Стратегічне планування розвитку соціального капіталу (на прикладі Кам’янець-Подільського району Хмельницької області)

За невиконання завдань, поставлених стратегічним планом розвитку громади, місцеві органи влади, особливо ті, котрих вибирає громада, несуть політичну відповідальність. Тому перебування виборних осіб на державній службі значною мірою залежить від фактичного виконання конкретних завдань стратегічного плану розвитку акцентованого громадою і дозволяє їм, у випадку реалізації, бути обраним повторно.

1.4 Правові аспекти стратегічного планування

Законодавчу базу України щодо розробки стратегії планування складає низка нормативно-правових актів.

Розроблення будь-якої стратегії основане на:

- Положеннях Концепції державної регіональної політики, затвердженої Указом Президента України від 25 травня 2001 року № 341/2001;

- Посланні Президента України до Верховної ради України „Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки”;

- Стратегії економічного і соціального розвитку України „Шляхом Європейської інтеграції” на 2004-2015 роки, схваленої Указом Президента України від 28 квітня 2004 року № 493/2004;

- Державній стратегії регіонального розвитку;

- Регіональних стратегіях розвитку;

- Програмах економічного і соціального розвитку.

Концепція державної регіональної політики визначає основні принципи та пріоритетні шляхи вирішення завдань у діяльності держави щодо регіонального розвитку.

Пріоритетними шляхами вирішення цих завдань є вдосконалення державного регулювання у сфері соціально-економічного розвитку регіонів, відповідних правових, організаційних, економічних та інших механізмів, а також підвищення ролі і відповідальності місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за вирішення покладених на них повноважень та завдань.

У Концепції зазначено, що головною метою державної регіональної політики є створення умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку України та її регіонів, підвищення рівня життя населення, забезпечення додержання гарантованих державою соціальних стандартів для кожного її громадянина незалежно від місця проживання, а також поглиблення процесів ринкової трансформації на основі підвищення ефективності використання потенціалу регіонів, підвищення дієвості управлінських рішень, удосконалення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Державна регіональна політика є складовою частиною національної стратегії соціально-економічного розвитку України і реалізується шляхом здійснення органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування системи заходів для забезпечення ефективного комплексного управління економічним та соціальним розвитком України та її регіонів.

Для поліпшення державного регулювання у сфері реалізації державної регіональної політики передбачається удосконалити державне стратегічне регіональне планування, яке б дозволяло точніше та обґрунтованіше визначати основні довгострокові та поточні пріоритети регіонального розвитку на загальнодержавному, регіональному та місцевому рівнях, враховувати їх під час розроблення відповідних розділів проектів загальнодержавних програм економічного і соціального розвитку України, регіональних та місцевих програм і планів.

У посланні Президента України до Верховної ради України визначено стратегічні пріоритетні напрямки розвитку України на 2002-2011 роки.

Такими напрямками є :

- створення передумов для набуття Україною повноправного членства в Європейському Союзі;

- забезпечення сталого економічного зростання;

- утвердження інноваційної моделі розвитку;

- соціальна переорієнтація економічної політики, що передбачає:

- цілеспрямоване забезпечення надійних передумов реалізації прав та свобод громадян у всіх їх виявах;

- утвердження середнього класу - основи політичної стабільності та демократизації суспільства;

- подолання бідності.

У Посланні зазначено, що основним імперативом сучасного цивілізаційного прогресу є всебічний розвиток людського потенціалу. Це головна складова національного багатства і рушійна сила суспільного поступу, визначальний критерій оцінки його рівня. Інвестиції в людський капітал - найефективніші. Саме цим зумовлюється нова якість економічного зростання в розвинених країнах.

„Базова передумова розвитку і примноження людського капіталу в Україні полягає в розробленні та реалізації широкомасштабної довгострокової стратегії модернізації всієї системи освіти, наближення її якості до стандартів ЄС, потреб внутрішнього розвитку держави та суспільства, ринкової економіки. У цій визначальній сфері сучасного цивілізаційного прогресу наші позиції досить вагомі, і їх потрібно зберегти та зміцнити. Потрібно сформувати таке середовище, у якому позиції кожної людини, її суспільний статус визначалися б передусім рівнем освіченості, набутими знаннями і вмінням застосовувати їх на практиці”.

„Життєво важливою справою є забезпечення випереджаючого розвитку соціальних інститутів (освіти, медицини, культури) та відповідного зростання соціальних інвестицій, безпосередньо спрямованих на розвиток людини”[26].

У Посланні визначено, що метою державної регіональної політики як складової стратегії економічного та соціального розвитку України є створення умов для динамічного, збалансованого розвитку територій, усунення основних регіональних диспропорцій.

Державна регіональна політика має забезпечити:

- підвищення ролі регіонів у зовнішньоекономічному співробітництві, їх активне входження до міжнародних організацій та формувань, активізацію міжрегіонального та транскордонного співробітництва;

- удосконалення системи державного стратегічного програмування регіонального розвитку, обґрунтування стратегії розвитку окремих регіонів;

- децентралізацію влади, розмежування функцій та повноважень центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з розширенням повноважень місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування;

- формування інфраструктури підтримки регіонального розвитку через створення спеціальних інститутів, зокрема агентств регіонального розвитку, які б стали провідниками ефективної державної регіональної політики та власної політики розвитку окремих регіонів;

- підвищення ролі регіонів у реалізації екологічної політики держави;

- адаптацію національного законодавства з питань регіональної політики до норм і стандартів Євросоюзу.

Державна регіональна політика має здійснюватися в тісному взаємозв'язку з адміністративною реформою та реформуванням адміністративно-територіального устрою.

Основними напрямами реформи адміністративно-територіального устрою є удосконалення мережі сільських, селищних і міських рад та впорядкування системи населених пунктів, визначення їхніх меж, розроблення і впровадження генеральної схеми планування територій, укрупнення сільських територіальних громад, створення системи економічно та фінансово-самодостатніх громад, запровадження стандартів Європейського союзу щодо адміністративно-територіального устрою, удосконалення організації місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, створення правових основ адміністративно-територіального устрою України як суверенної держави [26].

Державна (національна) стратегія регіонального розвитку визначає стратегічні державні пріоритети, зміст та засоби реалізації Концепції державної регіональної політики. Вона розробляється на довгостроковий період з урахуванням Генеральної схеми планування території України. Головним завданням стратегії регіонального розвитку є створення умов сталого розвитку регіонів.

Регіональні стратегії розвитку визначають цілі, завдання, пріоритети, напрямки економічного і соціального розвитку регіонів на середньостроковий період (4-6 років). В регіональній стратегії розвитку з урахуванням загальнодержавних пріоритетів, оцінки конкурентних переваг, обмежень і проблем розвитку кожного регіону, обґрунтовується перелік першочергових завдань регіонального розвитку.

Проекти регіональних стратегій розвитку розробляються обласними державними адміністраціями з урахуванням регіональних схем планування територій та затверджуються обласними радами. При розробці регіональних стратегій розвитку враховуються документи Конвенції Організації Об'єднаних Націй з питань навколишнього середовища і розвитку Ріо-92 „Порядок денний ХХІ ст.” та інші міжнародні нормативні акти.

Програми економічного і соціального розвитку є засобом реалізації державної та регіональної стратегій. Розробляється два типи цих програм: середньострокові та щорічні.

Розділ 2. Соціальний капітал - основний продукт громадянського суспільства

2.1 Поняття та ознаки громадянського суспільства

Уперше поняття „громадянське суспільство” згадано в ХVІ ст. у коментарях до „Політики” Аристотеля. Його зміст поступово почали розкривати у своїх працях Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк, останній навіть декларував першість громадянського суспільства над державою.

Ш. Монтеск'є стверджував, що громадянське суспільство стає важливою гарантією від диктатури й сваволі. У Ж.-Ж. Руссо таке суспільство перетворюється у державу за допомогою суспільного договору.

Більш чітко провів розмежування між державою і громадянським суспільством видний представник німецької освіти XVIII ст. В. Фон Гумбольт. Він прийшов до висновку, що сама державна діяльність повинна бути направлена на задоволення інтересів і потреб людини. Незважаючи на те, що ця думка не одержала в нього розгорнутого обґрунтування, сам факт постановки подібної проблеми є надзвичайно важливим в історії вивчення громадянського суспільства.

Гегель започаткував спробу філософського осмислення розходження між громадянським суспільством і державою. Сфера дії держави, за Гегелем, - загальні інтереси, а громадянського суспільства - сфера приватних інтересів.

Проблема співвідношення громадянського суспільства і держави досить широко розглядалася К. Марксом у працях, що відносяться до другої половини XIX ст. Маркс прийшов до чіткого усвідомлення того, що в дослідженні держави необхідно опиратися на аналіз громадянського суспільства. Не держава породжує суспільство, а навпаки, „у дійсності родина і громадянське суспільство складають передумови держави, саме вони є справді діяльними” [22, с. 224].

Дослідженню надбудовних явищ громадянського суспільства приділяв велику увагу А. Грамші. Аналізуючи механізм панування буржуазії в першій половині XX ст., він виділив три його складові частини, три „суспільства”, які випливаючи з його термінології, можна виділити в: економічне (економічна основа панування буржуазії - її володіння засобами виробництва і розподілу), політичне і громадянське.

Сукупність тих частин надбудови, що здійснюють функцію примусу і прямого панування (військового, поліцейського, правового), складає „політичне суспільство”.

Французький політолог Домінік Кола пише, що, починаючи з 70-х рр. нашого сторіччя, жоден термін не користувався більшою популярністю, ніж „громадянське суспільство”: „перекочовуючи з наукових публікацій до газетних сторінок, він і тепер залишається предметом нескінченних дискусій”.

У сучасній літературі поняття „громадянське суспільство” трактується неоднозначно. І все-таки найчастіше його зміст включає всю сукупність неполітичних відносин у суспільстві, тобто економічних, соціальних, у тому числі й національних, духовно-моральних, релігійних, що складають життєву основу політичної системи, держави.

У дуже звуженому обсязі визначає розглянуте поняття А. Мігранян: „Громадянське суспільство - це сфера спонтанного самопрояву вільних індивідів і добровільно сформованих асоціацій та організацій громадян, що обгороджена необхідними законами від прямого втручання і довільної регламентації діяльності цих громадян з боку органів державної влади” [23, с. 446].

Громадянське суспільство - це система позадержавних суспільних відносин і інститутів, що дає можливість людині реалізувати його громадянські права і різноманітні потреби, інтереси і цінності членів суспільства.

Громадянське суспільство не являє собою ізольований від держави соціальний простір, що протистоїть йому в будь-яких формах. Навпаки, громадянське суспільство і держава з'єднані одно з одним, оскільки держава, здійснюючи управлінсько-посередницькі функції в суспільному житті, не може бути ізольованою при здійсненні цих функцій відносно громадянських цінностей та інститутів, бо останні через систему горизонтальних зв'язків ніби охоплюють усі суспільні відносини. Крім того, ряд суспільних елементів і інститутів займає маргінальне становище, частково переплітається з державними структурами, а частково -- з громадянським суспільством. Прикладом такого становища може бути сучасна Україна як держава, в якій керівною, у даний момент, є політична партія, яка вийшла з надр громадянського суспільства, але в той же час і тісно пов'язана у своїй діяльності з державним апаратом. Разом держава і громадянське суспільство ніби всередині єдиного „глобального людського суспільства” в найширшому розумінні цього слова.

Таким чином, держава і громадянське суспільство нерозривно зв'язані одне з одним, складають дві частини єдиного суспільного організму. В ідеалі розвинуте громадянське суспільство створює умови для вільних, демократичних міжособистісних відносин, для задоволення різноманітних інтересів і потреб суспільних індивідів. Ступінь незалежності інститутів громадянського суспільства (різних об'єднань, асоціацій, партій, рухів, засобів масової інформації, родини, церкви) від держави, демократичності суспільно-політичної системи впливає на характер і розподіл влади в суспільстві. У такому суспільстві влада не може бути сконцентрована в одних руках, а розмежовується на поліцентричній основі.

Визначення суті громадянського суспільства має важливе значення. Адже громадянське суспільство - це таке суспільство, де інтереси людини мають пріоритетне значення, бо людині за своєю природою притаманне прагнення жити в суспільстві людей, у якому вона прагне задовільнити, насамперед, свої приватні інтереси. В той же час, звичайно, інститути громадянського суспільства покликані не тільки забезпечити певний баланс між соціальними та політичними силами, але й за допомогою правових норм - регулювати відповідні відносини.

Таким чином, громадянське суспільство - це не якісь ізольовані індивіди, а комплекс соціальних відносин, система суспільних інтересів (економічних, соціально-політичних, релігійних, духовних, сімейних, культурних та інших), яка виражає різнорідні цінності, інтереси і потреби членів суспільства. Це сфера самовиявлення вільних громадян і добровільно сформованих асоціацій та організацій, обмежених відповідними законами від безпосереднього втручання, довільної регламентації діяльності цих громадян і організацій з боку державної влади. Такий підхід до аналізу громадянського суспільства дає змогу зробити висновок про те, що воно має відображати громадянські відносини, взаємозв'язок усіх сфер суспільного життя людини. В той же час громадянське суспільство - це не будь-яке суспільство, а сукупний індивід, який виступає через систему різних асоціацій, об'єднань своєрідним регулятором свободи людини. Іншими словами, громадянське суспільство - це сфера соціальної взаємодії, що складається зі сфери особистого, різноманітних об'єднань, суспільних рухів і публічної комунікації. Основою громадянського суспільства є поділ і різноманітність, механізм стримування та урівноваження:

- політичні інституції відокремлені від культурних і позбавлені можливості отримувати економічний зиск;

- чиновники не мають змоги зловживати своїм службовим становищем;

- держава не контролює культурне, релігійне та наукове життя;

- високий соціальний статус не може бути запорукою авторитету в культурній або політичній сфері.

Завдяки пресі, законодавчій ініціативі та іншим факторам вільне суспільство одержує можливість контролювати та стримувати державну владу.

Існування громадянського суспільства, його формування неможливі без появи нових суспільних індивідів - громадян, що мають рівні громадянські права і відповідно громадянські якості. Людина тільки тоді стає громадянином, коли володіє високими моральними ідеалами, передовим світоглядом, заснованим на демократичному сполученні почуття власного достоїнства, незалежності, індивідуальності з повагою прав і свобод інших громадян, неухильним дотриманням законів і правил загальнолюдського гуртожитку. Такий новий тип особистості знаходиться в інших взаєминах із суспільними об'єднаннями й інститутами. У досить розвинутому громадянському суспільстві нові суспільні індивіди не тільки не розчиняються в колективах, мають власну індивідуальність, але і мають більш високу духовність, будують свої взаємини на чисто громадянській основі. Досягнення такого стану речей можливо тільки при кардинальній зміні психології і світогляду людей, трансформації їх економічного і соціального статусу.

„Громадянське суспільство функціонує, ґрунтуючись на ряді принципів. У тому числі:

- рівність прав і свобод усіх людей у політичній сфері;

- гарантований юридичний захист прав і свобод громадян на основі законів, що мають юридичну силу у всьому світовому співтоваристві;

- економічна незалежність індивідів, заснована на праві кожного мати власність чи одержувати справедливу винагороду за чесну працю;

- гарантована законом можливість громадян поєднуватися в незалежні від держави партії і суспільні об'єднання за інтересами і професійними ознаками;

- свобода громадян у створенні партій і громадянських рухів;

- створення необхідних матеріальних і інших умов для розвитку науки, культури, виховання громадян, які формують їх як вільних, культурних, морально чистих і соціально активних, відповідальних перед законом членів суспільства;

- свобода створення та діяльності засобів масової інформації поза рамками державної цензури, обмежена тільки законом;

- існування механізму, що стабілізує відношення між державою і громадянським суспільством (механізм консенсусу), і забезпечення безпеки функціонування останнього з боку державних органів.

Цей механізм, формальний чи неформальний, включає законодавчі акти, демократичні вибори народних представників у різні органи влади, інститути самоврядування” [20, с. 93].

Громадянське суспільство на сучасному рівні людської цивілізації - це суспільство з розвинутими економічними, культурними, правовими, політичними відносинами між індивідами, групами і співтовариствами, не опосередкованими державою.

Зміцнення громадянського суспільства на сьогодні передбачає:

- фінансування незалежних мас-медіа;

- встановлення контактів не лише з урядом, але й з опозиційними силами;

- надання допомоги задля зміцнення ключових інститутів громадянського суспільства, органів судочинства та охорони правопорядку;

- створення і розвиток благодійницьких та добровільних організацій, за допомогою яких населення менше сподівалося б на допомогу держави і більше покладалося на власні сили;

- розширення каналів обміну технічної та гуманітарної допомоги, обміну в галузі освіти та культури [30].

Суть концепції громадянського суспільства полягає у створенні умов для успішного функціонування недержавних суспільних інститутів та неполітичних відносин, вільного розвитку асоціативного життя, масових рухів, децентралізації, розвитку самоуправління, суспільного консенсусу, плюралізму й поліцентризму влади, свободи вибору громадян [42, с. 17].

2.2 Розвиток громадянського суспільства в Україні, проблеми та перспективи

Зародження та розвиток громадянського суспільства відбувається протягом тривалого періоду еволюції сучасної цивілізації. Цей процес має багато закономірностей, спільних для багатьох країн. Але кожна держава, розвиваючи громадянське суспільство, вносила щось особливе, характерне саме для неї.

Досить специфічний досвід його побудови мала Україна. Адже феодальний устрій тривалий час носив потворні форми кріпосництва, що межувало з рабством. Це зумовило і характерний розвиток суспільства, наклало певний відбиток на взаємовідносини між верствами населення, на їх психологію. За таких умов основою соціально-економічного ладу стає сільська община, яка, з одного боку, сприяла єднанню і взаємодопомозі селян, з іншого - культивувала дух покори [2, с. 16].

Протягом всього періоду суспільного розвитку все частіше інтереси колективу домінували над інтересами особи. В таких умовах усвідомлення себе як громадянина, як повноправної особистості не могло відбутися. Вся історія ідеї громадянського суспільства - це історія перетворення самої колективності, організованої за законами спільного життя, в розвиток людини, що вийшла із природного стану необмеженої свободи в громадянина цього суспільства.

Власне, кожна держава має бути зацікавлена в створенні, всебічному розширенні і поглибленні громадянського суспільства, якщо воно прагне до задоволення потреб громадян, до своєї адаптації в загальнолюдський цивілізований процес. Для держави стає життєво необхідним розвиток всіх елементів громадянського суспільства. Чи відповідає таке суспільство досягнутому рівню світової цивілізації має засвідчити рівень задоволення інтересів і потреб громадян на основі дії прийнятих державою законів.

У сучасних умовах одним з основних елементів громадянського суспільства виступає фактор соціальної відповідальності в усіх сферах суспільного життя (економічній, політичній, соціальній, екологічній, національній), на всіх рівнях суспільних організацій (соціальної групи, суспільної організації, держави, світового співтовариства), пов'язаних з висуненням на перший план загальнолюдських цінностей. Адже соціальна орієнтація може утверджуватися в якості принципу суспільних відносин лише тоді, коли задоволені всі необхідні потреби і створюються умови для реалізації системи історично обумовлених інтересів членів суспільства [14].

Важливе місце в цьому процесі належить державі. Вона повинна стати арбітром у вирішенні конфліктних питань. Це пояснюється насамперед тим, що на сьогоднішній день держава має в своїх руках переважне право застосування примусу, різного роду санкцій, виступаючи власником матеріальних благ, вона може, якщо побажає, спрямовувати свої зусилля на покращення соціально-економічного становища людини, задовольняти інтереси та потреби певних соціальних груп (працівники бюджетних організацій, базових галузей промисловості, студентів, пенсіонерів і т. і.). Та, на жаль, переформована державна машина не завжди готова взяти на себе таке завдання. Має спрацювати механізм взаємодії громадянського суспільства і держави, який знаходить свій прояв у взаємодії через партії, вибори, представницькі органи влади.

Справді, специфіка сучасної ситуації в Україні зводиться до того, що відбувається двоєдиний процес формування і громадянського суспільства, і правової держави, де громадянські права людини підпорядковуються нормам міжнародного права. А це означає, що:

- має місце виключення будь-якої дискримінації за національно-етнічними, політичними, релігійними, статево-віковими ознаками;

- має місце надійний законодавчий захист особистості і гідності громадянина, недоторканість його житла і майна, свобода вибору проживання, виїзду або в'їзду в країну, таємниця листування і телефонних розмов, свобода слова, преси, інформації;

- людині дано право вільно виявляти свій світогляд та духовні інтереси;

- має місце всебічний захист громадянських прав з боку судових органів та громадських організацій [13].

Специфіка законодавчої діяльності нашого суспільства на нинішньому етапі полягає в тому, що:

- вона носить базисний характер, оскільки створюються якісно нові суспільні відносини, нові парадигми суспільного життя;

- цей процес здійснюється в умовах, коли життя здебільшого спирається на старі структури і в ньому немає об'єктивно нових, спроможних реалізувати вимоги закону;

- ця діяльність виходить з принципу повної її суверенності, коли законодавчий процес може бути незалежним від реального стану даного суспільства [5, с. 124].

В нашій державі ще існують суперечності між законом і дійсністю, що веде до примноження конфліктів в суспільстві. Вихід із такого становища - у форсуванні реалістичного характеру законодавства, спроможного враховувати конкретні ситуації, необхідні для формування громадянського суспільства.

На сучасному етапі розвитку прийнято говорити про новий суспільний устрій, процес становлення якого відбувається в багатьох країнах, як про суспільство змішаного типу, що проходить різні етапи на шляху до суспільства соціальної злагоди.

Результатом і внутрішнім джерелом розвитку систем нового типу є соціальна орієнтація на реалізацію потенціалу людської особистості, забезпечення вигідних умов життєдіяльності.

Соціально-економічна політика, що проводиться нині в Україні, на жаль поки що, не забезпечує стабільних умов для реалізації можливостей переходу до суспільства такого типу.

Та все ж не варто говорити так категорично, адже певні умови для побудови суспільства соціальної злагоди у нас створюються. Це насамперед реформування відносин власності, створення системи політичної демократії. Обидва завдання нерозривно пов'язані між собою, але зміни в економічній і політичній сферах часто мають різну спрямованість.

Становлення громадянського суспільства суверенної національно-демократичної держави Україна - імператив історії. Досвід розвитку цивілізованих країн засвідчує, що формування громадянського суспільства шляхом світової цивілізації - тривалий і дуже складний процес. Справжнє громадянське суспільство може існувати лише в державі з ефективною та конкурентоспроможною, соціально-орієнтованою економікою. Адже саме рівень ефективності національної економіки визначить місце України у світовому співтоваристві. Підбиваючи підсумок, можна сказати, що сьогодні основними шляхами побудови громадянського суспільства в Україні є:

- розширення масової бази влади, підвищення політичної культури населення, створення нових можливостей участі громадян в управлінні державними і суспільними справами;

- активізація процесу роздержавлення усіх сфер суспільного життя, формування справжніх інститутів громадянського суспільства як ринкового, так і неринкового характеру (благодійні фонди, споживчі товариства, клуби за інтересами, товариства, асоціації тощо), розвиток різних форм громадського самоврядування і самодіяльності (соціальної бази громадянського суспільства);

- постійне удосконалення контрольних механізмів, тобто механізмів зворотнього зв'язку від суспільства до держави;

- максимальне розширення сфери судового захисту прав і свобод людини, формування поваги до права і до закону;

- виховання нормального природного патріотизму - національного і державного - на основі поваги до національної історико-культурної спадщини;

- зміцнення свободи інформації і гласності, відкритості суспільства на основі щонайширших зв'язків із зарубіжним світом;

- піднесення рівня суспільної свідомості, подолання явищ соціальної пасивності, оскільки справа не тільки в наявності демократичних установ і процедур та інформованості населення, але й в умінні жити в умовах демократії, користуватися її благами, в готовності до постійного удосконалення політичної системи у відповідності зі зміною конкретно-історичних умов [2].

Враховуючи особливості перехідного часу, в якому знаходиться Україна, має бути проведена в життя така концепція співвідношення особи, суспільства і держави, яка дозволила б не тільки змінити сьогоднішній менталітет людини, але й сприяти формуванню вільної особи з високою політичною, економічною і правовою культурою, яка усвідомлює свою цінність і гідність. Ця концепція передбачає, що епіцентром громадянського суспільства є людина, її права, свободи й інтереси, що всі інститути громадянського суспільства і держави утворюються оскільки є необхідність створити умови для нормальної життєдіяльності людини, захисту її прав і свобод. При цьому державні інститути мають нести подвійний тягар, забезпечуючи через закони, по-перше, рівні для всіх людей умови і можливості, по-друге, нормальне функціонування громадянського суспільства в цілому. Отже, на конституційному рівні має бути закладена якісно нова модель правової організації життя людини і суспільства, відповідно до якої весь державний і суспільний механізм спрямовується на здійснення, захист прав і свобод людини. Всі політичні, економічні, соціальні і культурні права людини мають знайти своє відображення у відповідних інститутах громадянського суспільства, таких, як власність, свобода підприємництва, екологічна безпека, сім'я, освіта, наука і культура, громадські об'єднання, свобода інформації та інших. Ці інститути повинні стати надійним матеріальним фундаментом прав і свобод людини.

Таким чином, історичний розвиток України має багато ознак модернізації, здійснюється поряд із розвинутими країнами. В Україні відбувається процес приведення всіх суспільних інститутів та процесів у відповідність до норм розвинутої цивілізації, що знаходить свій прояв у формуванні засад правової держави та громадянського суспільства.

Від темпів і напрямків розвитку громадянського суспільства залежатиме можливість нової інтеграції, передумовою якої є близькість процесів і ступінь зрілості національних громадянських суспільств.

2.3 Громадянське суспільство і розвиток соціального капіталу

З точки зору громадянського суспільства, політична свобода спирається на широке використання громадянами своїх соціальних і громадянських прав і свобод та на існування в країні міцних демократичних цінностей і впевненості в своїх силах. Перелічені цінності є міцними в тому випадку, коли люди можуть робити вільний вибір і добровільно брати на себе відповідальність на основі своїх соціальних та громадянських пріоритетів.

Демократія досягає розквіту в тих країнах, де закон ефективно захищає право громадян вступати в асоціації в ім'я загальних громадянських цілей і формувати групи, що відображають їх спільну думку, цінності, інтереси.

Можна привести наступні приклади подібних груп:

- незалежні профспілки;

- релігійні організації;

- правозахисні організації;

- групи захисників оточуючого середовища;

- групи, що виступають за надання соціальної підтримки потребуючим категоріям населення;

- незалежні видавництва;

- недержавні та приватні школи;

- професійні асоціації тощо.

У вільній країні кожна людина може бути одночасно членом декількох подібних організацій.

Вже на початку сучасного етапу розвитку демократії очевидною була необхідність подібних інститутів та асоціацій, Алексис де Токвіль писав про Сполучені Штати 1830-х років:

„Основою розвинутого громадянського суспільства є сітка сформованих на вільній і добровільній основі організацій, які суттєво відрізняються від формальних державних інститутів. Громадянське суспільство є сферою суспільних відносин, які створюються і реалізуються окремими індивідами в ім'я громадянських цілей. Для нього характерна „соціальна взаємодія, що знаходиться поза сферою впливу держави чи економіки” [36].

Як відзначали ранні теоретики демократії, громадянське суспільство є гарантом від всіх видів державного деспотизму: від тиранії монархів до тиранії більшості. В сучасних умовах в країнах, де відсутнє подібне громадянське суспільство, існує вірогідність встановлення диктатури.

Деякі теоретики демократії вважають, що сітка асоціацій і організацій, що складають основу громадянського суспільства, має таке ж значення для демократії, як вкладання капіталу в економіку. Роберт Патнем стверджує, що „громадянське суспільство характеризується активною і зорієнтованою на суспільні цілі позицією громадян, егалітарними політичними відносинами і заснованими на довір'ї співробітництві суспільними відносинами”. Патнем називає все це „соціальним капіталом” [25].

Компонентами соціального капіталу є:

- мережа горизонтальних зв'язків між рівними й вільними індивідами,

- норми взаємності та довіра,

- навички колективних дій,

- відчуття причетності до суспільних справ, обов'язку та відповідальності перед іншими людьми, тобто громадянськість у її неполітичних проявах.

Соціальний капітал є ознакою зрілості й ефективності громадянського суспільства, а також тим його основним продуктом, що забезпечує вплив громадянського суспільства на інші сфери суспільного життя, у тому числі (а можливо й насамперед) - на політику.

Громадяни, набуваючи соціальний капітал за рахунок участі в організаціях громадянського суспільства, в подальшому можуть використовувати його для зміцнення демократичних принципів в управлінні державою... [17].

Дослідження, проведені Патнемом в Італії показали, що життєздатна сітка місцевих добровільних організацій створює соціальний капітал - громадянські цінності, навички, знання, - необхідний для консолідації демократії. „Люди, зацікавлені в демократії (її консолідації і ефективності) , повинні в першу чергу сприяти формуванню громадянського суспільства. Ми підтримуємо тих, ( хто виступає) за трансформацію місцевих структур і реформи на місцевому рівні ( з метою створення соціального капіталу, а не за виключно загальнодержавні ініціативи, оскільки тільки так можна досягти ефективного функціонування демократії” - писав він.

Основним осередком формування соціального капіталу, за Патнемом, є цивільна громада (або громадянська спільнота), якій притаманні політично-правова рівність і домінування горизонтальних зв'язків; громадська залученість і громадська доброчесність, що означає інтерес до суспільних справ і посвяту громадській справі; налаштованість на взаємність і співпрацю; солідарність, довіра, толерантність.

„Одним з основних досягнень формування соціального капіталу у будь-якій країні, є висока ступінь довір'я громадян один одному. Люди можуть співпрацювати більш ефективно в ім'я досягнення спільної мети і реалізації загальних інтересів, якщо вони довіряють один одному. І, навпаки, відчужені, розрізнені і цинічно налаштовані люди мають більше шансів опинитися за межами громадянського суспільства” [24].

Соціальний капітал необхідний для успіху кожної країни в сфері формування нового глобального економічного і політичного устрою. Відомий футуролог Френсіс Фукуяма говорив про те, що „здорова капіталістична економіка опирається в першу чергу на достатньо високий рівень соціального капіталу громадянського суспільства, що сприяє підвищенню самоорганізації в бізнесі, корпораціях і подібних структурах.. Саме тенденція до самоорганізації також життєво необхідна для ефективної діяльності демократичних політичних інститутів”.

П. Бурдьє визначав соціальний капітал як „ресурси, засновані на родинних відносинах і відносинах в соціальній групі, що організована за принципом членства”. Але найбільшу популярність термін „соціальний капітал” одержав в розширеному трактуванні Джеймса Коулмена, відповідно до якого соціальний капітал - це потенціал взаємної довіри і взаємодопомоги, що цілеспрямовано сформований у міжособистих відносинах: зобов'язання і очікування, інформаційні канали і соціальні норми [39].

В Україні впровадження категорії „соціальний капітал” у науковий обіг тільки започатковується. Вперше питання про евристичну цінність цієї категорії розглянула професор Антоніна Колодій, яка на науковій конференції „Громадянське суспільство і соціальні перетворення в Україні” виступила з доповіддю „Соціальний капітал: зміст та евристична цінність концепції” [16].

Економічну сутність соціального капіталу проаналізував український професор Веніамін Сікора: „Соціальний капітал стає головним напрямом економічного мислення в сфері економічного розвитку і фактично утверджується як нова парадигма. Соціальний капітал фактично складає 78 % у сукупному багатстві розвинених ринкових економік. Соціальний капітал виробляє те, без чого не може існувати ринкова економіка - довіру між людьми. Зараз на Заході - фактичний бум літератури, видаються сотні праць, статей, де обґрунтовується, що в разі відсутності певного рівня довіри між людьми в країні вся влада, все господарювання, вся лібералізація - це лише втрата часу” [31].

На кшталт фізичному і людському капіталу, втіленому у знаряддях праці і навчанні, що підвищують індивідуальну продуктивність, соціальний капітал проявляється в таких елементах громадської організації, як соціальні мережі, соціальні норми і довіра, що створюють умови для координації і співпраці заради взаємної вигоди. Соціальний капітал - це соціальний об'єднувальний інструмент, що дозволяє мобілізувати додаткові ресурси відносин на основі взаємодовіри людей.

„Соціальний капітал - це здатність індивідів використовувати обмежені ресурси за рахунок свого членства у певній соціальній мережі або ж більш широкій соціальній структурі. Здатність нагромаджувати соціальний капітал не є індивідуальною характеристикою особистості, це - особливість тієї мережі відносин, що вибудовує індивід, тобто соціальний капітал - це результат участі людини в соціальній структурі”.

Відкритий діалог дозволяє людям вчитись одне в одного. Цей процес може бути охарактеризований як соціальне навчання. Практично всі наші інтелектуальні переваги знаходяться у знаннях, що передаються суспільством, здобуваються у процесі соціалізації, інтеграції в систему суспільних відносин. Ці знання характеризують соціальний інтелектуальний рівень, або ж соціальну кваліфікацію. Термін „навчання” тут варто розуміти не у вузькому дидактичному сенсі, а системно - як процес самонавчання і саморозвитку через встановлення нових соціальних зв'язків, створення нових соціальних структур. Такий процес забезпечує інтеграцію досвіду окремих особистостей у суспільний досвід і навпаки [1].

Соціальний капітал характеризується наступними рисами:

По-перше, соціальний капітал - це завжди продукт організованої взаємодії, тому він має суспільну, а не індивідуальну природу. З цього приводу економічний капітал знаходиться на народних банківських рахунках, людський капітал - у головах людей, соціальний капітал властивий структурі їхніх відносин. Для володіння соціальним капіталом людина повинна бути зв'язана з іншими людьми, і ці “інші люди” - фактичне джерело його переваги.

По-друге, соціальний капітал, як елемент функціонування соціально організованої суспільної системи, не може знаходитися в приватній власності, тобто є суспільним благом. Отже, соціальний капітал вкладений у соціальну структуру і є суспільним благом [39].

Так як поняття соціального капіталу передбачає існування інститутів, відносин і норм, що визначають якість і кількість соціальних взаємодій у суспільстві, з'являється усе більше доказів того, що соціальна єдність є необхідним для економічного добробуту суспільства і стійкого розвитку. Соціальний капітал має важливий сенс і для теорії, практики та політики розвитку. Традиційні рекомендації для підвищення економічних перспектив громад і народів передбачають покращення системи освіти охорони здоров'я, створення компетентних і відповідальних політичних інститутів, а також сприяння появі вільних ринків, здатних конкурувати в умовах глобальної економіки. Соціальний капітал співвідноситься з кожним з даних аспектів. Проекти можуть використовувати соціальний капітал для задоволення різних потреб зацікавлених сторін і водночас вони самі по собі можуть сприяти його збільшенню. Переваги соціального капіталу є найбільш очевидними саме у тих проявах, коли він допомагає окремим особам та соціальним групам подолати класові, гендерні, етнічні та релігійні бар'єри [24].

Соціальний капітал формується в межах соціальної сфери (громадських або цивільних відносин) і є її надбанням. Однак, якщо коріння соціального капіталу - в асоціативному житті цивільних громад, то його верхівка сягає ефективної діяльності демократичних політичних інститутів. Тобто, соціальний капітал справляє як внутрішній, так і зовнішній вплив. З одного боку, він формує особистість - члена громади, а з іншого - надає громадянських рис спілкуванню та взаємодії людей у межах цілої політичної спільноти. Внаслідок цього люди позитивно сприймають правові норми і добровільно їм підкоряються; вони створюють сприятливе соціальне середовище для функціонування демократичних політичних та правових інститутів.

Структура соціального капіталу та його взаємозв'язки з політичною сферою, як вони відображені на схемі, вказує на такий ланцюг залежностей: асоціації і громади - мережі спілкування - довіра та інші норми взаємності - навички колективних дій - довіра до політичних інститутів - політична участь - політична ефективність.

Громадянські чесноти і взаємодії людей у політичній сфері - це сфера політичної культури, на яку впливає, з одного боку, соціальний капітал, сформований у соціальній (громадській) сфері, а з іншого - легітимність влади та правове поле суспільства. Разом вони обумовлюють певний рівень довіри до владних інституцій, рівень політичної заінтересованості й політичної участі, політичні громадянські чесноти.

Рис. 2.1. Соціальний капітал і політичне функціонування

Рисунок 2.1 відображає відносну автономність громадянського суспільства, яке формує соціальний капітал і, перетинаючись із сферою політики, передає його у сферу політичної діяльності - не через якісь особливі механізми, а через людей (інколи тих самих осіб, а інколи - інші персони, але сформовані в тому самому середовищі), через набуті ними ставлення, цінності і зразки поведінки. За умови збалансованого функціонування сфер, в них обох формується така риса поведінки людей, як „громадянськість”. Проте, в соціальній сфері, де люди виступають як члени спільнот і всього суспільства, вона виявляється як громадська зорієнтованість та здатність до взаємодії, а в політичній сфері, де людина набуває політико-юридичного статусу громадянина - як „громадянська доброчесність”, що означає сумлінне виконання обов'язків громадянина: участь у формуванні органів влади, в контролі за ними і в здійсненні пливу на політику, яку вони проводять.

В обох сферах громадянськість пов'язана з довірою. Генералізована довіра має два різновиди: (1) довіра просто до співвітчизників (тих людей, з якими особа не знайома), що формується під впливом громадської участі і життя в цивільній спільноті; (2) довіра до політичних інститутів, яка частково є наслідком першої, але зазнає вирішального впливу діяльності політичних інститутів, залежить від їх легітимності. Тому її доцільніше вважати компонентом політичної культури, а не соціального капіталу, а самі ці поняття розрізняти як такі, що належать до близьких, але різних сфер суспільної діяльності індивідів - громадської (соціальної) і громадянської (політичної).

Взаємозв'язок між ними базується на тому, що окрема людина, особистість, взаємодіючи з іншими людьми у межах інститутів громадянського суспільства, міняється і переносить свої нові якості на усі інші суспільні інституції, з якими їй доводиться мати справу, у тому числі й на політичні. Адже немає непрохідної стіни між громадським та громадянсько-політичним життям. Просто люди (часом ті ж самі особи) виконують у них різні ролі. Як члени суспільства вони творять мережі спілкування і власні моральні якості, а як громадяни (уже в політично-правовому сенсі) - їх застосовують, беручи участь у виборах, захищаючи свої свободи і … формуючи, через своїх представників, правове поле своєї діяльності. Іншими словами, член асоціації, цивільної громади і - ширше - громадянського суспільства екстеріоризує набуті ним досвід, навички й мораль при виконанні будь-яких інших суспільних ролей. Зворотні впливи також мають місце з тією різницею, що важко собі уявити стрибок у політику соціально пасивної людини [18].

Громадське (соціальне) життя ближче до кожної окремої особи, багатше формами, починаючи від найпростіших, і в ньому може знайти собі місце кожна, як завгодно мало підготовлена людина. Тому його соціалізуючий вплив первинний порівняно з політикою. І саме тому з нього починається „творення” у вказаному вище сенсі громадянського суспільства й демократії.

Розділ 3. Стратегічне планування розвитку соціального капіталу (на прикладі Кам'янець-Подільського району, Хмельницької області)

3.1 Діагноз Кам'янець-Подільського району

Щоб врахувати всі особливості розробки стратегії розвитку для початку подамо коротку історичну довідку про Кам'янець-Подільський район.

Початок заселення території сучасного Кам'янець-Подільського району відноситься до сивої давнини. Біля с. Луки-Врублівецької збереглися рештки однієї з найдавніших в Україні стоянок первісних людей, якій близько 300 тис. років. Близько 8 тисяч років тому на території Кам'янеччини стали мешкати племена землеробів. У першій половині І-го тис. н.е. Кам'янеччину заселяли східнослов'янські племена, які входили до складу антського міжплемінного об'єднання. В цей час розвиваються економічні та культурні зв'язки нашого краю з Північним Причорномор'ям і римськими провінціями. Історію Кам'янеччини давньої Русі можна простежити по одному з важливих міських осередків Середнього Подністров'я - Бакоті. Бакота знаходилась на порубіжжі розвинутих східнослов'янських союзів племен: уличів і тиверців, які на протязі понад 200 років перебували у складі Київської Русі. Другої половини ХІ ст.. Бакота увійшла до Галицького князівства. Порівняно невелике місто, Бакота стала центром великої і високо розвинутої сільськогосподарської округи Середнього Подністров'я, а також виконувала адміністративно-політичні, економічні і культові функції. Показово й те, що в Бакоту - столицю Пониззя - князь Данило Галицький направляв намісниками своїх найдовіреніших помічників. Найвищого розвитку Бакота досягла у першій половині ХІІІ ст. Протягом багатьох століть край ставав жертвою польських, татарських і турецьких загарбників. У 1793 р. Кам'янеччина разом з усією правобережною Україною була включена до складу Російської імперії. В 1795 р. створюється Кам'янецький повіт. 7 березня 1923 року постановою Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету були встановлені округи й повіти, у тому числі Кам'янецький округ з 17 районами, сім з яких, а саме Смотрицький, Орининський, Маківський, Староушицький, Китайгородський, Жванецький та Довжоцький займали територію сучасного Кам'янець-Подільського району. Процес формування територіальних меж тривав до 1965 р.

Подамо коротко загальні відомості про район.

Район розташований у південно-західній частині Хмельницької області. За геоморфологічними умовами територія Кам'янець - Подільського району є частиною Волино-Подільського плато південно-західної, наддністрянської його частини. Межує на півночі з Дунаєвецьким та Чемеровецьким, на сході з Новоушицьким районами Хмельницької області; на заході з Борщівським районом Тернопільської; на півдні з Хотинським районом Чернівецької області.

Територія району становить 1,54 тис. кв. км., що складає 7,5 % від території області. По території району протікає 7 річок, найбільша - Дністер.

Клімат помірно-континентальний. Середньорічні температури: літня + 19?С, зимова - 3?С. Максимальна літня температура 36-38?С тепла, мінімальна зимова 31-32?С морозу. Середньорічна кількість опадів 510-580 мм.

Ґрунти переважають сірі опідзолені та чорноземи. Корисні копалини Кам'янець-Подільського району характеризуються нерудними корисними копалинами, насамперед природними будівельними матеріалами. Район позбавлений металевих мінеральних ресурсів.

Чисельність наявного населення станом на 01.01.2006 року склала 72 тис. 70 осіб, що становить 5% від населення області.

За адміністративно-територіальним поділом район включає 120 сільських населених пунктів та 1 селище (42 сільських та 1 селищна рада), (див. рис. 3.1).

У 1996 році створено Національний природний парк „Подільські Товтри” - найбільший в Україні та Європі, площею понад 261 тис. гектарів. На території району розташовані заповідники державного значення „Совий яр”, „Кармелюкова гора”, ботанічні місцевого „Маківська дача”, „Панівецька дача”.

Древньоруська і середньовічна частина міста Кам'янця-Подільського проголошені Національним історико-архітектурним заповідником.

Проведемо короткий порівняльний аналіз економічного та соціального розвитку району за 2004-2005 роки.

Підсумки розвитку району свідчать про позитивну динаміку економічного зростання протягом останніх років (див. табл. 3.1).

Табл. 3.1 - Динаміка економічного зростання 2000-2005 роки

Показник	2000	2001	2002	2003	2004	2005 11міс.
Індекс промислового виробництва, %	92,8	114	117	136,9	120,5	109,6 рік
Приріст валової продук-ції с/господарського виробництва, тис. грн.	91,4	185,7	204,9	164,7	205,6	206,5
Приріст іноземних інвестицій, тис. дол. США	16,0	80,7	1583	300	1826,9	3694,4 9 міс.
Темпи приросту інвестицій в основний капітал, %	90,1	110,3	84,6	118,2	148,5	78,5 9 міс.
Середньомісячна номінальна заробітна плата 1 працівника, грн.	125,12	169,85	199,52	250,14	364,7	528,99
Експорт товарів та послуг, тис. дол. США	2603,1	3322,3	3052,1	12282,8	9040,8	3491,9 10 міс.
Імпорт товарів, тисяч доларів США	359,2	509,4	599,3	842,5	596,1	146,1 10 міс.
Обсяг зовнішньоторгівельного обороту, тис. дол. США	2962,3	3831,7	3651,4	13125,3	9636,9	3638,0 10 міс.
Індекс споживчих цін, %	125,8	106,1	99,4	108,2	112,3	109,4
Створено робочих місць, одиниць	240	290	242	325	290	1187
Обсяг реалізації платних послуг, тисяч грн.	10698	11498,0	6428	9279	12843,1	11164,1
Обсяг роздрібної торгівлі, тисяч грн.	-	18901,2	22176,9	18228,5	30088 9 міс.	33534,4 9 міс.
Обсяг будівельних робіт, тисяч грн.	1356	883	1554	2686	3785	4954
Вантажообіг, тисяч тоно-кілометрів	1629,5	2264,4	2508,5	4398,8	8556,9	6144,5

Про підсумки економічного розвитку району за 2005 рік див. додаток А.

Проведемо аналіз соціального розвитку району, як базису побудови громадянського суспільства та соціального капіталу.

Соціальна політика району ще не задовольняє потреб населення в послугах та основних елементах її інфраструктури.

Щорічне скорочення чисельності населення району спостерігається починаючи з 1993 року. Цей процес спостерігається в усіх сільських та селищній радах. Тенденція зменшення чисельності населення досить стала і у найближчі десятиріччя збережеться.

Станом на 1.11.2005 року, за статистичними даними в районі проживає 72070 осіб, що на 744 особи менше в порівнянні з початком року.

Зайнятість населення.

На обліку в центрі зайнятості перебуває 1718 незайнятих трудовою діяльністю осіб, з них 1718 осіб мають статус безробітного. Із загальної кількості безробітних 61,5% - жінки, 19,8% - молодь у віці до 28 років.

Загальна потреба підприємств (установ), організацій у працівниках для заміщення вільних робочих місць на 01.11.2005 року склала 255 осіб.