Допит як один з видів слідчих дій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

по кримінальному процесу України

На тему: «Допит, як один з видів слідчих дій»



Вступ

В сучасному світі, як і багато років потому, вистачає вчинюваних злочинів, але головна різниця полягає в тому, що зараз будь-які дії, що вчиняються при розслідуванні злочинів, повинні суворо відповідати закону, в той час як в історії ми бачимо достатньо прикладів того, як люди засуджувались за тяжкі чи особливо тяжкі злочини до смертної кари без будь-якого розслідування, спираючись лише на показання очевидців, чи на якийсь незначний доказ.

Ми живемо в світі, де на першому місці стоїть людина, а тому закон перш за все захищає людину, а не державу. Тому процедура розслідування злочинів чітко врегульована чинним законодавством, а саме Кримінально-процесуальним кодексом і деякими іншими законодавчими актами.

Що ж стосується допиту, то я вважаю, що це є одна з найголовніших слідчих, що дозволяє органам дізнання і досудового слідства досягти істини по справі, розкрити злочин, покарати винних, а також виконати всі інші завдання, що ставляться перед кримінальним правом. Адже Кримінальне право є засобом превенції вчинення злочинів і покарання винних, а Кримінальний процес є способом досягнення поставлених Кримінальним правом завдань.

В своїй роботі я буду намагатись висвітлити всі питання, пов'язані з допитом і тими помилками, що часто роблять слідчі при його проведенні, а також прийомами, що застосовують слічі при проведенні допиту.



1. Поняття і сутність слідчих дій

У правовій науці актуальною є проблема визначення змісту поняття «слідча дія», з'ясування сутності всіх їх різновидів як з точки зору детального наукового обґрунтування, так і з метою подолання прогалин у законодавстві та задоволення потреб слідчої практики. Необхідність нагального проведення досліджень у цьому напрямі викликана ще й тим, що з метою недопущення порушення норм закону, втрати доказової інформації під час діяльності із розслідування злочинів необхідне чітке та однозначне розуміння власне поняття «слідчі дії», з'ясування їх відмінностей від інших процесуальних і не процесуальних дій суб'єктів розслідування, спільних і відмінних ознак провадження окремих слідчих дій, особливостей їх кримінально-процесуальної, організаційно-тактичної, морально-етичної регламентації. Особливу актуальність дана проблема набула на нинішньому етапі кримінально-процесуальної законотворчості. Оскільки наша держава знаходиться на межі вирішення важливого завдання -- прийняття нового КПК України. Тому законодавцям необхідно докласти всіх зусиль, спираючись на провідні наукові досягнення, практику кримінально-процесуальної діяльності з метою створення і прийняття найбільш досконалого правового акта, зокрема у аспекті удосконалення правової регламентації слідчих дій.

Як зазначає ст. 4 КПК України, суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов'язані у межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення його події, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання. Звідси випливає проблемне питання: які саме заходи уповноважені вчиняти учасники кримінально-процесуальної діяльності, які їх види, природа, система, яке місце серед них займають слідчі дії. Розроблення даної проблеми дозволить глибше зрозуміти сутність кожного елемента системи (зокрема, вирішуване нами актуальне питання щодо дослідження інституту слідчих дій) та надасть можливість досконало, раціонально, не відступаючи від вимог законності, вирішувати завдання кримінального судочинства.

Роль слідчих дій у процесі розслідування злочинів вагома і суттєва: адже вони є основним способом збирання доказів. Як зазначають вчені В.Hop, М.Михеєнко, В.Шибіко, під час досудового слідства суб'єкти розслідування вчиняють й інші процесуальні дії, спрямовані на збирання доказової інформації (на даний час до них належать витребування предметів і документів, одержання їх від учасників процесу, установ, підприємств, організацій, посадових осіб і громадян, вимоги про проведення ревізії, відібрання пояснень від окремих громадян і посадових осіб, проведення оперативно-розшукових заходів -- статті 66, 97 КПК України). Але саме через виконання слідчих дій безпосередньо відбувається досягнення завдань кримінального судочинства.

Тривалий час наука як кримінального процесу, так і криміналістики потребують однозначного наукового і законодавчого визначення поняття «слідча дія». На це були спрямовані зусилля провідних теоретиків і практиків, напрацьований значний дослідницький матеріал, але питання залишається відкритим і актуальним. Визначення поняття «слідча дія», їх перелік та відмінність від інших процесуальних дій у стадії досудового розслідування так повністю і не з'ясовано. Значну увагу розв'язанню даної проблеми приділяють В.Hop, В.Шибіко, Ю.Грошевий, В.Кузьмічов та інші, проте комплексного дослідження інституту слідчих дій у всіх його проявах проведено не було і дане питання залишається відкритим.

Не вдаючись до детального аналізу визначень поняття «слідча дія», що наводяться у різноманітних наукових працях, доцільно звернути увагу на ґрунтовне дослідження інституту названих дій у всіх його проявах С.Шейфером. На його думку, слідча дія виступає як пізнавальна діяльність слідчого, є об'єктом правового регулювання й актом правозастосування кримінально-процесуального права слідчим (судом). В.Бахін визначає слідчі дії як передбачені кримінально-процесуальним законом дії компетентних осіб із збирання, дослідження, оцінки і використання доказової інформації. Р. Бєлкін зазначає, що слідча дія -- це елемент діяльності, але він не вичерпується тим, що використовується як спосіб збирання, дослідження і оцінки доказів. Вказана дія -- це самостійний елемент регламентованої кримінально-процесуальним законом діяльності слідчого із збирання, дослідження і оцінки доказів, хоча комплекс слідчих дій не вичерпує діяльності слідчого у процесі розслідування злочину. Так, В. Hop, М. Михеєнко, В. Шибіко тлумачать слідчі дії як частину процесуальної діяльності, пов'язану з виявленням, фіксацією та перевіркою доказів у кримінальній справі.

У науковій літературі існують й інші визначення слідчих дій.

И.Ф. Крилов під слідчими діями розуміє регламентовані процесуальним законом дії, у яких здійснюється діяльність безпосередньо спрямована на виявлення, закріплення, вилучення, перевірку й дослідження доказів.

Г.М. Миньковский розуміє під слідчими діями пристосовані до одержання й передачі певного виду інформації комплекси пізнавальних й засвідчу вальних прийомів, операцій по збиранню й перевірці доказів, передбачені процесуальним законом у вигляді правил.

Безумовно, слідча дія є частиною процесуальної діяльності слідчого та безпосереднім способом вирішення завдань доказування, при цьому є основним елементом у здійсненні процесу розслідування злочинів, самостійним кримінально-процесуальним інститутом. До того ж, у аспекті дій слідчого такі дії займають у структурі його діяльності з розслідування злочинів досить вагому частину, але це не вичерпує її у процесі розслідування злочину, оскільки процесуальні, розшукові, організаційні та слідчі дії, що застосовує слідчий, функціонують у тісному взаємозв'язку, взаємозалежності, доповнюючи одна одну і спрямовані на досягнення завдань кримінального судочинства.

Крім основної зазначеної відмінної ознаки слідчих дій, існують також додаткові характерні ознаки. І щодо їх переліку в науковців сформувались наступні думки. Так, М.Гутерман називає: процесуальний характер; необхідність достатніх підстав (фактичних, а для деяких дій й юридичних); здійснення уповноваженим суб'єктом; проведення у межах досудового слідства; тактична обґрунтованість і вибірковість; внутрішня структура.

Закріплення та регламентація слідчої дії в КПК України -- обов'язкова умова її проведення. На це вказує І.Биховський, слушно зазначаючи, що невірною є думка окремих процесуалістів і практика деяких слідчих, котрі вважають правомірним проведення даної дії, не передбаченої законодавством. Це положення підтримує С.Шейфер. О.Горбачев як обов'язкову ознаку слідчої дії називає її проведення після порушення кримінальної справи. Проте слід зазначити, що нині законодавче дозволено проведення трьох слідчих дій до порушення справи (огляд місця події, накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку). Тому дане правило застосовується з посиланням на можливі винятки, передбачені законодавством.

Відображення процесу проведення слідчої дії та отриманих при цьому результатів відбувається у протоколі. Оскільки протоколи слідчих дій є самостійним видом доказів відповідно до ст. 65 КПК України і основним процесуальним засобом оформлення названих дій та їх результатів згідно з п. 20 ст. 32 КПК, їх ведення є характерною ознакою слідчих дій (статті 84, 85 КПК). Як зазначає О.Білоусов, саме протоколи зазначених дій відображають результат безпосереднього сприйняття фактичних даних відповідними учасниками процесу.

Враховуючи вимоги законодавства та наукові дослідження у даному напрямі, є потреба виділити наступні відмінні ознаки слідчих дій від інших дій процесуального і непроцесуального характеру, що здійснюються у процесі розслідування злочину: передбачені кримінально-процесуальним законодавством; безпосереднім призначенням є направлення на збирання, перевірку та оцінку доказів; крім винятків, зазначених у КПК України, можуть бути застосовані після порушення кримінальної справи; підлягають єдиним правилам та вимогам до фіксації ходу слідчої дії та закріплення отриманих результатів; дозволяють об'єктивно фіксувати хід проведеної дії та її результати.

Визначення переліку слідчих дій є складним завданням тому, що законодавець не встановив чіткого переліку вказаних дій, а статті КПК України лише використовують термін «слідчі дії», часто допускаючи їх змішування з іншими процесуальними діями слідчого. Такими, що мають законодавчий статус слідчих дій та відповідають наведеним вище характерним ознакам, слід вважати:

· огляд (огляд місця події, місцевості, приміщення, предметів, документів, трупа, житла чи іншого володіння особи, кореспонденції);

· обшук; виїмка; допит (підозрюваного, обвинуваченого, свідка, потерпілого, експерта);

· очна ставка;

· освідування;

· пред'явлення для впізнання;

· відтворення обстановки та обставин події;

· накладення арешту на кореспонденцію;

· зняття інформації з каналів зв'язку;

· опис майна;

· одержання зразків для експертного дослідження;

· експертиза.

Щодо того чи є накладення арешту на майно, його опис слідчими діями, у правовій літературі існують суперечливі думки. Так, О. Горбачев висловлює точку зору, що дана процесуальна дія відповідає всім ознакам, які характеризують слідчі дії. Це стосується і поглядів Ю. Бєлозерова, В. Рябоконя, Е. Подголіна, Ю. Грошевого, В. Хотенця.

Проте деякі науковці дотримуються протилежної точки зору. Це, наприклад, С. Шейфер, М. Гутерман. Вирішуючи дане питання, А. Дубинський опис майна виділяє в окрему слідчу дію, що вчинюється в рамках накладення арешту на майно і є ширшою за обсягом процесуальною дією. Дискусії науковців вирішує законодавець. Так, ч. 5 ст. 127 КПК вказує, що «поняті, присутні при провадженні зазначених вище слідчих дій (ч. 1 ст. 127 КПК їх називає: обшук, виїмка, огляд, пред'явлення осіб і предметів для впізнання, відтворення обстановки і обставин події, опис майна), засвідчують своїми підписами відповідність записів у протоколі виконаним діям», тобто мова йде про те, що слідчою дією є саме опис майна, а не накладення арешту на нього, що і випливає з норм закону. До того ж, дану дію можна віднести до слідчих, так як вона спрямована на збирання, оцінку, використання доказової інформації у межах порушеної кримінальної справи, її проведення оформлюється протоколом.

Слідча дія як самостійний елемент кримінально-процесуальної діяльності має, у свою чергу, власну структуру, що є узгодженою системою складових елементів, які представляють значний дослідницький інтерес та потребують як глибокої наукової, так і законодавчої регламентації. Структура (лат. Structura) -- взаєморозміщення та взаємозв'язок складових цілого, будова; устрій, організація чого-небудь. Структуру слідчої дії можна розглядати з різних точок зору. Так, Л .Ароцкер визначає структуру названої дії як правове явище, що складається з трьох основних елементів: процесуальних, тактичних і етичних. Лише у їх сукупності, взаємозв'язку та взаємозалежності повноцінно функціонує слідча дія.

Процесуальна характеристика слідчої дії складає її правову основу, забезпечує законність провадження останньої, процесуальний порядок її здійснення та фіксації отриманих результатів. Закріплення і регламентація слідчої дії в КПК України -- обов'язкова умова її проведення.

Тактичний елемент слідчої дії забезпечує можливість отримання об'єктивної, повної і достовірної доказової інформації, діючи при цьому в межах, окреслених кримінально-процесуальним законом. Тактична характеристика є досить непростою, оскільки складається з тактичних прийомів, рекомендацій, що грунтуються не лише на нормах кримінально-процесуального законодавства, а й широко використовуються відомості психології, логіки, фізіології та інших наук, досягнення яких сприяють розробленню тактичних прийомів і тактики проведення названої дії загалом. Якщо норми КПК України є обов'язковими для всіх випадків, що виникають при проведенні слідчої дії, то тактика залежить від конкретної ситуації, особливостей кримінальної справи і за своєю сутністю конкретна та індивідуальна у кожному випадку.

Етична (моральна) характеристика слідчої дії визначається з точки зору дотримання прав і свобод громадян, поваги до їх гідності та слідчої етики. Етичне регулювання вказаних дій пов'язане з процесуальною регламентацією, оскільки норми КПК відображають також моральну сторону провадження слідчих дій. У свою чергу тактичний аспект проявляється у тому, що можливість практичного застосування того чи іншого тактичного прийому залежить від його відповідності моральним вимогам, слідчій етиці та вимогам КПК.

Проте не слід забувати, що важливим елементом у здійсненні процесу розслідування виступають організаційні дії слідчого, шляхом застосування яких забезпечуються належні умови для реалізації функцій із збирання, дослідження, оцінки і використання доказів у процесі розслідування злочинів. Організаційний аспект діяльності слідчого знаходить вираження у різноманітних формах: це -- організаційні дії слідчого, які забезпечують ефективність процесу розслідування загалом; організаційні заходи, котрі забезпечують ефективність вирішення одного чи декількох завдань розслідування; організаційні дії, які забезпечують ефективність окремих дій слідчого (дії з організації окремої слідчої дії, організаційно-технічні заходи).

Тобто, організаційні заходи є невід'ємним елементом при провадженні будь-якої із слідчих дій, організаційна характеристика є самостійним елементом у структурі названої дії як самостійного правового явища. І на цій підставі можна вести мову про виділення ще одного елемента -- організаційної характеристики у структурі слідчої дії поряд з кримінально-процесуальною, тактичною і морально-етичною.

Якщо зосередити увагу на стадіях, що відбуваються під час провадження слідчої дії, то потрібно відмітити чотири основні, у межах яких відбувається: підготовка до проведення слідчої дії; проведення слідчої дії; фіксація ходу і результатів слідчої дії; оцінка отриманих результатів.

На стадії підготовки до проведення вказаної дії визначається її мета, доцільні час, місце і умови провадження дії, коло учасників слідчої дії (обов'язкових і необов'язкових), плануються тактичні прийоми, залучаються технічні засоби. Тобто, будується мислена динамічна модель всього ходу запланованої дії.

Проведення слідчої дії полягає у діяльності слідчого для досягнення поставленої мети, що передбачає виявлення та фіксацію, вилучення і дослідження джерел доказової інформації. Вагомість стадії фіксації ходу і результатів названої дії полягає у тому, що неналежне документальне оформлення процесу провадження такої дії та отриманих результатів тягне недопустимість використання одержаної інформації у здійсненні процесу доказування. Оцінка отриманих результатів передбачає перевірку, оцінювання доказової інформації з метою з'ясування її достовірності, належності, допустимості й достатності.

Інститут слідчих дій є динамічною системою, яка піддається постійному розвитку і удосконаленню. Цей розвиток здійснюється не лише в аспекті підвищення ефективності діяльності слідчого у процесі розслідування злочинів шляхом застосування найбільш ефективних тактичних прийомів, належної організаційної діяльності, а й шляхом подальшого розроблення законодавчої регламентації слідчих дій у кримінально-процесуальному законодавстві. З метою найповнішого і глибшого з'ясування сутності інституту слідчих дій його дослідження потрібно проводити з врахуванням історичного становлення цього кримінально-процесуального явища, що має суттєве значення для визначення перспектив і тенденцій розвитку як окремих слідчих дій, так і їх системи.

З цього приводу І.Биховський зазначає, що у процесі розвитку нових слідчих дій спостерігаються певні закономірності. Насамперед, що в рамках встановлених законом вказаних дій використовуються нові прийоми виявлення і використання доказів. При неодноразовому повторенні вони стабілізуються, виробляються найбільш раціональні і ефективні шляхи їх виконання. Цей процес здійснюється у межах кримінально-процесуальних принципів, що є основою застосування даних прийомів. Велику роль при цьому відіграє слідча і судова практика, яка беручи до уваги чи спростовуючи одержані докази, отримані в результаті застосування даного прийому, дає їм всебічну оцінку, готує практичне підґрунтя для нової слідчої дії. Синтез теорії і практики забезпечує наступну законодавчу регламентацію нових прийомів розслідування та їх затвердження у формі самостійних слідчих дій.

Діяльність із розслідування злочинів, зокрема щодо збирання, фіксації, дослідження і використання доказів, піддається постійному впливу науково-технічного прогресу, залучення для досягнення завдань доказування новинок науки і техніки. Тому необхідним є розроблення як законодавчої, теоретичної, так і практичної регламентації застосування науково-технічних засобів під час діяльності із розслідування злочину, зокрема щодо забезпечення органів досудового слідства передовими технічними досягненнями та стосовно удосконалення процесу фіксації провадження слідчої дії. Оскільки дублювання зафіксованої за допомогою технічних засобів інформації протоколом слідчої дії не сприяє економії сил та часу слідчого у процесі розслідування злочину. Розвиток науки і техніки, у свою чергу, породжує нові можливості для вчинення злочинних дій, приховання слідів скоєння злочину, злочинних наслідків та вчинення нових видів злочинів, не передбачених кримінальним законодавством.

Так, під час провадження досудового слідства давно назріла потреба у доповненні переліку існуючих слідчих дій новою -- зняття інформації з каналів зв'язку (ст. 187 КПК України). Оскільки такий захід оперативно-розшукової діяльності як прослуховування телефонних розмов не задовольняв вимоги сьогодення і потреби слідчого у процесі розслідування злочину.

Проведене дослідження має наслідком те, що на основі ґрунтовного аналізу законодавства, наукових праць та практичної діяльності із розслідування злочинів визначено як власне поняття «слідча дія», так і їх перелік, з'ясовані характерні ознаки слідчих дій, що відрізняють їх від інших, які проводяться у процесі розслідування злочинів суб'єктами кримінально-процесуальної діяльності, а також приділена увага визначенню структури слідчої дії як самостійного елемента кримінально-процесуальної діяльності та стадій провадження слідчої дії; визначені напрями для подальшого розвитку та удосконалення інституту вказаних дій.



2. Допит

2.1 Поняття і сутність допиту

У теорії кримінального процесу сутність допиту визначається багато в чому його роллю в процесуальному доведенні, під яким прийнято розуміти здійснювану в процесуальних формах діяльність слідчого, прокурора, суду та особи, що здійснює дізнання, за участю інших суб'єктів кримінального процесу, по збиранню, закріпленню, перевірці й оцінці фактичних даних, необхідних для встановлення істини по кримінальній справі й вирішення завдань кримінального судочинства.

Змістом процесуального доказування є дослідження обставин злочину, що здійснюються в особливій процесуальній формі й полягає в збиранні, перевірці, оцінці, а також використанні доказів для вирішення задач кримінального судочинства по розслідуваній кримінальній справі.

Оскільки процесуальне доведення спрямоване на встановлення істини в кримінальному судочинстві, воно може розглядатися як різновид пізнавальної діяльності.

Пізнання в кримінальному процесі підлегле загальним гносеологічним закономірностям. Разом з тим, поняття процесуального доведення й пізнання не повністю збігаються один з одним, оскільки необхідним елементом процесуального доведення є посвідчення встановлених у процесі кримінального судочинства обставин.

Посвідчувальний характер процесуального доведення визначається тим, що діяльність по збиранню, перевірці й оцінці доказів характеризується відповідними процесуальними строками, може здійснюватися лише спеціально уповноваженими на те суб'єктами, обсяг повноважень яких суворо регламентований процесуальним законом.

Але якби не була істотна специфіка процесуального доведення, воно є нічим іншим, як різновидом пізнавальної діяльності, оскільки його мета полягає у встановленні істини. Процесуальне доведення, як і пізнання в цілому, носить інформаційний характер, спирається на діалектичну теорію відбиття, у силу якої кожен предмет матеріального світу є носієм певної інформації, оперує комплексом логічних прийомів, що включають аналіз, синтез, індукцію, дедукцію, абстрагування, конкретизацію й т.д..

У той же час у процесуальній науці висловлені й іншого роду судження щодо сутності доказування. Так, виходячи з вузького трактування цього поняття деякі представники карно-процесуальної науки намагаються розмежувати пізнання й доведення по тимчасовій ознаці, представивши їх як якісно різні.

Критикуючи неспроможність такого роду концепції, С.А.Шейфер справедливо відзначив, що доказування обґрунтовуюча діяльність розуму, невіддільний елемент пізнання, що проникає в систему практичних операцій по збиранню й перевірці доказів, а отже пізнання не передує обґрунтуванню кінцевого висновку, а включає його в себе.

Процесуальне доведення як вид пізнавальної діяльності досить специфічно й характеризується регламентованою законом процедурою, що передбачає порядок й умови одержання фактичних даних, що мають значення для встановлення істини по кримінальній справі. Доказами в цьому випадку служать не міркування, що мають ціль обґрунтовувати істинність або хибність якого-небудь твердження, а саме фактичні дані, відомості, доказова інформація, відбиті у встановлених законом джерелах, на основі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно-небезпечного діяння, винність особи, що скоїли це діяння й інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Відповідно до карно-процесуального закону (ст.65КПКУ)ці дані встановлюються показаннями свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинувачуваного, висновком експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій, іншими документами.

Важливим у теорії доказів є питання про процесуальну сутність доказу.

Як справедливо стверджував видатний учений-процесуаліст М.С. Строгович, поняття доказу має подвійне значення. Докази-це,по-перше, ті дані про юридично значимі факти, на основі яких встановлюється злочин або його відсутність, винність або невинуватість тієї або іншої особи в скоєнні злочину й інші обставини справи, від яких залежить ступінь винності цієї особи, а по-друге, доказами є ті передбачені законом джерела, з яких слідчий і суд одержують відомості факти, що мають значення для справи, і за допомогою яких ці факти встановлюються.

М.С. Строгович покритикував учених, що намагалися ототожнити поняття доказу й доказового факту, нівелюючи значення джерела доказів. Зокрема, відзначав, що факти, якими доводиться винність особи в скоєнні злочину, як і факти, якими вона спростовується, не даються слідчому й суду в готовому вигляді. Ці факти самі повинні бути доведені, а будь-який факт нічим іншим доводитися не може, крім як доказами, тому показання свідка, висновок експерта - це доказ факту знаходження обвинувачуваного в цей час в цьому місці.

Погляди М.С. Строговича уявляються правильними ще й тому, що людське мислення оперує не самими об'єктивно існуючими явищами й предметами, а образами, відомостями про них, у зв'язку із чим доказ являють собою не самі факти об'єктивної дійсності, що мали місце в минулому, а відомості про ці факти, їхнього відображення, копії, образи.

Одна з найважливіших особливостей розслідування складається в відтворенні обставин злочину з метою встановлення його картини. Події, факти, що підлягають встановленню в процесі попереднього розслідування у всіх випадках ставляться до минулого.

Завдання слідчого в цьому випадку зводяться до реконструкції обставин цих подій з метою встановлення картини злочину. Слідчий повинен проаналізувати досліджувану подію у зворотному напрямку, по різних матеріальних і нематеріальних слідах відновити процес його розвитку, одержати доказову інформацію й зафіксувати отримані фактичні дані у встановленій карно-процесуальним законом формі.

Діяльність слідчого, як підкреслювалося, носить посвідчу вальний характер. Це означає, що слідчий повинен наділити всі свої дії у відповідній, передбаченій законом протокольній формі. Позбавлені цього посвідчу вального початку дії слідчого не можуть мати доказового значення. Такий висновок логічно випливає зі змісту ст.82 КПК, відповідно до якої лише складені в порядку, передбаченому процесуальним законом протоколи слідчих дій, є доказами по кримінальній справі.

Сказане повною мірою відноситься до найпоширенішої слідчої дії - допиту.

Допит -- це процесуальна дія, яка являє собою регламентований кримінально-процесуальними нормами інформаційно-психологічний процес спілкування осіб, котрі беруть в ньому участь, спрямований на отримання інформації про відомі допитуваному факти, що мають значення для встановлення істини по справі.

Допит є найбільш поширеним способом отримання доказів. У той же час допит -- одна з найбільш складних слідчих (судових) дій, його проведення вимагає від слідчого високої загальної та професійної культури, глибокого знання психології людини.

Межі допиту полягають в отриманні повних та об'єктивно відображаючих дійсність показань. Ці показання є джерелом доказів, а фактичні данні, які в них містяться, -- доказами.

Процесуальний порядок допиту регламентується нормами КПК. дотримання яких є обов'язковим (ст.ст. 107, 143-146, 166-171, 201 300, 303, 304, 307, 308, 311). Недотримання процесуальних правил проведення допиту є порушенням закону і тягне за собою недійсність проведеної дії та недопустимість отриманих показань як джерела доказів.

Згідно зі ст.ст. 143, 167 КПК допит можна проводити у місці провадження попереднього слідства або за місцем перебування допитуваного, як правило, у денний час. Допитувані дають показання віч-на-віч зі слідчим, за винятком випадків, прямо передбачених у законі (присутність захисника, педагога, законних представників неповнолітнього та ін.).

Коло тих обставин, які слідчий має намір з'ясувати шляхом допиту, називається предметом допиту. До їх числа належать обставини, пов'язані з самою подією злочину (його способом, місцем вчинення, часом, наслідками та ін.), які встановлюють або спростовують винність у його вчиненні певних осіб та мотиви їх дій. Практично предметом допиту можуть бути будь-які обставини, що мають значення для встановлення істини по справі. Предмет допиту залежить як від процесуального становища допитуваного, так і від того, яку інформацію він може мати у своєму розпорядженні. Слідчий визначає предмет допиту під час підготовки до його проведення. Конкретне своє вираження предмет допиту знаходить у плані допиту, у вигляді переліку обставин, які підлягають з'ясуванню.

Практично при розслідуванні кожної кримінальної справи допит активно використовується як засіб одержання доказів.

Встановлено, що більше чверті бюджету робочого часу слідчі витрачають на процес допитів і лише 4% часу - на проведення інших слідчих дій.

Допит може розглядатися з позицій різних наук.

З позиції кримінального процесу допит-це докладно регламентований законом процес одержання показань. Криміналістика вивчає допит з погляду застосовуваних у процесі його виробництва тактичних прийомів, місця допиту в методиці розслідування з метою формування доказового матеріалу. Судова психологія розглядає допит як процес специфічного спілкування допитуючого з допитуваним, вивчає психологічні явища, пов'язані з процесом даної слідчої дії, а також, що проявляються в процесі допиту закономірності людської психіки.

Допит, як слідча дія, полягає в одержанні органом розслідування у встановленому законом порядку від допитуваного відомостей про відомі йому факти, що мають доказове значення.

Стосовно допиту й інших слідчих дій, як зазначалося, допустимо використати термін"засіб доказування", а оскільки під "засобом" розуміється насамперед "спосіб дії", можна не погодитися з Н.И. Порубовим, що у певній мірі поділяє позицію В.Я.Дорохова, коли відносить показання до одного із засобів доведення. Тим часом, засобом доведення, у цьому випадку, служать допит або інші слідчі дії, спрямовані на одержання показань.

Показання у свою чергу є ніщо інше, як втілені в пам'яті людей у процесі допиту "образи", що представляють собою відображення реальних подій й факти, що містять інформацію про ті"сліди-сигнали", які були породжені злочином уже після закінчення його фізичного існування. У будь-якому разі, показання є результатом допиту, тобто інформація, що має значення для справи, отримана в результаті специфічного спілкування слідчого з допитуваним. На стадії попереднього розслідування показання можуть мати доказове значення лише за умови наявност іфактичних даних, а також їхнього протоколювання відповідно до встановлених законом вимогами. Настадії судового розгляду, у силу принципів усності й безпосередності, показання, у процесуальному змісті, відіграють роль джерела доказів уже в момент їхнього безпосереднього сприйняття судом й іншими учасниками кримінального процесу, у відриві від їх наступного протоколювання. Уявляється, що саме із цієї причини закон як докази розглядає, поряд із протоколами слідчих дій, показання суб'єктів процесу.

Як зазначалося, допит є найпоширенішою слідчою дією. Це не випадково. Пізнавальні можливості даної слідчої дії надзвичайно великі, оскільки допит може вироблятися по будь-яких обставинах предмету доведення. Однак, за зовнішньою простотою цієї слідчої дії варто мати на увазі складність встановлення психологічного контакту з допитуваним, адекватного сприйняття усного мовлення (інформація, що становить показання може бути отримана/ передана/ не тільки у формі усної або письмової мови, але й шляхом використання іншої кодової системи передачі інформації, наприклад, за допомогою знаків глухонімого, креслень, малюнків й ін.), подолання сумлінної омани або неправди, правильності відбиття показань у протоколі.

Ця властивість допиту визначена насамперед тим, що його гносеологічна природа заснована на методі пізнання - розпиті властива й іншим слідчим діям (перевірка показань на місці, очна ставка й ін.), що безумовно їх зближує, обумовлює тісну взаємодію, взаємопроникнення, а також виникаючими в процесі доведення ситуаціями, коли слідчі дії, спрямовані на виявлення, фіксацію, дослідження матеріальних слідів злочину не виконали або неповністю виконали свою роль у встановленні обставин, що мають істотне значення для справи і необхідно конкретизувати, "прив'язати", "озвучити" наявну в розпорядженні наслідку інформацію про властивості, ознаки тих або інших матеріальних об'єктів.

Розгляд допиту як процесуального засобу доведення дозволяє проаналізувати ефективність цієї слідчої дії, особливості тактики його проведення, оцінки результатів допиту з позицій відносності, допустимості й вірогідності, охарактеризувати доказове значення як допиту, так й отриманих уп процесі його проведення показань, показати роль допиту не тільки як засобу збирання й закріплення доказів, але і його значення в перевірці фактичних даних з метою встановлення істини.

Як зазначалося, і показання й протокол допиту є доказами по кримінальній справі, а в судовому засіданні можуть навіть розглядатися одночасно як джерела доказів, однак, неправильним було б розглядати ці поняття як однорідні. Їхнє застосування в теорії доказування повинно носити диференційований характер у силу різного ступеня їхньої значимості й процесуальної природи. Наприклад, не можна сказати про протокол допиту, що він правдивий або помилковий , достовірний або недостовірний. Такі оцінки застосовуються лише до показань, що містяться в протоколі. У той же час, до протоколу допиту, якщо він оформлений неналежним чином, можуть бути пред'явлені вимоги допустимості з погляду отримання передбачених законом процедурних правил допиту. Крім того, фіксація показань у протоколі не є єдиним способом їхнього закріплення. Показання можуть фіксуватися за допомогою звуко-, відео- запису. Причому при наступному оформленні слідчим протоколу, показання в ньому можуть бути відтворені не буквально.

Протокол допиту є джерелом доказів, а показання, як правило, сукупністю відомостей, що містять фактичні дані. Очевидно, що характеристика способів одержання інформації з їхньою наступною класифікацією й класифікація самої інформації (показань) можуть мати істотні відмінності. Крім того, варто мати на увазі, що показання як інформація можуть утримуватися не тільки в протоколах допиту, але й із протоколах інших слідчих дій (очна ставка, упізнання, перевірка показань на місці й ін.).

2.2 Види допиту

У зв'язку із багатогранністю суспільного життя і різноманітністю суб'єктів і обставин, які необхідно досліджувати, допит, як і будь-які багатоаспектні поняття, поділяється на певні види.

Так, залежно від процесуального положення допитуваного розрізняють:

· допит свідка,

· допит потерпілого,

· допит підозрюваного,

· допит обвинувачуваного,

· допит підсудного,

· допит експерта.

Уявляється, однак, що таку класифікацію не можна назвати повною. З погляду правового положення деяких учасників кримінального процесу, було б виправданим виділення як самостійні види допиту:

· допит представника потерпілого,

· допит цивільного позивача,

· допит цивільного відповідача і їхніх представників, як самостійних процесуальних фігур, наділених відповідними правами, відмінними найчастіше від статусу учасників процесу (свідка, потерпілого), у якості яких допитуються зазначені особи.

У теорії кримінального процесу пропонується також виділяти допит фахівця, запротокольовані показання якого, варто розглядати як самостійне джерело доказів і закріпити відповідну нормув КПК.

У зв'язку з цим деякі вчені зазначають про необхідність введення в кримінальний процес інституту знаючого свідка, що охоплює більш широке коло суб'єктів (фахівців, ревізорів, інспекторів і т.д.), допит яких дозволив би значною мірою розвантажити експертні установи від дачі висновків не дослідницького, а довідкового характеру з якої-небудь області спеціальних знань, підвищити оперативність одержання й використання інформації, що має для розслідування злочину. Допити таких осіб дуже важливі при розслідуванні справ про порушення правил техніки безпеки, правил безпеки руху й експлуатації транспорту, екологічних злочинів.

А.Б. Соловйов, Н.А. Селиванов й інші вчені, розглядаючи тактику одержання показань, у ряді випадків відносять очну ставку до різновиду допиту.

Здається, що такий підхід не зовсім виправданий. Хоча в основі тієї й іншої слідчої дії лежить той самий метод розпиту, необхідно все-таки диференціювати зазначені слідчі дії виходячи з тактичних і процесуальних розходжень їхнього проведення.

По черговості проведення справедливо говорити про

· первісний допит

· додатковий допит.

За обсягом розрізняють

· основний допит

· додатковий допит, на якому даються показання про обставини, які не зачіпалися на основному допиті.

За віковими особливостями розрізняють:

· Допит неповнолітнього(малолітнього)

· допит дорослого.

· особи похилого віку

По ознаці участі третіх осіб, наприклад, можна класифікувати тільки допит:

· допит за участю захисника,

· допит за участю експерта,

· допит за участю прокурора й т.д.).

Виходячи із установленої карно-процесуальним законом підслідності кримінальних справ, за цією ознакою можна розрізняти:

· допити проведені слідчими прокуратури

· допити проведені слідчими органів внутрішніх справ

· допити проведені слідчими служби безпеки

· допити проведені слідчими органів податкової міліції.

Крім того, по справах, розслідуваним за правилами здійснення дізнання можливі допити представниками органів, перерахованих у ст.101 КПК:

· міліції

· податкової міліції - у справах про ухилення від сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, а також у справах про приховування валютної виручки

· органи безпеки -- у справах, віднесених законом до їх відання

· начальники органів управління Військової служби правопорядку у ЗСУта їх заступники з питань провадження дізнання - у справах про злочини, вчинені військовослужбовцями ЗСУ та військовозобов'язаними під час проходження ними зборів, працівниками ЗСУ під час виконання ними службових обов'язків або в розташуванні військової частини, а командири (начальники) військових частин, з'єднань, начальники військових установ - у справах про злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями і військовозобов'язаними під час проходження ними зборів, а також у справах про злочини, вчинені працівниками ЗСУ у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків або в розташуванні військової частини, з'єднання, установи чи на військових об'єктах;

· командири кораблів - у справах про злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями, а також у справах про злочини, вчинені працівниками ЗСУ у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків під час походу за межами України;

· митні органи -- в справах про контрабанду

· начальники установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, лікувально-трудових профілакторіїв -- у справах про злочини проти встановленого порядку несення служби, вчинені працівниками цих установ, а також у справах про злочини, вчинені в розташуванні зазначених установ;

· органи державного пожежного нагляду -- у справах про пожежі і порушення протипожежних правил

· органи прикордонної служби -- у справах про порушення державного кордону

· капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні

Показання, у свою чергу, можуть бути:

· правдиві

· помилкові,

· достовірні

· недостовірні,

· обмова

· самообмова.



2.3 Допит як інформаційний процес. Класифікація інформації, що отримується при допиті

Вивчення допиту, з позицій теорії інформації, дозволяє більш повно передати сутність деяких його елементів. З позицій цієї теорії допит вивчався в дисертаційних і монографічних дослідженнях Р.С.Белкина, В.А.Гуняева, Л.М. Карнеевой, Н.А. Селиванова, М.С. Строговича й ін.

Виходячи з положень теорії інформації, допит можна представити як процесуальну форму спілкування, змістом якої є одержання інформації, що має відношення до розслідуваної справи. У результаті спілкування між слідчим, прокурором і судом з одного боку, і свідком, потерпілим, підозрюваним, обвинувачуваним-з іншого, відбувається процес передачі й сприйняття інформації від мовця до слухаючого. Цей процес можна розділити на чотири етапи:

1. витребування інформації від допитуваного;

2. передача інформації допитуваним слідчому;

3. осмислення слідчим прийнятої інформації;

4. фіксація інформації.

Якщо ціль передачі інформації взагалі-збагатити новими знаннями іншу людину, то в слідчого, прокурора й суду ця ціль трохи інша-збудити розумову діяльність допитуваного, перебудувати її, одержати від нього інформацію, надати допомогу в згадуванні й відтворенні забутого.

Інформація у процесі допиту може бути класифікована за видами.

Так, за суб'єктом допиту її можна підрозділити на такі види:

інформація, що виходить від слідчого;

інформація, що виходить від допитуваного;

інформація, що виходить від інших осіб, які беруть участь у допиті.

Кожний з вказаних видів інформації має відносну самостійність та відповідну структуру.

Інформація, що виходить від слідчого, може бути класифікована за різними підставами. Важливе значення має класифікація цього виду інформації за функціональним призначенням. Розподіл інформації за цією підставою дозволяє виділити такі її види:

комунікабельно-забезпечувальну (для встановлення психологічного контакту з);

субстанціональну (спрямовану на з'ясування основних відомостей по справі, що виявляється у постановці питань, які визначаються предметом допиту);

спонукаючу (використовується у разі, якщо допитуваний забув важливі для справи обставини або відмовився від їх викладу);

викриваючу (покликану виявити та викрити неправдиві дані в показаннях);

корегуючу (дозволяє уточнити показання або виявити та усунути викривлення, які є наслідком добросовісної помилки свідка або обвинуваченого).

Інформація, що виходить від допитуваного, може бути класифікована за наступними критеріями: 1) за характером вираження:

· змістовна (відомості, які повідомляються допитуваним у процесі допиту),

· паралінгвістична (жести, рухи тіла, звукові явища, які супроводжують мову людини),

· мімічна (мімічні прояви, безпосередньо не пов'язані з мовою допитуваного),

· конклюдентна (рухи, жести, вказування на що-небудь, з котрих можна зробити висновок про наміри особи або її ставлення до чого-небудь),

· така, що відображає психофізіологічні реакції (тремтіння рук, потовиділення та ін.);

2) за характером виявлення

· така, що вільно викладена

· викладена із спонуканням

3) за характером відображення дійсності

· така, що відповідає дійсності

· така, що не відповідає їй.



3.Процес допиту

3.1 Підготовка до проведення допиту

Перш ніж приступитися до підготовки допиту, слідчий визначає коло осіб, у яких йому необхідно одержати показання, а також черговість їх виклику на допит.

Із числа тих, хто тією чи іншою мірою обізнаний про обставини, що підлягають з'ясуванню, у першу чергу звичайно допитують осіб, не зацікавлених в наданні повної інформації, наприкінці розслідування допитують тих, що мають більше інформації, а тому здатні повно й об'єктивно викласти її слідчому.

Підготовка до допиту може бути поділена на три основних рівня:

пізнавальний;

прогностичний

синтезуючий.

Пізнавальний рівень полягає у:

ь вивченні матеріалів кримінальної справи,

ь ознайомленні з оперативно-розшуковими даними,

ь збиранні відомостей про особу допитуваного,

ь вивченні спеціальних питань.

Інформація, яка буде одержана на цьому рівні, дозволяє прогнозувати різні ситуації допиту, визначати можливість виникнення у допитуваного реакцій на використання того чи іншого тактичного прийому або небажаного психічного стану, обирати найдоцільніші способи встановлення психологічного контакту.

Підготовка до допиту завершується на синтезуючому рівні і охоплює складання плану допиту, а також вирішення питань, пов'язаних з визначенням доцільного місця, часу та режиму його здійснення.

1. Аналіз вихідних даних і визначення предмета допиту.

Якісний допит неможливий без чіткого уявлення про предмет допиту, тобто про коло обставин, які повинні бути з'ясовані в даної особи. Предмет допиту визначається виходячи з обставин, що підлягають доведенню по конкретній справі й передбачуваному ступеню поінформованості в них даної особи. Все це можна встановити в процесі ретельного вивчення матеріалів, зібраних по справі, а при необхідності й оперативно-розшукових даних, наявних в розпорядженні співробітників органів дізнання.

Предмет допиту й питання, які варто поставити допитуваному, - це різні поняття. Перше з них ширше. Наприклад, предметом допиту може бути алібі, заявлене підозрюваним, а питань, які будуть у зв'язку із цим з'ясовуватися, виявиться значно більше.

2. Вивчення особистості допитуваного.

Відомості про людину, з якою має відбутися зустріч на допиті, досить важливі для слідчого. Чим. більше він збере про нього даних і чим краще довідається про допитуваного, тим правильніше він вибере й успішніше використає тактичні прийоми.

Однак обмеженість можливостей, які має слідчий, і майже постійний дефіцит часу змушують вирішувати питання про вивчення особистості допитуваного з урахуванням реальної обстановки.

Найбільше ретельно вивчається особистість підозрюваного (обвинувачуваного), оскільки це важливо й для вирішення загальних завдань судочинства.

У меншому ступені мають потребу у вивченні свідки й потерпілі, тому що ці учасники процесу звичайно менш схильні приховувати істину, а, крім того, закон зобов'язує їх давати правдиві показання й установлює кримінальну відповідальність за відхилення від цього обов'язку.

3. Визначення часу допиту.

Визначаючи час допиту, слідчий виходить насамперед з вимог закону. Так, підозрюваний допитується не пізніше 24 годин після взяття його під варту. Обвинувачуваний повинен бути допитаний відразу ж після пред'явлення обвинувачення. За загальним правилом допит провадиться в денний час, нічний допит допускається лише при певних обставинах, що не терплять зволікання.

За межами прямих правових приписань час допиту встановлює слідчий, з огляду на можливість явки особи на допит, ступінь своєї завантаженості, важливості інформації, яку передбачається одержати в допитуваного.

4. Вибір способу виклику особи на допит.

Особи, що підлягають допиту, можуть викликатися письмової повісткою, що пересилається поштою або через кур'єра.

Виклик може бути переданий телеграмою або телефонограмою.

Підозрюваний (обвинувачуваний), що тримається під вартою, викликається через адміністрацію місця утримання. Слідчий вправі звернутися по допомогу до керівництва підприємства або установи, де працює особа - допитуваний, або використати інші можливості.

Явка на допит по виклику слідчого обов'язкова. Особи, що ухиляються від явки, можуть бути піддані приводу.

5. Вибір місця допиту.

Допит, за загальним правилом, здійснюється на місці здійснення розслідування (робітник кабінет слідчого, працівника органа дізнання). Допит також може бути зроблений за місцем перебування допитуваного, наприклад, у лікувальній установі (з дозволу лікаря) або за місцем проживання малолітнього свідка або потерпілого. У деяких випадках допит провадиться на місці події, обстановка якого допомагає відновити в пам'яті забуте або ускладнює спроби несумлінної особи спотворити дійсні обставини справи.

Вибір місця допиту пов'язаний із забезпеченням умов для проведення цієї слідчої дії (видалення сторонніх осіб, джерел шуму та ін.). Повинні бути підготовлені необхідні канцелярські приналежності, а також технічні кошти фіксації допиту, якщо передбачається їх використання.

6. Запрошення осіб, чия участь у допиті необхідно.

В допиті можуть, а іноді зобов'язані брати участь, як це вимагає закон, і інші (крім слідчого і допитуваного) особи. У їхньому числі:

- перекладач, якщо допитуваний не володіє мовою судочинства, або є німим, глухонімим;

- захисник, допущений до участі в справі;

- педагог або законний представник допитуваного.

За своїм розсудом у допиті може брати участь прокурор, що здійснює нагляд за законністю дій органів дізнання або попередій слідства. Повідомлення всіх цих осіб про час і місце допиту - завдання слідчого.

7. Складання плану допиту.

План сприяє правильній організації допиту, а отже, і підвищенню його результативності.

У найпростішому вигляді він являє собою перелік питань, що підлягають з'ясуванню в допитуваного. При підготовці до допиту осіб, які можуть ухилятися від дачі правдивих показань, особливо підозрюваних і обвинувачуваних, план повинен бути розгорнутим.

У ньому доцільно вказати обставини, що підлягають з'ясуванню (предмет допиту), питання, які варто поставити допитуваному, наявну в справі інформацію із цих обставин і матеріали справи, які при необхідності можуть бути використані при допиті.

При плануванні слідчий прогнозує поведінку обвинуваченого або свідка на допиті, а також можливість виникнення різних ситуацій допиту та їх зміни в ході його проведення. Планування допиту передбачає прогнозування можливих реакцій допитуваного на той чи інший доказ та можливі зміни лінії поведінки слідчого в процесі допиту.

Планування допиту потребує використання можливостей рефлексивного мислення (імітації можливого ходу міркувань іншої особи). За допомогою рефлексивного мислення слідчий прогнозує варіанти відповідей, які може дати допитуваний на поставлені йому запитання, і визначає відповідну тактику. Рефлексивне управління являє собою конкретне запровадження слідчим напрямів прогнозу.

Результати розумової діяльності слідчого при підготовці до допиту знаходять свій концентрований вираз в плані допиту -- усному або письмовому, короткому або розгорнутому. Розгорнутий письмовий план може бути складений за такою схемою:

Складання розгорнутого письмового плану допиту починається з визначення його предмета.

План допиту відбиває зміст тактики: запитання допитуваному та використання інших тактичних прийомів. Підготовка до допиту полягає у визначенні не тільки змісту тактичних прийомів, а й їх послідовності.

У процесі підготовки до допиту слідчому має сенс подумки змоделювати хід майбутньої слідчої дії, виходячи з найбільш імовірної лінії поводження допитуваного, продумати програму власних дій у різних ситуаціях. Це допоможе знайти оптимальні тактичні рішення, підвищить внутрішню готовність слідчого до роботи в умовах можливої протидії з боку допитуваного

Під час підготовки до допиту велике значення має цілеспрямоване вивчення матеріалів справи. Воно дозволяє встановити коло осіб, які підлягають допиту, визначити предмет допиту, сформулювати запитання допитуваному. Вивчення матеріалів справи слід розпочинати з первинних даних, покладених в основу порушення кримінальної справи. У цьому плані цікаву інформацію для проведення допиту можна одержати з пояснень опитуваного, в яких відбивається його позиція, ставлення до того, що трапилося. Такі пояснення нерідко містять дані, що допомагають спрямувати хід допиту, перевірити відомості, одержані від опитуваного.