Тема конституційної реформи в Україні на сучасному етапі розвитку країни вважається недостатньо розвинутою та висвітленою в літературних та наукових джерелах і тому заслуговує поглибленого дослідження.

Актуальність теми. 8 грудня 2004 року, в результаті компромісу між політичними силами, командою президента Ющенка та Віктора Януковича, Верховна Рада України внесла зміни до Основного Закону, перетворивши Україну з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську державу. Набуття чинності Законом „Про внесення змін до Конституції України” та проведення парламентських виборів за пропорційною системою створили передумови для посилення ролі парламенту та уряду у здійсненні публічної влади. Парламент став більш політично структурованим, суттєво зменшилась (у порівнянні з парламентами минулих скликань) кількість міжфракційних переходів, розширились контрольні повноваження Рахункової палати, яка отримала право контролювати не лише використання, але і надходження коштів до Державного бюджету України, Верховна Рада України отримала право призначати на посади та звільняти з посад більшу частину членів уряду, а уряд - призначати на посади та звільняти з посад керівників центральних органів виконавчої влади (крім керівників міністерств).

Треба дослідити складну і актуальну проблему конституційної реформи, знайти причини та передумови прийняття цього документу, з'ясувати його мету, проаналізувати зміст реформи, щоб дійти висновку про доцільність політичної реформи у наш час. Тому об'єктом дослідження будуть насамперед Закон «Про внесення змін до Конституції України», зміни, які сталися в системі влади, та їх політико-правові наслідки.

Ця тема мене зацікавила насамперед своєю актуальністю. Події, що відбуваються зараз в українській політиці і державі, не можуть не хвилювати кожного свідомого громадянина, бо несуть загрозу політичній та економічній стабільності, демократії та самій державності України. Чи є зв'язок між конституційною реформою та сьогоднішньою ситуацією в нашій державі? Відповідь на це питання також є однією з цілей даного дослідження.

Значної уваги питанням конституційної реформи в Україні приділяли такі науковці, як Гальчинський А., Головченко В., Демьохін В.., Журавський Н., Опришко В.Ф., Шаповал В.М., відомі державні діячі Кучма Л.Д., Ющенко В.А., Литвин В., Мороз О., Селіванов А., Тимошенко Ю та ін.

Об'єкт дослідження - сукупність відношень теорії і практики здійснення конституційної реформи в Україні.

Предмет дослідження - законодавство, монографічні та публіцистичні дослідження з питань Конституційної реформи в Україні.

Мета дослідження - дослідити етапи конституційної реформи в Україні та запропонувати шляхи удосконалення конституційного процесу на сучасному етапі розвитку країни.

Завдання дослідження:

- розглянути загальні положення та етапи розвитку конституційної реформи в Україні;

- проаналізувати складові конституційної реформи в Україні;

- запропонувати напрямки удосконалення конституційної реформи в Україні на сучасному етапі розвитку;

- зробити висновки.

Методи дослідження: історичний, аналітичний, описовий, дослідний, теоретичний, прогнозний, спеціально-юридичний, порівняльно-правовий, історико-порівняльний. Основними методологічними підходами, які використовуються у цьому дослідження, є системний та структурно-функціональний підходи.

1. Конституційна реформа в Україні

В історії України формування конституційної держави почалося у ХVІІ-ХVІІІ ст. завдяки козацькому конституціоналізму. На думку українських авторів, державна організація козацтва будувалась на принципах змішаної форми правління, яку ще відстоював римський політичний філософ Полібій: царства (гетьман, кошовий отаман), аристократії (Рада генеральної старшини) і демократії (Січова рада, Генеральна військова рада). Ця форма правління, на нашу думку, мала значення не тільки для конституційної козацької держави, але й для наступних конституційних форм Української державності. Однією з висот конституційної козацької держави була Конституція гетьмана П. Орлика 1710 р., яка проголошувала принципи, близькі до поділу і децентралізації державної влади тощо. Ця конституція була продуктом чіткої європейської орієнтації України і стала вершиною українського козацького конституціоналізму ХVІІ-ХVІІІ ст. Інші козацькі конституції цього історичного періоду мали багато спільного з конституцією П. Орлика.

Другою спробою встановлення конституційної держави в Україні був період Української Народної Республіки (1917-1920 р.р.). Конституція УНР 1918 р. та деякі інші акти цього періоду закріплювали принципи поділу державної влади, верховенства парламенту, демократичної децентралізації влади тощо. На жаль, ідеї конституційної держави не вдалося реалізувати, а радянський конституціоналізм, який прийшов на зміну національному конституціоналізму, заперечував ці ідеї.

Третя спроба запровадження конституційної держави в Україні, яка мала місце у 1990-1996 р.р., виявилась вдалою. За цей період було проведено: демонополізацію політичної влади тоталітарної (комуністичної) партії у державі та суспільстві; розмежування функцій і повноважень органів законодавчої, виконавчої і судової влади; роздержавлення (децентралізація) представницької влади на місцях і запровадження системи місцевого самоврядування; відновлення Кримської автономії [22].

Перетворення України з радянської у конституційну державу в 1990-1996 р.р., позначилося на різних аспектах її політико-правового життя. По-перше, почали проводитись вільні вибори. По-друге, реально запрацювали важливіші механізми парламентаризму. По-третє, у суспільстві почала формуватись конституційна ідеологія, як елемент національної ідеології. По-четверте, суспільство отримало можливість безсторонньо формувати громадську думку і почало здійснювати громадський контроль за додержанням владою конституційних принципів і норм тощо.

Таким чином, конституційна держава в Україні сьогодні - це , насамперед, держава, яка належить народу і є обмеженою конституційними принципами і нормами про поділ влади , народний суверенітет, права громадян тощо. Однак це далеко не ідеальна держава, так як у ній існує велика кількість різноманітних проблем. Наприклад , дві політичні гілки влади і досі “воюють” між собою. І справа тут не в недоліках конституційного розмежування їх функцій і повноважень, а в тому , що неможливо суто юридичними методами, забезпечити дотримання гілками влади конституційних норм і принципів. Тут потрібний контроль за ними з боку громадянського суспільства, яке сьогодні в Україні іще несформоване.

Очевидно, що обмеженість конституційної держави є тимчасовою , так як сама ця держава є перехідною. Прийняття Конституції 1996 році можна вважати початком трансформації конституційної держави в Україні у правову. Але при цьому риси конституційної держави все ще залишаються головними, що дозволяє більш реалістично оцінювати досягнуте, а також - краще бачити шляхи її розбудови як демократичної, соціальної, правової держави [22].

Модернізація конституційних інститутів влади повинна у кінцевому рахунку змінити стосунки між державою і громадянами на користь останніх. На жаль, процес модернізації конституційних інститутів влади йде не так швидко як цього вимагають корінні інтереси народу . Причина - відсутність потужних політичних партій правого і центристського спрямування, здатних заставити працювати конституційний механізм з більшою віддачею.

Але крім політичного механізму реалізації Конституції , необхідно чітко з'ясувати актуальні правові проблеми її реалізації. Дійсна картина конституційно-правового розвитку України набагато складніша і суперечливіша. На превеликий жаль, сьогодні судова влада реально ще не стала гарантом прав громадян. Грубо порушуються принципи демократії різними інституціями , на ґрунті авторитарних методів керівництва зростає вождізм, коли лідери думають не про захист і підтримку народу, а лише про те як їм утриматись при владі. Серйозною є проблема розмежування політичної та юридичної відповідальності за порушення конституції органами влади конституційно-правовий нігілізм різних категорій громадян. Політичні партії і громадські організації, через зосередження політичної влади у руках державної бюрократії, фактично усунуті від реального впливу на конституційну практику [23].

На фоні політичних процесів, що відбуваються в Україні, ідея дотримання і реалізації Конституції може розглядатися як складова частина національної ідеї, без якої жодне суспільство не може подолати внутрішню кризу і стати цивілізованим. Європейського типу Конституція України, на нашу думку, може стати віссю національної ідеї і через її осмислення суспільство знайде чіткий і справедливий шлях до розв'язання своїх економічних, соціальних і духовних проблем.

Для реалізації завдань сучасної стратегії економічного і соціального розвитку потрібні нові люди. Але це не можуть бути просто чиновники. Нові лідери повинні опиратися на потужні політичні партії, а не на так званий адміністративний ресурс, який сковує розвиток українського суспільства. Тому головним завданням всього в Україні є створення системи сильних і незалежних від влади політичних партій та проведення адміністративної реформи, яка має на меті звільнення суспільства від фактичної залежності державної бюрократії [22].

1.2 Загальні положення конституційної реформи

На першому етапі (липень 1996 - кінець 1999) відбулося формування органів державної влади на основі нової Конституції: затвердження кандидатури Прем'єр-міністра Верховною Радою за поданням Президента (липень 1996); формування Конституційного суду (осінь 1996); вибори Верховної Ради та Президента у строки, встановлені перехідними положеннями нової Конституції (березень 1998 та жовтень-листопад 1999 року відповідно).

Незважаючи на те, що в цілому Конституція визначала форму державного правління в Україні як президентсько-парламентську, роль Президента за «неписаною Конституцією» (політично-правовою практикою) стала більш значною. Зокрема, Глава держави відігравав вирішальну і майже виключну роль при визначенні кандидатури Прем'єр-міністра, формуванні уряду, призначенні голів місцевих державних адміністрацій. Становище Президента у цей період посилювали і тимчасові додаткові повноваження, які він отримав відповідно до перехідних положень Конституції на три роки з дня її прийняття, а саме - право самостійного видання указів з економічних питань, не врегульованих законами.

У свою чергу, місцеві державні адміністрації перебрали на себе значну частину функцій та повноважень органів місцевого самоврядування. Таким чином, в Україні протягом перших років функціонування нової Конституції утворилася жорстка вертикаль виконавчої влади на чолі з Президентом. Реальний вплив Верховної Ради, Кабінету Міністрів, органів місцевого самоврядування був значно менший за їхні конституційні повноваження. Практика сприйняття та виконання Конституції, яка склалася у цей період, визначила логіку конституційного процесу в Україні протягом наступних його етапів [1].

Наступним, другим етапом конституційного процесу стала спроба перегляду основних положень Основного Закону, яка відбувалася з грудня 1999 по січень 2001 року з метою посилення впливу Л.Кучми після його обрання на другий термін. Запропонованим проектом конституційних змін передбачалося запровадження двопалатного парламенту, зменшення кількості депутатів з 450 до 300, скасування депутатської недоторканності, надання Президенту додаткових можливостей щодо розпуску Верховної Ради.

Ключовою подією цього етапу став референдум 16 квітня 2000 року. Сам спосіб його проведення (процедура дострокового голосування, маніпулятивний характер питань референдуму) поставив під сумнів його результати, а також і надалі дискредитував Конституцію.

Законопроект щодо змін до Конституції, який був предметом квітневого референдуму, не був підтриманий Верховною Радою. Імплементація результатів референдуму стала предметом складних політичних консультацій та активної суспільної дискусії восени 2000 року. Опозиційні політичні сили активно виступали проти змін до Конституції, пропонованих Л.Кучмою з огляду на порушення, які відбувалися в ході референдуму. Окрім цього, небезпідставними були побоювання, що внесення змін до Основного Закону і надалі послабить парламентаризм в країні. Зрештою, внесення змін до Конституції остаточно унеможливила складна політична ситуація в країні під час «касетного скандалу» [2].

Третій етап новітнього конституційного процесу розпочався після пропозиції Л.Кучми щодо політичної реформи, висловленої 24 серпня 2002 року. Її зміст полягав в обмеженні повноважень Президента та переході до парламентсько-президентської республіки.

Із серпня 2002 року до березень 2003 тривала активна дискусія щодо політичної реформи в середовищі експертів та обговорення необхідності змін до Конституції в мас-медіа. Однак, сам текст законопроекту був розроблений лише у березні 2003 р. Після цього відбулося «всенародне обговорення» проекту змін до Конституції, запропонованих Л.Кучмою, яке мало здебільшого формальний характер [1].

Четвертий, доволі гострий етап конституційної дискусії відбувався в Україні з вересня 2003 по квітень 2004 року. У цей час Конституція стала однією з головних тем політичного життя країни в контексті майбутньої президентської кампанії. Тодішня опозиція на чолі з В.Ющенком розглядала політичну реформу як інструмент збереження влади в країні для владної еліти на чолі з Л.Кучмою. В той же час, ініціаторам політичної реформи вдалося віднайти компроміс у питанні змін до Конституції з КПУ і СПУ, що створило можливості для реалізації проекту політичної реформи у Верховній Раді.

Конституційною комісією на чолі з О.Морозом та С.Гавришем було підготовлено проекти Законів щодо змін до Конституції (реєстр. номери у Верховній Раді IV скликання 4105 та 4180). Після бурхливих дискусій у парламенті з їх тексту було вилучено положення щодо обрання Президента Верховною Радою [3].

3 лютого 2004 р. відбулося попереднє схвалення парламентом (304 голоси «за») проекту Закону №4105. Своєрідною кульмінацією цього етапу стало 8 квітня того ж року. У цей день Верховна Рада відхилила проект Закону № 4105 (294 голоси «за» при необхідних 300).

Однак, ідея змін до Конституції реформи і після цього залишилося актуальною для вітчизняного політикуму. На п'ятому етапі конституційного процесу (вересень - грудень 2004), який можна назвати «етапом компромісу», відбулося повернення до політичної реформи. Остання стала інструментом порозуміння між різними політичними силами під час виборів Президента та Помаранчевої революції.

8 грудня 2004 р. відбулося ухвалення в цілому проекту Закону № 4180 щодо внесення змін до Конституції, в пакеті зі змінами до Закону про вибори Президента України. Одним з найгостріших питань під час розгляду остаточного варіанту змін до Конституції був термін їх введення в дію. В результаті, політична реформа набула чинності з 1 січня 2006 року, а основна її частина, яка стосувалася нової процедури формування уряду, - у травні 2006 року, після демократичних виборів до Верховної Ради V скликання [5].

Таким чином, період з грудня 2004 року по травень 2006 року можна вважати шостим, перехідним етапом у сфері змін до Конституції. У цей час чинними залишалися норми редакції Конституції 1996 року, однак і політики, і суспільство були свідомими того, що правила гри незабаром зміняться. Тому дискусія щодо політичної реформи не припинилася: ряд політиків та високих посадовців висловлювалися на користь її скасування. При цьому застосовувалися аргументи того ж зразка, що і за часів попереднього політичного режиму: «недосконалість Конституції», «невизначеність» її норм, «порушення процедури» при голосуванні 8 грудня 2004 р. та ін.

Нинішній, уже сьомий етап конституційної дискусії в сучасній Україні розпочався із обранням Верховної Ради V cкликання. Було вперше втілено в життя ряд новел Основного закону - створено коаліцію депутатських фракцій та сформовано на її основі уряд, який суттєво посилив свої повноваження.

Однак стало зрозуміло, що ціла низка проблем залишаються до сьогодні чинною Конституцією неврегульованими. Ситуація загострилася після ухвалення у січні 2007 Закону про Кабінет міністрів, яким було суттєво порушено традиційно усталений баланс влади, на користь одного з інститутів влади - Уряду. Ситуацію можна було би врегулювати, якби цей закон приймався та був узгоджений із іншими законодавчими актами - про опозицію та про Президента. В даному ж випадку це означало лише загострення політичної ситуації в країні, що і стало однією з причин оголошення Президентом України позачергових парламентських виборів [2].

Із наведеного вище можна зробити цілий ряд уроків, які повинні в майбутньому стати визначальними для української влади та політиків у сфері застосування та виконання Конституції. Безперечно, чинна редакція Конституції не є досконалою. Однак головні проблеми практики вітчизняного конституціоналізму полягають не у недосконалості правових норм. Справжнім викликом і завданням для нинішньої влади є охорона Конституції та сприяння виконанню її положень всіма суб'єктами державної влади відповідно до букви та духу норм Основного Закону.

Під час конституційного процесу 2002-2005 років, на порядку денному була зміна форми державного правління, перерозподіл повноважень між ключовими інституціями державної влади: Президентом, Верховною Радою, Кабінетом Міністрів. Продовження такої дискусії «з точністю до навпаки» надалі здатне лише підривати довіру як до Конституції, так і до інститутів державної влади та принципів верховенства права в Україні [15].

Отже, можна зробити висновки по першому розділу курсової роботи. На нашу думку, ухваленню конституційних змін повинен передувати референдум щодо майбутнього розподілу повноважень між гілками влади, який би легітимізував майбутні конституційні зміни.

Першочерговим завданням до визначення нової конституційної стратегії є ухвалення змін до Конституції, спрямованих на зміцнення місцевого самоврядування в Україні. Необхідно прийняти ряд законів, спрямованих на врегулювання процедур формування і призначення уряду, меж реалізації владних повноважень Президента, творення відповідальної системи влади. Серед законів, які необхідно ухвалити в першу чергу - нова редакція Законів «Про Кабінет Міністрів України», «Про місцеве самоврядування в Україні» та «Про місцеві державні адміністрації», закони «Про Президента України», «Про центральні органи виконавчої влади», «Про нормативно-правові акти», ряд інших законопроектів.

Лише за дотримання цих умов Конституція України стане справді основним документом життя держави, який визначатиме основи державного ладу та регулюватиме найважливіші суспільні відносини, а не відіграватиме функцію «розмінної монети» у політичних дискусіях.

2. Сутність та складові конституційного реформування в Україні

Все більш суспільне усвідомленим стає розуміння, що без конституційних змін, конституційної реформи, підґрунтям якої обов'язково має бути мораль і право і яка у часі повинна мати поетапний характер, неможливе досягнення узгодженої ефективної, відповідальної діяльності, зокрема, Верховної Ради України, Президента України, Уряду та органів судової влади як складових елементів керуючої підсистеми українського державно-організованого суспільства. А без зазначеної якості цієї діяльності й годі думати про можливість досягнення цілості, сталого динамічного розвитку українського суспільства, його всебічної демократизації, розвитку людини.

Звідси -- конституційна реформа в Україні має бути спрямованою насамперед на зміну тих норм Основного Закону, які суперечать потребам демократичного, правового прогресу суспільства, зокрема тих, що знижують ефективність діяльності органів державної влади [4].

Тобто метою конституційної реформи в Україні має бути забезпечення дієвості практичної реалізації норм Основного Закону в процесі регулювання суспільних відносин з врахуванням їх динаміки, рухливості без знищення демократичного духу як змісту чинної Конституції України, так і основ існуючого державного устрою. Дана реформа вимагає передусім конституційного визначення і закріплення головних принципів і механізмів майбутньої структури та функціонування українського державно упорядкованого суспільства, зокрема, його економічної, політичної, правової тощо систем, органів державної влади, органів місцевого самоврядування з метою всебічної демократизації суспільства як передумови його розвитку, матеріального добробуту і духовного зростання його людей.

Вирішення проблеми досягнення ефективності конституційної реформи в Україні, нерозривно пов'язаної з удосконаленням, зокрема, державної форми правління, вимагає постійного наукового аналізу як безпосередніх конституційно-правових зв'язків української держави з громадянським суспільством, розвиненість яких є передумовою сучасної демократизації, так і відносин побудови і функціонування самої держави. Причому науковий аналіз, як слушно зазначає академік РАН М.Моісєєв, повинен допомогти не стільки побачити окремі деталі, скільки помітити тенденції суспільного, зокрема конституційно-правового, розвитку суспільства, передбачити джерела національної загрози, рекомендувати політикам і людям, які приймають державні рішення, насамперед чого не треба робити (тобто сформулювати «систему табу»), застерегти людей від невиправданих ілюзій. Не менш важливим, наголошує учений, є передбачення можливих підпор, тобто звернення уваги на можливі ресурси людської активності [18]. Результатом зазначеного наукового аналізу має стати не стільки однозначна пропозиція суспільного руху (хоча це іноді і буває необхідним), скільки висловлювання своїх міркувань про можливі припустимі його варіанти.

Однією з актуальних проблем вітчизняної юридичної науки, зокрема, теорії вітчизняного конституційного права і практики конституційно-правового будівництва, є також пошук причин неефективної дії конституційних норм, а також шляхів підвищення цієї ефективності, забезпечення конституційної законності в країні.

Відомо, що через відсутність в Україні чіткої методології і більш-менш розробленої теорії сучасного демократичного суспільство -- і державотворення, що доповнювалося низьким рівнем правової культури суспільства (загальною рисою чого було і залишається нині політичне протистояння різних соціальних сил, що посилюється нерозвиненістю численних в Україні партій, в перші роки її політичної незалежності в суспільстві склалася суперечлива ситуація. З одного боку, наявне безпідставне перебільшення ролі ринкового саморегулювання, приватно-правових засад у становленні вітчизняної економічної системи, майже повне усунення держави від активного формування демократичних засад господарського механізму, суспільства в цілому, а з іншого -- невизначеність щодо суті й змісту ринкової моделі народного господарства України, місця і ролі національного підприємництва в становленні й розвитку нових економічних відносин, а також щодо місця і ролі держави в становленні українського громадянського суспільства тощо. Ця суперечлива ситуація і стала однією з найважливіших причин невизначеності як соціального руху українського суспільства, млявого і багатостраждального для її народу ринкового перетворення національної економіки, так і законодавчого регулювання моделі суспільного ладу і державного устрою України. Звідси суттєвим недоліком усіх реформ, що здійснювалися в незалежній Україні, була їх безсистемність. Саме тому нині необхідними є аналіз деформацій, що були допущені на початковому етапі становлення незалежності України, демократичної трансформації українського суспільства і визначення оптимальних шляхів та засобів усунення їх причин, розроблення, а головне -- реалізація наукових рекомендацій в практиці вітчизняного сус-пільствотворення, зокрема державотворення і правотворення. Сьогодні перед юридичною наукою стоїть нелегке, але вкрай актуальне завдання -- виробити нові юридичні знання на базі переосмислених старих, сформулювати вітчизняну методологічну парадигму і розробити на її основі новітні національні теорії як у сфері державних, так і правових відносин -складові сучасної правової, зокрема конституційної, доктрини України [12], що становили б підґрунтя практичної законодавчої і законозастосовчої діяльності. Щодо конституційної реформи в Україні, то вітчизняна юридична наука, передусім наука конституційного права, має розроблювати пропозиції з метою не лише подолання розбалансованості державної влади, підвищення її відповідальності за зміцнення демократичної, правової, соціальної державності, а сприяння подальшій демократизації українського суспільства в цілому, стабільному піднесенню матеріального добробуту і розвиткові духовності українського народу, його активності і творчості. В майбутньому, як свідчить наш політичний досвід, має якісно зрости не тільки історична роль вітчизняної держави як політичної організації державної влади, її відповідальність за державне управління як один з важливих видів державної діяльності, а й відповідальність самих громадян (народу) як джерела влади, зокрема, за відбір тих, хто має керувати, оскільки саме від поведінки останніх залежить доля пересічних громадян, доля державно упорядкованого суспільства в цілому. Декларування і конституційне закріплення норми, згідно з якою людина, її життя і здоров'я, недоторканність І безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, поставило все суспільство перед необхідністю перегляду світоглядного бачення, зокрема, суспільної правосвідомості щодо взаємної відповідальності народу і державної влади за сталий динамічний розвиток країни, її демократичний рух, за подальший соціальний прогрес. На основі підвищення ролі людини в суспільному житті мають формуватися суспільне мислення і практичні заходи, відмінні від усіх видів монізму, як, зокрема, науковців-дослідників, незалежно від їхньої належності до тієї чи тієї галузі науки, так і державних службовців. І перші, і другі повинні мати не просто «відчуття справедливості», об'єктивно обумовлене природою соціального буття, зокрема, потребами сталого динамічного руху суспільства, де порядок, в тому числі і правовий, виконує свою об'єктивну регулятивну функцію, а й волю її захищати [17].

Взаємна, але не тотожна відповідальність народу і держави є однією з ознак демократії, що має бути закріплена в Конституції України, оскільки чинна Конституція не містить подібних норм. Щодо конституційної відповідальності окремих гілок державної влади, яка має сприяти ефективності функціонування останньої в її цілості, то слід зазначити, що кожна гілка влади має відповідати перш за все за свою власну, життям визначену і конституційне закріплену діяльність. Сутність цього відображена у принципі розподілу влад, що має нині конституційне оформлення у статті 6. Взаємна ж їх відповідальність обумовлена цілістю державної влади, головною соціальною метою її функціонування у суспільстві [21].

При цьому треба недвозначно, самокритично визнати, що реальна вітчизняна практика конституціоналізму випереджує нині розвиток юридичної науки. І це невипадково. Практика реалізації державної влади характеризується більшою рухливістю, ніж будь-які теоретичні обгрунтування і узагальнення. Якщо юридична наука, зокрема теорія права і теорія держави, потребують час на осмислення закономірностей державно-правової дійсності, хоча й мають своєчасно прогнозувати тенденції майбутнього державно-правового розвитку суспільства, практика державного будівництва і управління, що здійснюється реальними конкретними державними службовцями, пов'язана насамперед з реальними нинішніми суспільними (приватними і публічними) потребами та інтересами. Вона обумовлюється цілим комплексом причин, деякі з котрих можуть навіть вважатися на певний конкретний час з точки зору суспільства в цілому несуттєвими. Реальне державно-правове життя не стоїть на місці, що й обумовлює необхідність сучасної конституційної реформи, яка органічно пов'язана з проблемами трансформації, зокрема, політичної системи України, як і інших соціальних систем українського суспільства, які й досі перебувають в історичному перехідному становищі, значною мірою обумовленому минулим авторитарно-тоталітарним політичним режимом країни [22].

Окрім того, що між конституційне закріпленою моделлю державного правління і її реальним функціонуванням дійсно завжди існують певні розбіжності, у вітчизняній юридичній науці ще, на жаль, й донині продовжується вживання окремих, традиційних за змістом і суттю для радянської юриспруденції, юридичних понять і категорій, зокрема, право фактично зводиться до закону, до волі держави, до її владного припису. Незалежно від закріплених у чинній Конституції України демократичних принципів і норм в юридичній теорії І практиці продовжує застосуватися традиційна для радянського історичного періоду «примусова» концепція радянського права і політики, хоча в спеціальній юридичній літературі і стверджується, що нині вітчизняна теорія держави й права перебуває в процесі свого формування.

В суспільстві усвідомлюється необхідність рішучих змін у політичній системі України, в тому числі у системі владних відносин, що не може не позначитися на чинному Основному Законі, але при цьому також усвідомлюється небезпека довільних експериментів з Конституцією України, розуміється доцільність внесення в неї лише тих змін, яких об'єктивно вимагає суспільне життя. Це становить одну з важливих причин, чому положення президентського законопроекту щодо змін Основного Закону України, які зачіпають інтереси, по суті, всіх верств населення, були винесені на всенародне обговорення [21]. На основі зазначеного розуміння нині усвідомлюється необхідність розроблення прогнозованої державної стратегії розвитку українського суспільства, зокрема його політичної системи, удосконалення, якої, по суті, є не внутрішньою проблемою державної влади [12], а проблемою державно-організованого суспільства в цілому, де не тільки держава має відповідати перед людиною за свою діяльність, а й народ, як суб'єкт конституційно-правових відносин, має нести конституційну відповідальність. Ця стратегія, безумовно, потребує конституційного закріплення, але яке має бути обов'язково методологічно й теоретично обґрунтованим [3].

Розроблення можливих варіантів зазначеної стратегії передбачає не тільки оперативне осмислення свого власного досвіду національного державно-конституційного будівництва, включаючи і думки з цього приводу співгромадян, а й всебічне вивчення досвіду світового конституціоналізму з метою узагальнення, відбору і використання в процесі сучасного сус-пільствотворення, зокрема державотворення і правотворення, того, що відповідає потребам розвитку українського суспільства, соціального, в тому числі правового, прогресу [14]. Хоча при цьому, як слушно наголошується в літературі, при всій необхідності вивчати чужій досвід і помилки, не можна піддаватися ілюзіям щодо можливості запозичення конституційно-правових форм або окремих інститутів зарубіжних країн, не адаптованих до реальних, умов незалежної України. Світовий досвід конституціоналізму доводить, що не можна адміністративне, без врахування історичних соціальних реалій переносити і впроваджувати в суспільну, зокрема правову, свідомість демократичні стандарти чужого суспільного життя [25]. Відомо, що жодна цивілізована країна не формує свою державну правову політику на основі запозичених юридичного досвіду, знань, юридичних норм і принципів тощо, ігноруючи при цьому власну правову дійсність. Громадяни країни мають розуміти логіку соціального руху. І для цього найефективніший шлях -- це постійний діалог між народом і владою.

І все ж таки ідея істотного (і, як наголошувалося, обов'язково до президентських виборів 2004 р.) конституційного оновлення вітчизняної політичної системи не просто обговорювалася громадськістю країни, в тому числі науковцями, щоб дійти істини, а була інтенсивно, адміністративно--організованим чином «проговорена» в суспільстві [20]. Безумовно, будь-яке рішення, особливо державне, має спиратися на волю, але остання, особливо якщо це стосується державних рішень, має грунтуватися не лише на почуттях, «здоровому глузді», суб'єктивних переконаннях окремих політиків або державних службовців, а й бути науково всебічно обгрунтованою. Інакше рішення може бути прийняте і навіть реалізоване, але бути не виваженим, а отже -- неефективним у кінцевому підсумку. Але нікому не потрібне рішення заради самого рішення, як нікому не потрібна будь-яка соціальна реформа заради самої реформи. Реформування існуючих суспільних відносин виправдовується лише тоді, коли краще стає жити людям. Не людина має існувати для реформ, а останні для людини. На жаль, необхідно визнати, що сучасний етап конституційної реформи в Україні перетворився на постійні спроби політичного перерозподілу ресурсного потенціалу країни, що є далеким він потреб та інтересів Українського народу.

2.2 „Євроінтеграційна” складова конституційного реформування