У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган: колегіальний (дирекція) або одноособовий (директор). Дирекцію очолює генеральний директор. Членами виконавчого органу можуть бути також і особи, які не є учасниками товариства [39, с. 24].

Дирекція (директор) вирішує всі питання діяльності товариства, за винятком тих, що входять до виключної компетенції зборів учасників, її повноваження при цьому визначені ст. 62 Закону «Про господарські товариства» та установчими документами товариства.

Контроль за діяльністю виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю здійснює ревізійна комісія, що утворюється зборами учасників товариства з їх числа у кількості не менше трьох осіб, її діяльність регламентована ст. 63 Закону «Про господарські товариства».

Згідно зі ст. 80 ГК України (ст. 65 Закону України "Про господарські товариства; ст. 165 ЦК України) товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.

Статутний фонд товариства з додатковою відповідальністю поділений на частки визначених установчими документами розмірів. Мінімальний його розмір, як і у товаристві з обмеженою відповідальністю, складає 100 мінімальних заробітних плат.

Певна специфіка передбачена законодавством щодо товариств з додатковою відповідальністю - довірчих товариств. Так, статутний фонд довірчого товариства повинен формуватися виключно за рахунок коштів та цінних паперів учасників, на відміну від статутного фонду товариства з обмеженою відповідальністю, який може бути сформований як за допомогою грошових коштів, так і майна та майнових прав.

Товариство з додатковою відповідальністю несе відповідальність за своїми зобов'язаннями власним майном. Проте ця ознака актуальна лише тоді, коли у товариства є майно [41, с. 295].

В разі недостатності майна учасники товариства з додатковою відповідальністю несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.

Тобто, на відміну від товариства з обмеженою відповідальністю, відповідальність учасників товариства з додатковою відповідальністю не обмежується лише сумою внесків до статутного фонду.

Додаткова (субсидіарна) відповідальність у вигляді стягнення належного учасникам майна настає в обсязі, кратному розміру внеску кожного учасника.

Солідарність відповідальності учасників товариства з додатковою відповідальністю означає, що за вимогами ст. 543 ЦК України кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх учасників разом, так і від будь-кого з них окремо. Учасник, який виконав солідарний обов'язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти учасників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього.

Граничний розмір відповідальності учасників (коефіцієнт кратності) передбачається в установчих документах. Що ж до довірчих товариств, ст. 2 Декрету Кабінету Міністрів України "Про довірчі товариства" передбачена додаткова відповідальність учасників товариства з додатковою відповідальністю в 5-кратному розмірі до внеску кожного учасника.

Специфічною рисою товариства з додатковою відповідальністю - довірчого товариства є і обов'язкова особиста участь його учасників у веденні справ товариства. Згідно зі ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України "Про довірчі товариства" довірчі операції від імені довірчого товариства здійснюють його учасники - довірені особи. В товаристві з обмеженою відповідальністю учасники можуть взагалі не брати участь в оперативно-господарській діяльності товариства (крім вирішення питань, що належать до виключної компетенції зборів учасників), уповноваживши виконавчий орган на здійснення відповідних дій.

Інші ознаки товариства з додатковою відповідальністю збігаються з ознаками товариства з обмеженою відповідальністю.

Повним товариством є господарське товариство, усі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном (ст. 80 ГК України; ст. 66 Закону України "Про господарські товариства"; ст. 119 ЦК України).

Повним товариством є господарське товариство, яке створюється і діє на підставі засновницького договору, який підписується всіма його учасниками (ст. 120 ЦК України; ст.4 Закону України "Про господарські товариства"). В силу правової природи цього виду товариства, наявності статуту в нього не передбачено.

У засновницькому договорі повного товариства визначаються зобов'язання учасників створити товариство, порядок їх спільної діяльності щодо його створення, умови передання товариству майна учасників, а також розмір та склад статутного фонду товариства, розмір та порядок зміни часток кожного з учасників у статутному фонді, розмір, склад та строки внесення ними вкладів [50, с. 364].

Учасники повного товариства здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства. Зважаючи на це, ч. 7 ст. 80 ГК України передбачає, що учасниками повного товариства (ними, в свою чергу, можуть бути як юридичні, так і фізичні особи) можуть бути лише особи, зареєстровані як суб'єкти підприємництва.

Законодавство передбачає певні обмеження щодо осіб - учасників повного товариства. Так, особа може бути учасником тільки одного повного товариства (ч. 2 ст. 119); учасник повного товариства не має права без згоди інших учасників укладати від свого імені та у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб угоди, що є однорідними з тими, які становлять предмет діяльності товариства (ч. 3 ст. 119 ЦК України; ст. 70 Закону України "Про господарські товариства").

Згідно зі ст. 122 ЦК України кожний учасник повного товариства має право діяти від імені товариства, якщо засновницьким договором не визначено, що всі учасники ведуть справи спільно або що ведення справ доручено окремим учасникам.

У разі спільного ведення учасниками справ товариства для укладення кожної угоди є необхідною згода всіх учасників товариства. Якщо ведення справ доручено окремим учасникам повного товариства, інші учасники можуть укладати угоди від імені товариства за наявності у них довіреності, виданої учасниками, яким доручено ведення справ товариства. Учасник повного товариства, що діяв у спільних інтересах, але не мав на це повноважень, має право у разі, якщо його дії не були схвалені іншими учасниками, вимагати від товариства відшкодування здійснених ним витрат, якщо він доведе, що у зв'язку з його діями товариство зберегло чи набуло майно, яке за вартістю перевищує ці витрати.

Учасники повного товариства несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном. Таким чином, відповідальність учасників за боргами товариства всім майном є одним із винятків із загального правила про самостійну відповідальність юридичної особи за своїми зобов'язаннями (ст. 96 ЦК України).

Згідно зі ст. 124 ЦК України у разі недостатності у повного товариства майна для задоволення вимог кредиторів у повному обсязі учасники повного товариства солідарно (ст. 543 ЦК України) відповідають за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення. При цьому учасник повного товариства відповідає за боргами товариства незалежно від того, виникли ці борги до чи після його вступу в товариство.

Учасник повного товариства, який сплатив повністю борги товариства, має право звернутися з регресною вимогою у відповідній частині до інших учасників, які несуть перед ним відповідальність пропорційно своїм часткам у статутному фонді товариства.

Управління діяльністю повного товариства здійснюється за спільною згодою всіх учасників. Засновницьким договором товариства можуть бути передбачені випадки, коли рішення приймається більшістю голосів учасників. Кожний учасник повного товариства має один голос, якщо засновницьким договором не передбачений інший порядок визначення кількості голосів. Також учасник повного товариства, незалежно від того, чи уповноважений він вести справи товариства, має право ознайомлюватися з усією документацією щодо ведення справ товариства [28, с. 157].

Законодавством не передбачений мінімальний розмір статутного фонду, що повинен створюватися в повному товаристві. Проте загальні вимоги ст. 13 Закону України "Про господарські товариства" щодо обов'язкової наявності у господарського товариства статутного фонду поширюються і на повне товариство, а тому статутний фонд все рівно повинен бути створений в розмірі, що визначається установчими документами.

Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або кілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники).

Правовий статус командитного товариства визначається нормами ст. 67-74 Закону «Про господарські товариства» (тобто законодавством про повні товариства) з урахуванням особливостей, передбачених у спеціальних статтях (ст. 78-83) Закону «Про господарські товариства», безпосередньо присвячених командитним товариствам, ст. 80 ГК України.

Зокрема, установчий договір про командитне товариство, крім відомостей, які містить установчий договір про повне товариство, має відображати участь вкладників у такому товаристві, а саме: стосовно вкладників вказується тільки сукупний розмір їхніх часток у майні товариства, а також розмір, склад і порядок внесення ними вкладів [48, с. 98].

Оскільки правовий статус повних товаришів було розглянуто в попередньому параграфі, тут доцільно зупинитися на особливостях участі вкладників у командитному товаристві.

Вкладник може вступати до командитного товариства шляхом внесення грошових або матеріальних вкладів.

Вкладники командитного товариства мають право:

* діяти від імені командитного товариства тільки у разі наявності доручення і згідно з ним;

* вимагати першочергового повернення вкладу (ніж учасникам з повною відповідальністю) у випадку ліквідації товариства;

* вимагати подання їм річних звітів і балансів, а також забезпечення можливості перевірки правильності їх складення [67, с. 267].

Вкладники командитного товариства повинні вносити вклади й додаткові внески у розмірі, способами й порядком, передбаченим установчим договором, проте сукупний розмір їхніх часток не повинен перевищувати 50 відсотків майна товариства, зазначеного в установчому договорі. На момент реєстрації командитного товариства кожний із вкладників повинен внести не менше 25 відсотків свого внеску.

Таким чином, вкладники беруть участь у діяльності командитного товариства лише своїми вкладами, розмір яких визначає суму отримуваного ними прибутку. Будь-якої участі в управлінні товариством вони не беруть.

Управління справами командитного товариства здійснюється тільки учасниками з повною відповідальністю (повними товаришами). Якщо в товаристві є тільки один такий учасник, управління справами здійснюється ним самостійно.

Вкладники не мають права перешкоджати діям повних товаришів із управління справами товариства.

Незважаючи на те, що за загальним правилом відповідальність вкладника обмежується вкладом у майні товариства, в окремих випадках, передбачених законодавством (ст. 82 Закону «Про господарські товариства»), він також несе повну відповідальність. Приміром, якщо вкладник здійснює угоду від імені і в інтересах товариства без відповідних повноважень, то у разі схвалення його дій командитним товариством він разом із повними товаришами відповідає за угодою перед кредиторами усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства може бути звернено стягнення. Якщо ж схвалення не буде одержано, вкладник відповідає перед третьою особою самостійно усім своїм майном. Крім загальних підстав припинення діяльності господарських товариств (ст. 19 Закону «Про господарські товариства») командитне товариство припиняється також у разі вибуття всіх учасників з повною відповідальністю. При вибутті з товариства всіх вкладників повні товариші мають право замість ліквідації командитного товариства перетворити його на повне товариство.

2.3 Особливості правового статусу господарських об'єднань

Для того, щоб успішно працювати в умовах ринкової конкуренції, підприємства прагнуть об'єднуватись у промислові, промислово-фінансові та інші групи. Підприємства мають право об'єднуватись у групи підприємств за галузевим, територіальним чи іншим принципом, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України.

Згідно зі ст. 70 ГК України підприємства мають право на добровільних засадах об'єднувати свою господарську діяльність (виробничу, комерційну та інші її види) на умовах і в порядку, встановлених ГК та іншими законами. Результатом такого об'єднання є створення нових утворень - об'єднань підприємств, ознаки, правовий статус і види яких буде розглянуто нижче.

Відповідно до ст. 118 ГК України об'єднанням підприємств є господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.

Такі групи підприємств визначаються в теорії господарського права як господарські об'єднання, які слід відрізняти від господарських товариств, що є підприємствами, а не об'єднаннями. Наведене визначення з юридичної точки зору означає, що господарське об'єднання -- це один з видів суб'єктів господарського права. Підприємства, які ввійшли до об'єднання, є його членами або його учасниками.

Об'єднанням підприємств є господарська організація. Іншими словами, за загальним правилом, об'єднання підприємств являє собою юридичну особу (ч. 4 ст. 118 ГК України) з притаманними їй характерними ознаками.

Об'єднання утворюється у складі двох чи більше підприємств. Зважаючи на це, фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності не можуть входити до складу об'єднання підприємств [22, с. 14].

"Входження до складу" об'єднання підприємств є складною правовою категорією. З одного боку, суть об'єднання підприємств зводиться до об'єднання частини їх капіталів і виникнення на цій матеріальній базі нової юридичної особи - власне "об'єднання підприємств". Стаття 121 ГК України спеціально підкреслює, що підприємства - учасники об'єднання підприємств зберігають статус юридичної особи. З іншого боку, об'єднання підприємств створюється його засновниками для здійснення впливу, в тій чи іншій мірі, на їх діяльність, що обумовлює, в свою чергу, тісний взаємозв'язок та більшу чи меншу залежність самих підприємств-учасників від об'єднання.

Згідно з ч. 2 ст. 118 ГК України об'єднання підприємств утворюються підприємствами-учасниками на добровільних засадах, або за рішенням органів, які відповідно до ГК та інших законів мають право утворювати об'єднання підприємств, або засновником, який може мати відношення/здійснювати вплив щодо входження підприємств - потенційних учасників до складу об'єднання. В об'єднання підприємств можуть входити підприємства, утворені за законодавством інших держав, а підприємства України можуть входити в об'єднання підприємств, утворені на території інших держав.

Об'єднання підприємств утворюється з метою координації виробничої, наукової та іншої діяльності його учасників. Координація є узагальнюючою категорією, під якою розуміється вплив структури об'єднання підприємств з метою забезпечення погодженості дій його учасників [39, с. 26].

Об'єднання підприємств утворюється для вирішення спільних економічних та соціальних завдань його учасників.

Об'єднання підприємств несе в собі значний потенціал високоефективного господарювання у будь-яких соціально-економічних умовах.

На практиці більш зацікавленими в об'єднанні є такі підприємства, які нещодавно були приватизовані і потребують термінової організаційної, матеріально-технічної та фінансової допомоги. Об'єднуються і підприємства, що раніше працювали в тісній кооперації з суб'єктами господарювання, зв'язки з якими порушились і які не змогли самостійно адаптуватися до нових умов роботи.

Мотивом до об'єднання виступає і необхідність фінансової підтримки на стадії модернізації виробництва, перепрофілювання, перепідготовки кадрів, інвестування заходів, в тому числі рекламних, щодо виходу на зовнішній ринок без збільшення кількості працівників адміністрації підприємства. Іноді підприємству є економічно вигіднішим увійти до об'єднання з науковим центром, ніж залучати на договірній основі до виконання науково-дослідних і пошукових робіт сторонню організацію. Особливо, якщо це стосується довгострокових, проте перспективних і прибуткових у майбутньому проектів. Проведення силами власного об'єднання робіт із розробки та виробництва нових видів продукції або опрацювання винаходів з принципово нових технологій у разі успішної реалізації проекту дає не тільки прибутки, а й права на "ноу-хау".
Важливим є і те, що в умовах неплатежів і складної процедури отримання банківського кредиту підприємство, що увійшло до об'єднання, як правило, отримує додаткові шанси на більш вигідних умовах залучити інвестиції у свій розвиток.

Нарешті, робота в межах великого об'єднання сприяє створенню позитивного іміджу підприємства у ділових колах, дозволяє використовувати його фірмове ім'я на ринках України та за кордоном, що є також важливою обставиною в умовах зростаючої конкуренції.

Таким чином, об'єднання підприємств є позитивним процесом. Очевидним є і те, що з часом цей процес стане більш глибоким та набуватиме нового змісту - об'єднання підприємств утворюватимуться переважно на основі приватної власності з метою більш ефективного функціонування капіталу та використання всіх видів ресурсів, а також для вирішення глобальних, транснаціональних програм.

Об'єднання підприємств можуть утворюватися на невизначений строк або діяти як тимчасові об'єднання. Тимчасовість функціонування об'єднання може бути обумовлена як спливом певного строку, встановленого засновниками в установчих документах, так і досягненням відповідної мети, що була ними поставлена, а, відтак, недоцільністю подальшого його існування [22, с. 15].

Згідно з ч. 4 ст. 121 ГК України рішення про утворення об'єднання підприємств (установчий договір) та статут об'єднання погоджуються з Антимонопольним комітетом України в порядку, встановленому законодавством про захист економічної конкуренції (Закон України від 07.05.2009 "Про захист економічної конкуренції", а також Положення про порядок подання заяв до Антимонопольного комітету України про попереднє отримання дозволу на концентрацію суб'єктів господарювання (Положення про концентрацію), затв. розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19 лютого 2002 р. № 33-р).

Учасники об'єднання підприємств можуть вносити на умовах і в порядку, передбачених його установчими документами, майнові внески (вступні, членські, цільові тощо). Це майно передається об'єднанню його учасниками у господарське відання або в оперативне управління на основі установчого договору чи рішення про утворення об'єднання. Вартість майна об'єднання відображається у його балансі.

Об'єднання підприємств не відповідає за зобов'язаннями його учасників, а підприємства-учасники не відповідають за зобов'язаннями об'єднання, якщо інше не передбачено установчим договором або статутом об'єднання. Іншими словами, відповідальність підприємств - членів об'єднання за зобов'язаннями (договорами та ін.) останнього може наставати лише в разі наявності відповідного положення в установчих документах об'єднання [63, с. 412].

Види об'єднань - це їх класифікація за певними матеріальними та юридичними критеріями з урахуванням законодавчих визначень.

Матеріальним критерієм класифікації об'єднань на види закон визначає мету, або інакше, основу їх створення та діяльності. Це може бути: досягнення спільних матеріальних та інших інтересів членів об'єднання, координація їхньої діяльності, централізоване виконання виробничо-господарських і управлінських функцій, реалізація спільного інвестиційного проекту (програми) тощо [22, с. 15].

Юридичним критерієм класифікації об'єднань на види закон визначає правовий режим членства учасників в об'єднаннях. Відповідно до цього критерію розрізняють договірні і статутні об'єднання. Договірними є асоціації та корпорації. Статутними (недоговірними) закон визначає концерни і консорціуми [22, с. 15].

Договірні і статутні об'єднання класифікуються також залежно від їхньої організаційно-правової форми: державні, недержавні, змішані.

Наведена класифікація об'єднань не є вичерпаною, оскільки законом передбачено, що підприємства можуть об'єднуватися і в інші структури за галузевим чи територіальним принципом. До них відносять як договірні, так і статутні об'єднання, що мають свої власні назви. Це можуть бути компанії, виробничі об'єднання, комбінати, трести та інші об'єднання підприємств з традиційними назвами (наприклад, Південно-Західна залізниця, Українська державна авіакомпанія «Авіалінії України» тощо).

Договірні об'єднання. Серед об'єднань цього виду помітне місце займають корпорації - найпоширеніший вид об'єднань державних підприємств.

Корпорація як договірне об'єднання може створюватися підприємствами будь-яких форм власності на основі поєднання їхніх спільних виробничих, наукових і комерційних інтересів та централізованого управління діяльністю членів об'єднання. Для централізованого управління діяльністю групи члени об'єднання делегують правлінню частину своїх повноважень, визначених законом. Певний ступінь централізації управлінських функцій і повноважень у руках правління - це основна кваліфікаційна ознака корпорації як договірного об'єднання [67, с. 234].

Іншим видом договірного об'єднання визначено асоціацію. Це договірне об'єднання, яке створюється учасниками з метою координації їхньої діяльності, тобто узгодження дій стосовно, наприклад, номенклатури продукції (робіт, послуг), освоєння ринків збуту (маркетинг), визначення цін тощо. Координація не вимагає централізації управління підприємствами - членами асоціації.

Така координація може здійснюватися, наприклад, у формі централізованого забезпечення членів асоціації текстами нормативних актів; забезпечення взаємодії з органами державної влади і управління; сприяння підвищенню кваліфікації і професіоналізму спеціалістів підприємств-членів; ознайомлення громадськості з діяльністю підприємств-членів, надання їм рекламно-інформаційної підтримки та ін.

Асоціація не має права втручатися у господарську діяльність підприємств - учасників асоціації. Як, наприклад, йдеться в п. 1.4 Статуту асоціації українських банків, "членство в Асоціації не накладає на її членів ніяких обмежень щодо комерційної, громадської та будь-якої іншої діяльності, що не заборонена законом". За рішенням учасників асоціація може бути уповноважена представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями.

Договірні об'єднання відрізняються від статутних правовим режимом створення і функціонування. Засновниками цих об'єднань можуть бути підприємства всіх форм власності. Створюються вони на добровільних засадах. Засновники для створення договірного об'єднання укладають між собою багатосторонній установчий договір, у якому визначають усі необхідні умови діяльності об'єднання (склад сторін, мета і предмет діяльності, спільне майно, централізовані функції і повноваження). Юридичною основою створення договірного об'єднання є волевиявлення сторін договору.

Консорціум використовує кошти, якими його наділяють учасники, централізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної програми, а також кошти, що надходять з інших джерел, в порядку, визначеному його статутом. У разі досягнення мети його створення консорціум припиняє свою діяльність.

В Україні поширення набули саме банківські консорціуми - тимчасові об'єднання банків, які створюються для координації дій при проведенні різного роду банківських операцій, або для кредитування однієї, але великої угоди і засновані банками на паритетних засадах (п. 2 Положення про порядок здійснення консорціумного кредитування). Після повного погашення кредиту, відсотків та інших платежів, що належать банківському консорціуму, він ліквідується або реорганізується в об'єднання іншого виду.

Функції та компетенція господарського об'єднання за загальним правилом визначаються в індивідуальному порядку -- тими нормативними актами, якими створюється об'єднання.

Специфічним видом об'єднання підприємств є холдинг (холдингова компанія). Відповідно до ст. 126 ГК України холдинговою компанією визнається суб'єкт господарювання, що володіє контрольним пакетом акцій дочірнього підприємства (підприємств). Специфіка холдингу полягає в тому, що він не об'єднує підприємства, а володіє корпоративними правами на них; фактично, у разі наявності у статутному фонді холдингу акцій та/або майна дочірніх підприємств, він стає перехідною формою між, власне, об'єднанням підприємств і господарським товариством. Останнє підтверджується, зокрема, п. 9 Положення про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації, затв. Указом Президента України, відповідно до якого холдингова компанія створюється у формі відкритого акціонерного товариства шляхом об'єднання у статутному фонді контрольних пакетів акцій дочірніх підприємств та інших активів.

Між холдинговою компанією та її дочірніми підприємствами встановлюються відносини контролю-підпорядкування відповідно до вимог ГК України та інших законів.

Особливим видом господарських об'єднань є промислово-фінансові групи (ПФГ). Порядок створення, реорганізації та ліквідації промислово-фінансових груп, а також їх реєстрації регулюється спеціальним законодавством.

На відміну від інших об'єднань підприємств, промислово-фінансова група не є юридичною особою і не підлягає державній реєстрації як суб'єкт господарювання. Головне підприємство і його учасники за правилами гл. 77 ЦК України укладають Генеральну угоду про сумісну діяльність для виробництва кінцевої продукції. При цьому право діяти від імені промислово-фінансової групи має виключно головне підприємство.

2.4 Правове становище фізичних осіб як суб'єктів господарювання

До суб'єктів господарювання ГК відносить громадян України, іноземців та осіб без громадянства. За загальним правилом іноземці та особи без громадянства під час здійснення господарської діяльності в Україні користуються такими самими правами і мають такі самі обов'язки, як і громадяни України.

Спеціального нормативного акта, який встановлював би правовий статус громадянина-підприємця, на сьогодні не існує. Відповідні положення щодо права фізичної особи на зайняття підприємницькою діяльністю містяться у гл. 13 ГК України, гл. 5 ЦК України та у відповідних галузевих документах, що регулюють відповідний вид діяльності. 19 жовтня 2000 р. Верховна Рада України прийняла Закон № 2063-Ш "Про державну підтримку малого підприємництва", ст. 1 якого віднесла фізичних осіб -- приватних підприємців до суб'єктів малого підприємництва.

Відповідно до ст. 128 ГК громадянин визнається суб'єктом господарювання в разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи.

Крім того, ГК не зовсім вдало визначає правові форми підприємницької діяльності громадян. Так, положення ГК про здійснення громадянином підприємницької діяльності через приватне підприємство, що ним створюється, може сприйматись як умова попередньої реєстрації фізичної особи як підприємця за створення приватного підприємства. Але відповідно до ч. 2 ст. 50 ЦК умова державної реєстрації фізичної особи поширюється тільки на підприємницьку діяльність фізичної особи без створення юридичної особи. Отже, фізична особа, що є засновником приватного підприємства чи учасником господарського товариства, не повинна реєструватись як підприємець.

Загальне визначення фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності міститься у підпункті 3.8.1 п. 3.8 ст. 3 Класифікації організаційно-правових форм господарювання ДК 002:2004, затв. наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28 травня 2004 р. № 97, відповідно до якого підприємцем є фізична особа, яка є громадянином України, іноземним громадянином, особою без громадянства, що здійснює підприємницьку діяльність.

Громадянином-підприємцем є фізична особа. Згідно зі ст. 24 ЦК України фізичною особою вважається людина як учасник цивільних відносин (особистих немайнових та майнових відносин -- ст. 1 ЦК України).

Громадянин, який бажає займатися підприємницькою діяльністю, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур до свого статусу фізичної особи, якого він набув з моменту народження, набуває додаткової ознаки -- "суб'єкт підприємницької діяльності" [51, с. 74].

Громадянин за жодних умов не може змінити свого статусу фізичної особи. Цей статус втрачається лише з його смертю і не пов'язаний, зокрема, з обсягом його правоздатності та дієздатності та іншими чинниками. Він може бути позбавлений статусу суб'єкта підприємницької діяльності (добровільно або примусово), проте його статус як фізичної особи від цього не змінюється.

Громадянин-підприємець в жодному разі не може набути статусу юридичної особи. Згідно зі ст. 80 ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Відповідно, громадянин не може стати організацією. Він може стати засновником організації, її акціонером, укласти з нею господарський договір тощо. Проте, від цього його статус фізичної особи не втрачається.

Згідно зі ст. 50 ЦК України право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом та, відповідно, набувати статусу громадянина-підприємця має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Відповідно до ст. 34 ЦК України повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла 18 років (повноліття). У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Крім того, повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини. У цьому разі надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду.

Також повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця.
Таким чином, фізична особа може набути статусу суб'єкта підприємницької діяльності з 16 років або раніше -- з моменту реєстрації шлюбу або у разі запису її як батька або матері дитини [53, с. 329].

Проте досягнення певного віку (реєстрація шлюбу, народження дитини тощо) не є безумовним свідченням наявності у особи повної цивільної дієздатності.

Крім випадків обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, яка страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, особи, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим самим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за Законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище (ст. 36) або визнання її недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК України), на обсяг дієздатності і, відповідно, на можливість набути статусу суб'єкта підприємницької діяльності впливають й інші чинники, зокрема вид трудової діяльності фізичної особи. Так, не допускається зайняття підприємницькою діяльністю, зокрема, посадовими особами органів державної податкової служби (ч. 4 ст. 15 Закону України "Про державну податкову службу в Україні", прокурорами і слідчими прокуратури (ч. 5 ст. 46 Закону України "Про прокуратуру"), військовослужбовцями (абз. 4 ч. 1 ст. 8 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей"), нотаріусами (ч. 2 ст. З Закону України "Про нотаріат"), державними службовцями (п. "б" ч. 1 ст. 5 Закону України "Про боротьбу з корупцією"), відповідними посадовими особами органів місцевого самоврядування (зокрема, ч. 4 ст. 12, ч. 2 ст. 50, ч. 3 ст. 55 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні") тощо. Нарешті, відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств" керівникам, заступникам керівників державних підприємств, установ і організацій, їх структурних підрозділів, а також посадовим особам державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування забороняється безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю.

Громадянин-підприємець самостійно діє на ринку, вступаючи у відносини, набуваючи при цьому відповідних прав та обов'язків [19, с. 63]. Навіть якщо безпосереднє управління його бізнесом здійснює інша особа (наприклад, у кафе, що належить приватному підприємцю, є директор), стороною відповідних відносин юридично є саме громадянин-підприємець (угоди укладаються від його імені, на його ім'я отримуються ліцензії та інші дозволи, він несе майнову та іншу відповідальність за результати підприємницької діяльності). Він є повноцінним самостійним суб'єктом ринку -- суб'єктом господарювання (п. 2 ч. 2 ст. 55 ГК України).

Останнє є важливим для вірного розуміння положення абз. 2 ч. З ст. 128 ГК України, відповідно до якого громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність, зокрема, через приватне підприємство, що ним створюється. Тут йдеться не про здійснення громадянином підприємницької діяльності у вузькому (безпосередньому) значенні, адже у разі створення приватного підприємства саме останнє, а не його засновник, буде її здійснювати. Мається на увазі реалізація, в широкому значенні, громадянином свого конституційного права на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42 Конституції України), хоча при цьому він безпосередньо цією діяльністю не займається. Громадянин-підприємець є самодостатнім суб'єктом і не потребує для здійснення діяльності додаткових організаційно-правових форм.