Основи права та політичних знань

Етноси і нації виступають суб'єктами політики за таких обставин:

на етапі боротьби за національну державу або національно-територіальну автономію;

при визначенні національних пріоритетів у період становлення політичних інститутів;

у міжнародних відносинах;

у процесі захисту на державному рівні етнокультурної специфіки національних меншин.

Соціально-класові групи - це спільноти, які різняться між собою за матеріальним становищем, владою, престижем, освітою, способом життя (звичками, манерами, звичаями). За цими ознаками класи поділяються на вищі, середні, нижчі та люмпенізовані верстви. Вони мають різні інтересів (часто діаметрально протилежні) і різні можливості виявити ці інтереси на державному рівні.

Вторинні суб'єкти створюються як специфічні інститути здійснення влади або впливу на неї задля захисту інтересів базових суб'єктів, реалізації їхніх цілей і цінностей. Ці суб'єкти мають специфічні політичні інтереси щодо здобуття і здійснення державної влади. До вторинних суб'єктів політики відносяться групи тиску і партії.

Групи тиску включають всі об'єднання громадян (профспілки, промислові і торгівельні асоціації, культурні товариства тощо), які безпосередньо не борються за владу, але відстоюють власні інтереси при здійснення політики.

Партії як вторинні суб'єкти політики безпосередньо борються за владу, тісно взаємодіючи з різними групами тиску й електоратом.

До безпосередніх суб'єктів політики належать владні структури, керівні органи політичних і громадських організацій, політичні лідери, які беруть безпосередню участь у прийнятті і виконанні політичних рішень. На цьому рівні виникає і функціонує політична еліта, під якою розуміють групу людей, що займає провідні позиції у різних структурах політики. Для здобуття й збереження влади, престижу політичної еліти використовують партії, групи тиску, соціальні групи і масові спільноти, виражаючи дійсні або уявні їхні інтереси. Проте справжні наміри еліт для більшості залишаються не зрозумілими.

2. Правова держава і громадянське суспільство

Демократичний розвиток суспільства іде шляхом формування правової держави і громадянського суспільства.

Правова держава - це така форма організації і діяльності публічно - політичної влади, яка функціонує згідно з принципом верховенства права, за якої діють усталені правові норми, встановлені у визначеному Конституцією порядку, гарантуються права і свободи людини, а владні структури не втручаються у сфери громадянського суспільства.

Принципи правової держави:

верховенство права у всіх сферах життєдіяльності суспільства;

підзаконність державної влади, обмеженість сфери її діяльності та невтручання держави у справи громадянського суспільства;

реальність та гарантованість невід'ємних прав людини та громадянських свобод, визнання їх пріорітетності; наявність механізму їх захисту;

рівність закону для всіх і рівність усіх перед законом;

взаємна відповідальність держави і особи, правова відповідальність офіційних осіб за дії, які вони чинять від імені держави;

поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову при умові їх взаємної врівноваженості та відкритості;

наявність ефективної системи захисту, незалежність судів і суддів;

наявність ефективних форм контролю за дотриманням законів.

Ефективність контролю та реалізація всіх інших принципів правової держави можливі лише на основі поділу влади. Принцип поділу влад вимагає, щоб кожна з гілок влади (законодавча, виконавча, судова) займала своє, чітко визначене місце у системі державного управління і виконувала повноваження властиві тільки їй.

Для побудови правової держави необхідні: економічний фундамент, високий рівень демократії, правової культури і правосвідомості населення, перетворення закону у головний важіль управління всіма сферами життєдіяльності суспільства.

Основними положеннями теорії громадянського суспільства є: автономність та індивідуальна свобода громадян, їх здатність відстоювати і захищати свої інтереси, протистояти сваволі влади, обмеження компетенції держави політичною сферою, невтручання держави в життя громадянського суспільства.

Громадянське суспільство - це сфера спілкування й солідарності, спонтанної самоорганізації і самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій громадян, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави.

Структура громадянського суспільства досить складна. Вона включає як первинні спільності людей (сім'ї, господарські і громадські організації і об'єднання, соціальні спільності та ін.) так і недаржавні політичні відносини (економічні, соціальні, духовні, національні, релігійні та ін.). У правовій державі вся система громадянського суспільства захищена законом від втручання держави.

Ознаки громадянського суспільства:

існування вільної особистості

незалежність засобів масової інформації

реформування межі громадянських організацій

діяльність приватних підприємств

накопичення соціального капіталу

Суб'єктами, які творять громадянське суспільство є:

вільні і рівні індивіди;

створені ними добровільні асоціації, зорієнтовані на громадські справи;

вільна преса як засіб комунікації і самовиразу.

Громадське суспільство виконує ряд функцій:

механізму самоорганізації громадян для вирішення суспільних проблем;

противаги державним владним структурам з метою не допустити узурпацію влади;

засобу соціалізації індивідів, орієнтація їх на суспільно-корисні справи;

сприятливого суспільного середовища для формування демократичного типу політичної культури, демократизації політичного процесу.

Розвинене громадянське суспільство можливе лише у правовій державі, яка повинна реагувати на запити і потреби асоційованого громадянства, сприяти його розвитку, запобігати виникненню конфліктів. Взаємовідносини держави і громадянського суспільства мають будуватися на основі діалогу і співпраці, що в свою чергу сприятиме демократичному розвитку держави. Порушення рівноваги між державою і громадським суспільством призводить до гіпертрофії владних структур, диктату держави, відчуження і політичного безсилля народу.

Білет №9(13)

1. Еліта як суб'єкт політики

Політична еліта - це носії політико-управлінських якостей. Це люди, які оволоділи певними позитивними якостями, цінностями і пріоритетами (влада, багатство, компетентність, культура, сила волі тощо), займають провідні, найбільш впливові позиції у суспільстві.

Політична еліта здебільшого визначається як меншість суспільства, достатньо самостійна, відносно привілейована група (або сукупність груп), яка має відповідні психологічні, соціальні та політичні якості й бере безпосередню участь у формуванні та здійсненні політичних рішень, пов'язаних з використанням державної влади чи впливом на неї.

Політичній еліті протистоїть контреліта - опозиційна соціальна група, яка виборює право на входження в еліту або ж створення нової еліти і прагне прибрати до своїх рук владу.

Управління не може виконуватись всім суспільством, а потребує для цього кваліфікованої еліти. Вона досягає своєї мети через використання у якості основного знаряддя - держави, де всі основні засади обіймаються представниками правлячої еліти.

Правляча еліта - це група осіб, рішення яких істотно впливають на процес функціонування і розвитку суспільних інститутів.

Правляча еліта складається трьох взаємопов'язаних елементів:

1) політичної еліти, яка є частиною правлячої і носієм владних функцій. Політична еліта бере безпосередню участь у схваленні та здійсненні рішень, пов'язаних із використанням державної влади чи впливом на неї;

2)бюрократична еліта охоплює представників управлінського апарату, котрі мають владні повноваження, впливаючи на виконання важливих державних функцій;

3) комунікативна та ідеологічна еліта - це представники науки, культури, духовенства та засобів масової інформації.

На основі певних елітарних рис у контексті конкретного історичного типу суспільства і політичного режиму еліти поділяють на такі типи: відкриті і закриті, легітимні і нелегітимні.

Відкрита еліта припускає спонтанний прихід нових членів, здійснює саморегуляцію суспільства. Головні принципи її формування - економічна вага, політичний статус. Пріоритетною цінністю виступає високий рівень професіоналізму в певній царині діяльності. Відкрита еліта є публічною, її члени дбають про свою репутацію.

Закрита еліта регулює мобільність своїх членів за допомогою спеціальних органів, поповнення рядів відбувається повільно, доступ до них є заформалізованим і ускладненим. Особисті якості теж мають велике значення, але все ж вони підпорядковані відданості системі, вождю тощо. Пріоритетною цінністю стає абсолютна лояльність. Ця еліта байдужа до громадської думки і недоступна їй.

Легітимними вважають ті еліти, які отримали владу при добровільній підтримці мас, а нелегітимними є ті, що панують над більшістю за допомогою примусу, насильства, ідеології.

Також еліти поділяються за місцем в елітарній ієрархії на: вищі еліти - особи, котрі займають найвищі пости в уряді, парламенті, основних партіях, впливових групах тиску і приймають стратегічні рішення; середні еліти - це депутати, вищі адміністративні посадові особи регіональних і муніципальних органів, бізнесмени, діячі культури, які впливають на процес прийняття рішень; нижчі еліти - адміністративний апарат державних органів, керівники регіональних відділень основних партій, керівники невпливових партій.

2. Форми державно-територіального устрою

За типом державно-територіального устрою держави поділяється на прості або унітарні та складні - імперії, федерації, конфедерації.

Унітарна - єдина держава, територіально-адміністративні частини якої не мають власного сувернітету і політичної самостійності, є найпоширенішою формою державно-територіального устрою. Поділ території на адміністративні одиниці, статус керуючих ними органів визначається загальнодержавними правовими нормами.

Для унітарної держави характерна наявність:

єдиної конституції і єдиної правової системи, що діють на всій території держави;

єдиної системи органів державного управління;

єдиної судової системи;

єдиного громадянства.

Федерація - союзна держава, яка складається з державних утворень, що наділені певною політичною і юридичною самостійністю. Члени федерації мають право в межах своєї конституції створювати парламенти та уряди, видавати закони, встановлювати податки, запроваджувати своє громадянство. Розподіл повноважень між федерацією та її суб'єктами регламентується федеральними законами та конституцією, які зберігають своє верховенство в межах федерації.

Федеральні органи влади вирішують питання оборони, зовнішньої політики, фінансового регулювання, грошової системи, соціального захисту та ін.

Конфедерації - це союзи суверенних держав, що укладаються з метою реалізації спільної мети, як правило зовнішньополітичної чи оборонної. Суб'єкти конфедерації зберігають основну частину свого суверенітету, державну самостійність, делегуючи конфедерації лише обмежений перелік повноважень. Рішення керівних органів конфедерації реалізуються лише за згоди і через власні інституції кожної держави-учасника союзу. Конфедерація формує свої фінанси за рахунок внесків держав-членів.

Імперії - насильно створені складні держави, що досить часто мають деспотичні форми правління. В залежності від рівня розвитку комунікацій, могутності метрополії, політичного режиму, здатності підлеглих до спротиву обсяг повноважень складових частин імперії та ступінь їх інтегрованості може бути різним.

Білет №10(14)

1. Політична діяльність

Політична діяльність - це свідома, цілеспрямована діяльність людей або великих суспільних груп щодо реалізації своїх політичних інтересів, цілей, участь в управлінні державними, суспільними справами.

Політична діяльність особи може здійснюватися у формі політичної участі та політичного функціонування. Якщо політичне функціонування - це професійна політична діяльність, то політична участь - це здійснення або підтримка громадянами певних акцій, здійснення тиску на органи влади з метою висловлення певних позицій, вимог тощо. Розрізняють колективну та індивідуальну, примусову та добровільну, активну і пасивну, традиційну та альтернативну, революційну та охоронну участь.

Активна включеність особи у політичний процес потребує соціально-економічних, політико-організаційних, політико-правових передумов. На політичну поведінку людини також впливають психологічні та біологічні характеристики (стать, вік, темперамент, воля, стан фізичного здоров'я тощо).

Соціально-економічні передумови пов'язані із задоволенням первинних потреб людини в основних товарах і послугах, житлово-побутових умовах, отриманні відповідної освіти.

Особливо помітний вплив на політичну «відомість і політичну поведінку має рівень освіти. Чим він вищий, тим громадянин більш політичне орієнтований. Освіта розширює політичний світогляд людини, допомагає їй зрозуміти зміст політики, запобігає від прихильності екстремістським доктринам і методам політичної діяльності.

Наступною важливою передумовою активної та дієвої участі особи у політичному процесі є політико-організаційні передумови, які визначають реальні можливості та рамки політичної діяльності громадян. Держава регулює спрямованість і рівень політичної активності громадян, їх об'єднань. При тоталітарному режимі участь громадян у політичному житті має формальний характер, а демократичне суспільство надає широкі можливості для участі особи в політичному житті спільноти.

Важливу роль у регулюванні політичної активності особи відіграють існуючі у суспільстві політико-правові норми.

Сюди відносяться загальновизнані міжнародні норми, національне законодавство, окремі політичні рішення органів державної влади, політичні традиції, свідомість та культура.

У сучасних демократичних державах існують найрізноманітніші форми політичної участі: референдуми, вибори, участь у діяльності державних органів влади, збори, конгреси, участь в діяльності об'єднань громадян, демонстрації, мітинги, пікети, страйки тощо. Форми політичної діяльності громадян можуть бути інституційними, санкціонованими законом, і неінституційними, протиправними, наприклад, несанкціоновані мітинги, самовільне захоплення влади.

Політичну поведінку особи може характеризувати не лише активна позиція, але і відчуження, Політичне відчуження фіксує наявність розриву між суспільством і людиною, воно проявляється у безсиллі індивіда впливати на розвиток політичних подій, сприйнятті людиною політичних інститутів як ворожих її інтересам. Причинами політичного відчуження є втрата соціальних ідеалів, падіння рівня довіри органам влади, прагнення людини відгородитися від політики тощо.

2. Політичне лідерство: теорії, концепції, система добору

На рівень політичного лідерства, як правило, виходять особи, здатні не лише усвідомити та узгодити власні політичні інтереси з інтересами соціальних груп, їх політичних авангардів, але й формувати систему. Політичний лідер виступає символом певної спільноти, він розглядається як особа, здатна реалізувати її інтереси за допомогою влади, що дається йому цією спільнотою. політичних інтересів, організовувати та спрямовувати їхню активність, згуртувати навколо себе групу прихильників та повести їх за собою.

Ознаки політичного лідерства:

лідерство передбачає постійний вплив на оточуючих;

політичний вплив повинен бути всезагальним і розповсюджуватися на усіх членів керованої спільноти;

лідерство закріплюється у певних нормах, правилах, привілеях, повноваженнях.

Політичне лідерство -- це суспільно-політичний процес, за якого одна, а іноді кілька осіб беруть на себе і виконують роль глави, керівника, провідника певної соціальної групи, громадсько-політичної організації чи руху, держави або суспільства в цілому.

В залежності від стилю керівництва й політичної системи, де діє лідер, вирізняють:

диктаторський тип, за якого лідер прагне досягти мети, спираючись на страх покарання;

демократичний тип лідера, який підтримує дух співробітництва, співучасті у вирішенні питань;

автократичний, який повинен мати високі професійні та особисті якості, аби перемогти опонентів;

плутократичний тип (часто це лідери "тіньової" економіки).

У відповідності до способу набуття та реалізації, легітимації влади М.Вебер поділив політичних лідерів на такі основні типи:

традиційні (вожді племен, монархи і т.п.), авторитет яких базується на традиціях, звичаях, часто освячується релігією;

раціонально-легальні, які приходять до керівництва загальноприйнятими в суспільстві шляхами, внаслідок наполегливої праці, яка дозволила їм завоювати довіру електорату, в процесі якої вони довели свою здатність управляти;

харизматичні, що наділені, на думку мас, особливими надприродними здібностями, покликані до політичного життя вищими силами.

В основі першого типу лідерства лежить звичка, другий має раціональні корені, а останній базується переважно на емоціях.

Лідери всіх типів, виходячи із об'єктивних завдань, які перед ними ставляться суспільством, повинні виконувати такі функції:

виявлення та формування політичних інтересів своїх прихильників, їх репрезентація.

організація та мобілізація своїх прихильників на політичну боротьбу. Політичний лідер повинен ставити реалістичні цілі, володіти наукою та мистецтвом прийняття стратегічних і тактичних рішень.

соціального арбітражу та патронажу, яка виявляється у захисті мас від посягання на їх природні права, підтриманні порядку та законності, недопущення неконвенційних форм політичної активності;

забезпечення зв'язку між владою та масами і тим самим упередження відчуження громадян від владних структур, орієнтації громадян на активні форми політичної поведінки, що забезпечує розумну відкритість у прийнятті політичних рішень, дотримання суверенітету особистості, чим сприяє легітимації та стабілізації політичної системи суспільства загалом.

Соціальна значимість політичного лідера безпосередньо залежить від рівня політичної культури та активності громадян. Високий ступінь розвитку в суспільстві політичної культури, яка базується на демократичних традиціях дозволяє його громадянам не лише обирати тих політичних лідерів, які здатні ефективно управляти ними, але й сприяти розвитку їх власних громадянських якостей, реалізації всієї системи їх інтересів, самореалізації особистості у сфері політики.

Білет №11(15)

1. Поняття та ознаки демократичного політичного режиму

Поняття “демократія” багатогранне. Його використовують на позначення типу політичної культури, певних політичних цінностей, політичного режиму.

Демократія -- правління народу, обране народом, для народу.

Характерною особливістю демократичного політичного режиму є децентралізація, роззосередження влади між громадянами держави з метою надання їм можливості рівномірного впливу на функціонування владних органів.

Демократичний режим - це форма організації суспільно-політичного життя, заснованого на принципах рівноправності його членів, періодичної виборності органів державного управління і прийняття рішень у відповідності з волею більшості.

Основними ознаками демократичного політичного режиму є:

- наявність конституції, яка закріплює повноваження органів влади й управління, механізм їх формування;

- визначено правовий статус особистості на основі принципу рівності перед законом;

- поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них;

- вільна діяльність політичних і громадських організацій;

- обов?язкова виборність органів влади;

- розмежування державної сфери та сфери громадянського суспільства;

- економічний та політичний, ідеологічний плюралізм (заборони торкаються лише антилюдських ідеологій).

За демократії політичні рішення завжди альтернативні, законодавча процедура чітка й збалансована, а владні функції є допоміжними. Демократії властива зміна лідерів. Лідерство може бути як індивідуальним, так і колективним, але завжди має раціональний характер. Демократичний режим характеризують високий рівень суспільного самоврядування, переважаючий консенсус у відносинах між владою й суспільством. Одним із головних принципів демократії є багатопартійність.

2. Політичний процес: сутність і різновиди

Термін "процес" походить від лат. processus -- рух вперед, просування. Отже, політичний процес віддзеркалює динаміку політичного життя й сучасних політичних подій та явищ. Звідси й визначення цього терміна.

Політичний процес -- це динаміка подій, явищ і дій, що відбуваються в політичній сфері суспільства в контексті функціонування політичної системи розгляданого суспільства.

Передумовою, соціальною базою політичного процесу є процес соціальний, який являє собою сукупність подій, явищ, дій соціальних спільнот, груп, індивідів, спрямованих на їх відтворення та забезпечення стабільності суспільної системи.

Політичний процес логічно розглядати як соціально-політичні дії, що забезпечують відтворення політичних ресурсів і творення нового в політиці.

Політичний процес охоплює вертикальний та горизонтальний зрізи політичних відносин, є безперервним і різновекторним.

Політичні процеси за характером спрямування можуть бути, зокрема, прогресивні та регресивні.

Якщо йдеться про прогресивний характер політичних процесів, що відбуваються в суспільстві, то можна говорити про "політичний розвиток".

Політичний розвиток -- це перехід від певного політичного стану до якіснішого на базі вдосконалення політичних інститутів і підвищення рівня політичної культури суспільства.

Якщо суспільство в політичному плані не розвивається, це призводить до політичної стагнації -- застою, відсутності змін, окостенінню організаційних форм, розпаду політичних структур, а внаслідок цього -- до краху політичної системи суспільства або ж політичного регресу загалом.

Такі негативні процеси супроводжуються політичною нестабільністю, соціальними конфліктами, кризами тощо.

Сучасні політичні системи, які сформувалися в розвинених країнах світу, характеризуються більшим ступенем сприйняття нових умов, низьким рівнем політичного підкорення та конфліктності внаслідок високої спеціалізації та диференціації функцій політичних інститутів, їх здатності ефективно реагувати на вимоги соціальних груп.

Перехід від традиційної політичної системи до сучасної почали називати "політичний розвиток" і "політична модернізація".

Політичний розвиток визначає прогрес суспільства загалом, а ефективність впливу є результатом якості політичної еліти.

Політична модернізація є процесом зміни системних якостей політичного життя й функцій політичних інститутів з переходом від традиційного суспільства до сучасного.

ступінь модернізованості політичної системи характеризується такими критеріями:

* диференціація політичних ролей -- інтереси кожної соціальної групи мають лобіюватися;

* спеціалізація політичних інститутів -- лобіюють інтереси своїх груп на основі взаємодії;

* культурна секуляризація -- перехід від ірраціональних (емоції, традиції, звички) чинників політичної поведінки до раціональних (право, факти, точна інформація).

В чистому вигляді традиційних і сучасних політичних систем не існує.

Білет №12(16)

1. Сутність та типи легітимності влади

Легітимне ставлення до правових норм країни -- одне із сучасних уявлень про сутність влади, за якої правові норми мають демократичний зміст і випливають із суверенітету народу як абсолютного першоджерела закону. Легітимність політичної влади -- форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою або окремими його структурами та інститутами.

Основними джерелами легітимності, як правило, виступають три основні суб'єкти:

1. населення;

2. уряд;

3. зовнішньополітичні структури.

Різні можливості політичних суб'єктів підтримувати певну систему правління передбачають різні типи легітимності влади. Найвідомішою є класифікація типів влади, запропонована М. Вебером:

1. традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією;

2. харизматичний (грец. charisma -- милість, благодать, Божий дар, винятковий талант), оснований на вірі в надприродну святість, героїзм чи інші виняткові чесноти володаря і створеної або отриманої ним влади;

3. раціональний (легальний), що ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізм владних структур.

Криза легітимності -- зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій.

У сучасних умовах суспільно-політичного розвитку кризи легітимності спричинені нездатністю органів влади здійснювати свої функції, нелегітимних формами насилля над людьми, неспроможністю уряду адаптуватися до динамічної зміни умов суспільного розвитку, руйнуванням конституційного порядку, розривом між конституційними нормами та практикою їхнього втілення, відсутністю серйозних структурних змін.

Якщо М. Вебер виділяв три типи легітимності, то в сучасній політичній науці їх налічують сім: традиційний, хоризматичний, правничо-раціональний,раціонально-цільовий,соціально-евдемонічний і національно-патріотичний.

Традиційна легітимність ґрунтується на визнанні тих політичних дій, що відповідають цінностям і нормам традиційної політичної культури.

Хоризматична легітимність передбачає визнання виняткових рис і здібностей політичного лідера; вона найбільш нестабільна.

Правничо-раціональна легітимність випливає з визнання суспільством політичних дій у рамках існуючої системи права.

Раціонально-цільова легітимність виходить з переконання, що політична система лише тоді є сприятливою і гідною підтримки, коли вона забезпечує виконання поставлених цілей.

Цей тип є найбільш поширеними в сучасному світі, особливо в демократичних країнах.

Соціально-евдемонічна легітимність полягає у здатності політичної системи забезпечити населенню високий рівень життя і створити ілюзію її піклування про добробут народу.

Національно-патриотична легітимність визначає національні символи, ритуали, міфи, успадковані від попередніх національно-державних утворень.

Легітимність на засадах участі передбачає обґрунтування ідеологією і практикою існуючої політичної системи, необхідності широкої участі громадян у діяльності політичних інститутів і їхню віру в можливість впливати на владу.

Проте, жодна легітимна система не ґрунтується на якомусь одному виді легітимності, а поєднує, як правило, декілька.

2. Міжнародні конфлікти: різновиди та способи врегулювання

Жоден із міжнародних конфліктів у світовій історії не був точною копією іншого, що відбувався раніше. Кожний конфлікт мав певні особливості як щодо причини виникнення, засобів, складу конфліктуючих сторін, так і за специфікою перебігу подій. За сферою суперечностей міжнародні конфлікти можна визначати як політичні, економічні та ідеологічні, що загалом відповідає основним сферам взаємодії учасників міжнародних відносин.Політичні конфлікти випливають із традиційного для сфери зовнішньої політики протиставлення держав щодо розподілу влади (домінації) і престижу у міжнародних відносинах. У міжнародній політиці влада будь-якої держави намагається розв'язувати двоєдине завдання, з одного боку, реалізувати власний суверенітет, а з іншого -- встановити і підтримувати стійкий вплив на владу інших держав. Економічні конфлікти порівняно із політичними характеризуються значно ширшим колом учасників. Поряд із державами, їх сторонами можуть виступати також і будь-які суб'єкти підприємництва, які мають розгалужені інтереси за кордоном. Ідеологічні конфлікти виявляються у ворожнечі між народами і державами, причиною якої є несумісність домінуючих систем цінностей, поглядів на суспільство та світ. Несумісність панівних ідеологій позначається на настроях широких кіл громадян, позиціях політичних партій і рухів, владних елітах конкуруючих між собою держав світу. Міжетнічні конфлікти традиційно пов'язують із зіткненнями між представниками різних етнічних спільнот, організованими рухами, групами та навіть окремими особами. Конфліктність фактично закладена у взаємини між етносами в умовах їхнього сусідства в межах вузького географічного ареалу їх проживання. За засобами конфлікти традиційно прийнято ділити на збройні та незбройні, оскільки власне використання чи невикористання збройних сил у розв'язанні міжнародних суперечностей визначає собою його найголовніші специфічні риси.Збройні конфлікти, тобто війни, є цілеспрямовано організованими зіткненнями збройних сил конфліктуючих сторін з метою завдання максимально можливої шкоди та знищення військового та господарського потенціалу противникаНезбройні конфлікти характеризуються конфронтативними діями ворогуючих сторін, не пов'язаними з застосуванням воєнної сили. Зрозуміло, що вони можуть бути попередніми стадіями воєн і розглядатися як форми загострення стосунків, але в сучасних міжнародних відносинах доволі часто вони виступають самостійно.

За географічними масштабами міжнародні конфлікти можна поділити в порядку їх розширення на три типи: локальні, регіональні та глобальні.Локальні конфлікти -- це ті для яких характерне поширення:1)у прикордонних районах суміжних держав;2)в окремих невеликих географічних пунктах відносно їх приналежності;3)на невеликих територіях конфліктуючих сторін .Локальні конфлікти за певних умов мають тенденціюдо розширення масштабів та перетворення в більш небезпечні регіональні та глобальні.Регіональні конфлікти отримують поширення в більшій частині країн регіону або охоплюють його повністю. Такого типу конфлікти характеризуються, на відміну від попередніх, великими обсягами залучених до боротьби ресурсів, та, як правило, середньою тривалістю. Глобальні конфлікти, або світові війни, охоплюють практично весь світ, оскільки, якщо непрямо, то, принаймні, опосередковано зачіпають усі регіони, всі країни світу, навіть в тому випадку, коли вони не беруть безпосередньої участі у воєнних діях. Такі конфлікти характеризуються величезними територіальними та ресурсними масштабами боротьби між коаліціями, що протистоять одна одній. Вони, як правило, також є середньо-тривалими. За складом конфліктуючих сторін міжнародні конфлікти досить чітко діляться на: двосторонні, багатосторонні та коаліційні.Двосторонні конфлікти, як правило, випливають з територіальних, етнічних та релігійних протиріч, що виникають між суміжними державами, тому вони переважно мають локальний і затяжний характер.

Багатосторонні конфлікти характеризуються хаотичним або поступовим втягненням держав у боротьбу між тими чи іншими їх угрупованнями, спричиненими переважно протиріччями політичного, економічного та військового характеру. Такого типу конфлікти мають здебільшого регіональний масштаб та є середньотривалими.

Коаліційні конфлікти є наперед організованим, одномоментним втягненням держав у протиборство. Тобто створена заздалегідь коаліція держав розпочинає дії на основі попередньо укладених союзницьких угод про воєнні та політичні гарантії взаємної безпеки. За тривалістю міжнародні конфлікти, як видно з попередніх класифікацій, діляться на: короткотривалі (блискавичні), серед-ньотривалі та довготривалі (затяжні).Короткотривалі, або блискавичні, конфлікти загалом є локальними та характеризуються незначними обсягами ресурсів, що залучаються до конфронтації. їх тривалість може коливатися у проміжку від кількох днів до кількох місяців.

Середньотривалі конфлікти відбуваються впродовж 4--6 років і характеризуються переважно регіональним та глобальним геопросторовим масштабом. Довготривалі, або затяжні, конфлікти тривають від 6--7 до 10 і більше років. Для них характерні як регіональні, так і локальні географічні рамки та невеликі масштаби ресурсів, що при цьому використовуються.

Білет №13(17)

1. Форма державного правління

Залежно від того, ким здійснюється державна влада (однією особою чи колегіальним виборним органом), визначається форма державного правління. Відповідно -- держави поділяються на монархії і республіки.

Монархія (гр. monarchia -- єдиновладдя) -- це форма державного правління, за якої державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи -- монарха, передається у спадок по кровній лінії.

Для монархії характерні такі ознаки:

-- монарх персоніфікує владу, виступає при здійсненні внутрішньої і зовнішньої політики як глава держави;

-- монарх здійснює одноособове правління, тобто може прийняти до свого розгляду будь-яке питання;

-- монарх, як правило, є головнокомандуючим збройних сил;

-- влада монарха оголошується священною і має у більшості випадків релігійний характер;

-- владні повноваження монарха поширюються на всі сфери суспільного життя;

-- наявність персональної власності, що забезпечує сім'ю монарха та передається у спадок;

-- влада монарха є спадковою, безстроковою, формально незалежною, але обмеженою територією держави;

-- монарх не несе юридичної відповідальності перед підданими за прийняті рішення.

Залежно від наявності вищих державних органів влади та розподілу повноважень між ними монархії поділяються на абсолютні і обмежені.

Абсолютна монархія -- це форма державного правління, при якій влада монарха є необмеженою, монарх очолює всі гілки державної влади, має виключні повноваження щодо її здійснення.

Абсолютні монархії поділяють на деспотичні і теократичні. Для деспотичної монархії характерною є нічим і ніким необмежена свавільна влада монарха, який у своїх діях спирається на верхівку військової аристократії. Основні ознаки теократичної монархії -- поєднання монархом найвищої духовної і світської влади, обожнювання монарха, джерелом влади якого є воля Бога, а основним джерелом права в державі -- релігійні норми.

Обмежена монархія -- це форма державного правління, при якій влада монарха є обмеженою парламентом або конституцією.

Обмежені монархії поділяються на дуалістичні (представницькі) і парламентарні, конституційні.

Основними рисами дуалістичної монархії є наступні: подвійність вищих органів державної влади, монарх має право розпуску парламенту, його рішення мають силу закону, монарх займає центральне місце у механізмі держави, формує уряд, який відповідає перед парламентом і монархом.

Парламентарна монархія характеризується особливим порядком управління: існуванням представницького органу державної влади -- парламенту, уряд формується парламентом і йому підзвітний; монарх здійснює владу через міністрів, не несе юридичної і політичної відповідальності за свої дії як глава держави та глава виконавчої влади.

За умов конституційної монархії влада монарха обмежена конституцією, у якій закріплено принцип розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову та правовий статус органів державної влади, у тому числі і монарха. Фактично монарх поступається частиною повноважень парламентові, який обрано народом; уряд формується з представників партій, що отримали більшість на виборах; лідер партії, яка отримала більшість на виборах, стає главою уряду

Республіка (лат. respublica, від res publica -- суспільна справа) -- це форма державного правління, за якої державна влада здійснюється представницькими органами (парламентом, президентом), що обираються населенням на певний термін.

Для республіки характерні наступні ознаки:

-- народ -- єдине джерело влади, яка здійснюється ним безпосередньо або за дорученням представницькими органами державної влади -- вищими виборними органами влади: парламентом і президентом, котрі обираються населенням на певний термін;

-- здійснення влади на підставі принципу її розподілу на законодавчу, виконавчу, судову;

-- наявність складної структури вищих державних органів влади та чітке законодавче визначення їх повноважень;

-- одноособове або колегіальне прийняття рішень;

-- наявність у всіх вищих державних органів державно-владних повноважень;

-- юридична відповідальність представників державної влади за свої дії (прийняті рішення), шляхом застосування до них спеціальної процедури: відклику народного депутата, відставки уряду, вияву недовіри -- імпічменту президента;

-- можливість дострокового припинення повноважень представників державної влади.

Сьогодні у світі республіка є домінуючою формою державного правління.

Залежно від обсягу державно-владних повноважень президента і парламенту республіки поділяються на президентські, парламентські та змішані.

Парламентська республіка -- форма державного правління, при якій державна влада здійснюється за умови верховенства парламенту. Ознаки парламентської республіки:

-- парламент формує уряд з представників партій, які отримали більшість на виборах;

-- президент обирається парламентом з числа його членів (або спеціальною колегією), є главою держави, але не може бути главою уряду та здійснювати контроль над ним;

-- президент здійснює свої конституційні повноваження лише за згодою уряду (існує інститут контрасигнатури); має право вето на закони парламенту;

-- уряд -- найвищий орган виконавчої влади, формується з членів парламенту, несе політичну відповідальність перед ним; діє протягом терміну повноважень парламенту.

Президентська республіка -- форма державного правління, за якої державна влада здійснюється шляхом надання президенту великого кола повноважень.

Ознаки президентської республіки:

-- президент -- глава держави, обирається народом і є главою уряду, який йому підзвітний;

-- парламент не може відправляти у відставку міністрів, а президент не може розпускати парламент;

-- президент не підзвітний парламенту, але має право відкладального вето щодо актів парламенту;

-- посади прем'єр-міністра у президентській республіці може не бути, його повноваження виконує президент; відповідно, у таких республіках може не бути уряду як колегіального органу, його заміняє кабінет президента; у протилежному випадку президент призначає прем'єр-міністра, затверджує уряд з представників партії, яка перемогла на виборах;

-- уряд несе відповідальність перед президентом і діє протягом терміну президентських повноважень.

Змішана республіка (напівпарламентська, напівпрезидентська) - форма державного правління, яка поєднує ознаки президентської і парламентської республік, а саме: як і у президентській республіці главу держави обирає народ шляхом прямих виборів або колегія виборців, повноваження президента ширші і вагоміші, ніж у парламентській республіці (можливість втручання у законотворчий процес, як суб'єкта законодавчої ініціативи, право вето на акти парламенту; право видавати нормативно-правові акти); свої повноваження президент здійснює безпосередньо (у напівпрезидентських республіках) або через уряд (у напівпарламентських республіках); президент призначає прем'єр-міністра (главу уряду) лише за згодою парламенту; президент, як правило, є головнокомандуючим збройних сил, визначає військову доктрину держави, є окремим органом державної влади; уряд несе подвійну відповідальність -- перед президентом і парламентом, які можуть виявити йому недовіру і відправити у відставкуУ сучасний період змішана форма республіки є найпоширенішою.

2. Система місцевого самоврядування в Україні

Система місцевого самоврядування може бути розглянута у двох аспектах. Потрібно розрізняти систему форм здійснення місцевого самоврядування і систему суб'єктів місцевого самоврядування.

Систему форм здійснення місцевого самоврядування складають:

1. Форми безпосередньої демократії, які використовуються в системі місцевого самоврядування. До них відносяться:

- місцевий референдум - форма вирішення територіальною громадою питань місцевого значення шляхом прямого волевиявлення;

- місцеві вибори - вибори депутатів відповідної місцевої ради та сільських, селищних, міських голів;

- загальні збори громадян - збори всіх або частини жителів територіальної громади за місцем проживання для вирішення питань місцевого значення;

- місцеві ініціативи - пропозиція членів громади про обов'язковий розгляд на відкритому засіданні ради будь-якого питання, віднесеного до відання місцевого самоврядування. Порядок внесення місцевої ініціативи визначається радою або статутом громади. Внесена місцева ініціатива підлягає обов'зковому розгляду на відкритому засідання ради за участю членів ініціативної групи;

- громадські слухання - це заслуховування не рідше одного разу на рік громадою звітів депутатів ради і посадових осіб місцевого самоврядування, під час якого можуть порушуватися різні питання і вноситися пропозиції з питань місцевого значення;

- організація і участь в мітингах, походах, демонстраціях, пікетуваннях на місцевому рівні;

- участь населення у роботі органів місцевого самоврядування на добровільних засадах (в якості експертів, спеціалістів, консультантів, громадських контролерів).

2. Форми представницької демократії, які використовуються в системі місцевого самоврядування - це представницькі органи місцевого самоврядування, місцеві голови, органи самоорганізації населення, які обираються населенням і через діяльність яких громадяни можуть впливати на здійснення місцевого самоврядування на підвідомчій території.

Місцевий референдум є найвищою нормативною формою безпосереднього волевиявлення територіальної громади щодо вирішення питань місцевого значення.

Відповідно до чинного законодавства, місцевий референдум може проводитися з питань місцевого значення, якими можуть бути, наприклад, прийняття, зміна чи скасування рішень з питань, що відносяться до відання місцевого самоврядування, прийняття актів, які визначають зміст рішень рад та їх виконавчих органів.

Предметом місцевого референдуму не можуть бути питання, віднесені законом до відання органів державної влади.

Однією із найважливіших складових частин системи місцевого самоврядування виступають загальні збори громадян.

Збори скликаються в міру необхідності, але не менше одного разу на рік за місцем проживання громадян села, селища, мікрорайону, житлового комплексу, вулиці, кварталу, будинку для обговорення найважливіших питань місцевого значення. У їх роботі мають право брати участь громадяни з 18 років, що постійно проживають на відповідній території, депутати місцевих рад, представники державних органів, трудових колективів, об'єднань громадян.

Громадські слухання, які також є формою безпосередньої участі територіальної громади у вирішенні питань місцевого значення, відбуваються у формі зустрічей її членів з депутатами місцевої ради та посадовими особами місцевого самоврядування. Пропозиції, які вносяться за результатами громадських слухань, підлягають обов'язковому розгляду органами місцевого самоврядування. Порядок організації, періодичність і терміни їх проведення не визначені законодавчо і повинні бути закріплені статутом громади.

Територіальна громада є особливим суб'єктом місцевого самоврядування, поєднуючи в собі одночасно як функції низової адміністративно-територіальної одиниці, так і функції носія місцевого самоврядування, інституту місцевої влади. Вона виконує важливі суспільні функції з метою задоволення колективних потреб та захисту законних прав та інтересів громадян.

Білет №14(18)

1. Основні риси та різновиди альтернативних та не альтернативних партійних систем

Партійна система - сукупність та механізм взаємодії політичних партій даної країни, які реально змагаються за владу і мають вплив на вироблення державних курсів. В залежності від можливості заміни правлячої партії іншою партійні системи поділяють на альтернативні та неальтернативні. Неальтернативні партійні системи притаманні країнам з недемократичним режимом і характеризуються відсутністю боротьби за владу між політичними партіями, що призводить до незмінного знаходження при владі однієї партії. Така система історично знає декілька різновидів: однопартійна, фіктивна партійна, гегемоністська.

Однопартійна система притаманна тоталітарним режимам і характеризується необмеженим правлінням однієї партії, яка зростається з державним апаратом і своїми структурами замінює його; створення інших партій забороняється.

Фіктивна партійна система притаманна авторитарним режимам, встановленим внаслідок державних переворотів. За такої системи більшість політичних партій розпускаються; залишаються лише максимально лояльні до влади, які відіграють роль сателітів авторитарної верхівки та не ведуть боротьби за владу.

Сутність гегемоністської системи полягає у збереженні (або відновленні) багатопартійності як ширми для авторитарного режиму, за якого при владі постійно знаходиться одна партія, а всі інші штучно усуваються від владних змагань шляхом політичних маніпуляцій.

Альтернативні партійні системи відзначаються наявністю в країні кількох конкуруючих партій, кожна з яких завжди має можливість прийти до влади внаслідок перемоги на виборах. Відомі декілька різновидів альтернативних систем.

Система з домінуючою партією ззовні нагадує гегемоністську систему, адже за наявності кількох політичних партій при владі довший час знаходиться одна. Проте в даному випадку нездатність інших партій завоювати владу пояснюється не штучними обмеженнями або утисками перед і під час проведення виборів, а низькою популярністю цих партій серед населення, що зворотно пропорційно пов'язано з високим рівнем довіри виборців до правлячої партії.

Однією з найбільш зрозумілих для виборця і водночас найефективнішою є двопартійна система. Незважаючи на існування в країні багатьох політичних партій, при владі, змінюючи одна одну, знаходяться лише дві.

Подібною до двопартійної є двоблокова система, за якої за владу змагаються два стабільні блоки політичних партій, кожен з яких складається з кількох партій.

В багатьох країнах світу в тому чи іншому варіанті діє система багатопартійної роздробленості, яка характеризується формуванням урядів на основі нестійких багатопартійних коаліцій. Така система дозволяє краще репрезентувати інтереси різних соціальних груп, оскільки дозволяє створювати уряди представниками кількох політичних партій, але водночас такі уряди є нестабільними, а відтак - вони далеко не завжди можуть забезпечити політичну та економічну стабільність в державі.

2. Політична діяльність: суть, різновиди та рівні

Політична діяльність - специфічна форма активного ставлення людей до свого суспільного середовища, яка має на меті цілеспрямоване його регулювання та перетворення за допомогою фактора влади. Це комплекс дій як окремих осіб, так і великих груп людей і цілих народів, спрямований на здобуття та здійснення влади або впливу на неї. Прикладами політичної діяльності можуть бути: вибори, мітинги, пікетування, дебати в парламенті і т.д.

Політичну діяльність класифікують за визначеними критеріями: суб'єктами, об'єктами, змістом, спрямованістю, формою та результатами дій. Залежно від місця, яке суб'єкти політики займають у суспільній та політичній ієрархії, виділяють два основних рівні політичної діяльності:

елітарний рівень функціонування владних структур і здійснення ними своєї регулятивної діяльності стосовно: самих себе; суспільних груп; основних сфер суспільного життя (суспільних відносин);

рівень масової участі (або масової політики), через розмаїті форми якої народ здійснює свій суверенітет; реалізує своє право контролю за діяльність владних структур; чинить тиск на владні структури, заявляючи про свої потреби або вимагаючи їх задоволення на груповому та індивідуальному рівнях. На цьому рівні відбувається формування організацій, рухів, партій для безпосередньої участі в політичному процесів на вищому державному рівні.

За кількістю та ступенем взаємозалежності суб'єктів політики діяльність може бути:

індивідуальна: індивідуальний акт протесту, особиста публічна маніфестація поглядів (у пресі, на мітингу), відставка політика під впливом самостійного рішення тощо;

колективна: сума індивідуальних дій з мінімальним ступенем організації (демонстрація, що виникає стихійно під впливом масових емоцій);

групова: суб'єктом політичних дій виступають суспільні групи з певною самосвідомістю, стійкою єдністю, організацією і програмою дій (політичний страйк, повстання);

загальносуспільна (національно-визвольна боротьба, революція).

За типом об'єктів виділяють:

діяльність, спрямовану безпосередньо на здобуття влади (боротьба за владні повноваження);

діяльність, спрямовану на створення, удосконалення і заміну політичних інститутів (владно-управлінських структур, політичних і правових норм);

діяльність, спрямовану на вироблення, здійснення або модифікацію політичних курсів (регулювання суспільних відносин).

Відповідно до цього критерію політична діяльність буває:

інноваційна, орієнтована на впровадження нових інституцій і на оновлення політичних курсів держави;

стабілізуюча, що прагне зберегти все цінне в існуючих політичних структурах, відносинах, формах діяльності, примирити суперечності й не допустити деструктивних, руйнівних змін;

консервуюча, націлена на недопущення суттєвих змін узагалі;

реставраційна, тобто протилежна до інноваційної, спрямована на відновлення важливих інститутів і форм суспільного життя.

Залежно від характеру і методів політичних дій, що їх застосовують для запровадження змін, в інноваційній діяльності виділяють революційну і реформаторську діяльність. Реформи є найпоширенішим різновидом політичних інновацій. Вони є складним процесом поступового перетворення існуючої суспільної системи та її окремих елементів - без руйнування основ цієї системи. Реформи переважно започатковують владні структури. Якщо вони зачіпають існуючі суспільні відносини достатньо глибоко, то їх називають „революцією згори”.

Революція також є інноваційною діяльністю. Але вона передбачає глибшу, порівняно з реформами, трансформацію суспільно-політичної системи, зміни в системі владних відносин - захоплення влади новими політичними силами, найчастіше насильницькими методами, та залучення до цієї діяльності широких верств населення. Революції як загальнонаціональні, загальносистемні процеси можуть мати як інноваційний, так і реставраційних характер.

Білет №15(19)

1. Виборчі системи: суть, типологія, основні переваги і недоліки

Представництво політичних партій у парламентах, їх вплив на політичне життя, а інколи і вид партійної системи, що склалася у певній країні, значною мірою залежать від прийнятої у даній країні системи підрахунку голосів, принципів визначення переможців, які визначають сутність поняття “виборча система”. Наслідком застосування різних виборчих систем може бути формування різного персонального складу парламенту.

Історично відомі три види виборчих систем: мажоритарна, пропорційна і змішана.

Для мажоритарної виборчої системи характерний поділ країни на одномандатні виборчі округи. Від кожного округу обирається один депутат. Така система має два різновиди. Перший - мажоритарна система відносної більшості - автоматично проголошує переможцем кандидата, який набрав більше голосів виборців, ніж суперник. Друга - мажоритарна система абсолютної більшості - проголошує переможцем кандидата, який набрав більше половини голосів, що були подані виборцями.