Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна юридична академія України

Імені Ярослава Мудрого

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Виконання покарань у виді виправних і громадських робіт

Харків - 2006

Перелік умовних позначень

КК - Кримінальний кодекс

КВК - Кримінально-виконавчий кодекс

КПК - Кримінально-процесуальний кодекс

МВС - Міністерство внутрішніх справ

КМ - Кабінет Міністрів України

ООН - Організації Об'єднаних Націй

УВП - Установи виконання покарання

МОП - Міжнародна Організація Праці

ДЕПАРТАМЕНТ - Державний департамент України з питань виконання покарань

ІНСТУКЦІЯ - Інструкція про порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань

Вступ

Актуальність теми. Інтеграція Української держави до світового співтовариства зумовлює необхідність не лише проведення соціально-економічної та політичної реформ, а й здійснення правової реформи, невід'ємною частиною якої повинні стати значні реформаційні процеси кримінально-виконавчої системи.

Аналіз міжнародно-правових документів, спеціальної літератури дає підстави констатувати, що світова спільнота в останні десятиліття серйозно замислюється над вирішенням проблеми пошуку альтернативних позбавленню волі покарань, які дозволяють досягти цілей покарання з якомога меншим обмеженням прав і свобод людини. Подібне прагнення пояснюється, по-перше, великою чисельністю осіб, які щорічно засуджуються до позбавлення волі, по-друге, значними матеріальними витратами держави, що є великим тягарем для платників податків, по-третє, негативними наслідками правового, морально-психологічного й соціально-економічного характеру, що неминуче настають для особи, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі. Осмислення людством на сучасному етапі потреб у пошуках альтернативних позбавленню волі покарань у світовому масштабі стали поштовхом у розгортанні процесу реформування кримінально-виконавчої системи й в Україні.

Прийнятий у 2003 р. Кримінально-виконавчий кодекс України відобразив ті кардинальні зміни й новели, що відбулися у системі кримінальних покарань, з урахуванням наробки вітчизняної й зарубіжної науки і практики. До таких законодавчих новел належить, зокрема, врегулювання порядку й умов виконання відбування такого нового для української кримінальної системи виду покарання, як громадські роботи. Істотних змін зазнали й виправні роботи, які, хоча і були широко відомі за радянських часів, але сьогодні отримали нового змістовного навантаження.

Виправні роботи і громадські роботи - це альтернативні позбавленню волі покарання. Тому поширення практики їх застосування сприяє скороченню чисельності тюремного населення і тим самим спрямовується на розбудову кримінально-виконавчої системи України на засадах, що відповідають міжнародним стандартам поводження із засудженими, серед яких найважливішим є принцип поважання прав і свобод людини і гуманізму. Він найповніше втілюється саме в зазначених видах покарання. Таким чином, хоча група альтернативних видів покарань охоплює цілу низку покарань (зокрема, штраф, позбавлення права обіймати певну посаду або займатися певною діяльністю, службові обмеження для військовослужбовців), але в дисертації зроблений вибір на вивченні й аналізі процесу виконання-відбування саме зазначених вище видів покарань як найтиповіших з них.

Проблематика альтернативних видів покарань надзвичайно актуальна в даний час в усьому світі. Багато країн Центральної і Східної Європи, а також Центральної Азії збираються вводити (або вже ввели) в практику низку покарань, не пов'язаних з позбавленням волі. Для України, яка займає шосте місце у світі по числу ув'язнених на 100 тис. населення, і розвивається у досить складних економічних умовах, поширення практики застосування альтернативних видів покарань - одне з найважливіших завдань.

Теоретичні і практичні проблеми застосування альтернатив позбавленню волі, до яких належать виправні і громадські роботи, багатоаспектні. У зв'язку з цим неабияке значення надається кримінальним та кримінально-виконавчим аспектам застосування цих альтернативних видів покарань. Разом із тим вбачаються марними будь-які пропозиції щодо вдосконалення порядку та умов їх виконання без аналізу історичних і соціально-економічних передумов практики застосування цих покарань в Україні, оскільки без цього неможливе поширення альтернатив позбавленню волі у вітчизняній кримінальній і кримінально-виконавчій практиці і у міжнародних правових актах, що стосуються проблеми дослідження.

Питання застосування таких альтернативних позбавленню волі видів покарань, як виправні і громадські роботи, в умовах демократизації українського суспільства й побудови правової держави набувають особливого значення й відрізняються підвищеною актуальністю.

У різні часи над дослідженням проблем виконання виправних робіт працювало чимало відомих науковців у галузі кримінально-виконавчого права. Серед них: А.П. Базунова, В.Я. Богданов, І.О. Бушуєв, В.І. Гуськов, О.С. Михлін, М.О. Стручков, І.В. Шмаров та ін. Проте їх роботи здебільшого виконувалися ще в радянський період і відображали зміст виправних робіт з точки зору соціалістичних догм і поглядів. Проблемами застосування і виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, у тому числі досліджуваних видів покарань, за роки незалежності України в наукових працях торкалися такі провідні вчені, як Л.В. Багрій-Шахматов, Ю.В. Баулін, М.І.Бажанов, І.Г. Богатирьова, І.А Вартилецька, Н.О. Гуторова, В.М. Дрьомін, М.І. Мельник, Л.П.Оніка, М.В. Романов, В.М.Трубніков, В.І.Тютюгін, В.В. Сташис, А.Х.Степанюк, М.П.Черненок. Але ж останнім часом після введенням в дію Кримінально-виконавчого кодексу України багато питань і досі залишаються без відповіді. Це стосується і порядку та умов виконання громадських робіт. Тому виникає нагальна необхідність проведення порівняльного аналізу порядку та умов виконання зазначених видів покарань з метою вдосконалення практики їх застосування й визначення на майбутнє перспектив їх поширення як альтернатив позбавленню волі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Обраний напрямок дисертаційного дослідження спрямований на виконання Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки, затвердженої Указом Президента України від 25 грудня 2000 р. №1376/2000. Він є складником передбачених планових наукових досліджень Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого й кафедри кримінології та кримінально-виконавчого права.

Мета і завдання дослідження

Метою дослідження є комплексний аналіз призначення й виконання покарань у виді виправних і громадських робіт, що включає вивчення історичних і соціально-економічних аспектів практики застосування альтернативних видів покарань як таких, дослідження накопиченого міжнародного досвіду їх застосування, змісту й характерних рис, порядку й умов їх виконання, проблем підвищення ефективності діяльності органів виконання таких покарань, порівняння змісту й основних критеріїв їх виконання.

Для досягнення названої мети були поставлені наступні завдання, роз'яснення яких становить зміст дисертаційного дослідження:

- історичні аспекти формування та поширення практики застосування виправних та громадських робіт;

- на прикладі виконання виправних і громадських робіт визначити стан сучасної наукової розробки проблеми альтернативних покарань у вітчизняній кримінально-виконавчій науці;

- провести ґрунтовний аналіз міжнародної практики застосування альтернативних позбавленню волі видів покарань з метою виявлення позитивних сторін, які можна запровадити у вітчизняній кримінально-виконавчій практиці;

- з урахуванням сучасного розуміння сутності альтернативних покарань установити місце й роль виправних і громадських робіт у системі кримінальних покарань й відрізнити особливості їх виконання;

- надати розгорнуту характеристику порядку й умов виконання- відбування досліджуваних видів покарань;

- виявити проблемні питання в застосуванні на практиці виправних і громадських робіт і з'ясувати причини поки ще незначного призначення судом цих видів покарань;

- дослідити компетенцію органів виконання виправних і громадських робіт;

- на підставі аналізу практики застосування виправних і громадських робіт розробити науково обґрунтовані рекомендації по підвищенню ефективності виконання розглядуваних видів покарань і практики їх застосування.

Об'єктом наукового дослідження є суспільні відносини, що виникають з виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі.

Предмет дослідження складають: теорія і практика виконання покарань у виді виправних і громадських робіт.

Методи дослідження є загальнонауковий діалектичний підхід, застосування якого дозволило розкрити природу й виявити шляхи вдосконалення практики застосування таких альтернативних позбавленню волі видів покарань, як виправні і громадські роботи. Для вирішення окремих теоретичних і прикладних завдань застосовувалися загальнонаукові методи пізнання, зокрема, історичний, порівняльно-правовий, системно-структурний, логіко-семантичний та ін. За допомогою системно-структурного методу були здійснені обробка й узагальнення одержаного емпіричного матеріалу. Використання порівняльно-правового та історичного методу дозволило проаналізувати соціально-економічні, історичні та правові аспекти практики застосування альтернативних видів покарань на тому чи іншому етапі розвитку нашої держави. Логіко-семантичний метод сприяв установленню значення деяких категорій понятійного апарату, якими оперують кримінально-виконавча наука та практика, й визначити співвідношення між ними. Конкретно-соціологічні методи (анкетування, інтерв'ювання працівників кримінально-виконавчих інспекцій, суддів) допомогли отримати необхідний інформаційний матеріал про об'єкт і предмет дисертаційного дослідження.

У процесі роботи над дисертацією була використана значна кількість спеціальних літературних джерел із проблем кримінально-виконавчого, кримінального права, історії, теорії управління, психології тощо.

Емпіричною базою дослідження послужили вивчення й аналіз статистичних даних Державного департаменту України з питань виконання покарань, Верховного Суду України, Міністерства внутрішніх справ України та дослідження практики виконання виправних і громадських робіт. Крім того, емпіричну основу наукових пошуків склали результати інтерв'ювання й анкетування за спеціалізованими питальниками 214 працівників кримінально-виконавчих інспекцій Харківської, Дніпропетровської, Полтавської, Чернігівська та Автономної Республіки Крим, а також суддів міських районів м. Харкова. Нормативною базою дисертації є Конституція України, чинне законодавство (кримінально-виконавче, кримінальне, трудове та ін.), укази Президента України, нормативні акти Кабінету Міністрів України, відомчі нормативні акти, що регулюють питання виконання покарань у виді громадських і виправних робіт, постанови Пленуму Верховного Суду України тощо. Аналіз емпіричного матеріалу й законодавства здійснено за станом на 1 січня 2006 р. Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є першим за роки незалежності України комплексним монографічним дослідженням процесу виконання-відбування покарань у виді виправних і громадських робіт. До найбільш вагомих із них, що відбивають таку новизну, віднесені наступні теоретичні положення і практичні пропозиції, які виносяться на захист:

набуло подальшого розвитку історичні та соціально-економічні аспекти практики застосування альтернативних видів покарань;

висвітлено позитивний міжнародний досвід застосування альтернативних видів зазначених покарань з метою їх вітчизняного використання;

- уперше надано комплексну характеристику змісту і цілей призначення та виконання виправних і громадських робіт;

визначено роль і призначення в сучасних умовах праці засуджених, до якої вони залучаються у процесі виконання-відбування виправних і громадських робіт;

всебічно розглянуті і критично осмисленні специфіки порядку та умов виконання виправних і громадських робіт в сучасних умовах розвитку країни;

- за низкою запропонованих критеріїв проведено порівняння ефективності виконання покарання у виді позбавлення волі взагалі та альтернативних видів покарань, а також витрат на них;

- на підставі теоретичних та емпіричних узагальнень виявлено й науково обґрунтовано напрямки подальшого вдосконалення порядку й умов виконання зазначених покарань;

- наведено авторське визначення понять “повноваження”, “компетенція”, “функції кримінально-виконавчих інспекцій” і надається системне уявлення про співвідношення цих категорій з метою підвищення ефективності процесу відбування-виконання покарань у виді виправних і громадських робіт;

- з урахуванням положень теорії управління здійснено розподіл повноважень органів виконання покарань у виді виправних і громадських робіт;

- визначений обсяг правового статусу осіб, засуджених до виправних і громадських робіт;

- надано пропозиції щодо вдосконалення законодавства та окремих положень Інструкції про порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та по здійсненню контролю стосовно осіб, засуджених до таких покарань.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів.

Положення дисертації мають певне теоретичне і прикладне значення для розвитку науки кримінально-виконавчого і кримінального права, відповідно законодавства та практики системи виконання покарань. Отримані результати дослідження сприятимуть також поглибленню теоретичних знань з проблем виконання-відбування виправних робіт і громадських - порядку й умов, реалізації повноважень, покладених на органи виконання цих покарань. Висновки, що містяться в дисертації, можуть бути використані під час викладання дисципліни “Кримінально-виконавче право”, а саме: при підготовці спеціального курсу лекцій, навчально-методичних посібників і підручників для студентів вищих юридичних навчальних закладів; для підвищення кваліфікації практичних працівників кримінально-виконавчих інспекцій; у подальшій науковій розробці проблеми виконання громадських і виправних робіт.

Особистий внесок здобувача. Дисертація становить собою самостійне наукове дослідження, яке проведене автором особисто. Положення, сформульовані в роботі, рекомендації, пропозиції й висновки, отримані в результаті обробки та аналізу матеріалів анкетування та інтерв'ювання працівників кримінально-виконавчих інспекцій, наукових і нормативно-правових джерел, є авторськими напрацюваннями. При цьому деякі сторони проблеми виконання-відбування громадських і виправних робіт розкриті вперше або по-новому, творчо.

Апробація результатів дослідження. Дисертація виконана на кафедрі кримінології та кримінально-виконавчого права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Основні результати дисертаційної роботи викладені авторкою на науково-практичній конференції молодих вчених та здобувачів “Нове законодавство України та питання його застосування” (м. Харків, 26-27 грудня 2003 р.), науково-практичному семінарі “Стратегія партнерства кримінально-виконавчої інспекції з державними і громадськими організаціями по практичному впровадженню елементів пробації, примирення, ювенальної юстиції і відновлювального правосуддя стосовно неповнолітніх” (м. Харків, 21 жовтня 2004 р.).

Публікації. Основні положення даної дисертації знайшли відображення у 3-х статтях, опублікованих у фахових наукових виданнях, та 2-х тезах наукових повідомлень.

Структура дисертації зумовлена цілями, завданнями і предметом. Вона складається зі вступу, 4-х розділів, які містять 9 підрозділів, висновку, списку використаних літературних джерел в кількості 171 найменувань. Загальний обсяг роботи - 212 сторінок, текст дисертації - 185 сторінок.

Розділ 1. Актуальність застосування альтернативних позбавленню волі видів покарань

1.1 Історичні й соціально-економічні аспекти практики застосування альтернативних видів покарань

Позбавлення волі залишається наріжним каменем сучасної системи кримінальних покарань у будь-якій країні. Протягом достатньо тривалого часу суспільством ведуться активні пошуки нових видів покарання, не пов'язаних з позбавленням волі, а також шляхів пом'якшення правового становища засуджених. Йдеться про так звані альтернативні позбавленню волі види покарання, або ж про нетюремні, нев'язничні санкції¹¹ У науковій літературі ці поняття найчастіше використовуються як синоніми. .

Коли обговорюються питання про альтернативи позбавленню волі, то, на перший погляд, може здатися, що їх розуміння не викликає труднощів і тому немає необхідності звертатися до понятійного апарату, зокрема, визначення самого поняття “альтернатива”²² Альтернатива - необхідність вибору між двома або кількома можливостями, що виключає одна одну (Див.[149, с.15]). Проте у контексті нашого дослідження зауважимо, що питання стосовно вибору альтернативного виду покарання не стоїть саме як вибір такого з них, що з неминучістю виключає можливість застосування будь-якого іншого із запропонованого переліку. Тут йдеться лише про те, що застосування одного з них виключає одночасне застосування ще будь-якого з них.. Проте проблема набагато складніша, оскільки категорія “альтернатива позбавленню волі” може використовуватися, принаймні, у двох значеннях і мати вузьке й широке трактування.

По-перше, альтернативи - це покарання, що містяться в санкції кримінально-правової норми й можуть бути застосовані замість позбавлення волі. Тобто за окремі злочини санкцією кримінально-правової норми передбачається низка різноманітних покарань, наприклад, штраф, виправні чи громадські роботи, позбавлення волі. І суд може призначити будь-яке з них. При цьому, зрозуміло, що громадські чи виправні роботи є альтернативою позбавленню волі. Отже, до альтернатив у широкому значенні слова можна віднести всі види відповідної реакції на діяння, заборонені кримінальним законом і не пов'язані з позбавленням волі.

По-друге, альтернативи позбавленню волі - це обмежене коло покарань, яке передбачає залишення в засудженого якомога більшого обсягу його прав і свобод, а головне - відсутність ізоляції від суспільства. Йдеться про альтернативи позбавленню волі у вузькому сенсі слова. Разом із тим, ураховуючи різноманітність і безліч модифікацій альтернативних видів покарань, відомих світовій практиці, визначити конкретний перелік цих покарань достатньо складно. У такому разі треба йти шляхом виключення певних видів покарань, стосовно яких цілком очевидно, що вони не є альтернативами позбавленню волі, а за своєю природою і за багатьма параметрами та рисами вони є близькими саме до позбавлення волі. Виходячи з цього, до видів покарань, не альтернативних позбавленню волі, за українським кримінальним законодавством слід віднести арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців¹¹ Зрозуміло, що до покарань, що не є альтернативами позбавленню волі, відноситься й довічне позбавлення волі як окремий випадок позбавлення волі як такого..

Нові історичні умови розвитку українського суспільства викликали потребу у зміні або в розробці нової нормативної бази, у тому числі з урахуванням кращих надбань і міжнародних стандартів щодо побудови і функціонування системи виконання-відбування тих чи інших видів покарань. Тут ще раз треба підкреслити, що масив міжнародних документів, у яких йдеться про проблеми застосування альтеративних позбавленню волі видів покарань, надзвичайно значний [85, 100]. Із цього приводу маються серйозні напрацювання. Вагому роль у цьому плані відіграють принципи й положення, сформульовані в Токійських правилах ООН, які зорієнтовані на тенденцію розвитку кримінальної політики й міжнародного досвіду різних держав у сфері застосування альтернатив тюремному ув'язненню. Ними встановлюються норми поводження з правопорушниками, яким призначено покарання без позбавлення волі. Причому ці Правила надають достатньо вичерпні відомості не лише про самі альтернативні покарання, а й про запобіжні заходи без позбавлення волі на попередніх етапах кримінального процесу, тобто на досудовій стадії й на стадії винесення вироку. Цей документ ставить за мету скорочення чисельності ув'язнених, так би мовити, із самого початку кримінального процесу, що, на нашу думку, цілком відбиває сучасні прогресивні тенденції та прагнення. Отже, осмислення людством на даному історичному проміжку часу необхідності пошуків альтернативних позбавленню волі покарань у світовому масштабі стали поштовхом для розгортання процесу реформування кримінально-виконавчої системи й в Україні.

Новий КК України 2001 р. передбачив певну низку покарань, альтернативних позбавленню волі, серед яких: штраф (ст.53); позбавлення права обіймати певну посаду або займатися певною діяльністю (ст.55); громадські роботи (ст.56); виправні роботи (ст.57); службові обмеження для військовослужбовців (ст.58). Крім того, своєрідною альтернативою позбавленню волі є засудження зі звільненням від покарання та його відбування (ст.74) та звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст.75) Звісно ж, що засудження зі звільненням від покарання та його відбування та звільнення від відбування покарання з випробуванням не відносяться до інституту покарання, але все одно ці заходи за своєю процесуальної природою сприяють зменшенню чисельності ув'язнених, отже, у такому контексті вони можуть розглядатися саме як альтернативи позбавленню волі.. У свою чергу, нормами нового КВК України 2003 р. передбачені умови й порядок відбування покарань, про які йдеться у КК України. У той же час як альтернативи позбавленню волі не слід розглядати арешт і тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, оскільки юридична природа і характер правообмежень, які властиві вказаним видам покарання, свідчать про те, що в їх змісті присутня головна ознака, що дозволяє віднести їх до покарань, пов'язаних з позбавленням волі, - ізоляція засудженого від суспільства [163, с.9].

Серед усіх перелічених видів альтернатив особливу увагу у своєму дослідженні ми зосереджуємо на таких видах покарань, як громадські та виправні роботи. Сьогодні це - найтиповіші види альтернативних позбавленню волі покарань. Проте, якщо виправні роботи, як уже зазначалося, відомі ще за радянської доби та отримали свого часу широкого застосування, то громадські роботи є новим для вітчизняної системи кримінальних покарань видом покарання. Разом із тим, хоча вони і є самостійними видами покарань, однак їх аналіз у межах одного дисертаційного дослідження не випадковий і зроблений за наступними підставами: 1) вони перспективні, виступають “прямою” альтернативою позбавленню волі, характерною рисою яких є саме відсутність ізоляції засудженого від суспільства й залишення його в умовах волі; 2) ключовим моментом їх виконання є праця засуджених, яка не розцінюється як безумовний елемент кари, оскільки її призначенням, у тому числі, є збереження трудових навичок і навіть набуття нових; 3) багато спільних моментів є у підставах їх застосування, а також у порядку їх виконання; 4) рекомендації та пропозиції щодо шляхів їх удосконалення також багато в чому є спільними і взаємопов'язаними. Отже, певна спорідненість зазначених видів покарань є очевидною.

У цьому зв'язку ще раз підкреслимо, що суперечливі результати проведених досліджень і неоднозначні на цій підставі висновки свідчать, що проблема ефективності альтернативних покарань, зокрема, у частині попереджувальних можливостей протидії рецидиву, ще далека до свого завершення і потребує подальших наукових пошуків, експериментів, висновків.

По-четверте, вагомим аргументом на користь ширшого запровадження альтернативних видів покарань є відносна їх дешевизна порівняно з виконанням покарання у виді позбавлення волі. Вважаємо, що цей фактор не є малозначним як для країн з розвиненою економічною системою, так і для держав, економічне становище яких на цей час не відрізняється стабільністю. За даними О.В. Беци, з бюджету у 2003 р. на утримання одного засудженого в місцях позбавлення волі виділялося лише 120 грн. на місяць [23, с.10]. З врахуванням постійного підвищення прожиткового мінімуму це мізерна сума, яка не в змозі забезпечити витрати на додержання відповідних вимог утримання засуджених та організацію ефективного процесу відбування покарання, не говорячи вже про те, що вказані витрати лежать податковим тягарем на законослухняних громадянах суспільства. Альтернативні види покарань, за підрахунками цього дослідника, потребують значно менших витрат на одного засудженого порівняно із застосуванням покарання у виді позбавлення волі [23, с.10]. Як бачимо, за нескладними підрахунками, економічний ефект покарань, про які йдеться, є очевидним. Широке використання альтернативних покарань дозволить у кінцевому підсумку дешевше утримувати систему виконання покарань, незважаючи навіть на те, що спочатку запровадження нових покарань, (наприклад, громадських робіт), все ж таки потребує певних витрат, пов'язаних з підготовкою відповідних працівників-професіоналів, налагодженням процесу ефективного відбування цього покарання тощо.

По-п'яте, розглядаючи пріоритет альтернативних видів покарань над покаранням, пов'язаним з позбавлення волі, не треба забувати й про такий критерій, як людський (моральний) вимір. Справа в тому, що будь-яке покарання має свою “ціну”: створення нормальних умов відбування покарання потребує дотримання прав людини, що особливо актуально для тих засуджених, які відбувають покарання у виді позбавлення волі. Адже відомо, що не завжди дотримуються права людини в місцях позбавлення волі, нерідко порушується й без того багато в чому обмежений, так би мовити, моральний клімат її існування. Звідси виникає гостра проблема гуманізації покарання, дотримання певних міжнародних стандартів, необхідність запровадження зарубіжного передового досвіду тощо. У цьому плані, безсумнівно, альтернативні види покарань є більш гуманними, що підвищує, результативність досягнення цілей покарання. Тому нагальна потреба в дотриманні прав людини багато в чому знімається в умовах, по суті вільного існування. Крім того, застосування альтернативних видів покарань дає змогу широко залучати громадськість і трудові колективи до виправлення засуджених і контролю за ними [113, с.132].

Підводячи підсумок викладеному, можемо стверджувати, що широке застосування альтернативних видів покарань - це обґрунтований і доцільний крок держави й суспільства до реалізації основних завдань вітчизняної кримінально-виконавчої системи. У зв'язку із зазначеним важливо створити в суспільстві таку соціально-психологічну атмосферу, за якою і працівники органів кримінальної юстиції, і правопорушники, і населення в цілому сприйматимуть покарання, не пов'язані з позбавленням волі, не тільки як легітимні, а як найбільш доцільні заходи [29, с.27]. На створення такої атмосфери, зокрема, і спрямовані ретельний розгляд та оцінка історичних і соціально-економічних аспектів практики застосування видів покарань альтернативних позбавленню волі.

1.2 Міжнародний досвід застосування альтернативних видів покарань

У різних країнах світу вже досить давно застосовуються не в'язничні види покарання. У різних державах з різними системами виконання покарань альтернативні їх види формувалися під впливом індивідуальних для кожної окремої країни геополітичних і соціально-економічних факторів. Проте цілі, які ставляться при їх застосуванні, багато в чому спільні. Накопичений позитивний досвід свідчить про необхідність подальшого розвитку практики застосування досліджуваних нами покарань і про необхідність вивчення соціального ефекту цієї практики. У переважній більшості кримінально-правових систем Західної, Центральної, а останнім часом і Східної Європи широкого застосування набули нев'язничні санкції, які можна розділити на 2 групи - на 1) монетарні (штраф, компенсаційні виплати, конфіскація особистого майна тощо) й 2) запобіжні (застереження, прийняття зобов'язання правопорушника поводитися згідно з законом, повне звільнення, умовне засудження без нагляду, тимчасове припинення виконання покарання, відстрочка від застосування санкцій на певний період часу, домашнє ув'язнення тощо) [35].

Не акцентуючи в цьому підрозділі уваги на сутності кожного з них, відзначимо, що, наприклад, соціальне запобігання - це різновид, свого роду характерна особливість, зазначена у кримінальному законодавстві Болгарії; застереження з відстроченням штрафу міститься в законодавстві Федеративної Республіки Німеччини; прийняття до уваги - в Ірландії; зобов'язання додержуватися порядку й нормативної поведінки з порукою - на Кіпрі; відвідування центру порядку - в Англії та Уельсу; ув'язнення на вихідні дні - в Голландії та Португалії; попереджувальний нагляд, умовна відстрочка з наглядом або порукою - у Польщі та ін.[35, с.198].

Але особливий інтерес для нас становлять саме громадські роботи або їх аналоги, нехай навіть і з іншим найменуванням, оскільки цей вид покарання сьогодні є найбільш адаптованим, апробованим і прийнятним для української кримінально-виконавчої системи. Взагалі вважається, що громадські роботи за останні 25 років є успішно діючою санкцією, у багатьох зарубіжних країнах вони посідають третє місце у списку альтернатив тюремному ув'язненню після штрафів, відстроченого покарання або пробації [44, с.32].

Відповідно до ст.49 КК РФ цей вид покарання полягає у виконанні засудженим у вільний від основної роботи або навчання час безоплатних суспільно корисних робіт. Передбачається, що це можуть бути роботи по благоустрою міст і селищ, прибиранню вулиць і майданів, догляду за хворими, вантажно-розвантажувальні та їм подібні, які не потребують особливої кваліфікації. Вони призначаються на строк від 60 до 240 год. і тривають не більше 4-х год. на день. Їх вид визначається органами місцевого самоврядування, які інформують про потреби в таких роботах орган, що виконує покарання, - кримінально-виконавчу інспекцію. Відбуваються обов'язкові роботи за місцем проживання засудженого. Строк покарання обчислюється годинами, протягом яких засуджений їх виконував. Як справедливо зазначає С.Ф. Мілюков, обов'язкові роботи законодавець запровадив до сучасної системи покарань як ще один вид покарання, покликаний замінити виправні роботи у сферах, де вони не застосовуються або ж мало застосовуються [83, c. 189].

Статтею 49 КК Бєларусі також передбачається таке альтернативне позбавленню волі покарання як притягнення до громадських робіт. Його сутність полягає у виконанні засудженим у вільний від основної роботи або навчання час безоплатної праці на користь суспільства, вид якої визначається органами, що відають застосуванням громадських робіт. Тривалість останніх робіт може встановлюватися від 60 до 240 год. і відбуватися не більше 4-х год. на день[156].

Майже аналогічне визначення поняття “громадські роботи” містяться є також у КК Казахстану (ст.39). Відмінність від інших полягає в тому, що кримінальним законодавством цієї республіки прямо вказується, що виконання громадських робіт покладається на місцеві виконавчі органи чи органи місцевого самоврядування[157].

Певний позитивний досвід щодо застосування цього виду покарання, накопичено, як вже згадувалося, у Латвії. Безоплатні громадські роботи введено в країні з квітня 1999 р. Контроль і відповідальність за їх проведення покладено на органи місцевого самоврядування, а тривалість, встановлена законом, становить 40 - 200 год. Засуджений працює у вільний від основної роботи або навчання час по 2-4 год. на день, що дозволяє відбути покарання повністю протягом 3-4-х місяців. Однак введення громадських робіт у практику, як зазначають латвійські спеціалісти, не було простою справою, оскільки рішення про їх застосування було прийнято без будь-якої підготовчої діяльності, виділення додаткових коштів і підготовки кадрів. Особлива ставка була зроблена на громадські роботи й досвід їх застосування низці зарубіжних країн. Разом із тим необхідно було переконати державні структури, що беруть участь у їх проведенні, у перспективності такого виду покарання, його корисності, оскільки фінансувати його виконання повинен був місцевий бюджет, у той час як тюрми утримуються центральним урядом. Але згодом переважив головний аргумент, сутність якого в тому, що громадські роботи обходяться набагато дешевше, ніж програми соціальної реінтеграції колишніх засуджених, які створюють значні проблеми для місцевої влади. Велика роль у справі інформування широкого загалу в цьому зв'язку покладалася на засоби масової інформації. Достатньо регулярне висвітлення у ЗМІ проблем введення альтернативних покарань надало можливості підготувати позитивну громадську думку. Деяким муніципалітетам Латвії ще до введення цього виду покарання вдалося встановити контакти з потенційними роботодавцями, які готові були забезпечити робочі місця для такого роду засуджених. Як правило, це були міські або сільські комунальні структури, школи, лікарні, навіть дитячі садки. У результаті на сьогоднішній день правопорушники, до яких застосована міра покарання у виді громадських робіт, становлять 5-8% від загальної чисельності всіх засуджених у цій країні. Статистика показує, що такий відсоток становлять люди, до яких розглядуване покарання застосовано за повторне водіння автомобілем у нетверезому стані, дрібні крадіжки, нелегальну порубку лісу тощо.

7) аналіз багаторічної міжнародної практики застосування альтернативних покарань дозволив виявити, що сутність і цілі громадських (обов'язкових) робіт, незважаючи на дещо відмінні їх назви, залишаються однаковими: входячи до системи покарань різноманітних держав, вони пов'язані з виконанням суспільно корисних видів робіт на безоплатній основі на користь суспільства, громади тощо, а їх застосування значно полегшує процес ресоціалізації там, де він є потрібним;

8) застосування альтернативних видів покарань сприяє реальному втіленню на практиці принципу гуманізму кримінально-виконавчої системи.

Розділ 2. Виконання покарання у виді виправних робіт

2.1 Зміст і основні риси виправних робіт

Виправні роботи в системі кримінальних покарань належать до основних і мають багаторічну практику застосування в радянську добу існування нашої держави. Вони збереглися і в новому КК України 2001 р. Але в останнє десятиріччя питома вага їх призначення судами неухильно падає, і раніше вже наводилися кількісні показники їх призначення. Тут лише зазначимо, що аналіз радянської судової практики за декілька десятиріч показує, що в першій половині 60-х років питома вага засуджених до цього виду покарання перевищувала 20% (20,7-23,8%). У 1966-1972 рр. цей показник знизився до 17-18%. У наступні роки намітилося подальше зниження застосування виправних робіт: ( у 1973-1981 рр. - 15-17%). У 80-ті роки суди почали застосовувати виправні роботи частіше. Наприклад, у 1989 р. питома вага засуджених до цього виду покарання склала 26,3%. Але з початку 90-х показники щодо практики застосування виправних робіт знову стали неухильно зменшуватися - спочатку в колишньому Радянському Союзі, потім уже й у межах незалежних держав. У 1990-1991 рр. виправні роботи були застосовані до 21-22% засуджених [87]. В Україні виправні роботи серед усіх призначених видів покарань складають сьогодні приблизно 4-8%. Іншими словами, ситуація, що склалася, потребує ретельного аналізу й розробки ефективних шляхів щодо поширення застосування на практиці такої серйозної альтернативи позбавленню волі, якою є виправні роботи, тим більше, що інтерес до вивчення цього покарання викликаний тенденцією до поступового скорочення сфери покарань, пов'язаних з ізоляцією від суспільства.

Виправні роботи - традиційний для радянського кримінального права вид покарання, яке було передбачено вже в перших законодавчих актах Радянської держави. Змінювалася їх назва (обов'язкові роботи [104], примусові громадські роботи [105], виправно-трудові без позбавлення волі [41], виправні роботи без позбавлення волі [103], виправні роботи тощо), відпадали або ж, навпаки, виникали деякі правообмеження, проте основні риси цього покарання залишалися незмінними [88, с.56]. Дослідниками стверджувалося, що виправні роботи спочатку були вироблені практикою, а вже потім твердо сприйняті законодавцем [91, с.218]: у перші роки існування Радянської держави під цим покаранням малося на увазі не стільки праця за місцем служби, скільки обов'язковий некваліфікований фізичний труд [18, с.3], що був характерний для громадських робіт.

Про виправні роботи згадувалося ще в Інструкції НКЮ “О революционном трибунале, его составе, делах, подлежащих его ведению, налагаемых им наказаниях и о порядке ведения его заседаний”(1917 р.). Із цього часу, власне, й відбувається неухильна тенденція до підвищення питомої ваги вказаної кримінально-правової санкції. Якщо за КК УРСР 1922 р. вона як санкція передбачалася у 74 статтях, за КК РРФСР 1922 г. - у 54 статтях, то в КК УРСР 1927 р. їх нараховувалося вже 75, у КК РРФСР 1926 р. - 78, а в КК України 1960 р. (станом на початок 2001 р.) кількість таких статей становила вже понад 150. Зараз у чинному КК України виправні роботи передбачені у санкціях 97 складів злочинів.

По-третє, сутністю покарання є лише кара, за допомогою якої досягаються її цілі. На думку лише 38,3% працівників кримінально-виконавчих інспекцій, опитаних під час проведення дослідження, виконання покарання у виді виправних робіт досягає, власне, мети кари повністю; ще 15,9% респондентів відмітили, що воно взагалі не досягає такої цілі; тобто, майже половина опитаних (45,8%) вважають, що у процесі виконання виправних робіт мета кари досягається лише частково (див. додаток).

Щодо досягнення інших цілей покарання, а саме виправлення засуджених і попередження вчинення ними або іншими особами нових злочинів, опитування працівників кримінально-виконавчих інспекцій виявило наступне: (а) повне виправлення засуджених до цього виду покарання можливе на думку 32,7% респондентів; (б) частково можливе - 55,7%; (в) принципово неможливим вести мову про будь-яке виправлення засудженого, 11,6%. Як зауважили 31,3% опитаних виконання покарання у виді виправних робіт досягає цілі попередження нових злочинів повністю; 65,0% - частково; 3,7% - така ціль не досягається зовсім (див. додаток).

У виправних роботах, цілком зрозуміло, кара полягає не у праці як такій, оскільки вона якою була до засудження, такою і залишилася. Більше того, трудитися для однієї людини - це, так би мовити, природна потреба, спосіб самовираження людини. Залишаючись джерелом існування, праця, таким чином, стає процесом задоволення внутрішніх потреб будь-якої особистості у вільному і всебічному розвитку, що є умовою вільного і всебічного розвитку й усіх [160, с.491]. Для іншого - це основне джерело існування його та його близьких, тобто, необхідна умова для підтримки життєдіяльності. Отже карати такою працею немає сенсу, безглуздо. То в чому ж, власне, полягає сенс кари? На думку, І.О. Бушуєва, зміст кари, властивий виправним роботам без позбавлення волі, створює низка елементів. До них належить сам факт осуду, оскільки визнання людини винною у вчиненні злочину означає негативну морально-політичну її оцінку від імені держави, виникнення судимості, стягнення із заробітку, тобто майнові правообмеження, втрату права самостійно залишати роботу[18, с. 48-57]. Подібної ж точки зору дотримуються й М.О. Стручков, Н.П. Кукушкіна та ін.[66, 144]. Існує й така позиція, що каральна сторона виправних робіт містить у собі три моменти - обов'язкове залучення до праці, деяке обмеження трудових прав і вплив матеріального характеру[121, с.90].

Обсяг кари у виправних роботах, як вибачається, також пов'язаний з їх тривалістю [18, с.49; 115]. За ч.1 ст.57 КК України вони встановлюються на строк від 6-ти місяців до 2-х років. Неповнолітнім засудженим у віці від 16 до 18 років виправні роботи згідно з ч.2 ст.100 КК України встановлюються від 2-х місяців до 1-го року. У спеціальній літературі висловлена думка, що необґрунтовано виділяти самостійним елементом кари тривалість виправних робіт. Вона характерна не сама по собі, а тим, що на певний час виникають ті правообмеження, які вимагає дане покарання [144, с.207]. Висловлена позиція нам неприйнятна, оскільки під поняттям “тривалість покарання” розуміється каральний вплив на засудженого впродовж визначеного судом проміжку часу і чим довше він здійсняється, тим сильнішого впливу покарання вона зазнає. Зауважимо, що новим КК України в цієї частині суттєво збільшено каральний зміст виправних робіт. Порівняно з попереднім КК України нижча межа вказаного покарання для повнолітніх піднята з 2-х до 6-ти місяців (хоча це хіба що не єдиний приклад підвищення обсягу кари на сьогодні в покаранні, про яке йдеться).

Через визначення обсягу правообмежень матеріальних, трудових та інших прав і свобод засуджених, які реалізуються під час їх участі у суспільно корисній праці без ізоляції від суспільства та які становлять зміст кари, можемо навести тлумачення поняття “виправні роботи”. Власне, під поняттям розуміють одну з форм відображення світу на ступені пізнання, пов'язаному із застосуванням мови, форми (способу) узагальнення предметів і явищ [160, с.371].

Отже, на підставі проведеного аналізу сутності покарання, про яке йдеться, зазначимо, що виправні роботи - це кримінальне покарання, яке застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочинного діяння, та полягає у застосуванні заходів примусового характеру, а саме: в обмеженні трудової й майнової сфери у вигляді стягнення певного відсотку із заробітку і забороні звільнятися за власним бажанням, сфери загальногромадських прав і свобод людини - свободи пересування, а також тягне судимість. Примусовість цього покарання полягає в зобов'язанні засудженого підкорятися вимогам, встановленим законодавством і спрямованим на обмеження здебільшого трудової сфери особи, а значить, і матеріальної, що врешті-решт є нічим іншим, як проявом кари.

Розглянувши сутність виправних робіт, спробуємо відповісти на запитання: чим же відрізняються перелічені вище елементи від характерних для такого виду покарання, яким є штраф? Засудження до штрафу уже означає негативну оцінку засудженого, у якого так само виникає судимість, яка погашається зі плином одного року після відбуття покарання, тобто такого ж строку, як і після відбуття виправних робіт. Проте, якщо при засудженні до виправних робіт грошова сума стягується поступово, то при засудженні до штрафу - вся відразу (за винятком виплати штрафу в розстрочку). При цьому його сплата відбувається, як правило, у більш значних розмірах, що не завжди просто зробити засудженому. До уваги не береться джерело існування засудженого, з якого стає можливою сплата іноді значної суми штрафу за один раз. У таких ситуаціях, вважаємо, найбільш ефективним і доцільним є призначення саме виправних робіт (зрозуміло, за наявності роботи в особи й передбачуваності у санкції статті КК України виправних робіт як альтернативи штрафу). За новим законодавством засуджений до виправних робіт ніяких трудових правообмежень не зазнає, якщо не враховувати обов'язку погоджувати питання про звільнення за власним бажанням з кримінально-виконавчою інспекцією і визначених у законі грошових обмежень. Хоча, дійсно, є певна схожість штрафу з виправними роботами, але останні, на наш погляд, мають безперечну перевагу, яка полягає в тому, що є постійне джерело, з якого здійснюється відрахування на користь держави. Якщо це джерело з якихось причин втрачається (іншими словами, втрачається робота), то стає неможливим і виконання самих виправних робіт. Виплата ж штрафу не ставиться в залежність до обов'язкової наявності певного джерела, з якого грошова сума буде сплачуватися.

Підводячи підсумок викладеному, зауважимо, що виправні роботи, як вид кримінального покарання, у вітчизняній практиці мають давню історію, якою цілком доведена “життєздатність” і доцільність застосування у багатьох випадках саме цього виду покарання як альтернативи позбавленню волі.

Питання щодо сутності виправних робіт і необхідності збереження еквівалентного обсягу каральних елементів як за кримінальним, так і за кримінально-виконавчим законодавством серед науковців не знайшли свого одностайного вирішення.

Сьогодні особливо гострі дискусії розгорнулися навколо питання, чи може праця, яку засуджений виконував і до засудження, виправляти, а якщо так, то яким чином відбувається це виправлення. Із цього приводу ще раз підкреслимо, що сама по собі праця не виправляє, оскільки в житті людини вона має інше навантаження, служить зовсім іншим цілям. Впливають на засудженого лише певні правообмеження в царині трудових правовідносин, через які відбувається деяке правообмеження й майнової сфери особи.

З'ясування сутності виправних робіт дозволяє навести їх визначення в цілому й окреслити точний обсяг карального впливу на засудженого, що, у свою чергу, сприяє встановленню відмінностей між цим видом покарання та іншими видами, передбаченими в системі покарань, а також окреслити шляхи вдосконалення практики застосування й виконання цього покарання.

2.2 Порядок та умови виконання виправних робіт

У процесі дослідження було встановлено, що ефективність виправних робіт значною мірою визначається організацією виконання цього покарання, невід'ємними частинами якої є його порядок та умови. Виконання покарання в суворій відповідності з вироком суду є найважливішою стадією боротьби зі злочинністю, на якій реалізуються ті можливості та засоби, що містить у собі покарання. Тому від того, як організується виконання останнього, як правило, залежить його ефективність [124, с.72 ].

У Кримінально-виконавчому кодексі України законодавець не додержується принципу єдності підходу до застосування термінології й викладення нормативного матеріалу. Наприклад, щодо таких видів покарань, як арешт, обмеження волі в законі йдеться про порядок та умови їх виконання взагалі в одній статті, без градації тих положень, які стосуються порядку, а які умов їх виконання. При викладенні законодавчих положень щодо виконання покарання у виді штрафу, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю йдеться лише про порядок їх виконання без окремої вказівки на будь-які умови. А стосовно виконання довічного позбавлення волі законодавець вказує на порядок та умови як виконання, так і його відбування. Причому ці поняття винесені на рівень заголовку відповідної глави 22 КВК і ст. 151. Якщо проаналізувати Інструкцію про порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань, то виявляється, що її положеннями (п.1.1 розд. ІІІ) визначаються порядок виконання покарання у виді виправних робіт і проведення індивідуально-профілактичної роботи із засудженими особами з метою їх виправлення, недопущення учинення ними нових злочинів та інших правопорушень. Інакше кажучи, про умови виконання покарання в Інструкції й не згадується.

Такий різноманітний підхід частково можна пояснити особливостями тих чи інших покарань, які відображені й у текстуальному викладенні положень щодо них у законі. Проте одні й ті ж законодавчі положення можна віднести як до умов, так і до порядку виконання певних покарань. У цьому плані законодавче недостатньо сформульований підхід до викладення нормативних приписів¹¹ Великий тлумачний словник сучасної української мови дає таке визначення слів “порядок” та “умови”. Порядок (стан) - коли все робиться, виконується так, як слід, відповідно до певних вимог, правил, упорядкованість, лад. Умови - правила, які існують або встановлені в тій чи іншій галузі життя, діяльності, які забезпечують нормальну роботу чого-небудь; правила, вимоги, виконання яких забезпечує що-небудь. Див.[149; с.888, 1295]..

Вирок суду приводиться до виконання не пізніше десятиденного строку з дня набрання ним законної сили або звернення його до виконання. Із цього моменту може йтися про початок і реалізацію процесу виконання-відбування покарання у виді виправних робіт. Але категорія “порядок” передбачає наявність підстави його застосування, якою згідно зі ст.4 КВК України є вирок суду, що набув законної сили, в окремих випадках - інше рішення суду (ухвала), а також закон України про амністію та акт помилування. Разом із зазначеними документами додається розпорядження суду про їх виконання, яке посвідчується підписом судді та печаткою, або копія розпорядження Управління з питань помилування Секретаріату Президента України про виконання Указу Президента України про помилування.

Кримінально-виконавча інспекція, отримавши копії відповідних документів, перевіряє наявність і правильність усіх необхідних для виконання покарання відомостей: про набрання чинності вироку суду, дані про особу засудженого, строк виправних робіт, розмір стягнень, правильність зарахування часу тримання під вартою тощо. Якщо в цих документах містяться неточності, що перешкоджають виконанню покарання, працівник кримінально-виконавчої інспекції протягом 3-х днів направляє до суду, який виніс дане рішення, і прокуророві інформацію про виявлені неточності. Якщо ж документи повністю відповідають вимогам, то день надходження до інспекції копії такого вироку (постанови, ухвали) суду їх дані заносяться до журналу обліку осіб, засуджених до виправних робіт. У такому ж порядку реєструються й особові справи, що надійшли з іншої кримінально-виконавчої інспекції. Усі ці питання достатньо докладно регулюються Інструкцією. Проте в ній нічого не говориться про те, як бути у випадку, якщо неточності стосовно засудженого виявлені в копії розпорядження Управління з питань помилування Секретаріату Президента України про виконання Указу Президента України про помилування. Вважаємо, що в подібному випадку логічно було б повідомити про це Управління з питань помилування. Хоча дане питання уявляється цілком зрозумілим, однак вказана прогалина потребує нормативного врегулювання на рівні вказаної Інструкції.

Після прийняття вироку (постанови, ухвали) до виконання кримінально-виконавча інспекція в десятиденний строк надсилає до цього суду, відповідне повідомлення. У разі ж заміни невідбутої частини покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі покаранням у виді виправних робіт повідомлення в такий же строк надсилається до установи покарань, з якої засудженого було звільнено. Крім того, адміністрація установи виконання покарання направляє до підрозділу інспекції за обраним засудженим місцем проживання дві копії вироку й постанови суду, його підписку про явку до інспекції в триденний строк після прибуття, а також довідку, у якій вказано дані на цю особу, дата звільнення, відомості про рідних. Такий докладний порядок прийняття до виконання вироків (постанов, ухвал) суду та копій розпоряджень Управління з питань помилування Секретаріату Президента України не є випадковим, оскільки його мета служити підґрунтям принципу законності застосування до засуджених певних правообмежень, пов'язаних з виконанням покарання у виді виправних робіт.