Адвокат у цивільному процесі

Так, згідно з п. 4 Положення про Державне агентство України з авторських і суміжних прав (затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 1992 р.) захист авторських і суміжних прав у суді мають право здійснювати на договірній основі уповноважені цього агентства Див.: Звід постанов Кабінету Міністрів України // Зібрання законодавства. України. 1998. № 1. Сепія № 2. С. 169-177..

Чинне процесуальне законодавство відносить судового представника до осіб, що беруть участь у справі (ст. 98 ЦПК). Незважаючи на це, окремі автори не відносять судових представників до осіб, що беруть участь у справі, обґрунтовуючи цей висновок тим, що представники діють на захист інтересів особи, яку представляють, і тільки від її імені, а тому вони не мають юридичної заінтересованості у справі, їх процесуальні права обумовлені обсягом прав особи, яку представляють, а це означає, що дії, які вони виконують у процесі, не мають самостійного характеру. Інші вчені на підставі аналізу ознак, характерних для осіб, які беруть участь у справі, включають до їх складу і представників. Цей висновок є більш переконливим. Твердження, що представники не мають особистого юридичного інтересу в справі, є необґрунтованими. Справа в тому, що представники мають у процесі процесуальну заінтересованість, оскільки вони заінтересовані в розгляді справи на користь особи, яку представляють. Заінтересованість представників; обумовлена наявністю особистого інтересу у справі особи, від імені і на захист прав якої вони здійснюють свою діяльність.

Крім того, згідно із законом судові представники мають комплекс самостійних процесуальних прав і обов'язків поряд з іншими суб'єктами, що є особами, які беруть участь у справі (ст. 99 ЦПК). За невиконання своїх процесуальних обов'язків вони можуть бути притягнуті до відповідальності (ст. 117 ЦПК). Наприклад, ст.16 Закону України «Про адвокатуру» передбачає, що рішенням дисциплінарної палати кваліфікаційно-дисциплінарної комісії до адвоката можуть бути застосовані такі дисциплінарні стягнення, як адміністративне попередження; зупинення дії свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю на строк до одного року; анулювання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.

Непереконливим є і довід, що представники не можуть бути віднесені до осіб, які беруть участь у справі, оскільки вони діють в процесі не від свого імені, а від імені особи, інтереси якої захищають у суді. Правове становище кожного з учасників процесу має певні особливості, тому цю обставину слід розглядати лише як специфіку процесуального становища судового представника. Представники, незважаючи на те, що діють від імені особи, яку представляють, можуть у своїх міркуваннях торкатися правової суті цивільної справи, висловлювати думку з будь-яких питань у процесі її розгляду, а також у процесі перевірки та перегляду постановлених рішень у передбаченому законом порядку. При цьому не має значення характер їх юридичної заінтересованості та від свого або чужого імені здійснюються необхідні процесуальні дії. Основним є те, що закон надшив представників самостійними процесуальними правами й поклав на них певні обов'язки, що забезпечують виконання представницьких функцій по захисту прав і охоронюваних законом інтересів осіб, яких вони представляють, та дають можливість впливати на рух і розвиток процесу.

Таким чином, все висловлене свідчить про те, що судові представники мають характерні ознаки осіб, які беруть участь у справі, і вони обґрунтовано віднесені цивільно-процесуальним законодавством України до цієї групи учасників процесу.

Отже, судові представники -- це самостійні суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, які є особами, що беруть участь у справі.

Здійснення функцій судових представників у цивільному судочинстві можливе за умови наявності відповідних повноважень, належним чином оформлених.

Згідно із ст. 113 ЦПК повноваження договірних представників стверджуються довіреністю. Довіреність від імені підприємств, установ, організацій видається за підписом власника, керівника або

іншої уповноваженої ними службової особи і засвідчується печаткою відповідного підприємства, установи, організації, а від імені кооперативних організацій, їх об'єднань, інших громадських організацій -- за підписом посадових осіб, уповноважених статутом (положенням), з печаткою відповідної організації. Довіреності громадян посвідчуються нотаріально або на підприємстві, в установі, організації, де вони працюють; в управлінні будинками за місцем проживання; військовослужбовців - у відповідній військовій частині; осіб, які мешкають у населених пунктах, де немає нотаріальних контор, - у виконавчому комітеті міської, селищної чи сільської Ради народних депутатів; осіб, що перебувають на лікуванні, -- у відповідному лікувальному закладі. Довіреності осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, можуть бути посвідчені начальниками місць позбавлення волі (ст. 114 ЦПК).

Повноваження членів колегіальних органів управління колгоспами, іншими кооперативними організаціями, їх об'єднаннями, іншими громадськими організаціями стверджуються витягом з протоколу засідання належного органу управління, що уповноважив вести справу в суді (п. 1 ст. 113 ЦПК).

В окремих випадках повноваження судового представника можуть бути підтверджені усною заявою довірителя із занесенням її до протоколу судового засідання (п. 5 ст. 113 ЦПК).

Повноваження батьків та усиновителів, що здійснюють представництво в інтересах своїх дітей, підтверджуються свідоцтвом про народження дитини або судовим рішенням про усиновлення. Опікуни та попечителі повинні подати рішення державної адміністрації або відповідного виконкому Ради народних депутатів про призначення їх опікунами чи піклувальниками.

Оригінали або копії документів, що стверджують повноваження представників, приєднуються судом до справи. У протоколі судового засідання повинен бути зроблений запис про те, який документ підтверджує повноваження представника, ким він виданий і чи правильно оформлений.

Особи, які не мають довіреності або інших документів, що стверджують їх повноваження на ведення справи в суді, не можуть бути допущені до участі в процесі як представники. Відсутність у представника належно оформлених повноважень позбавляє здійснені ним процесуальні дії юридичної сили.

При наявності належним чином оформлених повноважень на ведення справи в суді представник допускається до процесу і набуває право на здійснення всіх процесуальних дій, які вправі здійснювати сама особа, яку представляють.

Повноваження представників прийнято поділяти на загальні та спеціальні. До загальних відносяться ті, якими судові представники володіють як особи, що беруть участь у справі. Відповідно до ст. 99 ЦПК це право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал, постанов та інших документів, що є у справі, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь в їх дослідженні, заявляти клопотання та відводи, давати усні і письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування та заперечення, а також інші процесуальні права. Таким чином, обсяг загальних повноважень Представника закон окреслює тими процесуальними правами, без використання яких він не може здійснювати представницькі функції. Спеціальні -- це повноваження по виконанню дій, що спрямовані на розпорядження предметом спору та розвиток процесу. З урахуванням цього до спеціальних повноважень належать: право передачі справи до товариського чи третейського суду, повної або часткової відмови від позовних вимог, визнання позову, зміна предмета позову, укладення мирової угоди, передачі повноважень іншій особі (передоручення), оскарження рішення суду, подачі виконавчого листа до стягнення, одержання присудженого майна або грошей (ст. 115 ЦПК). Слід звернути увагу на те, що право на здійснення спеціальних повноважень договірним представником повинно бути спеціально обумовлено у виданій йому довіреності, а обсяг цих повноважень цілком залежить від волевиявлення довірителя. Ця вимога поширюється і на громадських представників.

Що стосується законних представників, то вони можуть здійснювати в суді всі ті процесуальні дії, які могли б виконувати самі особи, яких представляють, при наявності у них у повному обсязі цивільної процесуальної дієздатності та при умові безпосередньої участі в процесі. Отже, законні представники вправі здійснювати самостійно, тобто без спеціальних на те повноважень, процесуальні дії, що перелічені у ст. 115 ЦПК.

Судові представники у цивільному процесі зобов'язані сумлінно користуватися належними їм правами і виконувати відповідні обов'язки.

Розділ 2. Представництво адвоката у цивільному процесі.

2.1 Процесуально-правове становище адвоката при веденні цивільних справ у суді першої інстанції

Законність і обґрунтованість судового рішення, швидкість розгляду цивільної справи значною мірою залежать від повноти її підготовки до судового розгляду. Тут закладається основа успішного вирішення судом спору про право чи іншої правової вимоги. В постанові Пленуму Верховного Суду України від 5 березня 1977 р. № 1 із змінами на 25 травня 1998 р. «Про підготовку цивільних справ до судового розгляду» підкреслено, що підготовка справ до судового розгляду -- важлива самостійна стадія цивільного процесу, метою якої є забезпечення правильного і своєчасного вирішення цивільних справ. Підготовка кожної цивільної справи до розгляду в судовому засіданні, незалежно від її складності, є обов'язковою і повинна бути проведена в строки, передбачені ст. 146 ЦПК1. Підготовка справи до судового розгляду є обов'язковою і при новому розгляді справи після скасування раніше постановленого рішення2.

Належно проведена підготовка справи до судового розгляду має значення для якісного вирішення цивільних справ. Недооцінка значення цієї стадії процесу, формальне ставлення до неї призводить до відкладення розгляду справи, тяганини, а нерідко і до постановлення необґрунтованих рішень.

На підставі наданих повноважень адвокати допомагають заінтересованим особам звернутися до суду за захистом їх цивільних прав. Для цього використовуються цивільні процесуальні засоби -- позовна заява, в справах, що виникають з адміністративно-правових відносин -- скарга і заява, а при окремому провадженні -- заява.

До подачі позову адвокат виконує значну і складну допроцесуальну роботу по вивченню матеріалів справи і написанню заяви. Матеріали справи складаються з усних пояснень заінтересованих осіб і поданих ними документів -- договорів, посвідчень, постанов, довідок, квитанцій, актів, ордерів, листів службового і особистого характеру, що містять відомості, які мають значення для справи. Згідно з ст. 6 Закону про адвокатуру адвокат має право збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних справах.

Вивчення матеріалів справи дає можливість адвокату: визначитися у правовій природі позову, його елементах і наявності необхідних підстав для реалізації права на пред'явлення позову, намітити склад сторін та інших осіб, які візьмуть участь в справі, та інших учасників процесу; визначити предмет доказування і докази для їх підтвердження, зібрати їх і подати судові з позовною заявою.

Для того щоб позов міг виконати роль засобу порушення судової діяльності, він повинен містити в собі певні складові частини (елементи). Елементи позову визначають зміст судової діяльності, індивідуалізують позови. За елементами проводиться класифікація позовів на види, встановлюються межі судового розгляду і предмет доказування. Елементи позову мають важливе значення для організації захисту відповідача проти позову, для вирішення питання про прийняття позову до судового провадження. Вони визначають суть вимоги, на яку суд повинен дати відповідь у своєму рішенні.

Кожний позов складається з трьох елементів: предмета, підстави, змісту.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, відносно якої суд повинен винести рішення. Ця вимога повинна носити правовий характер, тобто бути врегульованою нормами матеріального права, а також бути підвідомчою суду.

В процесі розгляду та вирішення цивільної справи по суті позивач має право змінити предмет позову (ст. 103 ЦПК), тобто, звернувшись до суду з однією вимогою, в процесі розгляду справи він може замінити цю вимогу іншою. Таке право позивача забезпечує швидкість і оперативність розгляду справи. Однак зміна предмета позову можлива лише протягом розгляду справи по суті і в межах спірних правовідносин. У випадку, коли нова вимога позивача виходить за межі спірних правовідносин, позивач зобов'язаний пред'явити новий позов.

Правильне визначення предмета позову має важливе практичне значення, оскільки предмет позову визначає суть вимоги, на яку суд повинен дати відповідь у рішенні. За предметом позову визначається підвідомчість даної справи, проводиться класифікація на окремі категорії справ.

Матеріально-правова вимога позивача повинна опиратися на підставу позову.

Підставою позову визнають обставини, якими адвокат обґрунтовує вимоги свого клієнта (ст. 137 ЦПК). Цими обставинами можуть бути лише юридичні факти, тобто такі факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки: виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Тому в підставу позову не можуть входити обставини, що виступають доказами по справі. З ними закон не пов'язує виникнення, зміни або припинення прав чи обов'язків. Вони лише підтверджують наявність чи відсутність юридичних фактів, які входять у підставу позову.

В підставу позову може входити як один, так і декілька юридичних фактів. Однак для обґрунтування вимоги адвокат повинен наводити завжди повний комплекс фактів. Відсутність одного з них може зробити вимогу необґрунтованою. Так, наприклад, підставою позову про стягнення коштів на утримання дітей (аліменти) є: а) факт перебування позивача і відповідача в зареєстрованому шлюбі; б) факт народження дитини в цьому шлюбі; в) факт перебування дитини на утриманні позивача. Тільки при наявності цього комплексу (складу) фактів позовна вимога може вважатися обґрунтованою.

Підстава позову включає в себе ті юридичні факти, які підтверджують наявність чи відсутність спірних правовідносин, а також факти, які підтверджують порушення прав позивача (привід до пред'явлення позову).

Юридичні факти, покладені в підставу позову, свідчать про те, що між сторонами існують правовідносини і що внаслідок певних дій відповідача ці відносини стали спірними. Від характеру спірних правовідносин залежить правова кваліфікація спору.

Слід підкреслити, що чинне процесуальне законодавство не вимагає від позивача обґрунтування своїх вимог відповідними нормами права. На суд покладається обов'язок встановити спірні правовідносини і застосувати до них відповідні норми матеріального права.

Підстава позову має важливе практичне значення. Правильне її встановлення визначає межі доказування, а також є гарантією прав відповідача на захист проти позову.

Підстава позову викладається в позовній заяві. Однак, як вже зазначалося, протягом всього часу розгляду справи по суті позивач має право змінити підставу позову (ст. 103 ЩІК). Така зміна може мати місце і допускається чинним законодавством з метою встановлення об'єктивної істини і дійсних взаємовідносин між сторонами. Разом з тим закон дещо обмежує позивача у можливості зміни підстави позову: міняючи її, позивач не може вийти за межі спірних правовідносин.

Слід зазначити, що в теорії цивільного процесуального права немає єдиної думки щодо складових частин (елементів) позову. Одні процесуалісти вважають, що немає необхідності виділяти зміст позову як окремий елемент, оскільки він охоплюється предметом і підставою, інші -- заперечують проти цієї точки зору і обґрунтовують необхідність виділення такого елементу.

Виділення змісту позову як його елементу є необхідним, оскільки в позові повинні відобразитися дві вимоги позивача: вимога до суду про захист порушеного чи оспорюваного права і вимога позивача до відповідача. Тому під змістом позову необхідно розуміти вид судового захисту, за яким позивач звертається до суду. Позивач може просити суд винести рішення: про присудження йому певної речі; про поновлення порушеного права; про визнання наявності чи відсутності суб'єктивних прав; про зміну чи припинення існуючого між сторонами правовідношення. Тому вимога позивача про присудження, визнання чи перетворення певних правовідносин і є змістом кожного позову.

Виділення змісту позову як вимоги позивача, направленої до суду, про здійснення певних дій має важливе практичне значення. Зміст позову допомагає визначити підвідомчість даної справи суду, а також встановити межі дослідження справи в судовому засіданні і постановити конкретне, повне і доступне рішення що є підставою для швидкого і правильного відновлення порушеного права. За змістом позови класифікуються на окремі види.

Всі елементи позову тісно пов'язані між собою. Юридичні факти, які підтверджують суб'єктивне матеріальне право і є підставою позову, визначають юридичну природу матеріально-правових вимог, що складають предмет позову. В той же час матеріально-правова вимога визначає процесуальну форму захисту, тобто зміст позову.

Позовна заява складається адвокатом у письмовій формі за визначеним ст. 137 ЦПК змістом. Суддя, до якого надійшла заява з додатками, вирішує питання про її прийняття. Відмова у прийнятті оформляється мотивованою ухвалою, яка може бути оскаржена адвокатом (ст. 136 ЦПК) за наявності у нього відповідного повноваження. З прийняттям позовної заяви виникають цивільні процесуальні правовідносини, у яких бере участь адвокат, котрий набуває прав і обов'язків процесуального представника.

Підготовка цивільних справ до судового розгляду, метою якої є забезпечення своєчасного та правильного вирішення справи, покладена на суддю (ст. 143 ЦПК). Процесуальні дії осіб, що беруть участь у справі, а також їх процесуальних представників (в тому числі адвокатів) здійснюються, в основному, на вимогу судді. Разом з тим процесуальні дії по підготовці цивільної справи до судового розгляду можуть здійснюватися і за ініціативою процесуальних представників-адвокатів і спрямовуватися на визначення характеру спірних правовідносин, обставин, які підлягають встановленню, на відшукання доказів, на визначення кола осіб, що братимуть участь у справі тощо.

Адвокатові, перш ніж почати збирати докази , необхідно визначити , які докази повинні бути зібрані, треба установити предмет і межі доказування. Як правильно відзначав П.Я. Трубників , "непоодинокі випадки, коли суб'єкти доказування починають збирати доказу , не сформулювавши чітко його предмет, що приводить до помилок"1.

При підготовці справи до судового розгляду адвокат повинний чітко визначити предмет доказування. Правильно визначити предмет доказування по цивільній справі - значить додати всьому процесові збирання, дослідження й оцінки доказів потрібний напрямок. У юридичній літературі під предметом доказування розуміється сукупність юридичних фактів, від установлення яких залежить розгляд справи1. Щоб правильно визначити предмет доказування, необхідно визначити характер правовідносин сторін і закон, яким варто керуватися при розгляді суперечки. Без визначення обставин, що підлягають включенню в предмет доказування, не можна також правильно визначити і характер правовідносин сторін і відповідну до застосування норму матеріального права. Обидві ці задачі повинні виконуватися адвокатом одночасно.

Представники вправі ставити перед суддею питання про витребування доказів від осіб, які відхилили вимогу адвоката про їх добровільну видачу, а також можуть порушувати клопотання про забезпечення доказів і позову (п. 7 ст. 143, ст. 149 ЦПК), про зміну умов його забезпечення (ст. 154 ЦПК) або скасування (ст. 155 ЦПК).

При оформлених повноваженнях на ведення справи в суді адвокат відповідача може використати загальні процесуальні засоби захисту, передбачені статтями 99, 103 та іншими статтями ЦПК, а також спеціальні процесуальні засоби -- заперечення проти позову і зустрічний позов. Заперечення проти позову подаються у письмовій формі за ініціативою відповідача і на вимогу судді (п. 2 ст. 143 ЦПК). Право на пред'явлення зустрічного позову може бути реалізоване адвокатом не пізніше як за три дні до судового засідання.

В стадії підготовки справи до судового розгляду процесуальні представники сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, мають право заявляти суду клопотання про призначення експертизи, проведення огляду на місці, об'єднання і роз'єднання позовів та вирішення інших питань для забезпечення своєчасного і правильного вирішення справи.

Розгляд та вирішення цивільної справи є основною, центральною стадією цивільного процесу. На цій стадії розвитку цивільно-процесуальної діяльності суд виконує завдання цивільного судочинства, що були поставлені перед ним і полягають в охороні прав і законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ у повній відповідності з чинним законодавством (ст. 2 ЦПК).

Судовий розгляд досягає своєї мети лише в тому випадку, якщо він відбувається в суворій відповідності з вимогами цивільного процесуального законодавства, з дотриманням процесуальної форми, що є гарантією здійснення правосуддя у цивільних справах і забезпечує захист прав та інтересів громадян і організацій, що охороняються законом.

Згідно із ст. 159 ЦПК розгляд цивільної справи відбувається у судовому засіданні з обов'язковим повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Судове засідання проводиться в приміщенні суду, а з найбільш актуальних справ і справ, що мають широкий громадський інтерес, -- безпосередньо на підприємствах, будовах, в установах, КСП та агрофірмах.

У літературі по-різному висвітлюється співвідношення понять «судовий розгляд» і «судове засідання». Одні автори вважають судове засідання формою судового розгляду, в якому відбувається розгляд і вирішення спору по суті. Інші гадають, що термін «судовий розгляд» означає розгляд і вирішення справи по суті судом першої інстанції.

Думається, що перша думка є більш обґрунтованою, адже судовий розгляд -- це стадія цивільного процесу, що здійснюється у формі судового засідання. Судове засідання є зовнішньою формою стадії судового розгляду.

Стадія судового розгляду, як і інші стадії цивільного процесу, має специфічну мету. Ця мета полягає у повному, всебічному, об'єктивному з'ясуванні фактичних обставин справи в судовому засіданні, у з'ясуванні дійсних взаємовідносин сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, їх прав і обов'язків, а також у постановлені законних та обґрунтованих рішень на підставі дотримання процесуального законодавства.

В постанові Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 1990 р. «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції» зазначається, що чітке і неухильне дотримання судами України норм процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції є обов'язковою умовою здійснення завдань цивільного судочинства -- забезпечити їх правильне, справедливе, швидке розв'язання з метою захисту і охорони суспільного ладу і державності республіки, прав і законних інтересів громадян, організацій, установ, підприємств, подальшого зміцнення законності і правопорядку, недопущення правопорушень та виховання громадян у дусі неухильного виконання законів та поваги правил співжиття.

Процесуальним забезпеченням участі адвокатів у судовому засіданні є своєчасне одержання від суду викликів і повідомлень про день, місце і час розгляду судом спірної справи (ст. 91 ЦПК), а також про відкладення судом розгляду справи при відсутності відомостей, що їм вручено повістки (п. 1 ст. 172 ЦПК).

У підготовчій частині судового засідання процесуальні представники, крім іншого, з'ясовують можливість розглянути справу в даному судовому засіданні, при даному судді і учасниках процесу. Ст. 169 ЦПК надає представникам можливість бути обізнаним із складом суду, а також із прізвищами прокурора, експерта, перекладача, секретаря судового засідання і заявляти їм відвід за наявності для цього підстав (статті 18--20 ЦПК). Незважаючи на те, що обов'язок роз'яснення особам, що беруть участь в справі, їх прав покладається на суддю, процесуальний представник має проконсультувати особу, яку він представляє, про її права, порядок їх реалізації та правові наслідки зазначених дій. Вони можуть заявляти клопотання про витребування від третіх осіб додаткового доказового матеріалу, внесення змін до складу осіб, що беруть участь у справі, про зміну домагання у позовному спорі, подавати заяви про залучення до справи співучасників, третіх осіб, органів державного управління, заміну неналежних сторін і внесення змін до позовного спору (статті 99, 104, 109, 121 ЦПК). Представник позивача може подавати заяви про зміну предмета або підстав позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, про відмову від позову; представник відповідача -- про визнання позову повністю чи частково. Представники сторін можуть укласти мирову угоду. Правами позивача користується і третя особа з самостійними вимогами, а, отже, й її процесуальний представник, коли у нього є належно оформлене повноваження (ст. 115 ЦПК).

При дачі сторонами та іншими особами, що беруть участь у засіданні, пояснень суду про обставини справи та інші питання, які підлягають розгляду (ст. 180 ЦПК), представник вправі ставити їм запитання для уточнення вимог, їх підстав і заперечень, висловлювати свої міркування з приводу питань, що постають у процесі провадження справи. До початку судового засідання представник має проконсультувати довірителя, щоб останній у поясненнях уникав зайвої деталізації обставин, говорив суду тільки правду і називав лише ті факти, які стосуються справи.

Основним в поясненні є обов'язок сторін та їх процесуальних представників, пов'язаний з доказуванням підставності позову і заперечень на нього (ст. 30 ЦПК). Активна участь сторін в доказовій діяльності регламентується процесуальними правами: при дачі свідком показань першими ставити йому запитання (якщо він викликаний за їх ініціативою), вимагати повторного його допиту, призначення очної ставки (ст. 182 ЦПК); бути ознайомленими судом з письмовими доказами, що є у справі, або протоколом їх огляду і дати на них пояснення (ст. 186 ЦПК); бути ознайомленими з речовими доказами із приверненням в разі потреби уваги суду до обставин, пов'язаних з їх оглядом, із занесенням до протоколу судового засідання; бути ознайомленими з протоколом доручень (ст. 33 ЦПК) і дати свої пояснення по ньому (ст. 188 ЦПК); брати участь в огляді на місці речових і письмових доказів і подавати свої зауваження на його протокол (ст. 189 ЦПК); бути ознайомленими з висновками органу державного управління, з думкою громадської організації чи трудового колективу і ставити запитання їх представникам з метою тлумачення і доповнення висновку, а також з'ясування думки громадськості (статті 191, 192 ЦПК) тощо.

У даній стадії адвокат ставить перед собою задачу і далі адвокат повинний переконати суддів у своїй правоті за допомогою наявних доказів і інших доводів. Правильна постановка такої задачі має величезне значення. У практиці зустрічаються випадки, коли адвокат "переконує" суд у своїй мнимій правоті, і навпроти, бувають випадки, коли щира думка адвоката не приймається судом в увагу. Адже, у кінцевому рахунку, для переконання суду і проводиться все доказування. Здійснюючи доказування в ході розгляду справи, адвокат повинний ставити своєю задачею сприяння судові в досягненні істини в справі. Така допомога - не право, а обов'язок адвоката.

Беручи участь у пошуку істини, адвокат не вправі забувати, що головною його задачею залишається надання правової допомоги своєму клієнту, і він не може діяти на шкоду йому. Разом з тим ця однобічність не повинна заважати об'єктивності. Тому адвокат повинний постійно направляти дії свого довірителя шляхом рад, консультацій, допомагати у зборі доказів, давати їм попередню оцінку.

Доказування містить у собі дії по представленню, збиранню і дослідженню доказів, а також їхню оцінку. У логічному плані доказуванню передує формулювання предмета доказування. Перш ніж зібрати докази, їх треба знайти, попередньо систематизувати і визначитися, у яких напрямках вони можуть бути використані. Так, зокрема, адвокат має вирішити - яким способом можна одержати докази, якими він має намір оперувати, які ще додаткові матеріали можна використовувати для підтвердження своєї позиції і т. ін. Отже, збиранню доказів повинен передувати цілий етап попередньої роботи, що має свої особливості стосовно до діяльності адвоката. Якщо ж можливості по збиранню доказів немає, він повинний клопотатися перед судом про їхнє витребування.

Слід також зазначити, що перш ніж докази будуть зібрані, вони повинні бути знайдені й отримані. Таким чином, система доказування як діяльність адвоката в цивільному процесі повинна розглядатися як сукупність, що складається з двох груп елементів, перша з яких складає підготовчу стадію доказування, а друга - його здійснення. На першому етапі формулюється предмет доказування і визначаються його межі, здійснюються пошук і систематизація доказів. На другому етапі відбувається саме доказування адвокатом, що складається з ряду процесуальних дій: це збирання доказів, участь у дослідженні й оцінці доказів.

Після дослідження всіх доказів у справі, особи, що беруть участь у справі, вправі доповнити матеріали справи. У адвоката до цього моменту повинне скластися досить ясне представлення про достовірність доказів, що обґрунтовують заявлену вимогу. Виниклі в процесі розгляду справи сумніви варто обговорити з клієнтом, з'ясувати можливість представлення додаткових доказів, а потім заявити клопотання про виклик і допит додаткових свідків, витребування документів, призначення експертиз. Адвокатом також можуть бути повторно заявлені клопотання, у задоволенні яких раніше судом було відмовлено.

Суд після закінчення дослідження матеріалів справи переходить до судових дебатів, якими завершується розгляд справи по суті, що складаються з виступів осіб, що беруть участь у справі і їхніх представників. На початку свого виступу адвокат повинен викласти фактичні обставини, що передують виникненню суперечки, з виказанням причин, що її породили. У цій же частині виступу формується позиція клієнта, що може відрізнятися від первісної. Адвокат, визначивши остаточну позицію, повинен показати співвідношення її з доказами, дослідженими у суді. Крім того, пропонуючи судові покласти в основу рішення ті або інші докази, адвокат має показати їх об'єктивність, переконливість. Адвокатові разом з тим не слід аналізувати тільки ту частину доказів, що підтверджує позицію його клієнта, і залишати без уваги докази, що спростовують її. Досить важливо показати, чому ті або інші докази не повинні бути прийняті судом, у чому полягає їх невірогідність і чим вони спростовуються.

Адвокат у своєму виступі повинний також дати юридичну оцінку виниклої суперечки, указати на ті правові норми, якими варто керуватися при вирішенні суперечки. У цій частині свого виступу адвокатові буде доречно не тільки послатися на відповідну норму, але й удатися до тлумачення закону з використанням роз'яснень вищих судових органів, оглядів, узагальнень судової практики розгляду окремих категорій справ. Крім виключно юридичних аспектів промова адвоката повинна мати моральну, соціальну спрямованість.

Виступ адвоката, його поводження під час виступу, повинні свідчити про поважне відношення до закону і суду. Це повинно виявлятися в змісті промови, у формі її вимови, у манері поводження адвоката. Точний виклад фактичних обставин справи, об'єктивна оцінка доказів, правильний юридичний аналіз у сполученні із шанобливим тоном і стриманою манерою повинні бути властиві кожному адвокатові. Після проголошення промови всіма учасниками суперечки вони можуть виступити вдруге у зв'язку зі сказаним у промовах . Необхідність скористатися правом репліки повинна виникати в адвоката у тих випадках, коли треба уточнити, додатково аргументувати які-небудь обставини, яким, на його думку, дана неправильна оцінка у виступах інших осіб, що беруть участь у справі. Після винесення судом рішення довірителю часом буває важко сприйняти зміст рішення, тому адвокат має у більш спокійній обстановці роз'яснити сутність рішення й обговорити з довірителем подальші дії.

Адвокат повинний пам'ятати, що найважливішим процесуальним документом є протокол судового засідання. Саме сприятливе рішення не може бути визнано обґрунтованим, якщо в протоколі судового засідання не відображено весь хід судового розгляду. Тому в самому процесі судового засідання адвокат повинен прагнути до того, щоб у протоколі повно й об'єктивно відображався весь хід судового розгляду, щоб він був "дзеркалом" процесу. Адвокат вправі клопотатися про занесення до протоколу обставин, що вважає істотними для справи. Важливою частиною процесуально-правового положення представника є повноваження, які забезпечують його діяльність, спрямовану на виправлення допущених у протоколі судового засідання і в рішенні суду неточностей або неповноти (статті 198, 213-215 ЦПК).

Нарешті, адвокати мають право одержати від суду роз'яснення щодо змісту винесеного рішення та про строки і порядок його оскарження (ст. 212 ЦПК), а при неучасті в судовому засіданні одержати його копію (ст. 216 ЦПК).

2.2 Діяльність адвоката як процесуального представника в стадіях апеляційного і касаційного провадження

Інститут апеляційного провадження був включений до цивільного судочинства України Законом України від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до Цивільного процесуального Кодексу України».

Суть апеляції полягає в новому (повторному) розгляді й перевирішенні справи судом апеляційної інстанції. Апеляційне оскарження і перевірка рішень та ухвал суду першої інстанції, що не набрали чинності (законної сили) як процесуальна гарантія захисту прав і охоронюваних законом інтересів сторін, інших осіб, які брали участь у розгляді справи, і зміцнення законності та виконання завдань цивільного судочинства досягається реалізацією ними права на оскарження судових актів і перевіркою судом апеляційної інстанції їх законності й обґрунтованості шляхом повторного розгляду справи (перевирішення) з можливістю встановлювати нові факти, досліджувати нові докази, а також докази, які досліджувалися судом першої інстанції з порушенням встановленого порядку.

Таким чином, при апеляційному оскарженні заінтересовані сторони та інші особи, які беруть участь у справі і вважають винесене судом першої інстанції рішення, ухвалу незаконними і необґрунтованими, переносять до апеляційної інстанції справу на новий (повторний) розгляд та перевірку такого рішення.

Значення апеляційного провадження полягає в тому, що воно є однією з форм, яка забезпечує однакове застосування судами законів при вирішенні цивільних справ. Розгляд справ за апеляційними скаргами і поданнями прокурорів дозволяє виправляти помилки судів першої інстанції і спрямовувати їх роботу, забезпечуючи правильний та однаковий підхід до норм матеріального і процесуального права, а також має превентивний характер -- попереджує порушення норм права громадянами, організаціями, посадовими і службовими особами.

Право апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції шляхом подання апеляційної скарги та внесення на нього подання прокурором -- це надана законом можливість на порушення функціональної діяльності суду апеляційної інстанції на новий (повторний) розгляд цивільної справи і перевірку постановлених за нею рішень та ухвал на відповідність їх вимогам законності й обґрунтованості.

Перед адвокатом постає питання - чи має він право на самостійне оскарження рішень суду по справам у яких він брав участь? Відповідно до ст. 115 ЦПК України повноваження на ведення справи в суді дає представнику право на здійснення від імені довірителя всіх процесуальних дій, крім оскарження рішення суду. Тому до апеляційної скарги, поданої представником, додається довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника, якщо в справі немає такого документа (ст.293 ЦПК). Ця вимога не відноситься до законних представників (батьків, усиновителів, опікунів, попечителів), які можуть здійснювати без спеціального доручення всі процесуальні дії від імені осіб, що ними представляються, у тому числі оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції.

Адвокат має пам'ятати, що складання скарги від імені довірителя зовсім не зобов'язує його включати в цю скаргу всі обставини, на які довіритель бажає посилатися. Клієнту необхідно роз'яснити, що влучити в ціль може лише та апеляційна скарга, яка ґрунтується виключно на законі й матеріалах справи.

Апеляційні оскарження судових рішень і ухвал, що не набрали чинності, є важливою процесуальною гарантією захисту прав осіб, які беруть участь у справі. Право апеляційного оскарження процесуальні представники реалізують шляхом подачі апеляційної скарги у письмовому вигляді за формою, передбаченою законом (ст. 293 ЦПК). Представники співучасників й третіх осіб мають можливість зробити це приєднанням до апеляційної скарги, поданої особою, на стороні якої вони виступають.

До суб'єктів, які мають право апеляційного оскарження, насамперед відносяться сторони -- позивач і відповідач. Оскільки в апеляційному провадженні вирішується питання про правильність рішення суду першої інстанції, то в цьому провадженні також присутні дві протилежні сторони, які відстоюють свої інтереси. Адвокат має пояснити клієнту, що в апеляційному провадженні сторони повинні бути ті ж, що й у суді першої інстанції. Позивач не може в суді другої інстанції висувати вимоги до іншої особи, яка не брала участь як відповідач в суді першої інстанції, як і відповідач не вправі апелювати протії особи, що не брала участі в попередньому провадженні.

За правилами ст.294 ЦПК України адвокат подає апеляційну скаргу через суд першої інстанції, який розглянув справу. Такий порядок скорочує строки їх розгляду, тому що дозволяє судді негайно зробити процесуальні дії, передбачені ст.295 ЦПК України. У випадку надходження апеляційної скарги (апеляційного подання) безпосередньо до суду апеляційної інстанції ці процесуальні документи підлягають направленню до суду, що ухвалив рішення.

Порядок подачі апеляційної скарги (апеляційного подання) охоплює питання про строки здійснення цієї дії, про вимоги до форми і змісту таких процесуальних документів, а також про наслідки їх недотримання.

Апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції можуть бути подані протягом одного місяця з наступного дня, після проголошення рішення (ч.1 ст.292 ЦПК). Додаткове рішення (ст.214 ЦПК), може бути оскаржене у цей же строк, починаючи з наступного дня його проголошення (ч.2 ст.292 ЦПК).

Пропущений строк на подачу апеляційної скарги (подання) може бути поновлений судом за заявою особи, яка її подала за наявності належних підстав. При їх відсутності скарга, подання залишається без розгляду, про що постановляється ухвала.

Право апеляційного оскарження і внесення подання зумовлене об'єктом оскарження. Ними є рішення суду першої інстанції (повністю або частково), які не набрали чинності (ч.1 ст.231 ЦПК). Обмеження в оскарженні окремих рішень суду першої інстанції в главі 40 ЦПК, якою врегульовано апеляційне провадження, не передбачено, але з аналізу норм ЦПК, які не допускають оскарження рішень суду першої інстанції, постановлених у справах з виборчих і адміністративно-правових відносин, можна зробити висновок, що вони не підлягають апеляційному оскарженню і перевірці. До них відносяться рішення судів, постановлених за першою інстанцією у справах із скарг на неправильності у списках виборців і в списках громадян, які мають право брати участь у референдумі; із скарг на рішення і дії територіальної, окружної (територіальної) виборчої комісії з виборів депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних міських, обласних рад і заявах про скасування рішень виборчих комісій; із скарг на рішення, дії або бездіяльність

Центральної виборчої комісії, територіальної, дільничної виборчої Комісії з виборів Президента України та заявах про скасування реєстрації кандидатом у Президенти України; із скарг, заяв на рішення, дії або бездіяльність виборчих комісій з виборів народних депутатів України; із скарг на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії; із скарг на дії органів і службових осіб у зв'язку з накладенням адміністративних стягнень.

При складанні апеляційної скарги адвокат має керуватися вимогами, які пред'являються до форми і змісту апеляційної скарги. Згідно ст.293 ЦПК України апеляційна скарга викладається чітким машинописним текстом і повинна містити: 1) назву суду, до якого подається скарга; 2) назву особи, яка подає скаргу, її місце проживання або знаходження, поштовий індекс, номер засобів зв'язку; 3) повна і точна назва інших осіб, які беруть участь у справі, їх місце проживання або знаходження, поштовий індекс, номер засобів зв'язку; 4) посилання на рішення, ухвалу, що оскаржується, та межі оскарження; 5) обґрунтування апеляційної скарги, у чому полягає неправильність рішення (ухвали) суду, обставини справи та закон, яким спростовується рішення; нові факти чи способи доказування, які мають значення для справи і заперечення проти доказів, коли суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у їх прийнятті або коли неможливість їх подання раніше зумовлена поважними причинами; перелік використаних судом першої інстанції доказів, що підлягають дослідженню в суді апеляційної інстанції; 6) прохання особи, яка подає скаргу; 7) перелік письмових матеріалів, що додаються до скарги.

Апеляційна скарга підписується особою, яка її подає, або її представником.

Прийняття судом скарги, подання породжує певні процесуальні правові наслідки -- виникає процес у цій стадії. Особи, які беруть участь у справі, стають суб'єктами цнвільно-процесуальних правовідносин в апеляційному провадженні і можуть здійснювати процесуальні права й обов'язки, визначені для них ЦПК, в залежності від того, яким конкретним суб'єктом вони виступають. Вони мають право у встановлений судом строк подати пояснення або заперечення на апеляційну скаргу, подання до суду, рішення якого оскаржується, і до суду апеляційної інстанції. Такі пояснення і заперечення мають відповідати за процесуальною формою і змістом вимогам, що пред'являються до апеляційної скарги, подання, передбаченим ст.293 ЦПК. їх мета -- довести до відома суду суб'єктивні судження таких осіб з приводу підставності апеляційної скарги і переконливості їх обґрунтовування. Тому адвокати повинні користуватись цією можливістю, оскільки відомості, які містяться у поясненні чи запереченні, можуть стати цінним матеріалом.

Складання пояснення на скаргу не менш відповідальне, ніж складання самої скарги. Тут адвокат повинен також виявити відмінне знання обставин справи, діючого законодавства, логічно літературною мовою викласти свої думки. Адвокат, який дозволить собі припуститися хоч незначної недобросовісності, наприклад поверхово вивчити матеріали справи, не надасть довірителю необхідної допомоги.

Залежно від характеру помилки, допущеної судом першої інстанції, представник може в апеляційній скарзі ставити питання про усунення її шляхом зміни рішення чи постановлення нового. Вимога про це ставиться тоді, коли відсутня потреба збирати або додатково перевіряти докази, а обставини справи повно і правильно досліджені судом першої інстанції, але допущено помилку в застосуванні норм матеріального права.

При виявленні недоліків апеляційної скарги вона залишається за ухвалою судді без руху, про що повідомляється представник, котрому пропонується у визначений строк усунути недоліки.

Цивільним процесуальним засобом реалізації права на оскарження виступає заява співучасників і третіх осіб про приєднання до апеляційної скарги. Заява про це подається у письмовій формі, довільного змісту і державним митом не оплачується. Але заява представника про приєднання співучасника чи третьої особи до апеляційної скарги вважається такою, коли по правових підставах і правових наслідках збігається із апеляційною скаргою. Приєднання до апеляційної скарги реалізується поданням заяви у суд першої чи апеляційної інстанції.

Представник особи, який подав апеляційну скаргу, може відмовитися від неї за наявності у нього повноваження від довірителя (статті 229, 115 ЦПК).

Передбачений законом порядок апеляційної перевірки рішень суду першої інстанції забезпечує особам, що беруть участь у справі, та їх представникам можливість брати активну участь в засіданні суду апеляційної інстанції. Позивач або його представник вправі відмовитися від позову або укласти мирову угоду. Таким правом може скористатися і третя особа, яка заявляє самостійні вимоги. Повноваження представників на виконання зазначених процесуальних дій має бути спеціально оговорено у дорученні.

Касація -- це спосіб оскарження судових рішень, які набрали чинності (законної сили), на підставах неправильного застосування судом норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Процесуально-правовий інститут касаційного провадження передбачає можливість оскарження рішень, ухвал, постановлених судом першої інстанції лише у зв'язку з порушенням матеріального чи процесуального закону які не були оскаржені в апеляційному порядку, а також рішення її ухвали суду апеляційної інстанції. Основною функцією касаційної судової інстанції є перевірка законності розглянутих справ, в яких суд апеляційної інстанції не усунув істотні порушення закону або сам їх допустив, та забезпечення однакового застосування закону. Судом касаційної інстанції нині є Верховний суд України, активно проходить процес формування Касаційного суду України, якому в подальшому буде передано ці функції.

Право касаційного оскарження і внесення касаційного подання -- це право на порушення провадження в суді касаційної інстанції щодо перевірки законності рішень та ухвал суду, що набрали законної сили суб'єктами права касаційного оскарження і подання.

Суб'єктами права касаційного оскарження виступають сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, коли суд вирішив питання щодо їх прав та обов'язків і постановив рішення чи ухвалу.

Право касаційного оскарження і касаційного подання обмежується об'єктом оскарження, яким є: рішення та ухвали, постановлені судом першої інстанції у зв'язку з порушенням ними матеріального чи процесуального права, які не були оскаржені в апеляційному порядку, а також рішення та ухвали, постановлені судом апеляційної інстанції.

Притягнуті чи допущені до процесу сторони й інші особи вправі оскаржити в касаційному порядку рішення та ухвали незалежно від фактичної участі в судовому розгляді. Адвокат вправі оскаржити рішення, якщо таке повноваження спеціально обговорено в довіреності, виданій особою, яку він представляє (ст. 115 ЦПК України). Законному представнику (ст. 111 ЦПК України) для подачі касаційної скарги спеціальних повноважень не потрібно.

Касаційна скарга подається протягом одного місяця з дня проголошення рішення чи ухвали суду апеляційної інстанції або протягом одного року з дня проголошення рішення чи ухвали суду першої інстанції, якщо ці рішення або ухвали не були оскаржені в апеляційному порядку.

У разі пропуску строку на касаційне оскарження з причин, визнаних судом поважними, суд за заявою особи, яка подала скаргу може поновити цей строк, але не більше ніж у межах одного року з дня виникнення права на касаційне оскарження. Про поновлення строку на касаційне оскарження або повернення касаційної скарги, касаційного подання прокурора судом першої інстанції виноситься ухвала.

Процесуальним законом регламентовані не тільки строки, але й порядок подачі касаційної скарги. Адвокат подає касаційну скаргу через суд першої інстанції, в якому знаходиться справа. До касаційної скарги, оформленої з порушенням вимог, установлених ст.322 ЦПК України, а також касаційної скарги, не оплаченої державним митом, застосовуються правила ст. 139 ЦПК України.

Касаційна скарга повинна бути складена адвокатом в письмовій формі, надрукована чітким машинописним текстом. У касаційній скарзі вказується: 1) назва суду, до якого подається скарга; 2) особа, яка подає скаргу, її місце проживання або знаходження, поштовий індекс, номер засобів зв'язку; 3) посилання на рішення, ухвалу, що оскаржується, та межі оскарження; 4) обґрунтування касаційної скарги: назва закону, з порушенням якого постановлено рішення, ухвалу; у чому полягає порушення чи неправильне його застосування та яке свідчить про те, що рішення чи ухвала постановлені внаслідок цього порушення; 5) прохання особи, що подає скаргу; 6) перелік письмових матеріалів, доданих до скарги.

Касаційна скарга підписується особою, яка її подає, або її представником. До касаційної скарги, поданої представником, додається довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника, якщо в справі немає такого документа. До касаційної скарги додаються їх копії з додатковими матеріалами в кількості примірників відповідно до кількості осіб, які брали участь у справі.

Якщо касаційна скарга не відповідає зазначеним вище вимогам чи не оплачена державним митом, то суддя постановляє ухвалу про залишення її без розгляду, про що сповіщає касатора і надає йому строк для виправлення недоліків. Якщо адвокат у встановлений строк виконає всі перераховані в ст.322 ЦПК України вимоги, то касаційна скарга вважається поданою в день первісного її пред'явлення до суду. Інакше скарга вважається неподаною і повертається заявнику, про що суддя виносить мотивовану ухвалу.

2.3 Процесуальне представництво адвоката в стадії судового виконання

Рішення, ухвали, постанови суду в цивільних справах, які не виконуються боржником добровільно у встановлений строк, і з яких допущено негайне виконання, виконуються примусово органами Державної виконавчої служби, які входять до системи органів Міністерства юстиції України, в порядку, встановленому Законом України від 21 квітня 1999 р. «Про виконавче провадження».

Право на порушення судового виконання мають стягувач, прокурор і суб'єкти захисту прав інших осіб (ст. 121 ЦПК), а також уповноважені ними представники, коли у їх повноваженнях передбачено право на пред'явлення виконавчого документа до стягнення (ст. 115 ЦПК). Реалізацію представником цього права поставлено у залежність від наявності певних умов: віднесення рішення судових і несудових органів до підвідомчості судового виконання; заяви до органу судового виконання з доданим до неї виконавчим документом; вчинення дій після подачі заяви у межах процесуальних строків з додержанням правил про підсудність.