84

Вступ

Конституція України 1996 року істотно демократизувала правовий статус людини і громадянина. Це має позитивне значення і для забезпечення правового статусу іноземних громадян, що проживають в Україні. Для розуміння основ їхнього правового статусу в нашій республіці принципове значення має положення ст. 26 Основного Закону про те, що іноземці й особи без громадянства, що знаходяться в Україні на законних підставах, користуються тими ж самими правами і свободами, а також виконують такі ж обов'язку, як і громадяни України, - за виключеннями, установленими Конституцією, законами і міжнародними договорами України. Указується, що іноземцям і особам без громадянства може бути наданий притулок у порядку, установленому законом. Законодавство України про правовий статус іноземців одне з найбільш демократичних у світі, і повною мірою відповідає світовим стандартам взаємин держави з іноземцями і біженцями.

На території України проживають не тільки її громадяни, але й інші особи, правовий статус яких у визначеній мері відрізняється від правого положення її громадян. Розвиток міжнародних зв'язків України, її успішне входження у світове співтовариство, визнання більшістю країн світу має істотне значення для розширення гуманітарного співробітництва нашої держави з іншими країнами. І, насамперед, у сфері забезпечення прав і свобод людини і громадянина. У нашу країну усе більше приїжджає іноземців у наукових, культурних, туристичних і інших цілях. З моменту становлення України як суверенної, незалежної, демократичної, правової держави вона чітко проводить політику миру і мирного співіснування, що на сучасному етапі наповняється новим змістом у зв'язку з вступом у Раду Європи. Розвиваються зв'язки з країнами СНД. Політика миру і співробітництва з іншими країнами і народами базується на конституційному законодавстві, спирається на концепцію всілякого забезпечення прав і свобод особи, знаходить висвітлення в законодавстві України, у міждержавних договорах і угодах, у практичній діяльності органів державної влади.

Україна прагне будувати відносини з іншими державами на основі пріоритету загальнолюдських інтересів і цінностей, поваги свободи соціально-політичного вибору, деідеологізації міждержавних зв'язків, прагнення до співробітництва, демілітаризації міжнародних відносин, створення глобальних і регіональних структур міжнародної безпеки, що базується на сполученні взаємних інтересів і потреб. Це реалістична політика, що ґрунтується на повазі до прав людини і громадянина.

На сучасному етапі інтенсивно йде процес зміцнення гуманітарного співробітництва України з іншими країнами, особливо Європейського континенту. Воно охоплює зв'язки держав у використанні масової інформації для забезпечення світу і безпеки народів, розширення міжнародних зв'язків у здійсненні політичних, соціально-економічних, особистих і культурних прав людини. Взаємодія держав і їхньої владної структур сьогодні особливо необхідно в зв'язку з рішенням у гуманному і позитивному дусі питань возз'єднання родин, висновку шлюбів між громадянами різних держав, розвитком контактів між людьми, організаціями, зміцненням співробітництва в сфері культури, мистецтва, науки, утворення, медицини, в інших областях життєдіяльності. Важливе роль в ефективній та плідній взаємодії відіграє законодавче закріплення в Україні статусу іноземних громадян, надання їм такого кола прав та свобод, яке відповідає вимогам Світового Співтовариства. Саме цей факт і зумовлює надзвичайну важливість та актуальність теми даної роботи на сучасному етапі.

Теоретичні дослідження проведені у 60-70_х роках вченими колишнього СРСР стосовно правового статусу іноземців на сьогодні або є недостатніми, або не відповідають реаліям часу і потребують перегляду. У вітчизняній монографічній літературі питання правового статусу іноземців в Україні майже не знайшли свого висвітлення. Правовому становищу іноземців присвячені здебільшого окремі розділи навчальних посібників з міжнародного права. Тому питання правового статусу іноземців в Україні потребує самостійного теоретичного дослідження.

Метою даного дослідження є аналіз сучасного українського законодавства з питань правового статусу іноземців в Україні, реалізації ними своїх прав та обов'язків з метою внесення пропозицій щодо удосконалення правового регулювання суспільних відносин в цій сфері.

Методологічною основою дослідження став системний підхід, який виявився у комплексному аналізі правового статусу іноземців в Україні та порядку їх прав та обов'язків. Історичний метод дозволив дослідити розвиток доктрини із зазначених питань. Порівняльний метод застосовувався для виявлення позитивного правотворчого досвіду іноземних держав у досліджуваній сфері правового регулювання та можливості його переймання Україною. Використання методів моделювання та прогнозування дозволило формулювати редакції норм законодавства України, міжнародних договорів за її участю та запропонувати створення нових нормативно - правових актів України.

1. Теоретичні аспекти правового статусу іноземців в Україні

1.1 Поняття та класифікація іноземців в Україні

Україна стає відкритим суспільством як у загально-соціальному, так і правовому аспекті. У результаті проведеного Україною курсу на подолання тоталітарного ізоляціонізму й інтеграцію країни у світове співтовариство, на території нашої країни стало проживати - постійно чи тимчасово - багато іноземних громадян. Конституція України закріплює, що цим особам гарантуються передбачені законом права і свободи, у тому числі право на звернення до суду і в інші державні органи для захисту приналежних їм особистих, майнових, сімейних і інших прав. Іноземці користаються в Україні такими ж правами і свободами і виконують такі ж обов'язки, як і громадяни України, за виключеннями, установленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (ст. 35). У такій редакції даються основи правового статусу іноземців у законі України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р. (ст. 2)

Іноземцями називаються громадяни - особи, що належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, а також особи без громадянства - особи, що не належать до громадянства якої-небудь держави (ст. 1 Закону «Про правовий статус іноземців»).

Правове положення іноземців у будь-якій країні своєрідне, оскільки воно складається як би з двох елементів: правового статусу громадянина своєї держави (чи статусу особи без громадянства в країні постійного, звичайного проживання) і правового статусу власне іноземця Денисов В. Н., Євінтов В. І. Суверенітет України і міжнародне право. -- К. : Манускрипт, 1995. -- С. 345.. У особи без громадянства він в принципі один. Він визначається державою, на території якої особа перебуває. Іноземець же, знаходячись за межами своєї держави, зберігає з нею юридичний зв'язок, правовий статус своєї держави, підкоряється її законам, користується її заступництвом і захистом. У той же час іноземець (як іноземний громадянин, так і особа без громадянства) підпадає під дію суверенної влади держави, на території якої вони перебувають, тобто вони знаходяться під її юрисдикцією і повинні дотримувати Конституції, законів й адміністративних правил країни перебування.

Проблема правового статусу іноземця в країні перебування виникла майже три тисячі років тому, тобто з тих пір, як в історії людської цивілізації стали утворюватися перші держави, коли населення розділилося за територіальною ознакою і з'явилися чужоземці. У різних країнах і в різні епохи вона зважувалася по-різному. Відношення до іноземців перетерпіло у світовій історії тривалу еволюцію від майже повної нетерпимості до них, сприйняття чужоземця як ворога - до поступового подолання такого забобону, від їх безправного, беззахисного положення - до наділення тим чи іншим обсягом прав і обов'язків, юридичним захистом. Даний процес розвивався в міру розширення контактів між людьми, торгівлі, поширення освіти, обміну культурними цінностями, розвитку міжнародного співробітництва Дмитрієв А. І., Муравйов В. І. Міжнародне публічне право: Навч. посіб. -- К. : Юрінком Інтер, 2000. -- С. 366..

Практичну значимість питання правового статусу іноземців придбало у XX сторіччі. Сучасне законодавство більшості країн світу докладно регламентує порядок в'їзду і перебування в країні іноземців, їхні права й обов'язки, гарантії реалізації прав і свобод, їхню відповідальність за порушення законодавства країни перебування.

Їхній правовий статус у різних країнах різний. Це визначається багатьма факторами, але насамперед залежить від соціально-економічних і політичних умов у відповідній країні, характеру і цілей її внутрішньої і зовнішньої політики держави, рівня розвитку в ній демократії і культури, від історичних і національних традицій, міжнародного клімату. Але в будь-якому випадку регламентація правового статусу іноземців у кожній державі відноситься до її національної компетенції, і це обумовлено загальновизнаним в міжнародному праві принципом державного суверенітету.

У правовій літературі з погляду юрисдикції держави у відношенні іноземців відповідно до положень внутрішнього законодавства і міжнародних договорів і угод іноземні громадяни розділяються на ряд категорій, груп.

До першої групи відносяться іноземці, які тимчасово чи постійно проживають в країні і на яких у повному обсязі поширюється юрисдикція держави, як і на громадян даної держави: іноземні студенти, аспіранти, журналісти, спортсмени, туристи, екіпажі торгових і пасажирських суден, літаків цивільних авіаліній, обслуговуючий персонал міжнародного сполучення, особи, що приїжджають по приватних справах, члени делегацій наукового, технічного і культурного обміну й інші.

До другої групи іноземців відносяться члени екіпажів військових кораблів, військовослужбовці військових частин. Вони підкоряються юрисдикції держави перебування тільки в тому випадку, якщо зробили протиправні дії не при виконанні службових обов'язків. Питання про їхню відповідальність за незаконні дії на території держави перебування, зроблені під час виконання службових обов'язків, вирішується в дипломатичному порядку.

До третьої групи іноземців, відносяться особи, що мають консульський імунітет. Тобто ці особи користуються особистою недоторканністю, звільняються від юрисдикції держави перебування в питаннях, зв'язаних з їх службовою діяльністю. Але вони підлеглі юрисдикції країни перебування у випадку здійснення ними тяжкого чи злочину у випадку подачі на них позову про відшкодування шкоди, заподіяної дорожньо-транспортною пригодою.

У четверту групу іноземців входять особи, що користуються дипломатичним імунітетом, при якому вони є недоторканними і звільняються від кримінальної, адміністративної, цивільної і будь-якої відповідальності перед державними органами країни перебування.

До п'ятої групи іноземців відносяться особи, що одержали політичний притулок.

Шосту групу іноземців складають військовослужбовці в складі Збройних сил, що знаходяться на чужих територіях відповідно до міжнародних угод. Ці угоди визначають обсяг імунітету військ на чужій території, розповсюджуваний тільки на службову діяльність військовослужбовців. При здійсненні ними злочинів не при виконанні своїх службових обов'язків такі військовослужбовці підпадають під юрисдикцію країни перебування Базов В. П., Качан І. І., Майоров І. О., Поніматченко Ю. А. Міжнародне гуманітарне право : Навч.посібник / В.П. Базов (ред.). -- К. : Варта, 2000. -- С. 159..

Можна провести класифікацію іноземних громадян, що проживають в Україні по ознаці часу їхнього перебування на її території. За цим критерієм можна виділити постійно і тимчасово проживаючих на її території.

1.2 Розвиток законодавства про правовий статус іноземців

Закон «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 року - перший в Україні комплексний нормативно-правовий акт, що чітко регламентує правове положення цієї категорії осіб. До цього на території України діяв Закон СРСР «Про правове положення іноземних громадян у СРСР», прийнятий 24 червня 1981 р. і введений у дію з 1 січня 1982 р. Прийняття Україною Закону, що визначає правовий статус іноземців на своїй території, - це акт суверенної держави, спрямований на розвиток міжнародного співробітництва, зміцнення законності і правопорядку в даній сфері суспільних відносин. Цей Закон безпосередньо адресований іноземним громадянам, але його розпорядження поширюються і на осіб без громадянства, біженців Черкес М. Ю. Міжнародне право: Підручник. -- К.: Знання, 2000. -- С. 117..

Аналіз положень Закону України «Про правовий статус іноземців» дає підставу зробити висновок про те, що це демократичний документ, що враховує положення міжнародних договорів України, Заключного акта наради в Хельсінкі, інших документів, підписаних Україною. У ньому врахований позитивний досвід інших країн в області регулювання правового статусу іноземців. Якщо виділяти головні питання, розв'язувані в Законі, то вони узагальнено виражені в назвах його п'яти розділів: «Загальні положення», «Основні права, свободи й обов'язки», «В'їзд в Україну і виїзд з України», «Відповідальність іноземців», «Заключні положення». Таке концентроване закріплення в єдиному нормативному акті основ правового статусу іноземців сприяє кращій поінформованості іноземців про своє правове положення в Україні, всіх інших осіб, що цікавляться даним питанням. Закон закріплює дуже широке коло основних прав і свобод іноземних громадян у всіх сферах життя. Це стосується соціально-економічних, особистих, культурних і почасти політичних прав.

Обсяг прав і обов'язків іноземців у значній мірі залежить від того, постійно чи тимчасово вони проживають на території України.

Іноземці можуть у відповідності зі ст. 3 Закону «Про правовий статус іноземців» у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання чи для працевлаштування на певний строк, а також тимчасово знаходитися на її території.

Іноземець може одержати дозвіл на імміграцію й іммігрувати на постійне проживання, якщо він: а) має в Україні законне джерело існування; б) знаходиться в близьких родинних зв'язках (батько, мати, діти, брат, сестра, чоловіки, дідусь, бабуся, онуки) із громадянами України; в) знаходиться на утриманні громадянина України; г) в інших передбачених законами України випадках. Іноземці, що іммігрують на постійне проживання чи тимчасове працевлаштування, одержують посвідчення відповідно на постійне чи тимчасове проживання.

Іноземці, що знаходяться на території України на інших законних підставах, вважаються такими, котрі тимчасово знаходяться в Україні. Вони зобов'язані в порядку, обумовленому Кабінетом Міністрів України, зареєструвати свої національні паспорти чи документи, що їх заміняють, і виїхати з України після закінчення відповідного терміну перебування. Якщо іноземці, що тимчасово знаходяться на території України, змінюють місце проживання, вони зобов'язані сповістити про це органам внутрішніх справ, у яких зареєстровані їхні національні паспорти чи документи, що їх заміняють.

Отже, такими, що постійно проживають в Україні визнаються іноземці, що одержали на те дозвіл і посвідчення на проживання, видані органами внутрішніх справ нашої держави, а іноземці, що знаходяться в Україні на іншій законній підставі, вважаються тимчасово прибулими в Україну. До таких підстав відноситься, наприклад, приїзд в Україну по науковому чи культурному обміні, на навчання чи роботу, як туристи, по особистих справах. Ці особи зобов'язані виїхати з України після закінчення визначеного їм терміну перебування.

Законодавство про правовий статус іноземців перетерпіло тривалу еволюцію свого розвитку в нашій країні. Досить різноманітним воно було в колишньому СРСР. Воно істотно вплинуло на формування законодавства про статус іноземців у нині суверенних республіках колишнього СРСР. Правда, воно багато в чому, особливо законодавство перших років Радянської влади, істотно відрізнялося від нині діючого законодавства про правовий статус іноземців, що діє в даний час в Україні, Росії, Бєларусі, Казахстані, в інших країнах СНД. Особливо, якщо мова йде про права іноземних громадян у політичній сфері.

Так, у перші роки Радянської влади право притулку надавалося всім іноземцям, що переслідувалися в себе на батьківщині по політичних чи релігійних мотивах, а іноземці-трудящі прирівнювалися до працюючих-радянських громадян у політичних і інших правах. При цьому іноземці - представники інших класів прирівнювалися в правах до представників відповідних соціально-класових шарів радянського суспільства. Відповідно іноземці виконували і передбачені законодавством обов'язки.

Для визначення майнових і особистих немайнових прав іноземців основну роль зіграли положення про цивільну правоздатність іноземців, що містилися у ст. 8 Постанови ВЦВК про введення в дію Цивільного кодексу РРФСР 1922 року. При цьому варто враховувати, що дію цього кодексу на свою території поширили й інші радянські республіки. За змістом цієї постанови ВЦВК іноземці по цивільній правоздатності прирівнювалися до радянських громадян, якщо інше не обмовлялося в міжнародних договорах, спеціальних законах чи урядових постановах. Виходячи з цього випливало право іноземців на вільне пересування по території республіки, на обрання професій, придбання і відчуження майна, відкриття і придбання торгово-промислових підприємств із дотриманням відповідних постанов. Разом з тим, дорівнюючи в принципі цивільно-правовий статус іноземців до статусу радянських громадян, ст. 8 вищезгаданої постанови ВЦВК одночасно обумовлювала, що центральні органи Радянської влади можуть обмежити право пересування іноземців, право вибору професій, відкриття і придбання торгово-промислових підприємств, придбання речових прав на будівлі і земельні ділянки. Власне кажучи з такої моделі виходить чинне законодавство при регулюванні правового статусу іноземців.

У РРФСР були видані такі акти, як Декрет Ради Народних Комісарів від 30 червня 1921 р., що затвердив Положення про права і переваги (привілеї) дипломатичних і консульських представників іноземних держав при робочо-селянському уряді РРФСР. Був також прийнятий Декрет від 20 жовтня 1921 р. «Про в'їзд іноземців через границю на територію РСФСР». Декрет від 22 серпня 1921 р. «Про прийняття іноземців у російське громадянство» відзначав, що в розвиток Декрету ВЦВК «Про придбання прав російського громадянства» від 1 квітня 1918 р. установлював правила про порядок порушення розгляду клопотань іноземців про прийняття їх до громадянство РРФСР. Указувалося, що вирішення питання про прийняття в російське громадянство іноземців, що живуть у момент порушення ними клопотання за кордоном, належить ВЦВК, а живучим у РРФСР - губернським виконкомам за місцем проживання прохача. Заяви про прийняття в російське громадянство подавалися іноземцями, що живуть за кордоном, на ім'я голови ВЦВК через найближче дипломатичне представництво РРФСР, а живучі в Росії - на ім'я голови губернського виконкому за місцем проживання прохача. Закріплювалося, що особи, прийняті до російського громадянства, дають підписку про те, що вони зобов'язуються поважати і захищати від яких-небудь зазіхань установлений Конституцією державний устрій РРФСР. Постанова про прийняття іноземця до російського громадянство чи про відмовлення в його клопотанні прохачу видавалася за місцем його проживання. Особам, що живуть за кордоном, постанова ВЦВК оголошувалася через дипломатичне представництво РРФСР, що прийняло клопотання прохача. Визначалося, що постанова про відмовлення в прийнятті до російського громадянства оскарженню не підлягає. Особам, прийнятим до російського громадянства, видавалися місцевими губернськими відділами встановлені для громадян РРФСР посвідчення на проживання. Установлювалося, що особи, прийняті до російського громадянства і «які не ліквідували своїх відносин по громадянству (підданству) до іноземної держави, позбавляються права апелювати для захисту своїх інтересів до уряду тієї країни, громадянами якої вони раніше були». Указувалося, що при переході до російського громадянства обох членів подружжя діти молодше 18 років набувають громадянства батьків, а при різному громадянстві членів подружжі дыти молодше 14 років залишаються в колишньому громадянстві, якщо між батьками не буде по цьому питанню іншої домовленості. Діти, що досягли 14-літнього віку, мали право заявити про бажання набути громадянства одного з батьків Фединяк Г. С. Міжнародне приватне право: Курс вибраних лекцій. -- К.: Юрінком Інтер, 1997. -- С. 136..

Як бачимо, багато що з положень постанови ВЦВК згодом було сприйнято загальносоюзним законодавством про статус іноземців і законодавством суверенних держав - республік колишнього Союзу РСР, у тому числі Україною.

Досить цікавим був Декрет СНК РСФСР від 28 жовтня 1921 року «Про позбавлення прав громадянства деяких осіб, що знаходяться за кордоном. У ньому встановлювалося, що позбавляються російського громадянства: а) особи, що перебувають за кордоном понад 5 років і не одержали від радянських представництв закордонних паспортів чи відповідних посвідчень до 1 січня 1922 року; б) особи, що виїхали з Росії після 7 листопада 1917 р. без дозволу Радянської влади; в) особи, що добровільно служили в арміях, що боролися проти Радянської влади, або приймали участь в будь-яких контрреволюційних організаціях; г) особи, що мають право оптації російського громадянства і не скористалися цим правом до моменту закінчення терміну такої. Декретом РНК від 29 серпня 1921 р. «Про порядок висилки іноземців за межі РРФСР» визначалося, що іноземці, спосіб життя, діяльність і поводження яких будуть визнані несумісними з принципами й укладом робочо-селянської держави, можуть бути вислані за межі Росії. У такий спосіб вже в 1921 році були закладені правові основи позбавлення громадянства, що згодом широко використовувалися радянською владою в боротьбі з інакомисленням.

Законодавство про статус іноземців приймалося не тільки в РРФСР, але й інших республіках. Причому в Україні і Білорусії, на відміну від РРФСР і республік Закавказзя, крім декретів по окремих питаннях, були прийняті і єдині комплексні нормативно-правові акти, що системно регламентують правовий статус іноземців. Це Положення про іноземців в УРСР і про порядок придбання і втрати українського громадянства від 28 березня 1922 р., і подібне положення про іноземців у Білорусії, прийняте 4 серпня 1922 р. В українському положенні закріплювалося, що іноземці на території України, підкоряючись нарівні з українськими громадянами її законам і державній владі, мають ті ж права й обов'язки, що і громадяни УРСР, зі змінами, встановленими в Положенні. Аналогічно принцип рівноправності іноземців з місцевими громадянами закріплювався в Білоруському положенні. В Українському і Білоруському положеннях передбачалося, що іноземці нарівні з громадянами цих республік мають право: звертатися в урядові і судові установи; пред'являти позови і бути відповідачами в суді, користуватися всіма законними засобами захисту своїх особистих і майнових інтересів і прав; зобов'язані нести відповідальність за кримінальні і політичні злочини. У цих положеннях регламентувалися також питання про шлюб іноземців між собою чи з місцевими громадянами, правовий статус дітей від цих шлюбів, порядок в'їзду, виїзду і висилки іноземців, придбання українського, білоруського громадянства й інші питання, що відносяться до правового положення іноземців.

З утворенням у грудні 1922 року СРСР і прийняттям Конституції СРСР 1924 року вирішення основних питань правового статусу іноземців було віднесено до ведення федерації, вищих федеральних органів Союзу РСР. Але це не скасувало автоматично дії раніше прийнятих у радянських республіках актів про положення іноземців і, відповідно, закладені в них демократичних принципів правового статусу іноземців. Вони одержали подальший розвиток у загальносоюзному законодавстві.

Так, відповідно до «Положення про союзне громадянство», затверджене постановою ЦВК СРСР від 29 жовтня 1924 року, кожна особа, що знаходиться на території Союзу РСР, визнавалася громадянином СРСР, оскільки не буде нею доведено, що вона є іноземним громадянином. Положенням установлювалося, що іноземні громадяни, що проживають на території СРСР для трудових занять і приналежні до робітничою класу чи до селянству, що не користається чужою працею, користуються всіма політичними правами громадян СРСР

Також Положенням закріплювалось, що прийняття в громадянство іноземців, що проживають на території тієї чи іншої союзної республіки, робиться центральними виконавчими комітетами союзних республік (п. 7). Установлювалося, що порядок надання громадянства СРСР особам, що бажають оселитися на території СРСР у якості сільськогосподарських і промислових іммігрантів, а рівно і порядок прийняття в громадянство Союзу РСР репатріантів, реіммігрантів і осіб, що повертаються в СРСР на підставі договорів з іноземними державами, встановлюється особливим законодавством Союзу РСР, що повинно в цьому питанні забезпечити суверенність союзних республік (п. 8). Визначалося, що іноземні громадяни, прийняті в громадянство СРСР, не користуються правами і не виконують обов'язки, зв'язаних із приналежністю до громадянства інших держав Георгіца А. З. Міжнародне публічне право: Особлива частина. -- Чернівці : ЧДУ, 1996. -- С. 67..

ЦВК і РНК СРСР 26 червня 1925 р., як вищі федеральні органи СРСР, представили працюючим іноземцям, що проживають на території СРСР, на однакових підставах з радянськими громадянами право на трудове землекористування для ведення сільського господарства. Деякі категорії іноземців одержали право бути членами кооперативів - промислових, житлових, споживчих. У сфері цивільно-правових відносин, зберегли силу прийняті раніше положення про цивільну правоздатність іноземців. Але ліквідація приватного сектора в економіці країни привела до того, що як громадянам СРСР, так і іноземцям уже не представлялося право на відкриття і придбання торгово-промислових підприємств. Скасовані були такі нормативні акти про надання концесій і функціонування змішаних товариств.

Паралельно замість декретів і інших юридичних актів окремих республік, що раніше діяли постановою ЦВК СРСР від 5 червня 1925 р. було затверджено єдине Положення про в'їзд у межі СРСР і про виїзд за межі СРСР. 14 січня 1927 р. прийняте Положення про дипломатичні і консульські представництва іноземних держав на території СРСР. 3 вересня 1926 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанова «Про іноземців, що мають тимчасове перебування чи постійне місце проживання в Союзі РСР», що розділило всіх іноземців, що знаходяться в СРСР, на дві групи: які тимчасово перебувають і постійно проживаючих у СРСР. До другої групи були віднесені іноземці, що проживають у СРСР не менше 18 місяців і що займаються будь-якими видами незабороненої законом діяльності.

Конституція СРСР від 5 грудня 1936 р. розширила коло і зміст прав і свобод особи, установила додаткові гарантії прав і свобод, скасувала обмеження в правах по класовій ознаці. Це привело до розвитку правового статусу іноземців у Союзі РСР, установленню рівності їх у правах незалежно від класової приналежності і соціального походження іноземця. Цей політико-правовий принцип рівності лежить в основі сучасного законодавства про статус іноземців, у тому числі і Закону України «Про правовий статус іноземців». Конституція СРСР 1936 р., як і Основний Закон СРСР 1924 р., віднесли прийняття законодавства про права іноземців до ведення Союзу РСР в особі його федеральних органів.

19 серпня 1938 р. був прийнятий Закон СРСР «Про громадянство СРСР», що закріпив принципове положення про те, що іноземці приймаються в громадянство СРСР незалежно від їхньої національності і раси. Даний закон вперше в радянському законодавстві установив категорію осіб без громадянства і виключав автоматичне зарахування осіб до числа радянських громадян. Норми, що відносяться до іноземців, знайшли відображення в різних законодавчих актах цивільного, кримінального, трудового, шлюбно-сімейного й іншого законодавства СРСР і союзних республік.

Питання правового статусу іноземців і осіб без громадянства - складова частина загальної проблеми прав особистості. Тому мали місце порушення в СРСР прав людини і громадянина, особливо в тридцяті роки, природно, стосувалися і цієї категорії осіб. Багато хто з іноземців були піддані сталінським репресіям і знищені. Це відносилося і до лідерів комуністичних і робочих партій, членів їхніх керівних органів.

Новий етап у розвитку правового статусу іноземців у колишньому Радянському Союзі пов'язаний із прийняттям Конституції СРСР 1977 року, конституцій союзних республік, Закону СРСР від 24 червня 1981 р. «Про правове положення іноземних громадян у СРСР». У ст. 37 Конституції СРСР 1977 р. установлювалося, що іноземним громадянам і особам без громадянства в СРСР гарантуються передбачені законом права і свободи, у тому числі право на звернення до суду і інші державні органи для захисту приналежних їм особистих, майнових, сімейних і інших прав. Разом з тим указувалося, що іноземці, що знаходяться на території СРСР, і особи без громадянства зобов'язані поважати Конституцію СРСР і дотримуватися радянських законів. Аналогічні положення містилися й у конституціях союзних республік, у тому числі і прийнятій 20 квітня 1978 року Конституції України. В Основних Законах республік також установлювалося, що іноземці й особи без громадянства зобов'язані поважати як Конституцію СРСР, так і Конституцію відповідної республіки, дотримуватися радянських законів Анцелевич Г. О., Покрещук О. О. Міжнародне публічне право. Загальна частина : Навч. посіб. / Українська академія зовнішньої торгівлі. -- К. : УАЗТ, 1999. -- С. 183.

.

Конституція СРСР і Основні Закони республік, зберігаючи наступність у нормативній регламентації правового статусу іноземців, установили право іноземців на притулок.

Велику роль у закріпленні правового положення іноземців у нині суверенних державах, країнах СНД, колишніх республіках Союзу РСР, зіграв Закон СРСР «Про правове положення іноземних громадян у СРСР» 1981 року, що комплексно, у єдиному нормативно-правовому акті регламентував правове положення іноземців. Його розпорядження поширювалися і на осіб без громадянства. У своїй основі даний закон спирався на конституційні норми, положення міжнародних договорів СРСР, Заключного акта наради в Хельсінкі, інші міжнародно-правові документи.

Закон України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 року, як важливий нормативно-правовий акт, враховує все позитивне, що було накопичено в правовому регулюванні статусу іноземних громадян у загальносоюзному законодавстві і встановлює з урахуванням існуючих реалій правове положення іноземців і осіб без громадянства на території України. Прийнято і низку інших документів, що закріплюють статус іноземців у різних сферах життєдіяльності суспільства. Поза всяким сумнівом, цей блок державно-правового законодавства буде удосконалюватися, модифікуватися під впливом відповідних об'єктивних і суб'єктивних фактів, процесу розвитку міждержавних зв'язків України. При зміні цього законодавства важливо виходити з головного - повинні чітко дотримуватися інтереси України як суверенної держави й інтереси її громадян. І це чітко закріплено в Законі «Про правовий статус іноземців».

1.3 Принципи правового статусу іноземців

Як уже відзначалося, в Україні проживають громадяни, іноземці й особи без громадянства. Згідно ст. 11 Закону України про громадянство, особи, що проживають на території України, які не є громадянами України і не мають доказів своєї приналежності до громадянства іноземної держави, вважаються особами без громадянства. Їхній правовий статус регламентується також Законом України «Про правовий статус іноземців». З поняття «іноземець», що приводиться в статті 1 Закону, випливає, що законодавець до іноземців відносить і осіб без громадянства, тобто осіб, що не мають приналежності до якої-небудь держави. Навряд чи доцільно було в одному понятті з'єднувати категорії «іноземець» і «особа без громадянства», оскільки існують певні розходження в їхньому правовому статусі й іноземний громадянин знаходиться під захистом своєї держави. Інше положення в осіб без громадянства. У них немає приналежності до якої-небудь держави Дмитрієв А. І.. Міжнародне гуманітарне право: основи концепції. -- К.: Логос, 1999. -- С. 76..

Закон України «Про правовий статус іноземців» базується на демократичних принципах правового положення іноземців, тобто основних ідеях, початках, що лежать у його основі. До них відносяться: національний режим; рівність іноземців перед законом; єдність прав, свобод і обов'язків; гарантованість прав і свобод.

Світова практика регламентації правового статусу іноземців свідчить про наявність наступних правових режимів: а) взаємності; б) «відкритих дверей»; в) ідентичності; г) національного; д) найбільшого сприяння; е) преференційного.

В Україні провідну роль відіграють національний режим і режим найбільшого сприяння, що сполучаються з режимом взаємності. Іноді застосовується і спеціальний (преференційний) режим.

Національний правовий режим іноземців чітко виражений у статті 2 Закону «Про правовий статус іноземців», у якій сказано, що іноземці мають ті ж права і свободи і виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим і іншими законами України, а також міжнародними договорами України. Національний режим установлений як загальний принцип українського законодавства. Він означає рівняння іноземців у правах і обов'язках із власними громадянами, але за деякими виключеннями. У цих випадках на іноземців поширюються закони, що діють у даній країні.

Але надання такого режиму іноземним громадянам звичайно зв'язано з принципом взаємності, що вимагає, щоб громадяни України користувалися аналогічними правами і свободами в тій країні, до якої належить іноземець. Але цей принцип прирівнювання діє повною мірою, якщо інше не передбачено Конституцією України, Законом «Про правовий статус іноземців», іншими законами, а також міжнародними договорами. Ця фраза ст. 2 Закону «Про правовий статус іноземців» припускає можливість для введення й інших правових режимів для іноземців. Наприклад, режиму взаємності. Так, ст. 2 Закону закріплює, що якщо іноземною державою встановлюються обмеження стосовно до реалізації прав і свобод громадянами України, то Кабінет Міністрів може прийняти рішення про установлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України. Це рішення набирає силу з моменту його опублікування, і воно може бути скасовано, якщо відпадуть підстави, відповідно до якого воно було прийнято. Дане положення Закону України «Про правовий статус іноземців» виходить з того, що міжнародній практиці відомі випадки так званої зворотної взаємності. Наприклад, складається ситуація, що яка-небудь держава застосовує до громадян іншої держави необґрунтовані, дискримінаційні заходи, що наносять шкоду їх правам і законним інтересам, що погіршують їхнє правове положення в порівнянні з іншими іноземцями. Природно, держава цих громадян не може байдуже відноситися до таких фактів і вправі застосувати відповідні обмежувальні заходи, що одержало назву «реторсії».

Як бачимо, можливість реторсії передбачається українським законодавством. Закон України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р. установив можливість застосування реторсії як загальний принцип. Природно, коли іноземна держава знімає спеціальні обмеження прав і свобод українських громадян, Україна відповідно до закону скасовує відповідні обмеження.

Спеціальний правовий режим перебування іноземців на території відповідної держави має місце в тому випадку, коли для іноземців встановлюються особливі пільги чи обмеження. Так, іноді держави надають одна одній особливі пільги і переваги, що виходять за рамки режиму найбільшого сприяння. Це характерно для сусідніх держав і найбільше яскраво сьогодні виявляється в рамках СНД у зв'язках між Росією і Бєларусі. Це характерно для держав, зв'язаних особливими угодами і домовленостями між собою. Такі «пільги» автоматично не поширюються на інші держави і їхніх громадян Георгіца А. З. Міжнародне публічне право. Загальна частина. -- Чернівці : Рута, 1995. -- С. 171..

Коли говорять про режим найбільшого сприяння для іноземців на території відповідної держави, то співвідносять статус фізичних осіб договірних держав із правовим статусом на їхній території таких же осіб третьої держави. А це означає, що фізичним особам однієї договірної держави надається на території іншої такий же правовий режим, яким користуються чи будуть користуватися надалі на їхній території фізичні особи будь-якої третьої держави, тобто такої держави, якій надані в цьому найбільш сприятливі умови. Положення про даний режим визначаються в міжнародних договорах і угодах.

Рівність іноземців перед законом є одним з основних принципів їхнього правового статусу. Згідно ст. 2 Закону «Про правовий статус іноземців» іноземці є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового положення, расової і національної приналежності, статі, мови, відношення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин. Ці положення закону в однаковій мірі відносяться і до осіб без громадянства. Конституція України встановлює, що громадяни України різних рас і національностей мають рівні права. Принцип расової і національної рівноправності повною мірою поширюється в Україні і на іноземців.

Принцип рівності іноземців виявляється і через закріплення в Конституції України положення про те, що чоловік і жінка мають рівні права. Здійснення цих прав забезпечується наданням жінкам нарівні з чоловіками можливостей в одержанні освіти і професійної підготовки, у праці, винагороді її і просуванні по роботі, суспільно-політичній і культурній діяльності, а також спеціальними заходами для охорони праці і здоров'я жінок; наданням умов, що дають можливість жінкам поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальної і моральної підтримки материнства і дитинства, включаючи надання відпусток і інших пільг вагітним жінкам і матерям. Кодекс про шлюб і сім'ю України закріплює, що чоловіки і жінки в Україні «мають у сімейних відносинах рівні особисті і майнові права» (ст. 3).

Ці і подібні їм положення українського законодавства про рівноправність жінки і чоловіка цілком поширюються в Україні і на іноземців, оскільки закріплюють загальний принцип рівності правового статусу особистості. У зв'язку з цим в Україні не визнаються будь-якого роду обмеження прав жінок, що існують у тих чи інших країнах юридично чи фактично: нерівна з чоловіком оплата за однакову працю, автоматичне набуття громадянства чоловіка при виході заміж за іноземця, вимога згоди чоловіка на влаштування на роботу, на розпорядження своїм майном (при продажі, даруванні тощо), здійсненні інших юридично значимих дій.

В Україні з 3 вересня 1981 року діє Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації жінок, у ст. 2 яке записано: «Включити принцип рівноправності чоловіків і жінок у свої національні конституції чи інше відповідне законодавство». Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні до жінок, прийнята 18 грудня 1979 р., установлює, що держави-учасники надають жінкам рівні з чоловіками права у відношенні придбання, зміни чи збереження їхнього громадянства. Вони, зокрема, забезпечують, що ні вступ у шлюб з іноземцем, ні зміна громадянства чоловіка під час шлюбу не спричиняють автоматичної зміни громадянства дружини, не перетворюють її в особу без громадянства і не можуть змусити її взяти громадянство чоловіка. Держави-учасники надають жінкам рівні з чоловіками права у відношенні громадянства їхніх дітей (ст. 9).

Нині діюча Конституція України більш широко закріплює рівність чоловіка і жінки.

Важливим принципом правового статусу іноземців є принцип єдності їхніх прав і обов'язків. Стосовно до них він закріплений у ст. 26 Конституції України. Закон про статус іноземців визначає, що здійснення іноземцями своїх прав і свобод не повинно наносити шкоду національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян і інших осіб, що проживають в Україні. Іноземці зобов'язані поважати і виконувати Конституцію і закони України, поважати традиції і звичаї народу України.

Ці положення Конституції України і Закону «Про правовий статус іноземців» цілком відповідають положенням Загальної декларації прав людини 1948 року, у якій установлюється: «Кожна людина має обов'язки перед суспільством, у якому тільки і можливий вільний і повний розвиток особистості», здійснення прав і свобод громадян вимагає «належного визнання і поваги прав і свобод інших і задоволення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві» (ст. 29).

Принцип єдності прав, свобод і обов'язків, що характеризує правовий статус особистості в сучасному суспільстві, поширюється в Україні рівною мірою як на громадян, так і на іноземців. Причому він послідовно проводиться через весь текст Закону «Про правовий статус іноземців». Установлення такого принципу в Законі і необхідність його дотримання усіма - як громадянами, так і іноземцями, особами без громадянства - цілком природні і справедливі.

Хіба можна, наприклад, використовуючи надане в Україні іноземцям нарівні з громадянами України право на користування досягненнями культури, культурними цінностями, одночасно заподіювати збиток їхній історико-художній цінності? Зрозуміло, ні. Тому ст. 15 Закону України «Про правовий статус іноземців», закріплюючи право іноземців на користування досягненнями культури нарівні з громадянами України, установлює, що вони зобов'язані дбайливо відноситися до пам'ятників історії і культури, інших культурних цінностей Кисіль В. І. Міжнародне приватне право: питання кодифікації. -- К. : Україна, 2000. -- С. 299..

Установлюючи право іноземців одружуватися з громадянами України й іншими особами і розривати шлюбні відносини з ними відповідно до законодавства України, Закон закріплює, що іноземці мають рівні з громадянами України права й обов'язки в шлюбних і сімейних відносинах (ст. 18).

Іноземці в Україні наділені широким комплексом прав і свобод, але одночасно і виконують обов'язку. Відповідно до Конституції України і Законом «Про правовий статус іноземців», вони мають право на: інвестиційну і підприємницьку діяльність; працю; відпочинок; охорону здоров'я; соціальний захист; житло; особисті і немайнові права; освіту; користування досягненнями культури; участь в об'єднаннях громадян; свободу совісті; шлюбні і сімейні відносини (ст. ст. 7-18 Закону). З 34 статей Закону «Про правовий статус іноземців» їхнім правам і свободам присвячено 12 статей, а в цілому правам, свободам і обов'язкам іноземців - 18 статей, тобто більше, ніж половина тексту закону. Другий розділ закону - самий великий. Його характеристиці і присвячена наступна глава.

2. Характеристика основних прав, свобод і обов'язків іноземців в Україні

Права і свободи іноземців в Україні дуже широкі і різноманітні. Вони передбачені всіма галузями українського законодавства - конституційним, адміністративним, цивільним, трудовим, сімейним, кримінальним, фінансовим, земельним тощо. Показати весь комплекс прав, свобод і обов'язків іноземців в Україні - задача складна, оскільки для цього треба розкрити зміст абсолютної більшості норм українського законодавства про правовий статус особистості. Безпосередньо іноземцям адресована тільки частина норм, зазначених у ст. ст. 7-24 Закону «Про правовий статус іноземців». Інші норми українського законодавства, а їх набагато більше, спеціально не орієнтовані на іноземців, хоча і поширюються на них теж. Така модель правового регулювання правового статусу іноземців властива для всіх країн СНД, інших держав світу, і вона себе виправдує.

Представляється доцільним акцентувати увага на правах іноземців в області цивільно-правових, трудових, шлюбно-сімейних відносин, на їхнє можливості реалізації прав у політичної, соціальної, і інших сферах, права на освіту Кушніренко О. Г., Слінько Т. М. Права і свободи людини та громадянина: Навч. посіб.. -- Х. : Факт, 2001. -- С. 66..

Відповідно до Закону України «Про правовий статус іноземців» іноземні громадяни мають право займатися в Україні інвестиційним, зовнішньоекономічним і іншим видами підприємницької діяльності, передбаченими законодавством України. При цьому вони мають такі ж права й обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не випливає з Конституції, законів України, міжнародних договорів.

2.1 Право на працю, освіту та право іноземних громадян на відпочинок

Іноземці, що постійно проживають на території України, мають право на працю. Стаття 43 Конституції України встановлює, що громадяни України мають право на працю, що включає можливість заробляти на життя працею, яку громадянин вільно обирає чи на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії і роду трудової діяльності. Використання примусової праці забороняється. Закон України «Про правовий статус іноземців», виходячи з національного правового режиму перебування іноземців на території нашої держави, установлює, що іноземці мають рівні з громадянами України права й обов'язки в трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством України і міжнародних договорів України Глазырин В. В. Труд иностранцев в России: Правовое положение иностранных граждан в трудовых отношениях в России. -- М.: Юридический Дом Юстицинформ, 1997. -- С. 110..

Іноземець, вступаючи в трудові правовідносини в Україні, укладає з відповідним підприємством, організацією, установою трудовий договір, що являє собою угоду між працівником і власником підприємства, установи, організації чи уповноваженим їм органом, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену угодою, з підпорядкуванням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник підприємства, установи, організації чи уповноважений ними орган зобов'язується виплачувати працівнику заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективною договором і угодою сторін. Трудовий договір включає обов'язкові (необхідні) і додаткові умови. Причому без обов'язкових умов він неможливий. В укладеному трудовому договорі визначається місце роботи іноземця, трудова функція (спеціальність, кваліфікація, посада), час початку роботи тощо.

5 травня 1993 р. Міністерство праці України затвердило «Тимчасове положення про умови і порядок оформлення іноземним громадянам дозволів на працевлаштування в Україні». Такий дозвіл іноземцю й особі без громадянства дається за умови, якщо в країні (регіоні) немає працівників, що можуть виконувати цей вид роботи, чи ж є достатні обґрунтування доцільності використання праці іноземних фахівців, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України. Дозвіл на працевлаштування є підставою видачі іноземному громадянину візи на в'їзд в Україну. Підприємства, установи й організації, незалежно від форм власності і господарювання, і іноземні суб'єкти господарської діяльності, що діють на території України, можуть використовувати працю іноземних громадян тільки при наявності в них дозволу на працевлаштування, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.

Відповідно до Положення про залучення і використання в Російській Федерації іноземної робочої сили, затвердженого Указом Президента Росії 16 грудня 1993 року дозволами встановлюються квоти на залучення визначеного числа іноземних громадян у цілому і по групах професій, найманих роботодавцями для роботи на території республік у складі Російської Федерації, країв, областей, автономних областей, автономних округів, міст федерального значення. Дозволи можуть видаватися російським юридичним особам, підприємствам з іноземними інвестиціями, що діють на території Російської Федерації, а також окремій російським і іноземним фізичним особам і особам без громадянства, що проживають на території Росії, які використовують працю найманих робітників в особистому господарстві. При цьому термін професійної діяльності залучених іноземних громадян не повинний перевищувати терміну дії дозволу. Для одержання дозволу роботодавець представляє у Федеральну міграційну службу Росії: а) заяву; б) пропозицію (висновок) відповідних органів виконавчої влади республік у складі Російської Федерації, країв, областей, автономної області, автономних округів, міст федерального значення з обґрунтуванням доцільності залучення і використання роботодавцем іноземної робочої сили; в) проект трудового контракту чи інші документи, що підтверджують попередню домовленість з іноземними громадянами чи закордонними партнерами про намір і про умови залучення іноземних працівників. При цьому умови, оплата й охорона праці іноземних громадян, їхнє соціальне забезпечення і страхування визначаються нормами законодавства Російської Федерації з урахуванням особливостей, передбачених міждержавними і міжурядовими угодами Росії з закордонними країнами.

Пропозиції (висновки) органів виконавчої влади в Російській Федерації про залучення роботодавцями іноземної робочої сили ґрунтуються на принципі пріоритетного права російських громадян на заняття вакантних робочих місць і підготовляються з урахуванням наявності на відповідній території рівноцінної робочої сили і відсутності можливості перерозподілу трудових ресурсів з інших регіонів країни, забезпечення рівних умов і оплати праці іноземних працівників стосовно громадян Російської Федерації, запобігання негативного впливу наймання іноземних громадян на умови зайнятості російських громадян.

Відповідно до Тимчасового положення про умови і порядок оформлення іноземними громадянами дозволів на працевлаштування в Україні, дозвіл на працевлаштування не потрібний: а) іноземним громадянам, що мають посвідчення на проживання в Україні; б) іноземцям, що одержали статус біженця відповідно до діючого законодавства; в) керівникам спільних підприємств і іноземних суб'єктів господарської діяльності, що функціонують на території України; г) представникам іноземного морського (річкового) флоту і закордонних авіакомпаній, що обслуговують їх на території України; д) артистам і працівникам мистецтва для роботи в Україні за фахом; е) працівникам аварійно-рятувальних служб для виконання термінових робіт. Останнім двом категоріям іноземних громадян право на роботу без дозволу на працевлаштування допускається терміном до 2_х місяців.