Виконання покарань у виді виправних і громадських робіт

Документи, що надійшли до кримінально-виконавчої інспекції, реєструються у спеціальному журналі, а на кожного засудженого заповнюється за встановленою формою облікова картка й заводиться особова справа, у якій знаходяться копії вироків та інші документи, що стосуються виконання виправних робіт. Журнал обліку осіб, засуджених до покарання у виді виправних робіт, облікова картка й особова справа - документ персонального обліку засуджених, на що вказується в Інструкції.

Законом та Інструкцією чітко регулюється питання про обов'язки власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу за місцем відбування засудженим покарання у виді виправних робіт. Нормативний матеріал, викладений у ст.44 КВК України й у п.9 розд. ІІІ Інструкції, повністю дублюється. На нашу думку, це приклад не зовсім вдалої законодавчої техніки створення нормативних актів, оскільки в Інструкції, що за своєю природою є підзаконним актом, до того ж призначеною насамперед для врегулювання роботи працівників кримінально-виконавчої системи, з цього питання достатньо було б вказівки про відсилку до закону, тобто в даному разі не використано прийому бланкетності викладення нормативного матеріалу. Крім того, під час викладення обов'язків власника або уповноваженого ним органу вказаних установ дещо порушено логічний порядок надання нормативного матеріалу. Так, у законі й підзаконному акті спочатку йдеться про порядок відрахувань із заробітної плати засудженого, а вже потім вказується на обов'язок додержання порядку та умов відбування покарання у виді виправних робіт, передбачених КВК України. Це теж є не зовсім виправданим з точки зору логіки мислення та обсягу понять. Звичайно ж, поняття додержання порядку та умов відбування покарання включає в себе й порядок відрахувань із заробітку засудженого, оскільки це окрема вимога порядку та умов відбування виправних робіт. Отже, у даному разі доцільніше було б іти від викладення спочатку більш широкого правила до вужчих за обсягом¹¹ Примітка. Проведеним дослідженням встановлено, що 36,9% працівників кримінально-виконавчих інспекцій вважає, що нормативні положення, якими сьогодні регулюється порядок та умови виконання виправних робіт, не відповідають потребам існуючої практики. До речі, про невідповідність нормативних положень потребам практики стосовно громадських робіт відмітили 26,9% респондентів. .

Крім означених вище обов'язків на власника установи або уповноважений ним орган згідно зі ст.44 КВК України та п.9 розд. ІІІ Інструкції, покладається також інформування кримінально-виконавчої інспекції: (а) про випадки ухилення засудженого від відбування покарання; (б) переведення засудженого на іншу роботу чи посаду, а також його звільнення; (в) щомісячне інформування інспекції про кількість робочих днів за графіком на підприємстві, в установі, організації й фактично відпрацьованих засудженим робочих днів; (г) розмір заробітної плати й утримань з неї за вироком суду; (д) кількість прогулів і днів тимчасової непрацездатності за листком непрацездатності чи з інших причин. У цій частині таке докладне викладення обов'язків заслуговує на схвалення, оскільки тут перелічені всі основні позиції, за якими власникові або уповноваженому ним органу треба звітувати перед кримінально-виконавчою інспекцією, та встановлена періодичність такого інформування.

Одним з основних правообмежень засудженого до виправних робіт є здійснення відрахувань з його заробітку у дохід держави впродовж строку відбування покарання в розмірах, установлених вироком суду. Статтею 45 КВК України встановлюється порядок відрахувань і передбачається здійснення контролю з боку кримінально-виконавчої інспекції за їх правильністю і своєчасністю. Докладніше питання порядку відрахувань висвітлені у п.7 розд. ІІІ Інструкції.

Треба зазначити, що заробіток - більш широке поняття, ніж заробітна плата, оскільки поряд з основною заробітною платою за посадою, тарифними ставками, відрядними розцінками та тощо. До нього включаються також усі види доплат і надбавок до заробітної плати (у тому числі одноразові винагороди за вислугу), грошові й натуральні премії, оплата за понаднормову роботу, а також роботу у святкові та вихідні дні, винагороди за підсумками року роботи підприємства, установи, організації, оплата за сумісництвом та ін. За загальним правилом відрахування за вироком суду провадяться з усієї суми заробітку, за винятком випадків, спеціально передбачених законом. Як і раніше, максимальний і мінімальний розмір відрахувань установлюється не кримінально-виконавчим, а кримінальним законодавством¹¹ Слід уточнити, що ч.2 ст.29 Кримінального кодексу 1960 р. встановлювався лише максимальний розмір відрахувань, так само як і в Основах кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік. . На відміну від штрафу відрахування із заробітку осіб, засуджених до виправних робіт, провадяться не одноразово, а з певною періодичністю впродовж визначеного судом строку. Тому засуджений не має права внести наперед суму, яка має бути з нього стягнена, чи, навпаки (якщо, наприклад, вирок з будь-яких причин не було своєчасно приведено до виконання), - виплатити цю суму як заборгованість відразу за весь строк.

3. Виходячи з порядку обчислення строку відбування виправних робіт, зазначимо: якщо особа не відпрацювала необхідної кількості днів і підстав, встановлених КВК України для заліку відпрацьованих днів у строк покарання немає, відбування покарання триває до повного відпрацювання засудженим призначених судом робочих днів. Інколи на практиці трапляється протилежна ситуація, коли число днів, які зараховуються у строк виправних робіт у відповідному місяці, перевищує кількість робочих днів за графіком. У подібних випадках, відповідно п.6.7 розд. ІІІ Інструкції до цього строку зараховується один календарний місяць, що є свого роду заохочувальною нормою.

4. Нормативними положеннями регулюється й сама процедура обчислення строку відбування покарання, яка провадиться на підставі відомостей про роботу засудженої особи на підприємстві, які щомісячно надсилаються його власником до кримінально-виконавчої інспекції. Законодавством регулюється не лише надання такої інформації, й змістовна частина таких відомостей. Так, у них в обов'язковому порядку зазначаються: а) кількість робочих днів за графіком на підприємстві; б) число фактично відпрацьованих засудженою особою робочих днів; в) якщо такий факт існує, вказуються кількість і причини невідпрацьованих засудженим днів згідно з графіком; г) дні тимчасової непрацездатності за листком непрацездатності чи з інших причин; д) розмір заробітної плати й утримань з неї за вироком суду. Зазначені відомості підписуються керівником підприємства й бухгалтерії і скріплюються печаткою.

Дещо відмінний порядок обчислення строків, про які йдеться, передбачено для осіб, які працюють у приватного підприємця, у якого немає бухгалтера та печатки. У цьому разі відповідні відомості можуть бути надані тільки за підписом приватного підприємця. Пунктом 6.6 розд. ІІІ Інструкції встановлюється, що в таких випадках засуджена особа після взяття на облік подає до інспекції копію трудового договору. Останній укладається обов'язково в письмовій формі і в тижневий строк з моменту фактичного допущення працівника до роботи реєструється в державній службі зайнятості за місцем проживання роботодавця (статті 24, 24¹ Кодексу законів про працю України) та у відділі реєстрації фізичних осіб державної податкової інспекції.

5. Крім випадків, коли засуджена особа не працювала, але цей час зараховано до строку відбування виправних робіт, кримінально-виконавчим законодавством передбачаються також випадки, що не можуть розцінюватися як поважні причини для зарахування строку, протягом якого засуджений фактично не працював, до загального строку покарання. За ч.3 ст.43 КВК України (пунктами 6.10.1 - 6.10.3 розд. ІІІ Інструкції) у строк відбування виправних робіт не зараховується час - (а) хвороби, викликаної алкогольним, наркотичним або токсичним сп'янінням, або діями, пов'язаними з ними, грубим порушенням правил техніки безпеки, умисним заподіянням собі тілесних ушкоджень; (б) відбування адміністративного стягнення у виді арешту або виправних робіт; (в) тримання під вартою як запобіжного заходу з іншої кримінальної справи, коли вина особи в учиненні злочину доведена у встановленому законом порядку.

4) враховуючи звісну умовність виокремлення порядку та умов виконання покарання у виді виправних робіт, вважаємо, що порядок виконання виправних робіт складається з: (а) обліку засуджених осіб, (б) роз'яснення їм порядку та умов відбування покарання, (в) контролю за додержанням останніх з боку власника підприємства за місцем роботи засудженого, (г) проведення виховної роботи із засудженими особами, (д) внесення подання органу внутрішніх справ щодо здійснення приводу засуджених, які не з'явилися за викликом до інспекції без поважних причин, (е) проведення початкових розшукових заходів осіб, місцезнаходження яких невідоме, й передача матеріалів до органу внутрішніх справ для оголошення розшуку таких засуджених; (є) надання дозволу на звільнення з роботи засуджених за власним бажанням протягом строку відбування покарання, (ж) та проведення інших заходів, передбачених законом;

5) умови виконання виправних робіт складаються з конкретних правообмежень у сфері правового статусу засудженої до такого виду покарання особи, як-от: утримання із заробітної плати засудженого; заборона звільнятися з роботи за власним бажанням, обмеження у свободі пересування та ін. альтернативний виправний громадський покарання

Розділ 3. Проблеми виконання покарання у виді громадських робіт

3.1 Громадські роботи: правова природа та загальна характеристика

Успішне застосування громадських робіт в Україні певною мірою пов'язано, а можливо, й залежить від того, наскільки в законодавстві й на практиці буде враховано вітчизняний історичний досвід минулих кардинальних змін кримінально-правових інститутів. Звичайно, зрозуміло, що не варто замикатися обмеженими вітчизняними рамками, ігноруючи позитивний світовий досвід, у першу чергу західноєвропейський, тим більше що засади української державності і права споконвічно розвивалися в руслі європейської континентальної цивілізації, а ті риси чи особливості, що несли “азіатський наліт”, ні в якому разі не були визначальними й не змінювали “постійного вектора”[31, с. 85]. Разом із тим історичний досвід свідчить, що механічне запозичення, копіювання зарубіжного досвіду, спроби його запровадження без урахування специфіки національної історії ніколи не було достатньо ефективним, а інколи призводило навіть до протилежного результату. Під час запровадження нового виду покарання необхідно враховувати економічну, соціально-культурну обстановку в країні, історичні традиції, а також менталітет народу.

Громадські роботи, введені до переліку покарань у чинний КК України 2001 р., не передбачалися в попередньому КК України 1960 р. Отже, цей вид покарання є новим. Однак, як відомо, термін “нове” за своєю сутністю - досить відносне поняття. Порівняно-правовий аналіз нормативного матеріалу з позицій історичного аспекту говорить про те, що громадські роботи як вид кримінального покарання успішно застосовувалися ще в Російській імперії, а також у перші роки після Жовтневої революції 1917 р.

Вони виникли у вітчизняному кримінальному праві з розвитком буржуазних відносин. Унаслідок судової реформи 1864 р. були затверджені Судові Статути, серед яких Статут про покарання, що присуджуються мировими суддями [125, с.172], у якому містилися норми про випадки призначення покарання, аналогічного сучасним громадським роботам: суспільні роботи на публічні цілі. Указані роботи, як і громадські, що передбачаються КК України 2001 р., були безоплатними, виконувалися на потреби суспільства й мали у випадку їх призначення обов'язковий характер. Вони призначалися за незначні злочини й виконувалися у відносно короткі строки. Конкретний вид суспільних робіт, які потрібно було виконувати під час відбуття такого покарання, визначався сільською громадою, тобто органом місцевого самоврядування. Проте воно могло призначатися або замість арешту чи грошового стягнення, або додаткове до тілесних покарань, оскільки воно не було включено до переліку основних видів останніх.

Для призначення цього виду покарання замість грошового стягнення особам із привілейованих станів (які не належали до селян чи міщан), обов'язково була потрібна їх згода. Статут передбачав звільнення від їх відбування при внесенні частини грошового стягнення, розмірного строку робіт, що залишився. У виняткових випадках суспільні роботи могли відбуватися не за місцем проживання засудженого, навіть в інших губерніях [102, с.23]. Зазначені особливості суспільних робіт були зумовлені соціально-економічними й політичними факторами того часу. Їх порівняльний аналіз показує, що вони хоча й передбачалися Статутом про покарання але накладалися мировими суддями. Значить їх можна назвати історичним прототипом громадських робіт, введених КК України 2001 р. Отже, суспільні роботи (за сучасною термінологією - громадські), як самостійний вид покарання, з'явилися у кримінальному законодавстві Російської імперії у ХІХ ст.

7. Елементом кари в громадських роботах виступає й наявність у засудженого судимості, яка разом із правообмеженнями, які випливають з неї, створює, як відомо, певні труднощі для такої особи. Наприклад, судимість негативно впливає на реалізацію особою деяких прав під час працевлаштування, оскільки може стати перешкодою для зайняття певних посад. Цей факт враховується також при заповненні офіційних документів, здійснення виборчих прав та ін.

Перелічені каральні елементи, які складають зміст громадських робіт, дозволяють зробити висновок, що їх сутність як виду кримінального покарання передбачає наявність у цьому інституті, в першу чергу обмежень у сфері дозвілля, відпочинку особи, оскільки відбування цього покарання здійснюється у процесі трудової діяльності на користь суспільства у вільний від основної роботи або навчання час. Але разом із тим, опосередковано зачіпаються інтереси і у сфері зайнятості особи, тобто у сфері трудових правовідносин, а отже, опосередковано і майнових інтересів, так як той час, на протязі якого засуджені повинні виконувати громадські роботи, міг би бути використаний ними для продовження, наприклад, часу роботи за основним місцем отримання заробітку або для набуття додатково будь-якої роботи за сумісництвом, підвищення своєї кваліфікації, що давало б їм право на отримання додаткового заробітку, тощо.

Як справедливо зауважує В.Д. Філімонов, хоча особі, яка відбуває цей вид покарання, заробітна плата не виплачується, однак його не можна розглядати як майнове, бо майнові покарання передбачають вилучення всього чи частини майна засудженого або певної частини з його заробітку. Під час застосування громадських робіт такого вилучення не існує [98, с. 99]. Дійсно, заробітна плата або стипендія, що отримуються засудженим за основним місцем роботи (навчання), а також заробіток за сумісництвом, премії, будь-які надбавки, матеріальна допомога тощо виплачуються повністю.

Практика виконання громадських робіт водночас дозволяє виявити і деякі труднощі, що можуть виникнути у процесі реалізації цього виду покарання. По-перше, залишається відкритим питанням щодо соціального захисту засуджених до цього покарання у випадку виробничого травматизму (затрати на лікування, виплату страховок, компенсацій та ін.). Із цього вважаємо, треба приєднатися до думки В. Усачова та О. Уварова, які переконані, що ця проблема може бути вирішена таким чином: або на законодавчому рівні, або в межах чинного законодавства шляхом її врегулювання на договірних началах з роботодавцем чи органами місцевого самоврядування [159, с.15]. По-друге, слід вияснити, чи можуть під час відбування засудженими громадських робіт з боку роботодавців існувати випадки присвоєння фінансових коштів, зароблених цими особами. Відповідь на це питання, напевно, є негативною, оскільки такі роботи не мають за мету отримання будь-якого прибутку. Вони характеризуються суспільно корисною спрямованістю, яка полягає найчастіше у наданні будь-якому об'єкту естетичного вигляду, приведення його у відповідний санітарно-гігієнічний стан тощо. Отже, результати праці практично не можна оцінити у грошовій формі. Єдине, про що може йтися у цій ситуації, так це про економію коштів, які б були витрачені роботодавцем на оплату праці особи, з якою вони перебувають у трудових правовідносинах. Для визначення конкретного обсягу виробничих завдань засудженої до громадських робіт особи оформлювати персональними нарядами або іншими рівнозначними документами.

3.2 Особливості виконання громадських робіт

Детальне розкриття змісту будь-якого виду покарання значною мірою зумовлюється з'ясуванням особливостей порядку та умов їх виконання-відбування. У цьому аспекті не є винятком і громадські роботи. Порядок та умови - це складники успішної організації вказаного процесу, які мають певну своєрідність стосовно громадських робіт. Тут лише зазначимо, що висловлені з даного приводу міркування цілком логічні та прийнятні стосовно громадських робіт.

Основними нормативними актами, які надають уявлення про порядок та умови виконання-відбування громадських робіт, є гл. 8 Кримінально-виконавчого кодексу України та розд. ІІ Інструкції про порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань. Аналіз норм КВК України показав, що законодавець намагається провести шляхом окремого постатейного викладення матеріалу відмінність між положеннями стосовно порядку та умов виконання-відбування громадських робіт. При цьому порядок виконання покарання у виді громадських робіт викладено в такий спосіб, що в одній статті поєднуються положення щодо, власне, формулювання цього виду покарання (норма-визначення, норма-дефініція, яка, до речі, ідентична трактуванню, що наводиться у КК України), деяких підстав (принципів) його виконання, процедурних і компетенційних питань органів виконання. Отже, на нашу думку, виконання цього виду покарання в такій редакції, як вона пропонується в законі, зовсім не дає чіткого уявлення про категорію “порядок” виконання громадських робіт.

Певну відмінність між зазначеними категоріями можна провести, лише акцентуючи увагу на термінах “виконання” і “відбування”. Виконання покарання з огляду на тлумачення цього терміна стосується діяльності органів виконання покарання, а термін “відбування” безпосередньо стосується засуджених осіб, їх прав та обов'язків, в цілому їх правового становища. У цьому, напевно, є логіка, але лише на перший погляд, оскільки не можна змішувати норми-визначення, норми-принципи і правила, які стосуються, так би мовити, процедури, послідовності здійснення певних дій, обов'язків як з боку самого засудженого, так й з боку органів, що виконують те чи інше покарання. Проте шляхом логіко-формального аналізу законодавчого матеріалу можна визначитися з порядком виконання громадських робіт.

Як і щодо виправних робіт, положеннями Інструкції щодо громадських робіт у п.1.1 розд. ІІ загальним чином вказується на те, що в ньому визначаються порядок виконання покарання у виді громадських робіт і проведення із засудженими індивідуально-профілактичної роботи з метою їх виправлення й недопущення вчинення ними нових злочинів чи інших правопорушень. Це взагалі-то шаблонний підхід, який мало пояснює зміст категорії “порядок виконання покарання”. В Інструкції ніде окремо не вирізняються умови відбування громадських робіт, які стає можливим виокремити, лише зробивши аналіз нормативного матеріалу в цілому. Тому як і під час розгляду особливостей порядку і умов виконання-відбування виправних робіт, слід виходити зі способу закріплення відповідного матеріалу в законі й підзаконних актах стосовно громадських робіт, а також із тих принципових позицій, якими дотримуємося в даному питанні.

Якщо ж у документах, що надійшли до інспекції, виявлено будь-які неточності, що перешкоджають виконанню покарання (наприклад, містяться неправильні відомості стосовно засудженого, строку відбування громадських робіт тощо), то про цей факт протягом трьох днів інформуються прокуратура та суд, який виніс це процесуальне рішення, з метою вжиття відповідних заходів по усуненню виявлених неточностей. Проте (як і стосовно виправних робіт) в Інструкції нічого не зазначається щодо випадків встановлення будь-яких розбіжностей у копії розпорядження Управління з питань помилування Секретаріату Президента України про виконання Указу Президента України про помилування. Вочевидь, у такому разі повинно також йтися про повідомлення органу, що виніс це рішення. Отже, в цьому плані виявлена прогалина, що стосується формулювання нормативних положень щодо обох видів покарання, потребує певного врегулювання у зазначеній Інструкції.

Наступним кроком у порядку прийняття до виконання процесуальних рішень стосовно осіб, засуджених до покарання у виді громадських робіт, є повідомлення у десятиденний строк кримінально-виконавчою інспекцією суду чи іншого органу, який виніс відповідне рішення, про прийняття вироку (постанови, ухвали, розпорядження) до виконання. Разом із тим у цей же строк інспекцією повідомляється й орган внутрішніх справ. Це робиться з метою проведення працівниками міліції із засудженою особою індивідуально-профілактичних заходів. Крім того, до відділу (відділення) у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб протягом десяти днів надсилається сторожова картка, щоб упередити з боку засудженого можливий виїзд за кордон без дозволу органу, на який покладено виконання громадських робіт. Якщо засуджена особа перебуває на військовому обліку й підлягає призову на строкову військову службу, то в десятиденний строк до військового комісаріату направляється повідомлення. Про взяття засудженої особи на облік, звільнення від відбування покарання, а також після його відбування інспекція надсилає у такий же строк відповідний документ до підрозділів інформаційних технологій головних управлінь МВС України в Автономній Республіці Крим, місті Києві та Київській області, управлінь МВС України в областях, місті Севастополі та на транспорті. Отже, прийняття до виконання процесуальних рішень - це важливий початковий етап в організації виконання громадських робіт, тому закон не випадково відводить стільки місця в регулюванні цієї ділянки роботи. Слід зазначити, що в цьому плані порядок прийняття вироку, іншого рішення до виконання покарання у виді громадських робіт майже ідентичний процедурі, яка існує і стосовно виправних робіт.

Після отримання копії вироку суду кожна засуджена особа згідно п.5.1. розд. ІІ Інструкції викликається до інспекції. Особливістю виклику неповнолітніх є те, що вони запрошуються разом з батьками або особою, яка їх заміняє. На відміну від порядку виклику засуджених до виправних робіт, під час виклику засуджених, про яких йдеться, у нормативному положенні не вказується на негайність такого виклику. Практика виконання покарання показує, що в даному разі потрібен певний час для визначення підприємства, на якому засуджений буде відбувати покарання. Тому й немає необхідності негайного виклику цієї особи до кримінально-виконавчої інспекції. Проте, вважаємо, що для упередження затягування часу, необхідного для організації процесу виконання покарання, законом повинні бути встановлені орієнтовні строки, наприклад, до одного місяця. Цього цілком вистачить для отримання інформації наявність підприємств, на яких можливе відбування засудженими покарання до громадських робіт.

У разі допущеного під час виконання громадських робіт порушення власником підприємства працівник інспекції направляє прокуророві відповідно до п.6.6. розд. ІІ Інструкції такі матеріали; як-от: (а) подання; (б) довідка працівника інспекції про порушення, допущені власником підприємства при виконанні вказаного покарання, і вжиті у зв'язку з цим заходи; (в) пояснення особи, яка здійснювала контроль за роботою засудженої особи, або власника підприємства про причини допущення порушень; (г) ксерокопії повідомлень про вихід засудженої особи на роботу у встановлені дні; (д) інші матеріали, що засвідчують допущені порушення. На наш погляд, треба глибше вивчити питання доцільності визнання кримінально-виконавчої інспекції органом дізнання по злочинах, передбачених ст.382 КК України.

Аналіз обов'язків засудженого до громадських робіт дозволяє визначитися з його правовим статусом під час відбування зазначеного покарання. При цьому колу його обов'язків у кримінально-виконавчому законодавстві приділяється особлива увага. Такий висновок можна зробити, дослідивши нормативні положення КВК України й Інструкції. Аналогічно обов'язкам, що виникають у засудженого при відбуванні виправних робіт, обов'язки засуджених до громадських робіт також викладені у виді їх переліку без класифікації цих обов'язків на відповідні групи. Проте для більш чіткого уявлення про обов'язкові правила поведінки засудженого приписи щодо його певних обов'язків також можна звести до декількох груп.

Перша група зобов'язань засуджених до громадських робіт становить собою правила поведінки загального, так би мовити, директивного характеру, які в цілому свідчать про їх ставлення до покарання, осмислення того становища, у якому вони опинилася. До цієї групи належать приписи стосовно необхідності додержуватися засудженою особою встановлених законодавством порядку й умов відбування покарання, відпрацювання встановленого строку громадських робіт і не порушення громадського порядку. Причому остання вимога, зрозуміло, випливає з вимоги додержуватися порядку та умов відбування покарання.

Друга група зобов'язань засуджених стосується необхідності підтримання під час відбування покарання зв'язків з кримінально-виконавчою інспекцією. Указаний блок зобов'язань представлено обов'язком засуджених періодично з'являтися на реєстрацію до інспекції, окремо з'являтися за викликом до інспекції, повідомляти інспекцію про зміну свого місця проживання тощо.

Третя група зобов'язань засуджених осіб стосується ставлення їх до суспільно-корисної праці: сумлінно виконувати призначену роботу, працювати на визначених для них об'єктах та ін.

Спираючись на викладені зауваження, вважаємо за доцільне внести деякі зміни до п.5.3. розд. ІІ Інструкції:

п.5.3. Обов'язки осіб, засуджених до покарання у виді громадських робіт

5.3.1. Засуджені особи, які відбувають покарання у виді громадських робіт, у сфері дотримання правил поведінки загального характеру зобов'язані:

- додержуватися встановлених законодавством порядку та умов відбування покарання,

3) засуджені до розслідуваного покарання повинні залучатися до його відбування не пізніше двотижневого строку із дня надходження до інспекції відповідних процесуальних документів із суду або інших органів;

4) періодичність явки засудженої особи до кримінально-виконавчої інспекції на реєстрацію завжди має ставитися в залежність до її ставлення до праці. При цьому нормативними положеннями доцільно врегульовувати питання щодо можливої зміни періодичності явки засудженого до інспекції залежно від поважності причин пропуску реєстрації або, навпаки, у разі нехтування порядком дотримання цієї процедури;

5) частина 3 ст.40 КВК України викласти в такій редакції: “Ухиленням від відбування покарання у виді громадських робіт є:

- невиконання встановлених обов'язків, порушення порядку та умов відбування покарання або притягнення до адміністративної відповідальності за правопорушення, вчинені після письмового попередження;

- невихід більше двох разів протягом місяця або хоча б один раз на місяць, але протягом трьох місяців на громадські роботи без поважних причин, допущення більше двох порушень трудової дисципліни протягом місяця або хоча б одного порушення на місяць, але протягом трьох місяців і поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння.

Розділ 4. Теоретичні і практичні аспекти діяльності органів виконання покарань у виді виправних і громадських робіт

4.1 Специфіка організації виконання покарання у виді виправних робіт

У нормативно-правових актах і спеціальній літературі використовуються такі поняття, як державна кримінально-виконавча служба, кримінально-виконавча система, органи виконання покарань, установи виконання покарань та ін. При цьому не завжди надається їх визначення й чітке розмежування змісту цих понять. На певне усунення зазначених розбіжностей спрямовано, зокрема, прийняття Верховною Радою України 30 червня 2005 р. Закону України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України”, у ст.6 якого вказується, що державна кримінально-виконавча служба України складається з центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань зі спеціальним статусом, його територіальних органів управління, кримінально-виконавчої інспекції, установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, воєнізованих формувань, навчальних закладів, інших підприємств установ виконання покарань, інших підприємств, установ і організацій, створених для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України [117].

Слід зауважити, що у раніше прийнятому постановою Верховної Ради України 29 червня 2004 р. за основу проекті Закону України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України” у ст.1 йшлося про кримінально-виконавчу систему, під якою розумілися органи і установи виконання покарань, слідчі ізолятори, воєнізовані формування, навчальні заклади, підприємства установ виконання покарань, інші підприємства, установи і організації, які забезпечують виконання завдань, покладених на Державну кримінально-виконавчу службу України. До речі, це положення фактично дублювало ст.1 Закону України про загальну структуру і чисельність кримінально-виконавчої системи України” [118]. У цій же статті проекту Закону України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України” також роз'яснювалося, що треба розуміти під органами виконання покарань. Органи виконання покарань - спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань виконання покарань, його територіальні органи управління, кримінально-виконавча інспекція. Але, як бачимо, у подальшому законодавець зупинився на понятті “Державна кримінально-виконавча служба України”.

До організаційних повноважень належить віднести: (а) ведення обліку засуджених; (б) роз'яснення цим особам порядку та умов відбування покарання; (в) установлення періодичності та днів проведення реєстрації засуджених і реєстрування; (г) направлення через відповідні центри зайнятості населення на роботу осіб, засуджених до виправних робіт, які на час виконання вироку не працюють або були звільнені з роботи відповідно до законодавства про працю; (д) внесення подання до відповідних органів внутрішніх справ щодо здійснення приводу засуджених, які не з'явилися за викликом до інспекції без поважних причин; (е) направлення матеріалів прокуророві для вирішення питання про притягнення винних осіб до відповідальності згідно із законом у разі систематичного неправильного або несвоєчасного відрахування сум із заробітку засудженої особи, а також невиконання інших вимог КВК України; (є) внести до суду подання про звільнення від виправних робіт осіб, які під час його відбування згідно з медичним висновком захворіли на психічну чи іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню призначеного судом покарання, або про зміну покарання у виді виправних робіт штрафом у тих випадках, коли особа стала непрацездатною під час відбування покарання, або про звільнення від відбування покарання осіб, які після постанови вироку досягли пенсійного віку, а також жінок, які стали вагітними. До цієї ж групи повноважень слід віднести: (а) направлення матеріалів прокуророві для вирішення питання про притягнення засуджених осіб, які ухиляються від відбування виправних робіт, до кримінальної відповідальності за ч.2 ст.389 КК України; (б) зарахування засудженим особам часу щорічної відпустки у строк відбування покарання за умови зразкової поведінки й сумлінного ставлення їх до праці; (в) направлення до суду матеріалів про вирішення питання про умовно-дострокове звільнення від покарання або заміни невідбутої частини покарання штрафом.

Групу інформаційно-аналітичних повноважень складають заходи по проведенню працівниками інспекції аналізу роботи щодо виконання покарання у виді виправних робіт та по внесенню в необхідних випадках пропозицій керівництву інспекції з метою удосконалення її роботи. Разом з повноваженнями інформаційно-аналітичного характеру умовно ми виокремлюємо так звані “представницькі” повноваження, сутність яких полягає у підтриманні постійних контактів з іншими учасниками виконання покарання у виді виправних робіт, зокрема, з власниками підприємств і трудовими колективами з метою своєчасного отримання інформації про застосування до засуджених осіб таких заходів, як заохочення, стягнення, звільнення з роботи, а також з кримінальною міліцією у справах неповнолітніх та службою у справах неповнолітніх при органах місцевого самоврядування.

Повноваження розшукового характеру полягають в організації початкових розшукових заходів щодо засуджених осіб, місцезнаходження яких невідоме, та надсиланні матеріалів до органів внутрішніх справ для оголошення їх розшуку.

Контролюючі повноваження кримінально-виконавчої інспекції представлені здійсненням контролю за поведінкою засуджених до виправних робіт, який полягає, зокрема: (а) у надсиланні (один раз на три місяці) до органів внутрішніх справ запитів про те, чи притягувалися ці особи до адміністративної відповідальності; (б) у запиті (один раз на шість місяців) до підрозділів інформаційних технологій головних управлінь МВС України в Автономній Республіці Крим, місті Києві й Київській області, управлінь МВС України в областях, місті Севастополі та на транспорті з метою з'ясування випадків учинення засудженими нових злочинів; (в) у перевірці обґрунтованості заяв засудженої особи про звільнення з роботи за власним бажанням і наданні дозволу або відмови в цьому; (г) у здійснення контролю за правильністю і своєчасністю відрахувань із заробітку засуджених і перерахувань відрахованих сум у доход держави; (д) у проведенні в разі потреби контрольних перевірок за місцем роботи осіб не менше двох разів протягом строку відбування покарання; (е) у наданні дозволу засудженому в разі потреби на виїзд за межі України; (є) у здійсненні в цілому контролю за додержанням порядку та умов відбування покарання засудженими особами і власником підприємства за місцем їх роботи.

Обов'язковим учасником процесу виконання як виправних, так і громадських робіт, є органи внутрішніх справ, здіснення повноважень яких передбачається протягом усього строку реалізації досліджуваних

4.2 Компетенція, повноваження та завдання кримінально-виконавчої інспекції у виконанні покарання у виді громадських робіт

Окремої уваги заслуговує аналіз функціональних обов'язків кримінально-виконавчої інспекції при виконанні громадських робіт, іншими словами, повноважень зазначеного органу. Під час розгляду особливостей діяльності кримінально-виконавчої інспекції по виконанню покарання у виді виправних робіт уже зазначалося, що в Інструкції йдеться саме про функції інспекції, а термін “повноваження” не використовується. У цьому зв'язку розкривалося співвідношення повноважень і функцій органу виконання покарання. Дотримуючись викладених у попередньому розділі принципових позицій щодо вирішення даного питання, тут лише зазначимо, що аналіз тексту відповідних нормативних положень Інструкції надає можливості серед функцій кримінально-виконавчої інспекції по виконанню громадських робіт виділити: 1) виконавчу, пов'язану з процесом реалізації щодо засудженої особи тих правообмежень, які містяться в цьому покаранні; 2) профілактичну, сутність якої полягає в запобіганні вчинення нових правопорушень з боку засуджених осіб та 3) контролюючу, головним завданням якої є здійснення постійного ефективного контролю за дотриманням законності всіма учасниками виконавчого процесу. Як бачимо, перелічені функції кримінально-виконавчої інспекції, що реалізуються цим органом під час виконання громадських робіт, у цілому аналогічні тим, які властиві цьому ж органу і при виконанні покарання у виді виправних робіт. Подібне становище не є випадковим, оскільки, по-перше, в обох випадках ідеться про один і той же орган виконання покарання, а по-друге, громадські та виправні роботи за своєю суттю мають багато спільних моментів.

Функції того чи іншого органу виконання покарання, на нашу думку, розкриваються через категорію повноважень, якими наділено певний орган для реалізації його головних завдань. Усі різноманітні повноваження кримінально-виконавчої інспекції, якими вона наділена для належного виконання досліджуваного покарання, можна класифікувати на декілька груп, спираючись на характер основних напрямків її роботи. Повноваження інспекції при реалізації громадських робіт, як і стосовно виправних робіт, (що пояснюється вищенаведеними спільними рисами), доцільно подати у вигляді певних груп. Це 1) організаційні, 2) контролюючі, в) розшукові та г) інші повноваження.

Групу організаційних повноважень кримінально-виконавчої інспекції становлять:

- ведіння обліку засуджених до громадських робіт осіб;

- роз'яснення порядку та умов відбування покарання;

- погодження з органами місцевого самоврядування переліку об'єктів, на яких засуджені відбувають громадські роботи, і види робіт, що можуть ними виконуватись;

- проведення реєстрації засуджених осіб, направлення до відповідних органів внутрішніх справ подання про здійснення приводу тих із них хто без поважних причин не з'явився за викликом до інспекції;

1) громадські роботи - це новий вид у системі кримінальних покарань, тому на сьогоднішні ще не напрацьована практика його застосування, а головне - виконання;

2) громадські роботи - це самостійний вид покарання, який, маючи багато спільного з виправними роботами, відрізняється порядком і умовами його виконання;

3) функціями кримінально-виконавчої інспекції по виконанню громадських робіт є: (а) виконавча (у власному розумінні цього слова); (б) профілактична й (в) контролююча;

4) кримінально-виконавчі інспекції під час виконання громадських робіт наділені повноваженнями: (а) організаційними, (б) контрольними й (в) повноваженнями розшукового характеру;

5) обов'язковим учасником виконання покарання у виді громадських робіт є органи внутрішніх справ, на які покладається низка повноважень, спрямованих на належне забезпечення процесу виконання покарання.

4.3 Відмінності між виконанням покарань у виді виправних і громадських робіт

1. В обох видах не існує такого елемента кари, як ізоляція від суспільства; це конститутивна ознака даних видів покарань. Тому правова регламентація виконання-відбування даних покарань спрямована на організацію процесу їх реалізації з урахуванням умов, відмінних від тих, які мають місце під час ізоляції особи від суспільства.

2. Внаслідок обмеження трудової сфери засудженого відбувається обмеження й матеріальної сфери. Однак стосовно громадських робіт не можна не відмітити такого аспекту, що під час їх виконання відбувається все ж таки опосередковане обмеження майнової сфери внаслідок неможливості використовувати засудженим вільний час на отримання додаткового заробітку.

4. Вони призначаються тільки як основне покарання. Хоча цей аспект покарань здебільшого стосується порядку їх обрання та призначення, але під час їх відбування при певних умовах вони можуть замінюватися іншими видами покарань, що тягне відповідну “переорієнтацію” в процесі їх відбування-покарання.

По-десяте, у процесі виконання громадських робіт беруть участь органи місцевого самоврядування, за допомогою яких визначається перелік об'єктів, на яких засуджені особи відбувають цей вид покарання, і види робіт, які можуть виконуватися цими особами. У процесі ж виконання виправних робіт безумовним учасником є власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, на яких засуджена до цього виду покарання особа продовжує працювати, водночас відбуваючи покарання.

Виявлені відмінності свідчать, що виправні і громадські роботи - самостійні види кримінальних покарань, що призначають з урахуванням особливостей вчиненого злочину, особистості винного та інших обставин кримінальної справи. А якщо вказані покарання мають таку кількість відмінностей, значить, порядок та умови їх відбування потребують самостійної регламентації нормами кримінально-виконавчого законодавства. Тому і практика виконання-відбування цих покарань має свої особливості, що неможливо не враховувати при вдосконаленні роботи органів виконання виправних і громадських робіт і внесенні пропозиції до чинного законодавства України.

Висновки

Проведеним дослідженням здійснено різнобічне теоретичне узагальнення багатьох наукових і практичних проблем, що стосуються змісту виконання виправних і громадських робіт як альтернативних позбавленню волі видів покарань з урахуванням вітчизняного й зарубіжного досвідів їх призначення й виконання, а також порядку законодавчого регулювання цього кримінально-правового інституту в цілому. За результатами проведеного дослідження були сформульовані деякі основні висновки і пропозиції.

1. Категорія “альтернатива позбавленню волі” використовується у двох значеннях і має вузьке і широке тлумачення, а саме: а) альтернативні покарання - це покарання, що містяться в санкції кримінально-правової норми й можуть бути застосовані замість позбавлення волі. Інакше кажучи, до них у широкому значенні слова можна віднести всі види відповідної реакції на проступки, заборонені кримінальним законом і не пов'язані з позбавленням волі; б) альтернативи позбавленню волі - це обмежене коло покарань, яке передбачає залишення в засудженого якомога більшого обсягу його прав і свобод, а головне - відсутність ізоляції від суспільства. Отже, це альтернатива позбавленню волі у вузькому смислі слова.

2. Скорочення чисельності осіб, засуджених за злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, і більш широке застосування покарань, не пов'язаних з ізоляцією від суспільства, викликано низкою факторів (передумов) серед яких перш за все відрізняються історичні й соціально-економічні аспекти.

Історичні аспекти практики застосування альтернативних видів покарань полягають: а) у визнанні наявності в Україні об'єктивної перешкоди для застосування альтернативних видів покарань, що обумовлено, з одного боку, тим фактом, що чинний КК України у переважній кількості складів злочинів орієнтований на застосування покарання у виді позбавлення волі, а з іншого - незначною практикою застосування альтернативних видів покарань і відсутністю будь-яких науково обґрунтованих переконливих висновків щодо цього питання; б) у розумінні на сучасному етапі розбудови в Україні правової демократичної держави необхідності переосмислення порядку та умов застосування й відбування, а також критеріїв ефективності тих чи інших видів покарань; в) у переоцінці цих покарань з позиції гуманізму і прогнозу майбутньої поведінки людини, яка вже раніше зазнавала покарання; г) у перейнятті й поширенні передового досвіду зарубіжних країн у справі побудови адекватної “працюючої” кримінально-виконавчої системи як частини процесу інтеграції України до європейського співтовариства.

Соціально-економічні аспекти практики застосування альтернативних видів покарань містяться: а) у розрахунку економічних витрат для суспільства і держави цих видів покарань порівняно з покаранням, пов'язаним з позбавленням волі; і б) у визначенні їх соціальних наслідків (значення, виміру) для окремої людини - засудженого, тобто, корисності (позитивного аспекту) призначення й відбування розглядуваних видів покарань.

3. В Україні широке застосування багатьох видів альтернативних покарань (особливо щодо громадських робіт) - поки що нове явище. Таке становище пояснюється тим, що, з одного боку, механізм застосування деяких видів покарань (наприклад громадських робіт), ще недосконалий або ж переосмислюється сутність, місце та ефективність інших покарань, (наприклад, виправних робіт), а з іншого - чимало альтернативних покарань пов'язано з використанням праці засуджених, ідея чого у значною мірою дискредитувала себе. Сьогодні використання праці засуджених під час відбування ними альтернативних видів покарання має дещо іншу мету, оскільки її застосування не спрямовано на досягнення виправлення особи в тому розумінні, яке надавалося цьому за радянських часів, й не ставить за мету вирішення будь-яких завдань підняття економіки. У нових історичних і соціально-економічних умовах праця засудженого під час виконання альтернативних видів покарань має своїм призначенням (а) соціальне збереження трудових навичок як елемента нормального процесу життєдіяльності людини та продовження її знаходження в тому середовищі, яке для багатьох є звичним, (б) бути джерелом існування самих засуджених і членів їх родини (маються на увазі виправні роботи) або ж не заважати мати інше джерело існування (громадські роботи, які виконуються у вільний від основної роботи час), (в) зняти необхідність розпочинання процесу працевлаштування звільненого після відбуття покарання.

4. Аналіз зарубіжного законодавства і практики застосування альтернативних видів покарань дозволив виявити низку принципових моментів, які полягають, зокрема, в тому, що: 1) сутність та цілі громадських (обов'язкових) робіт у різних країнах є схожими; 2) вони віднесені до найлегших порівняно з багатьма іншими видами покарань, 3) пов'язані з виконанням суспільно корисних видів робіт на безоплатній основі на користь суспільства, громади тощо; 4) їх застосування значно полегшує процес ресоціалізації, (там, де він потрібен); 5) за зарубіжним законодавством обов'язково потрібна згода засудженого на застосування до нього альтернативних видів покарань, пов'язаних із використанням праці; 6) орієнтація цього покарання на реінтеграцію засудженого до суспільства передбачає безпосередню активну участь у їх виконанні місцевих органів самоврядування, територіальних громад тощо; 7) застосування даної альтернативи сприяє реальному втіленню на практиці принципу гуманізму кримінально-виконавчої системи.

5. У процесі виконання виправних та громадських робіт слід вирізняти певні стадії (етапи), реалізації зазначених видів покарань. Такими структурними елементами є: (а) початковий етап виконання покарання, (або етап прийняття до виконання вироків суду) стосовно засуджених осіб, (б) процес безпосереднього виконання покарань, (в) етап зняття з обліку осіб, засуджених до покарання.

6. У системі кримінальних покарань виправні роботи належать до основних і мають багаторічну практику застосування ще за радянської доби. Проте у зв'язку з докорінними змінами державно-політичної системи суспільства, перебудовою соціально-економічних, культурних та інших відносин виникла потреба в переосмисленні змісту й сутності покарання у виді виправних робіт.

На сьогоднішній день законодавцем стосовно виправних робіт зроблено все, щоб привести обсяг кари у відповідність з тим місцем, яке вони посідають у шкалі покарань. Каральну сторону виправних робіт становить комплекс обмежень у сфері трудових правовідносин, через обмеження трудових прав настає ущемлення майнової сфери засудженого. Порівняно з положеннями раніше діючого кримінального та виправно-трудового законодавства вказані обмеження нині мають менший обсяг, ніж раніше, і полягають лише у стягненні із заробітку певної грошової суми, розмір якої визначається судом, і в забороні звільнення з роботи за власним бажанням без погодження цього питання з органом, який відає виконанням виправних робіт. Ніяких інших матеріальних збитків або трудових обмежень у зарахуванні стажу, вислуги, наданні чергових відпусток тощо. засуджений не несе. При цьому важливим принципом реалізації виправних робіт є необхідність збереження еквівалентного обсягу каральних елементів як за кримінальним, так і за кримінально-виконавчим законодавством.

Проведений аналіз змісту виправних робіт дозволив визначити, що виправні роботи - це заходи примусового характеру, які застосовуються від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочинного діяння, і полягають в обмеженні трудової та майнової сфер у вигляді стягнення певного відсотку із заробітку й забороні звільнятися за власним бажанням з роботи, а також тягнуть судимість.

7. Новелою у кримінально-виконавчому законодавстві є можливість відбування покарання у виді виправних робіт на підприємстві, в установі, організації будь-якої форми власності, але за місцем роботи засудженого. Подібний підхід (а) фактично зрівняв статус підприємств, установ, організацій усіх форм власності навіть у питанні своєрідної довіри держави й суспільства до них як таких учасників процесу виконання покарання, що можуть забезпечити ефективність вказаного процесу; (б) у складних соціально-економічних умовах наявності значної маси безробітних відбування засудженим покарання за попереднім місцем роботи знімає завдання за будь-яких умов надавати, а фактично знаходити роботу засудженому; (в) спрощується порядок відбування цього покарання, оскільки засуджений добре відомий колективу, що знімає проблеми психологічної адаптації до нового колективу, навчання та оволодіння новими професійними навичками тощо.