вік.

Знизити шлюбний вік на один і більше років можна тільки за виняткових обставин (коли уже фактично склались шлюбні відносини, настала вагітність, народилась дитина) на прохання самих неповнолітніх або одного з них, а також на прохання їхніх батьків чи піклувальників. Законодавець у цьому випадку виходить з того, що відмова в реєстрації шлюбу за певних обставин може бути шкідливою для інтересів самих неповнолітніх. При отриманні дозволу реєстрація шлюбу можлива лише за умови, що самі неповнолітні бажають цього. Реєстрація шлюбу в цьому випадку провадиться на загальних підставах, з обов'язковим пред'явленням при поданні заяви про укладання шлюбу та розпорядження (рішення) райдержадміністрації (рай(міськ)виконкому) про зниження шлюбного віку.

33. Правові наслідки шлюбу. Поняття та випадки припинення шлюбу

Під припиненням шлюбу розуміється припинення правовідносин між подружжям, зумовлене настанням певних юридичних фактів. Залежно від настання певного юридичного факту можна назвати такі підстави припинення шлюбу (ст. ст. 104- 105 СК). Шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим. Громадянин може бути оголошений померлим у судовому порядку в разі, коли за місцем його постійного проживання немає відомостей про місце його перебування протягом трьох років або якщо він пропав безвісти за обставин, що загрожували смертю (землетрус, паводок, обвал тощо) чи дають підстави припускати його загибель від певного нещасного випадку (пожежа, повітряна, залізнична чи автомобільна катастрофа) - протягом шести місяців. В особливу групу закон виділяє осіб, які пропали безвісти в зв'язку з воєнними діями. Такі особи можуть бути оголошені померлими не раніше, ніж по закінченні двох років з дня припинення воєнних дій. Згідно зі ст. 264 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України рішення суду про оголошення громадянина померлим є підставою для реєстрації смерті в державних органах РАЦСу і видачі Свідоцтва про смерть. Тобто у разі смерті одного з подружжя або оголошення його померлим, правовідносини між подружжям припиняються, і другий з подружжя може вступити в інший шлюб, не порушуючи питання про розірвання шлюбу.

В разі з'явлення одного з подружжя, оголошеного у встановленому законом порядку померлим, і скасування відповідного рішення суду шлюб вважається поновленим, якщо другий з подружжя не вступив у новий шлюб (ст. 118 СК). Якщо особа, що була визнана безвісно відсутньою, з'явилася, і відповідне рішення суду скасоване, її шлюб з іншою особою може бути поновлений за їх заявою за умови, що ніхто не перебуває у повторному шлюбі. У випадках, передбачених ч. 1 та ч. 2 ст. 118 СК, державний орган РАЦСу анулює запис акта про розірвання шлюбу та відповідне свідоцтво, видане на його підставі. При житті подружжя шлюб припиняється шляхом його розірвання в судовому порядку або через державні органи РАЦСу.

Якщо один з подружжя помер до набрання чинності рішення суду про розірвання шлюбу, вважається, що шлюб припинився внаслідок його смерті.

Якщо в день набрання чинності рішення суду про розірвання шлюбу один із подружжя помер, вважається, що шлюб припинився внаслідок його розірвання.

34. Розірвання шлюбу та юридичні наслідки розірвання шлюбу

Особа, яка змінила своє прізвище у зв'язку з реєстрацією шлюбу, має право після розірвання шлюбу надалі іменуватися цим прізвищем або поновити своє дошлюбне прізвище. Розірвання шлюбу, здійснене за рішенням суду, має бути зареєстроване в державному органі РАЦСу за заявою колишніх дружини чи чоловіка.

Розірвання шлюбу засвідчується Свідоцтвом про розірвання шлюбу, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України.

Після розірвання шлюбу та одержання Свідоцтва про розірвання шлюбу особа має право на повторний шлюб.

Жінка та чоловік після розірвання шлюбу мають право подати до суду заяву про поновлення їхнього шлюбу за умови, що жоден із них не перебував після цього у повторному шлюбі. На підставі рішення суду про поновлення шлюбу та анулювання запису акта про розірвання шлюбу державний орган РАЦСу видає нове Свідоцтво про шлюб, у якому день реєстрації шлюбу за бажанням подружжя може бути визначений днем першої його реєстрації або днем набрання чинності рішенням суду про поновлення шлюбу.

35. Поняття та загальна характеристика особистих правовідносин за участю подружжя

З усього розмаїття відносин, що виникають у сім'ї між подружжям, підлягають правовому регулюванню тільки ті, які, на думку законодавця, є найбільш важливими як для кожного із подружжя, членів його сім'ї, так і для суспільства в цілому. Серед інших правовому регулюванню підлягають і деякі особисті немайнові відносини, які є стрижнем подружнього життя, причому їх регулювання є одним із завдань Сімейного кодексу України (ст. 1).

Метою регулювання особистих немайнових відносин є: зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; побудова сімейних відносин на паритетних засадах та почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки в різноманітних життєвих ситуаціях.

Загальними засадами регулювання особистих немайнових відносин між подружжям згідно зі ст. 7 СК є те, що воно здійснюється з урахуванням права на таємницю особистого життя подружжя, права кожного з них на особисту свободу та недопустимість свавільного втручання будь-кого у їх сімейне життя, відсутності привілеїв чи обмежень кожного із подружжя за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, місця проживання, за мовними та іншими ознаками. Як бачимо, в основу регулювання особистих немайнових відносин покладено принцип рівності при набутті та здійсненні особистих немайнових прав та обов'язків жінки та чоловіка у шлюбі та сім'ї.

Необхідно також звернути увагу на те, що широка царина особистих немайнових відносин подружжя лежить поза межами права. В силу своєї делікатності та інтимності вони не піддаються зовнішньому впливу, а відтак - і правовому регулюванню. Закон може захистити того, кого скривдили, але не може повернути дружину чоловікові чи чоловіка дружині. Закон не в змозі повернути щастя в дім. До особистих немайнових прав подружжя СК відносить:

право на материнство та батьківство; право на повагу до своєї індивідуальності; право на духовний розвиток; право на вибір прізвища при реєстрації шлюбу і зміні його, перебуваючи у шлюбі; право на розподіл обов'язків та сімейне вирішення питань життя сім'ї; право на особисту свободу. Кожен із подружжя зобов'язаний турбуватись про сім'ю.

Аналізуючи перелічені в главі 6 СК права та обов'язки подружжя, можна дійти висновку, що законодавець при їх визначенні враховує як загальні цивільно-правові положення щодо визначення особистих немайнових прав громадян незалежно від шлюбу, так і закріплює порядок виникнення, здійснення та припинення таких прав та обов'язків у осіб, що перебувають у зареєстрованому шлюбі. Це можна пояснити тим, що кожному громадянинові від народження або за законом належить певне коло особистих немайнових прав та обов'язків. Більшістю з таких прав особа володіє довічно. Вступ до шлюбу суттєво не впливає на ці права. Вони продовжують належати кожному з подружжя як громадянинові.

До таких прав належать: право на життя, право на охорону здоров'я, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність особистого життя, право на повагу до гідності та честі, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості та деякі інші особисті права.

Зміст цих особистих немайнових прав становить можливість особи вільно на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя. Ці права, як правило, складають зміст цивільної правоздатності громадян і охороняються не сімейним правом, а цивільно-правовим законодавством. Водночас неможливо провести чітку лінію поділу особистих немайнових прав, що регулюються сімейним правом та іншими галузями права. Як приклад візьмімо право громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля. На перший погляд, це особисте право громадян не належить до особистого права подружжя, але якщо буде встановлено, що один із подружжя створював умови, які негативно впливали на стан здоров'я іншого подружжя (примушування вживати наркотичні засоби, алкогольні напої тощо), то це може зумовити певні правові наслідки для порушника і стати підставою для розірвання з ним шлюбу. У зв'язку з наведеним викликає інтерес ст. 8 СК, у якій мова йде про застосування норм Цивільного кодексу (ЦК) до регулювання сімейних відносин. Виходячи зі змісту цієї статті, застосування норм ЦК можливе тільки щодо регулювання майнових відносин між подружжям за умови, якщо такі відносини не врегульовані СК і не суперечать суті сімейних відносин. Як видно, про особисті немайнові права і обов'язки подружжя в ст. 8 СК мова не йде, але це не означає, що перелік особистих немайнових прав подружжя, передбачених у СК, є виключним. При вирішенні спорів, що виникають між подружжям з приводу порушених їх особистих немайнових прав, у багатьох випадках потрібно враховувати законодавчі норми інших галузей права (конституційного, цивільного тощо). Це пояснюється тим, що кожен із подружжя, перебуваючи у шлюбі, одночасно є правоздатним громадянином і носієм тих прав, що становлять зміст його правоздатності. Характерним для особистих немайнових прав, у тому числі й для особистих немайнових прав подружжя, є те, що вони не мають економічного змісту. Іншими словами, вони не можуть бути оцінені в грошовому еквіваленті, їх здійснення не супроводжується майновим еквівалентом з боку іншого подружжя. Ці права належать кожному з подружжя незалежно від його особистого майнового стану. Особисті немайнові права пов'язані з особою і є невід'ємними від неї. Їх неможливо продати, подарувати, передати будь-яким іншим чином.

Підсумовуючи викладене, можна дати наступне визначення поняття особистих немайнових правовідносин з участю подружжя: це - врегульовані нормами сімейного права відносини з приводу особистих немайнових благ та інтересів осіб, що перебувають у шлюбі.

В основі особистих немайнових правовідносин подружжя лежить правовий статус кожного з подружжя.

Під правовим статусом подружжя розуміється забезпечена законом можливість набуття та реалізації особистих і майнових прав подружжя з метою зміцнення сім'ї, виховання дітей і досягнення особистого щастя.

Особисті немайнові права становлять лише частину правового статусу подружжя, але ця частина має суттєве значення, бо є фундаментом для створення міцної сім'ї.

Зміст правового статусу подружжя розкривається в нормах, що визначають конкретні права і обов'язки. Чинний закон дає можливість розрізняти особистий і майновий правовий статус подружжя.

Особистий правовий статус - це особисті немайнові права і обов'язки подружжя.

36. Види особистих немайнових прав та обов'язків подружжя

До особистих немайнових прав подружжя перш за все належать передбачені статтями 49 та 50 СК право на материнство та право на батьківство. Материнство -- це забезпечена законом можливість жінки здійснювати репродуктивну функцію -- народжувати дітей, утримувати та виховувати їх. Батьківство в праві визначається як факт походження дитини від певного чоловіка, юридично посвідчений записом у державних органах РАЦС про народження. Відмінності в даних правах чоловіка та дружини зумовлені фізіологічними особливостями жінки і чоловіка та соціальним станом жінки-матері. Зміст особистого немайнового права жінки на материнство становлять правомочності дружини з приводу вирішення: мати чи не мати дитину. З метою охорони здоров'я жінки їй надається право самій вирішувати питання про материнство, саме тим вона має можливість реалізувати право на репродуктивну свободу, яку слід розглядати в аспекті права на життя. Право на материнство як сімейне право включає в себе певні обов'язки кожного з подружжя. Так вагітній дружині мають бути створені в сім'ї умови для збереження її здоров'я та народження здорової дитини. Дружині-матері мають бути створені умови для поєднання материнства зі здійсненням нею інших прав та обов'язків (частини 4, 5 ст. 49 СК). 

Новий СК закріплює право дружини та чоловіка на повагу до своєї індивідуальності. Індивідуальність особи -- це неповторна своєрідність людини. Завдяки індивідуальності кожна людина виступає як окремий, своєрідний, неповторний член суспільства. Жінка та чоловік мають притаманні тільки їм звички, уподобання, особливості характеру, темперамент. Саме індивідуальність кожного із подружжя лежить в основі шлюбу, створення сім'ї, виступає запорукою любові. Відомо, що на поведінку людини впливають як соціальні (середовище, ситуація), так і біологічні чинники, психологічні особливості особистості. Індивідуальна своєрідність знаходить свій вияв у сім'ї, у відносинах з іншим з подружжя, батьками, дітьми, іншими членами сім'ї. Слід погодитися з висловленою думкою, що в щасливих сім'ях не виникає питань щодо поваги до індивідуальності одного із подружжя з боку іншого. Така повага вважається природною і не потребує повсякденного нагадування. Разом із тим, у ст. 51 СК зазначено, що дружина та чоловік мають рівне право на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань. Ця норма має значне морально-етичне навантаження і слугує ориєнтиром для поведінки подружжя у шлюбі.