Размещено на http://www.allbest.ru/33

Дипломна робота

Правове становище суб'єктів господарювання



Зміст

Список скорочень слів та словосполучень

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика суб'єктів господарювання

1.1 Поняття суб'єкта господарювання

1.2 Види суб'єктів господарського права

1.3 Завдання, права та обов'язки суб'єктів господарювання

Розділ 2. Особливості правового становища суб'єктів господарювання в Україні

2.1 Правове становище підприємств як суб'єктів господарювання

2.2 Правовий статус господарських товариств

2.3 Особливості правового статусу господарських об'єднань

2.4 Правове становище фізичних осіб як суб'єктів господарювання

Висновки

Список використаних джерел



Список скорочень слів та словосполучень

суб'єкт господарювання правовий становище

ГК - Господарський кодекс

ЗУ - Закон України

ПФГ - промислово-фінансові групи

ЦК - Господарський процесуальний кодекс



Вступ

Актуальність теми дипломної роботи. Сучасний етап становлення соціально орієнтованої ринкової економіки в Україні характеризується необхідністю дослідження правового статусу суб'єктів господарювання, з огляду на їх важливу роль у сфері економіки, відсутність уніфікованого правового регулювання і комплексних наукових досліджень правового становища цих суб'єктів.

Основні засади ринкової економіки передбачають повну господарську самостійність підприємств і організацій, що функціонують у народному господарстві, вступаючи при цьому в різноманітні виробничі, господарські та інші зв'язки. Всі ці суспільні відносини (як між підприємствами та організаціями -- безпосередніми товаровиробниками, так і між ними і державними та іншими органами) потребують правового регулювання, завдяки якому вони набувають характеру правовідносин.

Ринкова економіка породила різноманітні організаційні форми підприємств: господарські товариства, виробничі кооперативи, приватні, казенні підприємства. Виникла необхідність врегулювання правового статусу об'єднань підприємств (асоціацій, корпорацій, концернів, консорціумів тощо), встановлення правового режиму вільних (спеціальних) економічних зон та визначення правового режиму іноземного інвестування.

З'явилися нові інститути, притаманні ринковим умовам господарювання (банкрутство, свобода конкуренції, антимонопольне регулювання). Все більшого розвитку, в тому числі завдяки приватизаційним процесам, набуває ринок цінних паперів.

Змінилися принципи, на яких будуються відносини держави з суб'єктами господарської діяльності, державне регулювання підприємництва.

Перехід економіки України до розвинених ринкових відносин багато в чому залежить від правового забезпечення ринкових реформ, від створення належних умов функціонування суб'єктів господарської діяльності, від суворого додержання останніми вимог чинного законодавства.

Всі ці чинники зумовлюють необхідність не тільки відповідного правового регулювання, але і вивчення правових засад господарської діяльності і правового становища суб'єктів господарювання.

Розробленість теми:

Дипломна робота підготовлена на основі вивчення виявленої літератури, в якій відображено досліджувану тему.

У дослідженні використано Конституцію України, Господарський кодекс України, Цивільний кодекс України та Закони України.

Необхідно відзначити, що порядок створення та організація діяльності суб'єктів господарювання достатньо широко досліджені у вітчизняній науковій літературі такими вченими як О.М. Вінник, О.Р. Кібенко, В.М. Кравчук, І.М. Кучеренко, Н.О. Саніахметова, І.В. Спасибо-Фатєєва, В.С. Щербина, О.В. Щербина та ін. Окремі аспекти правового становища господарських об'єднань висвітлюють С.М. Грудницька, І.В. Бейцун; холдингових компаній - І.В. Лукач; Ю.А. Слюсаренко.

Норми розділу ІІ Господарського кодексу України „Суб'єкти господарювання” регулюють порядок створення та організації діяльності суб'єктів господарювання та господарських об'єднань.

Мета дипломної роботи полягає у здійсненні комплексного аналізу правового становища суб'єктів господарювання в Україні.

Завдання дипломної роботи обумовлені її метою:

- розкрити поняття суб'єкта господарювання;

- охарактеризувати види суб'єктів господарювання;

- з'ясувати завдання, права та обов'язки суб'єктів господарського права;

- розкрити особливості правового становища суб'єктів господарювання в Україні.

Об'єктом дослідження для даної дипломної роботи є відносини, що складаються в процесі створення та організації діяльності суб'єктів господарювання в Україні.

Предметом є дослідження правового становища суб'єктів господарювання відповідно до законодавства України.

Методи дослідження: обумовлені об'єктом і предметом дипломної роботи. Для розв'язання визначених завдань, досягнення мети застосовано формально-логічний, системно-структурний, порівняльний, функціональний та інші методи пізнання.

Теоретична та практична цінність дипломної роботи полягає в тому, що в дослідженні комплексно проаналізований та узагальнений матеріал про поняття, види, завдання, права та обов'язки суб'єктів господарювання в Україні, розкрито особливості правового становища суб'єктів господарювання.

Структура роботи обумовлена логікою розгляду теми. Дипломна робота складається з вступу, основної частини, висновків та списку використаної літератури.

Основна частина складається з двох розділів.

У першому розділі охарактеризовано поняття суб'єктів господарювання, а також їх види, завдання, права та обов'язки.

У другому розділі подана характеристика правового становища суб'єктів господарювання в Україні, саме розкрито особливості правового статусу підприємств, господарських товариств, господарських об'єднань, а також фізичних та інших суб'єктів господарювання.

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається мета, завдання, предмет та об'єкт дослідження, окреслюється методологічна та теоретична база дослідження, методи дослідження. Висновки узагальнюють досягнуті результати дослідження.



Розділ 1. Загальна характеристика суб'єктів господарювання

1.1 Поняття суб'єкта господарювання

У процесі господарської діяльності суб'єкти господарського права вступають між собою в певні господарські відносини. Господарські відносини складаються між державою, яка здійснює управління економікою, органами виконавчої державної влади -- міністерствами, відомствами, державними комітетами та між підприємствами і підприємцями. Господарське право як наука охоплює широкий спектр явищ, пов'язаних із господарською діяльністю юридичних, фізичних осіб та їх структурних підрозділів, які здійснюють господарську і підприємницьку діяльність.
Господарські правовідносини регулюються нормами різних галузей права.

Суб'єкти підприємництва у своїй діяльності формують і використовують власні фінансові ресурси, є платниками податків, а, отже, і учасниками фінансових правовідносин. Проте ці відносини лише створюють матеріальні, фінансові, організаційні умови функціонування господарських відносин [8, с. 59].

Отже, господарські правовідносини -- це сукупність відносин, які виникають у процесі господарської діяльності між державними органами і підприємцями (підприємствами) стосовно виробництва, розподілу та реалізації продукції, надання послуг і робіт з метою отримання прибутків. Норми господарського права є загальнообов'язковими правилами поведінки, що встановлені компетентними органами і забезпечені при їх застосуванні примусовою силою держави.

Різноманітний характер господарських правовідносин зумовлює існування широкого кола їх учасників -- суб'єктів господарського права.
Суб'єкти господарського права -- це учасники господарських правовідносин, які на основі юридично відособленого майна безпосередньо здійснюють передбачену законодавством і статутом господарську чи управлінську діяльність[62, с. 40].

Правовий статус суб'єктів господарювання в основному регламентують розділ ІІ Господарського кодексу України (ГК), гл. 7, 8 Цивільного кодексу України (ЦК), закони України (наприклад, Закони України «Про банки і банківську діяльність», «Про страхування»), Укази Президента України (зокрема Указ Президента України «Про державну підтримку малого підприємництва»), Постанови Кабінету Міністрів України (наприклад, Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження порядку надання Кабінетом Міністрів України дозволу на узгоджені дії, концентрацію суб'єктів господарювання»), інші нормативно-правові акти.

Загальне поняття суб'єкта господарювання визначено в ст. 55 ГК.

Суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством [63, с. 28].

На відміну від інших учасників господарських відносин (споживачів, органів державної влади і органів місцевого самоврядування) тільки суб'єкти господарювання безпосередньо здійснюють господарську діяльність. Інакше кажучи, усі суб'єкти господарювання є учасниками господарських відносин, але не всі учасники господарських відносин є суб'єктами господарювання.

Суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління відповідно до визначення цієї компетенції у ГК та інших законах.

Виходячи зі змісту ст. 55 ГК можна навести такі ознаки, притаманні суб'єктам господарювання:

1) вони здійснюють господарську (підприємницьку) діяльність;

2) наділені господарською компетенцією (сукупністю господарських прав та обов'язків);

3) мають відокремлене майно;

4) несуть відповідальність у межах належного їм майна, крім випадків, передбачених законодавством (наприклад, відповідальність учасників повного товариства).

Суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність [27, с. 24].

Стаття 3 ГК України окреслює коло відносин, які за своєю природою можуть вважатися господарськими. До них належать господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини.
Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності. До них, зокрема, належать договірні відносини між суб'єктами підприємницької діяльності і, відповідно, відносини, що виникають між ними у разі порушення таких зобов'язань.

Під організаційно-господарськими відносинами розуміються відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю. Відносини між суб'єктом підприємницької діяльності та органом державної податкової служби з приводу сплати податків, придбання торговельного патенту тощо належать саме до організаційно-господарських. До них також належать відносини між суб'єктом підприємницької діяльності -- юридичною особою та його засновниками. Внутрішньогосподарськими, у свою чергу, є відносини, що складаються між структурними підрозділами суб'єкта господарювання, та відносини суб'єкта господарювання з його структурними підрозділами. Зокрема, у процесі затвердження положення про структурний підрозділ (філію, представництво) та виділення йому майна суб'єктом підприємницької діяльності-власником між власником та філією складаються такі відносини [66, с. 115].

Усі відносини, що за визначенням ГК України належать до господарських, безпосередньо або опосередковано пов'язані зі здійсненням господарської діяльності, зокрема підприємницької, їх учасниками. Це означає, що для того, щоб набути статусу учасника господарських відносин, потенційний суб'єкт повинен мати право на здійснення господарської діяльності взагалі, тобто діяльності суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямованої на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність (ст. 3 ГК України), а також підприємницької діяльності зокрема, тобто самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку (ст. 42 ГК України).

Суб'єкти господарювання мають відокремлене майно. Стосовно юридичних осіб це, зокрема, означає, що на час реєстрації їх як суб'єктів господарської діяльності необхідна наявність майна, склад та порядок внесення якого визначається їх засновниками [43, с. 38]. Для юридичних осіб визначених законодавством організаційно-правових форм вартість майна, що вноситься засновниками, не повинна бути меншою за величину, встановлену відповідним законом.

ЦК України (ст. 80), визначаючи поняття юридичної особи, не зазначає наявність відокремленого майна як обов'язкову її ознаку. Проте зважаючи на те, що спеціальним актом (ГК України) його наявність для юридичних осіб -- суб'єктів господарювання вимагається, слід визнати, що на момент реєстрації саме юридичної особи -- суб'єкта господарювання наявність майна є обов'язковою.

Щодо фізичної особи-підприємця законодавство (ані ЦК, ні ГК України, а також інші нормативні акти) не передбачає положень, що безпосередньо регулюють відокремлення майна, яке використовується нею для зайняття підприємницькою діяльністю, від її особистого майна. Єдиним винятком з цього є положення ст. 54 ЦК України, яка передбачає, що якщо фізична особа-підприємець визнана безвісно відсутньою, недієздатною чи її цивільна дієздатність обмежена або якщо власником майна, яке використовувалося у підприємницькій діяльності, стала неповнолітня чи малолітня особа, орган опіки та піклування може призначити управителя цього майна. Тому положення щодо обов'язкової наявності відокремленого майна у фізичної особи має декларативний характер і означає лише проголошення того, що їй слід мати майно як матеріальну базу для здійснення своєї господарської діяльності. Склад такого майна, його кількість, звісно, не можуть бути заздалегідь регламентовані, а набуття фізичною особою статусу суб'єкта господарської (підприємницької) діяльності -- ставитися у залежність від його наявності [12, с. 12].

Звичайно, законодавство, що регулює порядок здійснення господарської діяльності, містить вимоги щодо наявності у суб'єкта господарської діяльності, в тому числі і у фізичної особи, визначеного майна. Так, наприклад, п. 64 Переліку документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 4 липня 2001 р. № 756, передбачає, що для отримання ліцензії на провадження господарської діяльності з посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном заявником, зокрема, подається засвідчена в установленому порядку копія документа, що підтверджує право власності суб'єкта господарської діяльності або оренди ним приміщення для провадження діяльності з посередництва у працевлаштуванні за кордоном.

Суб'єкти господарювання несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах відокремленого майна, крім випадків, передбачених законодавством [17, с. 47].

Щодо юридичних осіб це положення ГК України конкретизоване у ст. 96 ЦК України, відповідно до якої юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном. При цьому учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом. Законом деякі винятки передбачені щодо господарських товариств певних видів, а також щодо казенних підприємств, про що йдеться нижче.

Щодо фізичної особи-підприємця ГК (ст. 128) і ЦК України (ст. 52) містять ідентичні положення про те, що вона відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з господарською (підприємницькою) діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. Додатково ч. 2 ст. 52 ЦК України містить положення, відповідно до якого фізична особа-підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна.

Обсяг відповідальності фізичної особи -- суб'єкта господарювання, порівняно з обсягом відповідальності юридичної особи, ще раз доводить положення щодо неможливості (і недоцільності) реального відокремлення майна, що використовується фізичною особою для здійснення нею господарської діяльності, з загальної маси належного їй майна [67, с. 107].

Відповідно до ст. 55 ГК суб'єктами господарювання є:

1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Суб'єкти господарювання - юридичні особи незалежно від організаційно-правової форми та форми власності, їх відокремлені підрозділи, які не мають статусу юридичної особи, фізичні особи - громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які є суб'єктами підприємницької діяльності, а також постійні представництва нерезидентів, через які повністю або частково здійснюється підприємницька діяльність, якщо такі суб'єкти беруть участь у формуванні, розподілі, володінні, використанні та відчуженні активів, що належать державі, а також використовують кошти, що залишаються у зв'язку з наданими пільгами за платежами до бюджетів чи державних цільових фондів та кредитів, отриманих під гарантії Кабінету Міністрів України, за винятком розташованих на території України іноземних дипломатичних представництв, консульських установ, представництв міжнародних організацій, а також представництв нерезидентів, які не провадять підприємницької діяльності [22, с. 14].

Серед організацій - суб'єктів господарювання можна виділити:

а) організації, які у вигляді професійного промислу виробляють і реалізують для суспільних (не власних) потреб продукцію, виконують роботи, надають послуги;

б) організації-споживачі результатів господарської діяльності;

в) організації, що здійснюють професійну управлінську діяльність в економіці [22, с. 15].

Суб'єкти господарювання діють або як власники основних засобів виробництва (наприклад, кооперативи, господарські товариства), або як господарюючі суб'єкти, засновані власниками (наприклад, державне підприємство, приватне підприємство, підприємство, засноване кооперативом).

Суб'єкти господарського права мають право провадити господарську, торговельну та комерційну діяльність, мати фінансові, основні фонди та цінності, статут, печатку, самостійний баланс, розрахунковий рахунок у банках України та за кордоном, розпоряджатися своїм майном, вони мають вчасно надавати податковим органам декларацію щодо прибутків, сплачувати податки, обов'язкові платежі та ін. [50, с. 67]. Всі суб'єкти господарської діяльності мають право володіння, розпорядження та користування предметами господарської діяльності, трудовими, фінансовими, матеріальними ресурсами. Проте всі вони функціонують на основі Господарського Кодексу України та інших правових актів і законів, підзаконних актів, статутів, рішень, постанов, положень та інструкцій, які мають імперативний, тобто обов'язковий характер і забезпечені силою держави.

Суб'єкти господарювання мають ряд ознак правосуб'єктності, закріплених господарським законодавством.

По-перше, ці суб'єкти мають певну організаційно-правову форму, в якій здійснюється господарська або управлінська діяльність. Організаційно-правову форму можна визначити як передбачену або санкціоновану правом організаційну структуру, в якій діє суб'єкт господарювання. Це або одна з форм підприємства, або установа (наприклад, міністерство), або організація (наприклад, об'єднання громадян, яке є учасником господарських відносин) [27, с. 74].

За загальним правилом, порядок створення, діяльності, реорганізації та ліквідації окремих організаційних форм суб'єктів господарювання визначається законодавством України (підприємства, об'єднання підприємств, міністерства тощо). Крім того, підприємець має право вибору організаційно-правової форми свого підприємства. Це може бути одна з передбачених законом форм або навіть і не передбачена (наприклад, запозичена з-за кордону).

Другою ознакою суб'єкта господарювання є те, що він має юридично відокремлене і закріплене за ним майно у формі основних фондів, оборотних коштів, інших цінностей. Тобто у майновому відношенні суб'єкт господарювання є самостійним і не залежить у своїх рішеннях від засновників і учасників. Майно суб'єкта господарювання відокремлюється і закріплюється за ним у правовій формі, елементами якої господарське право визначило установчі документи (установчий договір, статут, акт про створення, положення) суб'єкта, самостійний або зведений (для господарських об'єднань) баланс, який відображає вартість майна суб'єкта в цілому, поточний та інші рахунки в банках.

Правом власності і господарським законодавством щодо управління майном визначається правовий титул, за яким майно належить суб'єктові. Це може бути право власності, право повного господарського відання (зокрема, щодо державних підприємств), право оперативного управління (щодо міністерств, інших державних установ і організацій, що перебувають на державному бюджеті, щодо казенних підприємств), право оренди (орендні та інші підприємства, утворені на базі орендованого майна) [30, с. 43].

Третьою, суто юридичною ознакою суб'єкта господарювання є його господарська правосуб'єктність. Суб'єкт господарювання має основану на законі можливість набувати від свого імені майнові та особисті немайнові права, вступати в зобов'язання, виступати у судових органах.

Правосуб'єктність суб'єкта господарювання доктринально визначається як господарська компетенція, тобто сукупність встановлених законодавством і набутих у господарських правовідносинах прав та обов'язків [27, с. 78].

Залежно від форми власності, напрямків діяльності, кількості учасників тощо засновники вибирають організаційно-правову форму суб'єкта господарювання (акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю та ін.). У переважній більшості суб'єкти господарювання є юридичними особами. Проте ГК і ЦК передбачають здійснення господарської (підприємницької) діяльності і без створення юридичної особи.

Відповідно до статті 56 ГК суб'єкт господарювання може бути створений за рішенням власника майна або уповноваженого ним органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян способом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого суб'єкта господарювання з додержанням вимог законодавства.

Суб'єкти господарювання можуть утворюватися шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства України (п. 2, ст. 56 ГК).

Створення суб'єктів господарювання здійснюється з додержанням вимог антимонопольно-конкурентного законодавства [62, с. 40].

Установчими документами суб'єкта господарювання відповідно до п. 1, ст. 57 ГК є рішення про його створення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, -- статут (положення) суб'єкта господарювання.

В установчих документах повинні бути зазначені найменування суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом.

У засновницькому договорі засновники зобов'язуються утворити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону (п. 3, ст. 57 ГК).

Статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству (п. 4, ст. 57 ГК).

Положенням визначається господарська компетенція органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи інших суб'єктів у випадках, визначених законом. Статут (положення) затверджується власником майна (засновником) суб'єкта господарювання чи його представниками, органами або іншими суб'єктами відповідно до закону (п. 5, ст. 57 ГК).

За загальним правилом суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи фізична особа-підприємець у порядку, визначеному законом. Діяльність незареєстрованого суб'єкта господарювання, який підлягає державній реєстрації, забороняється.

Відкриття суб'єктом господарювання філій (відділень), представництв без створення юридичної особи не потребує їх державної реєстрації.

Відомості про відокремлені підрозділи суб'єктів господарювання залучаються до її реєстраційної справи та включаються до Єдиного державного реєстру в порядку, визначеному законом (п. 2, ст. 58 ГК).

Припинення діяльності суб'єкта господарювання здійснюється способом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації -- за рішенням власника чи вповноважених ним органів, за рішенням інших осіб -- засновників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених ГК, -- за рішенням суду (п. 1, ст. 59 ГК).

У разі злиття суб'єктів господарювання усі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до суб'єкта господарювання, що утворений внаслідок злиття (п. 2, ст. 59 ГК).

У разі приєднання одного або кількох суб'єктів господарювання до іншого суб'єкта господарювання до цього останнього переходять усі майнові права та обов'язки приєднаних суб'єктів господарювання (п. 3, ст. 59 ГК).

У разі поділу суб'єкта господарювання усі його майнові права і обов'язки переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках до кожного з нових суб'єктів господарювання, що утворені внаслідок цього поділу. У разі виділення одного або кількох нових суб'єктів господарювання до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках майнові права і обов'язки реорганізованого суб'єкта (п. 4, ст. 59 ГК).

У разі перетворення одного суб'єкта господарювання в інший до новоутвореного суб'єкта господарювання переходять усі майнові права і обов'язки попереднього суб'єкта господарювання.

Відповідно до п. 6, ст. 59 ГК суб'єкт господарювання ліквідується:

· за ініціативою осіб, зазначених у частині першій цієї статті;

· у зв'язку із закінченням строку, на який він створювався, чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено;

· у разі визнання його в установленому порядку банкрутом, крім випадків, передбачених законом;

· у разі скасування його державної реєстрації у випадках, передбачених законом.

Скасування державної реєстрації позбавляє суб'єкта господарювання статусу юридичної особи і є підставою для вилучення його з державного реєстру. Суб'єкт господарювання вважається ліквідованим з дня внесення до державного реєстру запису про припинення його діяльності. Такий запис вноситься після затвердження ліквідаційного балансу відповідно до вимог ГК [62, с. 40].

Оголошення про реорганізацію чи ліквідацію господарської організації або припинення діяльності індивідуального підприємця підлягає опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети "Урядовий кур'єр" або офіційному друкованому виданні органу державної влади або органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб'єкта господарювання протягом десяти днів з дня припинення діяльності суб'єкта господарювання (п. 8, ст. 59 ГК).

Згідно з п. 1, ст. 60 ГК ліквідація суб'єкта господарювання здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником (власниками) майна суб'єкта господарювання чи його представниками (органами), або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її утворення не передбачений ГК. Ліквідацію суб'єкта господарювання може бути також покладено на орган управління суб'єкта, що ліквідується.

Орган, який прийняв рішення про ліквідацію суб'єкта господарювання, встановлює порядок та визначає строки проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій кредиторами, що не може бути меншим, ніж два місяці з дня оголошення про ліквідацію [67, с. 102].

Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно суб'єкта господарювання, який ліквідується, і розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота ліквідаційного балансу повинні бути перевірені у встановленому законодавством порядку [9, с. 19].

Претензії кредиторів до суб'єкта господарювання, що ліквідується, задовольняються з майна цього суб'єкта, якщо інше не передбачено ГК та іншими законами (п. 1, ст. 61 ГК). Черговість та порядок задоволення вимог кредиторів визначаються відповідно до закону.

Отже, суб'єкти господарювання - це організації, які на основі юридично відокремленого майна в межах своєї господарської компетенції безпосередньо здійснюють господарську діяльність і використання її результатів або управлінську діяльність в економіці.

1.2 Види суб'єктів господарського права

Господарське законодавство і право регулює умови створення і діяльності різних видів суб'єктів. Кожен вид має законодавчо визначені назву і правове становище.

Класифікація суб'єктів господарського права на види здійснюється згідно з об'єктивним матеріальним критерієм [61, с. 42].

Таким критерієм законодавець вважає зміст діяльності або функції суб'єкта, які він виконує в економічній системі України.

З урахуванням особливостей функцій господарське законодавство визначає правове становище таких суб'єктів господарського права, як:

1) юридичні особи -- суб'єкти господарювання;

2) фізичні особи -- громадяни України, іноземці та особи без громадянства [17, с. 48].

Поняття юридичної особи міститься у ст. 80 ЦК України, ч. 1 якої під юридичною особою розуміє організацію, створену і зареєстровану в установленому законом порядку. Вона наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.
Правовий статус юридичної особи характеризується специфікою, що відрізняє юридичну особу від інших суб'єктів господарської діяльності. По-перше, юридичною особою є організація, тобто колективне утворення, що характеризується наявністю організаційної єдності. Організаційна єдність дістає вияв насамперед у визначеній установчими цілями юридичної особи внутрішній структурі, ієрархії, підлеглості органів управління, що складають цю структуру, а також чіткій регламентації відносин між усіма її складовими.

По-друге, як вже зазначалось вище, юридична особа має відокремлене майно, базою для формування якого є майно, що передається засновником під час її створення. Відповідно, юридична особа несе самостійну майнову відповідальність за своїми зобов'язаннями, крім випадків, встановлених законом та установчими документами юридичної особи.

По-третє, для набуття статусу юридичної особи організація повинна пройти процедуру державної реєстрації, що випливає з визначення юридичної особи та підтверджено ч. 4 ст. 87 ЦК України. Саме після державної реєстрації організація набуває права виступати в цивільному обороті (укладати угоди та ін.) та інші права, а отже -- цивільну право- та дієздатність [43, с. 174].

ГК України у ст. 3 передбачає можливість провадження в Україні господарської комерційної діяльності (підприємництва) (глава 4) і господарської некомерційної діяльності (глава 5). Відповідно до цього розподілу ГК України, характеризуючи суб'єктів господарювання, виділяє загальні положення щодо організаційно-правових форм юридичних осіб-підприємців (ст. 45) та юридичних осіб -- суб'єктів некомерційної господарської діяльності (ст. 53).

Стосовно юридичних осіб -- суб'єктів підприємницької діяльності ст. 45 ГК України визначає, що підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах, передбачених законом, на вибір підприємця. В цьому разі вибір підприємця щодо конкретної організаційно-правової форми юридичної особи -- суб'єкта підприємництва обмежений існуванням відповідного положення щодо неї у законі. Іншими словами, засновник вправі обрати будь-яку організаційно-правову форму для майбутньої юридичної особи з тих, що передбачені законом.

Схоже, проте не тотожне положення містить ГК України і щодо суб'єктів некомерційної господарської діяльності, зазначаючи в ст. 53, зокрема, що така діяльність може здійснюватися суб'єктами господарювання в організаційних формах, які визначаються власником або відповідним органом управління чи органом місцевого самоврядування з урахуванням вимог, передбачених ГК та іншими законами. Більш гнучка категорія "урахування вимог", порівняно з імперативною категорією "передбачений законом", дає засновникам ширший простір для вибору з числа існуючих, передбачених законодавством (або до створення нових, ще не передбачених правовими актами) організаційно-правових форм юридичних осіб -- суб'єктів некомерційної господарської діяльності. Особливості їх статусу розглядаються у ст. 131 ГК України та в інших законах.

Подібний поділ юридичних осіб залежно від характеру та цілей їх діяльності є і у ЦК України.

Згідно зі ст. 83 ЦК України юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. Товариством вважається організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом. Установою, в свою чергу, є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Цей поділ має загальний характер і має на меті лише відокремлення юридичних осіб, які займатимуться діяльністю, метою якої є отримання прибутку або досягнення соціального ефекту та засновники яких матимуть право брати участь в їх управлінні (товариства), від юридичних осіб, які виконуватимуть визначені відповідними документами функції за рахунок виділеного їм майна, а засновники не матимуть права брати участь в управлінні ними (установи) [50, с. 214]. Ці поняття фактично не є організаційно-правовими формами, а збірними поняттями, що включають в себе конкретні організаційно-правові форми, передбачені як ЦК України (господарські товариства, виробничі кооперативи тощо), так і ГК України (підприємства різних видів, їх об'єднання тощо) та іншими законодавчими актами України.

Зважаючи на це, положення п. 1 ч. 2 ст. 55 ГК України, що передбачає існування юридичних осіб, створених "відповідно до ЦК України", фактично є декларативним і підкреслює термінологічні розбіжності у визначенні двома актами рівної юридичної сили організаційно-правових форм юридичних осіб. Нових організаційно-правових форм, яких немає у ГК України, ЦК України не містить і містити не повинен, адже за змістом положень ч. 2 ст. 9 ЦК та ст. 1 ГК України господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності, регулюються спеціальними актами, зокрема ГК України.

ЦК України поділяє усі товариства на підприємницькі та непідприємницькі, що відповідає зазначеним положенням ГК України щодо існування суб'єктів підприємницької діяльності та суб'єктів господарської некомерційної діяльності. Але вже ст. 84 ЦК України встановлює положення, відповідно до якого товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи. Це положення суперечить положенням ГК України (зокрема, главам 7, 8, 11, які дозволяють з метою провадження підприємницької діяльності створювати підприємства різних видів, та гл. 12, яка дозволяє об'єднанням підприємств провадити господарську, в тому числі підприємницьку, діяльність та ін.). Оскільки положення акта загального (ЦК України) суперечать положенням акта спеціального (ГК України), застосуванню підлягають відповідні положення ГК України.

Згідно зі ст. 85 ЦК України непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Особливості правового статусу окремих видів непідприємницьких товариств встановлюються законом. Ці загальні положення ЦК України в цілому відповідають ГК України, а тому підлягають застосуванню без жодних застережень. Відповідають ГК України (ч. З ст. 53) і положення ст. 86 ЦК України, згідно з якими непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, об'єднання громадян тощо) та установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню.

Пункт 1 ч. 2 ст. 55 ГК України передбачає право "інших юридичних осіб", зареєстрованих в установленому законом порядку, бути суб'єктами господарської діяльності. До таких осіб можна віднести, зокрема, юридичних осіб, правовий статус, порядок організації та здійснення господарської діяльності яких визначається, окрім ГК України, спеціальним законодавством. Наприклад, особливості створення та діяльності кредитних спілок визначаються ст. 130 ГК України, а також Законом України від 20 грудня 2001 р. № 2908-Ш "Про кредитні спілки"; підприємств об'єднань громадян, релігійних організацій -- ст. 112 ГК, а також законами України від 23 квітня 1991 р. № 987-ХІІ "Про свободу совісті та релігійні організації" та від 16 червня 1992 р. № 2460-ХІІ "Про об'єднання громадян"; благодійних та інших неприбуткових організацій -- ст. 131 ГК України та Законом України від 16 вересня 1997 р. № 531/97-ВР "Про благодійництво та благодійні організації"; кооперативів -- Законом України від 10 липня 2003 р. № 1087-ІУ "Про кооперацію" та ін.

Крім того, юридичними особами, що потенційно можуть здійснювати господарську діяльність, а відтак -- бути суб'єктами господарської діяльності, є об'єднання підприємств. Правовий статус та організаційно-правові форми об'єднань підприємств передбачені гл. 12 ГК України та іншими актами законодавства, зокрема законами України від 06.01.2004 "Про промислово-фінансові групи в Україні", від 14 вересня 1999 р. № 1039-XIV "Про угоди про розподіл продукції" та ін.

До другої категорії суб'єктів господарської діяльності п. 2 ч. 2 ст. 55 ГК України відносить фізичних осіб. Означені положення ГК України дозволяють займатися господарською діяльністю як громадянам України, так і іноземним громадянам та особам без громадянства, зареєстрованим відповідно до закону як підприємці.

Згідно зі ст. 129 ГК України іноземці та особи без громадянства при здійсненні господарської діяльності в Україні користуються такими самими правами і мають такі самі обов'язки, як і громадяни України, якщо інше не передбачено ГК, іншими законами. До законів, які обмежують права іноземних громадян та осіб без громадянства, належать, зокрема, положення Земельного кодексу України, які, наприклад, забороняють таким особам передавати землі сільськогосподарського призначення у власність (ч. 4. ст. 22 ЗК). Водночас Кодекс не забороняє передачу таким особам у власність земельних ділянок несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також земельних ділянок несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності (ч. 2 ст. 81).

1.3 Завдання, права та обов'язки суб'єктів господарювання

Кожен з видів суб'єктів господарського права має свої певні завдання. Підприємство здійснює виробничо-господарську діяльність, банк - кредитну, розрахункову та іншу діяльність, орган державної виконавчої влади - управлінську діяльність в економіці. Правовою формою, в якій врегульовані завдання суб'єктів господарського права, є їхні статутні господарсько-правові акти - установчі документи (установчий договір і статут), статут державного або іншого підприємства, положення (про міністерство, про державний комітет) [43, с. 94]. Виходячи із завдань статутні акти врегульовують такі поняття, як цілі і предмет діяльності суб'єкта господарського права (функції щодо органів управління).

Підприємства згідно з законом мають право здійснювати будь-які види законної господарської діяльності: виробничої, науково-дослідної, комерційної та ін. Всі підприємства є комерційними організаціями, їх статутними цілями завжди виступає здійснення певної господарської діяльності з метою одержання прибутку. Прибуток є основним узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності підприємства. Це є майно, яке у визначеному статутом і яке присвоює власник (власники) підприємства.

Право визначати цілі і предмет діяльності підприємства належить його засновникам, які виходять при цьому з своїх підприємницьких можливостей. Закон дозволяє вносити до статуту будь-яку кількість видів діяльності, не забороненої законом [53, с. 103].

Юридичним засобом досягнення завдань і цілей суб'єкта господарського права виступають його права, захист яких гарантує держава. Права суб'єктів визначаються господарським законодавством залежно від їхніх видів. Права суб'єктів можна класифікувати відповідно до їхнього змісту [53, с. 104].

Засновницькі права ґрунтуються на загальній нормі права власності, згідно з якою власник може використовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності. Засновницькі права включають право на вільний вибір засновниками підприємства видів діяльності, право на вибір організаційно-правової форми підприємства, право на прийняття рішення про створення підприємства, право змінювати у встановленому порядку як діяльність, так і форму підприємства. За загальним правилом, ці та інші засновницькі права належать власнику.

Права в галузі управління. Підприємства й інші суб'єкти господарського права самостійно управляють своєю діяльністю та справами. Порядок здійснення управління регулюється статутними актами згідно з принципами, визначеними законодавством. Основним є принцип поєднання прав власника на господарське використання свого майна з самоуправлінням трудового колективу. Власник здійснює свої управлінські права як безпосередньо (кооператив, колективне підприємство), так і через уповноважені ним органи (державні підприємства, господарські товариства). Власник і уповноважений ним орган у порядку, передбаченому статутними актами, можуть делегувати свої управлінські права органу управління.

До управлінських належать, зокрема, права:

* самостійно визначати структуру підприємства, тобто кількість і склад його структурних підрозділів, включаючи так звані відособлені підрозділи: філії, представництва, відділення тощо;

* приймати і змінювати статут, інші установчі документи;

* затверджувати положення про структурні підрозділи;

* формувати органи управління і контролювати їхню діяльність, призначати посадових осіб, визначати їхні обов'язки тощо [63, с. 214].

Майнові права суб'єктів поділяються на загальні та спеціальні [8, с. 62].

Загальні майнові права підприємств, господарських об'єднань врегульовані на підставі ст. 20-30, 37 Закону «Про власність». До них можна віднести права:

* мати на підставі певного речового права (титулу) основні фонди, обігові кошти, інші цінності, вартість яких відображається на самостійному балансі підприємства. Згідно із законами, статутами підприємств та укладеними угодами майно належить підприємствам, іншим суб'єктам на праві власності або на праві повного господарського відання. Майно державної власності закріплюється за державними підприємствами і належить їм на праві повного господарського відання;

* вести господарську та комерційну діяльність; бути у зв'язку з цим позивачем та відповідачем у суді, арбітражному суді, захищати свої майнові права та інтереси від імені підприємства;

* розпоряджатися майном. Підприємство, якщо інше не передбачене його статутом, має право: продавати (обмінювати) майно іншим організаціям, здавати в оренду, заставляти, надавати тимчасово у безоплатне користування, списувати зношені основні фонди з балансу;

* набувати на законних підставах майно. Підприємство відповідно до свого статуту має право купувати, орендувати, одержувати у будь-який інший правомірний спосіб майно (рухоме і нерухоме), використовувати його, поліпшувати і т. ін.

Похідними від зазначених та інших майнових прав є договірно-майнові права підприємств [30, с. 120]. Це права укладати засновницькі, господарські договори та інші контракти (і нести щодо них відповідальність); видавати закладні (застава) та інші фінансові зобов'язання; позичати гроші; інвестувати і реінвестувати кошти підприємства; одержувати рухоме і нерухоме майно як гарантію оплати боргу та ін.

Крім розглянутих загальних прав, підприємства мають і спеціальні майнові права у сфері випуску і обігу цінних паперів: акцій, облігацій підприємств, приватизаційних паперів, ощадних, інвестиційних сертифікатів, векселів. Ці права є спеціальними, тому що обумовлені спеціальною правосуб'єктністю підприємств як емітентів цінних паперів. Підприємство має право випускати і реалізовувати лише ті види цінних паперів, які спеціально визначені законом. Зокрема, акціонерні товариства -- акції, облігації; інші підприємства - облігації.

За аналогічною схемою систематизуються обов'язки підприємств.

При заснуванні підприємства зобов'язані (законом) затверджувати (перезатверджувати) установчі документи; у встановленому законом порядку реєструватися як суб'єкти підприємницької діяльності; на діяльність, що підлягає ліцензуванню, підприємства зобов'язані одержувати спеціальні дозволи (ліцензії).

У процесі господарювання закон зобов'язує підприємства: виконувати господарські зобов'язання, обумовлені державними контрактами та державними замовленнями, іншими договорами; забезпечувати необхідну якість продукції, робіт, послуг; вести бухгалтерський облік (самостійні бухгалтерські баланси) своєї роботи, надавати органам державної статистики передбачену законом звітність); своєчасно подавати податковим органам декларації про свої доходи, інші податкові документи, сплачувати податки, інші обов'язкові платежі; не допускати недобросовісної конкуренції, інших порушень антимонопольного законодавства, прав та інтересів споживачів, будь-яких інших осіб [64, с. 201].

Господарюючі суб'єкти мають також обов'язки, передбачені природоохоронним законодавством: раціонально використовувати природні ресурси; охороняти навколишнє середовище від забруднення, іншого шкідливого впливу; своїм коштом відшкодовувати витрати на відновлення та охорону природних ресурсів тощо.

За порушення своїх обов'язків підприємство несе майнову та іншу відповідальність, встановлену законом, а також передбачену договорами.



Розділ 2. Особливості правового становища суб'єктів господарювання в Україні

2.1 Правове становище підприємств як суб'єктів господарювання

Домінуюче місце серед суб'єктів господарського права належить такому суб'єктові, як підприємство. Це зумовлено особливими економічними і соціальними функціями підприємства в економічній системі, а саме функціями товаровиробника, який задовольняє суспільні потреби у продукції, роботах, послугах. Тому законодавчий інститут підприємства або господарюючого суб'єкта є центральною частиною системи господарського права України, його правовою основою [67, с. 211].

Усі основні закони та інші нормативні акти господарського законодавства приймаються, виходячи з економічного та правового становища підприємства.

Поняття «підприємство» є узагальнюючим, або збірним. Воно, по-перше, визначає підприємства як суб'єкти господарського права стосовно всіх форм і видів власності в Україні (організаційні форми і види підприємств). По-друге, це поняття є загальногалузевим, тобто взагалі визначає промислові (фабрики, заводи, шахти), будівельні, транспортні, сільськогосподарські, торговельні та інші підприємства [63, с. 29].

Правовий статус підприємства визначається гл. 7 ГК. Відповідно до ст. 62 ГК підприємство -- це самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб способом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому ГК та іншими законами.

Підприємство як соціально-економічний і правовий інститут має певну сукупність економічних, організаційних і юридичних ознак, за якими кваліфікується як господарюючий суб'єкт і суб'єкт права. За допомогою цих ознак, уніфіковано визначається правове становище підприємств усіх форм власності і галузей народного господарства.

Закон визначає, що підприємство є основною організованою ланкою народного господарства України. Ця організаційна ознака кваліфікує підприємство як організаційну форму господарської («бізнесової») організації, тобто організації, в якій власники засобів виробництва і робочої сили об'єднують свої виробничі ресурси для здійснення господарської діяльності з метою одержання прибутку. Визначення «основна ланка», з одного боку, відмежовує підприємство від інших організаційних форм економічної діяльності (типу домашніх господарств, індивідуальних промислів без створення підприємств, так званих тіньових структур тощо), а з іншого - від суб'єктів господарського права, які не належать до основної ланки: об'єднань підприємств, фінансових і посередницьких інститутів, органів управління економікою [37, с. 72].