Основи права та політичних знань

До переваг мажоритарної виборчої системи належать її технічна простота, необов'язковість знання виборцями всього розмаїття партійних програм, персоніфікованість, що сприяє сприйняттю системи виборцями і залишає можливість для відкликання депутата у разі впровадження імперативного депутатського мандата.

Основний недолік мажоритарної системи полягає у невідповідності сформованого за нею складу парламенту голосам, поданим виборцями, адже виборці, які проголосували за кандидатів, що не потрапили до парламенту, фактично залишаються без своїх представників у вищому законодавчому органі.

Цей недолік майже відсутній у пропорційній виборчій системі. Вона характеризується створенням багатомандатних виборчих округів або єдиного багатомандатного округу. В такому випадку виборці голосують за партійний список кандидатів у депутати. Представництво кожної партії у парламенті є пропорційним кількості набраних голосів. Пропорційна виборча система часто супроводжується існуванням так званого “загороджувального пункту”, який усуває від розподілу депутатських мандатів ті партії, що не набрали певної кількості голосів виборців.

Основним недоліком пропорційної виборчої системи у її класичному варіанті є існування так званих “жорстких” партійних списків. Партійний список формується партією без участі виборців, які позбавлені можливості впливати на розстановку у ньому кандидатів. Однак цей недолік легко долається введенням правила “вільних” партійних списків, за яким партія позбавляється можливості впливати на розташування своїх кандидатів у списку. Виборець одержує два голоси: один подається за партійний список і визначає кількість виграних партією мандатів, а другий - за конкретного кандидата і впливає на розстановку кандидатів у списку.

З метою нівелювання недоліків мажоритарної та пропорційної виборчих систем деякі країни впроваджують різновиди змішаної системи, за якої частина депутатів вибирається за одномандатними виборчими округами, а друга частина - за партійними списками в єдиному загальнонаціональному виборчому окрузі. Співвідношення цих частин зазвичай є рівним.

2. Сутність, ознаки, різновиди авторитарних режимів

Як вже вказувалось раніше, підтипом недемократичних режимів є авторитарні системи (від лат. autoritas - влада). З тоталітаризмом їх об'єднує диктаторський, не обмежений законом характер влади. Разом з тим тоталітаризм і авторитаризм відрізняються різним ступенем придушенням демократичних свобод і всевладдя держави, мірою жорсткості державного контролю за життям суспільства, місцем і роллю армії і каральних органів у здійсненні влади.

Авторитаризм можна визначити як недемократичний спосіб правління, за якого влада правителя або правлячого угрупування не обмежена законом і не підконтрольна громадянам, які усуваються від процесу прийняття рішень. Реальна конкуренція в боротьбі за владу не допускається.

Авторитарні риси режиму знаходять свій прояв в тому, що влада зосереджується в руках однієї людини ( монарха, диктатора, деспота), або вузької групи осіб. Правляча еліта формується не через конкурентні вибори, а самопризначенням. Режиму не властивий тоталітарний контроль над суспільством. Допускається обмежений плюралізм, громадянське суспільство не повністю поглинається державою. Авторитарні режими не мають єдиної ідеології.

Авторитарні режими досить поширені і дуже багатоманітні. Серед них можна виділити наступні різновиди:

Теократичні авторитарні режими, характерні для країн, де до влади прийшли релігійні клани. Цей режим має багато рис, притаманних тоталітаризму.

Військово бюрократичні диктатури, що встановлюються внаслідок військових переворотів. З приходом до влади військових діяльність представницьких інституцій значно обмежується, або й взагалі забороняється. Персональні тиранії, різновидом яких є султанізм. При такому персоніфікованому режимі влада належить диктатору і спирається на розгалужений поліцейський апарат. Інші інститути влади, переважно слабкі. За султанізму при владі задіяні родичі та близькі друзі диктатора.

В ряді країн авторитарна влада показала відносну здатність успішного розв'язання завдань економічного розвитку. На цій підставі дехто з аналітиків обстоює тезу про можливість (і навіть бажаність) стадії авторитарного правління в посткомуністичних країнах для більш успішного вирішення завдань переходу до демократії.

Білет№16(20)

1. Держава як основний інститут політичної системи: теорії походження ознаки прерогативи та функції

До визначення поняття «держави» існує, принаймні, два підходи, які фіксують різні аспекти державності: її публічний, або інституційне значення. У першому випадку «держава» постає як спосіб організованості й згуртованості індивідів навколо спільного, універсально значимого інтересу. Держава тут асоціюється з усім суспільством, від імені якого приймаються владні рішення і виконання яких стосується усього суспільства. За приклад інституціонального визначення держави може правити хоч би дефініція, дана Е. Гіденсом: «Політичний апарат уряду (такі інституції, як парламент або конгрес разом з цивільними службовцями), який керує певною територією, а її повноваження підтримані юридичною системою та здатністю застосувати військову силу для втілення своєї політики». Ці два підходи не є взаємозаперечуваними, оскільки перший вимушений погодитися з необхідністю інститутуалізації суспільного інтересу в системі державних та політичних закладів. Другий же визнає «тілом» своїх інституційних конструювань народ і його політичну волю до підпорядкованого легітимованим інституціям організованого співжиття. Найкоректнішим способом визначення сутності держави буде схарактеризувати її через сукупність складників або засад існування державності. Таким мінімальним засадничими елементами держави є триєдність -- народ, влада і територія, де кожен з елементів має рівносильну іншим двом, але не самодостатньою вартість. Цей мінімальний засновок потребує доповнення ще, принаймні, двома компонентами: суверенітет і єдина мова та самоназва. Поєднання народу, влади і території може утворити політичну одиницю федеративного статусу і лише ознаки суверенітету свідчитимуть про статус державний. Суверенітет означає право держави (її уряду) бути суддею в останній інстанції свого інтересу й своїх дій на території, чітко окресленьїй своїми кордонами. Спільна мова та самоназва є особливо актуальною вимогою для багатонаціональних держав федеративного устрою. Єдиного погляду немає також не існує і щодо проблеми походження держави. З широкого спектру політичних теорій, присвячених цій проблемі, зупинимося на основних: патріархальна, органічна, конвенційна (угодова), теорія насильства, сакральна (магічна), психологічна, географічного детермінізму. Патріархальна теорія, що веде свій відлік від тверджень Арістотеля про природу держави, вважає шлях простого фізичного розростання сім'ї схемою виникнення держави. Держава є кінцевою ланкою розвитку сім'ї у рід і плем'я. Відповідно природною формою політичної влади є монархія як аналог батьківської влади в сім'ї. Органічну теорію найширше розробив Спенсер. Суть її полягає в проведенні аналогії між тілом держави та живим організмом. «Суспільства, як і живі тіла, починаються як зародки -- виникають із мас, дуже малих порівняно з масами, яких вони у підсумку досягають» (Спенсер). А з розвитком суспільств його частини стають несхожими, і відбувається нарощення структур за рахунок зростаючої диференціації суспільних та професійних ролей і функцій. Конвенційна (угодова) теорія має найчисленнішу аудиторію розробників та апологетів. Держава виникає в наслідок укладеної між людьми угоди, на яку вони пристають з міркувань власної безпеки, прагнучи подолати стан «війни всіх проти всіх» (Т. Гобс), чи з міркувань втілення розумної форми суспільного устрою, що відбивав би досконалу людську природу (Ж.-Ж. Руссо). Теорії насильства (Л. Гумплович) пояснюють походження держави необхідністю вироблення таких політичних інституцій (апарату примусу), які дозволяли б утримувати переможцям владу над переможеними племенами. Класову теорію походження держави (Ф. Енгельс) можна розглядати як одну із версій теорії насильства. Держава розвивається як організація правлячого класу, що для захисту своїх «приватно класових» інтересів використовує монополію на фізичне насильство. У державі, як у певний спосіб упорядкованому суспільстві, є значна кількість обов'язків і щодо окремого громадянина, і щодо суспільства в цілому. Ці обов'язки упорядковуються відповідно до функціонально-ролевого розподілу. Функції держави поділяють на внутрішні та зовнішні. Внутрішні функції мають три широкі напрями: законодавчий, адміністративний (виконавчий) та судовий. Не менш важливі також і політична (ідеологічна), культурно-освітня, соціально-економічна та полі-ційна функції, які не вписуються в межі одного з напрямів, а швидше є зв'язковою мережею поміж ними. Зовнішні функції зосереджуються в налагодженні міждержавних відносин, забезпеченні системи захисту державних кордонів, суверенітету та цілісності держави.

2. Типологія партійних систем

Зазвичай демократичні країни мають велику кількість зареєстрованих політичних партій, яка вимірюється принаймні двозначними числами. Проте реальний вплив на розробку державних курсів має меншість з них. Ці впливові політичні партії, що беруть реальну участь у боротьбі за владу, за формування урядів, визначають тип партійної системи, що склалася у даній країні. Партійна система - сукупність та механізм взаємодії політичних партій даної країни, які реально змагаються за владу і мають вплив на вироблення державних курсів. В залежності від можливості заміни правлячої партії іншою партійні системи поділяють на альтернативні та неальтернативні. Неальтернативні партійні системи притаманні країнам з недемократичним режимом і характеризуються відсутністю боротьби за владу між політичними партіями, що призводить до незмінного знаходження при владі однієї партії. Така система історично знає декілька різновидів: однопартійна, фіктивна партійна, гегемоністська.

Однопартійна система притаманна тоталітарним режимам і характеризується необмеженим правлінням однієї партії, яка зростається з державним апаратом і де-факто своїми структурами замінює його; створення інших партій забороняється.

Фіктивна партійна система притаманна авторитарним режимам, встановленим внаслідок державних переворотів (наприклад, у Чилі часів правління А.Піночета). За такої системи більшість політичних партій розпускаються; залишаються лише максимально лояльні до влади, які відіграють роль сателітів авторитарної верхівки та не ведуть боротьби за владу.

Сутність гегемоністської системи полягає у збереженні (або відновленні) багатопартійності як ширми для авторитарного режиму, за якого при владі постійно знаходиться одна партія, а всі інші штучно усуваються від владних змагань шляхом політичних маніпуляцій.

Альтернативні партійні системи відзначаються наявністю в країні кількох конкуруючих партій, кожна з яких завжди має можливість прийти до влади внаслідок перемоги на виборах. Відомі декілька різновидів альтернативних систем.

Система з домінуючою партією ззовні нагадує гегемоністську систему, адже за наявності кількох політичних партій при владі довший час знаходиться одна. Проте в даному випадку нездатність інших партій завоювати владу пояснюється не штучними обмеженнями або утисками перед і під час проведення виборів, а низькою популярністю цих партій серед населення, що зворотно пропорційно пов'язано з високим рівнем довіри виборців до правлячої партії. Логіка виборців пояснюється високим рівнем життя, стабільністю в країні та принципом „від добра добра не шукають”.

Однією з найбільш зрозумілих для виборця і водночас найефективнішою є двопартійна система. Незважаючи на існування в країні багатьох політичних партій, при владі, змінюючи одна одну, знаходяться лише дві.

Подібною до двопартійної є двоблокова система, за якої за владу змагаються два стабільні блоки політичних партій, кожен з яких складається з кількох (частіше - двох) партій.

В багатьох країнах світу в тому чи іншому варіанті діє система багатопартійної роздробленості, яка характеризується формуванням урядів на основі нестійких багатопартійних коаліцій (наприклад, право-центристські коаліції в Італії другої половини ХХ ст.). Безперечно, така система дозволяє краще репрезентувати інтереси різних соціальних груп, оскільки дозволяє створювати уряди представниками кількох політичних партій, але водночас такі уряди є нестабільними, а відтак - вони далеко не завжди можуть забезпечити політичну та економічну стабільність в державі. Тому законодавство багатьох демократичних країн свідомо намагається обмежити кількість представлених у парламенті політичних партій з метою структурування партійної системи, висуваючи до них жорсткі фінансові та процесуальні вимоги. Прикладом можуть слугувати загороджувальні бар'єри у кілька відсотків голосів виборців, які партії мають подолати на парламентських виборах. Проте не можна стверджувати, що такі кроки з боку держави загрожують багатопартійності і демократії взагалі. Практика демократичних країн свідчить про те, що політичні партії набувають усе більшого впливу в політичній системі і залишаються чи не найголовнішим „зв'язковим” між громадянським суспільством і державою.

Білет №17(1)

1. Громадянське суспільство суть ознаки та функції

Формування громадянського суспільства нерозривно пов'язано з формуванням людини як особи, як індивіда, який має певну систему потреб, інтересів, цінностей, прав і свобод, соціально відповідає за свої дії і має можливість їх реалізації. Наявність умов для реалізації інтересів, прав і свобод перетворює людину в особу, в головного учасника суспільного розвитку, члена громадянського суспільства.

Структура громадянського суспільства досить складна. Вона включає як первинні спільності людей (сім'ї, господарські і громадські організації і об'єднання, соціальні спільності та ін.) так і недаржавні політичні відносини (економічні, соціальні, духовні, національні, релігійні та ін.). У правовій державі вся система громадянського суспільства захищена законом від втручання держави.

Отже, громадянське суспільство - це сфера спілкування й солідарності, спонтанної самоорганізації і самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій громадян, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави.

Суб'єктами, які творять громадянське суспільство є:

вільні і рівні індивіди;

створені ними добровільні асоціації, зорієнтовані на громадські справи;

вільна преса як засіб комунікації і самовиразу.

До атрибутів громадянського суспільства належать;

наявність публічного простору, засобів і центрів комунікації на основі яких формуються сфери громадського життя і громадської думки;

організоване громадське (публічне) життя вільних і рівних індивідів, чиї права захищені конституцією і законами;

добровільні асоціації, автономність яких усвідомлена на індивідуальному і колективному рівні і які є незалежні від держави;

кооперація і солідарність між людьми, спілкування на засадах взаємної довіри і співробітництва, які є наслідком діяльності, зорієнтованої на громадські інтереси та публічну політику .

Громадське суспільство виконує ряд функцій:

механізму самоорганізації громадян для вирішення суспільних проблем;

противаги державним владним структурам з метою не допустити узурпацію влади;

засобу соціалізації індивідів, орієнтація їх на суспільно-корисні справи;

сприятливого суспільного середовища для формування демократичного типу політичної культури, демократизації політичного процесу.

Розвинене громадянське суспільство можливе лише у правовій державі, яка повинна реагувати на запити і потреби асоційованого громадянства, сприяти його розвитку, запобігати виникненню конфліктів. Взаємовідносини держави і громадянського суспільства мають будуватися на основі діалогу і співпраці, що в свою чергу сприятиме демократичному розвитку держави. Порушення рівноваги між державою і громадським суспільством призводить до гіпертрофії владних структур, диктату держави, відчуження і політичного безсилля народу.

На думку більшості українських та зарубіжних політологів, інститути громадянського суспільства повинні стати фундаментом демократичного устрою. Розвиток структур громадянського суспільства забезпечить впевненість і відповідальність окремої особи, зростання самостійності приватних і громадських сфер життя, стане перешкодою на шляху надмірного розростання функцій держави.

Безумовно, розбудова системи громадянського суспільства, врегулювання його взаємовідносин з державою на законодавчому рівні вимагає наявності відповідного правового поля, яке існує лише в правовій державі.

2. Політична влада сутність ресурси ознаки та функції

Проблема влади є центральною в політичній науці. Влада ~ це вид вольових відносин між людьми й політичними суб'єктами. Владу розуміють як здатність і можливість реалізувати свою волю, впливати на поведінку та рішення інших людей. До характеристик влади насамперед належать:- можливість впливати на "когось" і на "щось" у своїх інтересах;- право на керівництво, вплив, управління;- наявність відповідної могутності й сили;- право на політичне панування;- наявність необхідних ресурсів;- регулювання владних відносин на свою користь;- можливість суб'єктів влади діяти на зміну свідомості й позиції "об'єкта" влади. Влада - це порівняно стійкі й стабільні відносини, які дають змогу суб'єктові підпорядкувати об'єкт відповідно до своїх інтересів. Дії влади не завжди спрямовані проти інтересів об'єкта.

Політична влада є особливим різновидом загального поняття влади. Під політичною владою розуміють спроможність певної групи, особи проводити свою волю і лінію у політиці та суспільних відносинах. Отже, політична влада є лише різновидністю влади. Вона включає всі види владних відносин у сфері політики. При визначенні політичної влади головну роль відіграє поняття політики. Політична влада може виступати в різних формах, здійснюватися як сила, примус, переконання, легальний авторитет тощо. Особливості політичної влади:- здатність і готовність суб'єкта влади виявити свою політичну волю;- верховенство влади, обов'язковість виконання її рішень;- охоплення владною дією всього політичного простору;- наявність політичних структур, через які суб'єкт влади здійснює політичну діяльність;- осмислення політичного інтересу й політичних потреб;- моноцентричність влади (наявність єдиного центру прийняття рішень);- володіння і використання комплексу необхідних ресурсів.

Осмислюючи сутність і різноманіття концепцій політичної влади, напрацьованих наукою, необхідно класифікувати найголовніші з них:- нормативно-формалістична, згідно з якою джерелом і змістом влади виступає певна система норм;- суб'єктивістсько-психологічна, в основі якої лежить пояснення влади як інстинктивного потягу людини до влади;- реляціоністська, де влада постає як відносини між індивідами й групами при зміні ролевих відносин і впливів;- марксистська концепція спирається на розуміння влади як панування одного класу над іншим, а боротьба йде за економічні інтереси;- системна концепція влади виходить з того, що влада є політична система. У ній виділяють мікро-, мезо- та макропідходи.- біхевіористська концепція зосереджує увагу на мотивах поведінки людей у боротьбі за владу;- інструменталістська концепція розглядає владу як можливість використання певних засобів, у тому числі й насилля;- влада, за теологічною концепцією, є досягненням певних цілей і результатів;- психологічна концепція виводить витоки влади зі свідомості та підсвідомості людей і психологічної хворобливості;- за структурно-функціональною концепцією влада є різновидом функціоналізму, солідаризму та структуралізму, які визначаються функціями влади;- конфліктна концепція розглядає владу як суперечливий розподіл цінностей у конфліктних ситуаціях;- технократичні концепції різноманітних напрямків. Суб'єкт влади може бути індивідуальний і колективний, ним може виступати і все суспільство. Таким суб'єктом може бути партія, рада, хунта, революційний комітет тощо. Об'єктом влади виступає все, на що спрямована дія влади (особи, структури). Виділяють безпосередні суб'єкти влади, до яких належать політичні структури, які мають відповідні засоби для досягнення цілей. До джерел політичної влади належать: ідея, сила, авторитет, багатство, становище в суспільстві, організація, володіння інформацією. Важливим є поняття ресурсів влади, під якими розуміють все те, що може індивід або група використати для впливу на інших. Кожна влада, якщо вона хоче бути ефективною, повинна спиратися на відповідні ресурси. Ресурси є основними елементами влади, які визначаються як засоби, за допомогою яких суб'єкт має здатність впливати на інших суб'єктів. Поняття "ресурси влади" можна віднести до будь-яких засобів, котрі використовуються суб'єктом для підпорядкування об'єкта. Однак у будь-якому разі ресурси влади мають контролюватися суб'єктом і довільно ним використовуватися. Ресурсами влади можуть використовуватися заохочення і покарання. Можливість розпоряджатися владою передбачає дотримання певних принципів. До основних належать: принцип збереження, дієвості, легітимності, принцип санкціонованих дій, колегіальності, відповідальності, культурності, самокритичності, відхід від вседозволеності. Політична влада має такі характерні ознаки: а) домінування владної волі; б) володіння апаратом впливу й управління;в) можливість застосування насилля до осіб, груп, суспільства;г) верховний суверенітет органів влади над іншими структурами; ґ) легітимність. Політична влада має свої особливі функції:- інтегративну;- регулятивну;- стабілізаційну;- прогностичну;- визначення напрямків розвитку суспільства;- контрольну;- розподілу основних цінностей і ресурсів суспільства.

Білет №18(2)

1. Політична система суспільства сутність структура та функції

Влада в суспільстві функціонує, утворюючи складну систему взаємозв'язків та залежностей.

Реалізація політичної влади певними способами, у тих чи інших формах, з використанням різноманітних ресурсів відбувається за допомогою політичної системи суспільства.

Система - це впорядкована сукупність взаємодіючих компонентів, яка виникає і функціонує для досягнення певної мети і володіє інтегративними якостями, що не властиві окремим компонентам, які її утворюють. Однією з найскладніших систем (або полісистемним комплексом) є політична система.

Суть політичної системи, різні аспекти її функціонування можна виразити через сукупність визначень. Політична система - це цілісна впорядкована сукупність політичних інститутів, політичних ролей, взаємин, процесів, політико-правових норм, політичної культури, за допомогою яких утверджується і функціонування політичної влади, забезпечується соціальна і політична стабільність.

До політичної системи входять: політична (державна) влада; політичні інститути, політичні відносини, політичні ролі і процеси; політико-правові норми; політична культура.

Центральний елемент політичної системи - політична влада. Вона є метою виникнення та існування конкретної політичної системи, надає цілеспрямованого, інтегративного характеру прояву інших елементів, їх взаємозв'язкам і взаємодії. Політичні відносини - це взаємодія первинних (нації, соціальні групи, індивідууми) і вторинних (політичні інститути, групи тиску, лоббі) суб'єктів політики, держави і громадян з приводу влади, обміну її ресурсами.

У політичну систему входять (або тісно взаємодіють з нею) ряд інститутів недержавного характеру -- політичні партії, громадські організації, товариства, політичні рухи, громадська думка, засоби масової комунікації. Для багатьох із них політична діяльність є лише одним із аспектів їх функціонування.

Складовою частиною політичної системи є людина з її політичним статусом. Як учасник політичного процесу людина включена в політичну діяльність, має права і певні політичні обов'язки.

Життєдіяльність політичної системи, сила її впливу на розвиток суспільства виражається у функціях. Головні функції політичної системи:

нормативно-регулююча: визнання політичних цілей і завдань суспільства, вироблення програм їх реалізації та мобілізація ресурсів на їхнє виконання;

репрезентативна: представництво національних, регіональних та соціальних групових інтересів;

інтегруюча, що виявляється в об'єднанні всіх суспільних груп, національній консолідації;

організація та відтворення політичного життя: зміцнення влади, розвиток і вдосконалення політичних інститутів, забезпечення їх стабільного функціонування;

політичного інформування, комунікації та соціалізації, тобто забезпечення орієнтації людей у політичному житті та включення їх у політичне спілкування і політичну діяльність, засвоєння ними існуючих політичних цінностей і норм.

Функції політичної системи не є незмінними. Вони розвиваються із врахуванням особливостей політичного простору і часу, конкретно-історичної обстановки, досягнутого рівня розвитку економіки, культури, політичної стабільності.

Політична система суспільства включає:

характеристику соціального змісту влади, її носія, взаємодію з економічною сферою;

систему інститутів, організацій, через які здійснюється влада в суспільстві та регулюються політичні відносини;

принципи, норми діяльності інститутів політичної влади, спрямованість цієї діяльності.

Політична система -- це сукупність трьох взаємодіючих підсистем:

інституціональної, інформаційно-комунікативної і нормативно-регулятивної.

Інституціональна підсистема включає такі інститути, як держава, політичні партії, групи інтересів. Провідним інститутом, який зосереджує максимальну політичну владу, є держава. Інформаційно-комунікативна підсистема встановлює зв'язок між інститутами політичної системи. Це -- канали передання інформації владі (звіти підвідомчих установ, консультації із зацікавленими групами), а також засоби масової інформації.

Нормативно-регулятивну підсистему створюють різноманітні норми, які визначають поведінку людей у політичному житті, а саме: їх участь у процесах висунення вимог, перетворення цих вимог на рішення, здійснення рішень.

Важливим компонентом політичної системи є її структура. За визначенням американського вченого Г. Алмонда, структура -- це доступна для спостереження діяльність, що формує політичну систему. З цією метою створюється механізм функціонування державної влади, яка є базовим елементом політичної системи, її організаційної структури. Цей механізм являє собою складний комплекс спеціальних органів і установ, що виконують як внутрішні, так і зовнішні функції управління справами суспільства. Це - представницькі установи, або законодавча влада; виконавчо-розпорядчі органи; судові інституції; органи громадського порядку та служби безпеки; збройні сили. Підкреслимо: основою діяльності держави є три "гілки" влади: законодавча, виконавча та судова. Поділ влади має відбуватися і по вертикалі: загальнодержавна, регіональна та місцева.

Слід зробити одне пояснення. Коли йдеться про поділ влади, то треба мати на увазі: для ефективного функціонування влада не може дрібнитися, а має бути єдиною. Тому точніше говорити про поділ функцій різних гілок влади, їх завдань і повноважень.

2. Ознаки та типологія республіканської та монархічної форми держави

Форма державного правління - це певний спосіб організації верховної влади в державі, яка визначається її джерелами, порядком формування та правовим статусом вищих органів влади та обумовлює їх структуру, принципи взаємовідносин і співвідношення сфер компетенції кожного з них.

Існує дві основні форми державного правління - монархія та республіка, кожна з яких має декілька підвидів. Охарактеризуємо їх більш детально.

Монархія - це така форма правління, за якої найвища державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи (монарха), є спадковою і не є похідною від будь-якої іншої влади.

Глава монархічної держави (цар, король, падишах) реалізує свої повноваження за власним правом, а не за дорученням якогось іншого органу влади. Влада монарха є безстроковою і безвідповідальною. Монархічна держава переважно будується не за національним принципом, а за династійним, а монарх є носієм державного сувернітету, символом держави.

Монархії поділяються на необмежені, або абсолютні (напр. Франція періоду правління Людовіка XV, який заявив „держава - це я”) та обмежені, коли в компетенції монарха є лише ті повноваження, які визначені за ним конституцією. Усі обмежені монархії офційно прийнято називати конституційними, однак в залежності від обсягу повноважень монарха їх, в свою чергу, поділяють на дуалістичні і парламентські. В дуалістичних монархіях (Йорданія, Кувейт, Марокко) повноваження монарха обмежуються стосовно сфери законодавства. Однак він може видавати власні укази, що мають силу закону та відхиляти закони, прийняті парламентом. Повноваження монарха у виконавчій сфері дещо ширші. Так, у компетенції монарха є призначення уряду, який він може звільнити у будь-кий час. При чому, уряд водночас є відповідальний і перед монархом, і перед парламентом.

Наступним різновидом обмеженої монархії є парламентська монархія (Великобританія, Бельгія, Іспанія, Швеція, Японія і тд.). В даному випадку обсяг повноважень короля чи імператора є настільки незначним, що швидше можна говорити про збереження „символу монархії”, ніж про монархічну форму державного правління. Система правління в парламентських монархіях нагадує спосіб урядування в парламентській республіці (його буде розглянуто нижче).

Найпоширенішою формою державного врядування в сучасному світі є республіка.

Республіка - це форма правління, за якої найвища державна влада здійснюється виборними органами, що обираються населенням на певний визначений термін.

Представницькі повноваження обраного глави держави виконуються за дорученням виборців, парламенту або іншого органу, перед якими він є відповідальним. Повноваження глави держави є обмежені в часі.

Розрізняють три види республік:

президентська,

парламентська,

парламентсько-президентська (змішана).

Президентська республіка. Для неї характерна незалежність органів законодавчої та судової влад, їх взаємна непідпорядкованість і невідповідальність одна перед одною, при наявності механізмів стримувань і противаг. Тут не існує поняття вищого державного органу, який наділяв би повноваженнями інші державні органи. Президент обирається шляхом всенародного голосування і є главою держави. Водночас, він є главою виконодавчої влади, що дозволяє йому самостійно утворювати уряд, очолювати його та водночас нести персональну відповідальність за діяльність уряду. Весь апарат державного управління є підпорядкований та підзвітний президенту. Рішення приймаються президентом і реалізуються міністерством за його дорученням.

Наявність сильної виконавчої структури у призедентській республіці врівноважується наявністю такого ж сильного і незалежного законодавчого органу влади.

Завдяки існуванню механізмів взаємного контролю, стримувань і противаг, у президентській республіці наявний чіткий поділ влад та їх збалансованість. Для кращого розуміння механізму стримувань і противаг наведемо декілька прикладів:

Президент не володіє правом законодавчої ініціативи, але має право відкладального вето щодо законів, прийнятих парламентом, якому належить законодавча влада. Подолання відкладального вето потребує 2/3 або 3/4 голосів на підтвердження попереднього рішення парламенту. Оскільки зібрати таку кількість голосів вдається не завжди, то суперчність між двома гілками влади переважно розв'язується шляхом компромісу.

Президент ініціює національні програми, але питання про їх фінансове забезпечення є компетенцією парламенту.

Закони приймає парламент, а президент та виконавчі структури - виконавчі розпорядження. Проте, право ухвалення рішення стосовно їх конституційності є прерогативою Верховного (Коституційного) Суду, рішення якого мають обов'язковий характер для обох гілок влади - законодавчої та виконавчої.

Парламентська республіка. Верховна влада у ній належить парламенту-представницькому законодавчому органу, який володіє делагованим йому виборцями сувернітетом і опираючись на нього формує відповідальний перед ним уряд. У випадку втрати довіри до створеного парламентом уряду, йому може бути висловлений вотум недовіри і, якшо за це питання проголошує більшість, уряд змушений піти у відставку.

Таким чином, виконавча гілка влади у парламентській республіці не є самостійною, а є продовженням законодавчої влади з якої вона виводиться. Керує виконавчою владою прем'єр міністр. Президент є главою держави і реалізує представницькі повноваження. Інколи президент бере участь у розв'язанні конфліктів між кабінетом міністрів і парламентом. Він може приймати відставку уряду і доручати формування нового кабінету. У разі прийняття відставки, президент може оголосити про розпуск парламенту і призначити дострокові вибори. Президент не є сувереном, оскільки за такої форми врядування обирається парламентом (у деяких країнах-спеціальними зборами).

Змішана, президентско-парламентська республіка поєднує в собі ознаки президентської і парламентської форм правління. За ції форми правління президент обирається всенародним голосуванням, є главою держави, непідзвітний парламенту і наділений широкими законодавчими та виконавчими повноваженнями. Президент пропонує на затвердження парламенту кандидатуру прем'єр міністра, за поданням якого призначає міністрів і звільняє їх. Прем'єр міністр очолює уряд, який працює під керівництвом президента і є водночас підзвітний як президенту, так і парламенту.

Уряд може подати у відставку в разі втрати прем'єр міністром підтримки більшості парламенту.

Білет №19(3)

1. Суть ознаки та різновиди тоталітарних режимів

Тоталітаризм (від пізньолатинського totalis - весь, цілий, повний) - одна з форм політичного режиму, що характеризується повним (тотальним) контролем держави над всіма сферами життя суспільства.Тоталітаризм у різних країнах, в різний час виявлявся по-своєму у відповідності до специфічних особливостей. В класичному "закінченому" вигляді тоталітаризм утвердився в 1933р. в Німеччині, де фашисти прийшли до влади конституційним шляхом. В основі його встановлення - згубні для Німеччини наслідки Першої світової війни, глибока економічна криза, загострення соціальних суперечностей, рішення Паризької конференції, втрата території і колоній, величезні розміри репарацій, прагнення правлячих кіл до реваншу. Гітлерівський режим будувався на абсолютній централізації влади. Кінцевою метою нацисти проголошували встановлення гегемонії Німеччини в усьому світі, встановлення "нового порядку", знищення цілих народів або їх повне підкорення фашистській владі. Опорою фашизму стала дрібна й середня буржуазія, значна частина робітників і селян, студентів та інтелігенції. їм, що багато втратили після війни і натерпілися в роки кризи, обіцяли землі, роботу, звання, посади. Прийоми ідеологічного впливу підкреслювалися створенням апарату насильства й залякуванням інакомислячих (СС, СД, СА, гестапо і т.д.). В країні були ліквідовані всі демократичні інститути Веймарської республіки: заборонені політичні партії, роль парламенту була зведена нанівець, прийняті антидемократичні закони. Економічне життя країни було підпорядковано мілітаристському курсу режиму. Шляхом розв'язання Другої світової війни гітлерівці прагнули досягнути світового панування.Фашистські режими в Італії, Іспанії, Португалії, при всіх відмінностях, мали багато спільного. Вони будувалися на принципах корпоративізму. В умовах хаосу та безпорядків фашисти прийшли до влади. Вони хотіли створити державу-корпорацію замкнутого типу, де буде "соціальний мир і порядок", централізація й вертикальне підпорядкування. Фашисти йшли до влади з гаслами боротьби проти "гнилої демократії й парламентаризму". "Все для держави, нічого проти держави, нікого поза державою", - ці слова італійського дуче Б.Муссоліні стали символом вираження фашистської ідеї тоталітарної держави.Військово-монархічні режими й фашистські диктатури в Болгарії, Румунії, Югославії, Польщі в міжвоєнний період були також різновидами тоталітаризму. Як правило, вони зберігали деякі демократичні інститути (парламентаризм, конституції та ін.), але ступінь придушення інакомислячих та узурпація влади практично були безмежні. Кожна з цих країн мала великі територіальні претензії й свої внутрішні проблеми прагнула розв'язати, беручи участь у переділі світу. Окремо в ряду тоталітарних держав стояв СРСР. Проголосивши гуманні цілі й осяйні перспективи, сталінське керівництво створило політичну систему, яка мала свої особливості. Сталінська модель суспільства - це так званий революційний тоталітаризм. Причинами встановлення тоталітарного режиму в СРСР були відсутність традицій демократії, низький рівень політичної культури населення, поступове зростання партійного та державного апаратів, диктатури ВКП(б) в політичній сфері, командно-адміністративна система управління державною економікою тощо. Основним методом встановлення та підтримки існування режиму був постійний терор проти всіх груп та верств суспільства. Тоталітарний режим в СРСР фактично був режимом особистої влади Й. Сталіна. Диктатура КПРС, відсутність плюралізму, опозиційних партій і рухів, фактичне позбавлення окремої людини реальної участі в громадсько-політичному житті країни - ці та інші риси були властиві СРСР ще кілька десятиріч і після смерті "вождя всіх часів і народів".Закінчується XX ст., а тоталітарні режими все ще існують. По-різному називають себе ті чи інші країни, але суть тоталітаризму від цього не змінюється. Режим Пол Пота в Кампучії призвів до загибелі сотень тисяч людей.

Тоталітаризм характеризується ознаками, властивими і для радянської України:1. Це форма (спосіб) втілення в життя утопічної ідеї, які б вихідні цілі і принципи не були в ній закладені.2. Нічим не обмежене насильство, диктатура і терор для досягнення цілей. Сила - головний аргумент, а мета виправдовує засоби.3. Тоталітарний контроль над усім суспільним життям, його уніфікація відповідно до пануючої ідеології правлячої партії, яка володіє монопольним правом на політичну діяльність. Заборона політичної й будь-якої іншої опозиції та вільнодумства.4. Перетворення всієї власності в державну або у власність слухняних підприємців: неможливість або надзвичайна складність вияву особистої ініціативи у господарській діяльності.5. Тотальний контроль над особистістю, повне її підпорядкування і підкорення державі, чиновницьке свавілля від імені держави. Створення системи всебічного і постійного впливу на особистість через школу, сім'ю, засоби масової інформації, державні й громадські організації, діяльність яких повністю контролюється партдержапаратом.6. Тотальний контроль над духовним життям і творчістю.7. Культ особи вождя і перетворення більшості населення в натовп, слухняний його волі.8. Послідовний антилібералізм та антидемократизм.9. Месіанство - віра в життя месії, надлюдини, яка здатна все вирішити.10. Матеріальне й духовне усамітнення (обособления, автаркія) та самоізоляція.Після розпаду СРСР і проголошення незалежності України виникла нова суспільна ситуація. Перед молодою суверенною державою, українським народом постали завдання ліквідації наслідків панування тоталітарної системи. Серед цих завдань:- демонтаж тоталітарних політичних структур і будівництво правової демократичної держави. Формування трьох основних гілок влади - законодавчої, виконавчої, судової - і становлення державних владних структур;- трансформація централізованої державної економіки в багатоукладну ринкову, орієнтовану на соціальні потреби людей; виховання у громадян бажання і вміння бути власником, господарем; розвиток підприємництва;- національне відродження, відродження українського менталітету і духовності, оздоровлення міжнаціональних відносин;- завоювання міжнародного авторитету, встановлення рівноправних зв'язків із світовим співтовариством.

2. Предмет та структура політології

Підходи до розуміння предмету політології:

1. Наука про державу. В античному світі приватне і політичне, державне життя існувало в нерозривній єдності. Інституціональним суб'єктом політики там була лише держава, оскільки інших розвинених політичних інститутів тоді ще не знали. Відповідно до цієї традиції науку про політику нерідко називають державознавством.

Однак у міру розмежування громадянського суспільства й держави, появи інституціональних засобів впливу цього суспільства на державу, вона стає наукою про політику в цілому.

2. Наука про владу.

3. Наука про політичну систему суспільства.

4. Наука про демократію.

5. Наука про політичну культуру.

Особливості політології як окремої науки про політику найповніше відображає категорія «політична система суспільства». Це інтегративна категорія, яка органічно поєднує всі інші категорії політології -- політичні інститути, політичні відносини, політичні процеси, політичну культуру тощо, а тому є центральною у науці про політику.

Отже, політологія як наука про політику -- це наука про політичну систему суспільства та її різноманітні підсистеми.

Основними структурними елементами політичної системи є політичні інститути і політичні відносини.

Політичні відносини -- це відносини з приводу влади в суспільстві, а політика є діяльністю, спрямованою на завоювання, використання та утримання влади.

Тому політологія може бути визначена і як наука про владу в суспільстві.

Структура політології:

1. Теорія політики. Вона вивчає політику як цілісний предмет і має свої внутрішні структурні елементи:

- концепції політики і влади;

- теорії політичної системи і процесів;

- моделі політичної участі й лідерства;

- теорії формальних і неформальних інститутів політики (державознавство, партологія, концепції груп інтересів, бюрократії та еліт);

- теорії міжнародних відносин і зовнішньої політики.

Теорія політики складає основний зміст політології як навчальної дисципліни.

2. Прикладна, або практична, політологія є тією галуззю науки про політику, яка безпосередньо стосується процесів здійснення політики. Вона є сукупністю теоретичних моделей, методологічних принципів, методів і процедур дослідження конкретних програм і рекомендацій, орієнтованих на практичне використання, досягнення реального політичногорезультату.

Основний зміст прикладної політології складає розробка політичних технологій:

- прийняття політичних рішень;

- проведення виборчих кампаній, політичної реклами;

- врегулювання політичних конфліктів;

- проведення політичних переговорів;

- лобіювання тощо.

Практична політологія проводить також політичні прогнозування, планування й консультування, методику розробки експертно-аналітичних матеріалів і політичних документів та ін.

3. Порівняльна, або компаративна, політологія, яка проводить порівняльні дослідження політичних явищ і процесів різних держав, регіонів та епох.

Залежно від ступеня узагальненості знань про політику у структурі політології виокремлюють:

- загальну політологію, що вивчає історію і теорію політики, виробляє теоретичні й методологічні основи політичної науки;

- теорії середнього рівня -- про владу, політичну систему, політичні процеси, політичне лідерство, політичну культуру тощо.

Білет №20(4)

1. Політика як суспільне явище

Своїм походженням слово «політика» зобов'язано видатному старогрецькому мислителю Арістотелю (IV вік до н.е.). В своїй роботі «Політика» він розглядав різні варіанти державного устрою, форми організації державної влади і основи державного управління. В античні часи в грецьких містах-державах (полісах) поняття «політика» інтерпретувалася як «державні і суспільні справи».Размещено на http://www.allbest.ru/

Проте, політика як суспільне явище виникає задовго до того, як Арістотель дав цьому феномену своє визначення. Так на територіях Єгипту, Китаю, Месопотамії та ін. вже в 4-5 тисячоліттях до нашої ери існували крупні політичні співтовариства.Размещено на http://www.allbest.ru/

Політика виникає у момент переходу від родоплеменних форм організації суспільства до державних. Необхідність регулювання суспільного життя усвідомлювалася людьми з давніх пір. Проте в первісних суспільствах організуючою силою виступали кровноспоріднені зв'язки, релігійні норми, звичаї, традиції і вдачі. Пізніше ж, відносини між людьми все більш ускладнювалися. Размещено на http://www.allbest.ru/

Так з виникненням приватної власності і руйнуванням общин багато хто став жити окремо і незалежно, у них з'явилися своя особлива мета і потреби, які часом суперечили інтересам інших людей. При цьому посилювалася суспільна нерівність. Суспільство розшаровувалося на багатих і бідних, на власників засобів виробництва і неімущих, на роботодавців і найманих працівників.Поступово складалися відособлені соціальні групи: касти, стани, класи, шари, нації, конфесійні, професійні і інші спільності. В той же час з розвитком суспільного розподілу праці посилювалися взаємозв'язки людей, їх залежність один від одного, частішали і загострювалися зіткнення окремих громадян і груп, виникали конфлікти в суспільстві.Размещено на http://www.allbest.ru/

На фоні такого ускладнення суспільного життя стає очевидним, що природних, колишніх регуляторів людських відносин вже недостатньо. Була потрібна особлива соціальна сила - політика, яку Платон красномовно визначив, як «мистецтво жити разом».Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст поняття «політика» мінявся протягом історії людства. В античному світі терміном «політика» позначали все те, що відносилося до управління державою. Макіавеллі розглядав політику як науку, що пояснює минуле, керує сучасністю і здатна прогнозувати майбутнє. Починаючи з кінця ХІХ століття в зміст поняття «політика» сталі включати діяльність, пов'язану із завоюванням, здійсненням і утриманням спочатку державної влади, а потім і політичної влади. Размещено на http://www.allbest.ru/

Політика - це діяльність груп, партії, індивідів, держави, пов'язана з реалізацією загальнозначущих інтересів за допомогою політичної влади.Размещено на http://www.allbest.ru/

Отже, політика - багатоманітний світ відносин, діяльності, поведінки, поглядів і комунікаційних зв'язків між людьми з приводу влади і управління суспільством.Размещено на http://www.allbest.ru/

Поняття «політика», поза сумнівом, найскладніша категорія політології. В даний термін вкладають різні поняття. Наприклад, зовнішня політика, економічна політика, політика низьких процентних ставок, антиалкогольна політика. Політика пронизує все життя суспільства. Размещено на http://www.allbest.ru/

Одне з найвдаліших визначень політики дане в «Политическом словаре». Політика характеризується як «соціальна діяльність в політичній сфері суспільства, направлена головним чином на досягнення, утримання і реалізацію влади» (М.; Луч, 1994. Т.1. С.168).

2. Поняття, типологія та функції політичних партій

Політична партія -- це організована група однодумців, яка представляє інтереси частини народу і ставить за мету їх реалізацію шляхом завоювання державної влади або участі в її реалізації. Зачатки політичних партій у вигляді станових угруповань сформувалися ще в рабовласницькому та феодальному суспільствах. Формування політичних партій у сучасному розумінні відбувається наприкінці XVIII -- початку XIX ст. і пов'язане з виникненням у Європі й Америці парламентів та парламентаризму як форми і принципу організації та здійснення державної влади. Протопартіями стали депутатські клуби і фракції в парламенті, орієнтовані на інтереси різних кіл нової (буржуазної) економічної та політичної еліти.Американський політолог Дж. Л. Паламбара виокремлює 4 основні риси, які характеризують політичну партію: 1) ідеологія; 2) організація; 3) мета; 4) членство.Основними шляхами виникнення сучасних партій є: 1) шлях знизу-- партія виникає з певних об'єднань; 2) шлях зверху -- партія виникає внаслідок об'єднання навколо лідерів.Розрізняють декілька критеріїв класифікації політичних партій: 1. З огляду на соціальну базу:-- буржуазні;-- дрібнобуржуазні;-- селянські;-- пролетарські тощо. 2. За ідеологічними особливостями:-- консервативні;-- ліберальні;-- соціалістичні;-- соціал-демократичні;-- комуністичні.3. За ставленням до суспільних перетворень:-- реформаторські;-- радикальні;-- консервативні. 4. За політичним темпераментом:-- ліві або партії змін, які виступають за революційні зміни в суспільстві й орієнтують на соціальний захист трудящих, соціально орієнтовану економіку та поглиблення демократизації в суспільстві;-- праві або партії порядку, які виступають за збереження засад сучасного суспільства.Ядром типології партій є типологія, розроблена в середині XX ст. М. Дюверже: 1. Кадрові партії (організаційно неоформлені) -- характеризуються відсутністю інституції офіційного членства, жорсткого організаційного зв'язку пересічних пар-тійців та керівництва. Тут немає квитків, членськихвнесків тощо. Головне в діяльності таких партій -- виборча боротьба, «полювання за голосами виборців», а головна мета -- перемога на виборах. Основною силою у здійсненні політики партії є професійні партійні чиновники. Класичний зразок -- республіканська і демократична партії США, консервативна партія Великобританії. 2. Масові партії (організаційно сформовані) -- характеризуються наявністю централізованого партійного апарату, який формується з функціонерів, що професійно займаються політичною діяльністю, чіткою організаційною структурою і наявністю організованого зв'язку керівних органів з низовими організаціями, оформленим членством, квитками, внесками, обов'язковістю статутних вимог та партійною дисципліною. Класичний приклад -- лейбористи в Англії. Пізніше цю класифікацію доповнили француз Ж. Шарло та американець Дж. Сарторі.3. Універсальні партії (партії виборців) -- виникають навколо одного загальнонаціонального лідера, здатного об'єднати різні прошарки населення, що мають неспів-падаючі, але близькі інтереси. До таких партій найбільш тяжіють соціал-демократичні. До основних функцій політичних партій належать: 1. соціальна, або функція представництва соціальних груп у політичній сфері; 2. ідеологічна -- розробка та пропаганда партією певних ідеологічних концепцій та цінностей;-- політична: а) функція політичної рекрутизації, або залучення до політичної партії; б) функція електоральна, або боротьба за проведення виборчої кампанії; -- інтегративна, або функція забезпечення зв'язку між державою та громадським суспільством.

Размещено на Allbest.ru