Конституційне право людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля та його забезпечення в системі місцевого самоврядування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ЗАКОНОДАВСТВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

НА БЕЗПЕЧНЕ ДЛЯ ЖИТТЯ І ЗДОРОВ'Я ДОВКІЛЛЯ

ТА ЙОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В СИСТЕМІ

МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

Спеціальність 12.00.02 - конституційне право

На правах рукопису

ІВАНЮШЕНКО Вікторія Вікторівна

УДК 342 : 352 (477)

Науковий керівник -

КРАВЧЕНКО Віктор Віталійович,

кандидат юридичних наук, доцент

Київ - 2009

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Наукові і нормативно-правові засади конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля в Україні

1.1 Стан наукового дослідження проблематики права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля

1.2 Нормативно-правове закріплення права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля

Висновки до Розділу 1

РОЗДІЛ 2. Поняття, зміст та організаційно-правовий механізм забезпечення конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля

2.1 Поняття та зміст конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля

2.2 Юридичні гарантії конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля

2.3 Організаційно-правовий механізм забезпечення конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля. Місце і роль органів місцевого самоврядування в механізмі забезпечення права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля

Висновки до Розділу 2

РОЗДІЛ 3. Компетенція та повноваження, форми і методи діяльності органів місцевого самоврядування в сфері забезпечення конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля

3.1 Повноваження органів місцевого самоврядування в сфері забезпечення конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля

3.2 Форми і методи діяльності органів місцевого самоврядування в сфері забезпечення конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля

3.3 Проблеми удосконалення діяльності органів місцевого самоврядування із забезпечення конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля

Висновки до Розділу 3

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. За сучасних умов одним із найпріоритетніших напрямків подальшої розбудови України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави є забезпечення конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля.

Це обумовлено постійним зростанням рівня забруднення території України, який є одним з найвищих у Європі (на одного мешканця України припадає понад 500 тонн накопичених твердих побутових відходів); негативними соціально-екологічними наслідками Чорнобильської катастрофи; нераціональним, виснажливим використанням мінерально-сировинних природних ресурсів; застосуванням екологічно шкідливих технологій; неконтрольованим ввезенням в Україну екологічно небезпечних технологій, речовин і матеріалів; негативними екологічними наслідками військової та іншої екологічно небезпечної діяльності; природними катаклізмами та іншими загрозами в екологічній сфері.

В Конституції України зазначається, що людина, її життя і здоров'я, безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, утвердження і забезпечення її прав і свобод є головним обов'язком держави. Цей основоположний принцип чітко й однозначно відображає загальнополітичну позицію сучасної української держави і в повній мірі стосується і права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля. А враховуючи те, що людина проживає в певному населеному пункті, тобто на території юрисдикції відповідних органів місцевого самоврядування, то забезпечення безпечного для життя і здоров'я довкілля може розглядатися як важливе завдання не лише держави, а й місцевого самоврядування. Саме місцеве самоврядування спроможне створити такі ефективні механізми, які б сприяли повній реалізації конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля. Важливим завданням місцевого самоврядування є створення гідного середовища існування людини, а це можливо шляхом реалізації передбачених законом його повноважень у цій сфері. Гуманістичний характер місцевого самоврядування та його органічний зв'язок з правами людини і громадянина - безперечний. В той же час, сьогодні фактично відсутні комплексні наукові дослідження, які були б присвячені висвітленню феномену місцевого самоврядування через призму прав і свобод людини і громадянина взагалі та конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля зокрема.

Також залишаються не в повній мірі визначеними теоретичні засади забезпечення конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля, місце і роль місцевого самоврядування в механізмі забезпечення цього права, різними науковцями неоднозначно розглядається поняття та зміст вказаного конституційного права людини і громадянина. Зазначені питання отримали лише часткове висвітлення в юридичній літературі й потребують подальшого ґрунтовного опрацювання.

Зокрема, з огляду на завдання місцевого самоврядування в цій сфері, нагальним є комплексний аналіз місця і ролі органів місцевого самоврядування в механізмі забезпечення конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля, який ще не проводився у вітчизняній юридичній науці. Крім того, поза увагою дослідників ще залишаються питання чіткого визначення власних і делегованих повноважень органів місцевого самоврядування у галузі забезпечення конституційних екологічних прав людини та їхнього матеріально-фінансового забезпечення. Не в повному обсязі також досліджувалися форми і методи діяльності вказаних органів з реалізації цих повноважень.

Актуальність цієї роботи визначається також практичною необхідністю вдосконалення національного законодавства у сфері забезпечення конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля, у тому числі і законодавства, яке регламентує діяльність органів місцевого самоврядування із забезпечення зазначеного права.

Враховуючи вищевикладене, дослідження змісту конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля та його забезпечення в системі місцевого самоврядування уявляється актуальною науковою проблемою.

Науково-теоретичною базою даного дослідження стали праці вітчизняних та зарубіжних вчених, роботи яких присвячені проблемам права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля та ролі місцевого самоврядування в механізмі його забезпечення, авторами яких є: С. Алексєєв, В. Андрейцев, Г. Анісімова, О. Баб'як, Н. Барбашова, О. Батанов, М. Баймуратов, А. Бережнов, М. Бринчук, С. Боголюбов, М. Васильєва, Л. Воєводін, К. Волинка, О. Волков, С. Гавриш, А. Георгіца, С. Грицкевич, М. Гуренко, Р. Давидов, І. Дмитренко, Т. Заворотченко, Г. Задорожня, О. Зайчук, Н. Ілларіонова, В. Кампо, В. Карпунов, Н. Кобецька, О. Колбасов, А. Колодій, В. Копєйчиков, О. Копиленко, В. Костицький, А. Котелевець, В. Кравченко, С. Кравченко, М. Краснова, В. Кукса, О. Кушніренко, Є. Лукашева, М. Малишко, Н. Малишева, Н. Мяловицька, Н. Нижник, А. Олійник, Н. Онищенко, В. Погорілко, М. Пітцик, Х. Приходько, М. Пухтинський, П. Рабінович, Б. Розовський, Т. Слінько, Є. Тихонова, Г. Тищенко, Ю. Тодика, О. Фрицький, В. Чиркин, В.Шаповал, Ю. Шемшученко та інші.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано як складова загального плану науково-дослідної роботи Інституту законодавства Верховної Ради України, зокрема, програми “Стратегія розвитку законодавства України” (державний реєстраційний № 0103U007975).

Мета та завдання дослідження. Метою дисертації є розробка теоретичних положень та практичних рекомендацій щодо вдосконалення механізму забезпечення конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля в Україні.

Для досягнення зазначеної мети дослідження у дисертації зосереджено увагу на вирішенні таких завдань:

з'ясувати місце права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля у системі конституційних прав і свобод людини і громадянина та визначити його структуру;

сформулювати авторське визначення поняття та змісту конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля;

дослідити генезу права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля на різних етапах становлення української державності;

проаналізувати концептуальні проблеми механізму забезпечення права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля та з'ясувати місце і роль місцевого самоврядування в цьому механізмі;

дослідити систему гарантій конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля;

на основі аналізу законодавства та узагальнення практики діяльності органів місцевого самоврядування у сфері забезпечення конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля сформулювати пропозиції щодо удосконалення її організаційно-правових основ.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що складаються в процесі реалізації конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля та його забезпечення в системі місцевого самоврядування.

Предметом дослідження є конституційне право людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля та практика його забезпечення в системі місцевого самоврядування України.

Методи дослідження. Методологічну основу дисертаційного дослідження становлять як загальнонаукові (діалектичний, системний тощо) так і спеціальні (порівняльно-правовий, нормативно-юридичний, структурно-функціональний, статистичний, формально-логічний тощо) методи. Так, за допомогою діалектичного методу досліджується становлення та розвиток права на безпечне для життя і здоров'я довкілля в загальній системі прав людини. Системний метод дозволив проаналізувати досліджуване право, визначити його місце в системі інших прав, місце і роль органів місцевого самоврядування в механізмі забезпечення права на безпечне для життя і здоров'я довкілля. На основі порівняльно-правового методу проведено аналіз положень національного, зарубіжного та міжнародного законодавства для зіставлення юридичних понять, явищ і процесів, визначення їх загальних та спеціальних ознак. Нормативно-юридичний метод дав можливість з'ясувати обсяг і зміст правового регулювання досліджуваного права. Структурно-функціональний метод застосовувався, зокрема, при дослідженні повноважень місцевого самоврядування в сфері забезпечення права на безпечне для життя і здоров'я довкілля та їх розподіл між елементами системи місцевого самоврядування. Статистичний метод був використаний для аналізу кількісних факторів, що використовувались в процесі дослідження. Формально-логічний метод дозволив обґрунтовано запропонувати визначення права на безпечне для життя і здоров'я довкілля.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що запропонована дисертаційна робота є одним із перших комплексних досліджень проблеми поняття та змісту конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля, теоретичних засад забезпечення його в системі місцевого самоврядування.

Наукова новизна дисертаційного дослідження конкретизується в теоретичних положеннях, висновках та пропозиціях, найважливішими з яких є такі: вперше: запропоновано періодизацію процесу становлення та розвитку інституту права на безпечне для життя і здоров'я довкілля в Україні, що включає такі основні етапи:

I етап: кінець 30-х років - до прийняття Конституції СРСР 1977 р. (відповідно Конституції УРСР 1978 р.);

II етап: 1977 р. - друга половина 80-х років;

III етап: 1986 р. - до прийняття Конституції України 1996 р.;

IV етап: після прийняття Конституції України 1996 р.;

сформульовано авторське визначення поняття “конституційне право людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля” як закріплена в Конституції України і гарантована державою сукупність історично обумовлених ступенем розвитку суспільства можливостей кожного вільно користуватися безпечним довкіллям, стан якого відповідає встановленим нормативам його якості, з метою задоволення своїх життєво важливих потреб та інтересів;

з'ясовано, що за своїм змістом це право включає такі групи можливостей: по-перше, проживати у навколишньому середовищі, яке відповідає вимогам екологічної безпеки; по-друге, звернутися про сприяння в реалізації права на безпечне довкілля до органів державної влади і місцевого самоврядування, до установ, організацій незалежно від форм власності, до компетенції яких належить вирішення порушених у зверненнях питань; по-третє, вимагати від інших осіб дотримання правил забезпечення безпечного довкілля; по-четверте, у будь-який час звернутися до суду або захистити своє право на безпечне довкілля в інший спосіб, не забороненими законом засобами;

здійснено класифікацію нормативно-правових актів - джерел інституту права на безпечне для життя і здоров'я довкілля в Україні, за предметом правового регулювання та цільовою спрямованістю, на три групи: 1) нормативно-правові акти, в яких закладені основи формування інституту права на безпечне для життя і здоров'я довкілля; 2) нормативно-правові акти, в яких визначені зобов'язані суб'єкти щодо забезпечення права на безпечне для життя і здоров'я довкілля та їх правове становище; 3) нормативно-правові акти, в яких встановлюються забезпечувальні (охоронні) засоби реалізації права на безпечне для життя і здоров'я довкілля;

визначено поняття механізму забезпечення права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля, під яким розуміється комплекс системних заходів правового та організаційного характеру, які спрямовані на його практичну реалізацію, охорону і захист. Зроблено висновок про те, що в організаційно-правовому механізмі забезпечення конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля органи місцевого самоврядування займають особливе місце. Це зумовлено тим, що органи місцевого самоврядування здійснюють діяльність, яка, по-перше, обумовлена завданнями і функціями місцевого самоврядування як особливого виду публічної влади - влади територіальної громади, мета якої покращення умов життєдіяльності громади, надання якісних послуг її членам; по-друге, спрямована на виконання природоохоронної функції держави, реалізуючи при цьому важливі делеговані їм повноваження органів виконавчої влади в цій сфері;

запропоновано авторське визначення поняття “юридичні гарантії конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля” як встановлену Конституцією та законами України єдину систему юридичних умов (засобів, способів), які забезпечують здійснення досліджуваного права на всіх стадіях його реалізації та визначені законодавством завдання і повноваження органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо охорони і захисту права на безпечне довкілля, його відновлення в разі порушення та притягнення винних до відповідальності. Обґрунтовані підходи до побудови системи юридичних гарантій, які систематизовані на: конституційні та галузеві;

сформульовано визначення поняття “компетенція місцевого самоврядування в сфері забезпечення права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля ” як сукупність предметів відання та самоврядних повноважень елементів системи місцевого самоврядування, показано співвідношення зазначеного поняття з поняттям “компетенція органів місцевого самоврядування в сфері забезпечення права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля”, які охоплюють їхні як самоврядні, так і делеговані повноваження;

виходячи з нормативного визначення структури системи місцевого самоврядування, запропоновано здійснити таку класифікацію повноважень місцевого самоврядування в сфері забезпечення права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля: повноваження територіальної громади; повноваження сільських, селищних, міських рад; повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад; повноваження районних та обласних рад; повноваження органів самоорганізації населення;

дістало подальший розвиток:

висновок про місце права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля в системі основних прав людини і громадянина, яке, на думку автора, відноситься до окремого виду - екологічних прав і свобод;

думка про те, що з урахуванням положень ст. 21-24 Конституції України право на безпечне для життя і здоров'я довкілля відноситься до категорії невідчужуваних та непорушних суб'єктивних прав людини, як такі, що складають у теорії права категорію природних прав;

дослідження форм та методів діяльності органів місцевого самоврядування в сфері забезпечення конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля;

уточнено: поняття: “довкілля”, “безпечне довкілля”; “екологічна безпека”; “якість довкілля”;

удосконалено:

пріоритетні напрями подальшого вдосконалення діяльності органів місцевого самоврядування із забезпечення конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля;

обґрунтовано:

нову редакцію ст. 50 Конституції України, а саме: “Кожен має право на екологічно безпечне для життя і здоров'я довкілля…”;

нову редакцію п. 1 ст. 9 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”: “Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля”.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що висновки та пропозиції, які містяться в дисертаційному дослідженні, можуть сприяти процесу вдосконалення законодавства України в галузі регулювання конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля, а також удосконалення діяльності органів місцевого самоврядування у сфері його забезпечення.

Одержані результати дисертаційного дослідження як теоретичні, так і практичні можуть використовуватися у:

науково-дослідній сфері - для здійснення подальших досліджень проблематики конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля та його забезпечення в системі місцевого самоврядування;

нормотворчій діяльності - при розробці проектів нормативно-правових актів, що регулюють діяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування у забезпеченні реалізації права на безпечне довкілля;

правозастосовчій роботі - результати цього дослідження сприятимуть практичному забезпеченню права людини на безпечне для життя і здоров'я довкілля в діяльності органів місцевого самоврядування;

навчальному процесі - результати дослідження можуть бути використані при підготовці підручників, навчальних посібників з курсів “Конституційне право України”, “Екологічне право”, “Муніципальне право”, викладанні відповідних навчальних дисциплін, а також у науково-дослідницькій роботі викладачів та студентів юридичних вузів та факультетів;

виховній роботі - результати дослідження можуть бути використані для профілактичної роботи серед працівників органів місцевого самоврядування, всього населення України з підвищення рівня правової культури та правової свідомості.

Особистий внесок здобувача. Основні положення й висновки дисертації розроблені автором особисто і викладено в одноосібних наукових працях.

Апробація та впровадження результатів дисертації. Результати дослідження, викладені в дисертації, були обговорені в Комітеті з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України (акт впровадження № 06-19/15-577 від 24 травня 2006 р.), доповідалися і обговорювалися в Інституті законодавства Верховної Ради України, оприлюднені на науково-практичних конференціях, зокрема на: V Всеукраїнській науковій конференції “Проблеми державотворення, захисту прав людини в Україні” (м. Острог, 21-22 травня 2004 р.; тези опубліковані); VI Всеукраїнській науково-практичній конференції (м. Острог, 28-29 квітня 2005 р.; тези опубліковані); Міжвузівській науково-практичній конференції “Актуальні проблеми протидії правопорушенням у сфері господарської діяльності” (м. Ірпінь, 30 травня 2007 р.); II Міжнародній науково-практичній конференції “Від громадянського суспільства-до правової держави” (м. Харків, 25 квітня 2007 р.; тези опубліковані); IX Всеукраїнській науково-практичній конференції “Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні” (м. Острог, 30-31 травня 2008 р.; тези опубліковані).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження знайшли своє відображення у 8 публікаціях, з яких 4 - у фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України.

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які включають вісім підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 214 сторінок, з них основного тексту - 192 сторінки, список використаних джерел налічує 214 найменувань (22 сторінки).

РОЗДІЛ 1. Наукові і нормативно-правові засади КОНСТИТУцІЙНОГО права людини і громадяНИна на безпечне для життя і здоров'я довкілля в Україні

1.1 Стан наукового дослідження проблематики права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля

Серед усіх цінностей нематеріального характеру, визнаних людством у відкритих, демократичних суспільствах, права людини і громадянина вважаються найважливішими. Права людини сьогодні стали однією з ключових наукових проблем, вивчення яких ведеться з різноманітних позицій - з філософсько-гуманістичного погляду, в аспекті з'ясування сутності та явища публічної влади, принципів перебудови політичної та правової системи, проведення соціально-економічної та культурної політики, боротьба з екологічними загрозами тощо. Для розуміння проблематики дисертаційного дослідження конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля необхідно звернутися, насамперед, до аналізу наукових джерел з цієї проблеми.

Проблемам інституту екологічного права присвячені науково-теоретичні розробки, авторами яких стали дослідники як в Україні (Г. Анісімова, В. Андрейцев, О. Баб'як, Н. Барбашова, Н. Болотіна, О. Величко, С. Грицкевич, В. Кравченко, Н. Кобецька, В. Костицький, С. Лисенков, М. Малишко, П. Рабінович, Г. Тищенко, О. Хіміч, Ю. Шемшученко та ін.), так і за її межами (назвемо лише таких російських дослідників, як М. Бринчук, С. Боголюбов, М. Васильєва, О. Волков, Н. Вітрук, Л. Воєводін, С. Дзейтов, О. Колбасов, А. Тарнавський). Так, наприклад, Ю. Шемшученко у статті “В центрі уваги відділення - проблеми екологічного, господарського, аграрного та земельного права” зазначав, що актуальність вказаних досліджень обумовлюється розв'язанням як теоретичних, так і практичних проблем реалізації чинного законодавства в цій галузі [2, с. 522].

Розглядаючи еволюцію інституту екологічного права взагалі та права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля зокрема, необхідно звернути увагу на те, що тема екологічних прав не обговорювалась у наукових дослідженнях 60-х - початку 70-х років XX ст. В Законі РСФСР “Об охране природы в РСФСР” (1960 р.) екологічні права взагалі не згадувались.

Усвідомлення того, що основні права людини, в тому числі і право на життя, залежить від стану навколишнього середовища, прийшло у 70-х-90-х роках ХХ ст. Поштовхом для формування інституту екологічних прав послужила Стокгольмська конференція ООН із проблем навколишнього середовища (1972 р.), на якій були прийняті Декларація принципів і План дій. Аналіз принципу I Стокгольмської декларації дозволяє зробити висновок, що розвиток інституту права на безпечне для життя і здоров'я довкілля починається з “права людини на сприятливі умови навколишнього природного середовища” [3, с. 23].

Водночас, український науковець П. Рабінович вважає, що всі права є соціальними у тому сенсі, що вони обумовлені соціумом, суспільством як за змістом, так і за способами їх здійснення. Зважаючи на це, “несоціальних” прав людини існувати не може. Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля він відносить до фізичних (життєвих) прав [17, с. 10].

Російські правники О. Колбасов [4], С. Боголюбов [10] досліджуване право відносять до групи прав людини і громадянина, яка включає право на життя, фізичну недоторканість і ін., при цьому іменуючи дану групу особистими правами.

Вважаємо, що право на безпечне для життя і здоров'я довкілля виявляється у кожному з названих видів прав.

Так, кажучи про особисті права людини, фіксуємо безпосередній зв'язок між правом людини на життя та правом на безпечне довкілля.

Соціальні права людини дозволяють громадянам реалізовувати можливу поведінку або діяльність у соціальній сфері. Ця поведінка або діяльність пов'язана з можливістю людини мати права: на достатній життєвий рівень; на належні, безпечні і здорові умови праці; на відпочинок тощо.

Розглядаючи політичні права, зазначимо, що вони пов'язані з участю людини у суспільно-політичному житті, з формуванням органів державної влади та органів місцевого самоврядування тобто виражають зміст правовідносин між особою та державою (наприклад, право на об'єднання в громадські екологічні організації).

Культурні права сприяють духовному розвитку людини, забезпечують її участь в економічному, соціальному і культурному прогресі суспільства (право на екологічну освіту тощо).

Наявність екологічної складової в кожному з названих видів прав свідчить про особливий характер права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля.

Так, російські вчені, такі як М. Бринчук, В. Момонов розглядають право на сприятливе навколишнє середовище крізь призму екологічних прав, обґрунтовуючи це тим, що зазначене право повинно бути визнано особливим правом, яке не відноситься ні до особистих, ні до соціальних прав [26, c. 133; 27, с. 39].

Поділяє цю думку і український дослідник С. Грицкевич, який висловлює свою позицію в дисертаційному дослідженні “Конституційні екологічні права людини і громадянина та їх забезпечення органами внутрішніх справ”. Виходячи з того, що конституційними екологічними правами доцільно вважати закріплену нормами Конституції України якісно нову, самостійну групу можливостей, спрямовану на задоволення екологічних потреб та інтересів, до них можна віднести наступні права: на безпечне для життя і здоров'я довкілля; на вільний доступ до інформації про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту та право на її поширення, на заборону засекречувати таку інформацію; на відшкодування шкоди, завданої порушенням зазначених прав 28, с. 169; 29, с. 85-86; 30, с. 57.

Російський правник В. В. Петров зазначає, що “сучасний погляд на екологічні права людини повинен враховувати три аспекти його прав, пов'язаних з навколишнім середовищем. Перший аспект - право людини на сприятливе для життя навколишнє природне середовище. Другий аспект - право людини на охорону здоров'я від небезпечного впливу навколишнього середовища. Третій аспект - право людини та його обов'язок як громадянина приймати участь в охороні навколишнього природного середовища” [31, с. 12]. Російська вчена М. Васильєва, погоджуючись з такою точкою зору стверджує: “здається більш коректним говорити про екологічні права саме в контексті права громадян на сприятливе навколишнє середовище, включаючи до них повноваження громадськості…, які безпосередньо пов'язані зі змістом та реалізацією головного конституційного права”. Далі вона продовжує “…права визнаються екологічними лише при умові, що збереження якості навколишнього середовища та його об'єктів - єдина мета і кінцевий результат” [32, с. 118-119].

Дана проблема досліджувалася російськими науковцями, такими як Н. Бондарь в дисертації “Права человека и местное самоуправление в Российской Федерации” 49, А. Загребельним в дисертаційному дослідженні “Правовые и организационные вопросы деятельности местных Советов народных депутатов по рассмотрению предложений, заявлений и жалоб” 50, В. Карпуновим в дисертаційному дослідженні “Обеспечение и охрана прав граждан местными Советами депутатов трудящихся” 51 тощо.

Аналіз зазначених публікацій дозволяє зробити такі висновки щодо стану наукової розробки проблематики права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля:

по-перше, були здійснені спроби обґрунтування доцільності виділення “права на сприятливі умови навколишнього природного середовища” як самостійного різновиду суб'єктивного права людини і громадянина;

по-друге, підтримана ідея щодо закріплення в законодавстві “права на сприятливе навколишнє природне середовище” як окремого правового інституту;

по-третє, у наукових дослідженнях здійснено спробу обумовити існування такого суб'єктивного права, як “право на здорове навколишнє середовище”, яке, на думку ініціаторів вказаної ідеї, доцільно закріпити на законодавчому рівні;

по-четверте, позитивного схвалення в ряді праць отримав й підхід про необхідність закріплення в системі екологічних прав “права на безпечне для життя і здоров'я довкілля”.

Підсумовуючи сказане, слід зауважити, що незважаючи на те, що право людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля знайшло своє юридичне оформлення на конституційному рівні і деталізоване в чинному законодавстві, різними науковцями неоднозначно розглядається питання поняття та змісту зазначеного конституційного права. Лише частково висвітлено в юридичній літературі проблема щодо ролі і місця органів місцевого самоврядування в механізмі забезпечення цього права, не в повному обсязі досліджувалися форми і методи їх діяльності з реалізації цих повноважень. А тому, з метою заповнення даної прогалини, ми спробуємо продовжити дослідження цієї проблеми.

1.2 Нормативно-правове закріплення права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля

Успішне вирішення проблеми реалізації, охорони та захисту конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля в Україні можливо лише за умови його закріплення у Конституції України, інших законодавчих актах, визнання цього права на міжнародному рівні та від зусиль органів державної влади, органів місцевого самоврядування по його забезпеченню.

Спробуємо проаналізувати становлення та розвиток нормативно-правового закріплення права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля у нормах міжнародного та національного права України.

Першим документом, який заклав міжнародно-правові основи досліджуваного права є Загальна Декларація прав людини, прийнята і проголошена резолюцією 217А(III) Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 р. [52]. Загальна Декларація є базисом чисельних конвенцій та національних конституцій і прийнята як завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави. Незважаючи на те, що право на безпечне навколишнє середовище безпосередньо не знайшло відображення в Декларації, у ст. 3 говориться про право людини на життя, яке тісно пов'язане з вказаним правом.

Наступними документами, які відіграли важливу роль у становленні інституту права на безпечне навколишнє середовище стали: Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права [53], Міжнародний пакт про громадянські та політичні права [54], які були прийняті Генеральною Асамблеєю ООН у 1966 р. і ратифіковані Україною у 1973 р. Проте, в зазначених документах також нічого безпосередньо не говориться про право людини на безпечне навколишнє середовище, але можна вважати, що на момент їх прийняття, вже існувала певна зацікавленість в цьому, яка проявилася в опосередкованому визнанні досліджуваного права в загальному вигляді через закріплення права на життя.

Вперше на міжнародному рівні власне право на безпечне навколишнє середовище було сформульовано в Декларації Стокгольмської конференції ООН з охорони навколишнього природного середовища (1972 р.). При підготовці проекту Декларації було запропоновано закріпити “право на безпечне та здорове навколишнє природне середовище”, але в результаті роботи конференції у першому принципі Декларації знайшло своє відображення наступне положення: “Люди мають фундаментальне право на вільні, якісні та адекватні умови життя в навколишньому середовищі, якість якого дає змогу вести гідне та благополучне життя” [3, с. 22]. Аналіз цієї статті дозволяє зробити висновок, що, по суті, Стокгольмська Декларація проголосила право людини на сприятливе навколишнє середовище, яке сьогодні є одним із фундаментальних прав людини і одним із принципів міжнародного права навколишнього середовища. О. С. Колбасов назвав Стокгольмську Декларацію “другим по значимості документом для розвитку інституту екологічних прав” [4, с. 5].

Паралельно з цим, з метою забезпечення права кожного на безпечне для життя і здоров'я довкілля в Україні запроваджуються і діють чисельні екологічні програми (як загальнодержавні, так і регіональні). Порядок розроблення екологічних програм регламентується Законом України “Про державні цільові програми” від 18 березня 2004 р. [69]. У ньому, зокрема, зазначається, що метою екологічних програм - є здійснення загальнодержавних природоохоронних заходів, запобігання катастрофам екологічного характеру та ліквідації їх наслідків.

Слід зазначити, що було б доцільно у національній екологічній програмі України відобразити такі найголовніші питання. Насамперед, в ній повинна бути наведена характеристика стану безпечності довкілля. При цьому, особливу увагу слід звернути на аналітичний огляд загальної характеристики стану природи і виробничо-територіальних комплексів України, наявність екологічних правопорушень, які сталися внаслідок господарської діяльності, стан та наслідки хімічного, біологічного, фізичного забруднення, в тому числі радіаційного забруднення території України внаслідок аварії на ЧАЄС. Важливо звернути увагу на стан побутових і виробничих відходів, їх наявність, переробку і знешкодження, генетичних та інших наслідків Чорнобильської катастрофи тощо. Слід було б також дати аналіз і визначити зони особливої уваги і зони екологічного лиха. Було б доречно в національній екологічній програмі окреслити проблеми екологічної безпеки населення України, зокрема визначити екологічні основи охорони здоров'я населення (державні, регіональні і місцеві рівні), екологічні і медико-біологічні проблеми збереження генетичного здоров'я населення, забезпечення права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля при виникненні надзвичайних ситуацій внаслідок аварій, катастроф та стихійних лих.

Нормативно-правового закріплення право на безпечне для життя і здоров'я довкілля знайшло і у нормах цивільного права. Цивільний кодекс України, який набув чинності з 1 січня 2004 р., конкретизував зазначене право, визначив його зміст та деталізував механізм захисту, а також встановив ряд процесуальних норм для захисту права на безпечне для життя і здоров'я довкілля. Згідно з главами 20 та 21 Цивільного кодексу, це право віднесено до особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи [70]. Тому позитив законодавчого закріплення даної класифікації з практичної точки зору, на нашу думку, зводиться до того, що орган, який буде застосовувати норму щодо захисту права, в першу чергу, буде сприяти виявленню екологічного характеру досліджуваного права, а не буде намагатися звести право на безпечне для життя і здоров'я довкілля до банальних майнових інтересів, що без сумніву присутній, але не повинен домінувати.

До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, віднесено також передбачене ст. 282 Цивільного кодексу України право на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров'ю людини.

До першої групи нормативно-правових актів, які заклали основи формування інституту права на безпечне для життя і здоров'я довкілля можна віднести:

- нормативно-правові акти, положення яких спрямовані на забезпечення права на безпечне для життя і здоров'я довкілля, та ^:які містяться в законодавстві про охорону здоров'я, зокрема в Законі України “Основи законодавства про охорону здоров'я” від 19 листопада 1992 р. (ст. 6, 26-29) [71]; Законі України “Про забезпечення санітарного і епідемічного благополуччя населення” від 24 лютого 1994 р. (ст. 13-19, 22, 25, 34) [67]; Постанові Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку проведення державного соціально-гігієнічного моніторингу” від 22 лютого 2006 р. [72];

- нормативно-правові акти, положення яких містять принципи забезпечення екологічної безпеки в сфері наукової та науково-технічної політики: Закон України “Про наукову і науково-технічну діяльність” в редакції від 1 грудня 1998 р. (ст. 32) [73];

- нормативно-правові акти, положення яких є своєрідним підтвердженням тісного зв'язку екологічної та національної безпеки через виділення в окрему групу загрози національним інтересам на національній безпеці в екологічній сфері: Закон України “Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 р. (ст. 7) [74];

- нормативно-правові акти, положення яких спрямовані на регламентування екологічної безпеки в процесі реалізації продукції, товарів та захисту прав споживачів: Закон України “Про безпечність та якість харчових продуктів” від 23 грудня 1997 р. [75]; Закон України в редакції від 15 грудня 1993 р. “Про захист прав споживачів” (ст. 16, 23) [76];

- нормативно-правові акти, положення яких передбачають вимоги і нормативи екологічної безпеки у процесі охорони праці: Закон України “Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 р. (ст. 7, 18) [77];

- нормативно-правові акти, положення яких містять вимоги екологічної безпеки у процесі здійснення підприємницької та іншої економічної діяльності: Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. (ст. 5) [78]; Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку ліцензування окремих видів діяльності у сфері використання ядерної енергії” від 6 грудня 2000 р. [79];

- нормативно-правові акти, положення яких встановлюють вимоги екологічної безпеки під час здійснення інвестиційної, інноваційної, містобудівної та іншої господарської діяльності: Закон України “Про інвестиційну діяльність” від 18 вересня 1991 р. (ст. 4, 8) [80]; Закон України “Про дорожній рух” від 30 червня 1993 р. (ст. 49) [81]; “Повітряний кодекс України” від 4 травня 1993 р. (ст. 54) [82]; Закон України “Про залізничний транспорт” від 4 липня 1996 р. (ст. 6, 11, 22) [83]; Закон України “Про трубопровідний транспорт” від 15 травня 1996 р. (ст. 5, 6, 15, 20) [84] та ін.;

- нормативно-правові акти, положення яких регламентують забезпечення екологічних вимог у надзвичайних ситуаціях: Закон України “Про правовий режим надзвичайного стану” від 16 березня 2000 р. (ст. 1, 3, 4) [85]; Закон України “Про аварійно-рятувальні служби” від 14 грудня 1999 р. [86];

Нинішню екологічну ситуацію в Україні можна характеризувати як кризову, що формувалася протягом тривалого періоду через нехтування законами взаємодії природи і суспільства, превалюванням економічних інтересів над екологічними в економіці країни, низький рівень екологічної культури в суспільстві. Одним із засобів подолання екологічної кризи є вдосконалення законодавства та підвищення правозастосовної природоохоронної діяльності.

Найважливішим законодавчим актом для формування національної системи екологічного законодавства, як еколого-правової системи в цілому, безумовно, має бути Конституція України. Серед інших законодавчих актів потребують свого перегляду і вдосконалення чинні законодавчі акти, а також розробка нових актів у галузі забезпечення права на безпечне довкілля. Насамперед це стосується прийняття Законів України “Про екологічну освіту” та “Про екологічну безпеку”. Щодо прийняття Екологічного кодексу України, вважаємо за необхідне висловити деякі міркування. Перш за все, викликає сумніви форма кодифікації - Екологічний кодекс. На нашу думку, більш доцільною формою кодифікації є прийняття Кодексу законів України про довкілля. Це зумовлено тим, що на сьогодні у сфері екологічного законодавства діє розгалужена система законодавчих актів у формі кодексів та законів.

Головними вимогами, які слід відобразити при розробці законодавчих актів, мають бути норми про права людини і громадянина в галузі екологічної безпеки. Пов'язано це з тим, що й досі, по-перше, природоохоронне та природоресурсове законодавство спрямовано на охорону природи, її окремих природних об'єктів, а не на здоров'я та благополуччя людини, що дає можливість нехтувати ними. По-друге, в теорії і в законодавчій практиці охорону навколишнього природного середовища штучно поділили на охорону природного середовища і охорону виробничого середовища, які разом можуть охоплюватися поняттям навколишнє середовище (довкілля) [102, с.164-165], про що мова буде йти у Розділі 2 даного дослідження.

Висновки до Розділу 1

В результаті проведеного дослідження наукових та нормативно-правових засад конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля було зроблено наступні висновки:

1. Процес формування інституту права на безпечне для життя і здоров'я довкілля в Україні проходив такі основні етапи:

I етап: кінець 30-х років - до прийняття Конституції СРСР 1977 р.

Цей етап характеризується тим, що були здійснені спроби обґрунтування доцільності виділення “права на сприятливі умови навколишнього природного середовища” як самостійного різновиду суб'єктивного права людини і громадянина. Закріплення вказаного права було опосередковано здійснено в ст. 4, 6, 11, 136 Конституції СРСР 1936 р. та Стокгольмській конференції ООН із проблем навколишнього середовища (1972 р.).

II етап: 1977 р. - друга половина 80-х років ХХ ст.

На цьому етапі була підтримана ідея щодо закріплення в законодавстві “права на сприятливе природне середовище” як окремого правового інституту.

У Конституції СРСР 1977 р. (відповідно Конституції УРСР 1978 р.) сприятливе природне середовище було закріплено як об'єкт конституційної охорони (ст. 40 та 42), що означало, по суті, опосередковане проголошення права громадян на сприятливе природне середовище. Таким чином, особливістю права на сприятливе природне середовище в соціалістичних країнах був його двоїстий характер: з одного боку, відсутність прямого закріплення в чинному законодавстві, з іншого, відображення існування вказаного права у наукових дослідженнях.

III етап: 1986 р. - до прийняття Конституції України 1996 р.

У наукових дослідженнях здійснено спробу обумовити існування такого суб'єктивного права, як “право на здорове навколишнє середовище”, яке, на думку ініціаторів вказаної ідеї, доцільно закріпити на законодавчому рівні.

В подальшому право кожного на “безпечне для життя і здоров'я довкілля” було зафіксовано і в Конституції України (ст. 50). Тим самим Конституція України запровадила нову термінологію: “довкілля” та “безпечне для життя і здоров'я довкілля”. В актах екологічного законодавства термін “довкілля” раніше не вживався, у зв'язку з чим виникла необхідність у його як науковому тлумаченні так і виявленні співвідношення з такими термінами як “навколишнє природне середовище”, “навколишнє середовище” тощо.

конституційне право дослідження життя здоров'я

Розділ 2. Поняття, зміст та ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВИЙ механізм забезпечення конституційного права людини І громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля

2.1 Поняття та зміст конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля

Поняття “право людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля” та розкриття його змісту має, на нашу думку, базуватися на аналізі таких понять як “права людини і громадянина”, “основні права людини і громадянина”, “довкілля”, “безпечне для життя і здоров'я довкілля”.

Права людини - складне, багатогранне, історичне явище. Ступінь їх розвитку визначається відповідним рівнем соціального життя в сучасній державі та громадянському суспільстві.

Вирішального значення для процесу становлення прав людини мала природно-правова доктрина, що утвердила пріоритет прав людини та визначила нові параметри взаємовідносин між індивідами та владою [103, с. 86]

Цьому сприяли такі історичні документи США, як Декларація прав Вірджинії 1776 р., що проголосила рівність людей у користуванні природними правами; Декларація незалежності США 1776 р., яка визначила перелік невідчужуваних прав людини. Слід зазначити, також важливе значення і Французької Декларації прав людини і громадянина 1789 р.

Вчений В. Копєйчиков зазначав, що ознаками природних прав людини є: а) її можливість діяти певним чином з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення власних потреб. Ступінь “нормальності” життя людини визначається суспільною обґрунтованістю потреб людини, що є невід'ємними, і таких, що стали результатом біологічного та соціального розвитку людини; б) її можливості, що невід'ємні від кожної людської істоти. Вони виникають з моменту народження і не потребують дозволу будь-кого на виникнення. Ніхто не може бути позбавлений таких можливостей, тому що особа у разі такого позбавлення не зможе розвивати та проявляти себе як особистість; в) її можливості, що залежать від розвитку цього суспільства, тобто від рівня його економічного, політичного, а також соціального і культурного розвитку (особливо їх здійснення) [104, с. 65-66]. В свою чергу, С. Добрянський відмічає, що “права невід'ємні в тому сенсі, що вони є докорінними якостями, іманентними людині як суб'єкту життєдіяльності” [105, с. 34].

Слід зазначити, що Конституція України приділяє особливу увагу питанню закріплення прав і свобод людини та громадянина. Це закономірно, адже права і свободи людини й громадянина в наш час стали загальновизнаною найвищою суспільною цінністю. А тому доречно зазначити, що основним критерієм забезпечення невід'ємного і непорушного характеру природних прав людини є їх належне законодавче закріплення.

- право на сприятливе середовище життєдіяльності;

- право на екологічну безпеку;

- право на захист традиційного способу життя [118, с. 75-95].

Закон України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” визначає наступні категорії середовища життєдіяльності людини: “безпечні умови” і “сприятливі умови”.

Під безпечними умовами розуміється такий стан середовища життєдіяльності, при якому відсутня небезпека шкідливого впливу його факторів на людину. Сприятливі умови - стан життєдіяльності, при якому відсутній будь-який шкідливий вплив його факторів на здоров'я людини і є можливості для забезпечення нормальних і відновлення порушених функцій організму [59].

Поняття “безпечне” стосовно довкілля може означати такий його стан, в якому можна забезпечити умови для гідного життя і здоров'я людини. Основним критерієм такого стану є відсутність небезпеки для життя і здоров'я людини, відповідно, основними критеріями такого середовища є встановлені в законодавстві вимоги та нормативи екологічної безпеки.

“Сприятливе довкілля” - це категорія в якій переважають не кількісні, а якісні ознаки. Тому вона має оціночний характер й її зміст залежить від інтерпретатора, а отже, в ній переважають суб'єктивні чинники особи. Так, певні природні умови життя, діяльності, відпочинку тощо можуть визнаватися сприятливими для однієї особи залежно від її самопочуття, активної поведінки, вікових особливостей, психічного стану, генетичних особливостей тощо, і водночас для окремих категорій людей не можуть сприйматися як сприятливі. На сьогодні відсутні чіткі нормативно-правові критерії щодо визначення поняття “сприятливе довкілля”.

Ознака “безпечність” вказує на ту граничну межу, за якою наступають негативні наслідки. Тобто, “безпечність” - це правова межа здійснення суб'єктивного права на безпечне для життя і здоров'я довкілля. Тоді як “сприятливість” - це еталон нормативів екологічної стабільності. “Сприятливе довкілля” характеризується тим, що в ньому допускається негативний вплив антропогенної діяльності людини, але він є незначним, екологічна обстановка відзначається високим ступенем стабільності.

На підставі аналізу понять “безпечне” і “сприятливе” можна зробити висновок, що категорії “безпечне” і “сприятливе“ навколишнє середовище для життя і здоров'я мають різні показники. Співвідношення цих понять таке ж, як співвідношення програми мінімум і програми максимум. Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, як воно сформульовано в Конституції України, орієнтовано на задоволення більш обмежених потреб людини.

Звичайно, забезпечення сприятливого стану довкілля для життя і здоров'я людини - більш складне завдання, ніж “безпечного”. Здається, що в умовах складної економічної ситуації в Україні законодавець обґрунтовано встановив мінімальні завдання.

Значний інтерес для нашого дослідження має і конструкція “право на здорове навколишнє середовище”. Це обумовлено значною техногенною перевантаженістю території України, негативними екологічними наслідками Чорнобильської катастрофи, неефективним використанням природних ресурсів, широкомасштабним застосуванням екологічно шкідливих технологій, неконтрольованим ввезенням в Україну екологічно небезпечних технологій, речовин і матеріалів, негативними екологічними наслідками оборонної та військової діяльності, а також природними катаклізмами. А подолання цих наслідків та збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави.