Правнича етика і професійна культура

Моделювання юридичної абстракції -- не єдиний спосіб пізнання правового явища. Але він найбільш якісний і цінний. Застосування методу моделювання свідчить про високий рівень теоретичної та професійної підготовленості юриста.

Загалом юридична абстракція - необхідний процес у службовій діяльності. З одного боку, вона виступає як аналіз правового явища, з іншого - як синтез, певне узагальнення.

Уміння використовувати юридичну абстракцію, здатність розв'язувати суперечності між абстрактним і конкретним активізує розвиток професійного мислення юриста.

Наголосимо, що суперечності виникають тоді, коли не враховуються всі особливості правового явища. Тобто конкретне може суперечити абстрактному, оскільки залишається поза увагою повне й конкретне. Це пояснюється тим, що конкретне у праві постійно доповнюється новими особливостями, які пов'язані з розвитком суспільства.

Розв'язання можливих суперечностей залежить від рівня мислення юриста. Саме воно забезпечує здатність охопити конкретне з усіма його наявними й вірогідними рисами, ознаками, подробицями. Це єдино правильний шлях сходження від сутності службового обов'язку до конкретного його вияву.

У процесі пізнання формується здатність юриста осмислювати найелементарніші вияви сутності службового обов'язку. Насамперед це стосується зовнішнього імперативу, тобто тих вимог, які ставляться до юриста: знання правових норм, готовність їх реалізувати, недопущення порушення правового почуття тощо. З урахуванням цих характерних ознак діяльності юриста належним чином формуватиметься й внутрішній імператив службового обов'язку. Важливо, щоб юрист зіставляв ці два імперативи, встановлював їх співвідношення.

Безумовно, у процесі юридичного мислення правник стикається з новими поняттями та юридичними категоріями службового обов'язку. Кожне з них сприяє глибокому розумінню сутності службового обов'язку, доповнює і уточнює його. Відтак і сам процес пізнання постає передусім як цілісна система.

Творче мислення юриста завжди оригінальне, неповторне, нестандартне. Немає навіть двох юристів, які мислили б однаково.}_Кожен юрист має свою думку стосовно службового обов'язку, він по-своєму сприймає не тільки зовнішній, а й внутрішній імператив службового обов'язку. Крім цього, творче сприйняття внутрішнього імперативу -- це інтелектуальна власність юристсП Отже, методологічна функція юридичної деонтології спрямована на глибоке проникнення у сутність службового обов'язку, вироблення власного варіанта внутрішнього імперативу на основі аналізу, синтезу, сходження від конкретного до абстрактного.

Онтологічний вимір юридичної деонтології ми пов'язуємо з культурологічним досвідом юриста. Розглянемо ту частину проблеми, яка стосується загальних закономірностей культури, її змісту й суті як соціально-історичного явища, зокрема значення для становлення такого виду субкульту-ри,як юридична.

Під юридичною субкультурою треба розуміти систему правових цінностей, їх норм та еталонів правомірної поведінки.

Розвиток юридичної субкультури ґрунтується на загальній культурі й моралі, з урахуванням специфічних особливостей правничої професії.

Предмет юридичної деонтології умовно можна представити у такій залежності: філософія - право - почуттєва норма - професійна дія. З неї випливає, що норми природного права пронизують почуття юриста, на основі чого формуються комплексні почуттєві норми, які разом з позитивним правом виявляються у професійних діях.

Розділ3.ПРИНЦИПИ, ФУНКЦІЇ ТА КОМПОНЕНТИ ЮРИДИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ

3.1 Принципи та джерела юридичної деонтології

Юридична деонтологія грунтується на відповідних принципах - гуманності, справедливості, милосерді тощо. Вони ототожнюються із засадами правничої етики юриста. Однак юридична деонтологія має і власні принципи.

Основним із них є нормативність. Це означає, що кожна професійна дія юриста підпорядкована певним нормам. Але це не обов'язково правові норми, які регулюють всю житгєдіяльність особи. Мова про загальноприйняті моральні норми, зокрема власні норми юриста, які він виробив під впливом різних чинників.

Принцип самостійності полягає в тому, що теоретичні положення юридичної деонтології причетні до кожної особи зокрема. Юрист самостійно формує свою поведінку, яка спрямована на підвищення ефективності правоохоронної діяльності щодо громадян і суспільства в цілому. Правник також самостійно виробляє у собі почуття внутрішнього імперативу службового обов'язку за велінням серця та покликом сумління.

Стосовно принципу індивідуальності наголосимо, що деонтологічна норма для кожного юриста -- це його особис-тісна норма. Її не може використати інший юрист. Якщо така спроба і матиме місце, то, хоча б частково, настануть зміни у самій нормі, і вона вже не характеризуватиметься індивідуальністю. Для будь-якого іншого юриста, який потрапить в аналогічну ситуацію, деонтологічна норма буде вже іншою.

Принцип неповторності особливо важливий у юридичній діяльності. Практика підтверджує, що в житті різні люди навіть за подібних ситуацій чинять по-різному. На перший погляд, дії двох юристів видаються ідентичними, але певні відмінності все ж існують. Недарма кажуть, що немає навіть двох однакових крапель води, не кажучи вже про норми поведінки чи рівень усвідомлення службового обов'язку.

Унікальним принципом юридичної деонтології є її нестандартність. Його суть полягає в тому, що деонтологіч-ні норми розраховані не на взірцеві,- ідеальні, а на несподівані, нестандартні ситуації. Деонтологічні норми мають найбільшу цінність саме у нестандартних умовах, коли практично неможливо застосувати традиційний підхід, що доволі часто трапляється в юридичній практиці.

Принцип миттєвості характеризує високий ступінь кмітливості юриста, його здатність швидко й безпомилково приймати обґрунтоване правильне рішення. Саме таке мистецтво вирішення юридичних справ формують деонтоло-гічні норми.

Дуже близьким за змістом до принципу миттєвості вважається принцип непередбачуваності. Адже у багатьох випадках дії юриста не запрограмовані. Виникають ситуації, до яких юрист не завжди готовий. Тому деонтологічні норми розраховані на такі явища і скеровують юриста на відповідні правомірні дії.

Головне у професійній діяльності юриста -- вчасно прийняти оптимальне рішення.

Цьому сприяє такий принцип юридичної деонтології, як своєчасність. Не підготовлене (не обгрунтоване) рішення або невелике запізнення істотно впливають на кінцевий результат або на ефективність роботи. Своєчасність забезпечується розвиненою інтуїцією, внутрішнім переконанням і навіть певним професійним ризиком.

Юридична деонтологія характеризується також принципом практичності. Саме на практиці, а не під час теоретичних занять, юрист формує норми своєї поведінки. Теорія норм поведінки юриста може передбачати його дії, але не конкретизувати їх. Однак на практиці дії юриста, як правило, значною мірою деталізуються і ніколи не повторюються.

Важливим для юридичної деонтології є принцип конкретності. Йдеться про конкретне рішення юриста, конкретний внутрішній імператив службового обов'язку. Загальні рішення не характеризують особу юриста як професіонала, хоча вони можуть мати конфіденційний, тимчасовий характер. У підсумку юрист повинен прийняти рішення щодо себе чи своїх дій.

Звичайно, кожен принцип діє не окремо, а у взаємозв'язку, підсилюючи один одного. У деяких правових явищах «спрацьовують» практично всі принципи юридичної деонтології. У цьому полягає єдність принципів як необхідна умова дії деонтологічних норм.

У процесі розвитку українського суспільства та юридичної науки з'являться нові принципи, зокрема ті, які віддзеркалюватимуть національні риси, ідеї української державності. Виділятимуться такі принципи, як універсальність, демократичність, правова націологія.

Важливу роль відіграють джерела формування внутрішнього імперативу службового обов'язку юриста або так звані джерела деонтологічних норм. Такі норми випливають з існуючої теорії професійної етики, професійно-етичних кодексів, що є результатом використання природних, моральних та правових норм.

Формуванню деонтологічних норм сприяють принципи та функції морально-психологічної служби, яка нині набуває поширення в юридичних установах.

Оскільки деонтологічні норми юрист одноосібне виробляє для себе на основі індивідуальної моралі, то для них потрібна певна мотивація. Наприклад, урочисте складання обітниці, яке має давню добру традицію. Так, фахівці права та представники деяких інших професій, зокрема лікарі, наймаючись на роботу, складають відповідну обітницю -офіційну, урочисту внутрішню обіцянку щодо належного виконання службового обов'язку, яка закладена в думках і виражена словами.

Юристам обітниця потрібна для вироблення свідомої відповідальності перед суспільством і державою у боротьбі за зміцнення правопорядку. Це своєрідна добровільна згода чесно служити народові, це також перевірка на вірність обраній професії.

Обітниця надихає на формування внутрішнього, особистого (індивідуального) правового і морального почуттів, які виявляються у самодисципліні та самоконтролі.

Вона суттєво відрізняється від присяги та обіцянки, оскільки не є самонасильством над свободою волевиявлення, на відміну від присяги та обіцянки, які треба розглядати як постійний вияв останньої.

Моральний самоконтроль - здатність самостійно регулювати і спрямовувати власну поведінку - залежить від вимогливості юриста до себе, самокритичності, рівня свідомості. духовного розвитку та особистої моральної культури. Тому обітницю складають не у перший день праці, а після певної адаптації, осмислення свого призначення.

Чинне законодавство не передбачає санкції за порушення обітниці юристом. Це пояснюється тим, що обітниця є основним індивідуально-моральним законом, основною моральною нормою для особи, яка її склала. Тобто обітниця є джерелом деонтологічних норм юриста. Адже усвідомивши свою внутрішню відповідальність перед суспільством, правоохоронець виробляє власні моральні норми на основі обітниці. Вони є його особистим здобутком, і він несе персональну відповідальність за привселюдно дане зобов'язання. Це його авторитет серед людей та колег по службі.

Обітниця також сприяє формуванню соціальних норм юриста, які регулюють його поведінку, хоча правові норми мають наказовий характер. Особа, яка склала обітницю, формує власну правосвідомість, власний стиль юридичної діяльності, які повинні систематично звірятися із суттю обітниці.

^Обов'язки, закріплені обітницею, не є формалізованими правовими нормами, що лише описують потрібний варіант поведінки, а є нормами аксіологічного типу. Вони фіксують суспільне корисну мету та моральні цінності, залишаючи юристові можливість вибору засобів для досягнення поставлених перед ним завдань. Норми, які передбачають обов 'язки юриста в обітниці, поєднують якості юридичного веління з якостями морально-ідеологічного імперативу. Це такі правові норми, які визначають належну поведінку юриста у сфері його професійної діяльності з погляду не тільки права, а й моралі.

Зумовлений обітницею варіант належної й бажаної поведінки юриста здебільшого абстрактний. Тут немає того ступеня конкретизації правових вимог, який дав би змогу застосувати санкції.

Виконання юристом обов'язків, покладених на нього обітницею, грунтується на моральних засадах, які склалися у нього й підтримуються силою громадської думки. Внесення тих узагальнених вимог належної і бажаної поведінки юриста у текст обітниці є показником того, що саме ці обов'язки мають для держави особливу значущість. Вони становлять основу законодавчого формування обов'язків юриста.

Сумлінне виконання юристом обов'язків, які випливають з обітниці, виявляється у діях, спрямованих на охорону право порядку. Передбачені обітницею обов'язки - невід'ємний структурний елемент юридичної деонтології.

Отже, факт прийняття обітниці юристом визначає майбутній професійний шлях, формує свідому правову поведінку, стає передумовою правоохоронної діяльності. Така самостійність має постійно супроводжуватися духом права її моралі. Тобто у випадку зміни політичної влади не на користь народу дух права й дух української національної моралі мають підтримувати у юриста здоровий глузд, допомагати йому виконувати дану обітницю.

Порушення юристом обітниці - це зрада власної совісті, свого народу. Особа, яка це вчинила, має добровільно залишити службу, бути готовою нести не лише моральну, а й юридичну відповідальність за свої вчинки.

Отже, праця за обітницею - це праця за велінням серця, згідно з принципами юридичної деонтології, за внутрішнім імперативом обов'язку.

Джерелом норм юридичної деонтології є правнича етика та професійна культура взагалі. Усвідомлення юристом наслідків власних професійних дій формує певний досвід, який враховується у майбутньому. Деонтолопчні норми належно виникатимуть із зовнішніх дій тоді, коли юрист не піддається таким негативним інстинктам, як самозбереження, кар'єризм, корисливість тощо. У противному разі -це будуть не істинні джерела деонтологічних норм, і це повинен усвідомлювати юрист.

3.2 Функції юридичної деонтології

Природні, моральні та правові норми у взаємодії становлять сутність юридичної деонтології.

Саме у зв'язку з реальним нормативним змістом юридичної деонтології виникають своєрідні функції цієї науки, які можна згрупувати у три підсистеми.

1. Функції, які стосуються особи правника:

* формування у юриста усвідомлення внутрішнього імперативу службового обов'язку;

* конкретизація правосвідомості та правомірності дій у юристів;

* підвищення рівня правового почуття у суб'єктів права;

* виховання у юристів поваги до права;

* вироблення у правників внутрішнього переконання на основі юридичної саморегуляції, юридичної оцінки й юридичної репутації та самоутвердження;

* встановлення юристом об'єктивної правової дійсності;

* сприяння вибору юристом справедливого рішення;

* виховання у правників духовної, моральної і юридичної відповідальності;

* обґрунтування індивідуального регулювання професійних дій юристів та усвідомлення їх наслідків;

* - дотримання безпеки життєдіяльності.

2. Функції, які відображають процес формування національного права в Україні:

* утвердження національного духу українського права;

* забезпечення панування права;

* створення необхідних передумов функціонування української національної правової теорії.

3. Функції, які сприяють регулюванню суспільних відносин у державі:

* уміння визначити цінність права і цінність держави;

* сприяння формуванню цивілізованого правопорядку в Україні;

* сприяння виробленню індивідуальних (власних) норм професійної поведінки юриста (деонтологічних норм).

Розкриємо зміст деяких функцій юридичної деонтології.

Важливу роль відіграє насамперед функція підвищення рівня правового почуття у юристів. Загалом почуття -- це особливий вид емоційних переживань, які мають чітко виражений предметний характер та належну стійкість. Тобто право, закон сприймаються юристом на емоційній основі і почуття - це наслідок комплексного емоційного сприйняття явища. Іншого шляху до свідомості (і правосвідомості) для юриста не існує. Тому доречно вести мову про культуру почуттів, емоційну культуру.

Правові почуття юриста виявляються у здатності усвідомлювати явигце, співпереживати наслідки, розуміти людей. Почуття пов'язане з уявленням про певний об'єкт. Зміст цього уявлення і визначає правове почуття юриста, яке треба розглядати у двох аспектах: емоційно-правовому і власного обов'язку (що виражає внутрішній імперативслужбового обов'язку). Емоційно-правовий аспект дотичний до емоцій, ідей, знання права, почуття провини, співпереживання, розкаяння. Другий аспект охоплює почуття індивідуальної професійної відповідальності та прагнення до встановлення істини й справедливості.

Обидва аспекти спрямовані на вироблення вміння проникнути у внутрішній світ людини, на пошук найефективніших методів юридичної діяльності у кожному конкретному випадку. Можна сказати, що правове почуття забезпечує таку атмосферу, в якій юрист міг би встановити істину, оскільки право діє тільки через свідомість юриста, його ставлення до дійсності. Це забезпечує правові почуття службової особи. Без них неможливо вести боротьбу за справедливість, тому що юристові властиві психологічне ставлення, певна налаштованість на правові явища.

Фактично юрист діє не стільки в межах закону чи його припису, скільки в рамках сприйняття закону через почуття. Звичайно, почуття - суто індивідуальний фактор. Воно націлює поведінку юриста на ту частину припису закону, яка сприймає певну зацікавленість, потребу тощо. Юрист не виконує закон повністю. В цьому полягає індивідуальність правових дій (і відповідальність за них). Для тієї частини приписів, яка не виконується, характерний дух права, що впливає на поведінку юриста, орієнтує його на правомірність.

Складовими правового почуття юриста є почуття законності, власного обов 'язку, милосердя та ін. Існують і специфічні принципи правового почуття юриста. Це передусім індивідуальність, зацікавленість, емоційність, відповідальність, стійкість, дух права тощо.

Правове почуття юриста пов'язане з іншими правовими категоріями. Зокрема, це стосується правосвідомості, яка містить сукупність поглядів, почуттів, емоцій, ідей, теорій та приписів права. Зрозуміло, що правові почуття є складовим елементом правосвідомості юриста, як і будь-якої іншої особи, підсвідомим виявом правової психології.

На формування правового почуття юриста впливають:

ерудиція, рівень соціалізації, вольові якості, творче мислення, твердість духу, комунікабельність, розсудливість, наполегливість, уміння керуватися здоровим глуздом тощо.

Основний критерій правового почуття -- прийняття юристом правильних рішень у конкретній ситуації. Правове почуття юриста проходить довгий шлях синтезу у процесі професійної діяльності.

Вагомим здобутком юридичної деонтології є формування національного духу українського права.

Вперше проблема духу права була розглянута давньоримськими юристами, згодом - визначним французьким політичним мислителем Ш. Монтеск'є у його основоположній праці «Про дух законів». Німецький філософ Г. Гегель у працях «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Енциклопедія філософських наук», «Філософія права» грунтовно розкрив поняття суб'єктивного духу (проблема волі), дійсного духу (питання договору, злочину і покарання законом), об'єктивного духу (право, мораль), абсолютного духу, філософії духу, духу логіки, волі духу та ін. Філософ довів, що в законах відображається національний характер певного народу, ступінь його історичного розвитку тощо.

Дух людини - це насамперед її світогляд, ідеї, віра, сподівання, думки, творіння і взагалі її власна внутрішня атмосфера. Він вічний і належить лише одній конкретній людині. Дух - це також внутрішній вияв морального та інтелектуального розвитку людини. Він сильніший від самої людини і виявляє себе не одразу, а через тривалий час. Створені людиною матеріальні речі повністю їй не належать, а дух - це її власність. Кожна людина має право на власний дух. Відсутність духу у людини характеризує її негативно.

Для юридичної деонтології важливо з'ясувати поняття духу права, який виявляється в природі. Всесвіті, законах та різних нормативних документах. Адже закони творять юристи - члени суспільства, а право є відображенням природи, величі духу народу. Звідси можна зробити висновок, що дух законів - це їхній внутрішній вияв, структура та певна сила регулювання суспільних відносин. Тобто дух права відображає зміст природного права і законів, а правові почуття юриста спрямовані передусім на сприйняття духу законів і права в цілому. Тому є потреба розмежувати поняття духу права і духу законів.

Дух права здебільшого складається з духу законів. Проте не кожен закон є корисним та цінним і заслуговує на всенародне схвалення. В деяких приписах, а інколи в цілому законі відсутній здоровий дух. Дух права формує сам рівень духовності, моральності суспільства, оскільки закони приймаються постійно і, як правило, цілком нові, що не дає змоги говорити про вичерпність законів у конкретний момент. Тобто законотворчість завжди відстає від процесу створення моральних норм, що на практиці відображається стійкою від сутністю норм правового регулювання суспільних відносин. Та, зрештою, з розвитком суспільства завжди з'являються нові прецеденти, що вимагають появи нових правових норм.

Існує істотна різниця між буквою і духом закону. Так, буква закону відображає обов'язковий припис поведінки особи, незважаючи на її внутрішню реакцію, а дух закону спрямований на відображення ідей законодавця. Тобто дух закону значно складніший порівняно з буквою закону, хоча вони доповнюють одне одного. Загалом дух закону виражає історично зумовлену мету букви закону. Всупереч духові права часто приймаються відомчі нормативні акти, які суб'єктивно тлумачать закон. У цьому випадку витримана буква закону, а дух права змінений або взагалі проігнорований.

Деонтологічні норми, які особа виробляє для себе, повинні орієнтувати правомірну поведінку юриста на дотримання не стільки букви закону, скільки духу права. Цей момент зафіксувати у чинному законодавстві, відобразити на письмі дуже важко. Здебільшого поведінка юриста скеровується на дотримання лише букви закону.

Отже, право існує для того, щоб встановлювати відповідні межі поведінки для членів суспільства. Його дія забезпечується відповідними інститутами, які покликані реалізувати правові норми на практиці. У випадку відсутності таких інститутів право втрачає інколи силу, а не цінність, і діяти не перестає. Дію права забезпечує його ідея, дух. Це ж стосується і того моменту, коли вказані інститути ліквідовані, а дух права не зникає. Існує третій випадок, коли раніше прийняті закони ліквідовані, але їхній дух продовжує діяти. 1 не з почуття страху чи боязні (хоча і таке буває, але нетривалий період), а з почуття глибокої поваги до права, норми якого схвалило суспільство, оскільки вони відображають інтереси більшості.

У такому випадку говорять про національний дух права. Його розкривають факти з історії держави і права. У них відображаються історичні традиції, національні звичаї, психологічні властивості характеру нації, особливості її потреб та інтересів, умови і можливості життя. Адже право - це продукт людської культури і цивілізації, їхнє надбання. Воно виражає загальнолюдські інтереси, національні ідеї, є унікальним, неповторним витвором людського розуму, одним із знарядь забезпечення соціальної справедливості, прав та інтересів людини. Через право практично виражаються національні, загальнолюдські цінності, особливо національна мораль. Це все сприяє формуванню національного духу права. Тому без знання його історії формувати новітнє право неможливо. Лише окремі особи прагнуть обходитися без знання історії, що є їхньою великою помилкою.

Історія правильно визначає шляхи майбутнього і гарантує неповторюваність помилок, що треба враховувати у законотворчому процесі, який триває в Україні. Адже новітнє українське право покликане виражати рівень загальної правової культури українського народу, бути інструментом духовного оздоровлення.

Цінність національного духу українського права потрібно шукати у витоках історії права. Так, вигідне геополітич-не становище України-Руси сприяло високому рівню розвитку відносин з Візантією, Римською імперією, зі скандинавськими та багатьма іншими державами, утвердженню демократичності внутрішніх суспільних відносин, терпимості, толерантності, високій правовій та політичній культурі, запровадженню писаного права тощо. Тобто давнє київське право почало творити міцну правову традицію. На розвиток права у Київській Русі позитивно вплинуло прийняття християнства, правові ідеї Візантійської держави, проникнення біблійних правових норм, рецепція світського та церковного візантійського права.

Міцність українського права передусім полягає в тому, що воно побудоване на звичаєвому (була витворена значна кількість норм народного звичаєвого права) та церковному праві. Зокрема, значну роль відігравали церковні суди. Вони схвалювали родинне право, сприяли виборам священиків, ігуменів та митрополитів. Тобто політико-правовий устрій Київської Русі був на той час зразком для інших держав, оскільки тут панував високорозвинений національний дух, одвічне і природне прагнення миру.

Ментальність українців і в наступний історичний період формувалася під впливом компонентів правових культур багатьох держав, особливо західних. Тому в Україні завжди переважала система саме західноєвропейських, а не азіатських цінностей, хоча в останніх українське право, зважаючи на історичні обставини,певною мірою розчинилося.

Отже, національний дух українського права не лише вбирає у себе інтелектуальний потенціал української нації, а й використовує традиції, кращі способи та методи правового регулювання інших народів. Надбання інших націй повинно мати практичне застосування в українській правовій системі.

Національний дух українського права -- це внутрішній вияв права у контексті історичного розвитку та формування культурних і правових надбань цивілізованих держав.

В українському праві зберігається історична наступність та спадковість, що пов'язано з розвитком української державності. Першими зразками українського національного права є, звичайно, збірники чинного законодавства Київської держави: «Руська Правда», Статут Ярослава Мудрого, Статут Володимира Мономаха та міжнародні договори Русі і Візантії. «Руська Правда» була першою збіркою писаних законів, що ґрунтувалися на звичаєвому праві. Зокрема, у ній не передбачалися смертна кара, тяжкі тілесні покарання, тюремне ув'язнення тощо, незважаючи на те, що в той же час у Західній Європі широко використовувалися тортури. Фактично «Руська Правда» є збірником найгуманніших законів, засобом національного утвердження. Тому відродження і використання політичних, моральних, культурних, національних, загальнолюдських г/інностей, закладених у «Руській Правді», дало б змогу оздоровити сучасне українське право, виховати українську наиіонально-правову еліту, яка б вивела нашу державу на шлях європейського розвитку.

Основу національного права становлять також такі твори, як «Повчання чадам» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім», «Слово про Закон і Благодать» їларіона, а також правові й політичні погляди київських та галицько-волинських князів, християнських мислителів.

Правотворчі традиції Київської Русі підхопила Галицько-волинська Русь, а потім Литовсько-Руська держава. Це сприяло розвиткові нового українського права. Відомо, що принципи українського права широко використовували литовські князі. Тому Литовські статути (особливо «Новий», 1588 р.) вважаються своєрідним українським національним кодексом.

Значний внесок у формування національного духу права зробила українська козацька держава. В її устрій було закладено чимало принципів державного устрою Київської держави. «Березневі статті» Богдана Хмельницького, «Вивід прав України» (перший український міжнародно-правовий документ), конституція (угода) Пилипа Орлика, кодекс українського права -- «Права, за якими судиться малоросійський народ», «Історія Русів» та інші важливі документи відображали українську національно-правову ідею, стали своєрідною духовною субстанцією, мобілізували духовно-моральні сили усієї української нації, піднесли життєдіяльність національного духу права.

Звичаї, більшість яких побутувала на Запорозькій Січі, склали «козацьке право». Джерелом звичаєвого права запорожців були також трансформовані норми давньоруського права, а також запозичені традиції та правові норми сусідніх народів. Звичаєве право запорожців - це приклад ранньої стадії формування правових норм. Мета покарання полягала в основному у відшкодуванні збитків, хоча застосовувалися і більш жорстокі покарання, запозичені в азіатських народів.

Доба козацтва характеризувалася доволі високою правовою культурою. Демократичні вибори гетьмана, сприйняття лідера як першого серед рівних громадян, парламентський устрій конституції Пилипа Орлика та інші чинники підтверджують, що український народ не був схильний до монархічної влади. Державні питання вирішувалися колегіальне. Це важлива основа національного духу українського права.

На формування нового українського законодавства позитивний вплив мали Магдебурзьке право та ухвали польсько-литовського сейму, що сприяло зміцненню основних правових ідей в Україні.

Національний дух українського права активно формували в тяжких соціально-політичних умовах представники української правової й політичної думки Микола Костомаров, Сергій Подолинський, Маркіян Шашкевич, Іван Ваги-левич, Кость Левицький, Михайло Грушевський, Михайло Драгоманов, Микола Міхновський, Іван Франко, Станіслав Дністрянський, Микола Хвильовий, Микола Скрипник, В'ячеслав Липинський та інші. їхні наукові праці істотно вплинули на розвиток українського права. Деспотизм російського царизму негативно вплинув на національний дух права українського народу. Різноманітні домисли, неправдива інформація про Богдана Хмельницького, Івана Мазепу та інших гетьманів, фальсифікація та перекручення історичних подій, фактів дуже нашкодили українському праву. Але національний дух права попри все це зберігся.

У 1917-1920 рр. разом з відродженням Української держави почали відновлюватися демократичні засади українського права. Чотири Універсали Центральної Ради стали важливими нормативно-правовими актами нового українського законодавства.

Звичайно, український консерватизм у XX ст. нівелював національне питання як основу політико-правової концепції держави.

У 1990-1991 рр. розпочалося відродження українського новітнього права, яке має незаперечну цінність як основа духовного оздоровлення українського суспільства.

Отже, відтворення національного духу українського права - важлива функція сучасної юридичної деонтології. Навіть найкращі знання не підносять професіоналізм юриста настільки, наскільки це робить національний дух права. Становлення правової, високоцивілізованої держави немислиме без знання правдивої історії України, використання національних здобутків у юридичній науці. Українське суспільство, не спираючись на національний дух, знову може обрати хибний шлях розвитку. Тому духовними і моральними орієнтирами повинні слугувати такі чинники духу, як любов, радість, мир, терпимість, милосердя, доброта, віри, поміркованість, стриманість. Вони мають бути притаманні кожному українському юристові.

Для розвитку юридичної деонтології важливе значення має функція забезпечення панування права. Право, як відомо, складається з дозволів, зобов'язань і заборон. Воно гарантує природні права людини, її свободу, допомагає реалізувати свободу волевиявлення, а також утримує суспільство від хаосу й безладдя, об'єднує людей, створює правові відносини, встановлює суспільні зв'язки і може існувати без держави. Оскільки право є духовною та моральною су-спільнот силою, то поза ним не перебуває жодна особа. Принципи права, побудовані на заборонах, обмежують людину і позбавляють її певної неправомірної свободи, здебільшого свободи тіла, а не душі. Право - це також правда, яка не завжди ототожнюється з державою. Держава зникає, якщо право не діє. Адже завдяки правовим нормам громадяни беруть участь у вирішенні загальнодержавних справ, здійснюють державне та місцеве самоврядування, мобілізують духовно-моральні сили усієї нації.

У суспільстві існує певна ієрархія норм, де підзаконні акти, відомчі нормативні документи підпорядковані відповідним законам. А закон - це зовнішній вияв права. Тому доцільно розмежувати такі поняття, як верховенство, всесилля, панування закону та права. Закон нікому не підвладний, він має відповідати суспільним вимогам. Проте закон може містити у собі суперечливі, навіть шкідливі норми. Це означає, що верховенство закону не завжди виправдане, хоча воно може виникнути з моменту прийняття закону. Поряд з верховенством закону існує верховенство людини, державного апарату, а це не завжди доцільно, можливе верховенство правового закону. Всесилля закону може бути тимчасовим явищем, розрахованим на певний період, за умови, що такого всесилля потребує конкретна ситуація в суспільстві.

Панувати може лише правовий закон, а неправовий закон не діє, не визначається суспільством. Останній створений не для народу, а для можновладців. Тому панівним закон є у по справжньому демократичному суспільстві. Проте навіть за такої обставини діють лише окремі частини закону. Наприклад, це стосується законів України про міліцію, про мову та ін. Рідко який закон, що не відповідає умовам панування, виконується повністю.

Всесилля права також не відповідає дійсності, бо воно не всесильне. В окремих випадках більшу силу мають духовність, мораль, звичаї чи інші соціальні норми.

Верховенство права - це один із принципів демократичної держави.

До нього повинні прагнути всі члени суспільства. Але окремі регіони, населені пункти, здебільшого віддалені від великих міст, майже не відчувають верховенства права, вони використовують у своїй життєдіяльності вплив різних соціальних норм, звичаїв тощо.

Зміст панування права полягає у тому, що воно займає домінуючу позицію порівняно з державою. Це гарант прав, свобод і законних інтересів громадян. Панування права означає, що воно не може залежати від політичних сил та ідеології, а втілене у звичаєвому праві, реально існуючих стосунках, не залежить від статі, суспільного становища, національності тощо. У пануванні права значну роль відіграє духовна і моральна сили, які не можуть бути утворені державою. Вони вищі, ніж сила держави. Пануванню права передує панування національної моралі, загальнолюдських цінностей у регулюванні суспільних відносин, воно зумовлене природно-історичними правами людини і спирається на духовні й моральні засади суспільства. Для утвердження панування права потрібен час, але завдяки цьому людина впевнена у завтрашньому дні. Незважаючи на те, що держава обмежена правом, яке сама приймає, вона ще й відповідає за панування права в суспільстві.

Панування права має певні передумови. Це: визнання державою та її органами пріоритету права, підпорядкування владних структур праву, наявність високої правової культури посадових осіб (у тому числі юристів), високо-професійна діяльність юристів, додержання державою основних прав людини, наявність чіткого законодавства, злагоджені дії кожної з трьох гілок влади -- законодавчої, судової та виконавчої, налагоджений високий контроль за пануванням права з боку Конституційного Суду, прокуратури, адвокатури, суду і громадськості. Задоволення цих передумов означає, що держава наближена до правової інституції, оскільки абсолютне, повне панування права можливе лише у такій державі, а не в тоталітарній.

Крім цих передумов, існують ще й специфічні ознаки панування права, якими, зокрема, є:

* висока правова культура, правосвідомість і законослухняність громадян;

* повага до права усіх членів суспільства;

* регулювання відносин у всіх сферах;

* створення законів, які не суперечать духовному праву, інтересам суспільства;

* забезпечення виконання правових норм не стільки державним примусом, скільки переконаннями;

* відсутність верховенства людини чи ідеології над правом;

* сприяння держави відкритому доступу людини до здійснення і реалізації її основних прав;

* високий рівень правового почуття.

Звичайно, панування права ґрунтується на певних принципах. Серед них: корисність, забезпечення інтересів загального блага, позитивні погляди на закон, загальнообов'язкова сила, незалежність від дій окремих осіб, принцип «дозволено все, що не заборонено законом».

До функцій панування права належать: забезпечення існування правової держави; захист загальнолюдських цінностей та інтересів; піклування про громадян, регуляція державного примусу, розподіл прав і обов'язків, об'єднання української нації, створення правовідносин та системи суспільних зв'язків, формування правил поведінки, національної системи норм та правосвідомості у громадян. Ці функції орієнтують юристів на створення таких власних норм діяльності, які б сприяли пануванню права в Українській державі.

Юридична деонтологія передбачає створення умов для функціонування української національно-правової теорії, яка б ґрунтувалася на духовному звичаєвому праві, відповідала національному духові народу, підкреслювала національну своєрідність правової системи, утверджувала право української нації. Це -- продукт української нації (і держави, коли вона вже існувала), виразник правової свідомості народу. Тому національно-правова теорія розкривається через вивчення історії українського права та державності.

Так, кожен політико-правовий документ, створений українцями у будь-яку добу, наголошував на автономії, обмежував вплив імперій. Були спроби створити суто національні законодавчі акти. Наприклад, велику історичну цінність має конституція Пилипа Орлика, кодекс «Права, за якими судиться малоросійський народ» та ін. У козацькій гетьманській державі право було побудоване на засадах військової демократії, хоча саме воно не фіксувалося письмово.

' На всіх етапах розвитку українського суспільства національно-правова теорія захищала своє національне право, виробляла власні правові норми. Характерною рисою було утвердження повноважень права не засобами примусу чи насильства, а в основному засобами громадської думки та переконання. При цьому важливу роль відігравали моральні норми, які і сьогодні допомагають формувати право (особливо це стосується західного регіону України). Тобто ідеї національної державності розвиваються разом з ідеями національного права.

Україна стала суверенною державою. Разом з тим багатовіковий економічний, політичний, духовний і моральний занепад, негативний досвід творення держави як об'єднання республік дають підставу стверджувати, що становлення правової держави, для якої характерні повновладдя народу, гарантії прав і свобод кожного громадянина, доцільно починати з національно-правової теорії.

Акт проголошення незалежності України, Декларація про державний суверенітет України, а згодом і Конституція України - це не тільки державні документи, а й відповідна дія українського народу, рівень його політичної свободи, що віддзеркалилися в цих документах. У них закладені основи національно-правової теорії, які необхідно реалізувати на практиці.

Акт проголошення незалежності України створив умови для формування нової правової системи з пріоритетом національних ознак.

Цей документ дав поштовх до обгрунтування національно-правової теорії, вираженої у Конституції України, тим більше, що до цього зобов'язує інтеграція нашої держави у європейські і світові правові структури.

Враховуючи, що правова система України має змішаний характер (йдеться про публічне й приватне право), потрібно орієнтуватися на міжнародне та європейське право, міжнародні стандарти, але зберігаючи власні традиції формування національно-правової теорії. Дня цього необхідна комплексна, фундаментальна теоретична розробка національної правової системи України, цілісна демократична законодавча основа та гуманістична спрямованість.

Виходячи з і{ього, сучасна юридична деонтологія спрямовує українського юриста на створення дієвої національно-правової теорії, яка є гарантом розвитку суверенної правової держави, утвердження цивілізованого правопорядку.

Відзначимо й таку функцію юридичної деонтології, як сприяння формуванню цивілізованого правопорядку в Україні. Досягти його можна різними способами, зокрема жорстокістю чи тортурами, і цивілізовано - формуванням культури, законослухняності, правосвідомості тощо.

Існує тісний зв'язок між правопорядком і законністю. Правопорядок - це наслідок законності, її результат. Можна стверджувати: який рівень законності у державі, такий і стан правопорядку, оскільки правопорядок перебуває під захистом закону та й держави в цілому.

Отже, цивілізований правопорядок -- це результат досить високого рівня загальної нормативної культури та правосвідомості громадян, свідчення ефективного правового регулювання правовідносин, їхня стабільність, а також надійні юридичні гарантії прав і свобод членів суспільства.

Цивілізований правопорядок - основна цінність народу, він несумісний з приниженням гідності людини і можливий лише у правовій державі.

Правова держава забезпечує зміцнення свідомої дисципліни громадян, виховує повагу до права, створює умови для нормального функціонування суспільства з використанням традицій, звичаїв та культури народу. У такій державі основними засобами дотримання високого ступеня правопорядку є не стільки покарання, скільки переконання, виховання, авторитет державної влади та правосуддя. Головне у цивілізованому правопорядку - забезпечення охорони прав і свобод громадян, шанобливе ставлення до них (у тому числі і в державних установах), утвердження віри населення у державу та йустанови.

Досягти ідеального правопорядку неможливо. Але звести до мінімуму вчинення злочинів можна. Основне - піднести духовний рівень життя народу, підвищити його правосвідомість, домогтися високого ступеня професіоналізму юристів та працівників вищих державних органів. Наразі вся правоохоронна діяльність і нормативна база повинні мати національне підґрунтя, а при врегулюванні різноманітних конфліктів треба використовувати духовні норми, законослухняність населення, високоцивілізовані способи співжиття.

Отже, кінцева мета юридичної деонтології як науки полягає у тому, щоб допомогти юристові виробити такі власні норми поведінки, які орієнтують на піднесення суспільства, встановлення цивілізованого правопорядку, правового забезпечення життєдіяльності народу.

Юридична деонтологія сприяє виробленню індивідуальних норм поведінки. Причому ці норми є поєднанням природним, моральним і правовим. Індивідуальні норми можуть відповідати загальноприйнятим або суперечити їм. Зміст і ступінь відхилення індивідуальних норм від інших можуть бути різними залежно від причин та інтенсивності існуючої невідповідності. На вироблення юристом власних норм поведінки впливають також його знання (загальні і професійні), ерудиція, інтелект, психологічний стан, певна ситуація тощо. Проте найбільший вплив мають духовні норми.

Природні норми є основою моральних, правових та інших видів соціальних норм. Вони становлять підґрунтя духовності, орієнтують юриста на добро, опосередковано впливають на юридичну практику через свідомість людей. Відомо, що дотримання природних норм - це запорука виконання норм права, навіть вчинення гріха призводить до порушення правових норм. Правові й природні норми виробляють певну систему поведінки. Хоча деякі природні норми незафіксовані у праві, проте юристи ними користуються (інколи й несвідомо). Ефективність їх використання полягає в тому, що юрист чинить згідно зі своїми переконаннями, а не зі страху перед законом. Це вагомий здобуток юриста, крок до цивілізованого суспільства, особливо, коли на зло він відповідає добром (звичайно, така дія юриста досить умовна).

Правова та духовна свідомість збігаються, а правова культура будується на духовності. Якщо ж роль природних норм незначна, то знецінюється право, мораль і знижується життєдіяльність, оскільки правові норми регулюють частину суспільних відносин, а духовні - усі відносини, хоча й багато природних норм трансформувались у законодавство.

Відокремлення держави від церкви зовсім не означає відокремлення права від релігії.

Соціальні норми мають розвиватися на тлі духовних, що підкреслює єдність нормативних і ненормативних правил поведінки. У правовому регулюванні завжди зацікавлена держава, але пріоритетними є духовні норми.

Юрист повинен керуватися природними нормами у своїй діяльності. Щоб вирішити долю людини, яка потрапила у складну життєву ситуацію, юристові треба насамперед зрозуміти, поставити себе на її місце. Згідно з природними нормами, до кожної людини юрист повинен ставитися гуманно, поважати її честь та гідність. Щоб зрозуміти людину, потрібне юридичне милосердя. І лише тоді громадяни прислухаються до юриста. Адже від кожного слова і дії юриста залежать доля людини, її майбутня поведінка, життєдіяльність узагалі. Юрист порушує, наприклад, одну із заповідей «не убий» тоді, коли вбиває людину словом, доводить її до відчаю, надмірного непотрібного хвилювання, злості, а інколи й самогубства. Принижуючи людину, юрист позбавляє її останнього шансу виправитися, повернутися до нормального життя.

Що потрібно юристові брати за основу, виробляючи власні норми поведінки та формуючи внутрішній імператив службового обов'язку?

Основне -- пізнати самого себе, що є великим мистецтвом.

Юрист, який не здатний себе пізнати, не буде здатний і до саморегуляції, об'єктивної самооцінки. Кожному юристові важливо знайти своє місце у правоохоронній діяльності, оскільки у цьому й виявляється велике людське щастя.

Юридичну діяльність мають супроводжувати й такі настанови: розмірковування є джерелом юридичної сили, читання - джерело юридичної мудрості, любов до інших є виявом добра у світі, юридичне милосердя - це ключ до самоутвердження в суспільстві, приязнь - шлях до щасливих результатів; дарування і віддавання застерігає від самолюбства; спокій потрібен душі людини. Сповідування цих принципів певним чином спонукає юриста формувати у собі основні деонтологічні норми.

3.3 Компоненти юридичної деонтології

Як і кожна наука, юридична деонтологія має свої компоненти. Дискусію, яка нині точиться навколо їх визначення, ми пропонуємо розв'язати так. Відомо, що кожна людина, спеціаліст у тому числі, сприймає інформацію з певною послідовністю: свідомість - професійне почуття - готовність до професійної дії - професійна дія - усвідомлення наслідків професійних дій. Визначальними чинниками компонентів юридичної деонтології є свідомість, професійне почуття й усвідомлення наслідків професійної дії. Джерелами цих компонентів є різноманітні види культур. Тому можна вести мову про духовне (моральне, правове, інформаційне, національне та ін.), професійне почуття, отже, про основні компоненти юридичної деонтології, враховуючи й усвідомлення наслідків вияву почуттів у професійних діях, що є своєрідним стимулюванням свідомості.

Для зручності згрупуємо компоненти юридичної деонтології у підсистеми, блоки (хоча таке групування досить умовне):

а) знання про духовно-національне почуття, яке визначається такими видами культур, як: духовна, національна, фольклорна, релігійна, політична, філософська, наукова, державна, конституційна;

б) знання про морально-правове почуття, яке формується культурами: моральною, звичаєвою, корпоративною і правовою;

в) знання про психологічно-естетичне почуття, яке зумовлюється культурами: психологічною, інтелектуальною, культурою підсвідомості, емоі{ійною, педагогічною, естетичною;

г) знання про професійне почуття, що набувається під впливом культур: інформаційної, економічної, акторської, управлінської, менеджментської, зовнішньої, фізичної, бойової, технічної, математичної.

Внутрішні аспекти цих та інших видів культур (суб-культур) є компонентами юридичної деонтології. Кількість видів культур є значною. В одних випадках субкультури виступають як основні, в інших - вони лише дотичні до юридичної деонтології. Це залежить від спеціалізації та напряму юридичної діяльності.

Для юридичної деонтології важливо дослідити її компоненти з погляду культури, а також культурологічний зміст службового обов'язку, особливо його внутрішнього імперативу.

З культурологічного погляду варто дослідити взаємозв'язок (дифузію) видів культур, їхній вплив на формування внутрішнього імперативу службового обов'язку юриста, зосереджуючи увагу на можливих конфліктах.

Досить складно з'ясувати структурні елементи кожного виду культури, оскільки дослідники ще не дійшли щодо цього спільної думки. Виходячи з аналізу елементів культури загалом, де компонентами є знання, цінності та поведінка, можна стверджувати, що провідним є знання з певної галузі культури. Наприклад, у правовій культурі - це знання права, в економічній - економіки, в психологічній - психології, психіки людини тощо. Крім цього, потрібні знання загальної теорії культури, філософії культури. Вони дають змогу побудувати абстрактну теорію конкретного виду культури.

Не менш важливим для юридичної практики є дослідження цінностей кожного виду культури. Тут існують щонайменше із досліджуваних два напрями. Перший спрямований переважно на вивчення загальної професійної діяльності (у тому числі юридичної етики), другий - на тлумачення внутрішнього імперативу службового обов'язку.

Цінність складового елемента окремого виду культури для юриста полягає в тому, що він містить певний перелік професійних моральних якостей. Незважаючи на те що до кожного виду культури входять всі загальні моральні якості (загальнолюдська мораль), провідну роль все ж відіграють професійні моральні якості, їх пряме або дотичне відношення до конкретної культури. Тобто цінність окремого виду культури поєднує загальнолюдську і професійну мораль.

Юридична деонтологія не досліджує професійної моралі. Це завдання правничої етики, яка, крім цього, здійснює класифікацію цієї моралі, визначає складові елементи професійної моралі для юридичної деонтології. Остання визначає, як впливають прямі чи дотичні елементи професійної моралі на формування внутрішнього імперативу службового обов'язку юриста. У такий спосіб здійснюється розподіл елементів професійної моралі між правничою етикою і юридичною деонтологією. Зрозуміло, що при такому розподілі є складові елементи, які належать одночасно до тієї й іншої галузей, до того й іншого виду культури. Це явище називається дифузією культур.

Завдання культурології полягає у тому, щоб дослідити «мирне співіснування» спільних елементів двох дисциплін, двох або більше видів культур з іншими структурними елементами. Також культурологія визначає рівень впливу кожного елемента професійної моралі на різних етапах дослідження, дає змогу уявити можливі суперечності (культурні конфлікти).

Кожний вид культури чинить певний вплив на професійні моральні якості, поведінку юриста, яка повинна Грунтуватися на свідомому виконанні норм моралі й права. Важливого значення при цьому набувають добровільність, свідоме виконання вказаних норм, що є своєрідним взірцем поведінки юриста.

Взагалі правомірна поведінка правника залежить від рівня його загальної культури, загальнолюдської моралі. Але професійна правомірна поведінка - це багатовимірний феномен, у якому важливу роль відіграють дисциплінарні елементи, що мають специфічні ознаки правоохоронної діяльності. Відтак, загальна культура є органічним компонентом юридичної деонтології.

Об'єктом культурного впливу є внутрішній імператив службового обов'язку. Тобто йдеться про культуру як породження внутрішнього імперативу та реалізацію його юристом на практиці. Культурологія допомагає докладно відповісти на запитання: чи морально обгрунтований внутрішній імператив службового обов'язку юриста і чи дотримався юрист культури впровадження цього обов'язку в службові дії?