Криміногенна ситуація в Донбасі (1919-1929)

60

криміногенна ситуація в донбасі (1919 - 1929)

1. Системна трансформація як чинник криміногенності

Протягом ХХ ст. людством був накопичений дуже яскравий і різноманітний досвід трансформації політичних систем, який дозволяє констатувати, що подібні зміни найчастіше виявляються наслідком глибокого протиріччя між культурними цінностями, суспільно-політичними структурами і реальною поведінкою людей. Дані протиріччя, у свою чергу провокують структурні, культурні і поведінкові конфлікти, взаємодія яких врешті-решт і веде до системної трансформації.

Подібний перехідний стан - це важливий етап у розвитку будь-якої системи, який свідчить про те, що система перейшла поріг стійкості, колишні джерела її розвитку вичерпали свої ресурси, і процеси розпаду структури стали переважати. Зі зростанням ентропії система усе менше виявляється здатною пристосовуватися до умов навколишнього середовища, що постійно змінюються. На цьому етапі виникає проблема самозбереження системи, формування її нової організації, створення порядку з хаосу. Цей час нестабільності звільняє людей від значної частини соціальних “табу”, відкриває перед людиною можливості соціальної творчості, індивідуального вибору. Зазначене вище робить перехід, хаос об'єктом дослідження, що дозволяє виявити значну частину проблем, що так явно не виявляють себе в стабільні періоди існування системи [1].

З даної точки зору дуже цікавим здається аналіз системної трансформації в Україні у 20-ті рр. ХХ століття. Цей період історії радянської України може бути визначений як перехідний.

Протягом цього періоду можна виділити декілька «переходів». По-перше, підсумком революцій 1917 р. став перехід від монархічного устрою до республіканського. Результатом жовтневої соціалістичної революції 1917 р. мала стати нова держава, в якій уся влада б належала трудовому народові (революційно налаштованим пролетарям та трудовому селянству, між якими повинна була здійснитися “змичка”). В майбутньому планувалося створити реальну демократію, яка на ділі виявилася демократією соціалістичною (що так само як і антична демократія не зовсім відповідає загальному змістові цього поняття). По-друге, під тиском обставин уже в 1921 році нова влада була змушена погодитись на ще один перехід - від політики воєнного комунізму (яка включала в себе продрозкладку на селі, централізований перерозподіл сільськогосподарської продукції, зневажливе ставлення до грошей, мілітаризацію економіки, введення інституту трудової повинності тощо) до нової економічної політики (яка полягала у формуванні ринку, використанні товарно-грошових відносин, кооперації, допускові капіталістичних елементів у економіці). Ці зміни позначилися і на стосунках між урядом і населенням. У даному випадку ми можемо казати про певну лібералізацію суспільства - коли пом'якшувався репресивний тиск на незгодне з політикою більшовиків селянство, легалізовувалися певні моделі суспільної поведінки, які були віками відпрацьовані на рівні звичаєвого права і заборонені за умов радянської влади (як, наприклад, вільна торгівля, що трактувалася до введення непу як «злочинницька спекуляція»). І, по-третє, протягом цього періоду можна спостерігати ще один “перехід” - тепер уже від певної лібералізації суспільства в період непу до остаточного формування тоталітарної держави. Окремі ознаки цього переходу почали досить чітко проявляти себе в радянському суспільстві починаючи з 1925 року.

Усі ці “хвилі” у межах зазначеного перехідного суспільства супроводжувалися: ідеологічним обґрунтуванням політичних, економічних та соціальних заходів; пошуками у сфері управління суспільством, утвердженням суспільних практик та моделей поведінки; наданням нового змісту (або форми) традиційним соціальним інститутам і спробою ліквідувати старі (таких, як, наприклад, релігійний); створенням пільгових умов для певних верств населення; суттєвими змінами у соціальній структурі тощо [2].

Для структурних криз характерним є порушення взаємозв'язків між індивідом, соціальними групами, суспільством і суспільно-політичними організаціями, репрезентованими урядом, партіями й іноземними інститутами. Нормальне функціонування подібної структури може бути порушене внаслідок таких факторів, як економічна криза, війна, природні катаклізми, відчутні демографічні зміни тощо. Наслідком структурної кризи може стати й стає установка на непокору владі [3].

Своїми коренями структурна криза початку століття сягає Першої світової війни, яка відчутно вплинула на свідомість громадян Російської імперії. У нових умовах ставало виправданим те, що раніше заборонялося - церква, що традиційно засуджувала убивство як один з найтяжчих гріхів, благословляла солдатів перед битвою, виправдуючи їхні дії високою ідеєю служіння Батьківщині. Жертви війни в суспільній свідомості поступово з людей перетворювалися на статистику. Загальний песимізм воюючих, відчуття “топтання на місці” поширювалися в середовищі солдатів (по суті, учорашніх селян, яких насильно відправили воювати невідомо з ким і незрозуміло за що). Особливо сильно ці настрої давалися взнаки в 1916 р., коли початковий патріотичний запал 1914 р. почав спадати. Війна стала сприйматися як щось нескінченне, нерозумне і нелогічне. Особливо це стосувалося українського населення, яке опинилося у складі ворогуючих армій по різні боки лінії фронту, що створювало ґрунт для зворушливих і емоційних зустрічей на полі бою одномовних «псевдоворогів».

Пасивність, випадки дезертирства й саботажу, акти протестів проти війни підсилювалися з причин матеріального виснаження країн-учасниць. За таких умов соціалістична революція в Росії здавалася альтернативою старому світові, що розпадався на очах. Більшовицький переворот повинен був вирвати цю територію з європейського контексту і зробити її джерелом світової революції, яку планувалося надалі експортувати за кордон. Для таких надій були всі підстави - російський цар зрікся престолу, незабаром після війни втратили престоли й правителі країн-переможців - Австро-Угорщини, Німеччини, Туреччини, Болгарії; у більшості країн-учасниць спостерігалося «революційне бродіння». Власне кажучи, війна вдарила по «старому світові», і першою її жертвою став російський царський режим. Фіналом цих подій стало зречення від престолу Миколи II і створення «тимчасового уряду», який надалі виявився занадто ліберальним для тих умов і не мав реальної влади. Структурна неорганізованість нової системи, її законодавча незабезпеченість породжували політичний вакуум, що швидко заповнювався різними політичними силами й організаціями - різноманітними радами, більшовиками, меншовиками, есерами й іншими, у тонкощах і розбіжностях програмних положень яких пересічна людина була просто не здатна розібратися.

Результатом цього стало неприйняття суспільною свідомістю будь-якої влади взагалі і звернення до цілком конкретних вимог і цінностей. Селянство, що складало переважну більшість громадян Російської імперії, вимагало хліба і землі. Робітники (на яких насамперед робила ставку партія більшовиків) - звільнення від влади «буржуїв». За таких умов до влади прийшла партія більшовиків, задекларувавши свою здатність перебороти кризу та хаос і побудувати державу, що стане в перспективі центром світової революції [4].

Однак подолати структурну кризу одним тільки політичним переворотом було неможливо. Утвердження в суспільстві нової влади було пов'язане з необхідністю побудови нової політичної структури і спиралося на значно розширений репресивний апарат. Неузгодженість взаємодії між основними структурними компонентами нової владної піраміди породжувала внутрішні конфлікти. У більшості випадків пересічна людина, що потрапила у зону дії подібного конфлікту, обирала як представника влади «людину з рушницею» (червоноармійця, учасника повстанського загону чи представника радянської влади - значення не мало) - тобто того, хто реально міг захистити в даний момент на даній території. Центральна влада не сприймалася як гарант стабільності і правозахисту населення.

Політичні інститути, що знаходилися в процесі становлення, переважно були нездатні подолати весь обсяг існуючих проблем. Фактично, утрачаючи населення в умовах політики «воєнного комунізму» (яка передбачала продрозкладку на селі, централізований розподіл сільськогосподарської продукції, мілітаризацію економіки, введення інституту трудової повинності тощо), на початковому етапі більшовицька влада обрала шлях посилення репресивного тиску, що дозволило за рахунок створення розгалужених систем надзвичайних і правоохоронних органів тимчасово зберегти існуюче становище. Однак посилення репресивного апарату призводило скоріше не до зміцнення системи, а до назрівання соціального конфлікту та розширення соціальної опозиції. Найбільш яскраві її прояви - серія селянських повстань у Росії, селянський повстанський рух в Україні і, нарешті, невдоволення в армії - продемонстрували всю глибину незадоволеності суспільства владою і змусили її піти на зміну політичного курсу.

Певна лібералізація і скорочення репресивного тиску на суспільство в період нової економічної політики свідчили про те, що владі вдалося сформувати політичний курс, що відповідав потребам різних соціальних груп і призвів до стабілізації в суспільстві. В Україні фактично вже до 1922 р. майже припиняється селянський повстанський рух, і правоохоронні органи навіть починають фіксувати випадки самосудів у селах над «бандитами» (по суті - тими, хто, прикриваючись гаслами селян-повстанців, продовжував займатися пограбуваннями). Таким чином, певні соціальні групи, що складали раніше опозицію влади, не тільки припиняють протистояти їй, але й починають брати участь у її роботі щодо встановлення порядку [5]. Підтримка, або хоча б лояльність населення стосовно влади, визнання за нею здатності забезпечити досягнення певних матеріальних і духовних благ легітимує владу і робить політичну систему більш стабільною.

Однак нова економічна політика не була універсальним рішенням. Уже до середини 1920-х років стає очевидним значне відставання радянської держави від розвинутих західних держав. Невдоволення починають висловлювати також учорашні фаворити більшовиків - пролетарі, що були обурені відмовою від «завоювань революції» і поверненням «буржуїв-непманів». Надалі згортання непу, розширення репресивного тиску на суспільство, прискорена модернізація призвели до формування в Радянському Союзі бюрократичної авторитарної системи, яка була орієнтована на підтримку порядку спираючись на репресії, а тому і не вимагала соціальної легітимації.

Культурні кризи виражаються в конфлікті духовних цінностей і моральних норм. По лінії взаємин «влада-суспільство» культурні кризи виявляють себе тоді, коли цінності і моральні установки, проголошені офіційною владою, вступають у гостре протиріччя з неформальними правилами, закріпленими на рівні суспільства. З ними виявляються тісно пов'язані й поведінкові кризи, що припускають боротьбу правлячого режиму з народною опозицією й апатією мас.

Побудова радянської влади в Україні супроводжувалася докорінною зміною старої моралі та утвердженням нових цінностей. Відчутний удар був нанесений по релігійному соціальному інституту, істотно коригувалося ставлення до родини й шлюбу. У процесі революції на рівні державної влади фактично були легалізовані грабунки (нагадаємо хоча б гасло «Експропріація експропрійованого», що, по суті, означало грабуй награбоване), спостерігалося знецінення людського життя.

Прикладів розбіжностей між офіційними установками і прийнятими на рівні суспільства неформальними правилами в 1920-і роки було чимало. Так, наприклад, традиційна цінність селян - турбота про добробут - в умовах воєнного комунізму вступила у протиріччя із забороною на державному рівні вільної торгівлі. В тих умовах подібні дії селян були оголошені злочинною спекуляцією і поповнили собою кримінальну статистику. Однак, як показав подальший досвід, посилення репресій стосовно селянства зазначеної проблеми не вирішило. По суті, так зване «мішечництво» вдалося подолати тільки за допомогою легалізації - у рамках нової економічної політики селянам просто дозволили торгувати. У результаті влада, що до цього фактично втрачала свою легітимність, оскільки її розпорядження регулярно порушувалися, знову повернула до себе населення.

Досить чітко зазначене вище протиріччя прослідковується в 1920-і роки на прикладі так званого «політичного бандитизму» або селянського повстанського руху. Селяни, що не бажали віддавати хліб із власних зголоднілих сіл, негативно сприйняли ліквідацію приватної власності і стали на шлях активного протистояння більшовицькому уряду, були проголошені злочинними елементами. І зовсім невипадковим є використання стосовно них слова “злочинець” - терміна, що однозначно негативно сприймається людською свідомістю.

У цілому відсутність у державі чітких законів до прийняття в 1922 р. Кримінального кодексу України, а також введення надалі в кримінальне право принципу аналогії, заміна християнської моралі пролетарською призвели до розмивання межі між добром і злом у людській свідомості. Стиралися грані між злочином і нормою, однак при цьому сформувалося ставлення до людини як до істоти, яку можна покарати, незалежно від таких факторів, як “винність” чи “невинність”. Тобто у 1920-і рр. були закладені основи того, що під час сталінських репресій набуло небачених доти масштабів. Цим також частково пояснюється і те, чому суспільство 1930-х рр. виявилося нездатним до опору командно-адміністративній системі.

Зазначені вище моменти мали своїм наслідком те, що в більшості випадків суспільство стало розглядати злочинців не як людей, що порушують закон, а як «жертв» сваволі влади. Протягом історії радянської держави образ злочинця поетизувався й романтизувався, викликаючи в суспільстві скоріше не осуд, а жалість і співчуття. Правоохоронні органи стали розглядатися суспільною свідомістю не як інститут, що охороняє порядок у суспільстві, а як інститут, що захищає інтереси влади. Певний дисбаланс між цінностями і моральними установками, прийнятими на рівні офіційної влади і суспільства, ми можемо спостерігати і сьогодні, коли відбувається творення власних «кодексів поведінки» на рівні різноманітних спільнот та субкультур. Характерними явищами для життя суспільства в таких умовах стають поширення корупції у державних органах, з одного боку, і цинізм та апатія мас, з іншого. У суспільстві, у свою чергу, спостерігається закріплення іфраправа, що починає конкурувати з юридичним. До складу інфраправа входять думки, вірування, уявлення, звички, стереотипи поведінки, звичаї, сукупність яких впливає на мотивацію поведінки людини в тих сферах, які формально контролюються правом [6]. Так, наприклад, в умовах, коли очікування захисту з боку офіційного права не виправдують себе, суспільство починає самостійно брати на себе каральні функції, які виявляються у фактах помсти, самосудів тощо. З огляду на складність проблеми визначення межі між «нормою» і «відхиленням від норми», усе-таки хотілося б сказати, що й у цьому випадку відносини між суспільством і владою можуть бути більш гармонійними, якщо в процесі створення соціальної норми будуть задіяні і влада, і суспільство. Якщо це дійсно буде норма, відпрацьована на рівні суспільства, то будь-яке відхилення від неї буде цим же суспільством і переслідуватися, оскільки буде чужим для нього явищем.

Таким чином, в умовах зміни політичної системи суспільство й влада зіштовхуються з певним колом проблем, що виникають унаслідок структурних збоїв, коригування культурних цінностей і норм, появи нових моделей поведінки індивідів. На рівні політичної системи це виявляється в її негнучкості, нездатності «встигати» за суспільством, що стрімко змінюється. На рівні культурному і нормативному це виявляється у відставанні норм кодифікованого права і їх невідповідності новим відносинам і соціальним практикам, що приводить до формування на рівні суспільства власної системи норм і цінностей, відмінної від офіційної. І, нарешті, на рівні соціальному спостерігається закріплення неправових практик, розширення тіньового сектора, закріплення соціальних відносин на рівні обміну «ти - мені, я - тобі», що виявляються дуже дієвими і цілком неконтрольованими з боку офіційної влади.

2. Соціальний вимір протиправних дій у Донбасі в 1920-ті рр.

Аналіз документів правоохоронних органів радянської України на початку 1920-х років надає можливість розглянути суспільні процеси під досить нетрадиційним кутом зору. Правоохоронні органи фіксували передусім форми людської поведінки, які вважалися такими, що відхиляються від норми (тобто девіантні). Однак в умовах перехідних періодів суттєво коригуються самі поняття “норми”, дозволеного, припустимого тощо.

На фоні каральних акцій, що проводилися червоними, білими та альтернативними силами (у вигляді батьок-отаманів різноманітної політичної орієнтації), пересічна людина була просто нездатна зрозуміти, за що саме її буде покарано, а за що - нагороджено. “Червона” преса писала про судові процеси над тими, хто допомагав білим, “біла” преса - те ж саме про помічників червоних, і разом вони - про тих, хто співпрацював із “батьками-отаманами” [7].

А в ситуації, коли індивід не бажає або не може слідувати нормам, виникає аномія (відхилення в системі соціальних норм, руйнація єдності культури, невідповідність життєвого досвіду людей ідеальним суспільним нормам; ситуація, “коли ніхто не знає точно, що є можливим, а що - неможливим, що є справедливим, а що - несправедливим; не можна вказати межу між законними та надмірними вимогами й сподіваннями, і тому кожен відчуває за собою право претендувати на все”) [8].

У процесі революції суспільство позбавлялося моральних табу попередніх часів. Ці процеси поглиблювалися більшовицькою антирелігійною кампанією, а також і тим, що грабежі та насильство були легалізовані на державному рівні (“експропріація експропрійованого”, нещадна боротьба з “буржуями”, “ворогами” радянської влади). На місцях революційна стихія проявлялася у викривленому варіанті, набуваючи подекуди абсурдних форм. Так, у 1919 р. в місті Бахмуті було створено комісію з реквізицій, яку невдовзі визнали як таку, що не заслуговує довіри: “Хоча вона й існує, але реквізиції відбуваються без її відома, відбираються не тільки обмундирування й продовольство, але й навіть жіноча білизна. Системи реквізицій, як такої, не існує. Наприклад, підлягають реквізиції яблука, цукерки, кава, какао, варення та інші предмети розкоші. Мандати на реквізиції видавалися без будь-якої реєстрації... і все це призвело до повної анархії в місті” [9].

Розгубленість пересічної людини викликали і суперечки між різними структурними елементами нової радянської системи, які примушували громадян ситуативно обирати тих, хто реально уособлював собою владу і кому належала першість у рішеннях та діях. Переважно суперечки такого роду виникали між революційними, партійними та виконавчими комітетами, а також різноманітними «уповноваженими» на місцях та військовими частинами. Так, журналіст А.Аросєєв у 1919 р. надрукував статтю, в якій намагався з'ясувати, хто є реальною “владою в провінції”. Він дійшов висновку, що це - червоноармійські частини: “Бувають випадки, коли чоловік та жінка йдуть до червоноармійця, щоб розірвати шлюб, батько із сином - щоб розв'язати тяжбу...” [10]. І далі він зазначав, що це мало свої негативні наслідки: “Окремі червоноармійські частини, відчуваючи себе владою, проводять реквізиції як попало і де попало, розправляються з винними за вказівками випадкових людей, за намовою петлюрівських агентів роззброюють виконкоми та розганяють надзвичайні комісії, у відповідальних працівників перевіряють документи на предмет “жид” чи “не жид”, агітують по селах таким чином, що у селян волосся стає дибом. Один, наприклад, агітатор бив по столу кулаком і кричав: “Я комуніст! Ви знаєте, що таке комуніст? Це ось моя голова, я її віддаю, ріж мене” - і все інше так саме несамовито. Ясно, що селяни, розходячись, хрестилися й благали Бога не зустріти ніде у темному кутку комуніста”.

Зайнята внутрішніми суперечностями нова влада “втрачала” населення, яке знаходило для себе оазиси звичного традиційного життя, починало жити окремо від держави. Архіви зберегли для нас цікавий, з цієї точки зору, анекдот, який розповідали на Полтавщині влітку-восени 1920 р.:

«Хлопчик питає у матері:

- Мамо, а Ви не боїтесь залишатися вдома самі?

- Ні, не боюсь.

- Чому ж Ви не боїтесь? Більшовики ж ідуть!

- Так вони ж мене не бачать. Я постійно в полі працюю, а їх там немає...[11]»

Суспільство того часу виводили з рівноваги також і специфічні методи боротьби з ворогами революції, застосовані новою владою: розстріли заручників, узятих із числа заможних селян по одному на десять дворів; мобілізація чоловічого населення до лав Червоної Армії або вислання їх за межі республіки; горезвісне положення про 15-верстну “зону відповідальності” навколо залізничного полотна або така специфічна кара, як “розстріл умовно”, яка явно була розрахована на психологічний ефект (вона мала приголомшити людину, налякати її, примусити робити те, що вимагала від неї нова влада; цю кару могли замінити ув'язненням на будь-який термін (від 1 року до 20), або взагалі відпустити до горезвісного “наступного разу”) [12].

Суспільство віддзеркалювало дії влади. Однак влада, використавши своїх прибічників, не планувала ділитися ні з ким своїм правом на насильство. Тому вже на початку 1920-х років починають виникати протиріччя між “відданими революційній справі” борцями й владою. Так, із цієї точки зору досить цікавим є пояснення відомим у Донецькій губернії ватажком повстанського загону Савоновим причини переходу на бік повстанців: “Під час переговорів було з'ясовано, що Савонов, як ідейний комуніст, не бажає проливати братської крові. Узяти зброю його примусило невірне засудження його владою до смертної кари за те, що колись в Ізюмі він знищив декількох осіб буржуазного походження” [13].

Таке “вільне” трактування злочинницької поведінки було пов'язане передусім із тим, що в радянській державі повністю відмовилися від попередньої системи права, а нове право не тільки перебувало у стадії формування, а й було ще надмірно ідеологізоване. Вважалося, що кримінальні елементи походять із буржуазних або перехідних класів, які не сприйняли революцію і намагаються перешкодити зміцненню пролетарської держави. Наголошувалося, що з подоланням опору буржуазних елементів та з побудовою комуністичного суспільства пролетаріат ліквідує державу як апарат тиску та право як функцію держави. Виходячи з цього, діяльність правоохоронних органів розглядалася як тимчасова історична місія [14].

Наслідком цих “підходів” до розуміння протиправної поведінки стало те, що вбивство людини, яке в суспільстві з нормально функціонуючою системою права та відповідною йому мораллю розглядається як тяжкий злочин, у революційних умовах виправдовувалося, якщо воно було скоєне в інтересах революції та було спрямоване проти осіб буржуазного походження. Таке вибіркове засудження вбивств розбещувало тих “обранців” радянської влади, які отримали право карати в ім'я революції. І це був тільки один із моментів, що призвів на початку 1920-х рр. до уможливлювання у суспільстві вбивств та до знецінення життя людини (свідченням останнього може бути, наприклад, те, що статистика вбивств у міліцейських зведеннях подавалася аж на 6-7 місці, після майнових злочинів).

Складним видався для радянської влади й перехід до непу. Політика влади на цьому етапі носила подвійний характер - надання населенню держави економічної свободи та права на підприємницьку діяльність, з одного боку, наштовхувалося на інший бік радянської політики - на небажання в будь-якій формі відмовлятися від надбань революції. Ця подвійність радянської політики призводила до непорозумінь між населенням держави, яке щиро сприйняло перетворення, та політичною владою, що сприймала перетворення як компроміс. У цих умовах більшовицькому урядові довелося лавірувати між новими підприємцями (які отримали у суспільстві напівнегативне прізвисько “непмани”), селянством, яке радісно зустріло відмову від продрозкладки й перехід до продподатку та легалізацію вільної торгівлі, та пролетаріатом, що почав замислюватись над тим, заради чого ж були всі ці роки кровопролить, жаху, голоду тощо. Фактично суспільний конфлікт розгортався між тією частиною населення держави, що сприйняла перетворення, тими, хто був проти них, та політичною владою, яка розглядала ці перетворення як компроміс. Проведення такої подвійної політики в Донбасі наражалося на значні труднощі. На загальному тлі аграрної України Донбас був промисловим регіоном. На сільськогосподарському виробництві спеціалізувалися Бахмутський, Маріупольський, Слов'янський, Старобільський та Таганрозький повіти Донецької губернії. Промисловими повітами зі значною кількістю міських жителів були Дебальцівський та Юзівський. Змішаний характер мали Луганський і Шахтинський повіти. Саме ця неоднорідність Донбасу ускладнювала перехід до нової економічної політики, яку по-різному сприймали різні верстви та категорії населення.

За суспільними настроями того часу пильно стежило спочатку НК, а потім ДПУ, працівники якого кожні 10-15 днів складали секретні огляди політико-економічного стану кожної губернії, у тому числі й Донецької [15]. Завдяки цим матеріалам можна відстежити реакцію на перетворення з боку різних верств українського суспільства. Так, сільське населення України, яке вкрай вороже ставилось до політики “воєнного комунізму”, відповіло на неї широкомасштабним повстанським рухом (або, за документами правоохоронних органів, “бандитизмом” чи “політичним бандитизмом”). Тлумачення цього виду злочинів було політизоване. Бандитизмом вважалося пограбування або замах на життя особи, вчинене одним або кількома злочинцями з метою дезорганізації державної або господарської діяльності радянської влади [16]. За цей вид протиправних дій встановлювалося суворе покарання - за створення банди та участь у нападах (незважаючи на те, відбулося пограбування чи ні), звинувачених засуджували до вищої міри покарання - розстрілу. Ця кара однаково чекала як на кримінальних бандитів, так і на лідерів повстанських селянських загонів.

Ця селянська непокора набула такого масштабу і значення, що навіть стала однією з причин уведення непу. Але, оскільки в Україні продрозкладка замінювалася продподатком не з початку 1921 р. (як то було в Росії), а з нового врожаю, і більшовики не відмовились від військових заходів подолання цього виду протиправних дій, 1921 р. став піком селянського повстанського руху та водночас і роком його поступового спаду. Розглянемо динаміку розвитку так званого бандитизму на території УСРР у травні-листопаді 1921 р.

Розглянувши наведені дані, ми бачимо, що в 1921 р. найвищих показників активність “банд” в Україні досягла у липні-серпні 1921 р., а після цього почала знижуватись. Тут простежується чітка залежність від державної економічної політики - після збору врожаю 1921 р. відбувся перехід від продрозкладки до продподатку, що відчутно підірвало повстанський рух - більшість селян відійшла від нього і повернулася до мирного життя. Спираючись на ці дані, доречно також поставити питання і про політичний характер переважної більшості цих виступів, їх антибільшовицьку спрямованість. Адже головні бої точилися в Харківській губернії - місці розташування більшовицького уряду України, та Донецькій - економічній базі Радянської держави.

Те, що було загальним для всієї України, було притаманним і Донбасу. З липня спостерігалося систематичне зменшення кількості учасників “політичного бандитизму”.

До кінця 1921 р. дані правоохоронних органів про бандитизм були передусім даними про бандитизм політичний. Якщо розглянемо місця найбільшої концентрації “політичних банд”, то побачимо, що це в основному повіти, які спеціалізувалися на виробництві хліба - Старобільський, Луганський, Маріупольський, Таганрозький та Слов'янський. Таке розташування селянських загонів було зумовлене самою суттю конфлікту між селянами України, які не бажали віддавати хліб із власних зголоднілих сіл, та владою більшовиків, яка за будь-яку ціну намагалася нагодувати українським хлібом північні столиці.

Майже весь 1921 р. залишався неспокійним у цьому відношенні. Але поступово запровадження непу помітно змінило ситуацію. Відновлювалися товарно-грошові відносини, зголодніле місто ставало вигідним ринком збуту для села. Скориставшись амністією (яка розповсюджувалася на тих, хто припинив воєнні дії проти радянської влади до 15 квітня 1921р.), селяни поверталися до своїх домівок. Повстанство, бандитизм стали чужим явищем для селян, зацікавлених у стабільних економічних відносинах. Доказом цього є те, що з листопада 1921 р. у міліцейських зведеннях почастішали повідомлення про здійснення селянами самосудів над бандитами, що потрапили їм до рук [19]. Наприкінці 1921 р., за досить оптимістичним, але не зовсім реалістичним повідомленням штабу дивізії військ ВНК, в Донбасі вже не було жодного бандитського формування, яке б діяло під політичними гаслами. Але саме з цього моменту правоохоронні органи і почали відокремлювати кримінальний бандитизм від повстанства.

Робітники ж, наприклад, у Донбасі, відреагували на ці зміни дещо інакше. Із запровадженням нової економічної політики тут поширився такий вид злочинів, як убивства спеціалістів, в яких звинувачувалися активні партійці, що діяли на підставі “пролетарського інстинкту”, та карали “нових буржуїв”. Такі вбивства зазвичай отримували широкий розголос і підтримку в робітничому середовищі та супроводжувалися вимогами звільнити убивць.

Розповсюдження такого виду злочинів було безпосередньо пов'язане з тими змінами в суспільних відносинах, які відбувалися у зв'язку з переходом до непу. Наведемо декілька прикладів, які багато що з'ясовують у цьому відношенні. В спеціальному секретному повідомленні для ЦК КП(б)У був описаний випадок замаху на життя управителя копальнею інженера Алешковича з боку виключеного з партії Нестерова. Сам факт можна було б розглядати як зведення особистих рахунків, якби не реакція інших робітників: “Комосередок копальні (ім.Артема) виніс резолюцію про те, що Нестеров діяв на підставі пролетарського інстинкту, наполягаючи на звільненні його. У складі осередку біля 40 комуністів-робітників”. Таким чином, ми бачимо, що вчинок Нестерова не тільки не був засуджений, а, навпаки, ще й підтриманий щонайменше 40 робітниками копальні. Схожий за сценарієм випадок, який відбувся на Ольгівському руднику, але закінчився вбивством управителя копальні техніка Монсорова, ще більше прояснює, що ж саме відбувалося в цей час у Донбасі. Убивцею на цей раз були секретар кущового бюро комосередків та завідувач оргвідділу. При цьому у процесі переведення слідства в коло причетних до цього вбивства втягувалися все нові комуністи. Чим саме були викликані такі дії з боку представників Комуністичної партії, що відбувалося в їх свідомості в умовах переходу до нової економічної політики, досить чітко пояснив секретар Луганського повітового парткому Магідов, який прокоментував вбивство Монсорова так: “Тут ми маємо справу з глибоким нерозумінням нової економічної політики, спецам дали права - вони пригнічують - треба їх убивати. Одним словом, синдикалістський ухил робітничої опозиції призвів до анархістського терору” [20]. Отже, вже навесні 1921 р. Донбас був визначений як неблагополучний регіон відносно ставлення до спеціалістів з боку виробничих партійних осередків і, як свідчать документи, протягом 1921 р. цю проблему в Донбасі вирішено не було. На початку 1922 р. в Донбас була направлена спеціальна комісія у складі Д.З. Мануїльського, В.Я. Чубаря та Г.К. Орджонікідзе, яка констатувала складнощі в продовольчому забезпеченні, катастрофічний стан залізниць, а також рекомендувала припинити приплив робітників із Півночі (у Донбасі вже давало про себе знати безробіття) та доручила ВУНК провести розслідування по вбивствах та замахах на інженерів Донбасу [21]. Після цього проблема поступово вирішується, але вороже ставлення робітників до адміністрації підприємств, технічного персоналу залишилося і надалі [22].

Не менш специфічно з точки зору правоохоронних органів виглядала і третя складова соціального конфлікту - представники влади на місцях, здебільшого комуністи та кандидати в члени партії, особи, які займали провідні керівні посади. Саме вони і повинні були демонструвати собою та власною бездоганною поведінкою особу нового типу - “радянську людину”. Місія, що відводилась представникам радянської влади на місцях, їх роль у суспільстві робили злочинницькі дії з їх боку резонансними.

На початку 1920-х рр., у процесі формування нового управлінського апарату, працівники радянських установ наділялися широкими правами та повноваженнями. Так, 31 серпня 1921 р. ВУЦВК та РНК УСРР прийняли постанову про посвідчення для особо відповідальних працівників (серед яких були названі народні комісари УСРР, уповноважені російських наркоматів при Раднаркомі України, начальники міліції та карного розшуку від республіканських до повітових та інші) [23]. Ці особи отримали право проходити в усі приміщення радянських, громадських та військових установ, організацій та підприємств без особливих перепусток; вимагати прийому у справах служби позачергово; безкоштовно та без перепусток проїжджати шосейними та іншими дорогами, всіма залізницями, отримуючи нумеровані місця позачергово; вільно пересуватись в будь-який час дня чи ночі по території республіки, вільно виїжджати та в'їжджати в усі населені пункти УСРР; передавати телеграми та радіограми поза чергою та без норми; зберігати та носити при собі усякого виду зброю; і, нарешті, ці особи не могли бути заарештовані, їх квартири не підлягали обшуку, а їх речі - реквізиції та конфіскації без особливого на те письмового дозволу голови РНК та голови ВУЦВК. Подібні пільги, які щедро роздавала радянська влада тим, хто примкнув до неї, притягували в радянські установи та партію кар'єристів і осіб, нечистих на руку. Це і дало досить високий відсоток членів партії серед звинувачених - 8-9%.

За документами, найбільш “партійними” виявилися посадові злочини (члени партії тут становили 17,5% від усіх звинувачених), дезертирство (15%), крадіжки (8,3%) та бандитизм (8,1%) [24]. Хоча при цьому слід зважати на те, що серед звинувачених, наприклад, у бандитизмі, далеко не всі були реальними членами партії. В архівних документах зустрічаються повідомлення про викрадені бандитами партійні квитки разом із печатками. А при існуючому на той час рівні інформації та системі реєстрації нових членів скористатися фальшивим партійним квитком було не важко. До того ж вступ у партію (так само як і у КНС) для деяких мешканців сільськогосподарських місцевостей Донбасу був своєрідним варіантом порятунку від репресій. Так, у Гришинському повіті на початку 1921 р., на нараді представників повітових ревкому, продкому, відділу управління виконкому, політбюро та військкомату вказувалося, що “в питанні про перелом у настроях селян треба бути надзвичайно обережними, оскільки останнім часом найбільш бандитські села посилають своїх представників у партійні комітети з пропозицією організувати комосередки чисельністю одразу ж 50-60 осіб. Ми можемо вважати, що це явище не дає нам приводу думати, що дійсно наступив перелом, оскільки селянство не вживає заходів щодо видачі зброї, дезертирів та ліквідації бандитів”. І далі: “Останнім часом спостерігається масовий приплив представників ревкомів бандитських волостей з вимогами виплатити жалування за весь рік” [25].

Проблеми всередині партії, високі показники “партійної” злочинності поставили на порядок денний питання про склад партії, про необхідність переважання якісного показника над кількісним. У процесі чисток особливу увагу приділяли посадовим злочинам, по яких відсоток членів партії серед звинувачених виявився найбільшим. Налякані “чистками”, партійці у 1922 р. поводилися більш обережно. За даними революційного трибуналу Донецької губернії, у квітні-травні 1922 р. члени партії складали 2,4% від усіх звинувачених. Але при цьому нагадаємо, що протягом 1921-1922 рр. партійні комітети все наполегливіше відстоювали думку про те, що злочинність серед партійців - це їх внутрішня справа, і тому судити їх треба на засіданнях парткомів і тільки після винесення відповідних рішень справу передавати до суду. Ось так, наприклад, розгорталася справа командира політтрійки Ротермеля. У травні 1921 р. він з озброєним загоном прибув на територію Лисичанського району для боротьби з бандитизмом та дезертирством, не повідомивши про це не тільки начальника міліції, а й місцеве військове командування. Донецька трудова армія, що також боролася з бандитизмом, зафіксувала появу політтрійки Ротермеля так: “20 травня в село Воровеньки вдерлася банда кількістю у 30 шабель, яка захопила міліціонера. Вони назвали себе бандою Каменюка, побили міліціонера, випитуючи в нього інформацію про боротьбу з бандитизмом”. На початку червня начальник міліції Донецької губернії, який розглянув справу Ротермеля, наказав останнього звільнити від покладених на нього обов'язків та передати до суду Губревтрибуналу [26]. Але, врешті-решт, справа Ротермеля закінчилася в серпні на закритому засіданні бюро Донецького губернського комітету КП(б)У. За все скоєне йому було винесено усну догану [27].

Саме тому, оцінюючи рівень “партійної” злочинності, слід враховувати і той фактор, що при оцінці протиправності їх дій користувалися зовсім іншими критеріями, обов'язково враховували їх заслуги перед радянською владою і часто взагалі не доводили справи до засудження, обмежуючись внутрішніми “дружніми порадами” або доганами із занесенням чи без нього у партійний квиток.

Протягом 1920-х років у Донбасі відбулося ще декілька сплесків “партійної” злочинності, які знайшли своє відображення в документах судових установ. Це було у 1923 та 1925 роках, які відзначились проведенням широкомасштабних кампаній “чисток” партії, правоохоронних органів, КНС, радянських установ. Керівництво держави змушене було підвищити увагу до проблеми криміналізації партійців. Це було викликано зростанням невдоволення з боку робітників та селян. У політико-економічних оглядах стану Донецької губернії за 1924-1925 рр., складених ДПУ, наведено багато випадків конфліктних ситуацій, пов'язаних із привілейованістю партійців. Дуже обурював населення розрив у зарплаті. Так, наприклад, працівник кам'яновугільної промисловості одержував від 45 до 65 рублів, тоді як партійні працівники - до 500 [28]. Пияцтво, вседозволеність, фінансові махінації, нахабство нових хазяїв (деяких із них народ охрестив “радянськими панами”) викликали невдоволення з боку зголоднілих, роздягнутих та виснажених роботою селян та робітників [29].

У фонді ЦК КП(б)У (ЦДАГО України) зберігся лист начальника міліції Старобільського округу, написаний улітку 1925 р. й адресований особисто Г.І. Петровському, в Політбюро ЦК КП(б)У та старобільському окружному прокурору. Він описав усе те, що, на його думку, відбувалося в окрузі. Процитуємо дещо з цього листа: “…Заступник голови окрвиконкому Нілов одержує 125 рублів жалування, влаштував свою дружину на роботу в окрвиконком на 60 рублів, дітей в них немає. А в окрузі багато безробітних, яким потрібні гроші і в яких є діти … Завідувач окрздравом Мерков отримує на службі 125 рублів, дружина - 60. Коли жив на квартирі в однієї громадянки м. Стробільська, він обмочив (статевим органом) у хазяйки у квартирі ікони, яка завдяки релігійним почуттям ледь не втратила розум. Місто обурене…Голова окрвиконкому Пучков та колишній начальник ДПУ Новицький поїхали на полювання. Добряче випивши та повертаючись додому, відкрили пальбу. Селяни, що їхали по дорозі (5 підвід), кинули коней та повтікали в ліс, думаючи, що то банда. А виявилося - то начальство п'яненьке…”. І далі: “Голова України, вам відомий колишній голова окрвиконкому т.Цюпак, який на честь свого від'їзду влаштував банкет, де перепилися до такого стану, що міліція була змушена розносити усіх відповідальних працівників округу та районних представників по квартирах, частина з них валялася по тротуарах та була підібрана сторонньою публікою. Розмови велись приблизно біля місяця, поки не дійшло до губернського парткому, але й там затихло, тому що треба було б віддати під суд усіх працівників. Від такої дискредитації представникам влади немає проходу від населення. В той час, коли, як вам відомо, у Старобільській окрузі є люди, пухлі від голоду, які кажуть про те, що ми голодуємо, а вони п'ють. Уявіть собі самі - улаштувати вечірку на 40 осіб, які в дрезину були п'яні” [30].

В ЦК КП(б)У процитованому вище листу повірили не до кінця. В ті роки частими ставали випадки зведення особистих рахунків таким оригінальним ще на той час способом, як письмовий наклеп. Однак на цьому документі бачимо дуже цікаву приписку: “Якщо все викладене в заяві хоча б частково відповідає дійсності, то ми маємо тут другу Херсонщину або Тульчинщину”. Тобто аналогічні прецеденти вже мали місце на Україні. До того ж сьогодні, коли ми маємо змогу переглянути “Огляди політико-економічного стану Донецької губернії”, складені ДПУ, лист начальника міліції Старобільського округу С.І. Пашина цілком відповідає дійсності. ДПУ, яке детально описувало стан губернії, засвідчувало пияцтво, нахабство, хабарництво, багатоженство, статеву розбещеність керівництва окружних та районних виконкомів, КНС, міліції, фінансових відділів та інших, а також описувало реакцію на це населення [31]. Але Пашин у даному випадку пішов далі. Він звернув увагу на те, що саме викликало найбільше обурення населення - безкарність усіх цих дій, неможливість для рядової людини “достукатися” до верхів, шукаючи правди. Не вірив у це й він сам, оскільки наполягав на тому, щоб ЦК вислав спеціальну незацікавлену комісію, не передаючи заяву на губернський рівень, оскільки так “все залишиться безслідним” [32].

До речі, щодо резонансності злочинів такого роду показовим є рівень аргументації з боку представників влади в релігійній суперечці - обмочити статевим органом ікони або справити велику нужду в криницю, яку населення вважає святою, у присутності двох тисяч чоловік - неважко уявити, який розголос у суспільстві викликали подібні дії [33]. Саме цей, резонансний характер злочинницьких дій з боку партійців та місцевих керівників, їх вплив на політичну атмосферу в суспільстві 1920-х рр. роблять фактор соціальної ролі звинуваченого в цей час таким значущим.

Звичайно, через свою специфічність матеріали правоохоронних та надзвичайних органів не можуть надати повноцінної картини життя суспільства. Це тільки один з аспектів, який може збагатити розуміння суспільних настроїв того часу, відтворити картину сприйняття населенням тих перетворень, що відбувалися. До речі, працівники ДПУ однаково приділяли увагу будь-яким проявам суспільних настроїв і фіксували як негативну суспільну оцінку подій у державі, так і позитивну.

Загалом, аналізуючи українське суспільство крізь призму системної трансформації, ми можемо уявити хід життя як соціальне буття ідей, суспільних груп, інститутів, практик, настроїв, що постійно змінюються, а сам політичний процес як динамічне явище з безліччю можливостей та напрямків. Дійсно, стосовно цього проміжку часу не можна говорити про щось стале - усе постійно змінювалося та рухалося, але все ж таки являло собою складноорганізовану систему в її найбільш важкий період розвитку. А це, у свою чергу, дає матеріал для роздумів та пошуків оптимальної форми самоорганізації та запобігає спрощеним тлумаченням суспільних процесів.

3. Кримінальна злочинність Донбасу 1920-х рр.: динаміка розвитку та основні види

Зазначена вище специфіка системної трансформації в українському середовищі у 1920-ті рр. так чи інакше впливала на показники злочинності. Суспільні катаклізми попередніх років - Перша світова війна, революції, національно-визвольний рух - призвели до переоцінки цінностей, до кризи моралі, яка у 1920-ті роки поглиблювалася більшовицькою антирелігійною кампанією та воєнно-комуністичними заходами побудови “світлого майбутнього”. Нова економічна політика, яку було запроваджено з 1921 р., включала в себе формування ринку, використання товарно-грошових відносин, кооперацію, допуск капіталістичних елементів в економіку. Однак економічне пожвавлення супроводжувалося рядом негативних явищ. Нерозвинутий стихійний ринок став підґрунтям для збільшення кількості спекуляцій, шахрайств, випадків незаконного збагачення. Ринкові відносини та їх протиріччя породжували злочинність, оскільки у своїй основі вони базувалися на конкуренції, боротьбі за прибуток, на запланованому надлишку робочої сили (тобто безробітті), на майновому та соціальному розшаруванні людей.

Розглянемо, як змінювалася середньомісячна кількість злочинів у Донбасі протягом 1920-х рр., взявши за 100% показники за 1921 р. При цьому слід зауважити, що розглянути динаміку розвитку злочинності в цілому та за окремими видами видається можливим тільки починаючи з 1921 р., оскільки до цього часу фіксація випадків протиправної поведінки не мала систематичного характеру.

Рівень злочинності у 1921 р. цілком відображував ситуацію, що склалася в державі. Воєнні дії, що точилися на теренах України, мали згубні наслідки для економіки держави, для її населення. Злидні, принесені попередніми суспільними катаклізмами, поглиблювалися економічною кризою. Це обумовлювало не тільки рівень, а й структуру злочинності. Абсолютні цифри середньомісячної кількості злочинів у Донецькій губернії у 1921 р. на 73% складалися з майнових злочинів (крадіжок та грабежів), 2% становили вбивства, 3% - посадові злочини, 5% - спекуляція та самогоноваріння і 17 % - решта злочинів.

Тобто воєнно-комуністичні заходи, позбавлення права на приватну власність, заборона торгівлі, економічна криза - все це призводило до зубожіння населення, яке в цих умовах було вимушене красти, щоб вижити. Це стає очевидним, якщо розглянемо співвідношення різних типів крадіжок у цей час.

Із сектограми ми бачимо, що типи крадіжок, які вимагали злодійської кваліфікації, складали тільки 30%. Решта - це прості крадіжки, статистику яких і формували люди, котрих злочинцями зробило саме життя.

Структура кримінальної злочинності в Донецькій губернії у 1922 р. залишилася майже незмінною: майнові злочини складали 67%, вбивства -2%, посадові злочини - 3%, спекуляція та винокуріння - 9%. Однак при цьому 1922 р. дав найменший за всі 1920-ті роки показник середньомісячної кількості правопорушень. Частково на рівні злочинності позначилося введення нової економічної політики восени 1921 р., в умовах якої селяни ставали зацікавленими в результатах власної праці і тому прагнули до стабільності. Але однією з головних причин зниження показників кримінальної злочинності був голод. Населення було виснажене, озлоблене. По селах спостерігалися випадки самосудів над злочинцями (особливо злодіями). Лякала правопорушників і перспектива голодної смерті у місцях позбавлення волі. Тому зниження кількісних показників відбулося майже по всіх видах злочинів, окрім найбільш актуальних в умовах голоду спекуляції та викрадення худоби (число яких у цьому році зросло вдвічі).

З 1923 р. розпочинається поступове збільшення кількісних показників кримінальної злочинності, які досягли своєї найвищої точки у 1925 р. Нагадаємо, що 1923 р. був роком максимального розкриття так званих “ножиць цін”. В Донбасі у порівнянні з 1913 р. продукція сільського господарства знецінилася на 55%, а промислові вироби подорожчали на 80%. Це призвело врешті - решт до “кризи збуту” - було зібрано відносно непоганий врожай, але селяни не поспішали здавати хліб за штучно заниженими цінами, оскільки в такому разі вони навіть не компенсували власні витрати. До того ж, у цих умовах селяни виявилися неспроможними придбати необхідні промислові вироби, якими були заповнені усі склади та магазини. Здається, такий стан справ мав би призвести до збільшення кількості майнових злочинів. Але загальне зростання рівня злочинності у 1923 р. ми можемо вважати штучним, оскільки рівень основних видів протиправних дій (крадіжок, грабежів, вбивств тощо) не дуже відрізнявся від показників 1922 р. Значне збільшення (у 8 разів) відбулося тільки по самогоноварінню, тобто злочину, який передусім демонструє не реальні показники рівня, а стан боротьби з ним. Також майже в 9 разів зросла кількість “нетрадиційних” видів злочинів, які не вписувалися в загальну схему стандартного зведення та заносилися в колонку “інші”. Аналогічну ситуацію ми спостерігаємо і в 1924 р., коли зростання загальних показників злочинності відбувалося передусім завдяки активним діям міліції, спрямованим проти самогоноваріння.

У 1925 р. зростання показників злочинності відбулося майже по всіх видах. Тобто в цьому році пояснити це збільшення штучними чинниками вже неможливо. Однією з найбільш вірогідних причин високих показників кримінальної злочинності в Донецькій губернії у 1925 р. була кампанія по розвантаженню БУПРів, проведена в 1924 р. В результаті її на волі опинилася значна кількість злочинців, серед яких було і багато рецидивістів. Саме вони і поповнили статистику кримінальної злочинності.

Зниження рівня протиправних дій після 1925 р. можна було б пояснити згортанням непу, державним регулюванням ринкових відносин. Однак це був би дещо спрощений погляд на динаміку розвитку кримінальної злочинності. Загальне зменшення було досягнуто тільки завдяки зниженню рівня спекуляції, самогоноваріння та посадових злочинів, які найбільше залежали від соціально-економічних змін у державі.

Оцінка загального рівня кримінальної злочинності в Донбасі протягом 1920-х років не може бути повною без аналізу динаміки розвитку окремих видів злочинів. При цьому нам слід враховувати парадоксальність ситуації на початку 1920-х рр., коли не статистика злочинності спричинювала зміни в законодавстві, а, навпаки, законодавство, що перебувало у стадії формування, та нові ідеологічні засади стали причиною збільшення кількості зареєстрованих протиправних дій. Внаслідок неврегульованості та надмірної ідеологізації правових норм, нестабільності політичного та економічного курсу держави, деякі суспільні дії протягом зазначеного періоду розглядалися то як злочин, то як нормальне явище. Розглянемо показники по основних видах злочинів, від тих, які найбільше реагували на суспільно-економічні та політичні перетворення, до тих, які реагували значно менше.