Криміногенна ситуація в Донбасі (1919-1929)

Особливо показовими у відношенні залежності від зовнішніх чинників були спекуляція та винокуріння, дані по яких у зведеннях міліції та карного розшуку подавалися разом. Проблема боротьби зі спекуляцією бере свої витоки з постанови про державну хлібну монополію, яку прийняла РНК УСРР 29 січня 1919 р. [36]. Наступним кроком радянської влади було запровадження хлібної розкладки та курс на розкол українського села. В умовах політики «воєнного комунізму» приватну торгівлю було засуджено як невідповідну більшовицькій ідеології. Селянство відреагувало на ці заходи мішечництвом, з яким на початку 1920-х рр. жорстоко боролися. Але в тих умовах ця боротьба не мала успіху. Навіть дозвіл на приватну торгівлю у 1921 р. не ліквідував цей вид злочинів, а, навпаки, посилив його. Мішечники блокували нормальну роботу залізничного транспорту, і це в умовах, коли під час воєнних дій було виведено з ладу 1/3 залізничних колій та 2/3 залізничних мостів, ставало справжньою катастрофою. З мішечництвом боролися спеціальні «трійки», керовані Всеукраїнською «трійкою» по боротьбі з мішечництвом [37]. Але поступово, із розповсюдженням приватної торгівлі, мішечництво припиняється.

Нова економічна політика передбачала заміну продрозкладки фіксованим продподатком. Селяни отримали право вільно розпоряджатись надлишками сільськогосподарської продукції, хоча голод 1921-1923 рр. в Україні значно уповільнив тут розвиток приватної торгівлі.

У 1921 р., у перший рік голоду, продукція сільського господарства була на ціну золота, тоді як промислова продукція, не знаходячи свого споживача, реалізовувалася за цінами, нижчими від собівартості. До того ж несталість грошового курсу примушувала майже щотижня переглядати відпускні ціни. Приватні торговці як раз і використовували цю різницю між роздрібними та закупівельними цінами [38]. На фоні дозволеної приватної торгівлі у 1921 р. міліція Донбасу реєструвала у середньому близько 50 випадків спекуляцій щомісяця [39]. На той час спекуляцію поділяли на два види: тимчасова (або випадкова спекуляція) та спекуляція у вигляді промислу. Перший вид був у веденні народних судів, другий - революційних трибуналів.

На підставі матеріалів місцевих надзвичайних комісій (НК), які передавали в центр секретні політико-економічні огляди стану Донецької губернії, ми можемо стверджувати, що в 1921 р. превалюючою була спекуляція випадкова, або тимчасова. Серед спекулянтів цього часу більшість складали інваліди, робітники, їх жінки, жінки червоноармійців, працівники радянських установ, селяни. Спекулювали вони передусім товарами першої необхідності: продуктами харчування та одягом, не стільки для того, щоб нажитися, скільки для того, щоб вижити, нагодувати сім'ю [40].

Але вже у травні 1921 р. на ринках, кількість яких зростала швидкими темпами, сформувалася група людей, яка, окрім торгівлі, нічим більше не займалася. Значну частину з них складали колишні радянські службовці - торгівля в умовах непу виявилася більш прибутковою справою, ніж праця в установах [41]. В середині літа правоохоронні органи називали цих людей, що займалися тільки торгівлею, буржуазією або крупними спекулянтами [42].

Навіть на цьому, початковому етапі розвитку приватної торгівлі швидкими темпами розширювався асортимент товарів, поява яких на ринках мала свої причини:

- спекулювали державними фабричними виробами (наприклад, мануфактурою або шкірою). Це - речі, видані робітникам у відділах соціального забезпечення (собезах) або винесені робітниками з підприємств та перепродані спекулянтам. До цього також слід додати, що на ринки потрапляли не тільки викрадені з підприємств вироби, а й видані робітникам у вигляді зарплати (так, наприклад, на Петровському заводі видавали зарплату каустичною содою - 3-4 пуди на кожного, яка майже того ж самого дня опинялася в спекулянтів);

- було зареєстровано спекуляцію товарами з державних складів. Її було добре налагоджено - через спеціальних “маклерів - спекулянтів”. У зв'язку з цим спостерігалося і збільшення кількості посадових злочинів, а саме - викрадення продуктів та речей особами, які були службовцями у продовольчих органах, працювали на млинах, складах тощо;

- робітники радянських майстерень перепродавали по ринках взуття та інші вироби;

- спостерігалася спекуляція вугіллям. Було підраховано, що вибійники в середньому за півмісяця приносять додому приблизно 50 пудів вугілля, який потім обмінюють на продукти;

- після проголошення державної монополії на продаж солі, вона теж стала на ринках “ходовим” товаром. Але в цьому відношенні окремі повіти Донецької губернії мали свою специфіку. Так, у Таганрозькому повіті сіль почали продавати вагонами нібито від установ. У Луганському, навпаки, сіль повністю зникла з ринку, продавали її лише мешканці міста з-під поли і невеликими партіями;

- в умовах осінньої інфляції товаром стали і самі гроші, реєструвався продаж стабільного еквівалента грошових знаків - золота;

- було зафіксовано і значний приплив продуктів із села [43].

Таким чином, в умовах розвитку ринкових відносин відбувалося також і наростання негативних явищ. Спекуляція супроводжувала приватну торгівлю, але ні правоохоронні органи, ні торговці, на базі неврегульованого законодавства були нездатні відділити одне від іншого, чітко визначити, що є спекуляцією, а що - ні.

Спрощення процедури отримання права на приватну торгівлю (Декретом РНК УСРР від 22 серпня 1922 р. були скасовані міліцейські свідоцтва) та докладне розроблення правового статусу приватного торговця у Цивільному кодексі УСРР, прийнятому постановою ВУЦВК від 16 грудня 1922 р., викликало пожвавлення приватної торгівлі [44]. Водночас із цим посилювалася увага до спекуляції. Міліція здійснювала облави та обшуки по ринках. У 1922 р., за даними правоохоронних органів, спекуляція в Донецькій губернії виросла майже втричі - щомісяця реєструвалося в середньому 130 випадків [45]. Незважаючи на швидке зростання рівня спекуляції, асортимент товарів залишався тим самим. Проте деякі зміни відбулися на великих міських ринках. Завдяки відкриттю Маріупольської митниці в містах з'явився контрабандний товар. І на фоні потрійного зростання спекуляції по губернії, в Маріупольському повіті вона зросла аж в 15 разів. Для вивозу закуповували тютюн, срібло, дорогоцінне каміння, щетину, паклю. Ввозили шкіру, чай, цукор, сахарин, тканини, каву, какао, спирт, тютюн, нитки, соломорізки, терпуги та інше [46].

З 1923-24 рр. змінювалося ставлення до приватної торгівлі. Вона розглядалася як додаток до державної і кооперативної, погіршувалися умови відпуску товарів приватним власникам державною промисловістю, відбувалося скорочення приватноторгівельної мережі. Так, у 1923 р. в руках приватних торгіовців був 51% всього хлібного запасу Донецької губернії, а вже у 1924 р. - тільки 1% (державна торгівля сконцентрувала у своїх руках 65,2%, решта хліба належала споживчій та сільськогосподарській кооперації, виконкомам) [47]. Але, незважаючи на зміни у ставленні до приватних власників, в цей час дії міліції у боротьбі зі спекуляцією суттєво пом'якшилися. Протягом 1923-1926 рр. у загальних зведеннях міліції спекуляція не розглядалася окремо, а ті спорадичні випадки, які реєструвалися, заносилися до колонки «інші». Так, у зв'язку зі змінами у політичному курсі держави для правоохоронних органів спекуляція трансформувалася у «вільну торгівлю», а згодом, у 1926 р. знов стала злочинницькою дією. Поновлення уваги до цього виду злочинів у 1926 р. було пов'язане з «режимом економії» [48], а в 1927 р. відбувалось у рамках «боротьби з ломкою директив, законів та розпоряджень щодо зниження цін» [49]. Політика зниження цін поставила приватників на межу краху та змушувала їх переходити на нелегальне становище. Вільна торгівля, так само як і неп взагалі, вважалися явищами тимчасовими. До того ж у рамках непу все чіткіше проступали політичні та соціальні суперечності. Приватний сектор намагався забезпечити собі політичні та юридичні права, щоб гарантувати власні економічні інтереси. Уряд більшовиків відстоював свої. І тому зміна державного курсу щодо приватників в 1926-1927 рр. природно вписувалася в загальну картину згортання непу. Тобто поновлення боротьби зі спекуляцією було викликано не збільшенням числа цих злочинів, а зміною політичного курсу щодо приватної торгівлі.

Схожі процеси відбувалися на шляху боротьби із самогоноварінням, яке розквітло в державі у зв'язку із забороною виготовляти та продавати спиртні напої. Цей «сухий» закон у Донецькій губернії тривав до 1923 р. (спочатку було введено державний продаж вина [50], а з 1925 р. - горілки). Донбас розцінювався як важливий пролетарський центр, на якому особливо небезпечно могло б позначитись пияцтво. І хоча міліцією Донецької губернії було взято під нагляд навіть підприємства, де виготовляли одеколони, і за вживання та виготовлення спиртних напоїв погрожували виселенням, конфіскацією майна і навіть розстрілом [51], кількість зареєстрованих випадків самогоноваріння невпинно зростала протягом 1921-1925 рр. Завдяки активним діям міліції та карного розшуку на цьому етапі вдалося тільки уповільнити темпи росту вказаного виду злочинів - у 1922 р. темп росту складав 338%, у 1923 - 293%, у 1924 - 58% [52]. І тільки з введенням державного продажу горілки цю проблему було більш-менш вирішено, хоча повністю ліквідувати позадержавне виготовлення спиртних напоїв так і не вдалося.

Враховуючи залежність рівня спекуляції і винокуріння від державних кампаній та змін у політичному і економічному курсі держави, ми зможемо адекватно оцінити динаміку розвитку цих видів злочинів протягом зазначеного часу (абсолютні показники 1921 р. - 42 розкритих злочини в середньому за місяць - прийняті за 100%):

Дані за 1928 - 1929 рр. точно встановити досить складно, оскільки починаючи з 1927 - 1928 рр. у міліцейських зведеннях інформація про винокуріння та спекуляцію окремо не подавалася. Зазначена динаміка розвитку цього виду злочинів протягом 1920-х років була характерною як для усієї губернії, так і для окремих її повітів (округів). Так, якщо проаналізуємо кількісні показники рівня самогоноваріння в Луганському повіті, то побачимо, що накреслена вище схема цілком співпадає з ними.

Тобто до 1925 р. відбувалося щомісячне відчутне збільшення зареєстрованих випадків позадержавного виготовлення спиртних напоїв; 1925 р. був піковим - найбільшою була середньомісячна кількість та максимальною частка самогоноварінь в загальній структурі злочинності.

Наявність зв'язку між введенням державного продажу спиртних напоїв та зниженням рівня винокуріння важко заперечувати. Це і дає нам підстави стверджувати, що зростання кількісних показників у даному випадку викликано державною політикою щодо продажу і вживання спиртних напоїв та відносно стабілізовано знову ж зі зміною політичного курсу. При цьому слід також зробити поправку на те, що статистика самогоноваріння відображує не тільки його рівень, а ще й стан боротьби з цим видом протиправних дій. Хоча зменшення кількості винокурінь після 1925 р. навряд чи можна пояснювати погіршенням роботи правоохоронних органів у цій сфері.

Перехідним історичним періодам властиве також збільшення кількості злочинів, вчинених службовими особами. Показники посадової злочинності досліджуваного періоду мали свої особливості, оскільки посадові злочини цього часу були не стільки частиною кримінального світу, скільки «внутрішньою справою» радянської держави на шляху створення нового апарату, своєрідним пошуком ідеальної моделі існування радянських установ.

Відносно невисокий рівень цього виду злочинів у Донецькій губернії в 1921 р. (з травня по листопад 1921 р. тут було зареєстровано 267 фактів службових порушень [56], які взяті за 100%) можна пояснити тим, що правоохоронні органи лише влітку цього року отримали детальні пояснення, що саме треба вважати посадовим злочином. Реєстрацією, розслідуванням та застосуванням міри покарання по цьому виду злочинів займалися міліція, карний розшук, революційні трибунали та НК.

Голод 1921 р., тяжкий економічний стан та відсутність коштів спричинили скорочення радянського апарату в 1922 р. Спочатку в Донецькій губернії були ліквідовані Гришинський і Дебальцівський повіти та скорочено кількість волостей (наприклад, у Маріупольському повіті замість 39 їх залишилося 18, у Таганрозькому замість 48 - тільки 23) [57]. Наступним кроком було скорочення штатів в усіх радянських установах взагалі, а також у тих, що були підпорядковані НКВС. Щоб обґрунтувати звільнення в умовах безробіття та тяжкого соціально-економічного стану, їх назвали вже знайомим тут з 1920 р. словом “чистка”. У 1923 р., за даними міліції та карного розшуку, посадові правопорушення складали тільки 0,5% від загальної кількості зареєстрованих по губернії злочинів [58], у той час як, за даними карного відділення Донецького губернського суду, вони становили 40,4% [59]. Це пояснюється тим, що міліція враховувала тільки заяви громадян і не зважала на дані «чисток». Перевірно-атестаційні комісії передавали справи про виявлені ними посадові злочини безпосередньо до суду.

Наступний, 1924 р., видався відносно спокійним у відношенні боротьби з посадовими злочинами. В цьому році вони складали тільки 0,5% від усіх зареєстрованих на території Донецької губернії правопорушень [60]. Збільшення числа службових злочинів у 1925 р. було викликано новим витком “чисток” в установах, підпорядкованих НКВС. До того ж у квітні 1925 р. активізувалася робота ревізійних комісій, які виявляли по установах випадки розкрадань та невиправданих трат народних коштів. Ця кампанія широко висвітлювалася в пресі, описувалися типові випадки цих злочинів [61]. Подальше зростання показників посадової злочинності у 1926 р. було викликано проголошенням «режиму економії». В рамках цієї кампанії рекомендувалося особливо звернути увагу на розтрату, привласнення та інші посадові злочини в професійних, кооперативних, державних та інших громадських органах. Слідство по цих справах прискорювалося [62]. У 1927 р. боротьба з посадовими злочинами проходила у контакті з органами Робітничо-Селянської інспекції (РСІ). Дев'ятого серпня 1927 р. в Донбас було відправлено таємний обіжник НКЮ України «Про порядок розгляду справ, що їх порушують органи Робітничо-Селянської інспекції в процесі боротьби з бюрократизмом та тяганиною». РСІ проводила роботу по перебудові, спрощенню та удосконаленню радянського апарату. Разом з цим виявлялися такі види злочинів, як зловживання владою, злочинна недбалість та інші. Подібні справи рекомендувалося розглядати позачергово, протягом двох тижнів з дня надходження справи до суду [63].

У 1929 р. показники посадової злочинності подвоюються. Це було пов'язане з тим, що тепер до цієї категорії злочинців почали відносити не тільки працівників радянських установ, а й торговців (переважно за те, що давали хабара). Власне кажучи, тут ми знову маємо справу не з реальним збільшенням показників цього виду злочинів, а з новим розумінням поняття хабарництво. І оскільки до рук працівників правоохоронних органів почали потрапляти обидві сторони корупційних стосунків, цілком зрозумілим стає збільшення показників саме удвічі.

Таким чином, можемо спостерігати пряму залежність рівня посадових злочинів від державних кампаній та змін у політичному курсі. Позбавившись «зайвих» робітників, радянський уряд укомплектував установи «пролетарським елементом» та перевіреними партійцями.

Решта злочинів не так сильно залежала від політичних кампаній. Хоча, наприклад, загальне зростання показників кримінальної злочинності в Донбасі в 1924-25 рр. було зумовлене знову ж таки державною кампанією по «розвантаженню БУПРів» (будинків примусової праці, тобто місць позбавлення волі). Ця кампанія була викликана тим, що заарештованих було вдвічі більше, ніж можна було розмістити. При цьому 40 % із них становили підслідні (провину яких ще не було доведено). Погані умови утримання в БУПРах призводили до голодувань та бунтів арештантів [64]. У рамках цієї секретної кампанії на волі опинилося багато злочинців. Так, наприклад, з БУПРів Сталінської округи протягом 1924 р. було звільнено 3777 осіб, серед яких рецидивісти становили 14% [65]. Протягом наступних 2-5 місяців більшість рецидивістів повернулася до попередніх місць ув'язнення.

До протиправних дій, які більше залежали від економічних чинників, ніж від політичних, належали майнові злочини. Найбільш розповсюдженими серед них були крадіжки.

Середньомісячна кількість майнових злочинів у Донецькій губернії у 1921 р. становила 1021 зареєстрований випадок (73% від усіх зареєстрованих правопорушень). Цю відправну точку ми приймаємо за 100%, щоб мати можливість розглянути динаміку змін показників з цього виду злочинів.

У 1922 р. спостерігалося значне зменшення кількості майнових злочинів (що, у свою чергу, зменшило рівень злочинності взагалі). Це слід пов'язувати, по-перше, з покращанням роботи правоохоронних органів, завершенням у них організаційного етапу, і по-друге, з тим, що в умовах голоду населення агресивно реагувало на випадки правопорушень, по селах спостерігалося збільшення кількості самосудів над грабіжниками та злодіями. Лякало злочинців і те, що помирали від голоду і заарештовані. Так, за даними Шахтинської повітової міліції, лише з 1 по 19 квітня 1922 р. померло 13 арештантів [67]. Такі приклади долі колег по ремеслу стримували багатьох злочинців. У 1922 р. дещо змінилася і специфіка майнових правопорушень. Для цього року було характерним збільшення у зв'язку з голодом кількості випадків пограбування складів, інших сховищ продовольчих продуктів, санітарних пунктів. Частішали крадіжки домашніх речей, одягу, продуктів, дрібної домашньої худоби та птиці [68]. Збільшення кількості майнових злочинів у 1924-26 рр. було пов'язане з кампанією по розвантаженню БУПРів, про яку вже згадувалося вище. В цей час вони становили у середньому 20% від загальної кількості зареєстрованих злочинів.

Подальше зростання показників кількості майнових злочинів було пов'язане з певною організацією кримінального світу, створенням банд, що займалися грабунками, а також “напливом” професіоналів з інших регіонів Радянської держави, яких приваблювали “можливості” Донбасу.

Відносно стабільним залишався рівень вбивств та замахів на життя людини.

В середньому щомісяця у 1921 р. реєструвалося 21 вбивство (ця цифра у гістограмі прийнята за 100%). Частка цих злочинів у злочинності зазначеного періоду складала у середньому 1-2%. Мало чим відрізнялися і мотиви вбивств - помста, пограбування, ревнощі тощо. Хоча при цьому слід пояснити деяку специфіку 1921 року. По-перше, нагадаємо, що в цьому році в Донбасі ще досить сильним був “політичний бандитизм” (повстанство). Жертвами повстанських загонів ставали передусім представники радянської влади, комуністи, продагенти, члени КНС, міліціонери та інші. Частина фактів таких убивств потрапляла до міліцейських зведень, але при цьому й значна кількість вбитих розглядалися як загиблі під час бою з бандою і не розцінювалися як жертви кримінальних дій. Завдяки тому, що міліція вибірково застосовувала термін “вбивство”, ми сьогодні не можемо реально оцінити рівень цього виду злочинів.

Також, на жаль, маловідомим, але дуже важливим залишається питання про вбивства спеціалістів у Донбасі, про які вже йшла мова у попередньому розділі. Вони безпосередньо були пов'язані з тими змінами в суспільних відносинах, які відбувалися у зв'язку з переходом до непу. У розслідуванні подібних злочинів простежується чітка лінія партійного керівництва - пріоритетним було відтворення економічного потенціалу Донбасу, а “пролетарським почуттям” працівників відводилась другорядна роль. Те, що відбувалося на місцях, свідчить про нелегкий шлях непу, про нерозуміння подекуди цього відходу від комуністичних ідеалів.

Мав свою специфіку і наступний, 1922 р. Тоді спостерігалися вбивства з причин голоду та були зафіксовані навіть випадки людоїдства [70].

Збільшення кількості вбивств з 1926 - 1927 рр. тісно пов'язане зі зростанням кількості грабежів та інших майнових злочинів, частина яких закінчувалася вбивством пограбованої людини, а також збільшенням кількості організованих банд. До того ж починаючи з 1927 р. причини збільшення кількості вбивств та замахів на життя людини почали шукати у наростанні опору «куркулів», що, на думку працівників правоохоронних органів, зверталися до кримінальних елементів та виступали замовниками вбивств представників радянської влади, підпалів радянського майна тощо.

У 1920-ті роки мала місце і професійна злочинність, яка передбачає наявність відповідної кваліфікації. На жаль,у міліцейських зведеннях ситуаційну злочинність не відділяли від професійної, і тому сьогодні встановити частку “спеціалістів” серед злочинців 1920-х рр. майже неможливо. Це було складно зробити навіть тоді - працівники міліції та карного розшуку засвідчували розірваність дореволюційних злочинницьких традицій [71]. Ознакою нового часу стало те, що професійні злочинці, які до революції суворо дотримувалися обраної кваліфікації, у 1920-ті рр. розширювали сферу своєї діяльності, опановуючи декілька суміжних професій. Завдяки словникам термінів, укладеним для міліції та карного розшуку, ми можемо встановити, які саме кримінальні професії існували в цей час:

шпана - злодії нижчої категорії, які займалися викраденням продуктів або дрібної худоби;

скокарі - найбільш розповсюджений тип злодія. Переодягалися жебраками та ходили по домівках. У разі якщо вдома не було нікого, крім дітей, забирали майно. Іноді виламували замки;

городушники - від злодійського терміна “нагороджувати”. Працювали так: невеличкий мішок набивали будь-яким непотребом, а зверху - відріз нової тканини. Складалося враження, що мішок туго набитий “мануфактурою”. Злодій робив вигляд, що продає викрадене, ховав мішок під пальто і показував покупцю тільки те, що в мішку зверху. Віддавав свій товар відносно дешево. Здебільшого на ці хитрощі попадалися селяни;

ширмачі - працювали в місцях скупчення людей. Штучно створювали давку і починали “рубати ширму”, або “доїти кишені”. Найкращі місця для роботи - ринки та місця розваг;

майданники - це тип злодія, що з'явився під час голоду 1921 р. Ці злочинці займалися розкраданням з вагонів, виламуючи дахи. Майданщики вищого рівня знімали пломби, а після вчинення крадіжки ставили її на місце;

громили - від “громити”. Вища категорія злодіїв-грабіжників. Розподілялися на дві групи - пограбування з вбивством або без нього. Діяли чітко за планом, мали інформаторів-наводчиків, працювали вночі. В дім намагалися увійти під виглядом агентів карного розшуку або представників інших органів правопорядку. Якщо це не вдавалося - вибивали вікна чи двері. Усіх присутніх зв'язували та накривали ковдрами (або чимось іншим). Забирали коштовні речі та попереджали господаря й членів родини, щоб вони ще 15-20 хвилин не ворушилися;

формазонники - займалися підробкою золотих та срібних речей;

скамейники та конокради - займалися викраденням худоби - коней (“скамейок”), корів (“рогаток”) тощо. Виводили як з пасовиськ, так і зі стаєн;

каїни - приймали награбоване тільки від добре знайомих. Були випадки, коли “каїни” замовляли, які саме речі їм повинні принести. Викрадені речі найчастіше вивозилися за межі міста або навіть губернії;

експропріатори - бандити, бомбисти;

букольники - злочинці, що збували звичайний папір під виглядом грошей; ящики з трубками, залитими свинцем із приліпленою зверху монетою видавали за гроші; продавали мідні стружки під виглядом золотого піску; звичайне каміння під виглядом дорогоцінного. Покупцю демонстрували справжні речі, а потім їх непомітно замінювали;

підкидальники - обдурювали переважно селян. Біля банків, кас підкидали гаманця. Коли майбутня жертва знаходила його, починав працювати посібник підкидальника. Він кричав, що він теж знайшов цей гаманець і вимагав розділити гроші, а також вимагав, щоб “жертва” йому показала свій гаманець, щоб перевірити, чи не приховано там частку знайденого. В цей час з'являвся підкидальник і видавав себе за господаря гаманця, і під шумок він, чи його спільник, викрадали в жертви справжні гроші;

шулери - це особи, що займалися нечесною грою в карти, орлянку, кістки та ін. Існувало багато їх підвидів - виконавці, банкомети, антрепренери, закривальники, помічники, телеграфісти та багато інших;

підроблювачі - документів, печаток, підписів, антикварних виробів, клейм на дорогоцінних металах. Також видавали будь-який непотріб за скарби та продавали звичайне каміння під виглядом дорогоцінного (на відміну від букольників, обходились без заміни);

шантажисти - особи, що вимагали гроші шляхом залякування, погроз оголосити компрометуючі матеріали, або погрожуючи фізичною розправою;

аферисти всіх видів - особи, що втягували в невигідну фінансову операцію, надаючи невірні дані про вигідність покупки та цінність майна, винесеного на продаж, або про реальну його належність. Часто мали при собі фальшиві документи на себе, на майно тощо;

фальшивомонетники - підроблювали гроші, кредитні білети, процентні папери тощо;

коти (альфонси, сутенери) - особи, що жили на кошти повій, примушували їх не тільки виконувати свою безпосередню роботу, а й грабувати клієнтів;

торговці живим товаром - особи, що продавали жінок у будинки розпусти, головним чином за кордон;

контрабандисти, таємні продавці зброї - до них належали особи, що займалися незаконним провозом через кордон осіб, що перебували у розшуку або не мали права на виїзд; а також ті, хто торгував валютою та наркотиками;

притоноутримувачі - ті, хто утримував злодійські квартири. До цієї ж категорії належали співмешканки злодіїв та переховувачки [72].

Ось таким, досить різноманітним, був професійний кримінальний світ 1920-х рр. Однією з майже втрачених на цей час стала професія “ведмежатників” (зломщиків сейфів). Трохи краще йшли справи у конкурентів держави у сфері виготовлення грошей. Бази фальшивомонетників були розташовані здебільшого в містах, оскільки виготовлення фальшивих грошей потребувало наявності висококваліфікованих спеціалістів-художників, граверів, типографів та необхідного для роботи обладнання.

Що стосується проституції, то її реальний рівень не змогли встановити навіть тоді. Вона не підлягала реєстрації, оскільки якщо ще можна було б врахувати повій з будинків розваг, то врахувати дівчат, що приводили клієнтів у свої квартири, зняті в пристойних районах міста, було неможливо [73].

Таким чином, ми розглянули види кримінальних злочинів, від тих, які чітко залежали від суспільно-політичних та економічних змін у державі, до тих, які розвивалися передусім за власними, внутрішніми законами. Однак ми можемо виділити ще одну групу злочинів, що існували в 1920-ті роки та були притаманними саме цьому періоду. Так, наприклад, специфічними для цього часу були так звані «інваліди-гастролери», які переїздили з місця на місце, вимагали під різноманітними приводами гроші в радянських установах (особливо в собезах), вчиняли скандали, бійки та інше. Як було зафіксовано міліцією, такі люди у багатьох випадках мали при собі документи типу «...ця особа хвора на епілепсію і у разі грубого поводження за вбивство не відповідає», або різноманітні посвідчення про те, що був нагороджений орденом Червоного Прапору, або годинником чи револьвером, які подарував йому особисто товариш Троцький, але це в нього було викрадено [74].

Треба також звернути увагу на ще один, здається, найспецифічніший для 1920-х рр. вид протиправних дій - бандитизм. Проблема в даному випадку полягає в тому, що в сучасній історичній науці “політичний бандитизм”, “куркульська контрреволюція” або “селянський повстанський рух” розглядається не як кримінальне явище, а як суспільно-політичне. Автор цілком погоджується з цією точкою зору і вважає можливим частково розглянути це явище, оскільки “політичний бандитизм” часто супроводжувався карним, а правоохоронні органи в той час не відокремлювали одне від іншого, інформацію про бандитизм у зведеннях подавали разом.

За характером банди, що діяли на початку 1920-х рр. у Донецькій губернії, працівники правоохоронних органів розподіляли на п'ять груп:

Махновські банди. Головний лідер - батько Махно. До нього приєднувалися угруповання Марусі, Бистрова, Солодова, Савонова, Пархоменка, Фоми Кожі, Щуся, Куриленка-Білаша. Головні гасла - “Боротьба за вільні ради”, “Вільна торгівля”, “Визволення від більшовиків (або комуністичного іга”).

Петлюрівські банди. Це банди Каменюка, Терезова, Саєнка та Жоржа Бабицького. (Працівники правоохоронних органів характеризували петлюрівську орієнтацію банд як слабо виражену, однак це не видається точним через вкрай часте пригадування маршрутів слідування та діяльності зазначених вище банд у інформаційних повідомленнях інформаторів та штатних працівників правоохоронних органів Донбасу - О.М.)

Есерівські банди. Ними вважалися банда Колесникова і контактуючі з ним банди Волоха й Винника, які діяли здебільшого тільки неподалік від північних кордонів.

Банди, що тільки проходили територією Донецької губернії. Це частина 51 Кубанського полку та банда на чолі з комбригом 1-ї кінної армії Маслаковим, які складалися з дезертирів і тільки швидко пройшли губернією. (Їх характер та мета не були з'ясовані. Важко також встановити, чому саме їх розцінили як банди - О.М.).

Бандитизм місцевого характеру. Найтиповішими були банди Жугіна, Склярова, Огнєва та Карлова. Невеличкі за чисельністю, із складом, що постійно змінювався, вони збиралися для 1-2 нападів, а потім поверталися до повсякденних занять. Чітких політичних вимог вони не мали [75].

Цей, так званий “політичний бандитизм” став серйозною проблемою для нової влади, яка визнавала свою слабкість та засвідчувала, що від розв'язання цієї проблеми залежить статус радянської влади в Україні, можливість її укорінення тут взагалі. Розгортаючись з моменту встановлення влади більшовиків та запровадження політики “воєнного комунізму”, цей селянський рух залишався інтенсивним навіть і у 1921 р., році введення нової економічної політики, яка була відчутною поступкою селянству. Однак надалі повстанський рух поступово вщухає, втрачає свою основу - селянство, яке за нових умов виявилося більш зацікавленим у мирному житті, ніж у воєнних діях. Рештки повстанських загонів продовжували свою діяльність до 1923 р., хоча їх вплив на ситуацію вже не був таким рішучім через їх малочисельність.

Фактично, тільки з кінця 1921 р. правоохоронні органи почали відокремлювати кримінальний бандитизм від повстанства. Вказувалося, що зі зростанням голоду посилився процес створення бандитських груп з 3-4 осіб (найчастіше з сільської молоді), які переховувалися в лісах та нападали на селян і червоноармійців, а також грабували потяги. Восени 1921 р. розкрадання на залізницях набули вже систематичного характеру. Протягом листопада та грудня 1921 р. кримінальні банди Донбасу здійснили 128 нападів на села, хутори, селянські обози, залізничні станції та потяги [77]. В цей же час, наприкінці 1921 р. відчутною проблемою став і міський кримінальний бандитизм. Це явище було характерним для всієї України. В Донбасі особливо сильним міський бандитизм був у південних та центральних містах губернії. Тут діяли зграї по 4 - 5 осіб, які грабували та роздягали міських жителів, розкрадали товари з крамниць. Таким чином, фактично з кінця 1921 р. бандитизм почав набувати переважно карного характеру.

Так, ми бачимо, що кримінальна злочинність Донбасу в 1920-ті роки була досить складним та різнобічним явищем. Виходячи з викладеного вище, ми можемо виділити декілька груп злочинів, які по-різному реагували на зміни в державі. По-перше, це спекуляція, винокуріння й посадові злочини, які прямо залежали від соціально-політичних та економічних змін. По-друге, це такі злочини, як крадіжки, грабежі, вбивства й замахи на життя людини, проституція та інші, які менше залежали від зовнішніх чинників. І, нарешті, декілька видів злочинів, які були специфічними саме для перших років встановлення радянської влади в Україні, а також були тісно пов'язані з новою економічною політикою та її запровадженням.

Частка кожного виду злочинів у загальній структурі кримінальної злочинності Донбасу протягом 1920-х років не була постійною. Так, як було вже зазначено вище, в 1921-1922 рр. у структурі злочинності превалювали некваліфіковані крадіжки, що складали близько 70% від усіх зареєстрованих злочинів. Надалі, поступово, зі зростанням рівня роботи правоохоронних органів та внаслідок ряду спеціальних кампаній по боротьбі з тим чи іншим видом злочинів у структурі злочинності збільшувалася частка злочинів “підвищеної уваги”, і зменшувалася частка крадіжок. Знаючи специфіку окремих років, ми можемо також розглянути і загальну для всього періоду структуру злочинності.

Як бачимо з сектограми, найбільшою проблемою впродовж усіх 1920-х років були і залишалися майнові злочини. Частка їх в загальній структурі злочинності становила 30% (6 % з яких припадали на майнові злочини, що вимагали наявності злодійської кваліфікації, тобто вчинені професіоналами). Значну частку випадків винокуріння та спекуляцій (15%) ми можемо вважати складеною штучно, тому що кількісні показники з цих видів злочинів прямо залежали від політичних рішень та спеціальних кампаній по боротьбі з цими видами протиправних дій. Також ці дані демонстрували передусім не реальний рівень цих видів злочинів, а стан боротьби з ними, і використовувалися працівниками міліції й карного розшуку для формування відносно непоганого відсотка розкриття злочинів. Ці ж самі зауваження справедливі і щодо посадових злочинів та хуліганства, першопричиною різких сплесків кількісних показників по яких були державні спеціальні кампанії.

І ще один момент, на який слід звернути увагу, - це збільшення протягом 1920-х рр. кількості злочинів, які не піддавалися узагальненню та заносилися у зведеннях у колонку “інші”. До неї потрапляли нові, специфічні для цього часу правопорушення, які важко було віднести до будь-якого з визначених традиційних видів злочинів. Це явище було одним із свідчень відставання законодавства того часу від динамічних змін у реальному житті і примушувало доповнювати введений з 1922 р. Кримінальний кодекс України рядом обіжників та постанов.

4. Соціально-демографічна характеристика злочинницького світу Донбасу 1920-х рр.

Визначимось спочатку із сутністю терміна “особа злочинця”. Він складається з загальносоціологічного поняття “особа” та вказівки на здійснений протиправний вчинок - “злочинець”. Злочинцем ми вважаємо людину, факт протиправної поведінки якої було встановлено і яка понесла за свій вчинок відповідне покарання. Але чи слід вважати цю людину антисоціальним елементом і надалі, після того як уже скінчився термін покарання? Чи можемо ми впевнено поручитись за цю людину, що вона не скоїть щось подібне вдруге? І чи можемо ми, нарешті, поручитись навіть самі за себе? (“Від суми та від тюрми не зарікайся”). У кримінологічній літературі сутність вказаного вище терміна належить до кола дискусійних: кого саме слід вважати злочинцем - потенційного кандидата чи затриманого правопорушника.

Однак у даному дослідженні ці дебати припиняються без волі автора, оскільки виходячи з наявних документів ми маємо змогу проаналізувати дані, що стосуються тільки зареєстрованих злочинців, тобто розглянути тільки ту частину кримінального світу, яка потрапила “до рук” правоохоронних органів. Але навіть на цьому рівні соціально-демографічна характеристика злочинців 1920-х рр. може дати нам розуміння структури кримінальної злочинності (тобто, для того, щоб з'ясувати, чому саме превалювали ті чи інші види злочинів, треба передусім розібратись, хто і чому їх скоював), допоможе виявити причини збільшення показників з будь-якого виду злочинів, а також надасть картину типового злочинця цього часу.

Якщо розглянемо статеву належність засуджених, то побачимо, що переважна більшість злочинців - це чоловіки. Протягом 1920-х років вони складали близько 90% від числа усіх засуджених. Рівень жіночої злочинності, частка якої складала приблизно 10%, не був стабільним. Шляхом порівняння наявних статистичних даних ми зможемо з'ясувати загальні тенденції в динаміці жіночої злочинності. Розглянемо її рівень та динаміку на прикладі одного з повітів Донецької губернії.

Як бачимо, найвищого рівня жіноча злочинність досягла у 1921 р. З 1922 по 1925 р. показники стабілізувалися, і надалі спостерігалося їх відчутне зниження. Саме така динаміка була загальною (з незначною різницею в цифрах) як для Донецької губернії, так і для України в цілому. Так, найвищого свого показника на території Донецької губернії протиправні дії жінок досягли у 1921 р. - 21,9% [80]. У наступному, 1922 р. відбулося відчутне зниження участі жінок у протиправних діях - 13,6% [81].

На території усієї України, де маємо дані за 1924-1929 рр., жіноча злочинність розвивалася так:

Ці статистичні дані, одержані на території усієї держави, підтверджують загальний характер даних по Луганському повіту - після 1925 р. відбулося зниження процента жіночої злочинності і надалі він стабілізувався в середньому на показнику 8-10 %.

Спробуємо з'ясувати, чим саме зумовлювалися ці “перепади” в динаміці участі жінок у протиправних діях. Сплеск у 1921 р. можна пояснити тим, що до звітів міліції потрапляли не тільки кримінальні елементи у сучасному розумінні цього терміна, а й жінки, що взяли участь у так званому “повстанському русі” (“політичному бандитизмі”). Серед них - жінки або коханки повстанців, їх матері або сестри. Усіх їх умовно можна розподілити на три категорії.

Перша категорія - це ті, хто свідомо став на шлях боротьби з більшовицькою владою згідно з власними переконаннями, уявленнями та поглядами. Найвідомішим на сьогодні прикладом таких жінок може бути добре відома в Донбасі на початку 1920-х рр. Маруся Никифорова.

Друга категорія - це жінки, що прийшли до політичного бандитизму разом зі своїми чоловіками, синами, братами. Невеликий озброєний загін, часто сформований з односельців, далеко від рідних міст не відходив. Його поява супроводжувалася побиттям міліціонерів та пограбуванням радянських установ. Після цього вони відсиджувалися по своїх хатах або переховувалися неподалік від рідного села. Жінки приносили їм їжу, інформацію, надавали медичну допомогу, переховували тяжкопоранених. При цьому треба враховувати, що на той час це було дуже небезпечним заняттям, адже тоді карали навіть за співчуття до повсталих.

І, нарешті, третя категорія, - це жінки, що опинилися причетними до повстанців несамохіть. Радянська влада шукала засоби затримання бандитів, і знайшла їх. В інструкціях для міліції було рекомендовано родину тих, хто викликав підозру у причетності до бандитизму, брати як заручників та використовувати як приманку. Або у рідних учасника повстанського руху брали підписку, що у разі, якщо підозрюваний з'явиться до них, вони повинні повідомити про це міліцію. За приховування призначалася і кара - конфіскація майна [83]. Ці заходи вживалися часто й мали суттєві результати. Багато жінок подавалися в банди, тільки щоб уникнути зіткнення з міліцією.

Крім учасниць повстанського руху, значну частку серед заарештованих правоохоронними органами жінок складали селянки, що проходили по продподаткових злочинах. За даними революційних трибуналів УСРР, вони складали 87,1% від усіх затриманих жінок, і лише 12,9% було звинувачено у вчиненні посадового злочину або в інших кримінальних діях [84]. Показовим є і те, що у 1921 р., знову ж за даними революційних трибуналів, серед засуджених за контрреволюцію (яку відокремлювали від повстанства) 50% складали жінки. В даному випадку якнайбільше виправдовував себе вислів “мій язик - мій ворог” [85]. І лише незначний процент жінок-правопорушниць у 1921 р. складали повії, професійні аферистки та злодійки.

Припинення громадянської війни, відносна стабілізація у суспільному житті стали основою зниження частки жіночої злочинності починаючи з 1922 р. З цього часу лави зареєстрованих правопорушниць формували самогонниці, спекулянтки, злодійки та повії. При цьому слід враховувати роль спеціальних державних кампаній проти самогоноваріння, посадових злочинів тощо, оскільки завдяки їх роботі штучно збільшувалися показники, замість того щоб демонструвати реальний стан справ у кримінальному світі. До того ж, на початок 1925 р. було нарешті налагоджено роботу реєстраційних бюро, які не тільки зареєстрували злочинців 1925 р., а й систематизували наявні матеріали на правопорушників попередніх років. Після 1925 р. рівень жіночої злочинності знижується до 6-9% від усіх зареєстрованих правопорушників.

І ще один важливий момент, на який слід звернути увагу. Жінки 1920-х рр. були більш стабільними у питанні дотримання обраного шляху - рецидивна злочинність серед жінок виявилася відчутно вищою від чоловічої.

Так, серед чоловіків на повторне вчинення злочину в Сталінському окрузі у 1924 р. пішло 22,3% (від усіх зареєстрованих злочинців чоловічої статі), а жінок - 32,3%; у 1925 р. чоловіки-рецидивісти складали 22%, жінки - 19,8%; у 1926 р.- відповідно 15,6% та 38,1% [87]. Те, що загальне переважання жінок-рецидивісток є схемою, а 1925 р. у Сталінському окрузі - випадком, підтверджують дані по Луганському округу. Тут у 1923 р. чоловіки-рецидивісти складали 4,9%, жінки - 11,2%, у 1924 р. - відповідно 19,7% та 26,1%, і у 1925 р. - 3,5% від злочинців чоловічої статі та 9,7% - від заарештованих жінок [88].

Тобто рецидивна злочинність серед жінок стабільно перевищувала показники рецидивної чоловічої злочинності. Частково це можна пояснити тим, що більшість чоловіків у цей час звинувачувалася у некваліфікованих крадіжках та хуліганстві - злочинах, що скоювалися без системи, здебільшого під тиском обставин. А показники жіночої злочинності поповнювалися даними з проституції - злочину, що набував характеру постійної професії.

Так, розглянувши статеву належність злочинців 1920-х рр., ми можемо стверджувати, що кримінальний світ того часу складався передусім із чоловіків. Зростання показників жіночої злочинності в 1920-ті роки було частково штучним, оскільки, по-перше, сьогодні ще варто з'ясувати, чи слід відносити до кримінального світу те, що в 1920-ті рр. називали “продподатковим злочином”, по-друге, необхідно враховувати роль спеціальних кампаній по боротьбі з різними видами злочинів, завдяки яким міліція отримувала не реальні показники злочинності, а лише свідчення власних активних дій.

Однак, з іншого боку, слід також зважати і на те, що зазначеному періоду в Україні передували Перша світова війна, революції, зміни різноманітних влад, громадянська війна - тобто держава пережила ряд суспільних катаклізмів, наслідками яких стали відчутні демографічні зміни. Держава пережила все те, що веде до втрати здорової та дієздатної частини чоловічого населення. За цих умов жінки були вимушені зайняти більш активну позицію, перейняти на себе частину чоловічих обов'язків, наблизитись до умов життя чоловіків. Втягування жінок в політичне та суспільне життя, незамкненість їх у сім'ї і дає збільшення показників жіночої злочинності. Вагомим був і економічний фактор - під час голоду 1921-1922 рр., і потім, коли в умовах непу надто явною стала фінансова поляризація суспільства, зростає кількість жінок, звинувачених у побутових крадіжках. Але не було жодного року, коли б жіноча злочинність не тільки зрівнялася з чоловічою, а хоча б навіть наблизилася до неї.

Характеристика віку злочинців дозволяє з'ясувати, який вік був найбільш криміногенним у 1920-ті рр. За статистичними підрахунками ревтрибуналів України за 1921 р. було встановлено, що на лаві підсудних опинялися особи віком від 21 до 60 років, при цьому серед злочинців віком від 21 до 30 років переважали звинувачені у посадових злочинах, а з 31 до 60 років - засуджені по продовольчих правопорушеннях [89]. Наявність досить молодих злочинців серед звинувачених у посадових злочинах не є типовою. На початку 1920-х рр. це можна пояснити тим, що в більшовицькій державі тільки-но розпочався процес створення установ нового типу і старі спеціалісти замінялися молодими (не тільки за стажем, а й за віком). Так, наприклад, із комуністів, засуджених Донгубревтрибуналом у 1920 р. за посадові злочини, більшість були віком від 20 до 30 років - молоді члени партії, які по-своєму “опановували” життя. Багато хто з них займав високі посади [90].

У 1923 р. злочинний світ значно молодшає. Нарешті, з усталенням нових економічних відносин та припиненням голоду скоротилася кількість справ по продовольчих злочинах - значна частина літніх людей була серед звинувачених саме по них. Це загальне омолодіння кримінального світу ми можемо простежити за даними звіту Донецького губернського суду за 1923 р.

Так, ми бачимо, що у 1923 р. максимальну за кількістю групу складали злочинці віком від 21 до 25 років. Значною була також і частка 25-30-річних. Разом ці дві групи становили більше половини від усіх звинувачених. На частку злочинців віком від 36 років і більше припадало тільки 11% засуджених.

Поступове омолодіння кримінального світу спостерігалося протягом усіх 1920-х років. За даними Сталінського реєстраційного бюро [92], у 1926 р. злочинці віком до 25 років складали 68,8% від усіх зареєстрованих. Показовим є також і те, що правопорушників, яким більше ніж 25 років, вже не розподілено на групи.

Значною проблемою в 1920-ті рр. стала злочинність серед підлітків. Випадки протиправних дій неповнолітніх міліція і карний розшук реєстрували і у зведеннях подавали окремо, не змішуючи їх з протиправними діями дорослих. У 1921 р. підлітки складали 12,4% від усіх заарештованих на території Донецької губернії, у 1922 р. - 9,2% [93].

Як бачимо, на початку 1920-х рр. підліткова злочинність майже наздогнала жіночу. Основою цієї суспільної проблеми була безпритульність - жахливий наслідок суспільних катаклізмів попередніх років. У складних умовах непу, коли підприємства працювали в режимі самоокупності, а держава не мала коштів для нормального утримання дитячих будинків, більшість безпритульних дітей потрапляли в середовище дорослих злочинців, в яких і переймали усі їх звички та навички. В Україні все це ускладнювалося голодом 1921-1923 рр., під час якого у рамках допомоги голодуючим Поволжя та Уралу на територію республіки було перевезено 56 тис. дітей. У 1922 р. дитячі будинки УСРР на 75% були укомплектовані дітьми, яких перевезли з РСФРР. Багато безпритульних підлітків прибувало в Україну і самочинно [94].

В умовах голоду, мізерного державного фінансування, явно недостатньої місткості дитячих будинків життя дітей ставало жахливим. Бруд, антисанітарія, напівголодне існування - все це призводило до епідемій, з одного боку, і до крадіжок - з іншого. Так, практикуючись на дрібних крадіжках, таких як, наприклад, “базарні” (виривали з рук сумки, виймали гребінки з волосся жінок та таке інше), ці діти поступово набували професіоналізму. Прикладом цього може бути досить відома в Луганському повіті у 1921 р. банда “Червоні канти” (її неповнолітні учасники носили червоні канти на кашкетах - романтика!), яка спеціалізувалася на крадіжках та збройних грабежах. Протягом 1920-х років підліткова злочинність набувала кваліфікації. І хоча й надалі переважаючим видом у структурі дитячої злочинності були крадіжки, але на кінець 1920-х рр. спостерігалися і випадки вбивств, зґвалтувань, що були скоєні неповнолітніми [95].

Процент рецидивних дій підлітків іноді навіть перевищував показники жіночої рецидивної злочинності, сягаючи 25-30% [96]. Найстрашніша ознака, що була спроектована в майбутнє. Напрямок роботи, який повинен був стати одним із головних для правоохоронних органів. Але в умовах нестабільних 1920-х років діти-злочинці виявилися зайвими, нікому не потрібними. Нагадаємо, що за радянським законодавством діти до 14 років не підлягали суду, а з 14 до 16 - тільки у тому випадку, якщо від них відмовились комісії у справах неповнолітніх. Із злочинцями-підлітками працювали спеціальні слідчі у контакті із системою народної освіти. Однак за браком коштів в округах Донецької губернії таких слідчих не вистачало. Так, наприклад, у 1926 р. на всю Сталінську округу був тільки один спеціальний слідчий при комісії у справах неповнолітніх. В результаті справи правопорушників-підлітків розглядалися протягом тривалого часу. Заарештованих дітей відправляли в спеціальні колектори, звідки вони швидко втікали або, навпаки, набували ще й там злочинницького досвіду від колег-одноліток. Так, у Луганському окрузі засвідчували, що діти в колекторі не виправляються, “повибивали шибки, зламали меблі, а одного разу завідувача колектором облили гарячим супом”. Особливі проблеми викликали дівчата, яких під час розслідування справи взагалі не було де утримувати під вартою. Все це доповнювалося тим, що не було вільних місць у реформаторіумах, колекторах, дитячих будинках - після розгляду справи діти знову поверталися на вулиці, а разом з тим і до попередніх своїх занять. Не відмовлялися від них і ті, кому знаходилось місце в дитячих будинках. Так, до 1925 р. Сталінський дитячий будинок був розташований неподалік від базару, що створювало найсприятливіші умови для крадіжок. Завдяки скаргам мешканців дітей було переведено у дитмістечко № 2 за межі міста [97].

Злочинність серед підлітків є особливо небезпечною для суспільства, оскільки вона загрожує його майбутньому. Антисоціальні звички, погляди, надбані у дитинстві, призводять до деморалізації особи і, як наслідок, до зростання частки рецидивної злочинності. Злам старої моралі, відмова від християнських законів, розруха, голод, сирітство та безпритульність - ось те підґрунтя, на якому зростала підліткова злочинність 1920-х рр.

Таким чином, протягом 1921-1928 рр. спостерігалося загальне “омолодіння” кримінального світу. Злочинцями у своїй більшості ставали особи віком від 20 до 30 років - молоді та повні сили члени суспільства, які вже засвоїли життєву філософію кризового часу. Це - некваліфіковані злочинці. Найчастіше вони звинувачувалися у побутових крадіжках. Саме цим і можна пояснити переважання майнових злочинів у загальній структурі злочинності. Болючою ознакою цього часу було і зростання показників рецидивної підліткової злочинності.

Соціальне походження й рід занять звинувачуваних дозволяє зробити висновки про розповсюдженість будь-яких видів злочинів серед окремих соціальних груп та прошарків населення.

У 1921 р. на території Донецької губернії серед заарештованих переважали робітники. Так, із досить нетрадиційного боку, Донбас характеризується як промисловий регіон України, оскільки саме в цей час серед злочинців на території усієї республіки більшість складали селяни.