Правнича етика і професійна культура

Право має одержувати схвалення в культурному середовищі, що означає об'єднання однодумців, які визначають культурну політику, домагаючись певних результатів фізичної чи інтелектуальної діяльності. Прикладом можуть бути творчі спілки юристів, які прагнуть максимально врегулювати суспільні відносини ефективними правовими нормами. Здобутки культурного середовища правників рано чи пізно знаходять своє відображення на практиці, адже результат є підсумком поміркованої, виваженої, погодженої творчої співпраці юристів.

У культурології часто вживається термін «культурний контекст». Ця категорія означає розуміння єдності усіх напрямів розвитку (формування) культури, характеризується множиною культур. По суті, культурний контекст визначає зміст загальної культурології, її ідеальний взаємозв'язок. Оскільки кожна галузь домагається власних результатів, норм, культурний контекст допомагає зрозуміти єдність всіх соціальних норм. Неможливо правові норми відокремити від інших, бо це будуть штучні, «мертві» норми. А за допомогою так званого «культурного» кута зору людина може усвідомити природу, розвиток й цінність права.

Така категорія культурології права, як культурний потенціал, означає ще не досліджений, не врахований запас можливих досягнень культури, її здатностей. Іншими словами, культурний потенціал визначає здатність людини осмислити створені нею цінності і використати їх для регулювання суспільних відносин. Саме в цьому й полягає головна причина недовершеності правових норм, якщо не враховується повністю культурний потенціал суспільства, нації та держави в усіх напрямах їх розвитку. А зразком може слугувати, наприклад, культурна модель права, де зосереджені здобутки усіх видів культур, що дало підстави створити міцні чинні норми.

Кожна наука має свої парадигми, під якими розуміємо визнані світовою практикою взірці, здобутки матеріальної чи інтелектуальної праці. Тобто це ті культурні ідеали, яких необхідно прагнути досягти. Так, у праві культурною парадигмою може бути римське приватне право, яке найбільш наближене до досконалості. Воно вивчається і сьогодні в університетах, а рецепція римського права поширена досі в деяких країнах.

Важливим у культурології права є бачення культурних тенденцій, які дають змогу простежити напрям розвитку надбань людства, його основні ідеї, які ведуть до конкретної мети. Хоча на перший погляд здається, що культурні тенденції ніби виникають стихійно, але це далеко не так. Справа в тому, що їх генератором є інтелект нації, який формується не стихійно, а завдяки цілеспрямованим зусиллям (прикладом може бути Японія). У праві культурні тенденції часто мають вияв у формуванні конституції як Основного закону. До речі, Конституція України, прийнята 28 червня 1996р., відображає основні культурні тенденції українського народу й передових держав світу, оскільки враховує реально існуючі здобутки людства у сфері права.

Культурологія права активно оперує і такими поняттями, як «контркультура», «антикультурна підміна», «окультурення права».

Так, під контркультурою слід розуміти «культуру у відповідь на культуру». Тобто проти одного досягнення суспільства спрямовується інше. Тут можливі два випадки:

1) якщо спочатку культура (або її окремий вид) розвивається за природними законами Всесвіту, то часто знаходяться сили, які це заперечують, і спрямовують розвиток в інше, протилежне, русло; 2) якщо розвиток культури відбувається всупереч природних чинників, то, рано чи пізно, це все одно призведе до руйнування законів природи. Тобто культурні надбання відбуваються: природно (стихійно), еволюційно або штучно (революційне). У першому випадку це здійснюється за законами Всесвіту, у другому - за людськими законами. Тому у першому випадку контркультура недопустима, а у другому - просто необхідна. Звідси випливає потреба у своєрідній контркультурі, так званій культурній революції в українському праві, у наближенні його до духовного та міжнародного права.

Окультурення права -- це максимальне використання результатів, історичних здобутків інтелектуальної праці людства при формуванні правових норм.

Взагалі, будь-яке право є результатом культури. Але йдеться саме про культуру, а не антикультурну підміну. У противному разі це не буде окультурення права, а фальшиве (некультурне) право, яке не має ніякої цінності і не є справжнім, ефективним регулятором суспільних відносин. Тобто неокультурене право шкідливе для суспільства вже тим, що воно позбавлене етики ненасильства, і призведе до жорстокого невиправданого примусу.

Відомо, що до культурології права належать культуро-валентні об'єкти та культурологічна проблематизація. Під культуровалентними об'єктами слід розуміти ті об'єкти дослідження, які визначають міру здатності культури творити правові норми. Це, свого роду, визначення право-творчості культури. Такими культуровалентними об'єктами у праві є природні і моральні норми, практично всі види культури та ін. У цілому використанню цих об'єктів сприяє правильно створена культурологічна проблематизація, іцо залежить від глибинного бачення проблем права.

Право є наслідком нематеріальної культури, її результатом, одним із критеріїв цивілізації, і, загалом унікальним, неповторним витвором людського розуму (шедевром людської думки і мудрості). Через право практично виражаються загальнолюдські інтереси та цінності, національна мораль, що є важливими елементами людської культури. Для прикладу можна згадати хоча б перше писане право нашої держави - «Руську Правду», яке виникло як синтез на грунті звичаєвого права й християнської моралі.

Зрозуміло, що формуванню права повинні сприяти відповідні інститути, які покликані забезпечити найефективніший вплив у регулюванні складних суспільних відносин. Тобто право мусить увібрати у себе всі досягнення людства. Ці надбання мають бути всебічними, коли враховуються всі, без винятку, галузі людської діяльності. І чим скрупульозніше добирати досягнення кожного напряму суспільного розвитку, тим міцнішим стає право, тим більшу соціальну цінність воно має. Таким чином, право включає компоненти національної культури, без яких воно не існує.

Право тісно пов'язане з такими видами культури, як духовна. моральна, національна, державна, суспільна, політична, економічна, психологічна, інтелектуальна, педагогічна, наукова, інформаційна, управлінська, парламентська, законодавча, професійна, побутова та ін. Наголосимо, що окремі елементи цих видів культури активно формують правову культуру суспільства.

Відтак виникає питання, чи пролягає шлях до формування права тільки через види культури, чи існують інші визначальні чинники, які перебувають за межами культури? На перший погляд, самої лише культури для цього недостатньо, оскільки існують вимоги часу і конкретної ситуації, волюнтаристські вказівки високих державних чиновників. 1 всі ці чинники також є наслідком певної культури. Тобто є підстави вважати, що так чи інакше множина культур є необхідною і самодостатньою умовою для формування права.

Таким чином, у праві відображаються лише культурні тенденції, які формують дух права. У кожному структурному елементі права культурні тенденції дають можливість накреслити перспективу розвитку права, визначити закономірності розвитку культури суспільства, які слід врегулювати правовими нормами. Іншими словами, для права, особливо для духу права, важливу роль відіграє культурологічна концепція, своєрідна позиція і вироблена лінія дії культури у праві, що дає змогу обґрунтувати мораль як критерій права.

Зміст культурології права полягає також у дослідженні такого явища, як спектр культуру праві. Справа в тому, що кожен із видів культури не впливає на право самостійно, ізольовано. Тут спостерігається явище дифузії (змішування) культур. Адже між усіма видами культури існують і спільні структурні елементи. Ці елементи у кожній культурі відіграють належну роль зі своїм відтінком, виконують певну функцію. Внаслідок цього вірогідне виникнення культурних конфліктів у праві, які можна вирішити методом врівноваження (згладжування). Суть цього методу полягає в тому, щоб у конкретній ситуації надати перевагу якомусь одному, більш сприятливому для неї елементу культури, нехтуючи іншими. Це означає, що вимушено створюються культурні східці, які ще називають ієрархією культур. Така ієрархія залежить від ступеня важливості кожного структурного елемента конкретного виду культури для певної норми права.

Отже, предметом культурології права є вивчення загальних і спеціальних законів розвитку культури та права; система знань про сутність, суспільне призначення культури та права, їх зв'язки з іншими соціальними явищами; загальні закономірності виникнення і розвитку права, вплив різних видів цінностей (множини культур) на право, його формування та реалізацію, утворення культурно-правової реальності.

Предмет культурології права дає відповідь на питання, які закономірності досліджуваних явищ вивчає наука, який зміст і призначення цих явищ. Тобто культурологія права -проблемна, суспільна, філософсько-юридична, теоретична наука, яка має власний предмет. Загалом культурологія права - це вступ до права. Вона впливає на юридичну думку особи, формує її мислення і стимулює справжню право-творчість. Культурологія права характеризується нескінченним процесом розвитку думки у пізнання явищ, тобто ірраціональністю. Для цього потрібні високий рівень абстрактності, творче теоретичне мислення, уміння досліджувати релігійні та моральні норми. Завданням культурології права є створення теорії «мирного співіснування» всіх видів культури з метою блокування, гальмування і протиріч їх складових елементів, які формують національне право.

Кожна наука ґрунтується на відповідних теоретичних засадах, у тому числі принципах, які допомагають кращому розумінню її змісту, визначають конкретні тенденції розвитку тощо. Особливо це стосується культурології права як нової науки, що розвивається.

Культурологія права ґрунтується на основних спеціальних і загальних принципах. Основним спег^іальним. принципом с єдність права, культури і моралі (узгоджена з природними нормами) та необхідність (оскільки наявні постійні вимоги суспільства) регулювання правовідносин.

Оскільки норми культури стосовно правових норм мають первинний характер, тобто наявна ознака дочірності права щодо культури, то правові норми повинні постійно зазнавати своєрідної культурної кореляції. У цій ролі виступають, як відомо, природні та узгоджені з ними моральні норми.

Суть принципу єдності права, культури і моралі полягає у формуванні правових норм. Тобто законодавча влада має постійно враховувати цю єдність у процесі складання законопроектів, їх обговорення та прийняття законів. Треба намагатися, щоб мораль (особливо загальнолюдські цінності) безпосередньо впливала на формування правових норм. У той же час право не повинно бути наслідком псевдокультури, культурною підміною, фальшивуванням тощо. Така єдність найбільшою мірою забезпечує ефективність правового регулювання суспільних відносин і сприяє систематичному оновленню права з урахуванням новітніх надбань духовної культури.

Таким чином, даний принцип культурології права висвітлює втілення загальних норм культури (норми практично кожного виду культури) у правові норми, забезпечують збереження культурного потенціалу і культурних тенденцій у праві. Крім того, вони зберігають дух культури у праві. Тобто ідеї, досягнення кожного виду культури панують (і повинні панувати) у всіх правових нормах як діюча сила, що відповідає змістові окультурення права.

Загалом принципи культурології права допомагають повно, цілісно і всебічно втілювати досягнення культури у право, визначають співрозмірність культури та права, що наближає позитивне право до природного (хоча, зрозуміло, остаточний їх збіг неможливий), робить його виваженим регулятором суспільних відносин.

Традиційними принципами позитивного права є такі, як нормативність, демократизм, гуманізм, справедливість, рівність усіх перед законом, науковість, законність і т. ін. Однак у культурології права ці принципи слід розглядати у культурному контексті з урахуванням досягнень народу в кожному напрямі діяльності.

Зрозуміло, що культурологія права виконує певні функції. серед яких найвагоміші такі: відображення культурних тенденцій у праві; перетворення стихійного у правові норми; втілення національних ідей у право: правове регулювання соиіокультурною ситуацією; формування у громадян ціннісної правової орієнтації.

У тих правових явищах, в яких право має культурну цінність, відображаються ідеї всіх видів культури. Якщо ж тенденція нематеріальної культури полягає у творчому розвиткові розумових здібностей людини з метою систематичного оздоровлення духовності членів суспільства, то ця ж тенденція відображається й у праві. Ця основна функція культурології права дозволяє виявити шляхи підвищення якості права. Адже зневага до держави виявляється, перш за все, через неоприроднене право, через те, що право не вважається суперкультурним здобутком. Саме культурне розмаїття вагомо впливає на формування юридичних норм, і право стає регулятором духовного оздоровлення народу.

Культурологія виконує також пояснювальну функцію щодо перетворення стихійного у правові норми. Стихійність у думках і поведінці людей може мати, як відомо, велику руйнівну силу, якщо її не розуміти і не розмістити у природному правовому просторі. Культорологія допомагає наблизити правові норми до вищих законів Всесвіту, під якими розуміємо передусім закони Краси і Гармонії.

Зміст позитивних законів відображає рівень культури суспільства, в якому вони приймаються, оскільки національна культура, в тому числі ідея, вбирає у себе потреби ? нації у самоствердженні. Тому однією з функцій культурології права є втілення національних ідей у право.

Адже національна ідея - це рушійна сила народу, перспективна стратегія розвитку нації. Вона формує українську національну реальність, відображає мету існування нації.

Недарма вважається, що знищення національної ідеї призводить до знищення самого народу (наприклад, руйнівний вплив ідей більшовизму в історії України).

Нагііональне відродження покликане збагачувати національну культуру з тим, щоб не відривати від неї людину, не змінювати її психіку.

Саме тому українська національна ідея повинна реалізовуватись через право.

В результаті своєрідної насиченості права національною ідеєю позитивні юридичні норми формуватимуть у населення національні правові почуття.

Наступна функція культурології права - соціокультурна ситуація, яка характеризується станом досягнення культури людства, її рівнем та оцінкою в конкретний історичний період. Тут велику роль відіграє вплив різних суспільних чинників на культуру, зокрема історико-національних, внутрішніх та зовнішніх. Визначають соціокультурну ситуацію конкретні процеси, тенденції та різні соціокультурні феномени (наприклад, традиції). Головна функція культурології права полягає в тому, щоб визначення і регулювання соціо-культурною ситуацією відбувалось у правовому полі. Тим самим культурологія права здійснює нормативні відносини зі світом й утворює двосторонній зв'язок культури та права, забезпечує соціокультурність правових явищ. Оскільки культура існує незалежно від соціального середовища, то кожна ситуація (зокрема, поведінка людей) потребує правового регулювання. Це означає, що правове регулювання соціокультурною ситуацією допомагає культурі згуртувати, інтегрувати людей, врегулювати їхню поведінку.

Культурологія права сприяє формуванню ціннісної правової орієнтації членів суспільства. Зміст цієї функції полягає саме в тому, що культурологія права допомагає людині обрати необхідне їй ставлення до духовно-правових вартостей, яке забезпечить правомірну поведінку. Така система установок та переконань людини «окультурює» її правосвідомість, формує власну, індивідуальну правову культуру. Звичайно, культурологія права в даному випадку скеровує процес соціалізації людини у правове поле, виробляє почуття законності, формує в цілому цивілізований правопорядок.

Отже, мета культурології права полягає у виявленні правових аспектів усіх видів культури з метою формування цінних позитивних юридичних норм.. Ця мета завжди актуальна, оскільки будь-яка діяльність неможлива без культури, а точніше, без єдності її видів. У цьому і виявляється універсальне значення культурології права.

Розділ2.ПРЕДМЕТ ЮРИДИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ

2.1 Поняття юридичної деонтології

Деонтологія, зокрема юридична деонтологія, як наука виникла порівняно недавно. Існують різні її види. Нині в Україні найбільш розроблена медична деонтологія. Напевно, причина у тому, що найціннішим для людини є життя, здоров'я і саме буття, яке часто залежить від лікарів, від виконання ними професійного обов'язку. Юристи мають справу з аналогічними цінностями, у їхніх руках - доля людини. Але юридична деонтологія перебуває лише на дискусійній стадії дослідження, хоча й має специфічні переваги над медичною.

Деонтологія -- це розділ етики, що вивчає проблеми обов'язку, сферу обов'язкового, всі форми моральних вимог та співвідношення їх.

Можна вважати, що деонтологія стосується усього кола проблем, пов'язаних з моральним, зі сферою належного, потрібного.

Термін «деонтологія» вперше ввів у науковий обіг англійський філософ права Ієремія Бентам у праці «Деонтологія» (1834 р.). Деонтологія, основи якої досліджував І. Бентам, є вченням про професійні обов'язки і врахування результатів їх виконання людиною. Як зазначав учений, у кожній дії важливий підсумок, тобто та користь, яку приносить дія. Початок користі, за І. Бентаном, становить основу деонтології [123, с. 16-17].

Дослідження юридичної деонтології розпочато у колишній союзній державі зі вступу до спеціальності. С. Алексєєв і М. Айзенберг опублікували відповідні підручники. Багато уваги приділяв розвиткові ідеям юридичної деонтології професор Львівського університету П. Рабі-нович. Під його керівництвом здійснювалось чимало наукових досліджень. (Зокрема, висновки дипломної роботи автора (колишнього студента) поступово переросли у глибоке дослідження професійної етики (кандидатська й докторська дисертації), а тепер - у юридичну деонтологію, професійну культуру юриста та філософію права).

Відомий науковець, професор, доктор юридичних наук В. Сокуренко тривалий час працював деканом юридичного факультету, очолював кафедру теорії та історії держави і права Львівського національного університету імені І. Франка. Вперше за всю історію колишньої союзної держави він започаткував дослідження засад юридичної деонтології. У вступі до монографії А. Савицької «Возмещение ущерба, причинен-ного ненадлежащим врачеванием» (1982р.) В. Сокуренко розглядав медичну деонтологію з позиції юриспруденції, права і моралі. Вчений зробив спробу розробити основні вимоги до професійно-правових обов'язків юриста, аналогічно до тих вимог, які стосуються лікаря. У подальших дослідженнях він аналізував юридичні обов'язки, перспективи розвитку основ професійної деонтології. Своє продовження юридична деонтологія як наука і навчальна дисципліна отримала у лекціях, консультаціях, бесідах професора зі студентами, науковцями (і особисто з автором цього підручника).

У другій половині 80-х років була вже запроваджена для вивчення навчальна дисципліна «Юридична деонтологія». Започаткував її професор В. Горшеньов у Харківському юридичному інституті (нині Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого) як пропедевтичну, вступну, можливо, ще й як експериментальну. У 1988р. вийшов друком навчальний посібник [126, с. 7].

По суті, погляди на юридичну деонтологію, викладені професорами В. Сокуренком та В. Горшеньовим, діаметрально протилежні. Якщо перший фахівець приділяв основну увагу внутрішнім процесам при виконанні юристом службового обов'язку, то другий - здебільшого надає перевагу зовнішнім. Згодом в Україні з'явилися монографії, підручники, навчальні посібники, автори яких надавали

перевагу теорії В. Горшеньова.

Наше бачення юридичної деонтології ґрунтується на дослідженнях В. Сокуренка, погляди якого поділяє також М. Коваль із Донецька та деякі інші науковці. Існування різних підходів до деонтологічних проблем, безумовно, збагачує правничу науку, робить її змістовнішою.

На наш погляд, є всі підстави твердити, що в Україні існує дві деонтологічні школи: харківсько-київська (професор В. М. Горшеньов) і львівська (професор В. Г. Сокуренко).

Деонтологія -- це жива онтологія, онтологія в дії. Для неї важливий хід думок, спрямований у майбутнє, до дій, до потрібного й належного. Для останнього найбільш характерним є внутрішнє ставлення особи до реальної дійсності, що знаходить вияв у обов'язках юриста: спілкуванні, прийнятті рішення, пізнанні явища та ін. Обов'язок - поняття ширше, ніж усі інші, оскільки основними тут є внутрішні процеси -- думки, а не дії. Тобто з почуття обов'язку, його ступеня випливають певні особисті норми, які характеризуються високою якістю.

В. Сокуренко, спираючись на вчення І. Канта, зазначав, що приписи моральних і юридичних норм безпосередньо діють на суб'єкт, який усвідомлює, що його воля підкорена вимогам норм. Це породжує уявлення про внутрішній обов'язок, його загальнолюдську цінність і конкретні соціальні блага, закладені у самому вчинку. Цей процес формує той внутрішній імператив (наказ), «закон», який людина накладає сама на себе, який необхідний сам собою. Сутність внутрішнього імперативу як вихідного моменту полягає в тому, що людина ставить собі мету, яка водночас є її внутрішнім обов'язком. У цьому немає суперечності, оскільки людина сама себе примушує, що цілком сумісно з її внутрішньою свободою й виявом власної свободи волевиявлення - права вибору поведінки у межах об'єктивно існуючого соціального нормування [123, с. 20-21].

Під обов'язком розуміють те, що треба безвідмовно виконувати згідно з вимогами суспільства або виходячи із власного переконання.

Тому його треба розглядати як зовнішній та внутрішній імперативи (накази). Зовнішній імператив обов'язку виробляє для конкретного юриста інша особа, держава, закон. Це своєрідна повинність, яку незалежно від своєї волі зобов'язаний виконувати юрист.

Внутрішній імператив службового обов'язку -- це той самий службовий «долг», хоча вислів цей досить умовний і не зовсім вдалий (подібно до морального імперативу Канта). Як зазначають дослідники, «долг» - це соціальний категоричний імператив. Принцип «долг» заради «долга» у ролі категоричного імперативу найбільш чітко сформульований І. Кантом. Норми повинності покликані, за І. Кантом, примирити людину з чужим, ворожим їй світом. Поняття «долга» стало у І. Канта, головною категорією моралі: саме почуття «долга» визначає моральну поведінку людинию.

Зміст внутрішнього імперативу службового обов'язку полягає у тому, що він є свідомим, вмотивованим чинником реальної поведінки юриста, його певною позицією та добровільно прийнятим рішенням. Тобто цей імператив є внутрішнім, особисто виробленим для юриста законом. Формування внутрішнього імперативу неможливе поза логікою норм права і моралі, їх принципів і конкретних приписів, бо неможлива будь-яка людська діяльність поза нормуванням, поза метою. Цей «закон» діє залежно від ситуації. Під впливом добровільно покладеного на себе імперативу юрист сам себе примушує діяти, виявляти особисті якості (зокрема, людяність), а також демонструвати свободу розумної волі, доброї волі, веління серця, поклик сумління тощо. Розумна і добра воля сильніша від закону (позитивного права), але вона тісно пов'язана з совістю. Хоча кожна людина має совість, але рідко нею користується, що підкреслює окреме існування внутрішнього і зовнішнього імперативів обов'язку.

Отже, між внутрішнім і зовнішнім імперативами службового обов'язку загалом є спільні й відмінні риси. Але перше поняття для юридичної діяльності є ціннішим, оскільки юрист усвідомлює свої вчинки, які мають цільову спрямованість. Якщо зовнішній імператив службового обов'язку розрахований на певну імпульсивність юриста, то внутрішній - на системність. Зовнішній імператив можна передбачити, а внутрішній - ні, бо він не розрахований на повторюваність однотипних випадків. Характерною відмінністю є те, що внутрішній імператив службового обов'язку юристом не тільки усвідомлюється, а ще й виконується, що зовнішньому імперативу службового обов'язку невластиво. Зовнішній імператив обов'язку можна виконувати і не замислюючись, а внутрішній - потребує певних роздумів.

Зауважимо, що внутрішній імператив службового обов'язку не регулюється жодним нормативним документом, оскільки він не підвладний чужим нормам. Але це не означає, що внутрішній імператив не відповідає за дії. Хоча юрист чинить за велінням серця, але дії його можуть суперечити праву. Це ж стосується й наслідків діянь. Тому в цьому випадку можливі усі види відповідальності, незважаючи на те, що в якійсь ситуації мав би «спрацювати» тільки внутрішній імператив обов'язку, а не зовнішній. Тобто внутрішній імператив має свою межу, вихід за яку карається законом. Це один із видів порушення юристом правового почуття, «меж необхідної оборони», де його зусилля спрямовані не на якийсь розрахунок, власну вигоду чи користь, а на загальне благо, торжество справедливості.

Зрозуміти глибинний зміст внутрішнього імперативу службового обов'язку допомагають його складові елементи. Сюди насамперед належать правовий прагматизм, духовні й моральні цінності, інтелектуально-вольове зусилля, позитивний фанатизм і сумління.

Безумовно, внутрішній імператив службового обов'язку юриста грунтується на певних принципах, якими є: логічність, вірність ідеї, обов'язковість, спонукання, незапрогра-мованість (непланованість), внутрішнє переконання, інтуїція та ін. Юрист, який діє за цими та іншими принципами внутрішнього імперативу, ніби дає собі слово чинити саме так, а не інакше, що викликає глибоку повагу до нього, підкреслює його людяність.

Внутрішній імператив службового обов'язку юриста виконує певні функції. В основному вони збігаються з функціями юридичної деонтології й полягають у виробленні соціального регулятора для юриста та спрямованості на активний захист духовних, моральних, правових принципів суспільства. Це означає, що внутрішній імператив є не тільки особистим почуттям, а й правовою вимогою членів суспільства щодо юриста.

На внутрішній імператив службового обов'язку юриста впливають різні чинники:

- юридична та загальна соціалізація;

-духовні, моральні, естетичні, правові норми;

- принципи суспільства;

- державний, професійний, юридичний, службовий, трудовий, громадський, моральний обов'язки;

- обітниця.

Найважливіше значення для формування внутрішнього імперативу мають загальнолюдські цінності, якими юрист керується у своїй діяльності.

Внутрішній імператив (і в цьому полягає цінність юридичної науки) відповідає на важливе питання: в ім'я чого і чому юристові потрібно діяти належним чином? Адже наслідування внутрішньому імперативові («долгу») - це певна честь і правильний шлях. У підсумку - це запорука духовного здоров'я і фізичного довголіття, гармонія з оточуючим світом. Внутрішній імператив не має матеріальної заінтересованості.

Хоча внутрішній імператив - це одночасно духовна, моральна, естетична й правова категорія, але передусім він тяжіє до моралі. А це цінніше від права і пов'язане з внутрішніми переконаннями та поглядами юриста. Тому юридична деонтологія досліджує вольовий характер внутрішнього імперативу службового обов'язку юриста, у дечому -закон суспільного життя та долю українського народу. Для юриста внутрішній імператив є громадянським патріотичним обоє 'язком, виявом милосердя та ненасшьства у службовій діяльності.

Нині поширені такі терміни: «правнича деонтологія», «правова деонтологія», «юридична деонтологія». Хоча між ними існують деякі, незначні відмінності, проте вони висвітлюють практично одне і те ж: формування внутрішнього імперативу службового обов'язку юриста.

У наукових джерелах виявляються різні підходи до визначення юридичної деонтології. Так, В. Горшеньов та І. Бе-недик визначили юридичну деонтологію як галузь юридичної науки, що узагальнює систему знань про мудрість спілкування й мистецтво прийняття правильного рішення у юридичній практиці, тобто як науку про пошук атмосфери необхідного, істинного результату у спілкуванні юриста як з колегами, так і з тими, кому він надає професійні послуги і кого повинен обслуговувати правовими засобами у процесі реалізації свого правового статуту [58, с. 8].

О. Скакун зазначає, що юридична деонтологія - це галузь юридичної науки і навчальна дисципліна, яка є узагальненою системою знань про юридичну практичну діяльність і кодекс професійної поведінки юриста, тобто про оптимальний звід правил дозволяючого, зобов 'язуючого і рекомендаційного характеру, якими повинен оволодіти юрист і керуватися ними у відносинах, що виникають при виконанні службових (посадових) повноважень. Цю дефініцію автор розглядає у вузькому значенні - як науку про застосування практичної діяльності юристів (це, як правило, норми, що мають рекомендаційний характер) - та у широкому значенні - як науку, яка, поряд з моральними, аналізує вимоги (нормативи) психологічного, політичного, правового, економічного, екологічного, етичного, естетичного, інформаційного характеру, що пред'являються до професійної культури юристів (крім норм рекомендаційного характеру, це норми - зобов'язуючі, забороняючі і дозволяючі) [126,с. 5-7]. ,

С. Гусарєв, О. Тихомиров вважають, що юридична деонтологія розкриває зміст та взаємозв'язок таких соціальних явищ, як юридична наука та юридична практика, визначає її функції, виходячи з норм та принципів суспільної моралі, формує систему вимог професійного та особистого порядку, висвітлює етичний бік діяльності юриста, враховуючи спеціалізацію юридичної професії. Юридичною деонтологією вивчаються система, форми, методи та засоби підготовки висококваліфікованих юристів-професіоналів [60,с.ІЗ].

Аналіз наведених дефініцій юридичної деонтології дає змогу згрупувати основні позиції у чотири групи:

1) знання про кодекс професійної поведінки, професійний етикет, застосування норм моралі, моральні вимоги (нормативи), співпрацю з колегами, взаємостосунки з громадянами, мудрість спілкування;

2) відомості (система знань) про правознавство;

3) відомості про юридичну практику, основні юридичні спеціальності;

4) знання про ставлення до професійної діяльності, мистецтво приймати правильні рішення.

Проблеми першої групи стосуються правничої етики юриста (вона розвинена непогано, особливо міліцейська, прокурорська, суддівська, слідча та ін.); другої -- теорії права; третьої - судових та правоохоронних органів. Майбутні юристи у вищих навчальних закладах Грунтовно вивчають такі дисципліни, як основи управління, тактика професійної діяльності, юридична психологія, безпека життєдіяльності, основи діловодства, ділове українське мовлення та ін. Вважаємо, що не варто юридичну деонтологію завантажувати тими питаннями, які є предметами цих дисциплін. Проте проблеми четвертої групи більше стосуються юридичної деонтології. Їх вивчення потрібно навіть розширити.

Ми розглядаємо юридичну деонтологію, по-перше, як вступ до спеціальності, мета якого - навчити студента вважати совість, справедливість головними критеріями його професійної діяльності, виробити внутрішнє почуття, переконання до прийняття справедливого, обґрунтованого юридичного рішення; по-друге - як вступ до філософії права. Студенти повинні вже з першого курсу налаштовуватися на сприймання навчальних дисциплін у контексті філософії права, що сприятиме Ґрунтовному засвоєнню матеріалу з різних галузей права.

До речі, юридична деонтологія досліджує ще й такі проблеми, як:

* пізнання сутності внутрішнього імперативу службового обов'язку у правових ситуаціях;

* пошук та встановлення правової істини самим юристом (а не іншими особами, установами);

* використання у службовій діяльності, поряд з позитивним правом, норми природного права для об'єктивної оцінки правової ситуації.

Ці проблеми треба досліджувати з позиції філософії, культурології, соціології права, юридичної психології, правової естетики, теорії держави і права та інших наук. Тут виявляється зв'язок юридичної деонтології з іншими суспільними науками.

Отже, юридична деонтологія -- це філософсько-правова наука про пізнання юристом сутності внутрішнього імперативу службового обов'язку, який створює передумови для формування особистісних норм його професійної поведінки і мотиви їхнього вибору з метою формування внутрішнього переконання, встановлення об'єктивної істини та прийняття справедливого правового рішення.

2.2 Юридична деонтологія в онтологічному вимірі

Юридична деонтологія має онтологічний [онтологія -- від грец,- вчення про буття} вимір. Філософія юридичної деонтології пов'язана з поясненням змісту, закономірностей, основних напрямів і методів пізнання деонтологічного процесу в юридичній діяльності. Оскільки Юридична деонтологія - це наука про службовий обов'язок юристаз її

філософія досліджує зміст цього обов'язку (особливо його внутрішнього імперативу), а також особу юриста як професіонала.

Службовий обов'язок тісно пов'язаний з різноманітними явищами. Його пізнання вимагає вміння відрізнити істотне явище від другорядного, визначити загальні закономірності, необхідні для юридичної діяльності й призначені для регулювання певних суспільних відносин.

(Явище обов'язку має різні вияви, які постійно видозмінюються. Але у кожному такому вияві можуть бути моменти обов'язку юриста, пов'язані з правовими відносинами^ Тому потрібно виважено підходити до характеристики службового обов'язку, його ознак, властивостей та очікуваних наслідків невизнання.

Існує істотна різниця між сутністю і явищем обов'язку юриста. Аналогічно до філософії права, сутність службового обов'язку характеризується загальними закономірностями, відображає внутрішні, глибинні процеси юридичної діяльності^ Крім цього, сутність обов'язку є поняттям усталеним, що виражене як у правових, так і в неправових явищах.

Своєю чергою явище можливого обов'язку має одиничні, специфічні закономірності, характеризується другорядними, неосновними властивостями, ознаками, рисами. На відміну від сутності обов'язку, явище обов'язку є зовнішнім, поверховим і здебільшого випадковим. Воно вирізняється з-поміж інших явищ мінливістю, варіантністю і зумовлюється стихійністю й безпосередністю виникнення, незалежно від суспільної ситуації.

Тому кожний юрист повинен самостійно виявити сутність свого службового обов'язку у різних правових та неправових явищах можливого обов'язку.

Сутність службового обов 'язку не треба ототожнювати із закономірностями, що мають численні вияви. У них важливо виділити передусім домінанту службового обов'язку -волю держави чи юридичних інстанцій. На явище можливого обов'язку домінанта не впливає. Вплив держави та інституцій може не відповідати сутності службового обов'язку. Основу його сутності становить внутрішній імператив, який віддзеркалюється у можливих явищах обов'язку.

Сутність службового обов'язку є зовнішнім виявом будь-якого явища, яке відбиває зовнішній бік сутності. Щоб проникнути у сутність обов'язку, потрібно глибоко осмислити зовнішній вияв явища. Для глибинного розуміння треба подолати певні стереотипи мислення, які особливо виявляються на так званій зовнішній орбіті суспільного явища. Інколи такі стереотипи долаються досить складно, особливо, коли внутрішній вияв явища не містить у собі сутності службового обов'язку юриста.

Проте зміна явтца відбувається більш динамічно, ніж зміна сутності. Інакше кажучи, явище деформується під впливом різноманітних суспільних чинників і постає проміжною ланкою між юристом та його службовим обов'язком. У деяких випадках, коли одне явище обов'язку стихійно змінюється іншим, сутність обов'язку може бути незмінною. Це підкреслює стабільність службового обов'язку, його цінність для членів суспільства, надійність у забезпеченні нормальної життєдіяльності.

Немає сумніву у тому, що сутність службового обов'язку юриста міститься у явищах. Однак потрібно з'ясувати, у яких саме - правових чи неправових явищах. Звичайно, щодо правових,то це - аксіома, бо службові обов язки юриста)насамперед(пов'язані з правовими явищами у зв'язку із соціальним призначенням правника у суспільстві. У неправових явищах сутність службового обов'язку юриста також набуває реальної об'єктності. Що правда, існують явища, в яких сутність службового обов'язку юриста відсутня (наприклад, очевидні стихійні лиха.

Зауважимо, що не лише явище обов'язку мусить виявляти всю сутність службового обов'язку. Це можуть бути його частини і навіть риси, а також особливі чи окремі моменти сутності обов'язку. ТобтоОівище обов'язку є тільки виявом сутності обов'язку або сутністю в його існуванні Враховуючи те, що не кожне явище обов'язку нормативне (не передбачене законодавством, відомчими нормативними документами), юрист повинен керуватися внутрішнім імперативом службового обов'язку. Залежно від конкретної спеціалізації юриста одна і та ж сутність службового обов'язку сприймається (і сама вона виявляється) по-різному.

Отже, Сутність і явище обов'язку не тотожні, не збігаються^ Це різні поняття. Але сутність обов'язку ніби захована у явищах обов'язку. Завдання полягає у тому, щоб її виявити. Це одна із теоретико-методологічних проблем у галузі наукового аналізу службового обов'язку юриста.

Пізнання сутності службового обов'язку залежить від особистості юриста, рівня його освіченості, професійної культури. Адже в усіх явищах зберігається великий потенціал обов'язку, існують різноманітні типології обов 'язку. Тому виявлення сутності обов'язку в явищі безпосередньо впливає на якість юридичної діяльності, на стан правоза-конності у суспільстві.

Методологічне значення має виявлення можливих суперечностей у службовому обов'язку юриста. Вони можливі у таких випадках.

По-перше, тоді, коли сформований зовнішній імператив службового обов'язку відстає від розвитку суспільного життя. Тобто держава ставить перед юристом завдання, суспільне не актуальні. Виконання таких обов'язків негативно впливає на юридичну практику, правозаконність суспільства.

По-друге, визначений зовнішній імператив службового обов'язку може не відповідати рівневі цивілізованого суспільства^ Тобто держава випереджає події й хід розвитку суспільства, тому юрист об'єктивно неспроможний виконати поставлені перед ним завдання. Подібні ситуації характерні для перехідного періоду розвитку держави (подолання наслідків тоталітаризму, становлення ринкової економіки та ін.).

В окремих випадках у зовнішньому імперативі службового обов'язку виявляється конфліктність. Вона зумовлена передусім розбіжностями між вимогами законодавства та відомчими нормативними актами, а також прогалинами у позитивному праві.

Щоб розв'язати суперечність, юрист повинен вдатися до внутрішнього імперативу службового обов'язку, пізнати сутність власного обов'язку у кожному явищі. Саме внутрішній імператив відіграє роль методу врівноваження теорії конфліктології обов'язку. Ефективність цього методу залежить від рівнів пізнання обов'язку. Серед них виділяємо:

1) практичний, аналітичний, соціологічний (соціологія обов'язку); 2) філософію юридичної деонтології. Перед юристом постає проблема вибору рівнів пізнання свого обов'язку.

Професійний обов'язок важливо не лише відчути, а й сприйняти як психологічне явище. Практично у кожного юриста є бажання діяти так, щоб підсилити свої позитивні почуття певною мотивацією. А позитивне почуття завжди пов'язане із внутрішнім імперативом службового обов'язку. Юрист здатний відчути його підсвідоме, що не завжди виправдано, бо не завжди на підсвідомому рівні закладена позитивна інформація. Тут можуть існувати деякі перешкоди сприйняття службового обов'язку. Так, думка «Для чого мені це потрібно?» може стати передумовою ігнорування внутрішнім імперативом службового обов'язку, надання пріоритету виконанню лише зовнішнього імперативу *л,^,^

Причини такого явища очевидні. Передусім Іюристкприй-ма^ц службовий обов'язок цілісної Його бачення сутності обов'язку Грунтується на єдності всіх зовнішніх особливостей явища обов'язку, незважаючи на існування окремих ознак чи рис явища. Негативну роль відіграє також певна традиційність відображення цілісної системи явища обов'язку, нерозумна принциповість. Йдеться про небажання юриста змінити власну думку, навіть незважаючи на зміни у законодавстві. Така контрастність сприйняття внутрішнього імперативу службового обов'язку не розвиває творчого мислення юриста, деформує наслідки його юридичної діяльності. Третя причина полягає в тому, що юрист може не побачити взаємозв'язку між службовим обов'язком, його внутрішнім імперативом та своїм соціальним призначенням. Тому й виникає сумнів щодо доцільності сприйняття обов'язку.

Ці міркування наводять на думку, що, крім відчуття та сприйняття, дієвість внутрішнього імперативу службового обов'язку значною мірою залежить від сформованості уявлень юриста.

Під уявленням треба розуміти зміст явища обов'язку, сутність обов'язку, певну модель поведінки юриста і особливо усвідомлення ним наслідків невиконання добровільно взятих на себе обов'язків. Уявлення відтворює зразки службового обов'язку, дає змогу порівняти власні дії з діями колег. У психології розрізняють такі види уявлень: активне, пасивне, творче (продуктивне) і відтворювальне (репродуктивне). У правоохоронній діяльності важливу роль відіграє саме активне, творче уявлення службового обов'язку. Такі види уявлення характеризують професійну спрямованість ставлення юриста до виконання зовнішнього імперативу службового обов'язку та ін. Вони тісно пов'язані з сумлінням та мисленням юриста, його професійною культурою, а також із правовим почуттям.

Уявлення про службовий обов'язок юриста органічно пов'язане з фантазією, усвідомленням мети. Звичайно, мета має підпорядковуватись інтересам служби та народу, а не власній вигоді. У розумінні мети активізуючу функцію виконує фантазія. Вона допомагає юристові окреслити перспективи, передбачити майбутні результати своєї діяльності, цілеспрямовано планувати і керувати нею тощо.

Для уявлення службового обов'язку важливе значення мають певні стимули, тобто спонукання до дії. До них належать, зокрема, умови праці і житлово-побутові умови.

Але основним стимулом бажання бути потрібним людям, творити щось нове, корисне. Це -- найвище почуття службового обов'язку юриста.

Загалом уявлення допомагає юристові запобігти неправомірним діям, порушенню правового почуття, глибше пізнати правову дійсність, утвердити справедливість у прийнятті рішень тощо. Звичайно, рівень уявлення про службовий обов'язок залежить від багатьох чинників, зокрема від рівня інтелекту юриста.

Отже, почуттєве відображення обов'язку у правовій дійсності характеризує пізнання юриста на стадії сприйняття явища обов 'язку, коли відбулося накопичення емпіричних відомостей.

Процес пізнання явища обов'язку пов'язують з послідовністю певних дій (певними етапами).

Перший етап - це виокремлення у явищі обов'язку певною мірою самостійних елементіві Головне тут припустити хоча б на деякий час існування незалежних мікроявищ обов'язку. Звичайно, ці окремі частини не можуть функціонувати самостійно в досліджуваному явищі, оскільки вони створювали б своє явище обов'язку. Хоча така ситуація ймовірна у складних явищах, де замість мікроявищ є доволі містке явище службового обов'язку.

На другому етапі процесу пізнання відбувається докладніший аналіз кожної частини явища обов'язку. Аналіз дає змогу встановити відношення частин явищ до особи юриста, їх значення для юридичної діяльності, черговість прийняття до виконання. Беруться до уваги й можливі наслідки невиконання кожної частини, враховується вплив громадської думки і головне - результат розв'язання юридичної ситуації. Причому цього результату не слід досягати будь-якою ціною, будь-яким способом. Аналіз повинен проводитися згідно з нормами духовності та моралі.

На третьому етапі здійснюється синтез раніше штучно виокремлених частин явища службового обов'язку юриста. Це дає змогу знову побачити цілісність правової дійсності й відчути її динаміку. Відтворена сукупність мікроявищ по-іншому сприймається юристом, для нього відкривається своєрідний простір, поле юридичної діяльності, виникає відчуття соціального призначення тощо.

Четвертий етап - це повторний аналіз. Юрист повинен дати об'єктивну характеристику явища службового обов'язку з нових, раніше не бачених позицій. Інакше кажучи, потрібно подивитися на досліджуване явище під новим кутом зору. Фактично повторний аналіз дає змогу усунути негативні емоції й професійні амбіції. Він відображає правову дійсність і здоровий глузд. При цьому відбувається адекватне розуміння сутності явища службового обов'язку і виникає почуття його внутрішнього імперативу. У такий спосіб сформований внутрішній імператив службового обов'язку буде достатньо обгрунтованим.

[Явище службового обов'язку юриста не є сумою окремих мікроявищ^оскільки, крім них, існують інші чинники, які формують ціле. І Це можуть бути певні ідеї, концепції,? навіть^соціальна атмосфера^Юрист не може охопити увесь комплекс чинників, які визначають явище обов'язку. Проте йому треба здійснити якомога дрібніший поділ (виокремлення) з наступним ґрунтовним аналізом.ІТакі дії є обов'язковими.

Проте неможливо підсумувати усі властивості мікроявищ, оскільки у будь-якому випадку виокремлення є далеко не повним. Важливо встановити діалектичний зв'язок між частинами досліджуваного явища і відчути дух власного обов'язку в кожній частині цілого.

Більш глибоке пізнання явища обов'язку грунтується на таких філософських категоріях, як абстрактне й конкретне. Абстрактні поняття проходять стадію чуттєвого пізнання явищ, вони є логічною основою конкретного. Поняття виникають на основі конкретних випадків. Тому у педагогічній діяльності часто після ознайомлення з поняттями вдаються до прикладів, до конкретного, до практики. Тобто тут наявний відомий у науці зв 'язок теорії з практикою.

У процесі пізнання поняття службового обов'язку і почуттєве сприйняття службового обов'язку треба сприймати цілісно. Проте юридична практика виявляє їх різне співвідношення.

У першому випадку юрист спочатку сприймає юридичні поняття службового обов'язку, як правило, його зовнішній імператив. Тобто він діє за обставин, коли не вистачає часу для роздумів, або не виявляє сутності у явищі обов'язку. Так чи інакше, юрист прийняв повинність обов'язку до виконання, оскільки ці юридичні поняття є одним із виявів його правосвідомості. Але наступний етап має бути пов'язаний з почуттєвим сприйняттям службового обов'язку. Якщо емоційно-почуттєва сфера свідомості юриста недостатньо розвинена, то він бездумно, навіть автоматично виконуватиме вимоги зовнішнього імперативу обов'язку.

Прикладом творчого пізнання явища обов'язку є положення, коли юридичному поняттю службового обов'язку передує його почуттєве сприйняття. Юрист відчуває як внутрішній, так і зовнішній імперативи службового обов'язку. Це запобігає порушенню правового почуття, однак викликає побоювання, небажання йти на професійний ризик.

Зрозуміло, найефективнішим є пізнання, при якому юридичне поняття службового обов'язку і почуттєве його сприйняття виникають одночасно. Здебільшого це характерно для досвідчених юристів із високою інтелектуальною та емоційною культурою. Юридичні поняття й почуттєве сприйняття службового обов'язку однаково важливі для правоохоронної діяльності.

Отже, процес пізнання явища обов'язку грунтується на філософській методології. Важливо також керуватися здобутками психологічної науки. На філософсько-психологічних засадах здійснюється функціонування службового обов'язку юриста, що позитивно впливає на розвиток правової діяльності загалом.

У пізнанні сутності обов'язку юриста методологічну функцію виконує юридична абстракція. Так, у процесі вивчення деонтології математична абстракція переважно переноситься на юридичну діяльність. А юридична абстракція - і/є результат мислення юриста.

У юридичній абстракції відбувається своєрідний процес сходження від абстрактного до конкретного. Власне кажучи, в цьому полягає суть абстракції. Адже конкретне в юридичній діяльності - виявляється як потреба практики, це результати впровадження правових норм у практику. Щоб розібратися у правовій дійсності, юрист повинен знайти певну закономірність, властиву тому чи іншому явищу.

Абстрагуючись від конкретних умов. він скеровує своє мислення на теорію і філософію права. При цьому важливо поєднувати раніше набуті знання з новітніми з метою пізнання конкретних виявів правової дійсності. Це складний, але потрібний процес теоретичного розмежування головного й другорядного.

Юридичну абстракцію доцільно узгоджувати з теоретичними положеннями правової дійсності, із законністю, з можливими наслідками. Це, по суті, початок формування внутрішнього імперативу службового обов'язку юриста. Він може бути короткочасним і тривалим, залежно від теоретичної підготовки юриста, рівня його професіоналізму та відведених законодавством термінів. Фактично в цьому випадку відбувається поступовий перехід до конкретного прояву дійсності.

У філософії під конкретним розуміють реально існуючий об'єкт (окрему річ чи систему речей) як цілісне утворення у внутрішній суттєвій єдності всіх його сторін, зв'язків і відношень, єдине ціле у всіх його часткових та особливих виявах. Тобто конкретне у пізнанні є відтворенням об'єктивної реальності досліджуваного об'єкта щодо цілісної системи теоретичного знання.

У праві конкретне відображає саму сутність явища. Йдеться про правове явище, у якому всі складові елементи є конкретним відображенням дійсності, фактичним матеріалом для діяльності юриста. Звичайно, спочатку він може і не виявити всіх конкретних ознак правового явища, але зробити це потрібно.

Осмислення конкретного у правовому явищі передбачає наступний етап, коли юрист має зіставити отриману раніше абстракцію з конкретним. При цьому відбувається поєднання теорії з практикою, точніше - застосування (реалізація) правових знань у службовій діяльності. Юрист повинен уміти перейти від відокремленості, ізольованості до реально існуючих юридичних фактів, що характеризуватиме рівень його мислення. Важливо усвідомити, що абстрактне не існує само по собі, а постає своєрідним інструментом осмислення конкретного у правовій дійсності. Такий рух пізнання правового явища тісно переплітається з аналізом і синте-юм.