Главная Коллекция "Otherreferats" Государство и право Процесуальний порядок зупинення досудового слідства

Процесуальний порядок зупинення досудового слідства

Підстави та умови зупинення досудового слідства в системі процесуальних рішень слідчого. Невідомість місцезнаходження обвинуваченого. Перешкоди закінчення досудового слідства з підстав хвороби обвинуваченого. Невстановлення особи, яка вчинила злочин.

Рубрика Государство и право
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 12.04.2012
Размер файла 149,4 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Страница:

Сюди ж варто віднести і такі ситуації, коли людина жива, але установити його місцезнаходження важко через хворобливий стан обвинувачуваного. Сам він позбавлений можливості повідомити про себе які-небудь відомості, а документи, що посвідчують його особистість, відсутні.

Таким чином, обвинувачуваний, що не починає свідомих, активних мір до ухилення від кримінальної відповідальності, не може розглядатися як особа, що ховається від слідства і суду. У цю категорію включаються також особи, що після здійснення злочину змінили місце проживання з дотриманням правил реєстрації, або після закінчення служби в армії [20, с.75].

Слідчий має право оголосити розшук обвинуваченого, а якщо є для того підстави, то й звернутись з клопотанням до суду щодо обрання стосовно розшукуваного запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою.

Про оголошення розшуку обвинуваченого слідчий складає мотивовану постанову, в якій вказує необхідні відомості про особистість обвинуваченого та характер вчиненого ним злочину. Розшук доручається органу дізнання, про що слідчий дає письмові доручення. Доручення слідчого про розшук обвинуваченого обов'язкове до виконання органом дізнання. До окремого доручення додається постанова про розшук обвинуваченого, а якщо обрано запобіжний захід у вигляді ув'язнення під варту, то й постанова про обрання запобіжного заходу та постанова про етапування обвинуваченого до місця провадження досудового слідства.

Слідчий здійснює контроль виконання окремого доручення про розшук обвинуваченого. Для цього він вправі знайомитися з оперативно-розшуковими та обліковими матеріалами органів дізнання. При невиконанні доручень слідчий має право вимагати від керівництва органу дізнання відповідного реагування.

Слідчий також вправі через пресу, радіо й телебачення звертатись в особливо важливих випадках до населення за допомогою в розшуку обвинуваченого та з пропозиціями повідомляти будь-яку інформацію, яка стосується справи [57, с.660].

Для забезпечення результативності оперативних заходів слідчий може знайомити оперативного працівника з матеріалами кримінальної справи. Слідчий та оперативний працівник забезпечують об'єктивну перевірку й реалізацію оперативної інформації в ході розслідування справи, несуть відповідальність за розголошення джерел та способів її отримання.

Матеріали кримінальної справи можуть розголошуватись тільки з дозволу слідчого.

Оперативний працівник самостійний у виборі засобів та методів оперативної роботи і не має права втручатися в процесуальну діяльність слідчого. У справах про злочини, вчинені встановленими особами, проведення оперативно-розшукових заходів органом дізнання можливе лише за умови узгодження цього питання із слідчим.

Як керівники органів внутрішніх справ та інші працівники органу дізнання не вправі втручатись у процесуальну діяльність слідчого, витребувати кримінальні справи для вивчення та давання вказівок, проявляти незгоду з діями слідчого та критикувати прийняті рішення, які не відмінені прокурором у передбаченому порядку.

Правом процесуального контролю наділені начальник слідчого підрозділу, а правом нагляду - прокурор.

Керівники органів внутрішніх справ зобов'язані: організувати ефективне проведення оперативно-розшукових заходів; здійснювати контроль за своєчасним передаванням слідчому оперативної інформації, швидким та якісним виконанням оперативними працівниками доручень та вказівок слідчого.

Слід зазначити, що розшук обвинуваченого може бути оголошений як під час досудового слідства, так і одночасно з його зупиненням (ст.138 КПК України). Після оголошення розшуку слідчий вживає самостійно, без провадження слідчих дій, заходи до встановлення місцезнаходження обвинуваченого та контролює виконання органами дізнання окремого доручення про розшук обвинуваченого [44, с.330].

Відповідно до ч.3 ст.139 КПК України при затриманні обвинуваченого, якого розшукували і щодо якого обрано запобіжний захід у вигляді утримання під вартою, орган розшуку негайно доповідає про це прокуророві за місцем затримання, прокурор протягом двадцяти чотирьох годин зобов'язаний перевірити, чи дійсно затриманий є тією особою, яка розшукується, та, переконавшись у наявності законних підстав для утримання під вартою, дає санкцію на відправлення затриманого етапом до місця провадження слідства [42, с.1342].

У зупиненій провадженням кримінальній справі настає тимчасова перерва, під час якої у справі не проводяться ніякі слідчі дії, але можуть проводитися заходи розшукового характеру. Наприклад, письмові доручення про проведення розшукових дій згідно зі ст.114 КПК України, а також заходи на підставах ст.6 Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність” [5].

Зупинення досудового слідства, коли місцезнаходження обвинуваченого невідоме згідно чинного законодавства (п.1. ч.1 ст. 206 КПК України) в науці кримінального процесу має два смислові значення.

По-перше, це певний етап в розслідуванні кримінальної справи, на якому припиняється перебіг строку слідства і кримінальний процес в цілому, коли за зупиненою справою не можна проводити будь-які слідчі та процесуальні дії. По-друге, зупинення досудового розслідування - це правовий інститут (юридичний факт), викликаний необхідністю зробити тимчасову перерву провадження у справі, зважаючи на неможливість закінчити розслідування в установленому законом порядку.

Зрозуміло, обсяг і характер прийнятих мір обумовлюються конкретними обставинами справи і реальних можливостей, які мають органи розслідування.

На практиці допускаються помилки при зупиненні кримінальних справ. Так, у кримінальній справі за ч.2 ст. 194, ч.2 ст.286 КК України стосовно гр.К., згідно даних управління оперативної інформації УМВС України в Харківській області, слідство було зупинене у зв'язку з розшуком обвинувачуваного. У справі не була винесена постанова про притягнення обвинуваченого, не проведені необхідні слідчі дії.

Вивчаючи кримінальну справу з порушеним строком слідства за обвинуваченням гр.Л. (Куп'янський МРВ м. Харкова) встановлено, що в матеріалах справи взагалі відсутні які-небудь дані про те, що визначена особа переховується від органу слідства, але слідство у справі безпідставно було зупинене, необхідні слідчі дії не проводилися.

Аналогічні факти порушень кримінально-процесуального законодавства, пов'язаного з дотриманням строків слідства, повноти і всебічності розслідування, зупиненням провадження кримінальних справ допускалися слідчими Дворічанського, Великобурлуцького, Первомайського, Куп'янського, Лозівського, Чугуївського райвідділів внутрішніх справ УМВС України в Харківській області, а також Московського, Дзержинського, Комінтернівського, Червонозаводського РВ м. Харкова [36, с.142].

Проте найбільш поширеною в юридичній літературі є думка про те, що зупинення досудового слідства - це вимушена перерва в провадженні розслідування через об'єктивні і суб'єктивні причини. Внаслідок неможливості його провадження по передбачених у законі підставах.

Отже, сутність зупинення досудового слідства ключовим словом має слово „перерва” - це проміжок часу, певний відрізок, який може бути коротким або досить тривалим і навіть продовжуватись по розшуку обвинуваченого до закінчення строків давності.

Сказано, що зупинення слідства - це перерва у процесуальній діяльності в кримінальній справі, викликана однією з обставин, передбачених ст. 206 КПК України. Перерва ця триває до тих пір, поки ця обставина зусиллями слідчого органу не буде усунена або не відпаде з об'єктивних причин.

Є і інша точка зору. В.М. Биков та В.Д. Ломовський вважають, що зупинення провадження в кримінальній справі - це встановлена кримінально-процесуальним законом особлива, виняткова процесуальна форма, яка застосовується порівняно до невеликої кількості кримінальних справ і тільки у випадках, якщо відсутній основний учасник кримінального судочинства - обвинувачений або особа, яка підлягає притягненню як обвинувачений [10, с.75].

З цим визначенням важко погодитися. По-перше, процесуальна форма - це закріплена кримінально-процесуальним правом структура всього процесу та його стадій (порушення кримінальної справи, досудове слідство, віддання до суду, судовий розгляд, апеляційне та касаційне провадження, виконання вироку). Отже, законодавець не визначає зупинення провадження в кримінальній справі як процесуальну форму. По-друге, автори досить оптимістично говорять про зупинення „порівняно невеликої кількості кримінальних справ”. Це як рахувати.

У 2003р. в Україні було зареєстровано 553594 злочини, із них залишилося нерозкритими у зв'язку з ухиленням обвинуваченого від слідства 11183 або 2,2% від числа зареєстрованих; залишилося нерозкритими у зв'язку з невстановленням особи, що вчинила злочин 127645 або 23,1 %. На 01.01.2004р. залишок нерозкритих злочинів минулих років, слідство по яких зупинено у зв'язку з нерозшуком або невстановленням осіб, які вчинили злочини, становило 1732790. На цей же період ще 538 злочинів поновлено на обліку як нерозкритих у зв'язку з нерозшуком або невстановленням злочинців [7, с.118].

Не менш важливим у слідчому розшуку є детальне дотримання слідчим кримінально-процесуальних норм, що забезпечує у кожному конкретному випадку мотивовану підставу про зупинення кримінальної справи, а саме, коли місцезнаходження обвинуваченого невідоме. Суть її (підстави) полягає в тому, що слідчий не може закінчити розслідування в передбаченому законом порядку, оскільки невідомо, де знаходиться обвинувачений.

Кримінально-процесуальне законодавство (п.1 ст. 206, ст. 207) дає загальне формулювання цієї підстави, не конкретизуючи її різновидів, що випливають із цих правових норм. Законодавець лише констатує, що справа зупиняється „коли місцезнаходження обвинуваченого невідоме”. Між тим особа, яка розшукується:

1) може свідомо переховуватися від органу досудового слідства, проживати під чужим прізвищем, без документів та прописки, систематично переїжджати з місця на місце, виїхати за межі України тощо. У даному випадку поведінка обвинуваченого в період розслідування уже могла свідчити, що він намагається ухилитися від кримінальної відповідальності;

2) може скоїти інший, менш тяжкий злочин або адміністративне правопорушення і на слідстві виступати під іншим прізвищем; по підроблених документах виїхати за межі України тощо;

3) може ненавмисно ухилятися від кримінальної відповідальності. Серед таких обставин можна назвати раптову смерть, самогубство, нещасний випадок, вбивство, коли не впізнаний труп потерпілого. До цієї ж категорії належать і такі випадки, коли обвинувачений живий, але встановити його місцезнаходження важко внаслідок хворобливого стану (він не має можливості повідомити про себе будь-які відомості, а документи, які засвідчують особу, відсутні).

Отже, наведені обставини характеризують положення обвинуваченого як нелегальне, а таким, що переховується від досудового слідства, вважається обвинувачений, який усвідомлює можливість притягнення до кримінальної відповідальності і навмисно вживає заходів, що перешкоджають встановленню його місцезнаходження органами дізнання, досудового слідства і суду.

Так, наприклад, Ленінським РВВС УМВС у Дніпропетровській області була порушена кримінальна справа №02345654 щодо обвинуваченого гр.С., якому було пред'явлено обвинувачення за ст.185 ч.1 КК України, однак він свідомо, після підписання підписки про невиїзд, переховувався від притягнення до кримінальної відповідальності.

За зупиненою кримінальною справою орган дізнання має право, на виконання постанови про розшук, затримати і в необхідних випадках допитати затриманого обвинуваченого. Слідчий, отримавши повідомлення про затримання або про знайдення розшукуваного обвинуваченого, виносить постанову про відновлення досудового слідства та провадить необхідні слідчі дії, забезпечуючи право обвинуваченого на захист [65, с.51-53].

Досудове слідство може бути відновлено у разі необхідності (для провадження обшуку, впізнання за фотографією тощо) і без факту затримання обвинуваченого.

Відновлення слідства та його зупинення можуть повторюватися. Головне - забезпечення вирішення завдань досудового розслідування та при цьому по суті виконання вимог закону і видержування процесуальної форми.

Так, у кримінальній справі за обвинуваченням гр.З. у скоєнні злочину, передбаченого ч.2 ст.121 КК України, що знаходилась у провадженні Чугуївського РВ УМВС України в Харківській області, досудове слідство було зупинене у зв'язку з розшуком обвинувачуваного. Разом з тим не було здійснено огляд місця події, не призначені дактилоскопічна та криміналістична експертизи по вилучених речових доказах, не допитані всі свідки, в показах свідків не усунуті протиріччя, не проведені очні ставки [58, с.1120].

Вимога закону про зупинення кримінальної справи лише при наявності даних про здійснення злочину обвинувачуваним обумовлено тим, що при відсутності таких необхідно невідкладне й активне провадження слідчих і інших кримінально-процесуальних дій по розкриттю злочину і встановленню особи, яка його вчинила. Зупинення ж справи відносно, наприклад, підозрюваного може призвести до того, що в дійсності будуть розшукуватися невинну особу, у той час як дійсний злочинець одержить можливість ретельно замести свої сліди. Надалі це ускладнить, а то й унеможливить його виявлення.

Серед деяких практичних працівників існує думка, що у випадку невідомості місцезнаходження обвинувачуваного слідчий (або орган дізнання) після закінчення терміну слідства у всіх випадках зобов'язаний зупинити кримінальну справу. У дійсності ж закон розглядає термін досудового розслідування як той мінімум часу, протягом якого слідчий зобов'язаний вжити заходів до виявлення обвинувачуваного.

Така, на мій погляд, загальна характеристика підстав зупинення досудового розслідування, коли місцезнаходження обвинуваченого невідоме.

2.2 Зупинення досудового розслідування у разі перешкод його закінчення з підстав хвороби обвинуваченого

Хвороба обвинуваченого або психічна або інша тяжка хвороба є другою підставою для зупинення досудового слідства.

В законі не вказуються конкретні ознаки психічного захворювання, що дозволяють відрізнити його від інших розладів нервово-психічної діяльності, які не тягнуть за собою зупинення кримінальної справи.

Тим часом слідчій практиці відомі випадки зупинення провадження в справі лише на підставі констатації факту психічного захворювання без з'ясування тяжкості і наслідків хворобливого стану обвинувачуваного.

Право на зупинення досудового слідства у разі, кали психічна або інша тяжка хвороба обвинуваченого перешкоджає закінченню провадження у справі, виникає за наявності таких само умов, як і в разі невстановлення місцезнаходження обвинуваченого, з тією лише різницею, що тут відомо, де знаходиться обвинувачений, однак тяжка його хвороба позбавляє слідчого можливості провадити за його участю необхідні слідчі дії та перешкоджає закінченню провадження у справі.

Так, постановою слідчого по справі №23574218, порушеній Жовтневим РВВС УМВС в Дніпропетровській області провадження по кримінальній справі про притягнення обвинуваченого З. до кримінальної відповідальності за ст.364 КК України було зупинене у зв'язку з тяжкою хворобою обвинуваченого.

Хвороба обвинуваченого є підставою для зупинення досудового слідства тоді, коли вона є тимчасовою, а її тяжкість не дозволяє здійснити допит, очну ставку або ознайомити обвинуваченого з матеріалами справи, тобто виключає можливість провадження слідчих дій за участю обвинуваченого.

Важка хвороба обвинувачуваного може протікати в різноманітних формах і мати різні наслідки. Деякі захворювання носять хронічний характер і за винятком періодів загострення, не можуть вважатися підставою до призупинення кримінальної справи (діабет, туберкульоз, втрата зору, слуху і т.п.).

З іншого боку, захворювання, що носять епізодичний характер, але обтяжені високою температурою, втратою свідомості, тобто з тимчасовим різким погіршенням здоров'я виключають можливість притягнення обвинувачуваного в цей період до участі в кримінальному процесі.

До таких хвороб, крім гострих захворювань і загострення хронічних хвороб, варто віднести інфаркт міокарда, гіпертонію в гострій формі і деякі інфекційні хвороби, що вимагають безумовної госпіталізації хворих, а іноді й осіб, що стикаються з ними [37, с.123]

Деякими авторами в якості додаткової ознаки тяжкого захворювання обвинувачуваного вказується ймовірний ступінь його виліковності і тривалості хвороби. Безумовно, вказівка на тривалість хвороби дозволяє більш точно визначити, чи може те або інше захворювання обвинувачуваного стати основою для зупинення справи. Якщо хвороба нетривала і її лікування - питання декількох днів, справу не можна бути зупинити.

Разом з тим викликає сумнів необхідність зв'язувати зупинення провадження з виліковністю хвороби. Якщо зупинення допускається лише у випадку захворювання обвинувачуваного з виліковною хворобою, то виходить, що зупинення справи неможливе при загостренні в обвинувачуваного хронічних захворювань (астми, діабету й ін.), що нерідко виявляються невиліковними. Тим часом і в цих випадках створюються, ті об'єктивні перешкоди, що вимагають зупинення кримінальної справи.

Якщо хвороба невиліковна - ставиться питання про закриття справи за зміною обстановки. Якщо в процесі розслідування кримінальної справи встановлено, що особа після здійснення злочину занедужала психічним захворюванням і ця хвороба є тимчасовим розладом нервово-психічної діяльності, кримінальна справа повинна бути зупинена до видужання обвинуваченого [22, с.64-69].

Слідство зупиняється мотивованою постановою слідчого до одужання обвинуваченого. Обраний щодо нього запобіжний захід може бути скасовано або змінено за наявності для того підстав та виходячи з доцільності.

Стаття 208 КПК України відмічає, що у випадках, коли слідством, на підставі відповідних медичних документів, буде встановлено, що обвинувачений після вчинення злочину тяжко захворів, слідчий зупиняє провадження у справі до видужання обвинуваченого з виконанням норм ч.2 ст. 206 КПК. При цьому слідчий долучає до матеріалів справи медичні документи, які підтверджують факт хвороби обвинуваченого.

У разі зупинення слідства при тимчасовому захворюванні обвинуваченого обраний щодо нього запобіжний захід може бути залишений, змінений або скасований. Після видужання обвинуваченого слідство відновлюється і закінчується на загальних підставах.

Зміна або відміна запобіжного заходу не повинні ставити під загрозу вирішення завдань кримінального процесу.

Якщо ж при зупиненні справи запобіжний захід у вигляді взяття під варту залишився в силі - необхідно враховувати, що в цьому випадку плин строків слідства зупинений, а строки тримання під вартою продовжують спливати і в необхідних випадках мають бути подовжені. Якщо захворів один обвинувачений, а у справі притягаються як обвинувачені декілька осіб, слідчий повинен визначитися щодо доцільності виділення справи в окреме провадження щодо обвинуваченого, який захворів психічною або іншою тяжкою хворобою [3].

Слід враховувати й те, що якщо обвинувачений захворів тяжкою психічною хворобою, то в такому разі виникає необхідність проведення судово-психіатричної експертизи, і слідчий за постановою суду може направити обвинуваченого у відповідну медичну установу для обстеження, нагляду та лікування.

Згідно зі ст. 205 КПК України, якщо при проведенні судово-медичної або судово-психіатричної експертизи виникає необхідність тривалого спостереження за обвинуваченим або обстеження його, суд за поданням слідчого, погодженого з прокурором поміщає його у відповідний медичний заклад, про що виносить постанову. Подання розглядається з додержанням порядку, визначеного частиною п'ятою статті 1652 КПК України.

А в силу ч.3 ст.156 КПК України у строк тримання під вартою включається час перебування особи на стаціонарному експертному обстеженні у психіатричній медичній установі будь-якого типу.

2.3 Зупинення досудового розслідування у разі невстановлення особи, яка вчинила злочин

Коли не встановлено особи, яка вчинила злочин, слідчий повинен провести всі необхідні слідчі дії для встановлення об'єктивної істини у справі, які можливо здійснити за відсутності підозрюваного, вжити заходів до виявлення, відшукання, отримання, закріплення та збереження всіх доказів у справі та встановленні особи, яка вчинила злочин. У разі необхідності він може дати окреме доручення органам дізнання про проведення оперативно-розшукових дій.

Ст. 209 КПК України передбачає, що якщо особа, яка вчинила злочин, не встановлена, слідчий зупиняє досудове слідство в справі. Після зупинення слідства слідчий зобов'язаний як безпосередньо, так і через органи дізнання вживати заходів до встановлення особи, що вчинила злочин.

Так, слідчим СВ Бабушкінського РВВС м. Дніпропетровська була зупинена кримінальна справа №62042230 постановою від 05.12.2004р. за ч.3 ст.185 КК України у зв'язку з тим, що не була встановлена особа, яка вчинила крадіжку в автомобілі.

Зупинення розслідування за підставою, що розглядається, певною мірою має умовний та формальний характер, оскільки строки слідства відповідно до ст.120 КПК України починають спливати з моменту встановлення особи, яка вчинила злочин. Зупинення справи впливає на правовідносини слідчого і потерпілого, який має бути поінформований, що справа зупинена за невстановленням особи, яка вчинила злочин. У даному випадку він може заявити клопотання, відводи, скарги, а також звернутися з позовною заявою про відшкодування шкоди безпосередньо до суду та домагатися задоволення позовної вимоги в порядку цивільного процесу, доки не скінчилися строки позовної давності.

Якщо протягом передбачених строків давності особу, яка вчинила злочин, так і не встановлено, кримінальна справа підлягає закриттю за скінченням строку давності (ст.211, п.5 ч.1 ст.7-1 КПК України).

Так, Дніпровським РВВС УМВС в Дніпропетровській області була порушена справа №653278 за складом злочину, передбаченого ст.187 ч.1 КК України та зупинення у зв'язку з невстановленням особи, яка причетна до скоєння цього злочину.

2.4 Проблемні питання розширення кола підстав зупинення досудового слідства (екстрадиція, недоторканість народних депутатів тощо)

Підставою для ініціювання міжнародного розшуку громадян України є запит правоохоронного органу, надісланий до Національного центрального бюро Інтерполу в Україні. У запиті повинна бути викладена інформація про злочин і розшукуваних осіб, який запобіжний захід обрано, заходи, які, з точки зору ініціатора розшуку, доцільно вжити щодо розшукуваної особи у разі виявлення її на території іноземної держави. Такими заходами, як правило, можуть бути: встановлення контролю за пересуванням розшукуваної особи; затримання та арешт розшукуваної особи з наступною її екстрадицією (видачею).

Питання екстрадиції вирішуються в порядку надання правової допомоги, а його ініціювання належать до компетенції Генеральної прокуратури України. В разі необхідності екстрадиції правоохоронні органи звертаються через відповідних прокурорів, які здійснюють нагляд, до Генеральної прокуратури України з клопотанням про підготовку звернення до центрального органу юстиції (прокуратури) відповідної країни із запитом про надання правової допомоги [23, с.317].

За дорученням Генеральної прокуратури України Національне центральне бюро Інтерполу в Україні по каналах Інтерполу надсилає копії перекладеного на іноземну мову запиту про правову допомогу, організовує розшук із залученням Національного центрального бюро Інтерполу однієї або кількох країн, де, вірогідно, знаходиться розшукуваний, а також використовує можливості Генерального секретаріату Інтерполу, відповідних Національних центральних бюро Інтерполу для сприяння виконанню запиту про правову допомогу.

Національне центральне бюро Інтерполу в Україні при потребі запитує в ініціатора додаткові відомості і, за прийнятими Інтерполом правилами, надсилає запит до Генерального секретаріату Інтерполу або в Національне центральне бюро Інтерполу відповідної країни.

Після одержання даних про місцеперебування розшукуваної особи за кордоном НЦБ доводить одержану інформацію до відома ініціатора розшуку; повідомляє Генеральну прокуратуру України та органи розслідування [59, с.180].

При отриманні повідомлення про місцеперебування в іноземній державі особи, яка підлягає видавання правоохоронним органам України, орган, що провадить розслідування у справі, згідно з вимогами Європейської конвенції про взаємодопомогу по кримінальних справах 1959р. (ратифікована Законом України від 16.01.1998р. № 44/98-ВР) [8, с.130], готує і не пізніше 10 днів з моменту отримання інформації надсилає обґрунтований запит про її видавання, деякого додаються такі документи: копія постанови про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або копія вироку з підтвердженнями того, що вирок набрав законної сили, завірені гербовою печаткою того органу, який виніс цю постанову (вирок); довідка про докази, якими підтверджується вина розшукуваної особи у вчиненні злочину, або копія постанови про притягнення цієї особи як обвинуваченого; завірений текст закону (статті Кримінального кодексу України, за якими кваліфікується злочин); повні дані про розшукувану особу, щодо якої робиться запит про видавання; довідка про попередні судимості; довідка про розмір невідбутого покарання (у випадках, коли запит про видавання робиться щодо особи, яка вже відбула частину призначеного судом покарання); постанова слідчого (суду) про розшук особи; відомості, про матеріальні збитки, заподіяні внаслідок злочину; дві фотокартки та дактилокарта розшукуваної особи (за наявності). Такий запит надсилається до Генеральної прокуратури України.

Генеральна прокуратура України після вивчення та перевірки матеріалів, за умови наявності передбачених законом підстав для звернення, скеровує запит до Міністерства юстиції України.

Міністерство юстиції України готує і в якомога стислий термін надсилає відповідному органу іноземної держави запит про видавання особи в Україну для притягнення до кримінальної відповідальності.

Термін розгляду запитів про видавання не повинен перевищувати 45 діб. Відповідно до Європейської конвенції про видачу правопорушників видача особи здійснюється за умови вчинення нею злочину, за який за законодавством сторони, що вимагає видавання, може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі строком не менш як один рік.

При надходженні від відповідного органу іноземної держави згоди на видавання розшукуваної особи і повідомлення про її затримання (арешт) Генеральна прокуратура України направляє Міністерству внутрішніх справ України доручення про організацію прийому цієї особи та взяття її, у разі потреби, під варту.

Міністерство внутрішніх справ України організовує приймання цієї особи на кордонах сусідніх держав на пунктах пропуску через Державний кордон України.

Приймання осіб, які видаються іншою державою, здійснюється, як правило, через контрольно-пропускні пункти Прикордонних військ України і оформляється спеціальним протоколом. При цьому обов'язкова присутність представників прокуратури та прикордонних військ.

В окремих випадках за погодженням Генеральної прокуратури України з відповідними органами інших держав прийом осіб, які видаються, може здійснюватися також за межами України [23, с.320-321].

Запити правоохоронних органів зарубіжних країн, що надійшли у правоохоронні органи України по каналах Інтерполу, є правомірною підставою для здійснення міжнародного розшуку на території України.

У разі розшуку і затримання обвинуваченого, який був оголошений у розшук, слідчий негайно виносить постанову про відновлення досудового слідства і вживає всі необхідні заходи щодо провадження необхідних слідчих дій, забезпечення захисту прав і свобод обвинуваченого, вирішення завдань стадії досудового розслідування і належного закінчення справи [58, с. 205-206]

У конституційному праві окремо розглядають правовий статус народних депутатів України та правовий статус депутатів місцевих рад.

Статус народного депутата України визначається Конституцією України та Законом України „Про статус народного депутата України" від 17 листопада 1992р. (зі змінами й доповненнями, внесеними до нього пізніше законами України).

Народні депутати України є повноважними представниками народу України у Верховній Раді України та відповідальними перед ним. Вони покликані виражати й захищати суспільні інтереси та інтереси своїх виборців, брати активну участь у здійсненні законодавчої (установчої) та контрольної функцій Верховної Ради України [13, с.74].

Непорушність депутатських повноважень означає, що ніхто не має права обмежувати повноваження народного депутата, за винятками, передбаченими Конституцією України та Законом України „Про статус народного депутата України" [6, ст.17]. Депутатські повноваження народного депутата України не обмежуються навіть у разі запровадження надзвичайного та військового стану.

Недоторканність народного депутата України полягає в тому, що він не може бути притягнений до кримінальної відповідальності, заарештований або підданий заходам адміністративного стягнення, яке накладається в судовому порядку, без його письмової згоди чи згоди Верховної Ради України.

Не допускається догляд, обшук, затримання депутата, огляд його особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення, а також порушення таємниці кореспонденції, прослуховування телефонних розмов і застосування інших заходів, що обмежують свободу депутата.

Кримінальну справу щодо народного депутата України може бути порушено тільки Генеральним прокурором України, тільки після отримання згоди на це Верховної Ради України.

Необхідно зауважити, що на проголошеному Президентом України Всеукраїнському референдумі за народною ініціативою, що відбувся 16 квітня 2000р., громадяни України висловилися за обмеження недоторканності народних депутатів України, тобто фактично за внесення відповідних змін до Конституції України (вилучення у зв'язку з цим частини ст.3 ст.80 Конституції України). Рішенням Конституційного Суду України № 12-рп/2003 від 26 червня 2003 року вказано „Положення частини третьої статті 80 Конституції України стосовно арешту народного депутата України треба розуміти так, що арешт (взяття під варту) як кримінально-процесуальний запобіжний захід і арешт як адміністративне стягнення за вчинене правопорушення можуть бути застосовані до народного депутата України лише за згодою Верховної Ради України, на підставах та в порядку, встановлених Конституцією і законами України" [1, ст.80].

Що стосується депутатів місцевих Рад народних депутатів, то відповідно до п.7 ст.30 Закону України „Про статус депутатів місцевих рад" депутата місцевої ради не може бути притягнуто до кримінальної відповідальності, арештовано або піддано заходам адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку, без попереднього розгляду питання місцевою радою. (Статтю 30 доповнено частиною сьомою згідно із Законом N 2854-IV від 08.09.2005).

Для одержання згоди Ради народних депутатів на притягнення депутата до кримінальної відповідальності, його арешт або застосування до нього заходів адміністративного стягнення, що накладаються у судовому порядку, відповідний прокурор вносить в Раду подання. Воно може бути внесено і прокурором вищого рівня. Подання вноситься перед пред'явленням депутату звинувачення, або дачею санкції на арешт, або направленням справи адміністративне правопорушення до суду.

3. Процесуальний порядок зупинення досудового слідства

Слідчий, зупиняючи провадження в справі в зв'язку з невідомістю місця перебування обвинувачуваного, зобов'язаний:

а) вжити заходів до розшуку обвинувачуваного;

б) розв'язати питання про застосування або зміну запобіжного заходу відносно розшукуваного;

в) скласти постанову про зупинення провадження у справі.

Досудове слідство зупиняється мотивованою постановою слідчого, копія якої направляється прокуророві. Якщо в справі притягнуто двох або кількох обвинувачених, а підстави для зупинення справи стосуються всіх обвинувачених, слідчий має право виділити і зупинити справу щодо окремих обвинувачених або зупинити провадження в усій справі (ч.4 ст. 206 КПК).

Рішення слідчого особисто приступити до розшуку не вимагає ніякого процесуального оформлення. Досить, щоб слідчий почав провадження слідчих і пошукових дій, спрямованих на встановлення місцезнаходження обвинувачуваного.

Перед оголошенням розшуку необхідно зібрати найповніші матеріали про обвинуваченого, зокрема його анкетні дані, відомості про зовнішність, особливі прикмети, родинні, дружні та інші зв'язки, особливості поведінки, фотографії та інші дані, що можуть сприяти розшуку [27, с.143-144].

Якщо, незважаючи на вжиття всіх необхідних заходів самим слідчим (шляхом допиту родичів, знайомих обвинуваченого, накладання арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку тощо), виконання за його дорученнями органами дізнання оперативно-розшукових заходів, місце перебування обвинуваченого залишилось невстановленим, слідчий, керуючись статтями 138 і 207 КПК, одночасно із зупиненням провадження досудового слідства або й до цього оголошує розшук обвинуваченого, який здійснюють органи дізнання за дорученням слідчого із заведенням оперативно-розшукової справи „Розшук" [42, с.304].

Одержавши таку постанову, орган дізнання зобов'язаний завести розшукову справу і приступити до розшуку. Встановлення точного терміну оголошення розшуку має надзвичайно важливе значення. Чим менше часу пройде з моменту зникнення обвинувачуваного, тим більше імовірність його піймання.

Розшук може бути оголошений як під час провадження досудового слідства, так і одночасно з його зупиненням. Це значить, що слідчий вправі в будь-який момент провадження досудового слідства доручити розшук органам дізнання. Визначення цього моменту закон відносить на розсуд слідчого.

Постанова про доручення розшуку органам дізнання виноситься з дотриманням вимог, пропонованих до аналогічних процесуальних актів досудового слідства. Вона складається з трьох частин: вступної, описової і резолютивної.

Вступна частина містить наступні відомості: місце складання процесуального документа (назва населеного пункту); час складання: число, місяць, рік; посада, спеціальне звання і прізвище особи, яка склала постанову; за обвинуваченням кого й у якому злочині порушена і розслідується дана кримінальна справа.

В описовій частині коротко викладаються сутність справи, підстави і мотиви, за яких розшук доручений органам дізнання (невідомість місцезнаходження обвинувачуваного). Слідчий повинен вказати, якими даними обґрунтований висновок про відсутність обвинувачуваного в місці провадження досудового слідства; послатися на довідки про виписку і зняття його з військового обліку, на протоколи допиту свідків, які показали, що обвинувачуваний сховався, і на інші документи.

У цій же частині постанови слідчий повинен привести анкетні дані обвинувачуваного, не допускаючи помилок і помилок у написанні прізвища, імені, по батькові, року народження і місця народження, тому що ці відомості використовуються органом розшуку у першу чергу.

Однак, на практиці окремі постанови про зупинення справ, винесені органами досудового слідства Донецької, Тернопільської, Хмельницької областей і м. Києва, не завжди відповідають вимогам чинного законодавства. Досить часто слідчі не вказують усіх відомостей про особу, котра вчинила злочин, статтю КК, за якою їй пред'явлено обвинувачення, дані про потерпілих, кому і які збитки заподіяні злочином тощо.

Деякі слідчі органів внутрішніх справ Автономної Республіки Крим замість винесення мотивованої постанови у справах цієї категорії у заздалегідь заготовленні бланки постанов вносили лише відомості про особу, яка вчинила злочин [7].

Не всі слідчі органів міліції Донецької, Луганської, Тернопільської, Черкаської і Чернівецької областей ознайомлювали потерпілих із постановами про зупинення справ, що є порушенням положень КПК.

Невиконання передбачених у цій статті процесуальних дій є підставою для повернення справ прокурору для усунення виявлених порушень порядку на підставі ст.249 КПК.

Резолютивна частина містить виклад прийнятого рішення - доручити розшук обвинувачуваного органу дізнання. Нижче вказується запобіжний захід (якщо такий обирався), який слід застосувати відносно розшукуваного.

Після того як постанова буде підписана слідчим, вона направляється для виконання за приналежністю.

Слід підкреслити, що оголошення розшуку обвинувачуваного складається з двох послідовних дій, які є елементами єдиного процесуального порядку, де винесення слідчим постанови про доручення розшуку передує оголошенню розшуку органами дізнання. Орган дізнання не вправі повідомляти розшук обвинувачуваного, якщо слідчий доручить йому це усно або в іншій формі.

Найбільш діючим і ефективним заходом, що перешкоджає обвинувачуваному ухилитися від кримінальної відповідальності, є взяття під варту. Така міра застосовується при наявності даних про те, що обвинувачуваний може сховатися від слідства і суду. Але якщо для обрання даного запобіжного заходу досить обґрунтованого припущення про намір обвинувачуваного сховатися, те тим більше він необхідний, коли кримінальна справа зупиняється по мотивах приховання обвинувачуваного від слідства. Однак на практиці деякі слідчі цього не враховують і при наявності підстав до арешту обирають відносно розшукуваного запобіжний захід - підписку про невиїзд.

Застосування як міри зупинення підписки про невиїзд правомірне, якщо обвинувачуваний має постійне місце проживання і роботу.

При відсутності цих умов, а тим більше тоді, коли обвинувачуваний ховається від слідства і суду, вибір цієї міри позбавлений змісту. Ясно, що відібрання підписки не створює перешкод для подальшого ухилення обвинувачуваного від слідства і навіть спонукує сховатися знов [39, с.117-118].

У зв'язку з викладеним варто визнати, що при оголошенні розшуку обвинувачуваного, що приховується від слідства, до нього за загальним правилом потрібно застосовувати тільки одну міру - взяття під варту, тому що інші не можуть зупинити подальше ухилення обвинувачуваного від слідства і суду.

На практиці деякі слідчі в резолютивну частину постанови включають відомості довідкового характеру: про міри, прийняті для збереження речових доказів, і про повідомлення зацікавлених осіб про зупинення справи.

З моменту зупинення провадження в справі до його поновлення, як правило, проходить тривалий період (рік, два і більше). За цей час справа нерідко передається від одного слідчого до іншого або з одного органу в інший. Відсутність у постанові відомостей про долю речових доказів сприяє тому, що вони не перепроваджуються разом зі справою і зрештою іноді втрачаються.

Наявність же в постанові вказівок про речові докази дозволяє уникнути небажаних наслідків, пов'язаних з їх втратою або псуванням.

Розшук включає в себе декілька етапів при його провадженні. Аналіз і розробка розшуку передбачає формування системи знань про об'єкт - фрагмент дійсності (розшукової діяльності слідчого і оперативного працівника), що містять в собі опис, пояснення, прогнозування розвитку, а також практичні рекомендації [48, с.102].

Об'єктами розшуку в широкому розумінні цього поняття виступають: а) злочинці, які укриваються від слідства і суду або відбування кримінального покарання;

б) речові докази (знаряддя злочину, викрадені предмети і цінності, документи, що свідчать про злочинну діяльність, об'єкти, що несуть на собі сліди злочину).

Об'єктом розшуку у вузькому значенні виступає розшук конкретного, індивідуально визначеного об'єкта - підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, особи, яка втекла з місць позбавлення волі, та інших категорій розшукуваних.

Предмет розшуку характеризує (визначає) закономірності пошуку, фіксації і використання слідчим фактичних даних про місця знаходження (переховування) розшукуваної особи, її арешту (затримання), попередження ухилення обвинуваченого (підсудного) від відповідальності.

Принципи розшукової роботи ґрунтуються на загальних і спеціальних принципах ОРД. Особливого значення набули питання визначення принципів системи гласних і негласних заходів, які відображають соціальну значимість, побудову, зміст і форми розшукової роботи оперативних підрозділів, правове застосування негласних оперативно-технічних засобів, спрямування розшукової роботи на виконання завдань кримінального судочинства.

До конституційних методологічних принципів розшуку слід віднести: а) право на свободу та особисту недоторканність; б) недоторканність житла; в) гарантії таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної або іншої кореспонденції; г) право на повагу до гідності особи; д) невтручання в особисте і сімейне життя розшукуваного; е) презумпція невинуватості.

Загальні принципи розшукової роботи розглядаються як система багатопланового процесу, основою якої є її відповідальність і несперечливість конституційним нормам та вимогам чинного законодавства. Головними з таких принципів є:

а) принцип законності - це вимога нормативного характеру, яка зобов'язує суб'єктів розшуку, а також усіх осіб, які залучаються до виконання розшукових завдань, неухильно і точно виконувати всі норми-принципи Конституції України, чинного оперативно-розшукового та кримінально-процесуального законодавства;

б) принцип взаємодії - це система скоординованих щодо мети, але різних за своїм характером організаційних і тактичних заходів слідчого, суду і оперативного працівника в інтересах розшуку обвинуваченого (підсудного);

в) організаційно-управлінські принципи, які в основній своїй масі визначаються у відповідних підзаконних нормативних актах, плануванні, координації, оперативності, науковості, етичності використання негласних заходів і засобів розшуку [15, с.50-51].

Спеціальні принципи теорії розшуку набувають особливого значення в сучасний період докорінних перетворень правового функціонування держави, розробки чинного оперативно-розшукового законодавства та його публічності, дії конституційних принципів верховенства права і верховенства закону та їх пріоритетності в діяльності оперативно-розшукових підрозділів МВС України. Серед них: а) принцип поєднання гласних і негласних заходів у розшуковій роботі; б) принцип конспірації; в) принцип конфіденційності співробітництва з громадянами; г) принцип наступальності.

Розшукова робота повинна проводитися з урахуванням психологічних особливостей, що відносяться як до суб'єкта його здійснення (оперативний працівник, особи, які залучаються до виконання розшукових завдань), так і до об'єкта - особа, яка ухиляється від слідства чи виконання покарання, або особа, яка укриває розшукуваного. А це можливо лише за умови вивчення та врахування закономірностей і особливостей перебігу психічних процесів у суб'єктів та об'єктів розшуку.

Використання психологічних знань у теорії розшуку потребує вивчення і розкриття психологічних закономірностей, насамперед, встановлення психологічної структури розшукової діяльності в цілому. Це дає можливість повніше і глибше вивчити всі особливості розшукової роботи, щоб ретельніше підготуватися до її здійснення, що особливо важливо в такій складній та відповідальній сфері, як розшук злочинців [31, с.40-41].

Розшукова діяльність багато в чому залежить від правильної організації розшуку, використання сил і засобів, планування і здійснення оперативно-розшукових заходів, взаємодії з ініціаторами розшуку та оперативними підрозділами інших правоохоронних органів. Без вивчення організаційних відносин, що складаються на різних етапах розшукової роботи, не можна також достатньо обґрунтовувати, аналізувати та приймати рішення, узгоджувати та координувати дії всіх учасників.

У розшуковій діяльності слідчого та органу дізнання розшук обвинуваченого (підсудного) завжди був і залишається головним завданням кримінального судочинства і ОРД. Відсутність обвинуваченого зупиняє досудове слідство, а відсутність підсудного - судовий розгляд кримінальної справи.

На мій погляд, розшук - це комплекс оперативно-розшукових заходів і слідчих дій. На початку розшуку обвинуваченого часто невідомо, які оперативно-розшукові заходи чи слідчі дії можуть призвести до позитивного результату. На першому етапі розшуку діє принцип взаємного інформування про причини відсутності обвинуваченого в місці його постійного проживання; обставини, при яких обвинувачений переховується від слідства; встановлення інших фактичних даних, які необхідні для обґрунтованої побудови розшукових версій.

На цьому етапі слідчий в основному виступає як організатор розшуку. Характерною особливістю взаємодії виступає розподіл обов'язків по розшуку обвинуваченого. Цей розподіл визначається тим, що слідчий виступає організатором розшуку, вживає заходів до встановлення обвинуваченого, дає доручення органу дізнання, забезпечує процес розшуку процесуальними рішеннями.

Оперативний працівник, у свою чергу, маючи інформацію про ухилення обвинуваченого, приступає до негайного його розшуку шляхом гласних оперативно-розшукових заходів. Проте це не означає можливості проведення розшукових заходів особисто слідчим.

Взаємне інформування здійснюється також і по результатах слідчих та розшукових дій, особистості обвинуваченого: його зв'язків, наявності рідних і близьких, можливих місць переховування, можливості виїзду за межі держави тощо.

На наступному етапі розшуку взаємодія слідчого з оперативним підрозділом (працівником, який безпосередньо здійснює розшук), направлена на висунення і спільну перевірку розшукових версій. Найбільше значення мають версії щодо місць укриття, можливого маршруту пересування, часу і місць можливої появи обвинуваченого. На цьому етапі, якщо при проведенні невідкладних слідчих дій була отримана достатня інформація про розшукувану особу, слідчий безпосередньо повинен брати більш активну участь у розшуку, здійснюючи з цією метою спільні з оперативним працівником розшукові заходи.

У цей же період, на мій погляд, здійснюється і направленість розшукових зусиль оперативного працівника, тому що замість заходів, які мали характер розшуку по „гарячих слідах”, проводяться більш складні перевірочні та оперативно-розшукові заходи. Замість разових доручень слідчий дає органу дізнання доручення і вказівки про проведення розшукових дій, розрахованих на більш широке коло їх здійснення, на використання негласних оперативно-розшукових методів і засобів. У цей же період складаються розгорнуті більш деталізовані, а в деяких випадках і спільні плани розшуку.

У свою чергу, за допомогою слідчих дій отримуються фактичні дані, що дозволяють ідентифікувати особистість розшукуваного і провести його ототожнення при виявленні, збирається інформація про особисті якості і психологічні особливості розшукуваного, його зв'язки, адреси проживання чи перебування та інші дані, що мають розшукове значення. Допити, очні ставки, інші слідчі дії відкривають великі можливості для роз'яснення родичам та близьким розшукуваного положень чинного законодавства про пом'якшення відповідальності при сприянні розкриттю злочину, явці з повинною, щирого розкаяння.

Велике значення мають слідчі дії при реалізації оперативної інформації про місцезнаходження розшукуваної особи: проведення оглядів, обшуків, виїмок, перевірок та відтворень обставин події злочину дозволяють встановити злочинців, які переховуються і, при наявності необхідних правових підстав, затримувати їх у порядку ст. ст.106, 115 КПК України [48, с.102-103].

Отже, положення взаємодії складають суттєвий елемент розшуку, оскільки взаємодія передбачає можливість класифікації суб'єктів та об'єктів розшуку, засобів розшукової діяльності, форм і принципів взаємодії, тактики застосування гласних (процесуальних) та негласних прийомів і методів.

До цього часу ще недостатньо висвітлене питання, що розкриває основний зміст розшуку - прогнозування. Цей напрямок роботи слідчого і оперативного працівника відображає, на мій погляд, закономірний взаємозв'язок результату, що планується, з обсягом і якістю даних, які дозволяють визначити відповідні напрямки, засоби розшуку.

Особливе місце в розшуку та прогнозуванні займає інформація. Кожне джерело інформації - як оперативно-розшукової, так і процесуальної - дозволяє:

1) мати фактичні дані про обставини ухилення обвинуваченого від слідства;

2) мати дані про особу, яка розшукується, і на їх основі прогнозувати її поведінку, вибрати відповідні засоби впливу, нейтралізації прийомів протидії на які міг розраховувати розшукуваний;

3) використовувати дані теорії розшуку як елемент інформаційної бази;

4) синтезувати дані про правову систему розшуку та про відомче регулювання розшукової роботи відповідних правоохоронних органів;

5) зменшити неправомірний оперативно-розшуковий або криміналістичний ризик та інформаційну невизначеність; використати прогностичну інформацію для прийняття правильного тактичного рішення.

Розшукова робота визначає найбільш важливі об'єкти прогнозування, до яких слід віднести способи ухилення і переховування розшукуваних осіб, сліди і предмети, які залишилися після правопорушення, просторово-часові умови ухилення обвинуваченого від слідства, особливості поведінки розшукуваного, оперативно-розшукові і слідчі ситуації, тактика затримання, ступінь протидії тощо.

Розрізняють два види розшуку:

1. Регіональний розшук - розшукові заходи, що здійснюються в місцях можливого знаходження, виявлення розшукуваного, а також заходи блокування з використанням централізованих обліків на рівні району, міста, області.

2. Державний (міждержавний) розшук - розшукові заходи, що здійснюються в місцях можливого знаходження ідентифікаційних відомостей про особу розшукуваного, а також заходи блокування з використанням централізованих інформаційно-розшукових обліків на державному (міждержавному) рівні [48, с.101-102].

При провадженні розшуку використовуються також спеціальні заходи, здійснення яких законодавство покладає на органи міліції:

перевірка у громадян паспортів чи інших документів, що підтверджують особу при підозрі у вчиненні злочину;

вхід у жилі приміщення громадян, у приміщення підприємств, організацій при переслідуванні злочинців;

доставка в органи міліції і затримання на строк до 3 годин для встановлення особи правопорушника (а, можливо, і злочинця);

фотографування та дактилоскопірування осіб, що тримаються під вартою та затримані за підозрою у вчиненні злочину.

Слідчий після оголошення розшуку повинен і далі вживати всіх необхідних заходів для встановлення місця перебування обвинуваченого (ч.2 ст.139 КПК).

Страница:


Подобные документы

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.

© 2000 — 2023, ООО «Олбест» Все права защищены