Основи права та політичних знань
Система виборів в Україні. Повноваження президента та порядок формування Кабінету Міністрів України. Типологія і причини міжнародних конфліктів. Політична влада: форми і типи. Форми державного правління. Поняття, типологія та функції політичних партій.
Рубрика | Государство и право |
Вид | шпаргалка |
Язык | украинский |
Дата добавления | 11.04.2012 |
Размер файла | 161,8 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Білет№1(5)
1. Міжнародні відносини: суть, принципи та суб'єкти
Міжнародна політика -- це комплекс двосторонніх та багатосторонніх політичних, економічних, дипломатичних, військових, культурних, науково-технічних відносин між державами; історично зумовлена форма інтегративних тенденцій, які виникають у процесі розвитку світового співтовариства, а також форми взаємодії між його суб'єктами.
Кожна держава для оптимального здійснення своїх функцій мусить проводити певну політику за межами національних кордонів. Це об'єктивно викликає зв'язки держави, існування, функціонування та розвиток сфери міждержавних відносин.
Головним суб'єктом міжнародних відносин виступає “національна держава”. У міжнародній політиці цим терміном позначають географічно обмежену, законно визнану цілісність, яка керується єдиним урядом і населення якої вважає себе єдиною нацією. Цей напрям діяльності сучасних держав називається зовнішньою політикою.
Зовнішня політика - це комплекс дій держави, спрямований на захист свого національного інтересу та поширення свого впливу на інші суб'єкти міжнародних відносин
Міжнародні взаємодії, які розгортаються у глобальному та регіональному масштабах, становлять основу системи міжнародних відносин. При цьому двосторонні відносини залишаються особливо суттєвими.
Основні принципи міжнародних відносин, які зафіксовані в статуті ООН і інших міжнародних документах.
Принцип невтручання - ніяка держава не може втручатися у внутрішні і зовнішні справи іншої держави.
Принцип мирного вирішення міжнародних конфліктів і протиріч.
Принцип мирного співіснування держав з різним суспільним ладом.
Принцип рівноправності і самовизначення народів.
Принцип суверенної рівності держав.
Принцип повного дотримання прав людини основних свобод.
Принцип безумовного утримання від пропаганди насилля, терору і війни.
Принцип добросовісного виконання державами зобов'язань, узятих згідно зі статутом ООН.
2. Методологічна база та функції політології
Як окрема наука політологія виникає у 1948 році. Поняття “політологія” походить від грецьких слів: “політика” - державна, суспільна діяльність і - “логос” - слово, що дозволяє досить широко тлумачити об'єкт науки. Це політика, політичне суспільство, політична сфера суспільного життя. Політологія - це наука, яка вивчає політику, закономірності функціонування і розвитку політичної сфери суспільного життя в контексті досягнення і здійснення суб'єктом політичної влади.
Методологія (гр. methodos спосіб, метод і logos наука, знання) це вчення про правила мислення при створенні теорії науки. Вона відповідає на запитання: як пізнавати ?
В сучасних умовах дослідник має можливість обирати будь-який метод чи яку завгодно комбінацію методів для дослідження політичної дійсності. Коротко розглянемо окремі (загальнонаукові) методи - історичний, термінологічний, структурно-функціональний, системний, моделювання.
Історичний метод дає змогу дослідити виникнення, формування і розвиток процесів і явищ у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв'язків, закономірностей притаманних об'єктові дослідження.
Термінологічний принцип передбачає вивчення історії термінів і позначуваних ними понять. Слід базуватися на тлумачних та професійних словниках. Наукове визначення складних явищ і фактів, котрі аналізують, не обмежується формально-логічними вимогами. Нове поняття має бути чітким і однозначним.
Структурно-функціональний метод - це спосіб дослідження, який ставить за мету розділити складний об'єкт на складові частини, вивчити зв'язки між ними і визначити місце і роль усіх складових частин у функціонуванні об'єкта як цілого.
Системний метод є надзвичайно абстрактним. Він базується, зокрема, на застосуванні ЕОМ, що дозволяє на рівні сучасних вимог проаналізувати явище світу політики з його внутрішніми і зовнішніми взаємозв'язками та взаємовпливами.
Логічні методи (аналіз, синтез, моделювання, індукція і дедукція)
Бігейвідристські (полягає у вивченні політики через призму поведінки дійових осіб політичного процесу)
Емпіричний (методи здобуття первинної інформації про політичне життя - опитування, тощо)
Лише поєднання різних методів допомагає фахівцям всесторонньо і максимально об'єктивно оцінити практику життя і прийняти оптимальне політичне рішення, співвідносне з призначенням науки.
Функції політології показують, яких саме результатів можна очікувати від цієї галузі знань.
Гносеологічну функцію пов'язують з накопиченням, описом, вивченням фактів політичної дійсності, з аналізом конкретних політичних явищ і процесів, з виявленням найважливіших політичних проблем і протиріч політичного розвитку. На цьому етапі дослідження встановлюють “діагноз” політичній ситуації, політичному явищу в конкретному часовому і просторовому відрізку.
Прогностична функція науки про політику відповідає на запитання: якою буде політична дійсність і коли відбудуться ті чи інші події?
Інструментальна функція повинна відповідати на запитання: які потрібно прийняти рішення, щоб досягти бажаного результату, або що потрібно зробити, щоб бажані результати стали дійсністю ? Результатом цієї функції політичної науки будуть певні рекомендації щодо поведінки груп та індивідів, безпосередньо зайнятих політикою.
Ідеологічна функція відповідає на запитання: до якої мети треба прагнути, яких цінностей слід дотримуватися та в ім'я чого проводити ту чи іншу політику? Цю функцію виконує політична теорія, яка описує, аналізує. Вона розрізняє найважливіші чинники, дійові сили та структури, які визначають політичне життя.
У межах цих функцій здійснюється поступ політологічного знання від накопичення емпіричного матеріалу до його узагальнення в теорію й гіпотезу розвитку.
Білет№2(6)
1. Судова влада в Україні
Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Їх юрисдикція поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі. Рішення судів є обов'язковими для виконання на всій території України. Складовими судової системи України є Конституційний Суд, суди загальної юрисдикції та спеціалізовані суди.
Конституційний Суд - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. Він вирішує питання щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради, актів Президента, актів Кабінету міністрів, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; дає висновок щодо відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради для ратифікації, дає висновок щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента з поста в порядку імпічменту; здійснює офіційне тлумачення Конституції та законів України. До Конституційного Суду можуть звертатися: Президент; не менше сорока п'яти народних депутатів; Верховний Суд; уповноважений Верховної Ради України з прав людини; Верховна Рада Автономної Республіки Крим. Конституційний Суд складається з 18 суддів і формується шляхом призначення по 6 суддів відповідно Верховною Радою, Президентом та з'їздом суддів України. Суддя Конституційного Суду призначається на 9 років без права бути призначеним на повторний термін. Ним може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менше десяти років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє державною мовою. Конституційний Суд шляхом таємного голосування обирає зі свого складу лише на один трирічний термін Голову Конституційного Суду.
Вищим органом в системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд, який обирається Верховною Радою безстроково, а в системі спеціалізованих судів, основу яких складають господарські суди - вищі спеціалізовані суди. Перше призначення суддів терміном на 5 років здійснюється Президентом, на подальший термін вони обираються Верховною Радою безстроково. Судді володіють недоторканістю, що гарантується Конституцією та законами України, і не можуть бути без згоди Верховної Ради затримані чи заарештовані до винесення обвинувального вироку судом.
2. Виборчі системи: сутність, переваги, недоліки
Представництво політичних партій у парламентах, їх вплив на політичне життя, а інколи і вид партійної системи, що склалася у певній країні, значною мірою залежать від прийнятої у даній країні системи підрахунку голосів, принципів визначення переможців, які визначають сутність поняття “виборча система”. Історично відомі три види виборчих систем: мажоритарна, пропорційна і змішана.
Для мажоритарної виборчої системи характерний поділ країни на одномандатні виборчі округи. Від кожного округу обирається один депутат. Така система має два різновиди. Перший - мажоритарна система відносної більшості - автоматично проголошує переможцем кандидата, який набрав більше голосів виборців, ніж суперник. Друга - мажоритарна система абсолютної більшості - проголошує переможцем кандидата, який набрав більше половини голосів, що були подані виборцями. Оскільки далеко не завжди кандидат у депутати набирає таку кількість голосів, передбачається другий тур виборів, в якому за депутатський мандат змагаються лише два кандидати, що в першому турі посіли перші місця.
До переваг мажоритарної виборчої системи належать її технічна простота, необов'язковість знання виборцями всього розмаїття партійних програм, персоніфікованість, що сприяє сприйняттю системи виборцями і залишає можливість для відкликання депутата у разі впровадження імперативного депутатського мандата.
Основний недолік мажоритарної системи полягає у невідповідності сформованого за нею складу парламенту голосам, поданим виборцями, адже виборці, які проголосували за кандидатів, що не потрапили до парламенту, фактично залишаються без своїх представників у вищому законодавчому органі. На практиці це може привести навіть до перемоги на виборах партії, за яку подано голосів менше, ніж за іншу.
Цей недолік майже відсутній у пропорційній виборчій системі. Вона характеризується створенням багатомандатних виборчих округів або єдиного багатомандатного округу. В такому випадку виборці голосують за партійний список кандидатів у депутати. Представництво кожної партії у парламенті є пропорційним кількості набраних голосів. Пропорційна виборча система часто супроводжується існуванням так званого “загороджувального пункту”, який усуває від розподілу депутатських мандатів ті партії, що не набрали певної кількості голосів виборців. Така практика широко використовується у світі з метою недопущення до парламенту маленьких партій, що має на меті зробити його більш структурованим і дієздатним. Висота “загороджувального пункту” коливається від одного відсотка (Ізраїль) до п'яти (ФРН), і, навіть, до десяти (Туреччина).
Основним недоліком пропорційної виборчої системи у її класичному варіанті є існування так званих “жорстких” партійних списків. Партійний список формується партією без участі виборців, які позбавлені можливості впливати на розстановку у ньому кандидатів. Політична позиція виборця може не збігатися із симпатіями до членів “жорсткого” партійного списку, особливо його верхньої частини. В такому випадку голосування за улюблену партію означає допомогу у приході до влади кандидата, абсолютно неприйнятного для виборця. Однак цей недолік легко долається введенням правила “вільних” партійних списків, за яким партія позбавляється можливості впливати на розташування своїх кандидатів у списку. Виборець одержує два голоси: один подається за партійний список і визначає кількість виграних партією мандатів, а другий - за конкретного кандидата і впливає на розстановку кандидатів у списку.
З метою нівелювання недоліків мажоритарної та пропорційної виборчих систем деякі країни впроваджують різновиди змішаної системи, за якої частина депутатів вибирається за одномандатними виборчими округами, а друга частина - за партійними списками в єдиному загальнонаціональному виборчому окрузі. Співвідношення цих частин зазвичай є рівним. Така система використовується в Україні, Росії та деяких інших країна
Білет№3(7)
1. Порядок формування і повноваження Кабінету Міністрів України
До основних урядових завдань, закріплених у ст.116 Конституції України, належать:
- забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності;
- здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави;
- виконання Конституції й законів України, актів Президента України;
- забезпечення прав і свобод людини і громадянина;
- забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури;
- забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності; управління об'єктами державної власності відповідно до закону;
- вжиття заходів щодо гарантування обороноздатності й національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;
- забезпечення екологічної безпеки, раціонального використання природних ресурсів.
Процес формування Кабінету Міністрів складається з кількох етапів, на першому з яких здійснюється попереднє узгодження кандидатури на посаду Прем'єр-міністра, для чого Президент проводить відповідні консультації з Головою Верховною Ради та головами депутатських груп і фракцій. Узгоджена кандидатура вноситься главою держави на розгляд парламенту. Одночасно з письмовою пропозицією до Верховної Ради подаються інформаційні матеріали щодо кандидата на посаду Прем'єр-міністра: відомості про освіту, фах; виписка з трудової книжки про трудову діяльність; автобіографія; декларація про доходи, тощо.
Другий етап включає безпосередній розгляд кандидатури на посаду Прем'єр-міністра у парламенті. Проводяться зустрічі кандидата на цю посаду з фракціями народних депутатів України. Потім на пленарному засіданні парламенту кандидат на посаду Прем'єр-міністра України виступає з доповіддю про основні напрями діяльності нового складу Кабінету Міністрів України (до 30 хв.), після закінчення якої надається час (до 45 хв.) на запитання народних депутатів та відповіді на них. Після цього проводиться обговорення запропонованої кандидатури (до 45 хв.), включаючи виступи представників фракцій народних депутатів України. Під час розгляду кандидатури Прем'єр-міністра Президент України може зняти з розгляду запропоновану ним кандидатуру в будь-який момент її обговорення, але тільки до початку процедури голосування щодо неї.
На третьому етапі Верховна Рада України дає згоду на призначення глави уряду більшістю від конституційного складу і оформлює своє рішення відповідною постановою. Вказане рішення приймається у режимі поіменного голосування. У разі, коли запропонована главою держави кандидатура на посаду Прем'єр-міністра не дістала підтримки необхідної більшості депутатів, Президент представляє Верховній Раді у 10-денний строк іншу кандидатуру, щодо якої проводиться нове обговорення і голосування. Повторне подання відхиленої кандидатури не допускається.
Після цього Президент підписує Указ про призначення Прем'єр-міністра України, який подає главі держави кандидатури до складу уряду: Першого віце-прем'єр-міністра, трьох віце-прем'єр-міністрів, міністрів. Президент приймає рішення про призначення кандидатів, поданих прем'єром, на відповідні посади в уряді і видає указ номінаційного характеру.
2. Форми взаємодії суб'єктів політики
Суб'єкт політики - окрема особа, організація чи суспільна група, яка постійно і відносно самостійно беруть участь у політичному житті відповідно до своїх інтересів.
Політична взаємодія є складовою суспільної взаємодії і охоплює різні види діяльності суб'єктів політичного процесу. Вона передбачає здобуття влади як основного засобу задоволення одночасно багатьох потреб людини (кратологічних, піднесення престижу, реалізації політичного покликання, надбання багатств). Успіх політичної взаємодії значною мірою залежить від цінностей і норм суб'єктів політичних дій (особливо лідерів), їхнього вміння правильно оцінити історичну ситуацію та відповідно до неї реалізувати суспільну мету.
Форми політичної взаємодії -- це усталені, інституціонально або психологічно зумовлені способи поведінки взаємодіючих суб'єктів. Їх можна умовно поділити на дві групи: функціонування (співпраця, конкуренція, консолідація (ринкові) і панування, експлуатація (неринкові); розвитку (революція, переворот, реформа).
а. Політична співпраця -- форма політичної взаємодії, яка ґрунтується на спільних діях суб'єктів політики, що мають спільні або відмінні цінності й інтереси, але прагнуть реалізувати взаємовигідну мету.
б. Політична конкуренція -- це така форма політичної взаємодії, в якій суб'єкти політики в рамках правових (або не правових) правил змагаються за перевагу у розподілі влади, матеріальних ресурсів і престижу. Політична конкуренція в рамках цивілізованих правил є однією із рушійних сил суспільного прогресу, оскільки сприяє виробленню механізмів взаємного політичного контролю одних політичних сил над іншими.
в. Консолідація -- форма політичної взаємодії, яка передбачає об'єднання, згуртування суб'єктів політики навколо спільних цінностей та інтересів для досягнення загальної мети. Однак не всі цінності дають людині змогу правильно зрозуміти свої інтереси і тому часто вони використовуються політиками для здобуття власної вигоди. Тільки раціональні, прагматичні цінності, які ґрунтуються на правильному розумінні зв'язку інтересів особи і спільноти, підкріплені практикою, можуть у сучасних умовах забезпечувати високий ступінь консолідації (національної, соціальної, партійної тощо).
г. Панування -- це такий тип політичної взаємодії, який передбачає нерівноправні стосунки між суб'єктами політики: командування, підкорення, пригноблення, придушення, експлуатація. В історії людства можна виділити різні типи панування: рабовласницьке, феодально-кріпацьке, кастове, імперсько-колоніальне, клієнтельське.
д. Експлуатація передбачає досягнення вигоди, прибутку шляхом присвоєння результатів праці. Політичний характер експлуатації виявляється тоді, коли політична влада забезпечує сприятливі умови для
збагачення своїх представників і фаворитів за рахунок інших соціальних груп. До політичних інструментів
експлуатації належать: високий рівень інфляції; податкові, митні та кредитні пільги для одних соціальних груп (привілейованих) і непомірний податковий тиск для інших; корупція; формування через підконтрольні владі засоби масової інформації вигідних для неї ментальних настанов населення.
е. Найбільш масштабними формами політичної взаємодії, шляхом яких відбуваються суспільні зміни, є революція -- процес рішучого розриву з минулим, докорінний злам старих політичних інститутів, радикальна заміна колишньої еліти новою контрелітою; переворот --насильницьке захоплення політичної влади з метою зміни тільки правлячої верхівки або (в окремих випадках) зміни політичного режиму і суспільного ладу; реформи -- поступове перетворення інститутів політичної системи та всього суспільного ладу правовими засобами.
є. На сучасному етапі суспільного розвитку домінуючою формою взаємодії є "оксамитова" революція як мирний шлях усунення старої еліти і прихід до влади нової контреліти та здійснення реформ. Сприятливі фактори здійснення реформи: "оксамитові" революції; політичні перевороти, внаслідок яких до влади приходять прогресивні правителі; демократичні вибори, які забезпечують прихід прогресивного діяча на пост глави держави або сил реформістської орієнтації у парламенті; підтримка реформ і жорсткий контроль за їх здійсненням з боку високорозвинених країн.
Білет№4(8)
1. Статус президента
Президент України - глава держави, що виступає від імені України, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Президент обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права строком на 5 років не більше ніж на два терміни поспіль. Президентом може бути обраний громадянин України, який досяг 35 років, має право голосу, проживає в Україні протягом 10 останніх років та володіє державною мовою. Президент України користується правом недоторканості на час виконання повноважень.
Повноваження Президента достроково припиняються у разі: відставки; смерті; усунення з поста в порядку імпічменту; неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я (рішення щодо цього приймається Верховною Радою більшістю голосів від її конституційного складу на підставі письмового подання Верховного Суду України - за зверненням Верховної Ради, і медичного висновку.
До повноважень Президента України належить: забезпечення державної незалежності, національної безпеки і правонаступництва держави; представництво держави в міжнародних відносинах, здійснення керівництва зовнішньополітичною діяльністю держави, ведення переговорів та укладання міжнародних договорів України; припинення повноважень Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися; призначення за поданням Прем'єр-міністра членів Кабінету міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припинення їхніх повноважень на цих посадах; призначення за згодою Верховної Ради на посаду Генерального прокурора та звільнення його з посади; призначення половини складу Ради Національного банку України; призначення на посади та звільнення з посад за згодою Верховної Ради голови Антимонопольного комітету, голови Фонду державного майна, голови Державного комітету телебачення і радіомовлення. Окрім цього він є Верховним головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави; очолює Раду національної безпеки і оборони України; призначає третину складу Конституційного Суду; має право вето щодо прийнятих Верховною Радою законів із наступним поверненнях їх на повторний розгляд; здійснює помилування. На основі та на виконання Конституції і законів України Президент видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України. Президент не може передавати свої повноваження іншим особам або органам.
2. Інститут виборів
Вимбори -- передбачена конституцією та законами форма прямого народовладдя, за якою шляхом голосування формуються представницькі органи державної влади та місцевого управління (самоврядування).
Громадяни держави, що мають право брати участь у виборах, є виборцями. Коло виборців, що збирається голосувати чи голосує за певну політичну партію на парламентських, президентських чи місцевих виборах, називається електоратом.
Громадяни беруть участь у виборах на основі виборчого права. Виборче право -- це система нормативно-правових актів, що встановлюють та регулюють права виборців у формуванні виборних органів державної влади на місцевого управління (самоврядування).
Вибори - елемент демократії.
З часом утвердились певні вимоги і правила, виконання яких покликано забезпечити об'єктивне виявлення волі виборців, утруднити чи зробити неможливою фальсифікацію результатів виборів. Найважливіші з них закріплено у конституціях демократичних держав. Сукупність таких конституційних норм утворює конституційний інститут виборів до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Норми цього інституту можна поділити на декілька груп:
- норми, які закріплюють основні вимоги і правила, пов'язані з самою процедурою проведення виборів;
- норми, що визначають коло осіб, які наділяються активним виборчим правом, тобто правом обирати представників до органів держави та органів місцевого самоврядування;
- норми, що визначають коло осіб, які наділяються пасивним виборчим правом, тобто правом бути обраними до органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи на виборну посаду.
Приклади систем виборів:
- мажоритарна система відносної більшості (наприклад, США, Великобританія, Канада);
- мажоритарна система абсолютної більшості (наприклад, Франція), іноді у формі альтернативного голосування (наприклад, Австралія);
- пропорційна система (наприклад, Ізраїль, більшість країн Західної Європи);
- система з додатковим членством (наприклад, Німеччина);
- обмежене голосування (наприклад, Японія).
Типологія виборів:
а. за територіальною ознакою
- місцеві;
- загально-національні;
б. за часом проведення
- чергові;
- позачергові;
- повторні;
- довибори;
в. за об'єктом обрання
- до парламенту;
- вибори глави держави;
- до місцевих органів;
г. за правовими наслідками
- дійсні;
- недійсні;
Функції виборів:
А. легітимація і стабілізація політичної системи, а також легітимація конкретних інститутів влади: парламенту, уряду, президента і т. п. Участь громадян у виборах звичайно означає прийняття ними даного типу політичної системи. Вибори дають громадянам шанс переобрати уряд, який їх не влаштовує, чи ряд депутатів, замінити їх людьми, які користуються довірою;
Б. створення функціонуючої представницької системи. Вибори до органів влади дають їм змогу впливати на діяльність цих органів. Представницька система влади, впливаючи на суспільство, модифікує його відповідно до інтегральних інтересів представників його соціальних груп, і так забезпечує процес суспільного розвитку;
В. мобілізація виборчого корпуса на рішення актуальних суспільних завдань. Роз'яснюючи громадянам свої програми, переконуючи людей у необхідності прийняти і підтримати відповідні політичні цінності і цілі, вказуючи шляхи реалізації їх, партії й окремі депутати тим самим мобілізують громадян на важливі для країни політичні дії;
Г. розширення комунікацій, відносин представництва між інститутами влади і громадянами. У ході виборчого процесу кандидати регулярно зустрічаються з громадянами, вислуховують їхні думки і прохання, вносять корективи у свої виборчі платформи. Вибори -- найважливіший канал зворотних зв'язків між громадянами і владою. Від їхньої дієвості дуже багато в чому залежить характер стосунків між керівниками держави і населенням, виникнення довіри чи недовіри, політичної участі чи відчуження, підтримки чи боротьби;
Д. рекрутувания політичної еліти. Вибори -- найважливіший канал входження громадян до складу політичної еліти, здійснення політичної кар'єри. У результаті виборів оновлюється склад правлячої й опозиційної еліт, змінюється політична вага партій та їхніх представників;
Е. генерування оновлення суспільства за допомогою конкурентної боротьби альтернативних політичних програм. Вибори -- це своєрідне вікно, відкрите для упорядкованих, інституційованих впливів на державу і суспільство. Вони дають можливість різним політичним силам подати власне бачення суспільних проблем і висунути програми, як їх розв'язати. Тим самим стимулюється пошук оптимальних шляхів розвитку;
Є. політична соціалізація населення, розвиток його політичної свідомості і політичної участі. У ході виборчого процесу громадяни особливо інтенсивно засвоюють політичні цінності і норми, здобувають політичні навички і досвід, переглядають чи уточнюють свої політичні позиції;
Ж. контроль за інститутами влади. В результаті виборів створюється найважливіший інститут контролю за урядом -- парламент, а також оформляється опозиція, яка звичайно ревно стежить за дотриманням конституції і закону. Парламентський контроль спирається як на власні права, судові інстанції, так і безпосередньо на думку виборців. Побоюючись поразки на найближчих виборах, уряд звичайно змушений прислухатися до критики. Крім того, самі вибори являють собою найважливіший інститут контролю, оскільки вони дають виборцям змогу регулярно виносити свій вердикт про уряд і опозицію, змінювати склад органів влади, коригувати політичний курс.
Таким чином, найважливіша функція виборів відповідно до суспільного договору -- трансформація політичної системи в напрямі пошуку для країни оптимального політичного курсу.
влада партія держава конфлікт вибори
Білет№5(9)
1. Типологія і причини міжнародних конфліктів, проблема їх врегулювання
Типологія конфліктів :
- за кількістю учасників: багатосторонні та двосторонні;
- за географічним показником: регіональні, локальні,міжконтинентальні, глобальні;
- за тривалістю: короткострокові, довготривалі;
- за рівнем ворожості: збройні та незбройні;
- за методом ведення війни: з дотриманням правил та без;
типи конфліктів:
- внутрішні конфлікти (внутрішньогрупові та міжгрупові)- суперництво всередині єдиної етнічно-релігійної спільноти, а міжгрупові конфлікти- це суперечки між клановими або релігійно-етнічними групами.
- абсолютний конфлікт - повне знищення супротивника.
- інституціональний конфлікт - конфлікт, якому можна регулювати.
- позиційний конфлікт - боротьба за лідерство.
- конструктивний конфлікт - конфлікт, що не виходить за рамки ділових аргументів і відносин, норм. Має позитивні функції - облік негативного досвіду кожної особистості.
- неконструктивний конфлікт - конфлікт, при якому один з опонентів використовує аморальні методи боротьби.
- стабілізуючий конфлікт - спрямований на усунення відхилень від норми.
- деструктивний конфлікт - руйнування устояних норм і поглиблення протиріч. Діляться на: ситуативні (спрага особистої вигоди) і деструктивно-тотальні (спрага престижу, влади).
Джерелом суперечностей в значній мірі є інтереси окремих держав, економічних союзів, а також військово-політичних блоків. Суперечності народжуються в умовах миру, навіть якщо відносини між державами традиційно добросусідські. За цих умов інтенсифікація міжнародних відносин завжди несе у собі ризик появи різних поглядів на господарську, комерційну та фінансову співпрацю. Конфлікти можуть виникати залежно від змісту і наслідків історичних міждержавних угод.
Предметом суперечностей між державами бувають території та кордони, що пролягли на суші та на морі. Їх можуть поглиблювати як національний так і етнічний чинники. Адже відомо, що в багатьох випадках межі розселення народу не цілком співпадають з кордонами держав. Для країн Третього світу одною з найважливіших причин появи суперечностей і конфліктів є спадок колоніалізму, насамперед кордони і території. Конфлікти в цих регіонах світу в більшості випадків зумовлено суперництвом великих держав, які посередньо чи безпосередньо вплутувалися в тамтешні суперечності і збройні конфлікти. Прагнення зайняти домінуюче становище в регіоні. Додаткову загрозу становить гонка озброєнь.
Важливу роль у розв'язанні міжнародних конфліктів відіграють негативні етнічні стереотипи, які, ясна річ, мають глибоке історичне коріння. Вони міцно засіли в свідомості народів і важно підлягають регулюванню. Аналогічні явища спостерігаються і в сфері релігії. Як свідчить історія, саме релігійні протиріччя часто переростають у криваві конфлікти і війни.
В Статуті ООН визначено шляхи регулювання міжнародних суперечностей і конфліктів, які можуть довести до порушення миру і спокою між народами. Цей документ зобов'язує членів ООН дотримуватися принципів справедливості і права, щоб на цій основі шляхом переговорів, всебічного вивчення проблеми, залучення різноманітних посередників та арбітрів шукати й знаходити виходи, безумовно дотримуючись судової процедури і мирно регулюючи проблему. При цьому головна роль належить дипломатичним службам. У процесі переговорів конфліктна ситуація може бути вирішена шляхом односторонніх або взаємних поступок, іншої прийнятної форми компромісу. Конфліктуючі сторони можуть досягти остаточної згоди, констатуючи (початково) факт існування проблеми. Відтак регулювання справи доручають довіреним представникам (глава держави, керівник уряду, міністр закордонних справ, посол).
Якщо ж діяльність дипломатів не приносить успіху, а напруженість у стосунках ворогуючих сторін загрожує безпеці в світі, або, якщо сторони не підтримують дипломатичних відносин, до процесу вирішення суперечності може підключитися третя сторона-посередник. Вона може це робити з власної ініціативи або - на прохання зацікавлених сторін. Для добра справи служать всі можливі кроки, якщо в підсумку досягають припинення збройного конфлікту. З такою місією виступають як держави, так і міжнародні організації, політичні діячі, які користуються довірою і авторитетом.
2. Політична влада. Її форми і типи
Політична влада - це здатність, право або можливість суспільних груп та індивідів, які їх представляють, здійснювати вплив на політичну діяльність і політичну поведінку людей та їх об'єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства.
Суб'єктом політичної влади може бути цілий народ, державний орган, окремий індивід, наділений владою. Безпосередніми суб'єктами політичної влади є політичні інститути та їх органи, які зберігають і здійснюють керівництво різними сферами життя, мають у своєму розпорядженні засоби влади, обирають цілі та способи їх реалізації.
Об'єктом політичної влади є все те, на що (чи на кого) спрямовані владні відносини. Це може бути суспільство вцілому, тобто народ, і кожний громадянин зокрема. В демократичному суспільстві народ одночасно виступає і суб'єктом, і об'єктом влади.
Легітимність влади ? це стан, при якому спосіб формування і діяльності політичної влади збігається з існуючими в суспільстві нормами та цінностями, а результати діяльності відповідають соціальним очікуванням, які визнає народ.
М. Вебер виділив три основні типи легітимності влади:
Традиційна влада базується на звичаях коритися владі, вірі у незворушність встановленого порядку. Традиційні норми в такому суспільстві розглядаються як непорушні; непідкорення їм призводить до застосування встановлених суспільством санкцій. Проте ці санкції стосуються не лише підлеглих, а й правителів.
Легальна влада ґрунтується на законослухняності, визнанні добровільно встановлених норм, які регулюють відносини володарювання і підкорення. Цей тип легітимності характерний для сучасних демократичних країн, де добровільно встановлені норми - це конституція, на якій базується раціональна модель володарювання.
Харизматична влада базується на вірі підлеглих у надзвичайні здібності та велич особистості свого політичного лідера (харизма від грецького - Божий дар, винятковий талант). Такий лідер впевнений, що виконує важливу історичну місію і тому вимагає від підлеглих беззаперечної покори. Тому такий тип легітимації влади може призвести до встановлення диктатури.
Американський політолог Д.Істон, аналізуючи сучасні політичні системи, також встановив три типи легітимності політичної влади.
Перший тип легітимності він назвав ідеологічною легітимністю. Вона базується на переконаності людей у правильності цінностей та принципів, на які посилається влада, а також у тому, що ця влада сама їх дотримується. Структурна легітимність існує у суспільстві, де існує повага людей до механізмів і норм існуючої системи влади. Персоналістська (особистісна) легітимність ґрунтується на моральному схваленні народом осіб, які перебувають при владі. На перший погляд, цей тип легітимності дуже схожий на харизматичний (за М.Вебером). Проте персоналістська легітимність - це не лише психологічне сприйняття чи підтримка політичного лідера, політичної еліти. Це, в першу чергу, раціональне осмислення діяльності політичної влади загалом і політичного лідера зокрема.
Політолог, економіст, українець за походженням Б.Гаврилишин, аналізуючи сучасні політичні системи, прийшов до висновку про існування трьох типів політичного правління (форми сучасної влади).
Влада типу противаги характеризується поділом влади на законодавчу, виконавчу і судову; наявністю правлячої еліти і опозиції; функціонуванням системи противаг; наявністю періодичних виборів; прийняттям рішень згідно з принципом більшості.
Колегіальна влада відзначається наявністю високого ступеня консенсусу у суспільстві, прихильністю до політичних курсів і рішень, відсутністю незгод та конфліктів.
Унітарна влада характеризується концентрацією влади, відсутністю офіційної опозиції чи противаги, ідеологічним виправданням будь-яких непопулярних чи малопопулярних рішень влади. Саме через такі характеристики ускладнюється процес приходу до влади нової політичної еліти.
Білет №6(10)
1. Політична участь як наслідок політичної соціалізації
Політична участь - це форма активної поведінки громадян у сфері політики, дії пересічних громадян, які намагаються впливати на прийняття владою політичних рішень або на вибір політичних лідерів.
Політична участь може бути більш активною і свідомою, або більш пасивною(наприклад виконання чийогось наказу).Але в обох випадках відбувається втручання громадян у сферу політичних відносин. Жодна сучасна політична система не обходиться без такого втручання.
Політична участь може бути організована або неорганізована, епізодична або постійна, пряма або опосередкована, санкціонована (легітимна), або несанкціонована (нелегітимна).
Пряма політична участь спостерігається у межах невеликих політичних спільнот і передбачає прийняття рішення більшістю голосів на всенародних зборах. На загальнонаціональному рівні формою прямої участі виступають референдум та плебісцит.
Референдум - це безпосереднє звернення до виборців для остаточного вирішення певного питання. Плебісцит - опитування населення через голосування про приналежність території на якій воно проживає, тій чи іншій державі. Під час референдуму або плебісциту остаточне рішення з винесеного на голосування питання приймають самі виборці.
Найбільш розповсюдженою та виправданою в сучасних умовах суспільно-політичного розвитку є опосередкована участь, яка здійснюється у формі представництва. В ході виборів, шляхом голосування виборці обирають представників владних структур, які безпосередньо реалізовуватимуть політичні курси та прийматимуть закони. Однак, ця форма участі має суттєві недоліки. Вона допускає можливість викривлення волі мас, захист представниками влади власних інтересів (які не завжди збігаються з інтересами виборців) та втрати контролю над своїми представниками.
Складним соціально - психологічним феноменом є закрита політична поведінка, що проявляється у формі політичної неучасті (бездіяльності). Мотиви відмови громадянина від політичної участі можуть бути викликані різними чинниками: 1)втрата соціальних ідеалів; 2)падіння рівня довіри органам влади; 3)прагнення людини відгородитись від політики.
Таким чином політична участь і політична неучасть - це дві різні форми політичної поведінки індивіда (відповідно відкрита і закрита), два способи практичної взаємодії соціального суб'єкта з політичним середовищем, через які особа висловлює своє ставлення до політичної і суспільної системи та інших соціальних суб'єктів.
Отже, результатом процесу політичної соціалізації, що має певні етапи, фактори, моделі та типи, є готовність особи до участі у політичній діяльності, залучення її до політичного процесу, який проходить в рамках соціально-політичної системи.
2. Авторитарний і тоталітарний режими
Тоталітаризм- це певний політичний режим і суспільна система, які характеризуються насильницьким політичним, економічним та ідеологічним пануванням правлячої еліти, організованої в цілісний бюрократичний партійно-державний апарат, очолюваний вождем (фюрером, дуче, каудільо) , тотальним контролем над суспільством і особистістю, нічим не обмеженим втручанням в усі сфери життя громадян.
Для тоталітарного політичного режиму притаманні наступні ознаки:
-Єдина ідеологія
-Єдина добре зорганізована масова партія
-Політичний плюралізм відсутній
-Влада не обмежується законом, спирається на терор і масові репресії
-Командно адміністративна економіка
-“Активна” несвобода особи (держава примушує людину діями демонструвати лояльність до режиму)
-Монополія на засоби масової інформації
-нетерпимість до будь якого інакомислення
-формування образу ворога
-повна мілітаризація суспільства.
Тоталітарний політичний режим функціонував у двох формах: праворадикального тоталітаризму ( фашизму, нацизму) і лівоекстремістського тоталітаризму (комунізму, сталінізму). Перший характеризувався встановленням відкритої терористичної диктатури, мілітаризацією всіх сфер життя, придушенням демократичних свобод, вождиським принципом побудови державного управління, ідеологічна концепція фашизму заснована на шовінізмі і расизмі. Лівоекстреміська форма тоталітаризму характеризується всевладдям бюрократичного партійно-державного апарату і його зрощенням з репресивною системою, економічним і духовним відчуженням людини, люмпелізацією особистості, пануванням міфологічної державної ідеології.
Авторитаризм - це недемократичний політичний режим який характеризується значним зосередженням влади в руках однієї особи або обмеженої групи осіб,звуження політичних прав і свобод громадян, обмеження повноважень демократичних інституцій,усунення громадян від процесу прийняття політичних рішень.
Для авторитарного політичного режиму притаманні наступні ознаки:
-Відсутність єдиної ідеології
-Можлива багатопартійність
-Допускається обмежений плюралізм (без реальної боротьби за владу)
-Влада не обмежена законом, спирається на силу і вибіркові репресії
-Може бути як командна так і ринкова економіка
-“Пасивна” несвобода особи (ніхто не має права протестувати проти режиму)
-правляча еліта формується шляхом самопризначення.
Різновиди авторитарного режиму:
Теократичні авторитарні режими, характерні для країн, де до влади прийшли релігійні клани.(Ірану). Цей режим має багато рис, притаманних тоталітаризму.
Військово бюрократичні диктатури, що встановлюються внаслідок військових переворотів. (Африка та Латинська Америки.
Персональні тиранії, різновидом яких є султанізм. При такому персоніфікованому режимі влада належить диктатору і спирається на розгалужений поліцейський апарат. Інші інститути влади, переважно слабкі. За султанізму при владі задіяні родичі та близькі друзі диктатора.
Абсолютистські монархії (Саудівська Аравія, Катар, Оман, Об'єднані Арабські Емірати), в яких монарх наділений необмеженою владою, виборні представницькі органи відсутні.
Неототалітарні режими. Вони формально функціонують при наявності багатьох партій, опозицій, періодичних виборів, але завдяки різного роду маніпуляціям влада зберігається в руках однієї масової партії.(Мексика і Сирія)
З тоталітаризмом авторитаризм об'єднує диктаторський, не обмежений законом характер влади. Разом з тим тоталітаризм і авторитаризм відрізняються різним ступенем придушенням демократичних свобод і всевладдя держави, мірою жорсткості державного контролю за життям суспільства, місцем і роллю армії і каральних органів у здійсненні влади
Білет №7(11)
1. Суть, ознаки та типологія політичних партій
Політична партія - форма організованої участі громадян у політиці, що виражає інтереси певних соціальних груп, спирається на ідеологію і ставить за мету здобуття, реалізацію та утримання влади або здійснення впливу на неї.
Вимоги які ставляться до партій при реєстрації: наявність статуту, що розкриває організаційні засади партії; наявність програми, що містить ідеологічні засади; відсутність у програмі положень, що закликають до повалення існуючого в країні ладу, або розпалюють міжнаціональну чи міжрелігійну ворожнечу; відсутність у партійній структурі воєнізованих формувань.
Функції політичних партій:
виявлення та представництво групових інтересів, їх врахування і реалізація через курси державної політики;
підготовка і проведення виборчих кампаній
розробка ідеологій як бази для формування політичних курсів;
політична соціалізація як наслідок популяризації партією своїх поглядів і дій;
участь у формуванні владних структур;
добір і підготовка кадрів для державних структур.
За критерієм місця у політичному спектрі партії поділяються на ліві , праві, центристські, лівоцентристські, правоцентристські, крайні ліві та крайні праві. Ліві вважають, що соціальні проблеми є проблемами держави; вона повинна допомагати суспільству їх вирішувати, реалізуючи певні соціальні програми (обов'язкова освіта, державна медицина, субсидіювання менш заможних верств населення, розв'язання проблеми безробіття, пенсійне забезпечення тощо). Праві вбачають у такому активному втручанні держави у справи суспільства порушення природних прав людини, оскільки політика лівих призводить до вирівнювання соціально-економічних можливостей.
Ще одним надзвичайно важливим критерієм класифікації політичних партій є їх внутрішня організаційна структура. За цим критерієм партії поділяються на масові та кадрові. Масові партії характеризуються чіткою внутрішньою організацією та ієрархічною підпорядкованістю, що базується на фіксованості членства і існуванні чітких партійних списків. Для кадрових партій характерним є відсутність членства та партійних списків.
За критерієм територіальної репрезентативності партії поділяються на загальнонаціональні та регіональні, тобто такі, що діють на території лише одного регіону даної країни.
За місцем у політичній системі партії поділяються на нелегальні, тобто такі, яким було відмовлено у реєстрації, або вони самі від неї відмовилися через невизнання існуючого державного ладу, та легальні. Останні в свою чергу поділяються на правлячі та опозиційні, що визначається перемогою або поразкою на останніх виборах.
Стиль керівництва партією, що визначається прийняттям найважливіших рішень одноосібно лідером чи партійними зборами або з'їздом, вказує на те, є партія авторитарною чи демократичною.
За ідеологічною орієнтацією партії переважно можна поділити на націоналістичні, консервативні, ліберальні, соціал-демократичні, комуністичні.
За критерієм методів діяльності розрізняють партії помірковані та радикальні.
2. Законодавча влада
Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України. Вона складається з 450 народних депутатів, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 4 роки, працюють на постійній основі і не можуть мати іншого представницького мандата чи бути на державній службі, а також займатися іншими видами прибуткової діяльності, окрім викладацької, наукової та творчої. Народні депутати не несуть юридичної відповідальності за результати голосування та не можуть бути без згоди Верховної Ради притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані. Народним депутатом може бути громадянин України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу, проживає в Україні протягом останніх 5 років та не має не погашеної і не знятої у встановленому законом порядку судимості.
Верховна Рада обирає зі свого складу Голову парламенту, його першого заступника і заступника та відкликає їх. Верховна Рада затверджує перелік парламентських комітетів, які здійснюють законопроектну роботу та попередній розгляд питань, віднесених до повноважень Верховної Ради; обирає голів цих комітетів. Також Верховною Радою можуть створюватися тимчасові спеціальні комісії.
Функції, що здійснює Верховна Рада України, можна поділити на законодавчі, номінаційні, контролюючі, фінансові.
До законодавчих повноважень Верховної Ради належить внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом ХІІІ Конституції. При цьому зміни не можуть стосуватися скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина та не можуть бути спрямованими на ліквідацію незалежності чи порушення територіальної цілісності України. Лише Верховна Рада України визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики України; затверджує загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля; усуває Президента України з поста в порядку імпічменту; розглядає і приймає рішення щодо схвалення програми діяльності Кабінету міністрів України.
Номінаційні функції Верховної Ради стосуються впливу на формування інших органів державної влади: призначення виборів Президента; надання згоди на призначення Президентом на посаду Генерального прокурора, голови Антимонопольного комітету, голови Фонду державного майна, голови Державного комітету телебачення і радіомовлення; призначення на посаду за поданням Президента голови Національного банку; призначення третини складу Конституційного Суду; обрання суддів безстроково.
Реалізація контролюючих функцій Верховної Ради передбачає здійснення контролю за діяльністю інших органів державної влади: здійснення контролю за діяльністю Кабінету міністрів, розгляд питання про його відповідальність та ухвалення резолюції недовіри йому; висловлення недовіри Генеральному прокурору, що має наслідком його відставку з посади; ратифікація підписаних Президентом і урядом міжнародних договорів і угод; проведення парламентських слухань та звернення із запитами до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Повноваження Верховної Ради у фінансовій галузі передбачають затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього; контроль за його виконанням, прийняття рішення щодо звіту про його виконання; затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням. Виключно законами України встановлюються: система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти та іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу, порядок випуску та обігу державних цінних паперів.
Білет №8(12)
1. Суб'єкти політики
Суб'єктами політики є окремі особи, організації чи суспільні рухи, які постійно і відносно самостійно беруть участь у політичному житті відповідно до своїх інтересів, впливають на політичну поведінку інших суб'єктів, викликають своїми діями ті чи інші зміни в політичній системі.
Суб'єкти політики поділяються на індивідуальні та групові.
Особа виступає як учасник політичного процесу, представником якоїсь групи або як громадянин, наділений політико-правовою суб'єктивністю. Виділяється декілька рівнів політичної суб'єктності особи:
громадянин, який бере участь у політиці через виконання громадських обов'язків або через громадську організацію;
член політичної партії;
громадсько-політичний діяч;
адміністратор;
депутат;
політичний лідер.
Залежно від сили впливу суб'єктів на процес прийняття політичних рішень вони поділяються на первинні (базові), вторинні і безпосередні.
До первинних суб'єктів політики відносяться соціальні групи, етноси, класи, територіальні, демографічні, професійні і релігійні об'єднання.
Серед цих суб'єктів найбільш впливовими у політичному житті є етноси, нації і соціально-класові групи.
Подобные документы
Історія виникнення і розвитку громадських організацій і політичних партій. Поняття та види. Правове становище громадських організацій і політичних партій по законодавству Україні. Тенденції розвитку політичних партій України.
дипломная работа [110,0 K], добавлен 16.09.2003Розвиток державної влади в Україні, її ознаки: публічність, апаратна форма, верховенство, суверенність, легітимність та легальність. Основні функції Верховної Ради, Президента, судових органів і прокуратури. Повноваження політичних партій та організацій.
курсовая работа [54,0 K], добавлен 06.04.2012Поняття, ознаки та різновиди монархічної форми правління: форми державного правління, при які верховна влада в країні зосереджена (повністю або частково) в руках одноособового глави держави, і, як правило, передається у спадок. Історичні типи монархії.
курсовая работа [68,0 K], добавлен 20.01.2011Поняття і структура форми держави - складного суспільного явища, що містить у собі три взаємозалежних елементи: форму правління, форму державного устрою і форму державного режиму. Унітарна, федеративна держава і конфедерація, як форми політичних режимів.
курсовая работа [46,2 K], добавлен 14.01.2011Загальна характеристика та правове регулювання державного фінансування діяльності політичних партій в зарубіжних країнах. Особливості державного фінансування політичних партій в Італії, Франції, Німеччині, Іспанії, Бельгії. Джерела фінансування партій.
курсовая работа [28,6 K], добавлен 04.12.2010Становлення Кабінету Міністрів України, діяльність урядів за часів незалежності. Поняття виконавчої влади. Порядок формування Кабінету Міністрів України. Структура та розподіл повноважень між посадовими особами уряду України, взаємодія з іншими органами.
курсовая работа [81,5 K], добавлен 30.09.2014Місце Кабінету Міністрів України в системі органів виконавчої влади. Внутрішня структура та організація роботи Кабінету Міністрів, його компетенція та повноваження. Склад та порядок формування уряду. Акти Кабінету Міністрів та організація їх виконання.
курсовая работа [73,9 K], добавлен 23.02.2011Поняття виконавчої влади. Проблеми органів виконавчої влади. Система органів виконавчої влади. Склад та порядок формування Кабінету Міністрів України. Правовий статус центральних та місцевих органів виконавчої влади. Статус і повноваження міністерства.
курсовая работа [54,4 K], добавлен 13.12.2012Поняття та структура форми держави. Історичний розвиток поглядів на форму правління. Зміна форми правління України в умовах незалежності. Ознаки парламентсько-президентської республіки. Поняття та види форми правління, їх класифікація та характеристика.
курсовая работа [69,5 K], добавлен 18.10.2014Місце та роль Кабінету Міністрів України в системі органів державної влади, конституційні засади його формування. Порядок призначення на посаду Прем’єр-міністра України. Повноваження і акти Кабінету Міністрів України, питання про його відповідальність.
курсовая работа [41,8 K], добавлен 06.03.2010