Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені у сфері підприємницької діяльності

Основою законодавства України про кримінальну відповідальність є Кримінальний кодекс України [58; 12], що ґрунтується на Конституції України [1] і загальновизнаних принципів і нормах міжнародного права (ст. 3 КК). Усі нові закони, доповнення і зміни, що передбачають кримінальну відповідальність і вступили в законну силу, підлягають включенню в Кримінальний кодекс України.

Карне законодавство - це система національних нормативно-правових актів України і положень міжнародних договорів, що містять норми Кримінального права, ратифіковані Верховною Радою України.

Систему національних кримінально-правових актів України складають [58; 14]:

- по-перше, Конституція України, у якій утримуються норми прямої дії. Вона володіє вищою юридичною чинністю і тому всі кримінально-правові норми повинні відповідати Конституції. Якщо прийнята кримінально-правова норма суперечить положенням Конституції, така норма втрачає юридичну чинність автоматично або ж не може неї придбати;

- по-друге, КК України - єдиний кодифікований законодавчий акт, що містить усю сукупність обов'язкових і вичерпних кримінально-правових норм, об'єднаних у відповідні розділи. КК властиві наступні риси:

а) КК - єдине джерело кримінальної відповідальності;

б) тільки КК установлює злочинність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки (ч. З ст. 3 КК України);

в) до осіб, що порушили карний закон, застосовуються специфічні примусові заходи - карне покарання;

г) міри Кримінального покарання, визначені в КК, призначаються тільки судом з метою виправлення винних, а також попередження здійснення нових злочинів, як засудженими, так і іншими особами (ч. 2 ст. 50 КК України);

д) застосування Кримінального закону волоче специфічні наслідки у відношенні особи, що відбули покарання - судимість;

- по-третє, деякі, не кодифіковані карні закони (наприклад, Указ Президії Верховної Ради України «Про відповідальність за виготовлення з метою збуту і збут підроблених купонів багаторазового використання» від 21 січня 1992 р. Цей Указ діяв паралельно з раннє діючої КК України);

- по-четверте, із прийняттям закону України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 18 грудня 1991 р. у систему національних кримінально-правових актів ввійшли ув'язнені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори.

Міжнародні кримінально-правові норми, що стосуються Загальної частини Кримінального права, як норми-принципи безпосередньо, без яких-небудь змін, імплеминтуються в національне законодавство України. Такими є норми чотирьох Європейських конвенцій, ратифікованих Україною 22 вересня 1995 р. (Європейська конвенція про видачу правопорушників, 1957; Європейська конвенція про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими правопорушниками, 1964; Європейська конвенція про передачу виробництва по кримінальних справах, 1972; Європейська конвенція про передачу засуджених осіб, 1983), а також норми Конвенції держав СНД «Про правову допомогу і правових відношеннях у цивільних, сімейних і карних відносинах» 1993 р. (Мінськ) [87; 210]. Що ж стосується норм про відповідальність за окремі види злочинів, то норми міжнародного права не містять санкцій, і тому не можуть мати прямої дії.

Таким чином, законодавство України про кримінальну відповідальність складає сукупність правових норм, прийнятих у встановленому порядку вищим законодавчим органом - Верховною Радою України, у яких установлюються види і розміри, кримінальної відповідальності і покарання.

Задачі Кримінального законодавства, так само як і задачі Кримінального права, формуються, виходячи із соціально-економічних проблем, що повстали перед суспільством і державою на різних етапах свого розвитку, вони найчастіше зв'язані зі станом і рівнем злочинності, з потребами в забезпеченні правопорядку і законності в країні. У частині 1 статті 1 КК України вказується, що карне законодавство має своєю задачею правове забезпечення охорони від злочинних зазіхань найбільш важливих соціальних цінностей (об'єктів кримінально-правової охорони), таких як: права і волі людини і громадянина, власність, суспільний порядок і суспільна безпека, що оточує природне середовище, конституційний лад України, світ і безпека людства, а також попередження злочинів. Пріоритети кримінально-правової охорони ґрунтуються на міжнародному досвіді і Конституційному визнанні людини, його життя і здоров'я, честі і достоїнства, недоторканності і безпеці - найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції). Раніше пріоритети кримінально-правової охорони виходили з першочергового захисту держави, суспільних інтересів, а потім особистості і її інтересів [2].

Задачі Кримінального законодавства можуть уточнюватися і доповнюватися в періоди його реформування, а також при зміні карної політики держави. Основний зміст карної політики держави складається у визначенні задач застосування Кримінального законодавства; приведення законодавства відповідно до стану і рівнем злочинності. Реалізується карна політика в карному, карно-процесуальному і кримінально-виконавчому законодавстві, у застосуванні карних законів правоприємлюючими органами.

Необхідно відзначити, що об'єкти правової охорони захищаються не тільки карним законодавством, але й іншими правовими засобами інших галузей законодавства. Карному законодавству при цьому приділяється основна роль в охороні широкого кола суспільних відносин.

Законодавство про кримінальну відповідальність, виконуючи визначені задачі, здійснює свої функції. Основною функцією є охоронна функція. Загальним образом охоронна функція Кримінального законодавства виражена в ч. 1 ст. 1 КК України. Охоронна функція спрямована на охорону саме тих об'єктів, зазіхання на які волоче кримінальну відповідальність [2].

Поряд з охоронною функцією карне законодавство здійснює й інші функції. Так, карний закон забороняє під страхом покарання порушувати визначені суспільні відносини. Це сприяє їхньому закріпленню і визначенню. У цій своїй частині норми Кримінального закону регламентують відносини, що зв'язані зі злочином і покаранням, і тим самим виконують регулятивну функцію.

Карне законодавство також здійснює попереджувальну (превентивну) функцію [62; 35]. Видання карних законів і доведення їх до зведення широких мас населення через засоби масової інформації, інші форми правової пропаганди впливають на правосвідомість громадян. Вони можуть зрозуміти, які діяння законодавець вважає шкідливої і небезпечними для особистості, суспільства і держави. Видання і застосування карних законів виховують у громадян правопослухання, тобто усвідомлене дотримання законів держави. Попереджувальна роль так само полягає в утриманні хитливих у моральному відношенні осіб від здійснення злочинів під страхом кримінальної відповідальності і покарання.

З попереджувальної (превентивної) функцією тісно зв'язана виховна функція. Виховна функція виявляється у формуванні законослухняного поводження людей [62; 39]. Більшість громадян не роблять злочинів у силу вихованої в них моральної позиції. Однак частина людей, що не відрізняються стійкими моральними переконаннями, що допускають поводження, що відхиляється, утримуються від здійснення злочинів лише через страх перед карним покаранням. Таким чином, застосування Кримінального законодавства на практиці виховує в громадян повага до законів своєї держави, впевненість у захисті своїх законних прав і інтересів, а також у невідворотності кримінальної відповідальності осіб, що зробили злочин.

Незважаючи на те, що карному законодавству більш властивий каральний характер, що виражається в покаранні осіб, що зробили злочин, йому також властива і стимулююча (заохочувальна) функція [62; 41]. Ця функція виявляється в активних діях по припиненню злочинів і усуненню їхніх наслідків (норми про необхідну оборону, крайню необхідність, заподіяння шкоди при затримці особи, що скоїли злочин).

1.2 Складові елементи: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона

- у справах про злочини, передбачені частиною 2 статті 202, частиною 2 статті 203, статтею 203-1, частиною 2 статті 205, статтями 206, 209, частиною 2 статті 213, статтями 214 Кримінального кодексу України, а також у всіх справах про злочини, вчинені неповнолітніми, досудове слідство провадиться слідчими органів внутрішніх справ.

- у справах про злочини, передбачені статтєю 209 Кримінального кодексу України у всіх справах про злочини, вчинені службовими особами, які займають особливо відповідальне становище, відповідно до частини першої статті 9 Закону України «Про державну службу» та особами, посади яких віднесено до 1-3 категорії посад, працівниками правоохоронних органів досудове слідство провадиться слідчими прокуратури.

- у справах про злочини, передбачені статтєю 209 Кримінального кодексу України, досудове слідство провадиться слідчими органів Служби безпеки України.

- у справах про злочини, передбачені статтєю 209 Кримінального кодексу України, досудове слідство провадиться слідчими податкової міліції. Якщо під час розслідування цих злочинів будуть встановлені злочини, передбачені статтями 192, 200, 201, 202, 203, 205, 213, 215, 219, 220, 221, 222, 358 Кримінального кодексу України, вчинені особою, щодо якої ведеться слідство, або іншою особою, якщо вони пов'язані зі злочинами, вчиненими особою, щодо якої ведеться слідство, вони розслідуються слідчими податкової міліції.

- у справах про злочини, передбачені статтєю 209-1 Кримінального кодексу України, досудове слідство провадиться тим органом, до підслідності якого відноситься злочин, у зв'язку з яким порушено дану справу.

- якщо під час розслідування кримінальної справи буде встановлено інші злочини, вчинені особою, щодо якої ведеться слідство, або іншою особою, якщо вони пов'язані зі злочинами, вчиненими особою, щодо якої ведеться слідство, і які не підслідні тому органу, який здійснює у справі досудове слідство, то у разі неможливості виділення цих матеріалів в окреме провадження прокурор, який здійснює нагляд за досудовим слідством, своєю постановою визначає підслідність всіх цих злочинів.

До підслідності слідчих органів внутрішніх справ віднесені також справи у відношенні неповнолітніх незалежно від родової підслідності [2].

Попереднє слідство здійснюється після порушення справи в тім районі, де скоєно злочин. Якщо місце здійснення злочину невідомо, а також з метою ефективності розслідування, попереднє слідство може здійснюватися по місцю виявлення ознак злочину, місцю перебування більшості свідків або обвинувачуваного (підозрюваного). Суперечки про підслідність вирішуються відповідним прокурором у межах його компетенції [87; 18].

Якщо розслідування особливо складної справи доручається декільком слідчим, то про це вказується в постанові про порушення справи або виноситься окрема постанова. Один з цих слідчих призначається старшим. Він приймає справу до свого виробництва і безпосередньо керує діями інших слідчих.

Постанова про призначення в справі декількох слідчих надається для ознайомлення обвинувачуваному [87; 42].

В одному виробництві можуть бути об'єднані справи за обвинуваченням декількох осіб-співучасників здійснення одного або декількох злочинів або за обвинуваченням однієї особи в здійсненні декількох злочинів [87; 44].

Виділення справи допускається тільки у випадках, викликаних необхідністю, якщо це не може негативно позначитися на всебічності, повноті й об'єктивності розслідування і вирішення справи [87; 50].

Об'єднання і виділення справ здійснюється по постанові особи, що робить дізнання, слідчого, прокурора або по визначенню або постанові суду [2].

Слідство називається попереднім стосовно майбутнього судового розслідування і розгляду. Попередній характер розслідування не знижує вимог до його якості, не виключає обов'язки слідчого вжити заходів до рішення всіх задач Кримінального процесу і зробити свій висновок по усім питання кримінальної справи.

У процесі попереднього слідства слідчий зобов'язаний встановити наявність або відсутність ознак складу злочину, визначити його кваліфікацію, зробити свій висновок про наявність доказів для пред'явлення обвинувачення, довести обставини, що входять у предмет доведення, і створити тим самим необхідні передумови для правильного вирішення справи судом. Матеріали, зібрані в ході попереднього слідства, є основою судового розгляду. Ефективність діяльності суду значною мірою залежить від якості попереднього слідства. Судова практика показує, що мають місце випадки, коли джерелом судових помилок служать недогляди попереднього слідства.

Усі слідчі, незалежно від відомчої приналежності, виконують єдину функцію, мають єдиний статус, у своїй практичній діяльності керуються єдиним карно-процесуальним законодавством.

Попереднє слідство має бути закінченим протягом двох місяців з моменту порушення кримінальної справи, а якщо на цей період особа, що зробила злочин, не була відома, то з моменту встановлення особи, що скоїла злочин, до напрямку його прокуророві з обвинувальним висновком або постановою про передачу справи в суд для розгляду питання про застосування примусових мір медичного характеру або до припинення або призупинення виробництва в справі [87; 62].

Цей термін може бути продовжений районним, міським прокурором, військовим прокурором армії, флотилії, з'єднання, гарнізону і прирівняним до них прокурором у випадку неможливості закінчити розслідування - до трьох місяців [2].

По особливо складних справах термін попереднього слідства може бути продовжений прокурором Республіки Крим, прокурором області, прокурором міста Києва, військовим прокурором округу, флоту і прирівняним до них прокурором або їх заступниками на підставі мотивованої постанови слідчого - до шести місяців.

Подальше продовження терміну попереднього слідства можливо лише у виняткових випадках Генеральним прокурором України або його заступників [2].

При поверненні судом справи для здійснення додаткового слідства, а також поновленні припиненої справи термін додаткового слідства встановлюється прокурором, що здійснює нагляд за слідством, у межах одного місяця з моменту прийняття справи до виробництва. Подальше продовження зазначеного терміну здійснюється на загальних підставах.

Час ознайомлення обвинувачуваного і його захисника з матеріалами кримінальної справи при вирахуванні терміну попереднього слідства не враховується [2].

Для продовження терміну слідства слідчий виносить мотивовану постанову. Якщо виникає необхідність одночасного продовження терміну слідства і утримання обвинувачуваного під вартою, складається єдина постанова «Про порушення клопотання про продовження терміну попереднього слідства і утримання обвинувачуваного під вартою». Така постанова повинна відповідати вимогам ст. 130 УПК України, а також положенням спільної вказівки Прокуратури України і МВС України №15-21 від 25 лютого 1986 р. «Про заходи для строгого дотримання встановлених законом термінів слідства і утримання обвинувачуваного під вартою» і наказові №4 від 4 квітня 1992 р. Прокуратури України.

РОЗДІЛ 2 СПЕЦИФІКА ЗЛОЧИНІВ У СФЕРІ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ