Як вже зазначалося, місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади (частина друга статті 1 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» [7, с. 18]). Разом з тим, інститут місцевих державних адміністрацій в сучасному вигляді формувався впродовж близько десяти років, і навіть прийняття Конституції України не дало однозначної відповіді на запитання, яке має бути, на наш погляд першим, серед інших, які ставляться претенденту на заняття вакантної посади державного службовця в обласних (а загалом - і всіх інших) державних адміністрацій, - яким же є основне призначення обласних державних адміністрацій?

Спробуємо дати відповідь на поставлене запитання з огляду на нормативні акти, що були або є підставою для діяльності місцевих державних адміністрацій.

Якщо розглянути перелік актів законодавства, яке регулювало питання створення i організації діяльності місцевих органів державної влади в Україні - місцевих Рад народних депутатів, а згодом - місцевих державних адміністрацій, варто вiдмiтити, що таких актів було за цей час більше двадцяти. Ми проаналізуємо лише деякі, що на наш погляд, мали надзвичайно важливе значення для історії розвитку інституту місцевих органів виконавчої влади в Україні. Це, зокрема, Закон «Про мiсцевi Ради народних депутатів та мiсцеве самоврядування» [10]. Окрім того, слід звернути увагу на наступні нормативно-правові акти:

Закон Української РСР від 5 грудня 1990 року «Про бюджетну систему Української РСР» [11];

Закон України від 3 лютого 1994 року «Про формування мiсцевих органiв влади i самоврядування» [12];

Закон України від 24 лютого 1994 «Про вибори депутатів i голiв сiльських, селищних, районних, мiських, районних у мiстах, обласних рад» [13];

Конституційний Договір від 8 червня 1995 року «Про державну владу i мiсцеве самоврядування в Україні» [14];

Указ Президента України від 21 серпня 1995 року «Про Положення про обласну, Київську, Севастопольську мiську державну адмiнiстрацiю та Положення про районну, районну у мiстах Києвi та Севастополi державну адмiнiстрацiю» [15].

До 1990 року головну роль в органiзацiї та дiяльностi органiв влади в Україні відігравала структура комунiстичної партiї. На кожному рiвнi адмiнiстративно-територiального устрою iснувала вiдповiдна партiйна структура: (обком, райком, міськком), а всі керівники рад чи виконкомів обов`язково належали до правлячої партiї. Тому ніякої автономності органiв місцевої влади не було i не могло бути, а партiйна вертикаль забезпечувала реалiзацiю «демократичного централiзму». Саме партiйнi органи приймали головнi рішення в державі як на загальнодержавному, так і на місцевому рівнях. Вiдповiдали ж за всі негаразди саме виконавчi органи рад. Самi ж ради (які на той час мали свої виконавчі органи) були чисто декоративними органами, якi збирались лише два рази в рік на одноденні сесії.

За Конституцією України 1978 року [16, с. 4] вся влада в Україні концентрувалась по лiнiї Рад, де Верховна Рада України здiйснювала всю повноту влади вiд iменi України. Верховна Рада формувала Уряд - Раду мiнiстрiв, здiйснювала iншi кадровi призначення, мала право скасування рiшень органiв виконавчої влади та розпуску мiсцевих рад всiх рiвнiв.

Пiсля всенародного обрання Президента 1 грудня 1991 року почалось внесення змiн i доповнень до Конституцiї та вiдповiдна зміна українського законодавства. На початку 1992 року, у лютому - березнi були прийнятi два нових закони «Про представника Президента України» [18] та «Про мiсцевi Ради народних депутатів та мiсцеве i регiональне самоврядування»[19].

Закон визначав Представника Президента найвищою посадовою особою державної виконавчої влади в областi i районi. На нього покладалось загальне керiвництво мiсцевою державною адмiнiстрацiєю, виконання районного та обласного бюджетiв, контроль за дотриманням Конституцiї та законодавства. Варто вiдмiтити, що цей закон був досить загальним. Всi iншi питання дiяльностi адмiнiстрацiй мали регулюватись актами Президента України. Нова редакцiя, названого вище закону, була прийнята 26 березня 1992 року після схвалення 5 березня 1992 року закону «Про представника Президента України» Врахувала передачу частини повноважень вiд обласних та районних рад Представникам Президента. Головним тут було те, що на районному i обласному рiвнi ради народних депутатів позбавлялись власних виконавчих органiв i носили характер виключно представницьких органiв. Введення інституту Представників Президента мало остаточно лiквiдувати радянську модель влади i створити систему влади, де поєднується принцип забезпечення в регiонах державного управління через мiсцевi державна адмiнiстрацiй з широкою самодiяльнiстю громадян в населенних пунктах через органи самоврядування з досить широкими повноваженнями.

Вiд грудня 1990 до березня 1992 року в Україні дiяла перша редакцiя Закону «Про мiсцевi Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядуання». Пiсля проголошення незалежностi України в 1991 роцi структура влади в державi почала суттєво змiнюватись. А сама влада, вiдповiдно до положень Декларацiї про державний суверенiтет України [17, с. 3] почала будуватись за принципом її розподiлу на законодавчу, виконавчу i судову. Cаме в цей перiод в Україні вiдбувся реальний розподiл влади на законодавчу - яку уособлювала Верховна Рада та виконавчу - яку очолив Президент. За цiєю моделлю Президент одержав виконавчу вертикаль iз представникiв Президента в областях i районах, якi здiйснювали державну виконавчу владу i контролювали органи мiсцевого самоврядування з питань здiйснення ними делегованих державних функцiй i дотримання Конституцiї i законiв України. На районному i обласному рiвнi ради народних депутатів позбавлялись власних виконавчих органiв i носили характер виключно представницьких органiв. На рiвнi населених пунктiв функцiонувало реальне самоврядування. Представники Президента в областях i районах фактично не мали виходу на Кабiнет Мiнiстрiв, а адмiнiстрацiя Президента не могла забезпечити тiсної взаємодiї мiж мiсцевими державними адмiнiстрацiями та Урядом [20].

Пiсля лiквiдацiї iнституту Представникiв Президента в областях i районах в червнi 1994 року в Україні вертикаль державної виконавчої влади булла зруйнована, а формальне пiдпорядкування виконкомів по здiйсненню делегованих державних функцiй i їх автономнiсть у виконаннi функцiй самоврядування, та й ще при умовi обрання голiв рад всiм населенням стало неефективним.

У груднi 1994 року Президент внiс на розгляд Верховної Ради України проект конституцiйного закону «Про державну владу i місцеве самоврядування в Україні». Пiврiчнi дебати навколо проекту цьогозакону закiнчились пiдписанням мiж Президентом України та Верховною Радою України унiкального з правової точки зору документу - Конституцiйного Договору. Цей документ був поставлений в рiвень з Конституцiєю України, причому i Конституцiя i все iнше українське законодавство могли застосовуватись лише в частинi, що не суперечило цьому договору. За Конституцiйним договiром, пiдписаним 8 червня 1995 року було утворено систему органiв мiсцевих державних адмiнiстрацiй, якi пiдпорядковувались по вертикалi знизу до-верху, аж до Президента України. Знову ж, як в часи 1992 - 94 рокiв, обласнi i районнi ради позбавились своїх виконавчих органiв, а самоврядування формально залишилось лише на рiвнi населених пунктiв.

При цьому голова ради та глава вiдповiдної державної адмiнiстрацiї за цією схемою - одна i та ж особа, обрана всiм населенням саме, як голова ради. Крiм того, Конституцiйний договiр фактично вивiв державну виконавчу владу з пiд впливу парламенту.

В розвиток Конституцiйного договору було прийнято ще два важливих документи:

21 серпня 1995 року Указ Президента України «Про Положення про обласну, Київську, Севастопольську мiську державну адміністрацію та Положення про районну, районну у мiстах Києвi та Севастополі державну адмiнiстрацiю» [21],

30 грудня 1995 року - Указ Президента України «Про делегування повноважень державної виконавчої влади головам та очолюваним ними виконавчим комiтетам сiльських, селищних i міських Рад» [22]. За цими указами мiсцева державна адмiнiстрацiя одержала ряд повноважень, якi навiть теоретично не можуть передаватись державнiй виконавчiй владi: право вносити змiни в бюджет та встановлювати мiсцевi податки.

Сьогодні голови місцевих державних адміністрацій призначаються Президентом за поданням Кабiнету Мiнiстрiв України. Місцеві державні адміністрації сьогодні здійснюють виконавчу владу на місцях, а також контроль за рiшеннями органiв самоврядування. Разом з тим, вказана структура за тривалий строк свого існування в такому вигляді (з 1997 року) показала свою недосконалість [23].

1.3 Роль правотворчості обласних державних адміністрацій в здійсненні державної політики та державного управління. Види правотворчості

Кожна людина в своїй діяльності свідомо чи не свідомо керується певними правилами. Ці правила різноманітні як за замістом, так і за способами виникнення. Без існування правил, що регулюють поведінку людей, було б неможливим існування суспільства.

Мистецтво управляти державою та суспільством називається політикою: політика (грецьк. ?? ????????) - мистецтво управління державою та суспільством [24]. Призначення політики полягає в тому, що вона :

є інструментом реалізації владно значущих інтересів соціальних груп;

покликана забезпечувати урегульованість і порядок соціальних процесів і відносин, умов матеріального суспільного виробництва і сумісної праці;

забезпечує як спадкоємність, так й інноваційність суспільного розвитку. Інновація проявляється в обґрунтуванні і реалізації нових моделей розвитку;

необхідна для того, щоб раціоналізувати суспільні відносини, залагодити соціальні протиріччя і направити ситуацію на пошук зважених рішень [25, с. 64 - 79]. Тобто, політика покликана забезпечити стабільність управління процесами, що відбуваються у суспільстві.

Управління являє собою процес упорядкованого впливу на систему, який здійснюється у відповідності із властивою їй внутрішньою логікою розвитку, притаманними їй об'єктивними закономірностями, і протистоїть дезорганізації [26, с. 5 - 6]. Управління буває стихійним і свідомим, таким , що носить цілеспрямований характер. Отже суспільство - система, відносини в якій часто потребують цілеспрямованого упорядкування, упорядкування, що здійснюється суб'єктами політики.

Переважна більшість вітчизняних науковців, які займаються вивченням різних напрямків науки державного управління ( Авер'янов В.Б, Алексєєв С.С., Скуратівський В.А., Тертичка В.В. т.д.) єдині в тому, що основним суб'єктом політики є держава, яка частіше всього розглядається або ж як апарат управління суспільством - сукупність державних установ, - або ж як особливий спосіб організації політико-територіальної (політико-правової) влади в суспільстві. Тобто діяльність державних інституцій має бути зорієнтована на вирішення проблеми чи сукупності проблем, які ґрунтуються на суспільних цінностях. Власне це і є одним з основних завдань діяльності держави. Як зазначають В.Тертичка та В.Ребкало, результати політики містять законодавчі акти, укази, постанови, юридичні рішення та ін., що має своїм наслідком конституювання державної політики. Сюди також належать відповідні програми й послуги з боку державних органів, спрямовані на вирішення суспільних проблем [27, с. 15].

Як стверджують Ковальський В.С., Козінцев І.П., - від часу виникнення правової регуляції, громадяни свідомо чи несвідомо, але постійно виконують певні правові ролі, дотримуючись або пристосовуючись до певних вимог, дозволів або заборон. Ці правові ролі є суть суспільна необхідність, обов'язковість та виконуваність юридичних приписів, а також настання усіх тих наслідків, які мають бути при невиконанні певних регуляцій або порушені правового порядку [28, с. 13].

Таким чином, держава, в особі уповноважених органів (апарату держави) здійснюючи основне своє призначення - управління суспільством задля вирішення проблем, приймає відповідні рішення, а фактично - правила поведінки. Правило поведінки загального характеру, що встановлене (санкціоноване) державою, яке забезпечується її цілеспрямованою діяльністю, в теорії держави і права називають нормою права. Саме норма права є первинним елементом системи права.

В своїй відомій роботі “Метаморфози влади” Елвін Тоффлер писав: “Весь світ, і капіталістичний, і соціалістичний, залежить від закону. За кожним контрактом, кожним борговим зобов'язанням, кожним завдатком, кожною сумісною угодою, будь-якою страховою політикою, будь-яким дебетом і кредитом в кінцевому варіанті стоїть закон” [29, с.63]. Тофлер розглядає закон як інструмент насильства в руках держави, в руках влади.

Таким чином, безсумнівно, що правотворчість є частиною управлінської діяльності держави, адже саме завдяки правотворчості створюються загальнообов'язкові правила поведінки, що справляють вплив на суспільні відносини.

Правотворчість - функція держави. Власне, це одна із форм державного управління, форм діяльності держави в особі компетентних органів, які уповноважені (у передбачених законом випадках) готувати, видавати або вдосконалювати нормативно-правові акти.

Здійснюючи правотворчу діяльність, обласна державна адміністрація повинна діяти у межах, встановлених Конституцією та законами України. Прийняття актів облдержадміністрації - вторинний процес. Шляхом прийняття вказаних актів в основному реалізується право, виражене в законах. Але на практиці часто зустрічаються приклади того, як в підзаконних актах формулюються первісні норми права, що не мають своєї основи в законі. Щодо первісних норм (виходячи з того, що первісна норма - це встановлене державною правило поведінки, яке безпосередньо врегульовує ті чи інші суспільні відносини) - погоджуємося з думкою, що в нормальних умовах така практика є небажаною, оскільки відшукати право і сформулювати його належним чином вбачається за можливе лише в ході парламентської процедури, в межах оптимально організованого законотворчого процесу [1, с. 331], разом з тим, певні суспільні відносини можуть бути врегульовані лише з врахуванням місцевих особливостей (наприклад встановлення відповідних цін і тарифів в регіонах, встановлення правил, що регламентують порядок проведення конкурсу на здійснення пасажирських перевезень автомобільним транспортом і та ін.).

Правотворчість можуть здійснювати український народ (шляхом всеукраїнського та місцевого референдумів), місцеві громади (на зборах, сходах або через обрані ними органи). Саме завдяки такій діяльності правова система підтримується в активному стані, запроваджуються, змінюються чи скасовуються правові норми.

В теорії права можна знайти велику кількість класифікацій правотворчості: за об'єктами, за суб'єктами, за часом, за юридичною силою актів т.д.

Види правотворчості як громадянського суспільства, так і держави можна класифікувати за різними критеріями. Основний вид правотворчості, до яких, зокрема, відноситься й правотворчість обласних державних адміністрацій - правотворчість державних органів і посадових осіб.

Розглядаючи види правотворчості держави за юридичною силою актів, можна виокремити:

1. Законодавчу діяльність, тобто діяльність, пов'язану з підготовкою і прийняттям законодавчих актів (законотворчість).

У правотворчості України головну роль відіграє законодавчий орган держави - Верховна Рада. Вона має монопольну законотворчу компетенцію, тобто виключне право на прийняття законів і коло повноважень щодо їх прийняття, передбачені Конституцією та законами України, її законотворчість - провідна частина правотворчості і основної конституційно-правової форми прийняття законів державою. При здійсненні власної правотворчості обласні державні адміністрації обов'язково повинні враховувати вимоги законів України. Звичайно, обласні державні адміністрації не здійснюють законодавчу діяльність. Разом з тим, на наш погляд, можна стверджувати, що обласні державні адміністрації можуть і повинні відігравати значну роль в процесі правотворчості. Адже обласна державна адміністрація - елемент органів виконавчої влади на місцях, що власне і витікає з одного із принципів правотворчості. І якщо ми говоримо, що право - річ об'єктивна, то хто ж, як не місцеві органи виконавчої влади повинні першими помічати початок формування об'єктивних передумов права та подавати пропозиції у встановленому порядку (наприклад, шляхом звернення до Кабінету Міністрів України або ж через народних депутатів України) законодавцю щодо їх законодавчого закріплення?

Саме місцеві органи виконавчої влади мають бути першими, хто виходить з ініціативою щодо необхідності змін чи доповнень або про втрату чинності законодавчими актами.

Згідно чинного законодавства обласні державні адміністрації мають таку можливість, хоча і не є суб'єктом законодавчої ініціативи. Ця можливість ними реалізується в порядку, визначеному Тимчасовим Регламентом Кабінету Міністрів України, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 5 червня 2000 р. N 915 [30, с. 43], де зазначено, що обласні держадміністрації у разі потреби подають пропозиції щодо розроблення законопроектів центральним органам виконавчої влади, до компетенції яких належить питання, що передбачається врегулювати законопроектом.

2. Підзаконна правотворча діяльність, тобто діяльність, пов'язана з підготовкою і прийняттям підзаконних актів (підзаконна правотворчість)[2, с. 334].

Правотворчість інших державних органів України (правотворчістю займаються практично всі державні органи) здійснюється на підставі і відповідно до чинних законів, прийнятих Верховною Радою.

Вже стверджувалося, що юридична чинність прийнятих державними органами нормативно-правових актів залежить від рівня і обсягу їх повноважень, які визначаються місцем їх в системі органів держави та державного управління (Президент, Кабінет Міністрів, міністерства, відомства, голови державних адміністрацій на місцях, органи місцевого самоврядування та ін.).

На рис. 1.1 ми можемо бачити місце обласної державної адміністрації в системі органів влади.

Схема 1.

Для обласних державних адміністрацій властивим є виконання функцій делегованої правотворчості, головними ознаками якої є:

1. Делегована правотворчість полягає у попередньому дозволі органу держави іншому органу (або організації) видавати нормативно-правові акти з регулювання відносин, що входять до предмета відання першого.

2. Делегуються лише окремі повноваження, у результаті чого відбувається тимчасове розширення повноважень органу, якому вони делегуються.

3. Делегування повноважень можливе на визначений час або без зазначення строків. При делегуванні повноважень на певний строк не потрібно видання правового акта, що відкликає повноваження: вони припиняються автоматично. При делегуванні без зазначення строків повноваження можуть бути відкликані в будь-який час за рішенням органу, який делегує.

4. Делегувати повноваження може лише вищий орган нижчому,

5. Повноваження можуть делегуватися органом у межах його компетенції (той, хто делегує, не може передати більше повноважень, ніж має сам, і не може передати ті повноваження, яких не має).

6. Делегування повноважень відбувається у формі письмового компетенційного акта.

7. Орган, що делегує, обов'язково зберігає контроль за здійсненням делегованих повноважень.

В контексті діяльності обласних державних адміністрацій можна стверджувати, що обласним державним адміністраціям властиве виконання двох груп делегованих повноважень. Перша група - повноваження місцевого самоврядування, делеговані обласним державним адміністраціям відповідними радами. Друга - окремі повноваження інших органів виконавчої влади вищого рівня, що передаються Кабінетом Міністрів України місцевим державним адміністраціям в межах, визначених законом. На наш погляд дана норма закону потребує уточнення, оскільки визначений порядок не є чіткім. Так, якщо повноваження передаються Кабінетом Міністрів України, то чи достатньо для такої передачі акту Кабінету Міністрів України, чи потрібен закон? І як та в якому законі має бути прописано про можливість делегування Кабінетом міністрів України певних повноважень?

Відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», - обласні державні адміністрації мають справу з такими делегованими повноваженнями:

· повноваження органів місцевого самоврядування, які районні та обласні ради делегують відповідним місцевим державним адміністраціям. Ці повноваження виписані в ст. 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [31], відповідно до норм якої районні, обласні ради делегують відповідним місцевим державним адміністраціям такі повноваження:

1) підготовка і внесення на розгляд ради проектів програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідно районів і областей, цільових програм з інших питань, а в місцях компактного проживання національних меншин - також програм їх національно-культурного розвитку, проектів рішень, інших матеріалів з питань, передбачених цією статтею; забезпечення виконання рішень ради;

2) підготовка пропозицій до програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідно областей та загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального та культурного розвитку України;

3) забезпечення збалансованого економічного і соціального розвитку відповідної території, ефективного використання природних, трудових і фінансових ресурсів;

4) підготовка і подання до відповідних органів виконавчої влади фінансових показників і пропозицій до проекту Державного бюджету України;

5) сприяння інвестиційній діяльності на території району, області;

6) об'єднання на договірних засадах коштів підприємств, установ та організацій, розташованих на відповідній території, і населення, а також бюджетних коштів на будівництво, реконструкцію, ремонт та утримання на пайових засадах об'єктів соціальної і виробничої інфраструктури, шляхів місцевого значення та на заходи щодо охорони праці та охорони навколишнього природного середовища;

7) залучення в порядку, встановленому законом, підприємств, установ та організацій, які не належать до комунальної власності, до участі в обслуговуванні населення відповідної території, координація цієї роботи;

8) затвердження маршрутів і графіків руху місцевого пасажирського транспорту незалежно від форм власності, узгодження цих питань стосовно транзитного пасажирського транспорту;

9) підготовка питань про визначення у встановленому законом порядку території, вибір, вилучення (викуп) і надання землі для містобудівних потреб, визначених містобудівною документацією;

10) організація охорони, реставрації, використання пам'яток історії та культури, архітектури і містобудування, палацово-паркових, паркових та садибних комплексів, природних заповідників місцевого значення;

11) підготовка висновків щодо проектів місцевих містобудівних програм відповідних адміністративно-територіальних одиниць, що затверджуються сільськими, селищними, міськими радами;

12) видача відповідно до законодавства забудовникам архітектурно-планувальних завдань та технічних умов на проектування, будівництво, реконструкцію будинків і споруд, благоустрій територій та надання дозволу на проведення цих робіт;

13) забезпечення відповідно до законодавства розвитку науки, усіх видів освіти, охорони здоров'я, культури, фізичної культури і спорту, туризму; сприяння відродженню осередків традиційної народної творчості, національно-культурних традицій населення, художніх промислів і ремесел, роботі творчих спілок, національно-культурних товариств, асоціацій, інших громадських та неприбуткових організацій, які діють у сфері освіти, охорони здоров'я, культури, фізичної культури і спорту, сім'ї та молоді;

14) підготовка і подання на затвердження ради пропозицій щодо організації територій і об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, що підлягають особливій охороні; внесення пропозицій до відповідних державних органів щодо оголошення природних та інших об'єктів, що мають екологічну, історичну, культурну або наукову цінність, пам'ятками історії або культури, які охороняються законом;

15) вжиття необхідних заходів щодо ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій відповідно до закону, інформування про них населення, залучення в установленому законом порядку до цих робіт підприємств, установ та організацій, а також населення;

16) координація на відповідній території діяльності місцевих землевпорядних органів;

17) здійснення контролю за використанням коштів, що надходять у порядку відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, пов'язаних із вилученням (викупом) земельних ділянок;

18) забезпечення виконання заходів з відстеження результативності регуляторних актів, прийнятих районними, обласними радами.

Крім повноважень, зазначених у частині першій статті 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», обласні ради делегують обласним державним адміністраціям такі повноваження:

1) визначення відповідно до закону розміру відрахувань підприємствами, установами та організаціями, що надходять на розвиток шляхів загального користування в області;

2) погодження у випадках, передбачених законом, з відповідними сільськими, селищними, міськими радами питань щодо розподілу коштів за використання природних ресурсів, які надходять до фондів охорони навколишнього природного середовища;

3) підготовка проектів рішень про віднесення лісів до категорії захисності, а також про поділ лісів за розрядами такс у випадках і порядку, передбачених законом;

4) прийняття у встановленому законом порядку рішень про заборону використання окремих природних ресурсів загального користування;

5) визначення відповідно до законодавства режиму використання територій рекреаційних зон;

6) затвердження для підприємств, установ та організацій, розташованих на відповідній території, лімітів викидів і скидів забруднюючих речовин у довкілля та лімітів розміщення відходів у випадках, передбачених законом.

Закон також зазначає, що передача місцевим державним адміністраціям повноважень інших органів (тобто як вищестоящих органів виконавчої влади, так і органів місцевого самоврядування) супроводжується передачею їм відповідних фінансових, матеріально-технічних та інших ресурсів. Закон не визначає механізму передачі таких ресурсів, а також повернення таких ресурсів в разі, якщо раніше делеговані адміністрації повноваження рада повертає собі.

Виключно на пленарних засіданнях сесій обласних та районних рад відбувається заслуховування звітів голів місцевих державних адміністрацій, їх заступників, керівників управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій про здійснення місцевими державними адміністраціями делегованих їм радою повноважень. Місцеві державні адміністрації є підзвітними і підконтрольними відповідним районним, обласним радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними, обласними радами, а також у виконанні рішень рад з цих питань.

Більше того, районна, обласна рада може шляхом таємного голосування висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення і дає відповідній раді обґрунтовану відповідь. А якщо недовіру голові районної, обласної державної адміністрації висловили не менш як дві третини депутатів від загального складу відповідної ради, Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації.

· повноваження органів виконавчої влади, які Законом передано на виконання виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад. Обласні та районні державні адміністрації здійснюють контроль за виконанням даних повноважень.

Не зайвим буде звернути увагу на основні групи таких повноважень. Так, відповідно до норм Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виконавчі органи сільських, селищних, міських рад забезпечують виконання делегованих повноважень:

у сфері соціально-економічного і культурного розвитку, планування та обліку;

в галузі бюджету, фінансів і цін;

щодо управління комунальною власністю;

в галузі житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв'язку;

у галузі будівництва;

у сфері освіти, охорони здоров'я, культури, фізкультури і спорту;

у сфері регулювання земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища;

у сфері соціального захисту населення;

в галузі зовнішньоекономічної діяльності;

щодо забезпечення законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян.

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачає, що з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - виконавчі органи сільських, селищних, міських рад є підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.

Постановою Кабінету Міністрів України від 9 березня 1999 р. N 339 затверджено «Порядок контролю за здійсненням органами місцевого самоврядування делегованих повноважень органів виконавчої влади» [32]. Відповідно до норм вказаного Порядку контроль за здійсненням органами місцевого самоврядування делегованих повноважень органів виконавчої влади покладається на відповідні місцеві держадміністрації та Раду міністрів Автономної Республіки Крим, а у випадках, передбачених законодавством, - на міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, їх територіальні органи. Контроль здійснюється шляхом аналізу актів органів місцевого самоврядування, надання органами місцевого самоврядування інформації про виконання делегованих повноважень органів виконавчої влади, проведення перевірок діяльності виконавчих органів сільських, селищних, міських рад. Таким чином - основне, на що звертається увага при здійсненні контролю - це правотворчість в контексті забезпечення делегованих повноважень.