Міністерство освіти і науки України

Донецька державна академія управління

Кафедра правознавства

Дипломна робота

на тему: «Національна безпека України»

Виконала: студентка

4 курсу групи П-03-1

перевірила: к.ю.н.,

доцент Мізіліна Л.Ю.



Зміст

• Вступ
• 1. Теоретично-методологічні аспекти безпекової політики країни
• 1.1 Суть поняття безпека, національна безпека, безпекова політика, національна ідентичність
• 1.2 Інституційне оформлення безпекової політики
• 2. Моделі формування безпекової політики у контексті трансформаційних змін в Україні
• 2.1 Кризові тенденції національної безпеки: чинники і можливі наслідки
• 2.2 Політична криза як чинник гальмування розбудови національної ідентичності
• Висновки


Вступ

Актуальність теми визначається тим, що процеси формування регіональної ідентичності держави дедалі помітніше впливають на її зовнішню політику в галузі безпеки. Не лише Україна, а й Росія, країни Центральної, Східної та Південно-Східної Європи постали перед формуванням нової ідентичності, що прослідковується при визначенні їх зовнішньополітичних пріоритетів у галузі безпеки.

Нині Україна перебуває в пошуках своєї власної регіональної ідентичності, яка має найбільш відповідати її внутрішній політиці та інтересам національної безпеки, а також враховувати наявні наукові теорії з проблеми ствердження України як регіональної держави.

Для України важливим є вироблення власної позиції щодо визначення її місця і ролі в побудові центральноєвропейської, східноєвропейської та південно-східноєвропейської регіональних ідентичностей, враховуючи історичний досвід та об'єктивно оцінюючи наслідки обрання Україною тієї чи іншої ідентичності. Сьогодення потребує виокремлення реальних зовнішньополітичних інтересів у галузі регіональної та міжнародної безпеки, вироблення ефективної геополітичної стратегії та дієвої тактики щодо їх реалізації. У цьому зв'язку постає необхідність наукового пошуку відповідного місця держави в системі європейської безпеки на регіональному та субрегіональному рівнях. Важливим аспектом зовнішньої політики України є визначення чітких форм її участі у підтримці стабільності у Європі через забезпечення безпеки на східних кордонах ЄС шляхом активізації своєї діяльності у субрегіональних структурах європейської безпеки. Окрім того, прагнення реалізації власного незалежного зовнішньополітичного курсу налаштовує Україну на прагматичний діалог з Росією та країнами пострадянського простору за умов дотримання принципу рівноправного партнерства та спільного бачення неподільності європейської безпеки.

Виходячи з цього, ставиться ключова наукова проблема, яка розв'язується в цій роботі, а саме: аргументація та доведення політологічної гіпотези про те, що реалізація потенціалу регіонального лідерства України, позитивна роль нашої держави у розв'язанні субрегіональних конфліктів та зовнішньополітична активність у регіональних та субрегіональних структурах безпеки могли б слугувати додатковими аргументами у подальшому поглибленні відносин з країнами європейського простору з метою її інтеграції у євро- та євроатлантичні структури та закріплення позицій Української держави у справі подальшого формування архітектури європейської безпеки.



1. Теоретично-методологічні аспекти безпекової політики країни

1.1 Суть поняття безпека, національна безпека, безпекова політика, національна ідентичність

Аналіз наукових праць із проблем національної безпеки свідчить, що окремі їхні теоретичні витоки мають багатовікову історію. Інші були започатковані у XVIII-XIX століттях. Найзначніший доробок у дослідженнях проблем національної безпеки належить ученим ХХ століття.

Перші теоретичні осмислення проблем національної безпеки (в сучасному розумінні) стосувалися безпеки в цілому і не виходили за межі повсякденного життя людини, зводилися до розуміння безпеки як відсутності для неї загроз або зла. У такому значенні термін “безпека” застосовувався, наприклад, давньогрецьким філософом Платоном . Евсеев М.А. Право как открытая самоорганизующаяся система // Философия и общество. - 2006. - № 4(44). - С. 142-152

Протягом багатьох століть у процесі свого існування людина задавався питанням про сенс життя. Багато філософів і вчені з інших областей знання вважають, що сенс життя, мета діяльності людства полягає в продовженні людського роду, забезпечення умов для підтримки і існування життя людей. Досягнення цієї мети зумовлює необхідність і актуальність проблеми забезпечення безпеки життєдіяльності людей, товариств, держав і людства в цілому.

Аналіз історії свідчить, що потреба забезпечення безпеки належить до числа основних мотивів діяльності людей і співтовариств. Прагнення до безпеки зумовило об'єднання наших пращурів у спільноти, формування силових структур (армії, поліції та численних служб охорони, у тому числі від стихійних лих), зумовило утворення багатьох міжнародних організацій і, в кінцевому рахунку, призвело до створення ООН, покликаної забезпечувати безпеку існування всього населення Землі. Аманов Ш., Кайранбаев Ж., Айтимов З., Мусин Б. Этнография: Учеб. для ист. спец. вузов; Под ред. Ю.В. Бромлея, Г.Е. Маркова. - Алма-Ата : Мектеп, 1987. - 318 с.

Слабкість системи безпеки обертається великими бідами: крахом держав, знищенням народів, великими кровопролиттями, руйнуванням і загибеллю матеріальних цінностей. Держави, товариства, приватні особи, які не виявляють належної турботи про свою безпеку, як правило, виявляються нежиттєздатними.

Зазначені фактори зумовлюють життєву необхідність і актуальність постановки і вирішення проблеми забезпечення комплексної безпеки на строго науковій основі з урахуванням всіх аспектів цієї багатофакторної, багатопараметричної проблеми.

Слід відзначити, що наукове опрацювання проблем безпеки в цілому і національної безпеки зокрема має багату історію і залишається в центрі уваги сучасної науки.

Особливе місце в осмисленні проблем безпеки в тісному поєднанні з проблемами держави і права, а також у формуванні теоретико-правової позиції автора належить творчій спадщині Т. Гоббса, І. Канта, Ж.-Ж. Руссо. Система гуманістичних поглядів згаданих мислителів щодо договірної (безпекової) теорії походження та природи держави покладена в основу цієї роботи.

Саме їхні вчення дозволили автору відмовитися від досі вельми поширеного розуміння природи держави, яке багато в чому ґрунтується на модернізованій класиками марксизму-ленінізму людиноненависницькій теорії “насильства” і запропонувати українському соціуму інше бачення ролі та місця Української держави в житті нашого народу.

Ідеї згаданих класиків гуманізму розвивались у роботах відомих вітчизняних учених XIX - початку ХХ століття І. Тарасова, М. Рейснера, П. Лодія, І. Франка, М. Драгоманова, М. Грушевського, Т. Зінківського, В. Липинського. Заслуга українських мислителів кінця ХІХ - першої чверті ХХ століть полягає в тому, що внаслідок тривалих пошуків вони поставили в центр історичного розвитку колективний суб'єкт - націю, а також визначили основні умови її відтворення та існування.

Проблему безпеки українського суспільства останніми роками досліджували І. Бінько, В. Білоус, О. Бєлов, О. Бодрук, В. Ваганов, О. Власюк, В. Горбулін, О. Гончаренко, А. Качинський, В. Картавцев, Г. Костенко, В. Крутов, Е. Лісіцин, В. Ліпкан, Н. Нижник, С. Пирожков, В. Пилипчук, Г. Перепелиця, Г. Почепцов, М. Панов, В. Паламарчук, Г. Ситник, В. Сідак, М. Стрельбицький, В. Тихий, О. Хомра та ін. У більшості наукових робіт проблему безпеки розглянуто в політологічному, історичному, економічному, військовому та інформаційному, частково правовому аспектах. Соціально-філософські аспекти безпеки досліджувалися В. Ананьїним, О. Дзьобанем, В. Лутаєм, О. Ліснічуком, М. Ожеваном, А. Щуровським, В. Ященком. Теоретико-правові основи забезпечення національної безпеки України: Монографія. / Г.В. Новицький. - К.: Інтертехнологія, 2008. - 496 с.

Вони присвятили свої роботи різним проблемам і виходили з різних історичних, соціальних і філософських контекстів, концентруючись при цьому на описі бажаних моделей суспільних відносин.

Між тим проблеми нормативно-правового регулювання забезпечення національної безпеки автори торкаються здебільшого частково, лише у зв'язку з аналізом конкретних аспектів забезпечення національної безпеки та діяльності відповідних державних інституцій.

Багато дослідників намагалися сформулювати універсальні поняття “національна безпека” та “забезпечення національної безпеки”, однак у відриві від конкретних галузей наук, де ці поняття передбачалося застосувати. Як наслідок до сьогодні відсутнє чітке розуміння національної безпеки як правової категорії, що, у свою чергу, не дозволило ґрунтовно розглянути процес забезпечення національної безпеки та сформулювати його поняття з позиції державно-правового регулювання визначених суспільних відносин, представлених у вигляді системи. Гордієнко С.Г. Про поняття "державна безпека" // Науковий вісник Академії СБ України. - 1998. - № 6-7. - С. 33-41;

Суперечливими залишаються точки зору на об'єкти національної безпеки, а також їхнє місце в правовому регулюванні забезпечення національної безпеки. Відсутні конкретні підходи до формування системи законодавства та основ нормотворчості у згаданій сфері. Разом з тим завданням науки, на думку автора, поряд з описом бажаних моделей суспільних відносин, має бути також пошук шляхів їх досягнення.

До недавнього часу безпека була монопольною сферою вищого політичного керівництва, значною мірою закритою для широкої наукової громадськості. Це зумовило низький рівень розробки самого поняття "безпека", яке протягом тривалого часу стосувалося в основному військових аспектів. Незважаючи на це, навіть у суто військових енциклопедичних виданнях 70-80-х років давалася лише трактування окремих прикладних військово-технічних видів безпеки, наприклад таких, як "безпека польотів", "безпеку плавання", "безпечне видалення" і т.д.

У "Великій радянській енциклопедії" розкривалося лише поняття "безпека, міжнародна", яке фактично зводилося до протидії зовнішнім військовим небезпекам і загрозам, обходячи внутрішні. Що стосується внутрішніх аспектів, то безпека трактується як "стан, тенденції розвитку та умови життєдіяльності соціуму, його структур, інститутів і встановлень, при яких забезпечується збереження їх якісної визначеності з об'єктивно зумовленими інноваціями і вільне, відповідне власної природі й нею визначається функціонування" Большая Советская Энциклопедия. - 3-е изд. Т.7. - М.: Советская энциклопедия , 1972. - 608.

Формування наукового поняття безпеки з теоретичної точки зору є питанням принципової важливості, тому що, по-перше, це поняття має відобразити сутність даного явища і, по-друге, коректно його сформулювати, виділити найбільш важливі елементи змістовної частини проблеми, як методологічні, так і що належать до сфери прикладної діяльності. Які відбуваються в середовищі науковців, громадських і державних діячів, політиків дискусії та обговорення різних концепцій і розробок з проблем безпеки свідчать про значне розкиді думок, відсутності завершеної методологічної основи, прагненні підійти до вирішення проблеми часом лише на основі закордонного досвіду, в основному американського, при ігноруванні досвіду власної країни.

Фактично, наведені визначення “національної безпеки” як основного об'єкта дослідження в академічних працях або в учбових посібниках мало чим відрізняються від аналогічних визначень, прийнятих в різних державах в офіційних документах національної безпеки. Всі ці визначення дуже схожі і фактично дублюють один одного, що може пояснюватися свідомим позиченням.

Проведемо короткий порівняльний аналіз доктрин та концепцій національної безпеки різних країн, щоб проілюструвати цю тезу.

Так, якщо взяти еволюцію Концепції Національної безпеки України, то ми побачимо, що у всіх ії редакціях залишається стійке семантичне ядро, сформоване ще у 1996 році, коли було сформульоване наступне визначення національної безпеки: “Національна безпека України як стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх та зовнішніх загроз є необхідною умовою збереження та примноження духовних і матеріальних цінностей”.

В додатку до цієї Концепції до основних об'єктів зазначеної “захищеності ” з'являється лише один новий об'єкт у вигляді “довкілля ”. В Законі “Про основи національної безпеки України”, який прийнятий на основі згаданої Концепції повністю збережена основна “тріада” об'єктів захисту (людина, суспільство, держава).

Акцент на ідеальні “цінності” замінений на більш прагматичне положення про значущість “сталого розвитку суспільства” (яке, однак, може бути підведено під категорію “матеріальні цінності”). Суттєвим, однак, виявляється поява в базовому визначенні такої категорії як “запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам”. Таким чином, підсумовуючи результати проаналізованої еволюції розвитку понять в українській доктрині,можна зазначити, що зміст концепту “національна безпека” визначається за допомогою психологізованого синоніма “захищеності” (тобто такого, в якому емоційна складова підміняє власне змістовні характеристики), імпліцитним описом “ідеального стану” безпеки (“сталий розвиток” за умов “захищеності”, “примноження матеріальних і духовних цінностей”), однак такий спосіб є нічим іншим як прикладом вже проаналізованої тавтології.

Ще більш абстрактним та, відповідно, тавтологічним характером відмічені базові доктринальні положення в Концепції національної безпеки Росії, які можуть слугувати показовим прикладом згаданої тенденції.

Так, в Концепції 2000 року національна безпека визначається як “система поглядів на забезпечення в Російській Федерації безпеки особистості, суспільства та держави від зовнішніх та внутрішніх загроз у всіх сферах життєдіяльності»

Друга дефініція має такий вигляд: “Під національною безпекою розуміється безпека ії багатонаціонального народу як носія суверенітету та єдиного джерела влади в Російській Федерації”. В обох дефініціях ми бачимо тавтологію в чистому вигляді, тобто визначення національної безпеки через безпеку ії складових.

Отже, якщо поміркувати над тенденцією до граничної політизації концепту “національної безпеки”, точно підмічену російським дослідником, то можна узагальнити систему парадоксальних відносин між політичною практикою та академічною теорією таким чином.

Спочатку концепт “національної безпеки” з'являється як суто пропагандистський концепт “апаратного дискурсу”, тобто він виникає в середовищі політиків найвищого рангу і фіксує найбільш абстрактні ідеологеми, за допомогою яких представники влади звертаються до населення.

В наслідок цього цей дискурс переповнений взірцями апаратної риторики, які мають не стільки референтний характер, скільки є ідеологічними перформативами, тобто типами висловлювань, функція яких полягає в само презентації влади, демонстрації свого права звертатися до населення та легітимності такого звернення. (Цей перформатив співпадає з базовою категорією філософії Л. Альтюсера, категорією “інтерпеляції”, за допомогою якої апарат держави звертається у формі заклику. Цим фактом і обумовлюється те, що в цих зверненнях-закликах використовуються такі абстрактні слова як “народ”, “нація” (типовий для зазначеної апаратної ідеології є жанр “звернення до націі”), “держава”, тобто такі ідеологеми, в яких емоційний заряд підмінює опис будь-якого денотату. Тому не дивно, що сам термін “національна безпека” з'являється саме в рамках дискурсу влади, в політичному лексиконі американського президента початку ХХ сторіччя Теодора Рузвельта в 1904 році).

Дискусії виявляють і іншу крайність, коли розробку проблеми намагаються вести з суто правових або філософських позицій. Так, у книзі "Безпека людини" вказується: "Безпека - це філософська категорія. Вона не є чимось предметним, матеріальним і виступає якоїсь абстрактної формою вираження життєздатності і життєстійкості конкретного світу". Тер-Акопов А.А Безопасность человека. социальные и правовые основы».- М., 2005; Толкаченко А.А. Вспоминая Учителя. Памяти профессора Аркадия Аваковича Тер-Акопова // Российская юстиция. 2003. № 11.

Загальнонаціональна ідентичність має сприйматися усіма і значить має бути прийнятною для переважної більшості. Загальнонаціональна ідентичність забезпечує єдність усього народу.

На сьогодні найперше слід вести мову про стан української національної спільноти та її ідентичність. Соціологічні дослідження підтверджують, що загальноукраїнська ідентичність ще недостатньо утверджена в Україні. Про це свідчить дані , наприклад, те що понад 12 % населення України в цілому відносять себе до радянських людей. Рівень солідарності, згуртованості, суспільної активності народу та патріотизму, що виступає найміцнішим фундаментом і для демократичної держави, і для громадянського суспільства, є доволі низьким. В країні наявна культурно-політична регіоналізація, що все більше тяжіє до подальшої поляризації.

Натомість загальнонаціональна українська ідентичність має консолідувати етнокультурні групи та регіональні спільноти, та певним чином "надбудовуватись" над ідентичностями етнічними.

З наведеного вище випливає, що на формування загальнонаціональної ідентичності впливають розвиток культури, формування єдиного культурного та інформаційного простору. У суспільстві має бути згода щодо певного культурного стрижня, який забезпечить культурну інтеграцію спільноти, піднесе її на вищий щабель згуртованості та самоусвідомлення. Особливо це справедливо у випадку з Україною, де становлення української нації відбувалося на базі етнонаціональної ідентичності.

Національна пам'ять у цьому процесі відіграє центральне місце, оскільки саме вона здатна запропонувати такі символи, що стануть опорою національної самосвідомості і маркерами самоідентифікації. Разом з тим необхідно пам'ятати, що пам'ять завжди несе на собі присмак ідеологізації та моральних оцінок, оскільки, по-перше, набуває актуальності орієнтуючись на соціальні інтереси відповідних, існуючих в момент згадування, соціальних груп, по-друге, соціальне середовище обмежує та впорядковує спогади у просторі і у часі та слугує джерелом для самих спогадів. Іншими словами, реконструюючи минуле, кожне нове покоління діє за принципом «образного моделювання», відшукуючи в минулому те, що співзвучне його настроям і очікуванням.

Втіленням в життя цих настроїв та очікувань, які відповідають інтересам держави, займається державна політика пам'яті. Засобами реалізації такої політики є розвиток історичної освіти, святкування визначних дат, вшановування національних міфів та символів, участь в різноманітних громадських акціях патріотичного змісту Сміт Ентоні Д. Національна ідентичність. -- К.: Основи, 1994. -- 390 с.

Задля утвердження загальнонаціональної ідентичності в Україні шляхом здійснення державної політики пам'яті варто:

1) забезпечити активнішу підтримку вихованню національних почуттів і патріотизму.

2) прийняти і реалізувати загальнонаціональну державну програму виховання, спрямовану на формування патріотичних почуттів та поглядів.

2) сприяти розвитку української культури та мови, зокрема в регіонах із недостатнім їх використанням.

3) сприяти відродженню національної традиції.

Таким чином, треба ще казати, що Відсутність загрози національним інтересам є змістом поняття національної безпеки як безпеки особистості, суспільства і держави. Національна безпека стан держави, який дозволяє їй зберігати цілісність і виступати самостійним суб'єктом системи міжнародних відносин. Безпека одночасно:

- Мета завдання держави: забезпечення існування громадян, включаючи захист проти зовн. і внутр. загроз

- засіб досягнення мети зовнішній вимір безпеки міжнародна дозоляє досягти мети.

Для геополітики національна безпека передусім безпека території - проблема наявності чи відсутності загрози цій території. Елементами такої безпеки є:

1) просторова безпека або територіальна цілісність як регламентація передачі частини території від однієї держави до іншої;

2) механізм демаркації та делімітації кордонів держави.

Безпека території включає:

1) політико-правову безпеку нейтралізацію будь-яких загроз суверенітету держави;

2) соціально-економічну збереження на даній території громадянського суспільства та економічний розвиток території при збереженні та зміцненні соціального благополуччя;

3) екологічну і культурну попередження забруднення навколишнього середовища та створення різних культурно-історичних заповідників.

Зв'язок понять "простір", "контроль над простором", "національні інтереси" та "національна безпека" фіксується в геополітиці за допомогою «геостратегії» традиційно це стратегічне управління геополітичними інтересами (3. Бжезінський), обґрунтований геополітикою напрям діяльності держави на міжнародній арені".

С. Юрченко: геостратегія поняття геополітики, яке характеризує діяльність держави на міжнародній арені, спрямовану на створення, підтримку та посилення могутності за рахунок отримання найсприятливішого просторового положення, що досягається за допомогою військових та невійськових засобів. Останнє зумовлене процесом диверсифікації методів і форм контролю над простором після ІІ світової війни, характерною рисою якого є позбавлення військової сили статусу єдиної складової геостратегії. Інтегруючи просторові імперативи діяльності держави на міжнародній арені, геостратегія передбачає врахування історичної ретроспективи, пов'язаної з ступенем освоєння різних видів простору людиною. Геостратегія тому означає:

1) довгостроковий характер планування і дій;

2) діяльність держави на міжнародній арені відносно певних просторових одиниць. Серцевину геостратегії складають проблеми: що зробити, щоб отримати даний простір у спосіб встановлення контролю над ним; які особливості цього простору впливають на поведінку тих, хто його населяє; які шляхи забезпечують безпеку і користь, тобто визначення загроз з боку реальних і потенційних союзників та противників і створення відповідних альянсів та коаліцій. Вирішення проблем базується на наступних імперативах геостратегії: врахування державою власного географічного положення в плані забезпечення національної безпеки, його співвіднесення з геополітичними можливостями інших центрів сили; виокремлення ключових і другорядних країн, вплив яких чи контроль над якими сприяють посиленню національної безпеки; аналіз показників, що характеризують геополітичне положення цих країн чи регіонів; визначення ієрархії засобів і методів впливу для досягнення поставлених цілей.

С. Василенко: вироблення геостратегії передбачає знання історії формування традиційних векторів національної геополітики, аналіз набутого досвіду та історичних уроків. З урахуванням інтересів сусідніх держав можна розробляти власну геостратегію, яка буде спиратися на глибоке розуміння геофізичних особливостей свого краю, природно-географічні чинники.

М. Михальченко: розробка геостратегії має базуватися на всебічному аналізі головних і другорядних чинників внутрішнього розвитку держави у взаємозв'язку з зовнішніми факторами її існування. Головні: загальна економічна і політична ситуація у світі; конкретна ситуація в регіоні, зокрема взаємовідносини з сусідами; внутрішньополітичний й економічний стан у державі; тенденції розвитку ситуації на майбутнє. Другорядні традиції країни в зовнішньополітичній сфері, культурні особливості та орієнтації, взаємовідносини етнічних спільнот у державі, орієнтації політичних партій, еліт. Геостратегія середніх і малих країн у кризовій ситуації, не може бути самостійною, тому її ефективність залежить не лише від стратегії і тактики відстоювання власних національних інтересів, а і здатності погодити їх з національними інтересами своїх партнерів.

Основу національної безпеки держав становить безпека територій, тому зіткнення державних інтересів має наслідком передусім територіальні конфлікти існують у формі:

- Територіальна суперечка суперечка між державами з приводу державної належності певної території та володіння суверенітетом у її межах.

- Територіальні претензії претензії держави на певну частину території іншої без заперечення суверенітету останньої над цією певною територією. Держава, що висуває претензії, не сумнівається в юридичній належності цієї території даній державі, але вважає, що дана територія має належати їй.

- Територіальні розбіжності між державами з приводу належності ним якоїсь території або розмежування між ними. За своїм змістом = поняттю територіальної суперечки, але за словесним оформленням може вважатися пом'якшеним виразом змісту останньої.

1.2 Інституційне оформлення безпекової політики

Розбудова національної держави в Україні, радикальні реформи в усіх сферах життя нашого суспільства, складні процеси глобалізації та геополітичних змін у сучасному світі - все це зумовило виникнення на початку ХХІ століття нових, складніших, багатопланових проблем забезпечення національної безпеки, що потребують нетрадиційних рішень, перегляду багатьох усталених підходів і стереотипів. Особливої актуальності з-поміж цих проблем набуло створення комплексної системи законодавства у сфері забезпечення національної безпеки.

Саме це питання, як і впорядкування та вдосконалення правового регулювання забезпечення національної безпеки, стає предметом усе більшої уваги національних парламентів, урядів, політичних і державних діячів, учених.

Водночас наукове опрацювання проблеми створення комплексної системи нормативно-правового регулювання забезпечення національної безпеки нині лише започатковується. Опубліковані роботи з цієї проблематики в основному присвячені розгляду національної безпеки як суспільного явища. У них майже відсутні дослідження закордонного досвіду, а також ґрунтовний аналіз вітчизняного законодавства.

До того ж ознайомлення із законодавчою базою у сфері забезпечення національної безпеки України свідчить про її фрагментарний характер. Це породжує ізольовані один від одного й розрізнені масиви правових норм, що стосуються окремих аспектів національної безпеки як явища суспільного життя та забезпечення національної безпеки як різновиду державної діяльності. При цьому зазначені норми відносяться до різних галузей права.

Останнє є явищем об'єктивним і пов'язане з тим, що питання забезпечення національної безпеки пронизують фактично всі сфери суспільних відносин і, відповідно, можуть існувати в кожній з існуючих галузей права .

Причина такого становища, очевидно, в тому, що, по-перше, в суспільстві й науці ще не сформувалося цілісне уявлення про національну безпеку України з позиції права та юридичної науки. Відтак нині системний підхід до формування права й нормотворчості у сфері забезпечення національної безпеки є досить непростим питанням, що зумовлене передусім відсутністю належної систематизації чинного законодавства у згаданій сфері. Зазначене, поряд із нерозробленістю методологічних засад забезпечення національної безпеки, створює труднощі об'єктивного й суб'єктивного характеру при формуванні системи нормативно-правового регулювання забезпечення національної безпеки.

По-друге, в Україні продовжується становлення нових суспільних відносин демократичної, правової, соціальної держави, що приводить до змін усього правового простору України. У поєднанні зі змінами геополітичного становища і державного устрою це спричинило розширення уявлення про правове регулювання питань забезпечення національної безпеки України як самостійної, незалежної держави.

По-третє, відсутність чітко сформульованих життєво важливих національних цінностей і довгострокових цілей перешкоджає діяльності держави у сфері забезпечення національної безпеки, в тому числі законотворчому процесу в цій галузі.

Разом з тим, забезпечення національної безпеки - це різновид суспільних відносин і тому на його правове регулювання поширюються ті ж основні правила, які застосовуються при регулюванні суспільних відносин в цілому. Понад те, як було показано в першому розділі, власне сама національна безпека з точки зору юридичної науки - це сукупність визначених суспільних відносин.

Нагадаємо також, що законодавство - це форма існування передусім правових норм, засіб надання їм визначеності й конкретності, їхньої організації та об'єднання в конкретні нормативно-правові акти . Система ж законодавства - це не просто сукупність таких актів, а їхня диференційована система, заснована на принципах субординації та координованості структурних елементів. Взаємозв'язок між ними забезпечується за рахунок різних факторів, головними з яких є предмет правового регулювання та зацікавленість законодавця в розбудові раціональної, комплексної структури джерел права.

В результаті розбудови згаданої структури виникають відособлені галузі права, які знаходяться в основі системи законодавства в цілому та галузей законодавства зокрема. Така відособленість можлива за умови, якщо вона відбиває особливості змісту правового регулювання.

Відмінності ж внутрішньої системи законодавства від відповідної структури системи права зумовлені головним чином тим, що однією із засад побудови законодавства є не тільки конструкція системи права, а й система управління державою. Саме тому структура системи законодавства певним чином залежить не тільки від логіки самої системи права, а також і від інших об'єктивних і суб'єктивних факторів .

Крім того, в основі поділу системи права на галузі й інститути - предмет і метод правового регулювання. Через це норми галузі права відрізняються високим ступенем однорідності. Галузі ж законодавства регулюють певні сфери суспільного буття й виділяються лише за предметом правового регулювання й не мають єдиного методу, у зв'язку з чим галузь законодавства є менш однорідною порівняно з галуззю права. Тому, на думку автора, потребує переосмислення ідея існування комплексних галузей права, яка свого часу була запропонована В. Райхером і найбільш повно обґрунтована в працях С. Алексєєва , оскільки сама природа галузі права як категорії соціальної дійсності виключає можливість існування комплексних галузей права, на відміну від комплексних галузей законодавства. Одна правова норма не може регулювати різні за своєю правовою природою відносини, а твердження про наявність у галузі права норм інших галузей права лише заперечує її самостійність і ставить під сумнів можливість вважати таку сукупність правових норм галуззю права.

Між тим, галузі права в деяких випадках співпадають з галузями законодавства (кримінальне, цивільне), в інших - з підгалузями (законодавство про авторські права). Галузі законодавства складають його горизонтальну структуру, а вертикальна будується відповідно до юридичної чинності нормативно-правових актів та умов, які багато в чому залежать від місця суб'єкта нормотворчості в системі нормотворчих органів.

Тому структура законодавства має сприйматися законодавцем як об'єктивна закономірність. Розбудовуючи систему законодавства, законодавець має враховувати реальну, об'єктивно обумовлену потребу в існуванні самостійних галузей законодавства, підгалузей, інститутів, міжгалузевих комплексів. У процесі нормотворчості законодавець має виходити з особливостей окремих підрозділів законодавства, їхньої своєрідності та співвідношення між ними. Юридична ж наука повинна забезпечити напрацювання науково-обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення системи законодавства.

Згідно ст.2 Закону України « Про основи національної безпеки України» правову основу у сфері національної безпеки України становлять Конституція, цей та інші закони України, міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані на виконання законів інші нормативно-правові акти.

Відповідно до цього Закону розробляються і затверджуються Президентом України Стратегія національної безпеки України і Воєнна доктрина України, доктрини, концепції, стратегії і програми, якими визначаються цільові настанови та керівні принципи воєнного будівництва, а також напрями діяльності органів державної влади в конкретній обстановці з метою своєчасного виявлення, відвернення і нейтралізації реальних і потенційних загроз національним інтересам України. Закон України «Про основи національної безпеки України» - Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, N 39, ст.351

Стратегія національної безпеки України і Воєнна доктрина України є документами, обов'язковими для виконання, і основою для розробки конкретних програм за складовими державної політики національної безпеки.

Що стосується , Концепції національної безпеки Російської Федерації. Концепція затверджена Указом Президента Російської Федерації від 17 грудня 1997 № 1300.

Цей документ покликаний відіграти важливу роль у вирішенні проблем забезпечення національної безпеки Росії, оскільки містить основоположні позиції для створення і функціонування сучасної системи безпеки. На даній концептуальній основі на тривалу перспективу може здійснюватися діяльність державних структур, громадських організацій (об'єднань) і громадян країни в сфері забезпечення національної безпеки Російської Федерації. У тексті Концепції її сутність та роль визначені наступним чином: "Концепція національної безпеки Російської Федерації - політичний документ, що відображає сукупність офіційно прийнятих поглядів на цілі та державну стратегію в області забезпечення безпеки особистості, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз політичного, економічного, соціального , військового, техногенного, екологічного, інформаційного та іншого характеру з урахуванням наявних ресурсів і можливостей ".

Концепція є чітким відбитком комплексного, системного підходу до питань сутності, змісту і забезпечення національної безпеки Росії. Разом з тим, на концептуальному рівні неможливо відобразити всі аспекти діяльності, пов'язані із забезпеченням національної безпеки, особливо з механізмом її здійснення. А між тим, ці питання потребують глибокого осмислення і конкретного відображення, в тому числі в дисертаційних дослідженнях. Концепція (Основи державної політики) національної безпеки України // Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 10. - Ст. 85.

Діяльність органів державного управління у сфері національної безпеки носить досить складний характер, який обумовлюється наявністю особливих об'єктів безпеки: особистість її права й свободи; суспільства його матеріальні та духовні цінності. Специфічними рисами цих об'єктів обумовлена об'єктивна потреба створення єдиної системи гарантування НБ України.

Загальна система суб'єктів гарантування національної безпеки охоплює:

а) орган законодавчої влади -- Верховна Рада і органи державного управління загальної компетенції -- Кабінет Міністрів, місцеві державні

адміністрації;

б) органи державного управління спеціальної компетенції -- Міністерство внутрішніх справ; Служба безпеки; Міністерство оборони; Державний комітет у справах охорони державного кордону; Міністерство юстиції; Національне бюро розслідувань; спеціалізовані управління і служби Міністерства закордонних справ; Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи тощо;

в) правоохоронні органи -- органи прокуратури; суди загальної юрисдикції; Конституційний Суд; адвокатура;

г) громадські структури -- адвокатура; Товариство сприяння обороні України; пункти охорони громадського порядку.

Координаційним органом з питань національної безпеки є Рада національної безпеки і оборони України.

Таким чином, механізм гарантування національної безпеки України зорієнтований на практичну координацію всіх видів діяльності державних і громадських інститутів з метою відвернення, виявлення й усунення явних і потенційних внутрішніх і зовнішніх загроз.

Обсяг і складність вирішуваних завдань у системі національної безпеки залежить від оцінки реальних загроз і ступеня їх небезпеки для життєво важливих інтересів України, зроблених на основі об'єктивного аналізу. За результатами цих оцінок завдання національної безпеки слід розділити за часовими параметрами на оперативні, тобто такі, які потребують невідкладного вирішення, тактичні, що передбачають деякий, не дуже значний часовий інтервал для їх вирішення, і стратегічні, тобто такі, вирішення яких здійснюється у віддаленій перспективі. Новицький Г.В. Актуальні проблеми формування системи нормативно-правового регулювання національної безпеки України // Національна безпека в контексті євроатлантичної інтеграції України: нормативно-правові аспекти: Наук.-інформ. збір. Вип. 7. / за заг. ред. В.П. Горбуліна, академіка НАН України, д.т.н. - К.: ДП “Євроатлантикінформ”, 2005. - С. 6 - 16.

Верховна Рада України: визначає пріоритети у захисті національних інтересів і об'єктів безпеки; розробляє систему правового регулювання відношень у сфері безпеки; встановлює порядок організації та діяльності органів гарантування безпеки; здійснює контроль за кадровою політикою державних органів та посадових осіб щодо здійснення ними відповідних повноважень у сфері національної безпеки; заслуховує щорічну доповідь Президента України про гарантування національної безпеки України; визначає бюджетні асигнування на фінансування органів і програм гарантування національної безпеки; ратифікує та денонсує міжнародні договори і угоди України з питань національної безпеки; ратифікує та денонсує міжнародні договори і угоди України з питань національної безпеки. До повноважень Верховної Ради України Конституція також належать питання війни та укладення миру; направлення підрозділів Збройних Сил до іншої держави; введення воєнного чи надзвичайного стану тощо (ст. 85, 92 Конституції). Конституція України. Офіційне видання / Міністерство юстиції України. - К.: Український центр правничих студій, 2006. - 123 с.

Загальне керівництво державними органами щодо гарантування НБ здійснює Президент України, який виступає гарантом безпеки і оборони країни. Він очолює Раду національної безпеки і оборони України; спільно з Верховною Радою визначає стратегію гарантування національної безпеки; контролює й координує діяльність державних органів щодо національної безпеки; приймає оперативні рішення щодо гарантування національної безпеки в межах компетенції, визначеної законодавством; не менше як раз на рік подає Верховній Раді звіт про забезпечення національної безпеки України.

У разі воєнного нападу або загрози збройної агресії проти України Президент приймає рішення про оголошення стану війни, загальну або часткову мобілізацію і своїм указом вводить воєнний стан на всій території України чи в окремих її місцевостях. Про введення воєнного стану та інші заходи з цих питань Президент зобов'язаний невідкладно повідомити Верховну Раду (внести на розгляд); Президент також приймає рішення і видає наказ Збройним Силам на ведення бойових дій. Закон України «Про оборону України»- Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2000, N 49, ст.420

Рада національної безпеки і оборони України як координаційний орган з питань національної безпеки і оборони при Президентові України координує та контролює діяльність органів виконавчої влади у сферах безпеки і оборони (ст. 107 Конституції).

Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади, котрий відповідальний перед Президентом України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді, вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, національної безпеки України; громадського порядку і боротьби зі злочинністю.

Кабінет Міністрів здійснює також заходи щодо обороноздатності країни, гарантування національної безпеки, оснащення Збройних Сил озброєнням, військовою технікою, керує мобілізаційною підготовкою й мобілізаційним розгортанням народного господарства та переведення його на режим роботи в умовах воєнного стану тощо (ст. 116 Конституції, ст. 7 Закону України «Про оборону України»).

У межах визначеної законом компетенції Кабінет Міністрів забезпечує керівництво державними органами щодо національної безпеки; організує й контролює розробку та реалізацію заходів щодо гарантування національної безпеки міністерствами і відомствами, іншими підпорядкованими йому органами України, Автономної Республіки Крим і областей.

Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів у сфері національної безпеки Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції та законів України з відповідних питань.

Суди загальної юрисдикції забезпечують захист конституційного устрою в Україні; здійснюють правосуддя у справах щодо злочинів, які посягають на безпеку особистості, суспільства та держави; забезпечують судовий захист громадян, громадських та інших організацій і об'єднань, чиї права були порушені у зв'язку з діяльністю у сфері гарантування національної безпеки.

Прокуратура України здійснює свої повноваження у сфері національної безпеки і оборони відповідно до Конституції України.

Національне бюро розслідувань України здійснює заходи щодо зміцнення національної безпеки держави; забезпечує належний захист конституційних прав і свобод людини й громадянина; проводить відповідно до законодавства України до судове слідство та оперативно-розшукові заходи в особливо складних кримінальних справах про злочини, які становлять значну суспільну небезпеку; виконує інформаційно-аналітичну роботу з метою виявлення й усунення причин та умов, які сприяють корупції, вчиненню інших небезпечних злочинів; прогнозує динаміку злочинності в суспільстві тощо.

Національний банк України розробляє й здійснює емісійно-кредитну політику в інтересах національної безпеки України.

Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади у межах своїх повноважень, наявних засобів бюджетного й позабюджетного фінансування забезпечують реалізацію законів України, указів Президента України, концепцій, програм, постанов органів державної влади у сфері національної безпеки; забезпечують створення, підтримання в готовності й застосування сил та засобів щодо національної безпеки, а також управління їх діяльністю; розробляють внутрівідомчі інструкції (положення) щодо гарантування національної безпеки і подають їх на розгляд Ради національної безпеки і оборони.

Окрім того, ці органи несуть відповідальність за якість розробки та виготовлення озброєння та військової техніки, за здійснення заходів постачання на потреби оборони у воєнний час (ст. 9 Закону України «Про оборону України»).

При уточненні місцезнаходження і функціональної ролі армії в системі національної безпеки з'ясовується, що сучасна війна, яка визначається широким комплексом факторів існування людських спільнот (де пріоритетне місце належить політичним мотивам необхідності усунення неадекватності соціальних і природних компонентів зростаючим потребам самореалізації особи, суспільства і держави), актуалізує значимість ефективних механізмів запобігання можливій агресії або воєнному конфлікту. Головним суб'єктом цієї практики повинна бути армія - базовий компонент воєнної організації української держави.

Стан і тенденції розвитку воєнної небезпеки України актуалізують не лише потребу модернізації її збройних сил. Пріоритетне значення набуває обґрунтування основних напрямків трансформації структур національної армії, які можуть перетворитися на джерело небезпеки не тільки для держави, але й для суспільства загалом.

Головні проблеми надійного забезпечення воєнної безпеки зумовлені розв'язанням протиріччя між інноваційними, авангардними формами організації соціальної діяльності щодо усунення (мінімізації) загроз індивідуальному та суспільному буттю і реальними характеристиками суб'єктів захисту пріоритетних національних інтересів. Зазначені проблеми мають прояв у таких деформаціях життєдіяльності Збройних Сил України:

послаблення принципу єдиноначальності (який інколи заміщується єдиновладдям), широке розповсюдження бюрократизму, протекціонізму, формалізму, волюнтаризму та дійсної безвідповідальності;

- суттєвою деформацією військово-соціальних відносин, що знижує пріоритет професійної готовності та компетентності військовослужбовця стосовно суб'єктивістських поглядів начальників по відношенню до підлеглих, відсутністю реальної правової та соціальної захищеності особового складу;

- послаблення системи мотивації і стимулювання діяльності щодо забезпечення воєнної безпеки (постійне переважання духовних стимулів може існувати лише в надзвичайних ситуаціях);

- значна закритість армії від громадської думки, цивільного контролю та недостатній статус збройних сил в системі забезпечення національної безпеки України.

На нашу думку , в основу створення ефективних механізмів і проведення комплексних заходів запобігання можливій агресії (конфлікту) мають стати питання виявлення та реалізації гуманістичного потенціалу забезпечення на гарантованому рівні мінімалізації загроз існуванню незалежної країни.

Критерії та фактори оптимізації функціонування та розвитку армії “приховані” в системі людської діяльності і набувають адекватності лише з урахуванням реалістичних інтересів індивідів та соціальних груп.

Під час опису і пояснення проблем оптимізації діяльності соціального суб'єкта, що аналізується з причин ефективності захисту базових цінностей життєдіяльності, слід відзначити важливість тенденції переходу від домінування соціально-економічних структур життєдіяльності до їх паритетності з культурно-історичними структурами суспільства (це дозволяє характеризувати наочні зміни як соціокультурну реформацію). Для суттєвого покращення діяльності армії як суб'єкта воєнної безпеки країни необхідно:

- визначити діапазон значимих соціокультурних параметрів функціонування і розвитку збройних сил (особливо показники “ідеальної”, “нормативної” та “реальної” моделей структур цінностей службово-бойової діяльності), а також зміст особистісної, цільової, ціннісної і нормативної форми регулювання соціально відповідальної поведінки військовослужбовця;

- виявити характер траєкторії ймовірного руху певного параметра, між його граничними значеннями та встановити чисельність варіантів щодо цього руху і швидкості;

- розробити конкретну стратегію життєдіяльності української армії з метою забезпечення її відтворення на основі реальної готовності захищати національні інтереси та знання своїх життєво важливих параметрів і характеру їх зв'язків між собою (особливе значення має спроможність військово-політичного керівництва до мотивації дій суб`єктів системи національної безпеки країни).

Встановлено певні обмеження громадської думки (які визначаються недостатньою роллю ціннісних інтерпретацій мілітарної культури суспільства у складному процесі націодержавотворення) щодо реалій небезпеки України як негативний фактор оптимізації діяльності армії.

Потреба суспільного самозбереження у складних воєнно-політичних реаліях кінця другого тисячоліття невпинно відтворює необхідність глибокого соціально-філософського аналізу проблем діяльності армії на її різних рівнях: блоковому, коаліційному, регіональному, державному.

Звичайно, сьогодні ще передчасно чітко визначити діяльність органів державного управління в сфері гарантування національної безпеки, але вже безперечно те, що національної безпеки України е об'єктом державного управління і йому властиві загальні для всієї системи державного управління риси та принципи.

Разом з тим конкретні проявлення цих загальних рис і принципів у діяльності органів державного управління щодо гарантування НБ мають специфічний перелом, котрий обумовлений особливим місцем цієї сфери в системі державного управління з її виразним правоохоронним напрямком.

Це означає, що правоохоронні органи та органи державного управління спеціальної компетенції багато виконують загальних завдань в сфері безпеки, але при цьому потрібно мати на увазі єдине: діяльність цих органів управління спрямована насамперед на захист основних об'єктів безпеки -- прав і свобод особистості, матеріальних та духовних цінностей суспільства, конституційного устрою, суверенітету й територіальної цілісності держави.

Всебічний характер загальнодержавних заходів гарантування національної безпеки України, різниця у засобах, силах і організаційних формах реалізації цих заходів визначають конкретну роль кожного органу державного правління щодо гарантування національної безпеки України.

Виходячи з концептуальних підходів щодо гарантування національної безпеки та аналізу її законодавчого закріплення коротко визначимо коло завдань лише основних суб'єктів національної безпеки із всієї системи органів державного управління.

Особливе місце посідає Служба безпеки України. В інтересах національної безпеки держава покладає на органи СБ завдання захисту державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного й оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб. Закон України “Про Службу безпеки України” // ВВР України. - 1992. - № 27. - Ст. 382.

До завдань служби безпеки України також входить попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції і організованої злочинної діяльності в сфері управління і економіки, інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам особистості, суспільства і держави.

Завданням органів служби безпеки відповідає система прав, яка містить у собі, з одного боку, права, котрі забезпечують правильну організацію і нормальне функціонування самої системи Служби безпеки (внутрівідомча управлінська діяльність у нових умовах розвитку країни), а з іншого боку , якими наділені вони безпосередньо для виконання завдань гарантування національно-державної безпеки України як суверенної незалежної країни. При цьому переважне значення мають права на проведення оперативно-розшукової, кримінально-процесуальної та зовнішньої адміністративної (виконавчо-розпорядчої) діяльності. Зовнішня адміністративна діяльність органів служби безпеки це, насамперед, їх діяльність як державного правоохоронного органу спеціального призначення.

Об'єктивно існуючий взаємозв'язок суспільних відносин дає змогу розглядати їх як цілісний складний об'єкт національної безпеки в сфері управління внутрішніми справами. Разом з тим у теоретичному плані та практичній діяльності потрібно мати на увазі, що ці суспільні відносини не є ідентичними. Це -- самостійні інститути діяльності, що визначають головні напрямки діяльності органів внутрішніх справ щодо забезпечення основних об'єктів національної безпеки (особистості, суспільства, держави) від явних та потенційних загроз, джерела яких можуть бути розташовані на території України або за її межами.