Правнича етика і професійна культура

Другий рівень психологічної культури - емпатія визначає здатність юриста розуміти інших людей, їхній внутрішній стан, переживання, хвилювання тощо. Тут виявляється вміння юриста розкрити приховані (особливо злочинні) наміри людей, відчути їхнє сприйняття суспільних явищ, щирість або нещирість у взаємостосунках. Тобто рівень психологічної культури на цьому етапі повинен допомогти юристові пристосуватися до співбесідника з метою ефективного психологічного впливу на нього.

Існують певні перешкоди для вияву психологічної культури на рівні емпатії. Спеціальна література фіксує різні джерела таких перешкод. До них можна віднести стандартні образи (стереотипи), враження (думки) інших осіб, психічний стан юриста, тверда націленість юриста на одну із кількох позицій, неадекватне розуміння реальності, спрощене бачення ситуації. Високий рівень психологічної культури допоможе подолати ці психологічні бар'єри. Для цього потрібно пам'ятати про їх існування і відповідно реагувати.

Психологічна культура юриста виявляється через несвідоме, передсвідоме, свідоме, підсвідоме і надсвідоме.

Так, сфера несвідомого характеризується тим, що юрист не підозрює наявність тієї чи іншої події, тобто він розуміє, що усвідомити детально, в повному обсязі всі явища (мікро-явища) неможливо. В результаті у пам'ять не потрапляють потрібні відомості.

Сфера передсвідомого визначає той стан юриста, коли він ще не зорієнтувався - усвідомлювати інформацію чи ні. Насправді це початкова стадія формування свідомості. Тут психологічна культура повинна спрямовуватися на психологічне орієнтування в ситуації так, щоб не завдати шкоди справі, що розглядається. Важливу роль у цьому випадку відіграє пам'ять. Якщо добре розвинена пам'ять, то проблем з усвідомленням не існує.

Легше зрозуміти сферу свідомого, коли юрист усвідомлює свою діяльність, може прозвітувати про свої вчинки, а його психологічна культура характеризується стабільністю.

Цікаві процеси з психологічною культурою відбуваються у сфері підсвідомого, де вона неначе виходить з-під контролю юриста і певним чином впливає на свідоме. Це явище спостерігається тоді, коли психологічна культура юриста спонукає до позитивної дії, яка настає тоді, коли у підсвідомому (досить небезпечній сфері, що може суттєво змінити сенс життя людини), де перебуває завжди як позитивна, так і негативна інформація, психологічна культура нейтралізує негативні внутрішні процеси. Тобто високий рівень психологічної культури юриста допомагає його свідомому мисленню отримувати тільки позитивні імпульси, в результаті чого професійні дії юриста у правовому полі є правомірними і не залежать від негативних факторів.

Підсвідоме може керувати свідомим, якщо відсутній достатній рівень психологічної культури особи. Підсвідомі негативні імпульси блокують різноманітні фізичні недуги, хвороби самої особи. Тобто можна сказати, що хвороба є певною мірою ліками від негативних процесів, які відбуваються у підсвідомому. Або хвороба - це природна санкція на порушення духовних норм. Етично освічений юрист не впустить у підсвідомість негативних почуттів. Адже підсвідомість - це небезпечна зона, у ній містяться думки, які визначають сутність людини.

Певний інтерес становить визначення межі впливу психологічної культури юриста на громадян, на правовиховну роботу з ними, поза якою психологічна культура юриста може не діяти або змінити площину дії. Найкращою ілюстрацією цьому є своєрідна тактика дії психологічної культури.

Юрист у правоохоронній роботі з громадянами повинен дотримуватися такої послідовності: усунути психологічний бар'єр між собою і співбесідником, оволодіти ситуацією, психологічно вивчити співбесідника, здійснити певну психологічну настанову.

Так, початок розмови юриста з правопорушником, свідком, потерпілими чи іншими учасниками справи пов'язаний з певною психологічною незручністю, яка виникає з різних об'єктивних та суб'єктивних причин. Високий рівень психологічної культури допомагає юристові подолати цю незручність, не виявляючи при цьому свого надмірного зацікавлення.

Юрист повинен відчути, коли ініціатива має непомітно перейти до нього. Причому варто звернути увагу на темп такого переходу, його виваженість. Упевнившись в надійності оволодіння ситуацією, юрист повинен приступити до психологічного вивчення співбесідника. Суть його полягає у виявленні психічних особливостей громадянина, хоча таке вивчення стихійно розпочинається з першого погляду. Йдеться про активне вивчення, в результаті якого з'ясовується тип нервової системи, рівень мислення тощо. Це допоможе поступово підготувати співбесідника до запланованої розмови через навідні запитання й очікувану вичерпну відповідь.

Звичайно, перейшовши до психологічного тиску («атаки»), юрист використовує заплутану систему запитань. Тобто час від часу повертається до попередньої теми, але запитання ставить по-іншому, оперуючи конкретними фактами. Однак цей етап психологічної тактики не слід використовувати для того, щоб «загнати співбесідника у глухий кут». Він повинен бути ефективним методом одержання достовірної інформації, без порушення законності та норм юридичної етики з метою прийняття правильного рішення.

Мета психологічної культури юриста, на взірець, досить вагома. Адже йдеться про вміння юриста працювати з людьми, зберегти себе як моральну особистість. Тому краще, коли мета психологічної культури юриста насамперед передбачає встановлення психологічного контакту з громадянами. Симпатія (тяжіння) виникає на основі дії закону ре-ципроксності: дія однієї людини породжує відповідну реакцію іншої. Ця реакція виступає у вигляді складного психологічного утворення. Інтенсивність її залежить від самого юриста.

Безперечно, на людину найкраще впливати через дух і душу. На це скеровуються всі можливі засоби, які є в арсеналі правоохоронних органів. Це надійний, ефективний, хоча довгий шлях впливу на людину.

Психологічна культура юриста грунтується на відповідних принципах та виконує певні функції у юридичній практиці. Так, основними принципами може бути: родова комплексність і професійна необхідність, а провідними функціями -- своєчасне вироблення психічної адаптації, формування професійно-правового мислення юриста.

Родова комплексність як принцип означає, що всі культури психологічного спрямування - інтелектуальну, внутрішню, емоційну - об'єднує психологічна культура. Тобто інтелектуальна, внутрішня, емоційна є субкультурами щодо психологічної культури юриста, вони співвідносяться як частина до цілого. Тому всі принципи та функції цих субкуль-тур є одночасно принципами і функціями психологічної культури особи.

Принцип професійної необхідності застерігає юристів від зловживань психічними прийомами у процесі службової діяльності. Йдеться про недопущення приниження честі та гідності громадян, обману чи корисливості. Цьому покликана сприяти психологічна культура, яка ґрунтується на справедливості, правовому почутті, чесності і головне -- доцільності. Юрист має бути впевнений у професійній необхідності психічного впливу на громадян і не зловживати психологічними прийомами.

Психологічна культура виконує таку важливу функцію, як своєчасне вироблення психічної адаптації юриста до різноманітних несподіванок. Правник повинен бути готовий до будь-яких вказівок, умов праці і при цьому не повинен панікувати, гарячкувати. Наразі йдеться не про будь-яку, а саме про своєчасну адаптацію, з проявами швидкого реагування, приведення себе у стан професійної готовності. Психологічна культура передбачає також уміння юриста виробляти необхідну адаптацію у громадян. Наприклад, коли є потреба повідомити сумну звістку про близьку людину чи певні службові факти про учасника юридичної справи. Уміння підготувати людину до подальшої співпраці -це результат психічної адаптації і вияв психологічної культури юриста взагалі.

Не викликає сумніву те, що висока психологічна культура формує справжній, професійно-правовий характер юриста. Професійний досвід дає змогу йому бути готовим до будь-яких ексцесів. Професійна холоднокровність допомагає не витрачати дорогоцінного часу (іноді й секунди) на емоції чи якісь розмірковування. Саме правовий характер спрямовується на пошук істини, на оперативність професійних дій, на логіку обґрунтування різних аспектів правового явища. Тобто психологічна культура впливає на юриста так, як вимагає правова ситуація чи суспільство в цілому.

Отже, психологічна культура для юриста має велике практичне значення. Передусім вона впорядковує його мислення та ділове мовлення, що дає змогу зрозуміти своє місце в суспільстві та серед колег, де можливі зверхність, формальне ставлення до справи. Крім цього, психологічна культура активізує свідомість, розвиває почуття, забезпечує юристові розумну (обґрунтовану, виважену) дію його волі.

Адже можлива негативна спрямованість волі, але високий рівень психологічної культури дає змогу запобігти цьому. Психологічна культура сприяє піднесенню настрою, створенню позитивної імпульсивності. Загалом вона підвищує ефективність виконання службових обов'язків.

3.2 Інтелектуальна культура юриста

Інтелект пов'язаний з такою ознакою, як розум, розумові здатності. Проте ототожнювати інтелект з розумом, вважаємо, не слід, оскільки поняття «інтелект» ширше, ніж поняття «розум». Крім розуму, інтелект охоплює мудрість особи, рівень її мислення, набуті знання, ерудицію, компетенцію, інтуїцію, глибину осмислення явищ, уміння аналізувати тощо. Тобто інтелект відображає ступінь розумової обдарованості, творчий розвиток здібностей, вагомість розумових зусиль, систему розумових операцій. Інакше кажучи, інтелект - це здатність людини керуватися розумом, почуттями, волею, пристосовувати внутрішнє ставлення до зовнішніх чинників, абстрактно мислити й розв'язувати проблеми, раціонально пізнавати та ін.

Можна стверджувати, що інтелект має два аспекти: широкий і вузький. Під широким розуміється пізнавальна діяльність особи, здатність осмислювати дійсність, а під вузьким - мислення, розмірковування тощо.

Загалом інтелект - це якісні й кількісні характеристики розуму, своєрідний його критерій. Якщо розум є даним людині природою, то інтелект в основному є результатом соціалізації особи.

Безумовно, інтелект має певні властивості. Це передусім абстрактність, розсудливість, особливості сприймання, пам'яті, мислення, уяви, а також творчість, яка виявляється у практичному мисленні.

Всебічно розкрити поняття «інтелект» допомагають наявна глибина пізнання, широта творчості, високий потенціал, свобода мислення, розвинені емоції та особиста активність.

З інтелектом тісно пов'язане також поняття «інтелігентність», яке характеризує власне людину з притаманним їй високим розумовим розвитком, здатністю до теоретичних узагальнень і засвоєнням наукових знань. Інтелігентність поєднує високий рівень загальної культури й освіченості.

Усе це вказує на те, що розум далеко не ідентичний інтелектові.

Не викликає сумніву те, що природні задатки, зокрема розум, з його безмежними можливостями, мають велике значення для юриста. Проте розумовими нахилами, власним інтелектом необхідно вміти користуватися, отож, важливо оволодівати певною інтелектуальною культурою або культурою «вияву інтелекту» (в тому числі розуму). Адже хизування власним інтелектом, надмірна віра у свій розум, у неперевершеність своєї розумової діяльності свідчить про низьку не тільки етичну, а й інтелектуальну культуру.

Інтелектуальна культура найбільше виявляється у процесі творчої діяльності й контактуванні з іншими людьми, особливо в критичних, нестандартних умовах. Це яскраво ілюструє приклад осіб, які посідають керівні посади. І мабуть, закономірно, що чим вища посада юриста, тим більші вимоги потрібно ставити до його інтелектуальної культури.

Отже, інтелектуальна культура юриста -це знання законів логіки, вміння її використовувати у пізнанні правової дійсності, здатність правника приймати логічно обґрунтовані рішення, забезпечувати їх неспростовну аргументацію.

Справді, для юриста одним з основних завдань є пізнання правової дійсності. Але глибоко осягнувши в суть проблеми, він може водночас відчути творче безсилля, хоча мозок постійно перебуватиме в інтенсивному робочому режимі. Справа у тому, що мотивація розумової юридичної діяльності залежить від багатьох зовнішніх й внутрішніх складових факторів. Зовнішні чинники здебільшого впливають на професійну діяльність, незалежно від волі юриста, а внутрішні відображають загальноосвітні й професійні знання, компетенцію, ерудицію тощо.

Для пізнання правового явища юрист повинен здійснювати аналіз і синтез, що виявить його інтелектуальні можливості, уміння, навики та методологічне орієнтування. У сукупності ці положення свідчать про рівень інтелектуальної культури правника, інтелектуально-правову ерудицію, підготовленість до розв'язання творчих та професійних завдань, а отже, до встановлення істини.

Інтелектуальність юриста у пізнанні правової дійсності вимагає культурних контактів, які відбуваються через діалог, тобто шляхом порівняння аналогічних подій, в яких брав участь юрист особисто або його колеги. Порівняння, зіставлення юридичних фактів спричиняється до самостійного прийняття рішення. Принцип діалогу культур відображає взаємодію інтелектуальної культури з іншими субкультура-ми. Тобто всі знання юриста спрямовуються на осмислення того правового явища, яке він досліджує, інтелектуально осмислюючи здобутки інших видів культур (субкультур). Це закономірне явище, воно відображає закон економії зусиль у культурі.

Треба зауважити, що всі види культур (субкультури) духовної сфери є результатом інтелектуальних зусиль юриста, що певною мірою визначає його інтелектуальну культуру. У процесі інтелектуальної діяльності юрист закономірно використовує здобутки інших галузей культури і науки.

Не менш важливим компонентом інтелектуальної культури юриста є його здатність до розсудливості у прийнятті законних й справедливих рішень. Це велика відповідальність, оскільки йдеться про кінцевий результат юридичної справи, використання певних знань, інтелектуального і соціального досвіду. Розсудливість у юридичній діяльності породжує своєрідну систему інтелектуально-правових цінностей, яка реалізується шляхом інтелектуального міркування, розумного діяння, вмінням управляти власною розумовою діяльністю. Це наводить на думку, що розсудливість у прийнятті рішень відображає інтелект у юридичній дії, у процесі руху думки. Важливо вміти правильно й гнучко використовувати свій інтелект, швидко реагувати у складній, зокрема криміногенній, ситуації на обставини, дії чи слова.

Такий вияв розсудливості можливий за певних умов. Так, юрист повинен уміти застосовувати як індуктивний, так і дедуктивний методи пізнання, володіти навичками доказів та заперечення. Але існує, власне, така закономірність: якщо думку не розвивати, вона сама собою повернеться у зворотний бік. Така ситуація призводить до потреби повторити доведення істин, але рішення може бути новим у кращому випадку, в гіршому - виявлятиметься низька інтелектуальна культура юриста. Все залежить від інтелектуальної саморегуляції - здатності юриста складати власну програму професійної діяльності для управління думками й діями.

Розсудливість у юридичних питаннях вимагає, безумовно, високих інтелектуальних почуттів і відчуттів, незалежності у відстоюванні власного судження. Інтелектуальні почуття зумовлені специфікою юридичної діяльності, до якої можна віднести: культуру сумніву, культуру здивування, почуття власного задоволення від розумного, справедливо винесеного рішення тощо. Зауважимо, що інтелектуальні почуття юриста пов'язані з духовними, моральними, естетичними і, звичайно, з правовими почуттями.

Те ж стосується інтелектуального відчуття. Адже обмін думками, інтелектуальна напруженість стимулюють творчу активність юриста і виробляють у нього потрібну правову інтуїцію, передбачливість та здатність прогнозувати.

Наголосимо, що юридична розсудливість грунтується на інтелектуальній єдності і взаєморозумінні правника та його клієнта, що створює певний психологічний мікроклімат. Звідси випливає, що сутність інтелектуальної культури полягає також у структуруванні відносин між середовищем й організмом, а її розвиток виявляється в більш адекватній адаптації.

Важливим чинником інтелектуальної культури юриста є його ставлення до законів Всесвіту. Воно може існувати у трьох формах: позитивній, негативній, байдужій. Останні дві форми свідчать про те, що юрист нехтує законами Всесвіту чи законами природи, не дотримується їх. Таке ставлення не сумісне з інтелектуальною культурою. Щодо позитивної форми, то йдеться головним чином про духовну культуру юриста, складовою частиною якої є інтелектуальна культура. У силу специфіки своєї професії юрист перебуває в динамічному інтелектуально-духовному просторі, центром якого є інтелектуальні здобутки минулих цивілізацій.

Історична пам'ять -- один із найважливіших компонентів інтелектуальної культури.

Без переосмислення минулого неможливе ані свідоме розуміння сьогодення, ані реалістичне прогнозування дня прийдешнього.

Використання юристом традицій світової й національної культури сприяє кращому осмисленню законів Всесвіту, висвітлює динаміку інтелектуального розвитку людства, вказує, що інтелект особи не тільки залежить від середовища, а й передається спадкове.

Отже, одним із джерел формування інтелектуальної культури юриста є історія науки, історія інтелектуальної діяльності та умови її розвитку. Позитивне ставлення юриста до законів Всесвіту допоможе йому краще встановити істину і прийняти найбільш розумне рішення.

Зосереджуючи увагу на принципах інтелектуальної культури, зазначимо, що вони характерні для професійної діяльності фахівців різних галузей. Адже інтелект особи повинен мати конкретну цілеспрямованість, спрямовану на забезпечення ефективності реалізації права.

З правової точки зору, основними принципами інтелектуальної культури юриста є: продуктивне мислення, інтелектуально-правова допитливість, правова інформа-ційність, альтернативність версій, висунутих іншими особами, поміркованість і виваженість прийняття рішень.

Продуктивне мислення у юридичній діяльності важливе, оскільки правник орієнтується передусім на логічне завершення справи. Тобто його інтелектуальні зусилля скеровані на отримання позитивного кінцевого результату. У цьому процесі поєднуються дієвість мислення і юридична цілеспрямованість. Це забезпечує стратегічне бачення юридичної перспективи, вдале застосування теоретичних правових знань на практиці.

Крім цього, принцип продуктивності інтелектуальної культури юриста визначає мобільність, швидкість, самостійність й критичність його професійної діяльності. З цим пов'язане розуміння продуктивності, оскільки справедливе вирішення юридичної справи потребує усунення шаблонності, безпричинного затягування часу, негативного впливу сторонніх осіб, а відтак і систематичного переосмислення особистих думок. Власне критичне ставлення юриста до своїх розумових операцій значною мірою гарантує об'єктивність правової оцінки й свідчить про творчий підхід до будь-яких (навіть найелементарніших) питань.

Принцип інтелектуально-правової допитливості полягає в тому, що юрист повинен глибоко вникати в суть проблеми, що виникла у правовому явищі. Звичайно, такий підхід вимагає необхідних знань, пошуку нових фактів, вироблення альтернативних версій тощо. Допитливість виявляється й у бесіді з громадянами, які мають відношення до юридичної справи або навіть і не мають (варто знати й думку сторонніх). Важливо також знати будь-які деталі про об'єкт, предмет й суб'єкт правопорушення. Звичайно, такий підхід, що характеризує інтелектуальну діяльність, вимагає додаткових знань, чимало часу, ділових контактів з багатьма спеціалістами. Адже від цього не тільки залежить доля людини, а й зростає інтелектуальна культура юриста. Тобто інтелектуально-правова допитливість межує з пізнанням, що супроводжується додатковими зусиллями для встановлення істини.

Відомо, що вся інтелектуальна діяльність юриста пов'язана з інформацією: юрист без інформації - не юрист. Зміст принципу правової інформаційності реалізується шляхом розміщення будь-якої інформації у правовому полі. Юрист з високим інтелектом надає кожній потрібній інформації юридичного осмислення, необхідного для конкретної справи. В цьому випадку виключаються різноманітні інформаційні румінації (пусті балачки, плітки, хоча і це слід знати). Високий рівень інформаційної культури не дозволяє юристові використовувати будь-яку неправову інформацію у професійній діяльності.

Особливістю цього принципу є кмітливість, що виявляється в одержанні, використанні, поширенні та зберіганні юристом як правової, так і неправової інформації. Вміле оперування інформацією на всіх етапах притаманне високо-інтелектуальним юристам.

Альтернативність версій, висунутих іншими особами, означає насамперед повагу юриста до думок своїх колег, а також громадян. Цей принцип є міцним фундаментом інтелектуальної культури юриста. Зрозуміло, що при цьому можуть виникати нові ідеї. Професійна діяльність юриста завжди відзначається новизною, евристичністю пошуку розв'язання проблеми. Юрист має змогу не тільки розширити джерельну юридичну базу, а й знайти підтвердження своїм діям, краще прогнозувати, передбачати наслідки і коригувати дії.

Однак альтернативність версій, висунених іншими особами, не виключає самостійності прийняття юристом рішень. Інтелектуальна культура вбирає у себе й уміння використовувати наукові здобутки суспільних галузей знань.

Необхідним принципом інтелектуальної культури юриста є поміркованість і виваженість прийняття рішень. Загалом поміркованість - це інтелектуальна здатність визначати спільні та відмінні риси правових явищ. Характерною особливістю поміркованості юриста є його дипломатичні, зважені стосунки з колегами та громадянами, уміння говорити й вислуховувати співбесідника, уникати конфліктів, зберігати таємницю слідства тощо. Принцип поміркованості та зваже-ності інтелектуальної культури юриста спрямований на прийняття справедливого рішення. Це і розсудливість, і одна із гарантій дотримання правового почуття.

Інтелектуальній культурі юриста властиві певні функції. Вони дають змогу здійснювати той чи інший інтелектуальний вимір юридичної діяльності.

Розглядаючи усвідомлення правником закономірностей юридичної діяльності як функцію інтелектуальної культури, треба наголосити, що до уваги беруться закономірності суспільного розвитку. Юрист, перебуваючи в інтелектуальному середовищі, виробляє у себе правові почуття, спрямовані на справедливе виконання професійних дій. Рівень інтелектуального розвитку дає змогу юристові передбачити несподіванки і бути готовим до них.

Що стосується підвиїцення культури застосування знань на практиці, то ця функція передусім формує у правни-ка юридичне мислення, професійну принциповість. Адже юридична діяльність - це фактично інтелектуальна боротьба фахівця права з усіма учасниками справи. Причому ця боротьба ведеться за високими правилами загальної культури та її інтелектуальними компонентами.

У сучасних умовах поняття «повчання» вживається рідко і переважно з негативним емоційним забарвленням [100, с. 82].

Проте саме завдяки високій інтелектуальній культурі юрист має моральне право повчати інших (малодосвідче-них), але на матеріалах правничої практики. Інтелектуальне повчання органічно пов'язане з моральністю.

У теоретичній сфері ця функція не діє, оскільки її виконує юрист-педагог. У цьому процесі враховується як загаль-носвітоглядне, так і фахове інтелектуальне формування юриста, рівень розвитку його природних здібностей. Поза цими умовами юрист не має морального права здійснювати таке повчання.

Отже, інтелектуальна культура юриста відображає таку систему правових цінностей, яка відповідає рівневі досягнутого юристом, правового прогресу і відображає стан свободи правника, інші найважливіші соціальні гіінності. Вона є захисним механізмом, дія якого виявляється в специфічному способі аналізу правових проблем (при цьому ігноруються емоційні та афектні почутгя), а також виробляє здатність юриста справлятися зі складними правовими завданнями, успішно включатися у соціокультурне життя. Межі впливу інтелектуальної культури залежать від широти мислення юриста, володіння психічними категоріями, творчого використання знань.

Предметом інтелектуальної культури юриста є система його розумових здібностей, стратегія і тактика розв'язання правових проблем, ефективний підхід до ситуації, що вимагає активної пізнавальної діяльності.

Завданням інтелектуальної культури є розвиток інтелектуальних здібностей юриста, творчого професійного мислення й ерудиції, культури інтелектуальних почуттів, високих особистих моральних якостей, глибокої поваги до права, відповідальності за долю людей, здатності самокритично оцінювати результати власної діяльності.

3.3 Культура підсвідомості юриста

У сферу підсвідомого інформація потрапляє через свідомість людини і передсвідому зону. Якщо людина думає правильно (згідно з нормами природного права), вона формує тим самим високий рівень культури свідомості. Ці власні здобутки (тобто культура) не є постійними у свідомості, але й безслідно не зникають. Про це свідчать вічні закони надприродного права. Здобута інформація (свідомістю людини) рано чи пізно опиниться у підсвідомій зоні, де вона перебуває до кінця життя людини. (Хоча негативну інформацію можна певним чином виводити із підсвідомості).

Підсвідома зона відіграє роль фотоапарата, а радше - кінокамери. Весь життєвий процес (від народження до смерті) «записується», фіксується у підсвідомості. Перед смертю цей «фільм прокручується», і людина має можливість за долі секунд трансцендентальне збагнути свою поведінку. Тому існує свого роду культура підсвідомості, яка наближена до кармічної культури.

Культура підсвідомості юриста - це накопичені правові знання, враження, переживання, які виявляються у поглядах, смаках, думках, почуттях, нахилах, звичках. Ці елементи культури створюють своєрідний внутрішній (невидимий) світ особи. Її характеризує уміння юриста мислити, здійснювати вольове регулювання професійної діяльності. Тобто йдеться про єдність розуму і почуттів. Так чи інакше культура підсвідомості регулює поведінку юриста на свідомому і підсвідомому рівнях, запобігає стандартній реакції на правові ситуації, що є віддзеркаленням внутрішньої культури і підсвідомості людини.

Отже, культура підсвідомості юриста -- це уміння регулювати почуття, формувати переконання з метою розв'язання правових завдань.

Вона виступає регулятором підсвідомої сфери, у якій не завжди закладена позитивна інформація. Це може бути наслідком неправильних дій навіть попередніх поколінь. Роль культури підсвідомості полягає в тому, щоб інтелектуально-вольовими зусиллями впливати на підсвідомість і тим самим забезпечувати своєрідну збалансованість свідомості, почуттів і дій.

Культура почуттів передбачає певну емоційну усталеність сприйняття конкретних явищ, процесів, предметів. Культура правових почуттів («професійного смаку») забезпечує створення адекватної атмосфери, яка сприяє встановленню істини правового явища. Культура правового почуття юриста активізує боротьбу за справедливість засобами психологічної налаштованості, чутливості, емоційного сприйняття правових явищ. Юрист, діючи у межах закону чи його припису, одночасно сприймає закон через почуття.

До культури підсвідомості належить сумління юриста як складовий елемент свідомості. Воно спонукає до утвердження істини, розсудливості, доброзичливості, вказує на високе моральне ставлення до виконання службового обов'язку. Через культуру підсвідомості юрист усвідомлює морально-духовну цінність професійної діяльності.

Формування внутрішніх переконань юриста органічно пов'язане з інтуїцією, внутрішнім переконанням та внутрішнім імперативом. Так, юриста (особливо слідчого та суддю) ніхто не має права примусити змінити своє внутрішнє переконання. Хоча специфіка юридичної праці не виключає певного (хоча б короткочасного) сумніву. І перш ніж виявляти своє внутрішнє переконання, правникові доцільно розібратися з власними думками (він може відчувати недовіру чи підозру), здогадками чи побоюваннями. Коли відбувається пошук істини, існує й певна культура сумніву як важливий компонент юридичного мислення. Проте культура сумніву насамперед повинна спрямовуватися на захист гідності людини, запобігання зайвого хвилювання, побоювання.

Елементи культури підсвідомості юриста формуються під впливом певних норм. Практично усі моральні принципи та норми можна вважати основними засобами впливу на елементи культури підсвідомості юриста. Насамперед - це ввічливість, вдумливість, поміркованість, тактовність, чесність, правдивість, відвертість, простота, скромність, великодушність, вірність, чуйність, уважність, моральна чистота, взаємоповага, взаємодопомога тощо.

Культуру підсвідомості юриста визначають такі основні принципи: збереження професійної таємнту, дотримання слова, толерантність, взаємоповага, духовний і моральний самоконтроль, самовідданість.

Професійна діяльність юриста пов'язана з необхідністю зберігати професійні (службові) таємнш/і і таємнш^і інших осіб, учасників правового процесу. Збереження таємниці є природним імперативом юриста. Специфіка його професії ставить додаткові вимоги до дотримання таємниці особи. Порушення цього принципу може призвести до дисгармонії у пізнанні правової істини.

Принцип дотримання слова характеризує юриста як гідну людину, здатну поважати інших. Дотримуючись даного слова, юрист тим самим чинить виховний вплив на громадян (учасників юридичного процесу), активізує їх взаємодію у конкретній правовій ситуації, підвищує загальну й особливо правову свідомість. Тому дисципліна слова, вірність йому свідчить про свідому державну відповідальність правника.

Цей принцип віддзеркалює внутрішній стан юриста, його культуру підсвідомості. У такому контексті він виступає як соціокультурне явище.

Службовий обов'язок правника вимагає толерантного ставлення до людей. Юридична діяльність передбачає терпимість, уміння вислухати іншу людину, зрозуміти її. Принцип толерантності є певним виявом превентивної дипломатії стосовно суб'єктів правового процесу, у тому числі тих, які дотично причетні до правопорушення. Превентивна дипломатія передусім спрямована на узгодження інтересів юриста і громадянина, забезпечення компромісу і злагоди. Висока толерантність спонукає юриста поступатися власними інтересами задля справедливого прийняття правових рішень.

Принцип взаємоповаги органічно поєднує у собі визнання гідності співбесідника, глибоке розуміння природи людини, її самооцінки індивідуальних особливостей, характеру. Усвідомлення власної морально-правової відповідальності як службової особи юрист може досягти завдяки великодушності, тобто високій культурі душі і духу. Розв'язуючи ту чи іншу правову проблему, юрист повинен виявляти повагу навіть до злісного правопорушника, прагнучи зробити наголос на його позитивних якостях. Тим самим він може розраховувати на більшу довіру учасників процесу, що сприятиме прийняттю справедливого рішення.

Принцип взаємоповаги виключає будь-яке зневажливе ставлення до людей. Юрист зобов'язаний так налагодити стосунки з громадянами, щоб виключити будь-яку претензію як програму знищення того, до кого вона звернена. Принцип взаємоповаги не допускає чванства, самозакоханості. Такі дії є виявом нарцисизму, коли психічний стан особи зосереджується на власній персоні. Надмірна самозакоханість, замилування собою суперечать духовним нормам.

Юридична практика передбачає духовний та моральний самоконтроль, запобігання категоричності власних суджень, умовиводів. Не можна допускати, щоб матеріальне брало гору, адже згідно з духовними нормами воно не повинно бути на першому плані. Юрист, керуючись високою духовністю, завжди ближчий до істини. Адже він вирішує долю людей, а значить, має керуватися верховенством права, чесністю й самовідданістю, бути безкорисливим.

Раніше накопичена людством культура може впливати на людей і сьогодні, оскільки особа, суспільство і культура - це нерозривна взаємозалежна тріада.

Культура підсвідомості юриста певною мірою акумулює (за принципом збереження) духовність. У природі збереження енергії є законом. Наприклад, у фізиці закон збереження й перетворення енергії в механічних та теплових процесах, перехід речовини з рідкого стану у газоподібний, і навпаки та інші закони, які відображають кінетичну та потенціальну енергію. Ці закони розглядаються окремо у двох системах -замкненій і незамкненій.

Внутрішній світ людини також відображає своєрідний закон збереження. Тільки тут замкненої системи не існує, оскільки життєдіяльність особи завжди пов'язана з дією зовнішніх сил, які зрівноважуються з внутрішніми. Тобто сума зовнішніх і внутрішніх сил людини є величиною сталою, константою, а імпульси однієї людини передають їх частину іншим. Це ж стосується і думок, які з нічого не виникають і безслідно не зникають, а переходять від однієї людини до іншої і впливають (змінюються кількісно) на психічний стан останньої. В цьому випадку виявляється відомий третій закон Ньютона: сила дії дорівнює силі протидії.

Отже, культура підсвідомості активно впливає на професійну діяльність юриста, внутрішній високоморальний світ якого породжує відповідні думки, що спричиняють кваліфіковані дії.

Доцільно виокремити основні напрями функціонування культури підсвідомості юриста, а саме:

* запобігання ненависті, заздрості, агресії, образі, роздратованості, злості, лихослів'ю, насильству, гніву, осуду себе та інших, невиправданому прискоренню подій;

" вироблення почуття любові, дисципліни, свідомості, щирості, сорому єдності і злагоди, що є таємницею миру;

* уміння прощати, бажати добра, розкаюватися, просити, захищати ображених, відстоювати справедливість;

* блокування ревнощів, помсти, хвалькуватості, нарікання, презирства, жалю за минулим, надмірного зосередження на матеріальному;

* готовність до матеріальної та інтелектуальної втрати. Культура підсвідомості юриста спрямована передусім на підвищення його духовності. В іншому випадку порушуються норми природного права, тобто деформується духовний баланс, що негативно позначається на професіоналізмі прав-; ника. Зокрема, слід засвоїти своєрідні закони отримання і давання: чим більше ми хочемо отримати, тим більше треба добровільно віддавати. Можна заперечити відоме прислів'я:

«хотіти не шкідливо», яке направлене на порушення норм духовного права. Адже невміле і надмірне хотіння призводить, як правило, до нещастя.

Отже, культура підсвідомості юриста є складовою його духовної культури загалом. Юрист, який відзначається висо-;: кою культурою підсвідомості,- справжній фахівець, людина ^ духовно багата. Такі юристи потрібні сьогодні, коли відбувається важливий процес встановлення цивілізованого правопорядку в Україні.

3.4 Емоційна кульгура юриста

Відомо, що емоції є однією із форм самореалізації особистості. Реагуючи на життєві проблеми серцем і душею, сприймаючи їх внутрішнім чуттям, ми інтуїтивно схоплюємо сутність проблеми, глибоко і повно аналізуємо її. Емоції відображають внутрішні переживання, хвилювання людини. Емоційність - це реакція організму на певні дії, факти соціального чи особистого життя.

У науці існують три види вияву емоцій: переживання, відчуття, зовнішній вираз емоцій. Усі ці емоції можна спо-1 стерігати одночасно, коли зовнішньо виявляються підвищений голос, нестримні рухи, зміна виразу обличчя та ін.

Зрозуміло, що одні і ті ж емоції неоднаково впливають на різних людей або виявляються з різною силою.

Встановлено, що емоції людини викликають зміни у судинній і дихальній системах, впливають на сприйняття, думки, дії, активізують або «паралізують» автономну нервову систему. Людина, яка радіє, сприймає світ як веселку, а засмучена болісно реагує на зауваження, вважає їх критичними тощо; перелякана людина бачить лише те, що її лякає (недарма кажуть, що страх має великі очі). Емоції впливають на пам'ять, мислення, уяву, захоплення, на загальний розвиток людини. Крім цього, на емоційному стані позначається минулий досвід, уся життєдіяльність людини, оцінка нею

ситуації, що склалася.

Виділяють емоції прості й складні, активні (стенічні) й пасивні (астенічні), позитивні й негативні та ін. Емоції залежать від багатьох факторів, серед яких індивідуальні особливості людини; фактор часу, залежно від якого емоційна реакція може набувати характеру афекту, що розвивається або викликає відповідний настрій; якісні особливості, потреби тощо. Людині властиві такі види емоцій як: морально-політичні, інтелектуальні, естетичні, правові та ін. Вони пов'язані з почуттям патріотизму, національної гордості, колективізму, обов'язку. Людина переживає почуття допитливості, здивування, прекрасного, підвищеного, героїчного, трагічного, нового, сумніви тощо.

Що стосується правничої сфери, то актуальності набувають проблеми емоційного ставлення юриста до владно-розпорядчих наказів і взагалі до права та держави.

Юристові як особистості властиві різноманітні емоції: задоволення - незадоволення, напруга - розслаблення, збудження - заспокоєння, радість - сум та ін. Така полярність емоцій, часом їх різка зміна, виникає навіть незалежно від волі юриста, на основі почуттів, оскільки емоційну реакцію суттєво зумовлюють багатовимірність і суперечливість реальної дійсності.

Емоції і почуття виконують різні функції. Одні є загальною реакцією організму на життєво важливі події, інші -відображенням ставлення людини до дійсності. Емоції пов'язані з почуттями. Проте почуття - вища форма емоційного сприйняття та відображення дійсності (почуття власної гідності, симпатії, обов'язку тощо). Іншими словами, якщо до нижчих (простих) видів емоцій можна віднести страх, гнів, радість, то до вищих - моральні, інтелектуальні, естетичні почуття. Добрі почуття викликають позитивні, а погані - відповідно негативні емоції, що свідчить про їхню взаємозалежність, виявляє подальший емоційний тон відчуттів.

Для юриста важливим є правове почуття як результат комплексного емоційного сприйняття права. Правове почуття ніби узагальнює почуття законності, власного обов'язку, справедливості, милосердя, відповідальності, сумнів і впевненість у процесі пошуку істини.

До юристів громадяни звертаються, як правило, в екстремальних ситуаціях, що виникають у результаті загострення пристрастей та почуттів. Проте юрист зобов'язаний стримувати вияв власних негативних емоцій, контролювати свої почуття, скеровувати їх у потрібне русло. Тому наголосимо, емоційна культура створює своєрідний внутрішній механізм, який контролює і спрямовує почуття юриста на розуміння суті тієї чи іншої правової проблеми.

Юридична зацікавленість як принцип емоційної культури є результатом психологічної напруженості у професійній діяльності юриста. Адже будь-який інтерес - це певною мірою підвищення психічної енергії, внаслідок чого можлива втрата пильності та об'єктивності. Тому юридична зацікавленість передбачає передусім наявність таких властивостей, як емоційна рівновага, зваженість, а також широкомасштабну діяльність службової особи. Виключається емоційне захоплення одним лише прагненням, враховується потреба та можливість задовольнити його саме правовим способом. Зацікавленість слугує своєрідним індикатором. Вона позначається на творчості юриста, впливає на несловесні емоційні вияви: жести, міміку, рухи, голос тощо. Їх треба уміло використовувати у практичній діяльності, наприклад, при створенні кримінологічного портрета злочинця та його читанні. При цьому юридична зацікавленість «працює» у максимальному режимі.

Емоційна культура відображає форму і зміст професійної дійсності (юридичної практики). Йдеться про особисте переживання юристом почуттів й емоцій людини, котра скоїла правопорушення, особливо її почуттів після винесення вироку у суді.

Професійні можливості юриста значно зростають за умови високої емоційної культури. І навпаки, нерозвинені емоції можуть спричинитися до порушення службової дисципліни, втрати працездатності, розладу психіки і здоров'я.

Рівень емоційної культури залежить від психічних особливостей юриста, його вихованості та інших чинників. Упродовж усієї професійної діяльності формується й удосконалюється емоційний досвід, підвищується емоційна культура. Остання ніби збалансовує надто слабкі й дуже сильні емоційні збудження, орієнтує на те, щоб встановити емоційні обмеження, ліквідувати причини неконтрольованого емоційного стану.

Емоційна культура юриста -- це здатність юриста на основі правових почуттів здійснювати вольовий вплив на емоцігенно-правову ситуацію при виконанні службового обов'язку.

Провідним компонентом емоційної культури є здатність регулювати емоцігенно-правову ситуацію, яка відображає динаміку службової діяльності юриста, спрямованої на пошук правової істини. Очевидно, що емоційна культура у кожній такій ситуації проходить певні стадії, які можна виділити як три стадії функціонування емоцігенно-правової ситуації.

Перша стадія виявляється при одержанні юристом інформації щодо правового факта. Це, зокрема, може бути інформація про вчинений злочин чи виїзд на місце події, втрату свідків, повернення справи на додаткове розслідування, різні процесуальні порушення тощо. Така емоцігенно-пра-вова ситуація вимагає від юриста врівноваженості, витримки. Емоційна культура застерігає його від запальності, емоційного зриву. Тут вплив емоційної культури сприяє врегулюванню (погашенню) негативних емоцій, які зумовлені конкретним правовим явищем.

На другій стадії емоційна культура юриста спрямовується на аналіз правового факта, його вивчення та дослідження, дає поштовх до творчості й активного пошуку правильного

правового рішення.

У третій (заключній) стадії виявляється регулятивна функція емоційної культури. Будь-яка юридична справа, як відомо, завершується прийняттям рішення, яке потребує певних інтелектуальних зусиль та емоцій. Емоційна культура у цьому випадку застерігає юриста від емоційного прийняття рішення. Тут головним є стан виваженості, що й забезпечує встановлення справедливості.

Вольовий вплив як елемент емоційної культури юриста сприяє виробленню правомірної поведінки при вирішенні юридичних справ.

Отже, дії юриста мають бути позбавлені надмірного впливу як негативних, так і позитивних емоцій, оскільки перші призводять до недооцінки, а другі - до переоцінки ситуації. Тому саме тут потрібні вольові зусилля, які попри все стримують негативне чи позитивне враження від правового явища.

З набуттям юристом практичного досвіду воля превалює над почуттями, в результаті чого підвищується рівень самоконтролю. Це свідчить про особисті здобутки юриста у пізнанні правової дійсності, які формують культуру професійних почуттів. Така взаємодія емоцій і почуттів є відображенням закономірного процесу пізнання світу. Загалом культура почуттів є гарантом культури виявлення емоцій. Певною мірою тут спостерігається вплив культури на функціонування системи «воля -- почуття -- емоції».

Здатність використовувати емоційні прийоми у службовій діяльності є ознакою професійної майстерності юриста. Дійсно, емоційні прийоми у юридичній діяльності бажані й необхідні, оскільки вони дають змогу створити певний настрій в учасників юридичної справи. Тут важливо розрізняти два моменти.

По-перше, якщо йдеться про природні позитивні емоції, то вольові зусилля повинні спрямовуватися в бік гальмування. Занадто велика позитивна емоційність юриста може бути сприйнята співрозмовником як несерйозне ставлення до службового обов'язку. Але часто юристові доводиться вдаватися до штучного виявлення власних позитивних емоцій, щоб, наприклад, викликати співрозмовника на відверту бесіду.

По-друге, трапляється, що у юриста виникають негативні емоції. Тоді емоцігенно-правова ситуація вимагає насичення їх позитивним змістом. Знову ж таки юрист може «піддатися» впливу негативних емоцій, щоб викликати відповідну реакцію у співрозмовника чи «увійти» в його емоційний стан. Такий тактичний прийом жодною мірою не спрямований на те, щоб використати співрозмовника з власною метою, принизити його гідність. Вміле оперування емоційними прийомами потрібне правникові для ефективної службової діяльності.

Емоційна культура юриста виявляється у певних принципах: пошук правової істини, емоційно-правова оптимальність та ефективність, емоційно-правова рівновага, юридична заінтересованість.

Пошук правової істини - це не тільки те, до чого прагне кожна людина, а й суть усієї юридичної діяльності. Йдеться про емоційний момент оцінки фактів правової дійсності за їх психологічною ознакою. Відомо, що у процесі встановлення істини виникають численні негаразди. Одна з проблем полягає у наявності в учасників правової ситуації альтернативних думок. Консенсус тут не завжди виправданий. Річ у тім, що кожне правопорушення, посягання на людську гідність має й психологічні причини. Узагальнюючи їх, юрист виробляє у собі таке правове почуття, яке забезпечує аргументоване встановлення істини.

Емоційна культура допомагає правникові виділити правове завдання, сформувати емоційно-правове судження, спрямувати теоретичні зусилля на подолання негативної емоційності. Адже пошук правової істини - це реальна ймовірність її віднаходження за умови вмілого регулювання емоціями, глибокого проникнення у психологію, розуміння існуючих суперечностей у суспільстві.

Щоб точніше з'ясувати природу емоційної культури юриста, побачити її відмінність від інших психологічних явищ, потрібно визначити емоційно-правові межі впливу, передусім внутрішні. Напевно, обмеженість емоційної культури має одноособовий і внутрішньосистемний характер. Причому як і в інших явищах, тут існують верхня і нижня межі, порушення яких недопустиме у юридичній діяльності.

Обидва випадки потребують такої емоційної культури, яка б не завдавала шкоди юристові особисто й учасникам процесу. Умовно виявлення емоцій (емоційне піднесення, емоційний спад) можна зіставити з математичною кривою (не обов'язково синусоїдою), верхня й нижня точки по всій осі якої не перевершують певної константи. Вибір такого сталого числа зумовлює кожна емоцігенно-правова ситуація. Наприклад, це може бути та «доза» емоцій, після якої юрист «виходить» з себе, не володіє собою. Зрозуміло, що межі емоційної культури він визначає одноосібне, залежно від правового почуття.

Мистецтво емоційної культури грунтується й на таких принципах, як емоційно-правова оптимальність та ефективність юридичної діяльності. Уміння уявно поставити себе на місце іншої людини і розглянути ситуацію з її позиції, перейнятися її почуттями дає змогу зняти напругу, звести до мінімуму негативні емоції. Тим самим забезпечуються висока моральність почуттів і вчинків, гуманізм, справедливість.

Оптимальності й ефективності емоційної діяльності юриста можна досягти, вдаючись до різноманітних правових прийомів. Наприклад, якщо у процесі розв'язання правового питання познайомити правопорушника з можливими максимальними наслідками, то його емоційна збудженість може ефективно вплинути на хід справи.

Наголосимо, що на кожен вияв емоції існує відповідна правова реакція. При цьому висока емоційна культура юриста дає змогу збалансувати різні несподівані дії у межах права і досягти таким чином емоційно-правової рівноваги. Цей принцип має емоційно-психологічний вимір, стабілізує емоційну діяльність, спрямовує її у відповідне русло.

Вплив емоційної культури на юридичну діяльність відбувається постійно. Його можна простежити на дії функцій, які властиві емоційній культурі юриста. Це врегулювання емоційно-правових процесів, піднесення рівня правового почуття, вироблення емоційної орієнтагпїу правовому полі, забезпечення емоційного діалогу учасників юридичної справи, недопущення та розв 'язання емоційно-правових конфліктів, виховання правової емпатії.

Ці функції фіксують загальне значення емоцій у юридичному процесі та залежність, яка виникає між емоціями і правовими почуттями. Так, функція врегулювання емоційно-правових процесів спрямована на піднесення енергійності, настрою юриста, що впливає на правомірну поведінку у практичній діяльності. Таке врегулювання виховує дисциплінованість, ввічливість, загальну духовну культуру, формує силу волі та характер. Як правило, функція врегулювання емоційно-правових процесів сприяє творчому використанню пережитого емоційного потрясіння та створенню позитивної реакції на будь-які правові процеси. Тобто завдяки емоційній культурі юрист готовий до будь-якої емоцігенно-правової ситуації і його правова поведінка буде виваженою.

Сама собою емоційна культура юриста без правового почуття не існує. Пристосування емоцій юриста до поляризації професійних процесів забезпечує функція піднесення правового почуття. Вона ніби виконує зворотну роль: через зовнішні дії впорядковує внутрішні. Такий процес можна назвати згасанням, омолодженням емоцій, після чого відбувається тверезе осмислення на основі реальних почуттів. Тобто емоційна культура контролює психолого-правові почуття, впорядковує їх. Крім цього, вона застерігає від вияву так званої емоційної деформації (йдеться про нещирість, награність почуттів), сприяє глибокому осмисленню правових явищ, пізнанню об'єктивних проблем службової діяльності.

Важливе значення для юридичної практики має функція вироблення емоційної орієнтаг^ї у правовому полі. Вона спрямована на формування творчого мислення, підвищення продуктивності праці, на лаконічне поєднання різних компонентів у розвитку особи. Ця функція дає змогу юристові правильно, раціонально спрямовувати свої зусилля, бути готовим до сприйняття негативного. Отже, мовиться про емоційний досвід юриста і розвиток власної волі.

Як відомо, юридична діяльність побудована на діалогах. Емоційний діалог учасників правового процесу покликана забезпечити емоційна культура. Функція забезпечення емоційного діалогу учасників юридичної справи не лише створює грунт для емоційного спілкування (воно вкрай необхідне), а й виробляє у юриста вміння переконувати інших, що часто йому і доводиться робити. Фактично правова істина, як правило, пізнається в емоційному діалозі. Якщо він відбувається на високому професійному рівні, то підвищується цінність юридичної праці, авторитет фахівця права.

Особливу роль у юридичній діяльності відіграє функція недопущення та розв 'язання емоційно-правових конфліктів. Як відомо, конфлікт - це вияв об'єктивних чи суб'єктивних суперечностей, що виражаються у протиборстві їхніх носіїв (сторін). А предметом конфлікту є об'єктивно існуюча проблема, яка слугує причиною чвар. Кожна зі сторін заінтересована у розв'язанні проблеми на свою користь. Зрозуміло, що конфлікт супроводжується бурхливими емоціями, незважаючи на законність дій будь-якої зі сторін. Тому функція недопущення та розв'язання емоційно-правових конфліктів слугує врегулюванню передусім юридичних конфліктів, застерігає від емоційних крайнощів, формуючи у юриста емоційну витривалість, допомагаючи уникнути емоційної катастрофи -«вибухових» дій, стресу, неконтрольованості у поведінці. Основна роль цієї функції емоційної культури юриста не стільки у знятті напруги чи у ліквідації самого конфлікту, скільки у зведенні до мінімуму небезпеки від його розвитку, тобто в умілому управлінні зіткненнями. Це може виконати юрист високої професійної майстерності та емоційної культури.