4. Положення ст. 216 ЦК про правові наслідки нікчемного правочину є імперативними і, відповідно до ч. 4, не можуть піддаватися змінам за домовленістю сторін. Однак це правило не слід розуміти буквально, оскільки сторона нікчемного договору може вимагати визнання правочину нікчемним, але не зобов'язана вимагати відшкодування завданих збитків чи моральної шкоди. Тобто в ч. 4 йдеться про заборону сторонам змінювати законодавчі положення щодо правових наслідків нікчемного правочину, але її норми не зобов'язують їх застосовувати в усіх випадках, якщо це не порушуватиме інтереси третіх осіб. Оскільки ч. 4 встановлює заборону на зміну, визначених законом правових наслідків лише щодо нікчемних правочинів, то цілком логічно зробити висновок, що така заборона не стосується інших видів недійсних правочинів.

5. Частина 5 ст. 216 не обмежує коло осіб, які мають право вимагати застосування правових наслідків нікчемного правочину. Ними можуть бути будь-які заінтересовані особи, права та інтереси яких порушені. Останні можуть також звернутися до суду з вимогами про визнання нікчемного правочину недійсним. Розглядаючи ту чи іншу справу, суд у разі виявлення ознак нікчемності правочину може застосувати відповідні правові наслідки за власною ініціативою, тобто навіть тоді, коли такі вимоги не містяться в позові.

14. Позовна давність

Глава 19 ЦК України

Стаття 256. Поняття позовної давності

1. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Стаття 257. Загальна позовна давність

1. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Стаття 258. Спеціальна позовна давність

1. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.

2. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог:

1) про стягнення неустойки (штрафу, пені);

2) про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації.

У цьому разі позовна давність обчислюється від дня поміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості;

3) про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності (стаття 362 цього Кодексу);

4) у зв'язку з недоліками проданого товару (стаття 681 цього Кодексу);

5) про розірвання договору дарування (стаття 728 цього Кодексу);

6) у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти (стаття 925 цього Кодексу);

7) про оскарження дій виконавця заповіту (стаття 1293 цього Кодексу).

Стаття 259. Зміна тривалості позовної давності

1. Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін.

Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.

2. Позовна давність, встановлена законом, не може бути скорочена за домовленістю сторін.

Стаття 260. Обчислення позовної давності

1. Позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу.

2. Порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за домовленістю сторін.

Стаття 261. Початок перебігу позовної давності

1. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

2. Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, починається від дня припинення насильства.

3. Перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання.

4. У разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття.

5. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

6. За регресними зобов'язаннями перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов'язання.

7. Винятки з правил, встановлених частинами першою та другою цієї статті, можуть бути встановлені законом.

Стаття 262. Позовна давність у разі замін сторін у зобов'язанні

1. Заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності.

Стаття 263. Зупинення перебігу позовної давності

1. Перебіг позовної давності зупиняється:

1) якщо пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила);

2) у разі відстрочення виконання зобов'язання (мораторій) на підставах, встановлених законом;

3) у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини;

4) якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан.

2. У разі виникнення обставин, встановлених частиною першою цієї статті, перебіг позовної давності зупиняється на весь час існування цих обставин.

3. Від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.

Стаття 264. Переривання перебігу позовної давності

1. Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.

2. Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

3. Після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Стаття 265. Перебіг позовної давності у разі залишення позову без розгляду

1. Залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності.

2. Якщо суд залишив без розгляду позов, пред'явлений у кримінальному процесі, час від дня пред'явлення позову до набрання законної сили рішенням суду, яким позов було залишено без розгляду, не зараховується до позовної давності.

Якщо частина строку, що залишилася, є меншою ніж шість місяців, вона подовжується до шести місяців.

Стаття 266. Застосування позовної давності до додаткових вимог

1. Зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Стаття 267. Наслідки спливу позовної давності

1. Особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності.

2. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності.

3. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

4. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

5. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Стаття 268. Вимоги, на які позовна давність не поширюється

1. Позовна давність не поширюється:

1) на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом;

2) на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу;

3) на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, крім випадків завдання такої шкоди внаслідок недоліків товару, що є рухомим майном, у тому числі таким, що є складовою частиною іншого рухомого чи нерухомого майна, включаючи електроенергію;

5) на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування);

6) на вимогу центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, стосовно виконання зобов'язань, що випливають із Закону України "Про державний матеріальний резерв".

2. Законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.



15. Поняття, підстави та види представництва

Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та на інших підставах, встановлених актами цивільного законодавства.

Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Він не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом. Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Існують два види представництва: добровільне та обов'язкове.

До добровільного представництва можна віднести комерційне представництво та представництво за довіреністю. До обов'язкового представництва відносять представництво за законом.

Комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності. Комерційне представництво одночасно кількох сторін правочину допускається за згодою цих сторін та в інших випадках, встановлених законом. Повноваження комерційного представника можуть бути підтверджені письмовим договором між ним та особою, яку він представляє, або довіреністю. Представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Таке представництво може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи.

Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Обов'язковим є представництво, яке ґрунтується на законі або адміністративному акті, оскільки воно встановлюється незалежно від волі особи, яку представляють. Так, батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей, опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною. Законним представником у випадках, встановлених законом, може бути інша особа.

16. Право власності: підстави набуття та припинення

Стаття 328. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

1. Право власності належить до таких суб'єктивних прав, які можуть виникнути лише за наявності певного юридичного факту або їх сукупності. Юридичний факт -- це обставини реального життя, з якими закон пов'язує виникнення, зміну чи припинення права власності. Такі юридичні факти називаються підставами виникнення права власності. Всі юридичні факти прийнято поділяти на дії та події. Дії у свою чергу поділяються на правомірні та неправомірні. Правомірні дії поділяються на адміністративні акти, юридичні вчинки та правочини. Як свідчить практика, найчастіше право власності виникає саме з правочинів -- правомірних дій суб'єктів цивільних правовідносин, спрямованих на виникнення, зміну або припинення відносин власності. Однак право власності може виникати і з будь-яких інших юридичних фактів, що не заборонені законодавством.

Усі підстави виникнення права власності традиційно поділяють на першопочаткові та похідні. Критерієм такої класифікації є критерій правонаступництва. Згідно з цим критерієм, до першопочаткових способів виникнення права власності належать такі юридичні факти, що не мають у своїй основі правонаступництва (наприклад, набуття права власності на новостворену річ, привласнення загальнодоступних дарів природи). А до похідних належать такі юридичні факти, що базуються на правонаступництві (спадкування, дарування, купівля-продаж тощо; дивись також коментар до наступних статей ЦК).

2. Частина друга статті, що коментується, встановлює загальну презумпцію правомірності набуття права власності. Тобто за загальним правилом право власності вважається таким, що набуте на законних підставах.

Право власності може набуватися і на незаконних підставах -- таких юридичних фактах, що суперечать закону (наприклад, право власності на майно, набуте незаконним добросовісним набувачем).

Суд також за наявності певних юридичних фактів може визнати незаконним набуття права власності і за інших підстав (наприклад, коли право власності набувається в результаті укладення недійсного правочину).

Види речових прав на чуже майно.

Стаття 395.

1) право володіння;

2) право користування (сервітут);

3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

2.Законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.

1. Положення Глави 30 ЦК покликані визначити загальні положення про речові права на чуже майно. У коментованій статті не міститься визначення речового права на чуже майно.

Права на чуже майно на відміну від права власності підпорядковують чужу річ (майно) владі суб'єкта лише у певному напрямку та для певної мети, що виключає можливість її використання з Іншою метою та в інших межах, які залежать від конкретного виду права на чуже майно.

Права на чуже майно мають похідний характер, оскільки завжди право власності на майно належить одній особі, у той же час як інша особа має на це майно таке ж безпосереднє, але обмежене за змістом речове право.

У ЦК до речових прав на чуже майно належать ті, що, перш за все, передбачають надання права користування чужим майном -- право (обмеженого) користування чужим майном (сервітут), право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право забудови земельної ділянки (суперфіцій), а також ті, що передбачають надання, у першу чергу, права володіння.

2. У коментованій статті визначено перелік видів прав на чуже майно, зміст яких розкривається у відповідних главах ЦК.

Цей перелік є невичерпним, у зв'язку зі змістом ч. 2 цієї статті слід звернути на два аспекти цього правила. Той факт, що інші види речових прав можуть встановлюватись лише законом, свідчить, по-перше, про реалізацію принципу обмеженого кола речових прав, а по-друге, про те, що перелік, визначення та їх зміст може встановлюватись виключно законом.

Зокрема, в Земельному кодексі України, крім права власності, як самостійне праве на земельну ділянку визнається право постійного користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності без встановлення строку (ст. 92 Земельного кодексу України).Особи на власний розсуд не можуть створювати нові речові права, встановивши правила щодо них; також нові речові права не можуть бути встановлені іншими нормативно-правовими актами, крім законів України.

17. Право спільної власності: поняття та способи виникнення

Досить часто буває, що одне й те саме майно може належати на праві власності декільком особам (співвласникам). В цьому разі, виникає право спільної власності як право двох або більше осіб за спільною згодою володіти, користуватися та розпоряджатися належним їм майном, що становить єдине ціле.

Розрізняють такі види права спільної власності: право спільної часткової власності та право спільної сумісної власності.

Право спільної часткової власності -- право двох або більше осіб разом за спільною згодою володіти, користуватись та розпоряджатись єдиним майном, що належить їм на праві власності, з виділенням долі кожного з них. Законодавець право спільної часткової власності презюмує.

Визначаючи частки у праві спільної часткової власності, слід вважати, що вони є рівними, якщо інше не визначено за домовленістю співвласників або законом. Слід також враховувати і внесок кожного із співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна.

Особливу роль під час визначення частки в майні відіграє також і покращення спільного майна, які здійснив один із співвласників. Наприклад, якщо співвласник власним коштом та за згодою всіх співвласників здійснив поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, то він має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності. Якщо ж ці поліпшення можна відокремити, то вони є власністю того із співвласників, який їх зробив, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників.

Здійснення права спільної часткової власності відбувається за згодою співвласників, в тому числі шляхом укладення договору про порядок володіння та користування спільним майном. Причому кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності.

При здійсненні спільної часткової власності співвласники наділені правами та обов'язками щодо спільного майна, так само як при праві особистої власності, однак у відповідній частині. Наприклад, співвласники отримують право на плоди, продукцію та доходи від використання майна відповідно до їх часток. Однак співвласники відповідно до своєї частки зобов'язані здійснювати витрати на утримання спільного майна.

Окремо слід звернути увагу і на розпорядження спільним майном шляхом відчуження чи виділення. Приміром, співвласник має право самостійно відчужити свою частку у праві спільної часткової власності. Однак у разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів. Продавець частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає. Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купівлі чи не здійснять цього права щодо нерухомого майна протягом 1 місяця, а щодо рухомого майна -- протягом 10 днів від дня отримання ними повідомлення, продавець має право продати свою частку іншій особі. Якщо бажання придбати частку у праві спільної часткової власності виявили кілька співвласників, продавець має право вибору покупця.

Співвласник має також право на виділення йому частки із майна, що є у спільній частковій власності. Причому виділення може провадитись як в натурі, так і за його згодою шляхом грошової компенсації.

Від виділення слід відмежовувати поділ спільного майна, тобто проведений за згодою усіх співвласників розподіл спільного майна в натурі між усіма співвласниками. При поділі, на відміну від виділення, відносини спільної власності припиняються.

Право особи на частку в спільному майні може бути припинено за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо:

1) частка є незначною і її не може бути виділено в натурі;

2) річ є неподільною;

3) спільне володіння і користування майном є неможливим;

4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї (ст. 365 ЦК).

Право спільної сумісної власності є правом двох або більше осіб разом за спільною згодою володіти, користуватись та розпоряджатись єдиним майном, що належить їм на праві власності, частки якого попередньо не визначено. Право спільної сумісної власності виникає лише у разі, якщо це прямо передбачено в законі.

На сьогодні законодавець відзначає дві підстави виникнення права спільної сумісної власності:

* набуття майна подружжям за час шлюбу;

* набуття майна в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї.

Особливості правового режиму майна подружжя за час шлюбу додатково регулюють ст.ст. 60--74 СК України. Особливості правового режиму майна, набутого в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, регулює Закон України "Про особисте селянське господарство".

Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що його вчинено за згодою всіх співвласників.

Виділення майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за бажанням співвласника. У разі виділення частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. Причому виділення може провадитись як у натурі, так і, за згодою співвласника, шляхом грошової компенсації.

Поділ майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за домовленістю між співвласниками цього майна. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. Окрім цього, за рішенням суду частку співвласника може бути збільшено або зменшено з урахуванням обставин, які мають істотне значення. Наприклад, суд може відійти від рівності часток при поділі майна подружжя та визнати за одним із подружжя право на більшу частку в спільному майні з урахуванням інтересів неповнолітніх осіб, що залишаються на його утриманні (ст. 70 СК). У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

18. Цивільно-правовий захист права власності

Цивільно-правовий захист права власності ставить за мету виховання громадян у дусі дбайливого ставлення до власності, відновлення порушеного права, тобто відновлення попереднього майнового стану особи, права якої порушено.

Захист, як правило, здійснюється судом, арбітражним або третейським судом шляхом подання позову.

Законодавством встановлено декілька цивільно-правових способів захисту права власності:

а) відшкодування завданих власнику збитків; 

б) витребування майна з чужого незаконного володіння; 

в) усунення порушень права власності, не поєднаних з втратою володіння.

У разі видання акта органом державного управління або місцевим органом державної влади, що не відповідає закону і цим порушуються права власника, останній має право на відшкодування завданих йому збитків. При цьому збитки відшкодовуються у повному обсязі згідно з реальною вартістю майна на момент припинення права власності, включаючи і недоотримані доходи.

Припинення права власності на будинок, інші будови, споруди чи насадження у зв'язку з вилученням земельної ділянки, на якій вони знаходились, допускається лише у випадках, встановлених законодавством і з попереднім відшкодуванням збитків власнику в повному обсязі.

Власнику надається право на компенсацію, пов'язану із зниженням цінності жилого будинку, яка викликана діяльністю підприємств і організацій, що привела до порушення рівня шумової та екологічної захищеності території.

У випадках технологічних і екологічних катастроф та за інших обставин надзвичайного характеру, які виключають можливість здійснення власником його прав щодо володіння, користування і розпорядження майном, йому відшкодовуються збитки у повному обсязі відповідно до реальної вартості майна до моменту припинення права власності, включаючи і недоотримані доходи, або передається у власність інше рівноцінне майно.

Важливим цивільно-правовим способом захисту є витребування власником майна із чужого володіння. Тобто, якщо якась річ вибула з володіння власника, останній може витребувати її в особи, що нею володіє. Проте витребувати річ він може лише від незаконного володільця, тобто від такого, який володіє річчю без законних підстав (наприклад, особа, що вкрала річ або купила її не у власника, а у громадянина, до якого річ перейшла за договором схову). Коли в особи, яка вкрала річ, цієї речі немає, то до неї можна пред'явити позов про відшкодування заподіяної шкоди. Власником може бути витребувана лише своя річ, а тому вона повинна мати індивідуально-визначені ознаки.

Власник має право вимагати не лише повернення свого майна, а й повернення або відшкодування всіх доходів, які отримав незаконний володілець чи повинен був отримати, користуючись майном.
Відповідно до Цивільного кодексу України володілець може бути добросовісним (якщо він не знав і не повинен був знати, що особа, у якої він придбав річ, не мала права її відчужувати) і недобросовісним (якщо він знав чи повинен був знати, що особа, у якої він придбав річ, не мала права її відчужувати). Власник має право вимагати від недобросовісного володільця повернення або відшкодування доходів, які він отримав або повинен був отримати за весь час володіння; від добросовісного володільця - всіх доходів, що він отримав чи повинен був отримати з часу, коли дізнався або повинен був дізнатися про неправомірність свого володіння.

Володілець, як добросовісний так і недобросовісний, має право вимагати від власника відшкодування зроблених ним необхідних затрат на майно з часу, з якого власнику належать доходи від майна.

У недобросовісного володільця власник має право витребувати своє майно в будь-якому випадку. У добросовісного володільця власник має право витребувати своє майно, коли існують такі умови: майно придбане добросовісним володільцем безкоштовно і коли майно вибуло з володіння власника без його волі (наприклад, річ була викрадена).

Порушення прав власника можуть полягати не тільки у позбавленні його володіння річчю, а, зокрема, може бути порушено право користування та розпорядження. Наприклад, коли особа самовільно зайняла приміщення в будинку власника. У даному випадку власник продовжує володіти будинком, але йому перешкоджають користуватися якоюсь частиною будинку, що може перешкодити власнику здійснити і право розпорядження. Власник має право вимагати усунення порушень його права, тобто звернутися до суду з позовом про усунення порушень його прав, зрозуміло, що дії, якими порушується право власника, повинні бути протиправними.

19. Поняття та об'єкти права інтелектуальної власності

Стаття 418. Поняття права інтелектуальної власності

1. Право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом

2. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом.

3. Право інтелектуальної власності є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом.

В чинному ЦК України з'явилася окрема глава, присвячена загальним положенням, що стосуються права інтелектуальної власності, що забезпечує єдине розуміння поняття інтелектуальної власності та захисту різних її об'єктів. 

Об'єкти права інтелектуальної власності є нетілесними, тобто такими об'єктами можуть бути лише нематеріальні об'єкти, а саме результати створені в процесі інтелектуальної діяльності. Зазначені об'єкти стають об'єктами права інтелектуальної власності з моменту їх визнання такими в порядку передбаченому законодавством України. 

У володільця об'єкта інтелектуальної власності виникають щодо нього особисті немайнові та майнові права. Слід зазначити, що до особистих немайнових прав відносяться: право на визнання людини творцем об'єкта права інтелектуальної власності; право перешкоджати третім особам посяганню на право інтелектуальної власності; право на видання твору під своїм власним ім'ям та інші. Особисті немайнові права інтелектуальної власності є невідчужуваними, крім випадків передбачених законом.

Майнові права на об'єкти інтелектуальної власності можуть бути товаром, тобто є відчужуваними, можуть бути передані третім особам, переходити у спадщину. 

Право інтелектуальної власності на об'єкти визнається за їх творцем лише за умови, що вони відповідають вимогам, встановленим законом. Цивільний кодекс України чітко визначає підстави, за яких творець може бути позбавлений права або обмежений у своєму праві.

20. Поняття та система зобов'язального права

Частину предмета цивільного права становлять майнові відносини в галузі товарообороту та майнові відносини, що виникають внаслідок заподіяння шкоди здоров'ю особи і майну громадянина чи організації.

Майнові відносини, врегульовані нормами цивільного права, набувають характеру цивільно-правових зобов'язальних відносин або цивільно-правових зобов'язань. Разом з тим термін «зобов'язання» вживають і в іншому значенні, розуміючи під зобов'язанням обов'язок, борг якоїсь особи. Зобов'язанням також називають документ (боргову розписку), в якому зафіксовано чийсь обов'язок, наприклад, повернути позикову суму грошей.

Як же регулюються нормами цивільного права майнові відносини в галузі товарообороту, а також майнові відносини по відшкодуванню заподіяної шкоди? В їх р егламентації виявляються ознаки методу цивільно-правового регулювання: 1) юридична рівність учасників цивільно-правових відносин; 2) договірний та планово-договірний, якщо видання актів планування за законодавством тягне настання цивільно-правових наслідків, характер цивільно-правових відносин; 3) певна свобода розсуду при встановленні цивільних прав і обов'язків; 4) майновий характер цивільно-правових санкцій і позовний спосіб захисту цивільних прав. Нижче охарактеризовано наведені ознаки зобов'язань.

Зобов'язальне право -- це система цивільно-правових норм, які на засадах юридичної рівності регулюють майнові відносини в галузі товарообороту(обігу), а також майнові відносини по відшкодуванню заподіяної шкоди за участю організацій і громадян.

Норми зобов'язального права є важливою і найбільш значною частиною цивільного законодавства. Так, у Цивільному кодексі України з 572 статей 321 стаття присвячена зобов'язанням. Зобов'язальне право має загальну і особливу частини. Загальна частина містить норми, які передбачають правила, що поширюються на всі зобов'язання. Маються на увазі норми про поняття і підстави виникнення зобов'язань, виконання зобов'язань, про відповідальність суб'єктів за порушення зобов'язань та припинення зобов'язань. Особлива частина зобов'язального права містить норми, які регулюють окремі види зобов'язань.

Розглянемо систему зобов'язального права. Елементами її структури, як і в системі цивільного права, є зобов'язально-правові норми та інститути, розташовані у певній послідовності.

Загальні положення про зобов'язання сформульовані в першому підрозділі III розділу ЦК України. У шести главах цього підрозділу передбачені правила про підстави виникнення зобов'язань (гл.14), виконання зобов'язань (гл.15), види забезпечення виконання зобов'язань (гл.16). Глава 17 встановлює правила уступки вимоги і переводу боргу. Підставам і обсягу відповідальності за порушення зобов'язань присвячена глава 18. Правила про підстави припинення зобов'язань містяться в главі 19.

Окремі види зобов'язань урегульовані в другому підрозділі III розділу ЦК України. Основне місце серед видів зобов'язань належить договірним зобов'язанням. Цивільний кодекс України передбачає більше двадцяти цивільно-правових договорів, які породжують відповідні договірні зобов'язання і пов'язані з такими інститутами зобов'язального права, як купівля-продаж (гл.20), поставка (гл.23), державна закупівля сільськогосподарської продукції (гл.24), майновий найом (гл.25), підряд (гл.28), підряд на капітальне будівництво (гл.29) тощо. Норми, передбачені у главах другого підрозділу III розділу ЦК України, регулюють правомірну економічну діяльність громадян і організацій, пов'язаних між собою відповідними відносинами, спрямованими на передачу майна, виконання робіт, надання послуг, сплату грошей, тобто йдеться про регулятивні відносини, що становлять зміст товарообороту (обігу). Решту норм, що регулюють окремі види зобов'язань, можна визначити як реакцію держави на порушення суб'єктивних цивільних прав, тобто на правопорушення. До них належать: зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди (гл.40), і зобов'язання, що виникають внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав (гл.42). За допомогою цих зобов'язань здійснюється цивільно-правовий захист порушених цивільних прав. Вони істотно відрізняються від договірних зобов'язань. Підставами виникнення їх є неправомірна діяльність, а не договір. Тому вони називаються позадоговірними зобов'язаннями. Крім того, вони спрямовані на захист порушених цивільних прав і, отже, є охоронними. До позадоговірних зобов'язань належать також зобов'язання, що виникають внаслідок рятування колективного або державного майна.

21. Забезпечення виконання зобов'язань

Права та інтереси кредитора у разі невиконання боржником зобов'язання захищаються різними способами. Так, на боржника покладається відповідальність, на його майно звертається стягнення за допомогою державних органів тощо. Однак, ці засоби впливу на недобросовісного боржника не завжди виявляються дієвими, а отже, вимоги кредитора можуть залишитися без задоволення. Отже, ще в момент виникнення зобов'язання кредитор заінтересований у наданні йому гарантій виконання зобов'язання та можливості спонукати боржника до належного виконання зобов'язання під страхом невигідних для нього наслідків. Під гарантією зобов'язання розуміється будь-який засіб, що надається правом з метою посилити позиції кредитора, шляхом забезпечення його головним чином прямим або непрямим отриманням задоволення за його вимогою. Цієї цілі служать різні засоби, що забезпечують виконання зобов'язання.

Порука - це договір, за яким третя особа (поручитель), в цілях забезпечення виконання зобов'язання, приймає на себе відповідальність перед кредитором за виконання зобов'язання боржника.

Порука являла собою особисту гарантію, що надавалася не самим боржником, а третьою особою (поручителем). Зобов'язання поручителя має акцесорний характер, тобто є додатковим до основного зобов'язання головного боржника. Саме тому порука не могла існувати після припинення основного зобов'язання, а борг поручителя не міг бути більшим ніж борг основного боржника. Поручитель зобов'язується у тієї же сумі, що й основний боржник, або у частині цієї суми.

Завдаток (arra) - це грошова сума або інша цінна річ, яку одна сторона (боржник) передає іншій стороні (кредитору) у момент укладення договору.

У класичну епоху завдаток виконував посвідчувальну функцію, тобто являвся доказом укладення між сторонами основного договору. Це не означало, що без передачі завдатку договір не міг існувати, але завдаток наглядно доводив, що договір був укладений. Отже, сторони не могли оспорювати факт наявності між ними договірного зобов'язання.

Хоча завдатком могло забезпечуватися виконання зобов'язань, що виникали з різних видів договорів, найбільше поширення він мав при укладені договору купівлі-продажу та найму.

За загальним правилом, при невиконанні основного договору завдаток повертався боржнику. Тільки у епоху Юстиніана завдаток набуває свою штрафну функцію. Доля завдатку у разі порушення основного зобов'язання залежала від того яка сторона його порушила. Так, якщо основний договір не виконував боржник (особа, яка передавала завдаток), то він втрачав завдаток на користь кредитора. Якщо ж від договору відмовлявся кредитор (особа, яка отримала завдаток), то він повертав боржнику подвійну суму завдатку. У разі нормального розвитку правовідносин (договір виконувався сторонами) сума завдатку зараховувалася у рахунок належного з боржника платежу.

Неустойка (stipulatio poenae)- це грошова сума, визначена в договорі, яку боржник зобов'язувався виплатити кредитору у разі невиконання або неналежного виконання основного зобов'язання.

Зобов'язання про неустойку здійснювалося у формі стимуляції (stipulatio).

Вважається, що у разі порушення зобов'язання, забезпеченого неустойкою, кредитор мав право вимагати або відшкодування завданих йому збитків, або стягнення неустойки. І тільки у певних випадках, зокрема, якщо це було прямо передбачено в угоді про неустойку, кредитор вправі вимагати і відшкодування збитків, і сплати неустойки (кумулятивна неустойка).

Застава - це спосіб забезпечення виконання зобов'язання, за яким встановляються речове право заставодержателя на предмет застави.

У разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, кредитор (заставодержатель) мав право задовольнити свої вимоги за рахунок речі - предмета застави. Порядок звернення стягнення на предмет застави залежав від її форми. 

22. Підстави виникнення та припинення зобов'язання

Підстави виникнення зобов`язань

Зобов'язальні відносини, як і інші цивільні правовідносини, виникають з обставин, передбачених законом у якості юридичних фактів.

Частина 2 ст. 151 ЦК України серед підстав виникнення зобов'язань називає договір та інші підстави, передбачені ст. 4 ЦК України. Таким чином, зобов'язання можуть виникати:

1) з угод (у тому числі договорів) як передбачених законом, так і не передбачених законом, але таких, що не суперечать йому;

2) з адміністративних актів;

3) внаслідок створення творів науки, літератури, мистецтва, а також винаходів та інших результатів творчої діяльності;

4) внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, а також придбання або збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав;

5) внаслідок інших дій громадян та організацій;

6) внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання цивільно-правових наслідків.

Проект ЦК України значно розширив перелік цивільно-правових договорів, з якими пов'язується виникнення зобов'язань. Серед них нові договори, які не регулюються чинним ЦК України: договори лізингу, франчайзингу, факторингу, довірчого управління майном тощо.

Не тільки договори, а й односторонні угоди можуть утворювати зобов'язання. Так, з публічної обіцянки нагороди відповідно до ст. 435 ЦК України виникає обов'язок організації, яка оголосила конкурс, виплатити обіцяну винагороду особі, яка визнана гідною винагороди.

У проекті ЦК України перелік зобов'язань, що виникають з односторонніх позитивних дій, значно розширений. До них також віднесені: ведення чужих справ без доручення, запобігання загрозі шкоди чужому майну, рятування здоров'я та життя іншій особі.

Адміністративний акт. У зв'язку із розширенням ринкових засад в економіці зменшується питома вага адміністративних актів у загальному обсязі підстав виникнення зобов'язання. Це безпосередньо пов'язано з тим, що акти плано-ворозпорядчих органів, які були підставами виникнення більшості господарських зобов'язань за участю соціалістичних організацій, у сучасних умовах практично не застосовуються в цивільному обороті. Однак можливість виникнення цивільних зобов'язальних правовідносин безпосередньо з адміністративних актів хоч і значно звузилася, але не виключається.

Значно частіше трапляються випадки, коли адміністративні акти не безпосередньо створюють зобов'язання, а у сукупності з іншими підставами.

У ряді випадків виникнення зобов'язань пов'язують із фактичним складом.

Заподіяння шкоди та інші неправомірні дії. Цивільні зобов'язання покликані не тільки регулювати відносини, які спрямовані на задоволення нормальних потреб громадян та організацій: передачу майна, використання робіт, надання послуг тощо.

Поряд із регулятивною функцією зобов'язання також виконують охоронну функцію. Такі охоронні зобов'язання виникають з неправомірних дій -- заподіяння шкоди, придбання або зберігання чужого майна без достатніх підстав та ін.

Проект ЦК України до цієї групи підстав виникнення зобов'язань відносить створення небезпеки (загрози) життю і здоров'ю фізичних осіб, а також їхньому майну та майну юридичних осіб.

Однак, хоч такі зобов'язання виникають із неправомірних дій, самі вони спрямовані на досягнення правомірного результату -- відновлення порушеного майнового становища учасників майнового обороту.

Підстави припинення зобов'язання.

1. Зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

2. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

1. Стаття, що коментується, як і інші норми гл. 50 ЦК, поширюється на всі види зобов'язань, незалежно від підстав їх виникнення, тобто норми цієї глави є загальними стосовно зобов'язань з договорів, унаслідок заподіяння шкоди та інших позадоговірних зобов'язань.

Слід зазначити, що додаткові підстави для припинення зобов'язань містяться в главах про окремі види зобов'язань, у тому числі договорів. Ці ж питання регулюються і за межами ЦК -- іншими законами й іншими правовими актами.

Припинення -- остання стадія існування зобов'язання, із завершенням якої первісний юридичний зв'язок між сторонами, виражений у конкретному зобов'язанні, утрачається. Ця поняття, яке охоплює як випадки, коли припинення здійснюється за волею сторін (наприклад, за домовленістю сторін -- ст. 604 ЦК та ін.), так підстави, які не залежать від волі сторін (припинення зобов'язання смертю фізичної особи -- ст. 608 ЦК).

Припинення зобов'язання не виключає того, що з прямого зв'язку з ним між сторонами виникає нове зобов'язання, мета якого за загальним правилом -- усунути виниклий дисбаланс у взаєминах сторін (див. главу 83 ЦК).

Стаття, що коментується, розрізняє два види припинення зобов'язань: повне і часткове. Перше може мати місце при будь-якому зобов'язанні, у той час як часткове -- лише в окремих випадках.

Наприклад, у договорі постачання передбачено доставку товарів на склад покупця транспортом постачальника

Тим самим наявні два зобов'язання постачальника: по-перше, передати, по-друге, доставити. Якщо сторони дійдуть угоди, за якою умову про доставку буде замінено передачею товару безпосередньо на складі постачальника ("самовивозом"), з первісного зобов'язання збережеться тільки перша, що складала раніше частини зобов'язання поставити товар.

Частина 2 статті, що коментується, передбачає можливість припинення зобов'язань на вимогу однієї із сторін.

Однак необхідною умовою для цього є визначеність у законі підстав для однобічного припинення зобов'язання. Згідно зі ст. 615 ЦК у разі порушення зобов'язання однією стороною друга сторона має право частково або в повному обсязі відмовитися від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом (наприклад, п. 4 ч. 1 ст. 708 ЦК -- у разі виявлення покупцем протягом гарантійного або інших строків, встановлених обов'язковими для сторін правилами чи договором, недоліків, не застережених продавцем, або фальсифікації товару, покупець має право відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми). Внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання частково або в повному обсязі відповідно змінюються умови зобов'язання або воно припиняється.

Право сторін стосовно до припинення повністю або частково договірних зобов'язань виражається в принципі "воля договорів" (див. ст. 627 ЦК і коментар до неї), що не виключає можливості встановлення в законі заборони припиняти визначені зобов'язання за згодою сторін. Отже, ця заборона стосується і його часткового припинення (наприклад, у відношенні припинення виплати відсотків).

Пункт 1 коментованої статті містить відкритий перелік підстав припинення зобов'язання. Зокрема, такі додаткові підстави виділяються в главах, присвячених окремим видам договорів.

Наприклад, ст. 1008 ЦК передбачено припинення договору доручення, крім іншого, у випадку визнання довірителя або повіреного недієздатним, обмеження його цивільної дієздатності або визнання безвісно відсутнім.

Крім того, і сторонам надано можливість у момент укладення договору доповнити зазначений перелік підстав для однобічного розірвання.

2. Частина 2 статті, що коментується, охоплює дві ситуації припинення договору з волі однієї зі сторін.

При першій воля сторони має потребу в санкції з боку суду. Друга ситуація пов'язана з визнанням за стороною права відмовитися від виконання зобов'язання і тим самим самостійно припинити зобов'язання. Розходження між зазначеними ситуаціями виявляються, крім іншого, у визначенні часу, з якого зобов'язання визнається припиненим: з моменту винесення рішення -- при першій ситуації і з моменту, коли контрагенту стало відомо про відмовлення сторони від виконання, -- при другій.

23. Поняття та види договору

Стаття 626. Поняття та види договору

Договором є домовленість двох чи більше осіб, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов'язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони.

Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.

До договорів, що укладаються більш як двома сторонами (багатосторонні договори), застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.

Договір є відплатим, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.

1. Поняття «договір» вживається в декількох значеннях. Насамперед договір відноситься до юридичних фактів, на основі яких виникають зобов'язання. Відповідно до частини 2 ст. 11 і частини 2 ст. 509 ЦК зобов'язання виникають з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також з договорів та інших правочинів, які хоч і не передбачені законом, проте й не суперечать йому. Договір є дво- чи багатостороннім правочином, тобто погодженою дією двох або більше сторін (частина 4 ст. 202 ЦК). Відповідно до частини 1 ст. 626 ЦК договором визнається домовленість двох чи більше осіб, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Тут терміну «домовленість» надається властиве йому значення як погодженому волевиявленню двох або більше осіб. Отже, договору як юридичному факту властиві такі ознаки: 1) в договорі виявляється воля не однієї особи (сторони), а двох чи декількох, причому волевиявлення учасників за своїм змістом мають збігатися і відповідати одне одному; 2) договір -- це така спільна дія осіб, яка спрямована на досягнення певних цивільно-правових наслідків: на встановлення, > зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Саме за цією ознакою цивільно-правовий договір відрізняється від договірних форм, що використовуються в інших галузях права (трудовому, екологічному тощо), набуваючи там певних специфічних рис. Проте роль договору не обмежується тільки тим, що він впливає на динаміку цивільних правовідносин (породжує, змінює або припиняє їх), а й відповідно до вимог законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності, добросовісності та справедливості визначає зміст конкретних прав та обов'язків учасників договірного зобов'язання. В цьому розумінні договір виступає засобом регулювання поведінки сторін у цивільних правовідносинах. Іноді під поняттям «договір» розуміють самі цивільні правовідносини (зобов'язання), що виникли з договору як юридичного факту, або мають на увазі, письмовий документ, яким зафіксовано факт виникнення договірного зобов'язання з волі його учасників. Отже, в конкретному аналізі юридичних явищ завжди слід розкривати їхню сутність, встановити, зокрема, що розуміється під поняттям «договір» у тому чи іншому контексті.

2. Коментована стаття називає й окремі види договору. Оскільки договір є різновидом правочину, то поділ договорів на окремі види можна здійснювати за тими ж самими критеріями, що й поділ правочинів: консенсуальні та реальні, оплатні та безоплатні, абстрактні та казуальні тощо. У частинах 2 і 3 коментованої статті розмежовуються односторонні та двосторонні договори. На відміну від поділу правочинів на одно-, дво- чи багатосторонні залежно від кількості волевиявлень сторін, в основу для поділу договорів на односторонні і двосторонні покладено критерій розподілу прав та обов'язків між сторонами. Договір вважається одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов'язки перед іншою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а інша сторона наділяється лише правом вимоги без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони. Так, односторонніми є договори дарування, позики, безоплатного користування майном (позички) тощо. Двостороннім є договір, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони зобов'язання, що виникло з цього договору. Переважна більшість договорів у цивільному праві є двосторонніми (купівля-продаж, оренда, доручення, перевезення тощо). Новий ЦК серед видів договорів називає і багатосторонній договір, не розкриваючи при цьому його сутності. В частині 4 ст. 626 ЦК лише зазначається, що багатостороннім є договір, що укладається більше ніж двома сторонами. Такими, зокрема, можуть бути договори про спільну діяльність, в яких беруть участь три або більше учасників. Відповідно до частини 1 ст. 1130 ЦК за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення будь-якої мети, що не суперечить законові. В багатосторонніх договорах кожен із учасників наділяється правами та обов'язками, перебуваючи у відносинах кожен з кожним іншим. Але й до багатосторонніх договорів застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів. В частині 5 ст. 626 не зазначено критерію для розмежування відплатних і безвідплатних договорів, а лише закріплюється презумпція відплатності договору, якщо інше не випливає із договору, закону або суті договору. Зазвичай відплатним вважається договір, за яким виконання певних дій однією стороною обумовлює сплату певної суми грошей або надання іншого зустрічного задоволення з боку другої сторони договору, а безвідплатним є договір без такого зустрічного надання. Так, якщо за договором купівлі-продажу покупець повинен сплатити за майно (товар) певну грошову суму, то в договорі міни (бартеру) в обмін за одержаний товар друга сторона договору передає першій стороні інший товар або результат виконаних робіт (послуг). Презумпція відплатності договору, якщо інше не випливає із закону чи самого договору, обумовлена тим, що майнові відносини між суб'єктами цивільного права будуються, як правило, на еквівалентно-оплатних засадах, властивих ринковій економіці. Тому цивільно-правові договори є переважно відплатними (поставка, підряд, комісія тощо). Безвідплатними є договори дарування, позички, зберігання речей у гардеробі театру тощо. Вказівка на відплатність чи безвідплатність того чи іншого договору може міститись як у самому договорі, так і в нормі закону. Так, відповідно до частини 1 ст. 1002 ЦК повірений має право на плату за виконання свого обов'язку за договором доручення, якщо інше не встановлено договором або законом. А користування річчю за договором позички вважається безоплатним, якщо сторони прямо домовлялися про це або якщо це випливає із суті відносин між ними (частини 1, 2 ст. 827 ЦК).