Адвокат у цивільному процесі

ДИПЛОМНА РОБОТА

Адвокат у цивільному процесі

Зміст

ВСТУП

Розділ 1. Представництво у цивільному процесі

1.1 Поняття цивільного процесу (цивільного судочинства)

1.2 Представництво у цивільному процесі

Розділ 2. Представництво адвоката у цивільному процесі

2.1 Процесуально-правове становище адвоката при веденні цивільних справ у суді першої інстанції

2.2 Діяльність адвоката як процесуального представника в стадіях апеляційного і касаційного провадження

2.3 Процесуальне представництво адвоката в стадії судового

виконання

2.4 Особливості участі адвоката у цивільному процесі

ВИСНОВКИ

Вступ

Розбудова правової держави є неможливою без створення гарантій для захисту прав людини, без забезпечення механізму функціонування такого специфічного демократичного інституту, яким є адвокатура.

Важливим кроком у створенні таких умов є Закон «Про адвокатуру», ухвалений Верховною Радою України 19 грудня 1992 р. Він проголошує, що адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності. Адвокат має право займатись адвокатською діяльністю індивідуально, відкрити своє адвокатське бюро, об'єднуватися з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори та інші адвокатські об'єднання, які діють на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності та гласності (ст. 4). Цей Закон та прийняті відповідно до нього інші нормативні акти надають можливість сформувати висококваліфікований і впливовий адвокатський корпус, завершити становлення української адвокатури, яка має виконувати своє конституційне призначення: забезпечити право на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах (ч. 2 ст. 59 Конституції України).

Адвокатура - це найважливіший правовий інститут будь-якої держави, який стоїть на захисті прав громадян і віддзеркалює стан і рівень демократії в країні. Від того, наскільки вона міцна, організована, законодавчо захищена, у значній мірі залежить впевненість кожного громадянина у своєму добробуті, в успішності підприємництва. В Україні ж при наявності традиційного правового нігілізму відношення до адвоката та адвокатури було й під час залишається у значній мірі негативним. Адвокат часто сприймається як особа, яка захищає злочинця чи протиправну справу підприємця. Але головне предназначення адвокатури, як явища, полягає у здійснені високосоцально значимих юридичних послуг всіму суспільству та його членам у захисті прав та свобод громадянина та юридичних осіб. Адвокат захищає закон від свавілля, а тому діяльність адвоката відповідає як інтересам окремого громадянина чи установи, так і суспільно-правовим інтересам держави та суспільства. В останній час велика частина суспільства збагнула це, і відношення до адвокатури хоч і повільно, але змінюється. Престиж професії адвоката зростає.

В цивільному судочинстві, як свідчить судова практика, від загального числа справ, у яких беруть участь представники сторін, більшість їх розглядається за участю адвокатів. Його участь в суді надає змогу особі, права та законні інтереси якої порушено, отримати кваліфіковану юридичну допомогу та повною мірою захистити свої права та законні інтереси. Правосуддя з цивільних справ певною мірою відбиває професіоналізм юридичної практики в цілому та ступінь захищеності суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів громадян. Так, згідно із ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Механізм правового регулювання правосуддя з цивільних справ не тільки визначає порядок реалізації конституційного права громадян на судовий захист відповідно до норм внутрішнього національного законодавства, а й є передумовою використання міжнародних судових інститутів захисту прав людини. Це особливо важливо у зв'язку із вступом України до Ради Європи та ратифікацією Європейської конвенції прав людини.

Останнім часом серед фахівців та у засобах масової інформації йде жваве обговорення стану сучасної адвокатури. Дехто висловлює думку про необхідність створення в Україні іншої - сильної і кваліфікованої адвокатури. Лунають заклики до створення єдиної професійної організації і протилежні гасла - створення такої організації посягне на незалежність адвокатів, а тому членство в ній має бути добровільним. До того ж рішення Конституційного Суду у справі Солдатова відкрило шлях до слідства й в суд маси дилетантів та шахраїв. Потребує змін і Закон „Про Адвокатуру”. Недосконалим є й стан цивільного судочинства, на сам перед основного законодавчого акту, який його регулює - Цивільного Процесуального кодексу України, норми якого вже не відповідають дійсності.

Таким чином, цю тему можна визнати актуальною та не вичерпаною, тим більше, що за останні роки відбулися значні зміни в соціальному й економічному житті країни, що привели до появи ряду проблем, що не знаходять цілком свого рішення в законодавстві й у науковій теорії.

МЕТА. Мета дипломної роботи - правове теоретичне обґрунтування представництва адвоката у цивільному процесі.

ЗАДАЧА. Виходячи з мети та для її досягнення ставляться наступні задачи:

1. Дослідити найбільш актуальних питань участі адвоката у цивільному процесі.

2. Проаналізувати окремі стадії цивільного процесу та роль адвоката у кожній з них.

3. Надати юридичний аналіз поняття цивільного процесу, інституту представництва, процесуального статусу адвоката у цивільному процесі.

4. Узагальнити практику участі адвоката у цивільному процесі.

5. Надати пропозиції стосовно вдосконалення законодавства, щодо участі адвоката у цивільному процесі.

ОБ'ЕКТОМ даної дипломної роботи є правовідносини, яки виникають в процесі представництва адвоката у цивільному процесі.

ПРЕДМЕТ дипломної роботи - правовий статус адвоката в цивільному процесі.

Основою для написання роботи послужило коло документальних джерел, які можна підрозділити по наступних змістовних підгрупах :

1. Навчальні видання, що дають загальну характеристику цивільного процесу та адвокатури - Цивільний процес України: Навчальний посібник. /Чорнооченко C.I.; Адвокатура України: Навч. посіб. для студентів юрид. вищих навч. закладів і фак. /Святоцький О.Д., Михеєнко М.М.

2. Публікації (в основному періодичні), що висвітлюють окремі питання участі адвоката у цивільному процесі - Павлуник І. Особливості участі адвоката у цивільному процесі // Право України. - 1999. - № 9.; Панасюк О. Актуальні проблеми надання правової допомоги і роль адвокатури в Україні // Адвокат. - 2002. - № 4 - 5.

3.Законодавчі першоджерела і коментарі до них , що виступають як діючий на практиці матеріал для регулювання питань цивільного судочинства та адвокатури - Закон України „Про адвокатуру” від 19.12.1992; Цивільний процесуальний кодекс України від 18.07.1963.

При дослідженні цієї теми були використані наступні методи: юридичний, діалектичний, системного аналізу.

Наукова новизна результатів роботи - надання пропозицій щодо вдосконалення діючого законодавства стосовно участі адвоката у цивільному процесі.

Практичне значення - робота може бути використана для вивчення теми „Адвокат у цивільному процесі” студентами, а також корисна для юристів практиків.

Структура роботи складається з двох розділів.

Перший розділ присвячений представництву в цивільному процесі. В цьому розділі детально досліджено поняття цивільного процесу та розкривається інститут представництва у цивільному судочинстві.

Другий розділ досліджує представництво адвоката у цивільному процесі, він включає в себе аналіз процесуального положення адвоката при веденні ним справи на досудовій стадії, під час розгляду справи в суді першої інстанції, в стадії апеляційного та касаційного провадження та під час виконання судових рішень. Також досліджуються особливості участі адвоката в цивільному процесі.

Розділ 1. Представництво у цивільному процесі

1.1 Поняття цивільного процесу (цивільного судочинства)

Згідно із законодавством про судоустрій правосуддя здійснюється тільки судом шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях цивільних справ, пов'язаних із захистом прав і законних інтересів громадян, підприємств, установ і організацій, шляхом розгляду в судових засіданнях кримінальних справ і застосування встановлених законом мір покарання до осіб, винних у вчиненні злочину, або виправдання невинних.

Загальноприйняте визначення правосуддя зводиться до того, що правосудця -- одна з форм державного управління, засіб виконання державою внутрішньої функції охорони правопорядку, власності, прав і свобод громадян шляхом вирішення спеціальним органом державної влади -- судом цивільних і кримінальних справ за правилами, передбаченими цивільним і кримінальним процесуальним правом.

Дане визначення дозволяє сформулювати такі основні ознаки правосуддя: 1) здійснення його тільки спеціально створеним органом -- судом; 2) здійснення його шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях цивільних і кримінальних справ; 3) здійснення його тільки у передбаченому законом порядку (процесуальна форма); 4) можливість застосування заходів державного примусу; 5) наявність спеціальних цілей.

Ці ознаки, дійсно, характеризують правосуддя, але навряд чи можна вважати, що вони дозволяють точно визначити сутність правосуддя, його відмінність від інших форм юрисдикції. Наведені ознаки правосуддя тією чи іншою мірою знаходять свій прояв і в діяльності інших юрисдикційних органів, які здійснюють захист порушених прав. Так, цивільні справи розглядаються в засіданнях не тільки державними судами, усім органам цивільної юрисдикції притаманна так звана процесуальна форма їх діяльності та деякі інші ознаки. Виходячи з цих міркувань, потрібні інші підходи до визначення сутності правосуддя.

Поняття правосуддя має інтерпретуватися в єдності з судовою владою. Формула «правосуддя здійснюється тільки судом» є точною, проте сама по собі вона не розкриває змісту і сфери правосуддя взагалі та щодо цивільних справ зокрема.

Слід звернути увагу, що достатньо точно визначена сфера правосуддя в кримінальних справах. Згідно із ст. 15 Кримінально-процесуального кодексу України (далі КПК) правосуддя в кримінальних справах здійснюється тільки судом. Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону. В цій формулі найбільш важливим є те, що вона зобов'язує законодавця відносити вирішення кримінальних справ тільки до компетенції державного суду.

Цього не можна сказати про правосуддя в цивільних справах. Стаття 6 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК) також містить положення про здійснення правосуддя в цивільних справах судом, проте цивільні справи розглядаються не тільки судом, але й іншими органами цивільної юрисдикції.

Таке положення по суті свідчить про наділення несудових органів судовими функціями, що суперечить принципу здійснення правосуддя тільки судом.

Виходячи з єдності судової влади і правосуддя і необхідності концентрації судової влади, можна стверджувати, що правосуддя -- це форма реалізації судової влади. Судова влада як влада державна крім як у правосудді втілюватися не може і не повинна. Винятковість як характерна риса судової влади, на нашу думку, і є свого роду ключем до розуміння правосуддя в правовій державі. -

Правова держава фактично утворюється в суспільстві тоді, коли право стає центром життя суспільства, коли відносини громадян та держави є відносинами права, а не сили, а непорушність правового становища громадянина гарантована правосуддям, в якому інституалізується правовий зв'язок між державою і особою.

Суд повинен забезпечити захист соціально-економічних, політичних прав, особистих прав та свобод громадян. Судовий захист -- найвища гарантія забезпечення прав та свобод громадян, оскільки суд посідає певне становище у системі влади.

Видатний юрист А. Ф. Коні був глибоко правий, коли писав: «Там, де йдеться про ставлення цілого суспільства до своїх співчленів, про обмеження їх особистої волі в ім'я загального блага і про захист прав окремих громадян, -- ця справедливість повинна відбиватися у законодавстві, яке тим вище, чим глибше воно вдивляється в життєву правду людських потреб та-можливостей, -- і в правосудді, що вершиться судом, який тим вище, чим більше в ньому живого, а не формального ставлення до особи людини» Копи А. Ф. Собрание сочинений. М., 1968. Т. 6. С. 25..

У цьому твердженні немає перебільшення, бо існує глибокий зв'язок між послідовним і демократичним розвитком політичних інститутів будь-якого суспільства та становленням ідеї правосуддя. Історія розвитку суспільства свідчить про незмінний взаємозв'язок демократизації суспільного життя і правового розвитку, в тому числі судових реформ. Тому в історії судових реформ можна знайти не тільки факти зміни умов здійснення правосуддя, що цікавить перш за все юристів, але й відображення різних соціальних умов, надій, прагнень, настроїв людей.

Таким чином, сутність правосуддя насамперед полягає в тому, що воно має втілювати винятковість судової влади у державі. Звідси зрозуміло, чому зміни в політичній, економічній, соціальній сферах суспільства нерозривно пов'язані з побудовою правової держави, правовою реформою й впровадженням винятковості судової влади.

Крім винятковості судової влади в правосудді повинна втілюватися і повнота судової влади. Повнота судової влади -- невід'ємна якість правосуддя. Вона відбивається в тому, що в правовій державі правосуддя повинно бути доступним, інакше кажучи, всі громадяни повинні мати рівні можливості використовувати судовий захист своїх прав і охоронюваних законом інтересів. Крім того, повнота судової влади передбачає, що всі громадяни без винятку визнаються рівними перед судом. Це не тільки теоретичне положення, це--аксіома, яка підтверджена соціально-історичною практикою і знайшла своє закріплення в міжнародно-правових документах з прав людини. Так, згідно із ст. 8 Загальної декларації прав людини кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією чи законом.

Якщо винятковість судової влади -- це, так би мовити, генетична ознака правосуддя і стверджує відокремлення судової влади від законодавчої і виконавчої, то повнота судової влади є функціональною ознакою правосуддя, визначає сферу правосуддя, тобто сферу реалізації судової влади.

В громадській свідомості ідея правосуддя пов'язується саме з повнотою влади. Дійсно, повнота судової влади, поряд з її винятковістю, дозволяє називати правосуддя «правосуддям», дозволяє розглядати інститут правосуддя як гарантію реалізації свободи і справедливості, правового порядку.

Ідея повноти судової влади як принцип закріплена в чинному законодавстві. Згідно із ст. 6 ЦПК правосуддя в цивільних справах здійснюється на засадах рівності перед законом і судом усіх громадян незалежно від їх походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Повнота судової влади знайшла своє закріплення в Конституції України, яка проголосила право громадян на судовий захист серед основних прав громадянина, що відповідає міжнародно-правовим стандартам. В статті 14 Міжнародного пактупро громадянські й політичні права передбачено, що кожний громадянин має право при розгляді будь-якого кримінального звинувачення, яке пред'явлене йому, чи при визначенні його прав та обов'язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий та публічний розгляд справи компетентним, незалежним і неупередженим судом, створеним на основі закону.

Характеристика правосуддя як форми реалізації судової влади з її винятковістю і повнотою потребує визначення не тільки генетичної, функціональної, але й предметної ознаки судової влади, тобто змісту судової влади і правосуддя як діяльності, спрямованої на певний соціальний об'єкт.

Зміст судової влади, на відміну від законодавчої і виконавчої, полягає у визначенні виду і обсягу суб'єктивних прав і юридичних обов'язків суб'єктів права. Ці права і обов'язки встановлюються на основі застосування судом норм права і з урахуванням відповідних фактичних обставин. Реалізація судової влади, отже, завжди пов'язана з розглядом конкретної юридичної справи, із забезпеченням прав людини.

Предметна ознака правосуддя визначається потребами забезпечення реалізації прав всіх і кожного, а правосудна форма захисту прав громадян -- шляхом розгляду і вирішення юридичної справи, а не шляхом адміністративних велінь, ставить громадянина в рівне становище не тільки з іншими громадянами, а й з державною владою, державою. Ось чому саме судова влада природно є фактором обмеження втручання кого-небудь у правовий статус громадянина і в системі розподілу влади є тією противагою, яка забезпечує невід'ємні і недоторканні права особи. Ця глибока закономірність складає зміст і функції правосуддя в правовій державі як охоронця прав і свобод особи. При цьому правосуддя являє собою єдину форму забезпечення законності і справедливості у стосунках з участю громадян. Громадянин стає не тільки носієм певних прав, але й безпосереднім захисником їх в суді, він виступає, так би мовити, споживачем судової влади і законності.

Таким чином, предметна ознака судової влади втілюється в певному напрямі функціонування правосуддя, яке сприяє шляхом вирішення юридичних справ судовому здійсненню прав і свобод особи в суспільстві, реалізації законності і справедливості в державі.

Соціальна функція, зміст правосуддя у цивільних справах повинні зводитися тільки до вирішення справ, інші функції на суди покладатися не повинні.

Хоча норми права застосовують не лише органи правосуддя, але й інші державні органи і громадські організації, однак правосуддя відрізняється від інших форм правозастосування тим, ці рішення органів правосуддя мають загальнообов'язковий характер, пріоритет перед рішенням інших органів. Згідно із ст. 14 ЦПК рішення суду є обов'язковими для всіх органів, підприємств, установ, організацій, службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України. Ця обставина детермінована високим соціальним статусом правосуддя.

Судові рішення, на відміну від актів інших органів, мають законну силу. Рішення суду, так би мовити, прирівнюється до сили закону. Саме в законній силі актів судового правозастосування виявляється судова влада, як дійсна влада. Згідно із ч. 1 ст. 209 ЦПК суди постановляють рішення ім'ям України.

Нарешті, правосуддя як правозастосовча діяльність характеризується специфічною процесуальною формою. На відміну від інших процесуальних форм процесуальна форма правосуддя і її дотримання визначає законність судових рішень. Згідно із ст. 1 ЦПК порядок провадження в цивільних справах у судах визначається процесуальним законодавством. Порушення або неправильне застосування норм процесуального права можуть бути підставою до скасування рішення (ст. 314 ЦПК).

Особлива юридична процедура, в якій відбувається вся судова діяльність, -- високозначимий елемент правосуддя, вона кінець кінцем і забезпечує суворе дотримання начал законності, захисту прав і свобод громадян. Ця процедура втілює найважливіші демократичні принципи правосуддя, що закріплені в Конституції України і процесуальному законодавстві.

У правовій літературі терміни «цивільний процес» і «цивільне судочинство» вживаються як рівнозначні. Однак з цього питання висловлюються різні судження. Деякі вчені визначають цивільний процес як діяльність судових органів по вирішенню спорів та інших справ, які стосуються прав та інтересів громадян, організацій, і по примусовому виконанню судових постанов, що здійснюється в точно визначеному порядку із забезпеченням активної участі заінтересованих осіб.

Висловлюється думка, що цивільний процес -- це діяльність суду по здійсненню правосуддя, яка складається з розгляду і вирішення в судових засіданнях цивільних справ; діяльність осіб, які беруть участь у справі, і сукупність цивільних процесуальних правовідносин між судом і заінтересованими особами та органами держави, що беруть участь у справі.

Поряд із спробами дати визначення поняття цивільного процесу існує думка, що цієї проблеми не існує взагалі. В. Н. Щеглов підкреслює, що діяльність учасників правовідносин в інших галузях права, на відміну від процесуального, не виділяється як окрема категорія. Немає необхідності виділяти її і в процесуальній теорії. У суспільних відносинах, врегульованих нормами права, відокремлення діяльності неминуче веде до її відриву від правової форми і до протиставлення правовій формі, що однаково неприпустимо. На основі цього робиться висновок про тотожність понять цивільного процесу і цивільних процесуальних правовідносин. Цивільний процес є суспільними відносинами, врегульованими цивільним процесуальним правом Див.: Щеглов В. Н. Единство гражданского процесса и его обьект / Труды ВЮЗИ. М., 1977. Т. 51. С. 26-34..

Таким чином, у науці цивільного процесуального права існують досить суперечливі підходи як до самої постановки проблеми, так і до змістовної її характеристики.

Дослідження змісту цивільного процесу повинно здійснюватися в аспекті, який дозволяє визначити його зв'язок та співвідношення з правосуддям у цивільних справах.

Нерідко правосуддя ототожнюють з цивільним процесом. Наприклад, Н. Т. Арапов відзначає, що правосуддя в цивільних справах є діяльність державного суду і осіб, які беруть участь у ньому по розгляду і вирішенню спорів про право цивільне Див.: Арапов Н. Т. Проблеми теории и практики правосудия по гражданским делам. Л., 1984. С. 12.

. На думку В. М. Семенова, цивільний процес поряд з кримінальним процесом є видом правосуддя, різновидом судової діяльності Див.: Советский гражданский процесе. М., 1978. С. 7..

Як видно, Н. Т. Арапов відносить до правосуддя і діяльність суду, і діяльність осіб, заінтересованих у правосудді. Для цивільного процесу місця не залишається. В. М. Семенов, навпаки, ототожнюючи цивільний процес і правосуддя, під цивільним процесом розуміє тільки судову діяльність.

До аналогічних висновків призводять і судження М. А. Гурвича, який відзначав, що цивільне процесуальне право, регламентуючи діяльність суду по здійсненню правосуддя, встановлюючи права й обов'язки учасників процесу, є гарантією реалізації завдань цивільного судочинства Див.: Советский гражданский процесе. М., 1985. С. 9..

Поняття цивільного процесу тісно пов'язано з поняттям правосуддя, однак не повинно зводитися до нього. Правосуддя і цивільний процес -- не тотожні поняття. Зміст правосуддя полягає у визначенні виду й обсягу суб'єктивних прав і юридичних обов'язків персонально певних осіб, у вирішенні конкретної цивільної справи судом шляхом винесення рішення, яке має законну силу. Правосуддя характеризується і тим, що воно повинно бути побудовано на засадах, які забезпечують можливість реалізації заінтересованою особою права на судовий захист, тобто можливість особисто бути захисником своїх прав у суді, брати участь у вирішенні своєї справи. Саме ця обставина і визначає необхідність встановлення специфічної форми здійснення правосуддя, яка передбачає суворо встановлений порядок розгляду і вирішення цивільної справи. Порядок розгляду і вирішення цивільних справ є формою здійснення правосуддя в цивільних справах і складає, на нашу думку, цивільний процес (судочинство).

Якщо правосуддя -- це судова діяльність по реалізації судової влади, то цивільний процес -- це форма реалізації правосуддя, яка забезпечує і гарантії здійснення правосуддя, і гарантії права громадян на судовий захист. Такий зв'язок правосуддя і цивільного судочинства пояснює їх принципову єдність як змісту і форми. Поза цивільним судочинством, яке забезпечує гарантії його здійснення, правосуддя неможливе, як і розгляд справи, якщо він не здійснюється судом, не є цивільним процесом.

Таким чином, правосуддя в цивільних справах і цивільний процес у спеціально-юридичному значенні -- самостійні явища. Правосуддя -- форма реалізації судової влади, а цивільний процес -- форма здійснення правосуддя, яка покликана забезпечити і гарантії правосудця, і гарантії особи.

Цивільний процес як форма реалізації правосудця і права громадян на судовий захист має свою предметну сферу. Згідно з чинним цивільним процесуальним законодавством у порядку цивільного судочинства розглядаються справи по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових та кооперативних правовідносин, справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справи окремого провадження (ч. 2 ст. 1 ЦПК).

Визначення сфери цивільного процесу важливо, бо вона є показником функціонування в державі судової влади і правосуддя. Цивільний процес розрахований, як видно, на здійснення правосуддя в широкій сфері правовідносин, які характеризуються юридичною рівністю їх учасників (цивільних, сімейних тощо).

В порядку цивільного судочинства здійснюється правосуддя і у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, в яких громадянин перебуває з державним органом або службовою особою (наприклад, справи по скаргах на рішення, дії чи бездіяльність державних органів, юридичних або посадових осіб у сфері управлінської діяльності), а також по справах окремого провадження, в яких захищаються не суб'єктивні права, а охоронювані законом інтереси, неопосередковані суб'єктивним правом (наприклад, інтерес у судовому встановленні фактів, що мають юридичне значення: перебування на утриманні, родинних відносин тощо).

Сфера цивільного процесу опредмечує соціальну функцію правосуддя в цивільних справах, профілює правосуддя в цивільних справах на певну групу суспільних відносин і допускає розгляд і вирішення будь-якої цивільної справи з додержанням єдиного порядку, який забезпечує однаковий стандарт здійснення правосуддя і судового захисту суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів.

Стаття 1 ЦПК передбачає, що порядок провадження в цивільних справах у судах визначається законом, а справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справи окремого провадження розглядаються за загальними правилами судочинства, крім винятків, встановлених законодавством.

Таким чином, законодавство виходить з єдності цивільного процесу і загального характеру правосуддя в цивільних справах незалежно від того, яку справу розглядає суд,

Разом з тим, визначаючи сутність цивільного процесу, автори, як правило, вважають, що цивільне судочинство поділяється на самостійні види: позовне; по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин; окреме. При цьому вони виходять з того, що матеріально-правова природа усіх цих справ має істотну специфіку, яка обумовлює процесуальні особливості їх судового розгляду.

Наведені міркування викликають заперечення. Прагнення обґрунтувати наявність у цивільному процесі окремих видів проваджень не відповідає законодавству і суперечить закріпленому в ньому положенню про єдність цивільного процесу.

Цивільний процесуальний закон, встановивши для усіх цивільних справ єдину процесуальну форму їх розгляду і допускаючи в окремих випадках винятки із загальних правил, виходить з того, що цивільний процес є загальною формою захисту прав і охоронюваних законом інтересів, а ті або інші особливості розгляду цивільних справ не можуть створити самостійного порядку їх розгляду. Єдність цивільного процесу, таким чином, забезпечується тим, що розгляд і вирішення цивільної справи може відбуватися тільки в порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством.

Цивільний процес як передбачений законом порядок розгляду і вирішення цивільних справ характеризується стадійністю розвитку. Цивільний процес розвивається в певній послідовності, ю стадіях (етапах), які відображають, так би мовити, логіко-ча-;ові характеристики судової діяльності і процесуальної діяльності учасників цивільного процесу.

В процесуальній літературі під стадією цивільного процесу розуміють сукупність процесуальних дій суду, учасників процесу, спрямованих на певну процесуальну мету (порушення спра-ж, підготовка справи до судового розгляду та ін.). На нашу думку, це визначення є неповним. Будь-яка стадія цивільного процесу крім процесуальної мети характеризується своїм специфічним змістом, колом суб'єктів процесуальної діяльності, особливим процесуально-документальним оформленням.

У цивільному процесі існують такі стадії: порушення цивільної справи; підготовка цивільної справи до судового розгляду; судовий розгляд; перегляд рішень і ухвал, що не набрали законної сили (касаційне провадження); виконання судових рішень (виконавче провадження); перегляд рішень, ухвал і постанов, що набрали законної сили (наглядне провадження); перегляд рішень, ухвал і постанов, що набрали законної сили, у зв'язку з новови-явленими обставинами. Ці стадії складають систему, загальну модель цивільного процесу. Конкретна цивільна справа може пройти всі стадії, однак частіше справа проходить обов'язкові стадії -- від порушення цивільної справи до судового розгляду, адже не завжди судове рішення в справі оскаржується, опротестовується або переглядається у зв'язку з нововиявленими обставинами чи примусово виконується.

Регламентація процесуальної діяльності не обмежується визначенням загального порядку цивільного судочинства за самостійними стадіями. Особливість правового регулювання цивільних процесуальних відносин полягає і в тому, що правовій регламентації підлягає кожна окрема процесуальна дія суду, який здійснює правосуддя, кожна процесуальна дія учасника цивільного процесу (позивача, відповідача, свідків і т. п.). Цивільне процесуальне законодавство визначає допустимі процесуальні дії в цивільному процесі, послідовність здійснення процесуальних дій суб'єктами процесуальної діяльності, а також обов'язкове документальне їх оформлення у відповідних процесуальних актах -- документах (ухвалах, рішеннях, протоколах тощо).

Механізм стадійного руху цивільної справи, взаємозв'язку процесуальних дій суб'єктів процесуальної діяльності та їх документального оформлення складає цивільний процес (цивільне судочинство) як встановлений законом порядок розгляду і вирішення цивільних справ.

1.2 Представництво у цивільному процесі

Конституція України наділяє громадян та юридичних осіб правом на правову допомогу, здійснення якої головним чином покладено на адвокатуру (ст. 59).

Правова допомога при здійсненні захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян та юридичних осіб у суді реалізується у формі цивільного процесуального представництва. З урахуванням цього можна зробити висновок, що інститут представництва в суді є одним з передбачених законом засобів реалізації права на судовий захист, гарантією забезпечення участі громадян і юридичних осіб у процесі та реального захисту їх суб'єктивних прав і інтересів.

Відповідно до ст. 110 ЦПК громадяни можуть вести свої справи в суді особисто або через своїх представників. Справи юридичних осіб ведуть у суді їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники.

Інститут судового представництва обумовлюється різними обставинами. Перш за все неможливістю здійснення судового розгляду та вирішення цивільної справи у зв'язку з недієздатністю осіб, що беруть участь у справі, за віковим критерієм (неповнолітні) або за медичним критерієм (громадяни, які в судовому порядку визнані недієздатними). По-друге, неможливістю юридичних осіб, що очолюються колегіальними органами (правліннями), безпосередньо брати участь у розгляді справи. Нарешті, бажанням заінтересованих осіб отримати кваліфіковану юридичну допомогу при розгляді справи у суді. Отже, ці обставини можуть носити юридичний або фактичний характер.

Питання про правову природу представництва в цивільному процесі в юридичній літературі вирішується неоднозначно. Переконливою є точка зору, що представництво в цивільному процесі -- це самостійний процесуальний інститут, а не різновид загально-цивільного представництва. В процесуальній літературі цей висновок був достатньо аргументований і переконливо обґрунтований.

Представництво в цивільному процесі відрізняється від загальноцивільного представництва виконуваними функціями; характером і змістом правовідносин, що складаються між його суб'єктами; колом осіб, що мають право виступати як представники; підставами виникнення і припинення; характером та обсягом наданих повноважень тощо.

Наприклад, функцією загальноцивільного представництва, на відміну від процесуального представництва, є здійснення представником від імені довірителя угод, які створюють, змінюють або припиняють цивільні права і обов'язки останнього. У цивільних правовідносинах суб'єктивні права й обов'язки реалізуються їх суб'єктом особисто або замість нього діє представник, який повністю заміщає такого суб'єкта. Представник у цивільному процесі може не тільки заміщати сторону, але і діяти поряд з нею, тобто особиста участь у справі громадянина чи органу управління юридичної особи не є перешкодою для використання ними права мати у цій справі представника (ст. 110 ЦПК). Обсяг повноважень представника в цивільному праві цілком залежить від волі довірителя і визначається змістом договору доручення. Судовий представник наділений самостійними процесуальними правами, які передбачені процесуальним законодавством і на здійснення яких не потрібно спеціального дозволу заінтересованої особи.

У процесуальній літературі іноді значно розширюються межі інституту судового представництва. Так, наприклад, участь представників органів державного управління (ст. 121 ЦПК) і представників громадськості (ст. 161 ЦПК) розглядається як складова частина, один з видів судового представництва.

Для цих суджень немає достатніх підстав, крім того, вони суперечать чинному законодавству. Відповідно до статей 98, 110, 112 ЦПК справи у суді через представників можуть вести не всі учасники процесу, а тільки сторони, треті особи, заявники та заінтересовані особи у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, і у справах окремого провадження. Тому судове представництво необхідно відрізняти від участі в суді представників органів державного управління, профспілок, державних підприємств, установ, організацій, що беруть участь у справі в порядку ст. 121 ЦПК, а також від участі представників громадських організацій та трудових колективів у цивільному процесі, що передбачено ст. 161 ЦПК. Метою участі органів державного управління та інших суб'єктів, зазначених у ст. 121 ЦПК, є захист прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб або держави, що обумовлено їх компетенцією. Метою участі представників громадської організації або трудового колективу, що уповноважили їх, є викладення думки організацій та колективів з приводу справи, яка розглядається судом.

ЦПК не дає визначення цивільного процесуального представництва. В юридичній літературі існують два підходи до цієї проблеми. Згідно з одним під судовим представництвом розуміються правовідносини, в силу яких одна особа здійснює в межах своїх повноважень процесуальні дії від імені і в інтересах іншої особи. Згідно з іншим - представництвом визнається саме процесуальна діяльність, тобто сукупність здійснених процесуальних дій.

Більш переконливим є визначення судового представництва як процесуальних правовідносин. Реальна поведінка (діяльність) учасників правовідносин згідно з їх правами і обов'язками є одним з структурних елементів правовідносин. Це повною мірою стосується і процесуальних правовідносин. Здійснення процесуальних дій, хоча б і від імені іншого учасника процесу, неможливо поза правовідносинами. Діям представника, що здійснені без належно оформлених повноважень або за їх межами, не надається юридичного значення. Якщо в цивільному праві можливо подальше схвалення таких дій довірителя, то в цивільному процесі це неможливо.

Таким чином, судове представництво -- це правовідношення, в силу якого одна особа -- представник -- здійснює в суді в межах наданих йому повноважень процесуальні дії від імені та в інтересах іншої особи з метою надання юридичної допомоги при розгляді цивільної справи та здійсненні захисту суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів.

Судовими представниками відповідно вважаються особи, які виступають в суді від імені суб'єкта, що займає в процесі процесуальне становище сторони, третьої особи (позовне провадження), заявника або заінтересованої особи (провадження по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, та окреме провадження), з метою захисту його прав та інтересів. Процесуальне становище судових представників визначено тим, що вони, вступаючи в правовідносини з судом, мають самостійні процесуальні права та обов'язки і в той же час беруть участь у справі для захисту не своїх інтересів, а прав та інтересів інших осіб.

З урахуванням викладеного можна окреслити основні ознаки судового представництва.

По-перше, судове представництво в цивільному процесі характеризується тим, що дії представника здійснюються в інтересах особи, суб'єктивні права або охоронювані законом інтереси якої підлягають захисту в суді. Представник, беручи участь у справі, не набуває для себе будь-яких благ, що пов'язані з вирішенням спору або інших правових питань. Всі правові наслідки дій представника поширюються лише на особу, яку він представляє.

По-друге, представництво здійснюється від імені того суб'єкта, суб'єктивні права або інтереси якого підлягають судовому захисту.

По-третє, представника в суді може мати лише визначене законом коло суб'єктів. Ці суб'єкти є особами, що беруть участь у справі, тобто посідають визначене процесуальне становище. Крім того, це тільки ті особи, які мають особисту юридичну заінтересованість у розгляді справи.

Нарешті, судовий представник завжди діє в межах наданих йому повноважень, тобто він може здійснювати тільки ті дії, на які йому дано відповідне право (законом або довірителем).

Представництво в цивільному процесі можливе в будь-якій справі, що розглядається судом у порядку цивільного судочинства, на всіх стадіях його розгляду, починаючи з порушення справи і закінчуючи виконанням судового рішення, незалежно від того, в якому з трьох видів провадження розглядається справа.

Як судових представників до участі в цивільному процесі закон допускає досить широке коло осіб. Відповідно до ст. 112 ЦПК ними можуть бути:

члени органів управління, працівники підприємств, установ, організацій, колгоспів, інших кооперативних організацій, їх об'єднань, інших громадських організацій -- у справах цих підприємств, установ та організацій;

уповноважені професійних спілок -- у справах робітників, службовців, членів колгоспів, а також осіб, захист прав та інтересів яких здійснюється професійними спілками;

уповноважені організацій, яким їх статутом чи положенням надано право представляти інтереси членів цих організацій, -- у справах членів цих організацій;

адвокати -- в справах громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства та юридичних осіб (ст. 1 Закону України від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру»);

один із співучасників за дорученням інших співучасників (ст. 104 ЦПК);

інші особи, допущені судом, який розглядає справу, до представництва в даній справі.

Згідно із ст. 111 ЦПК як судові представники в процесі можуть брати участь батьки, усиновителі, опікуни та піклувальники, якщо потребують захисту суб'єктивні права та законні інтереси недієздатних громадян, громадян, які не мають повної дієздатності, та громадян, визнаних обмежено дієздатними.

Представником у суді може бути тільки правосуб'єктна особа, тобто в неї повинна бути наявність цивільної процесуальної правоздатності і дієздатності. Це означає, що представниками в цивільному процесі можуть бути лише громадяни, які досягай повноліття, при умові належного оформлення повноважень та при відсутності передбачених законом перешкод для виконання ними функцій судового представника. Проте повнолітні, над якими встановлена опіка чи піклування, не можуть, як і неповнолітні, здійснювати представництво.

Не можуть, відповідно до п. З ст. 116 ЦПК, бути представниками у суді адвокати, які прийняли доручення про надання юридичної допомоги з порушенням правил, встановлених законодавством України про адвокатуру, а також особи, відносно яких зупинена дія свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю або воно анульовано згідно із ст. 16 Закону України від 19 грудня 1992 року «Про адвокатуру». Крім того, ст. 7 цього Закону встановлює, що адвокат не має права прийняти доручення про подання юридичної допомоги у випадках, коли він у даній справі надає або раніше надавав юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи, або брав участь як слідчий, особа, що провадила дізнання, прокурор, громадський обвинувач, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, представник потерпілого, цивільний позивач, цивільний відповідач, свідок, перекладач, понятий, а також якщо в розслідуванні або розгляді справи бере участь посадова особа, з якою адвокат перебуває в родинних стосунках.

Проте перелічені суб'єкти можуть бути представниками тих організацій, де вони працюють (наприклад юрисконсультом), представниками співучасників по справі, якщо самі вони є особами, що беруть участь у справі. Вони також можуть здійснювати представництво в інтересах осіб, що перебувають під їхньою опікою чи піклуванням, або відносно своїх дітей та усиновлених.

Згідно з ч. 2 ст. 116 ЦПК не можуть бути представниками в суді судді, слідчі і прокурори, крім випадків, коли вони діють як батьки, опікуни, піклувальники або як представники відповідного суду чи органу прокуратури, що є стороною в справі.

Класифікація судового представництва на види провадиться з урахуванням і на підставі різних критеріїв.

Перш за все слід звернутися до ст. 110 ЦПК, яка має назву «Види представництва», але безпосередньо не визначає видів представництва, що існують чи можуть здійснюватися у цивільному процесі. Проте аналіз цієї статті дає змогу зробити висновок, що законодавець виділяє два види представництва за суб'єктним критерієм, тобто з урахуванням певних ознак осіб, в інтересах яких здійснюється представництво у суді:

а)представництво громадян (ч. 1 ст. 110 ЦПК);

б)представництво юридичних осіб (ч. 2 ст. 110 ЦПК).

В процесуальній літературі цю класифікацію умовно називають легальною класифікацією. Такий поділ є обґрунтованим, оскільки кожен з видів має свої певні особливості, передбачені чинним законодавством (статті 100-111 ЦПК).

За ступенем обов'язковості та юридичним значенням волевиявлення осіб, права та інтереси яких потребують захисту, можна виділити:

а)обов'язкове представництво, для виникнення якого не потрібна згода особи, права та інтереси якої захищаються у суді;

б)факультативне представництво, яке може виникнути тільки при наявності на це волевиявлення відповідного суб'єкта (довірителя).

Практичне значення має класифікація судового представництва з підстав його виникнення. З урахуванням цього критерію представництво поділяється на договірне, законне, громадське і офіційне.

Підставами представництва є юридичні факти, в силу яких одна особа може здійснювати представництво по відношенню до іншої особи з метою захисту прав останньої.

Договірне представництво -- це представництво, підставою виникнення якого є волевиявлення представника і довірителя, тобто в його основі лежить цивільно-правовий договір доручення. Договірне представництво може здійснюватися адвокатами, юрисконсультами та іншими працівниками підприємств, установ, організацій, співучасниками та іншими особами, які допущені судом до виконання процесуальних функцій представника.

В зв'язку з участю в цивільному процесі юрисконсультів як представників в юридичній літературі існує точка зору, що підставою виникнення договірного представництва може бути не тільки договір доручення, але й трудовий договір. Ця думка є не досить обґрунтованою, тому що трудовим договором визначаються функції та обсяг трудових прав і обов'язків, що окреслюють взаємовідносини робітника і юридичної особи, тобто коло взаємних прав і обов'язків працівника та роботодавця. Для вступу в правовідносини з іншими суб'єктами, навіть якщо юрисконсульт виконує трудові обов'язки, йому необхідне спеціальне оформлення повноважень, передбачене відповідним законом. Тому можна зробити висновок, що в основі здійснення юрисконсультом представництва у суді лежить не трудовий договір, а договір доручення, що його повноваження повинні бути оформлені довіреністю, з урахуванням вимог, передбачених процесуальним законодавством (п. 2 ст. 113 ЦПК).

Найбільш поширеною формою добровільного представництва у судовій практиці є представництво, що здійснюється адвокатами. Діяльність адвокатури в Україні регулюється Законом України від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру» та іншими законодавчими актами, уставами адвокатських об'єднань.

Адвокатура--добровільне професійне громадське об'єднання, покликане згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу (ст. 1 Закону «Про адвокатуру»).

Законне представництво має місце у випадках, коли права і охоронювані законом інтереси недієздатних громадян, а також громадян, що не мають повної дієздатності, та громадян, визнаних обмежено дієздатними, захищають у суді їх батьки, усиновителі, опікуни або піклувальники. Крім того, в справах, де повинен брати участь громадянин, визнаний безвісно відсутнім, його законним представником виступає опікун, призначений для охорони і управління майном безвісно відсутнього. По справах, в яких повинен брати участь спадкоємець особи, померлої або оголошеної в установленому порядку померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, як законний представник спадкоємця виступає опікун, призначений для охорони і управління спадковим майном (ст. 111 ЦПК).

Законне представництво виникає на підставі закону, адміністративного чи судового акта за наявності таких юридичних фактів, як походження дітей від певних батьків, усиновлення, встановлення опіки або піклування над неповнолітнім або особою, визнаною недієздатною, обмежено дієздатною, призначення опіки над майном безвісно відсутнього або призначення опікуна для охорони і управління спадковим майном та ін.

Опіка встановлюється над неповнолітніми, які не досягли п'ятнадцяти років, і над громадянами, що визнані судом недієздатними внаслідок психічної хвороби або недоумства. Піклування встановлюється над неповнолітніми віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років та над громадянами, визнаними судом обмежено дієздатними внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами.

З моменту придбання неповнолітнім цивільної процесуальної дієздатності, а також з моменту набрання законної сили рішенням, яким скасовано обмеження дієздатності громадянина або його дієздатність поновлено, функції законного представництва батьків, усиновителів, опікунів або піклувальників припиняються.

Відповідно до загального правила законними представниками, як і іншими судовими представниками, можуть бути лише повнолітні дієздатні громадяни. Винятки стосуються лише батьків, які по відношенню до своїх дітей не лише в змозі, а й повинні виконувати функції законних представників, і в тих випадках коли вони самі є неповнолітніми (ст. 111 ЦПК).

Відповідно до Сімейного кодексу України піклування може бути встановлене також над особами, які за станом здоров'я не можуть самостійно захищати своїх прав та інтересів. Такий піклувальник не може бути визнаний законним представником, оскільки в цьому разі одного факту піклування недостатньо для вчинення у суді процесуальних дій від імені та в інтересах повнолітнього дієздатного громадянина з метою захисту його суб'єктивних прав. Для ведення справи у суді він повинен мати належно оформлене доручення підопічного, що не дає підстав для віднесення його до законних представників, тому що це є підставою виникнення договірного представництва.

Особливістю законного представництва є те, що законні представники можуть доручити ведення справи в суді іншій особі, яку вони обрали як представника (ч. 4 ст. 111 ЦПК), причому остання буде діяти вже теж як договірний представник.

Різновидом судового представництва є офіційне представництво. У випадках, коли місце проживання або місце роботи боржника невідомі і повістку вручити не можна, стягувач має право просити суд за місцем виконання судового рішення (постанови, ухвали) призначити офіційного представника боржника.

Громадське представництво -- це представництво, що здійснюється в цивільному процесі уповноваженими громадських організацій по справах членів цих організацій, а також інших громадян, права та інтереси яких вони можуть захищати згідно з статутом чи положенням.

Підставою виникнення цього виду представництва, як правило, є факт членства громадянина в тій чи іншій організації, яка згідно з статутом або положенням має право надавати юридичну допомогу своїм членам. Крім того, громадське представництво може здійснюватись тільки при наявності волевиявлення на це з боку особи, яку представляють. При відсутності цього уповноважені громадських організацій не можуть бути допущені до участі у справах як судові представники.

Чинне законодавство, наприклад передбачає, що професійні спілки мають право представляти і захищати інтереси робітників у сфері виробництва, праці, побуту й культури (ст. 244 КЗпП). Отже, представниками у суді можуть бути уповноважені професійних спілок -- у справах робітників, службовців, членів колгоспуі, а також інших осіб, захист прав і інтересів яких здійснюється професійними спілками (п. 2 ст. 112 ЦПК).

Крім профспілок правом здійснювати судове представництво наділені й інші громадські організації, коли їм їх статутом або положенням надано право захищати права й інтереси членів цих організацій (п. З ст. 112 ЦПК).

Це загальне положення закріплене Законом України від 16 червня 1992 р. «Про об'єднання громадян», ч. 1 ст. 20 якого передбачає, що об'єднання громадян (політичні і громадські організації) користуються правом представляти та захищати законні інтереси своїх членів у державних і громадських органах.