Цивільне право України

Дії як об'єкт цивільних прав виникають із договорів. Своєю метою вони можуть мати досягнення певного нематеріального результату. Сюди відносять договори на надання послуг -- доручення, комісія, довірче управління майном, страхування, надання юридичних послуг тощо. Зміст цього об'єкта цивільних прав полягає у виконанні самих дій. Інша група договорів, об'єктом яких є дії, це договори підряду. Результат таких дій передбачає створення матеріального об'єкта внаслідок побутового обслуговування (ремонт одягу або взуття) або виготовлення речей за індивідуальним замовленням і т. ін.

Результати духовної та інтелектуальної творчості. Результатом здійснення творчої діяльності є юридичні факти, а саме -- створення творів мистецтва, телепередачі, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, що є об'єктами цивільно-правових відносин (ст. 199 ЦК України).

Одним із нових видів об'єктів цивільних прав, що з'явилися в законі вперше, є інформація -- публічно або документально оголошені відомості про події або явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі або навколишньому середовищі (ст. 200 ЦК України). Визначення цього об'єкта дає можливість здійснювати його захист у порядку, передбаченому законом, та застосовувати державний примус для здійснення такого захисту.

Нематеріальні блага. До цієї групи об'єктів цивільних прав належать особисті немайнові блага фізичної особи: життя і здоров'я, честь, гідність, ділова репутація, ім'я, вільний розвиток особистості, свобода та особиста недоторканність, недоторканність житла, таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, сім'я, недоторканність особистого та сімейного життя, таємниця свого особистого життя, вільний вибір роду занять, свобода пересування, вільний вибір місця проживання, інформація, свобода об'єднань, авторство, безпечне для життя та здоров'я довкілля, свобода творчості тощо. Ці конституційні права та свободи є найвищою цінністю держави Україна та підлягають державному захисту (ст. 201 ЦК України). Така повна регламентація немайнових благ у ЦК України дає можливість зробити цей захист не декларативним, а реальним, оскільки створено механізм притягнення до юридичної відповідальності за порушення цих проголошених законом прав громадян.

Зміст цивільного правовідношення складають суб'єктивні права та обов'язки його учасників.

Суб'єктивне цивільне право -- це міра дозволеної поведінки суб'єкта цивільного правовідношення, ті юридичні можливості, що надані йому нормами права, які іншими словами називають право-мочностями.

Суб'єктивне цивільне право є поєднанням трьох аравомочностей:

Правомочність на власні дії. Суб'єкт має право здійснювати самостійно фактичні та юридичні дії.

Правомочність вимагати -- це можливість вимагати від зобов'язаного суб'єкта виконання ним певних обов'язків.

3. Правомочність на захист, яка полягає у можливості використання механізму державного примусу у випадках порушення суб'єктивного права.

Класичним прикладом суб'єктивного права, що об'єднує всі три правомочності, є право власності, де власник має право вимагати від необмеженого кола осіб не порушувати його прав, утримуватися від дій, може звертатися до використання державного механізму примусу для захисту своїх суб'єктивних прав власності і, відповідно, має правомочність здійснювати будь-які юридичні і фактичні дії щодо належного йому майна, а саме -- може володіти, користуватися і розпоряджатися власним майном у власних інтересах.

Суб'єктивний обов'язок -- це міра належної поведінки суб'єкта. Суть обов'язків полягає в тому, що суб'єкт має виконувати певні дії, прийняті ним добровільно чи покладені на нього законом, або ж утримуватися від них.

У цивільних правовідносинах існує два види обов'язку -- активний та пасивний. Так, активну роль відіграє, як правило, боржник. Він має виконати певні юридичні або фактичні дії для досягнення конкретного результату, для виконання обов'язку (боржник зобов'язується виконати певні юридичні дії на користь або в інтересах кредитора за договором доручення). Пасивна роль полягає в утриманні від активних дій для виконання свого обов'язку.

Треба зазначити, що суб'єкти цивільного правовідношення, як правило, відіграють одночасно і активну, і пасивну роль, оскільки мають права й обов'язки (більшість правовідносин має комплексний характер). Можна навести деякі окремі приклади цивільно-правових відносин, де існують лише активні і пасивні суб'єкти: у договорі позики позичальник має лише суб'єктивний обов'язок, позикодавець -- лише суб'єктивне право.

Види цивільних правовідносин. У даному випадку класифікація цивільних правовідносин має не лише теоретичне значення, але є корисною для визначення прав та обов'язків сторін правовідношення, визначення кола і системи норм, що застосовуються у подібних, але різних правовідношеннях, хоча, як правило, поділ, класифікація явищ носить дещо штучний характер і далекі від досконалості.

За характером взаємозв'язку між управомоченою та зобов'язаною особами правовідношення поділяються на абсолютні та відносні. За об'єктом їх можна згрупувати у майнові та немайнові. За способом задоволення інтересу розрізняють речові та зобов'язальні правовідносини.

Абсолютні правовідносини мають місце тоді, коли управомоченому суб'єкту протистоїть необмежене коло осіб, від яких управомочена особа може вимагати виконання певних обов'язків, у тому числі -- утримуватися від порушення її прав та законних інтересів. Таким є право власності, де саме власник може вимагати від усіх інших утримуватися від дій, які порушували б його право власності.

Відносні правовідносини мають місце там і тоді, коли особі, суб'єкту права протистоїть певна особа (особи), наділена правами і обов'язками, що мають виконуватися. Як правило, кожна із сторін у правовідносинах має комплекс прав і обов'язків. Коло відносних правовідносин досить широке, на відміну від абсолютних, -- це, перш за все, зобов'язальні правовідносини, правовідносини щодо реалізації засобів цивільно-правового захисту тощо.

Правовідносини майнового характеру мають своїм об'єктом майнові блага і відображають або сам факт приналежності цих майнових благ певному суб'єкту (право власності та його похідні), або перехід цих майнових благ (у силу заповіту тощо).

Усі правовідносини, які опосередковують, регулюють взаємостосунки між суб'єктами права з приводу таких об'єктів, як інтелектуальна власність, засоби індивідуалізації товару або виробника, інші немайнові права, називаються особистими немайновими.

Речові правовідносини опосередковують статику майнового положення суб'єктів права. Це абсолютні права, що відображають, закріплюють приналежність матеріальних благ певному суб'єкту, можливість його впливу на річ та захисту її від посягань будь-яких третіх осіб. їм протиставляються зобов'язальні правовідносини, що відображають динаміку майнових стосунків суб'єктів цивільно-правових відносин для передачі майна, виконання робіт, надання послуг, використання продуктів інтелектуальної власності. У зобов'язальних правовідносинах суб'єкти протиставляються між собою, кожний із них наділений правами та обов'язками, може вимагати певної поведінки від інших і сам має ряд обов'язків, що підлягають виконанню, у тому числі і в примусовому порядку.

Поділ зобов'язань на речові та зобов'язальні має практичне значення і полягає в такому. У речових правах правовідносини реалізуються через активні дії правомочної особи, а в зобов'язальних -- через виконання обов'язків боржником. Тому речові права є абсолютними, а зобов'язальні -- відносними.

Крім того, окремо вирізняють корпоративні правовідносини, що виникають на підставі участі в організаційно-правових підприємницьких утвореннях і мають ознаки юридичної особи. Підстави виникнення корпоративних прав можуть бути різноманітними -- членство у кооперативі, придбання акцій, участь в установчому договорі тощо.

Реалізація корпоративних прав дає можливість брати участь в управлінні справами корпорації, здійснювати контроль за її діяльністю, формувати політику юридичної особи і т. ін. На перший погляд, зміст корпоративних правовідносин не є абсолютно характерним для цивільного права, він містить комплекс повноважень та прав організаційного характеру. Але оскільки кінцевою метою реалізації корпоративних прав є отримання певного майнового результату, то їх можна віднести до розряду майнових прав.

Рекомендована література:

Яковлев В. Ф. Структура гражданских правоотношений // Антология уральской цивилистики. 1925-1989. -- М., 2001.

Сенчищев В, И. Обьект гражданского правоотношения // Актуальные проблемы гражданского права. Сб. статей под ред. М. И. Брагинского. -- М., 1999.

Дудин А. П. Объект правоотношения: Вопросы теории. -- Саратов, 1980.

Иоффе О. С. Правоотношение по советскому гражданскому праву. Спорные вопросы учення о правоотношений. Избранные труды по гражданскому праву. -- М., 2000.

Слесарев В. Л. Объект и результат гражданского правоотношения. -- Томск, 1980.

Брагинский М. И. К вопросу о соотношении вещных и обязательственных правоотношений // Гражданский кодекс России: Проблеми. Теория. Практика: Сборник. -- М., 1998. Тархов В. А. Гражданское правоотношение. -- Уфа, 1993.



Глава 7. Здійснення цивільних прав

Цивільне правовідношення складається з цивільних прав і обов'язків. Воно має соціальну цінність тоді, коли воно здійснюється. Можливість здійснення суб'єктивного цивільного права полягає в реалізації тих правомочностей, які за своїм змістом закладені у пра-вовідношенні. Але у цивільному правовіднопіенні є і суб'єктивні обов'язки, які можуть бути активними, коли особа повинна вчиняти певні дії, і пасивними, коли вона зобов'язана утримуватися від певних дій.

Оскільки суб'єктивні права і обов'язки взаємопов'язані, то їх здійснення залежить від способів реалізації тих чи інших. Вирізняють два принципові способи реалізації -- фактичні і юридичні¹. Фактичні полягають у здійсненні таких дій, які викликають їх майнові і немайнові наслідки, що торкаються прав та інтересів окремих осіб, але наслідки ці не мають юридичного характеру. Юридичні способи здійснення суб'єктивного права полягають у реалізації дій юридичного характеру: правочинів, укладенні авторських договорів та інших наслідків.

Важливе значення мають способи здійснення суб'єктивних обов'язків. Суб'єктивні обов'язки активного характеру можуть призвести до припинення правовідношення в цілому або викликати у зобов'язаної особи право одержання зустрічного задоволення. Цивільно-правовий обов'язок, що становить міру поведінки, якої має дотримуватися зобов'язана особа, тісно пов'язаний з тим правом вимоги, яким наділена уповноважена особа.

Цивільне право характеризується тією властивістю, що суб'єкти цивільного права мають право вимагати від зобов'язаних осіб певної поведінки, закладеної у змісті правовідношення. Суб'єкти цивільного правовідношення діють на власний розсуд, і їх поведінка має відповідати закону, договору і звичаям ділового обороту. Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом. Особа може відмовитися від свого майнового права (ст. 12 ЦК України).

Якщо закон і договір є незаперечними засобами цивільно-правового регулювання правовідносин, то звичай ділового обороту є додатковим засобом.

Усі питання, пов'язані з реалізацією суб'єктивних прав, вирішуються фізичними та юридичними особами на власний розсуд, що зумовлено особливостями цивільно-правового регулювання, яке в основному є диспозитивним. Проте в цивільному праві можуть використовуватися і зобов'язуючі, і заборонні норми, а також норми, що встановлюють певні обмеження. Саме у сфері всіх цих норм і відбувається реалізація тих можливостей, що надаються управомоченій особі, якій належить суб'єктивне право.

Усі цивільні правовідносини пов'язані з правообладанням. Так, наприклад, зміст цивільної правоздатності юридичних осіб розкривається через їх правові можливості після набуття певних прав. Цивільні правовідносини мають особливості можливої реалізації залежно від їх видів. Це -- майнові і немайнові цивільні правовідносини, абсолютні і відносні, односторонні і взаємні, регулятивні і правоохоронні. У взаємному правовідношенні кожна зі сторін виступає як управомочена і одночасно зобов'язана особа. Взаємні правовідносини відображають двосторонній характер розподілу прав і обов'язків, їх еквівалентно-оплатний характер.

Регулятивні правовідносини забезпечують суб'єктам цивільного права набуття прав, правоохоронні -- допомагають нормальному функціонуванню регулятивних правовідносин.

Від характеру суб'єктивного права залежить характер виконання суб'єктивного обов'язку. Він може бути для обов'язків активного характеру добровільним або примусовим.

Свої можливості має розподіл виконання суб'єктивних обов'язків при солідарній та субсидіарній відповідальності.

Загальні вимоги щодо здійснення особами суб'єктивних прав і обов'язків зосереджені в кількох правових принципах, яких дотримуються особи, здійснюючи права та обов'язки цивільного правовідношення.

Управомочена особа має дотримуватися встановленого законом, договором, діловим звичаєм здійснення суб'єктивних цивільних прав і виконання цивільних обов'язків.

Це -- принцип законності. При цьому передбачається обов'язкове дотримання правил ділової етики і моральних принципів суспільства.

Одним із проявів принципу законності при здійсненні цивільних прав і виконанні цивільних обов'язків є принцип недопустимості недобросовісної конкуренції. Прояви такої конкуренції можуть бути різнобічними -- брехливі повідомлення щодо якості товарів, спрямовані на усунення конкурента, неправомірне одержання інформації, яка містить комерційну таємницю, тощо.

Інший принцип -- це принцип солідарності і ділового співробітництва при здійсненні прав та обов'язків. Це -- корінний принцип існування цивільних правовідносин, який полягає в тому, що суб'єкти цивільних правовідносин не повинні порушувати права і охоро-нювані законом інтереси інших осіб, а також допомагати один одному у виконанні покладених на них обов'язків.

Нарешті, принцип використання цивільних прав і обов'язків відповідно до їх соціального призначення¹.

Зловживання правом

Цивільні права мають здійснюватися відповідно до їх призначення. Цивільні права, що здійснюються всупереч їх призначенню, не мають правового захисту. Існує таке поняття, як зловживання правом. У літературі не всі автори визнають правомірність існування такого поняття. Деякі з них вважають, що той, хто користується своїм правом, нікому не заподіює шкоди, а дії, що справді заподіюють шкоду, знаходяться поза межами здійснення самого суб'єктивного права¹.

Але ця точка зору не знайшла широкої підтримки. Уповноважена особа, саме спираючись на суб'єктивне право, може діяти так, що заподіює шкоду іншій особі. Вона використовує своє суб'єктивне право таким чином, що завдяки цьому наносить шкоду іншій особі.

Зловживання правом визначається як цивільне правопорушення, що здійснюється управомоченою особою при здійсненні свого права, пов'язаного з використанням недозволених засобів його реалізації, але в рамках звичайного типу поведінки, яке визначається змістом даного права².

Корінною ознакою зловживання правом є те, що воно має на меті навмисне заподіяння шкоди іншій особі. Зловживання правом має назву шикана. Управомочена особа при цьому спирається на формально належне їй право.

Зловживання правом може виражатися у рамках належних особі прав, але без наміру спеціально нанести шкоду іншій особі. Тоді воно не носить назви шикана, але результати нанесення шкоди недозволе-ними засобами характеризують і цей вид правопорушення. Різниця у цих правопорушеннях полягає в суб'єктивному складі правопорушень -- здійснення свого права без наміру нанести шкоду іншій особі і здійснення свого права спеціально з метою нанесення шкоди.

Рекомендована література:

Толстой Ю. К. К истории правоотношения. -- Ленинград, 1959. Агарков М. М. Проблемы злоупотребления правом в советском гражданском праве // Известия АН СССР, отд. экон. и права. -- 1946. -- № 6. -- С. 429.

Халфина Р. О. Общее учение о правоотношении. -- М., 1974. Гражданский кодекс Российской Федерации. Комментарий части первой гражданского кодекса Российской Федерации. Осуществление гражданских прав и его пределы. -- М., 1966. Гражданское право / Отв. ред. Е. А. Суханов. -- М., 1998.



Глава 8. Захист цивільних прав

Право на захист -- один з основних елементів будь-якого суб'єктивного цивільного права. Це нормативно врегульована можливість управо-моченого суб'єкта застосувати засоби правоохоронного характеру для відновлення порушеного права та застосування передбачених законом методів для припинення дій, завдяки яким право було порушене.

Новим ЦК України розширено інструментарій засобів захисту цивільних прав. Так, особа може звернутися до суду з позовами про:

визнання права;

визнання правочину недійсним;

припинення дій, які порушують право;

відновлення становища, яке існувало до порушення;

примусове виконання обов'язку в натурі;

зміни правовідношення;

припинення правовідношення;

відшкодування збитків, у тому числі завданих у стані крайньої необхідності;

відшкодування моральної шкоди;

визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (ст. 16 ЦК України).

Реалізація права на захист. Захист суб'єктивних цивільних прав та охоронюваних законом інтересів здійснюється у передбаченому законом порядку із застосуванням певних форм, засобів та способів захисту. Розрізняють дві основні форми захисту -- юрис-дикційну та неюрисдикційну¹. До юрисдикційної форми захисту відносять діяльність уповноважених державою органів щодо захисту порушених або оспорюваних прав. До таких органів ЦК України відносить суд, органи державної влади України, Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування та нотаріусів.

Неюрисдикційна форма захисту охоплює дії громадян та організацій у захисті прав, які здійснюються ними самостійно без звернення до компетентних державних органів. У ЦК України вказані дії, об'єднані в поняття самозахисту цивільних прав, який розглядається як один із способів захисту цивільних прав. Окремі з них наведені у новому ЦК України.

Визнання права. Необхідність цього способу захисту виникає у тих випадках, коли існування у певної особи права викликає сумнів, не підтверджується даними (документами) встановленої форми, а також суб'єктивне право оспорюється. Цей спосіб захисту може бути реалізований лише в юрисдикційному порядку, причому вимога позивача звернена не до відповідача, а до суду, який на підставі наданих позивачем доказів офіційно встановлює наявність або відсутність у нього спірного права.

Визнання правочину недійсним. Цей спосіб можна визнати одним з різновидів такого способу, як відновлення положення, що існувало до порушення права. В обох випадках сторони, що виконали недійсну угоду, мають повернутися до первинного стану за правовими наслідками.

Припинення дій, які порушують право. Цей спосіб захисту прав може застосовуватися разом з іншими способами -- такими як стягнення збитків, або існувати як самостійний. Так, наприклад, особа може вимагати припинення поширення про неї певної інформації без компенсації збитків, нанесених таким поширенням.

Відновлення становища, яке існувало до порушення права. Цей спосіб має місце тоді, коли порушене право не припинило своєї дії і може бути відновлене шляхом як припинення самого правопорушення, так і усунення його наслідків. Так, наприклад, один із членів подружжя дізнається про намір іншого продати майно, що належить їм на праві спільної власності. Позивач може вимагати припинити дії, спрямовані на відчуження спільного майна, без відшкодування майнових збитків.

Припинення дій, які порушують суб'єктивне право, полягає в тому, щоб у майбутньому припинити порушення або усунути загрозу порушення права.

Примусове виконання обов'язку особи в натурі. Такий спосіб захисту прав інколи називають реальним виконанням. Він полягає в тому, що кредитор зобов'язує боржника реально виконати обов'язки, взяті ним на себе у силу договору. Як правило, реальному виконанню протиставляють виплату грошової компенсації, але не завжди вона може задовольнити позивача. Так, господар бажає, щоб паркетну підлогу у його квартирі поклав саме майстер N. Треба зазначити, що договори укладаються для того, щоб виконуватись, а не бути заміненими грошовою компенсацією, тому, як правило, має місце примусове виконання в натурі і лише в тих випадках, коли таке виконання вже стало неможливим або для кредитора втратила інтерес можлива грошова компенсація.

Зміна або припинення правовідношення -- досить поширений спосіб захисту цивільних прав, який реалізується, як правило, в юрисдикційному порядку, хоча можливий і неюрисдикційний спосіб. Так, особа може припинити дію договору (розірвати його достроково) у випадку, коли зрозуміло, що договір не буде виконаний належним чином і в передбачені терміни. Так, при придбанні за договором купівлі-продажу неякісної речі покупець має право за законом (ст. 678 ЦК України) вимагати або безоплатного усунення недоліків товару, або відшкодування витрат на його виправлення, або заміни недоброякісного товару на аналогічний товар належної якості, або пропорційного зменшення купівельної ціни, або відмовитися від виконання договору і вимагати повернення сплаченої за товар суми (припинення правовідносин).

Визнання незаконним акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим чи органу місцевого самоврядування. Кожна особа, як фізична, так і юридична, може звернутися до суду з позовом про визнання недійсним акта органу державної влади (або органу влади Автономної Республіки Крим, або органу місцевого самоврядування), яким порушено його права або законні інтереси. Це може бути акт, що суперечить чинному законодавству, прийнятий неправомочним органом тощо, і при цьому він має порушувати права і законні інтереси громадян чи юридичних осіб. Суд приймає рішення про визнання такого акта недійсним повністю або частково. Недійсним акт визнається з моменту його видання або введення у дію закону чи іншого нормативного акта, якому такий акт суперечить. Суд може визнавати недійсними акти як органів державної влади та місцевого самоврядування, так і органів управління підприємств та організацій, що порушують права і законні інтереси громадян та юридичних осіб. Так, підлягають розгляду судами позови про визнання недійсними рішення загальних зборів акціонерів, рішення правління, наглядової ради, що порушують права та законні інтереси акціонерів. Треба зазначити, що практика вирішення таких видів позовів на сьогоднішній день розвивається повною мірою, оскільки акціонерне законодавство набуло широкого застосування і певні прогалини в регулюванні корпоративних відносин дістають своє вирішення і таким шляхом.

Самозахист цивільних прав. Неюрисдикційна форма захисту цивільних прав полягає в особливих діях громадян і організацій, що здійснюються ними самостійно, без звернення до державних та інших компетентних органів. У новому ЦК України введено поняття самозахисту цивільних прав. Цей інститут з'являється в цивілістиці не вперше, він трапляється як у вітчизняній науці цивільного права, так і в зарубіжних законодавствах. Так, згадування «наступального самозахисту» є в коментарі до ст. 1642 «право утримання» Цивільного уложення 1910 р. Такий різновид засобів самозахисту, як самовільне утримання чужого майна з метою змусити боржника до виконання взятого на себе зобов'язання, можливий був виключно у випадках, передбачених законом, що чітко визначав умови такого утримання. Цей термін введено також до цивільних кодексів Російської Федерації, Узбекистану (п. З ст. 9), Киргизстану (ст. 14), але без достатнього визначення поняття.

Під самозахистом розуміють застосування особою, право якої порушено, засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам громадянського суспільства (ст. 19 ЦК України).

До них, наприклад, належать дії власника або іншого законного володільця, що спрямовані на захист майна, а також дії, здійснені у стані крайньої необхідності або необхідної оборони.

Характерні ознаки самозахисту:

самозахист здійснюється тоді, коли порушення суб'єктивного права вже відбулося і продовжується;

обстановка (обставини місця і часу) виключає можливість звернення до державного захисту, хоча і не виключає можливості звернення до судового захисту (оскільки особа самостійно визначає найбільш дієві засоби захисту своїх інтересів);

самозахист здійснюється, перш за все, силами самого потерпілого (можливість допомоги інших фізичних або юридичних осіб не виключається);

самозахист не може виходити за межі дій, необхідних для припинення правопорушення, і має відповідати характеру самого правопорушення (щоб не вийти за межі необхідної оборони)¹.

Способи самозахисту можуть як обиратися самою особою, так і визначатися договором, законом або іншим нормативно-правовим актом.

Використання названих заходів самозахисту має свої межі, що підкоряються загальноприйнятим нормам і принципам здійснення суб'єктивних цивільних прав. Неприпустимо застосовувати заходи самозахисту таким чином, щоб порушувати права та законні інтереси інших осіб. Якщо використання недозволених засобів захисту призводить до спричинення шкоди майну або здоров'ю інших осіб, то виникає передбачений законом обов'язок відшкодування спричиненої шкоди.

Способи самозахисту мають відповідати змісту порушеного права та характеру дій, якими воно порушене.

Не підлягає відшкодуванню шкода, завдана особою при здійсненні нею права на самозахист, у тому числі в стані необхідної оборони, якщо її межі не були перевищені (п. 1 ст. 1169 ЦК України).

Необхідна оборона є комплексним інститутом, що регламентується як цивільним, так і кримінальним правом. У цивільному праві поняття необхідної оборони дещо ширше, ніж у кримінальному. У цивільному праві до необхідної оборони відносять дії, що підпадають під поняття цивільного правопорушення, але не тягнуть за собою заходів юридичної відповідальності. Правовим наслідком дій у стані необхідної оброни є, з точки зору цивільного права, те, що спричинена нападаючому шкода не підлягає відшкодуванню.

Але, якщо при здійсненні права на самозахист особа завдала шкоду іншій особі, ця шкода має бути відшкодована особою, яка вчинила протиправну поведінку. Якщо така шкода заподіяна засобами самозахисту, не забороненими законом, та не суперечить моральним засадам суспільства, вона відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію (п. 2 ст. 1169 ЦК України).

З цих положень напрошується висновок про те, що лише шкода, заподіяна не забороненими законом засобами при здійсненні права на самозахист, не підлягає відшкодуванню. В усіх інших випадках особа, яка вчинила протиправну дію, навіть у стані крайньої необхідності, має відшкодувати заподіяну шкоду.

Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування (ст. 17 ЦК України). Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визначених Конституцією України. У випадках, встановлених Конституцією України та законом, особа має право звернутися за захистом цивільного права та інтересу до органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом. Рішення, прийняте зазначеними органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду.

Захист прав нотаріусами -- це нова форма способу захисту, введена до ЦК України, значення якої важко переоцінити в сучасних умовах. Згідно зі ст. 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі. Порядок вчинення виконавчих написів нотаріусами встановлений ст. 83 Закону України «Про нотаріат» та гл. 12 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Мін'юсту України № 18/5 від 18 червня 1994 р. Цей спосіб захисту цивільних прав застосовується досить часто, оскільки дозволяє швидко здійснити захист порушених прав, що позитивно впливає на активність господарського обігу, а таке завдання є основним у цивільному законодавстві. Виконавчі написи здійснюються як державними, так і приватними нотаріусами у випадках, якщо заборгованість має безспірний характер та термін позовної давності за нею ще не сплив на підставі документів, що містяться в переліку документів, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 1172 від 29 червня 1999 р.

Здійснення права захисту. Право на захист особа здійснює на свій розсуд. Відмова (нездійснення) особи від здійснення права на захист не є підставою для припинення порушеного права, крім випадків, передбачених законом (ст. 12 ЦК України).

Закріплення цього положення у тексті ЦК України підкреслює реалізацію українським законодавцем одного з основоположних принципів цивільного права -- ініціатива суб'єкта як при здійсненні прав, так і при реалізації цивільно-правової відповідальності.

Відшкодування збитків -- це найбільш поширений спосіб захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів. Він застосовується як у договірних, так і в позадоговірних відносинах. Цей спосіб полягає в тому, що боржник відшкодовує кредиторові понесені ним майнові збитки. На відміну від компенсації в натурі, у даному випадку йдеться про грошову компенсацію на користь потерпілої особи.

Під збитками законодавець визначає:

втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

доходи, які особа могла б реально одержати, якби її право не було порушене (упущена вигода) (ст. 22 ЦК України).

Як сам факт спричинення збитків, так і їх розмір мають бути доведені визначеним законом шляхом при примусовому стягненні збитків. Це правило поширюється як на стягнення реальних збитків, так і на стягнення упущеної вигоди. Так, якщо збитки спричинені пошкодженням приміщення магазину і, відповідно, призупиненням його роботи на період відновлення приміщення, то до упущеної вигоди, що підлягає відшкодуванню, можна віднести середньомісячний дохід такого магазину, який розраховується на підставі даних його бухгалтерського обліку за певний період.

За загальним правилом збитки відшкодовуються у повному обсязі, але якщо законом або договором передбачено інший розмір, то відшкодування може здійснюватися у більшому або меншому розмірі.

Відшкодування моральної шкоди. Цей спосіб захисту полягає у покладенні на порушника обов'язку сплатити потерпілому грошову компенсацію за фізичні або моральні страждання, які той переніс внаслідок скоєного правопорушення.

Моральна шкода полягає:

у фізичному болю, якого особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням її майна;

у приниженні честі, гідності і ділової репутації фізичної або юридичної особи (ст. 23 ЦК України).

Отже, законодавець дає вичерпний перелік ознак моральної шкоди, що дозволить у майбутньому уникнути безпідставних судових позовів про відшкодування моральної шкоди.

Моральна шкода компенсується як грошовими коштами, так і іншим майном.

Моральна шкода, завдана фізичній чи юридичній особі неправомірними діями, відшкодовується завдавачем на загальних підставах, тобто за наявності вини. Винятки становлять такі випадки:

шкоду завдано життю і здоров'ю фізичної особи джерелом підвищеної небезпеки;

шкоду завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження; незаконного притягнення до кримінальної відповідальності; незаконного застосування таких запобіжних заходів, як взяття під варту, підписка про невиїзд; незаконного затримання; незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

в інших випадках, передбачених законом.

Однією з особливостей моральної шкоди є те, що негативні зміни відбуваються у свідомості потерпілого і форма, в якій вони виражаються назовні, залежить від особливостей психіки суб'єкта, і факт, спосіб, інтенсивність таких проявів може свідчити про наявність моральної шкоди, але не про її розмір. Законом передбачено, що лише протиправні дії є умовою відповідальності за спричинення моральної шкоди. Повинен діяти принцип «презумпції моральної шкоди», зміст якого можна сформулювати таким чином: «Будь-яка фізична особа, щодо якої скоєне неправомірне діяння, визнається такою, що потерпіла моральну шкоду, якщо заподіювач моральної шкоди не доведе протилежного»¹. Але презумпція моральної шкоди прямо не випливає із законодавства. Навпаки, сторона має довести ті обставини, на які вона посилається, тобто довести як факт спричинення моральної шкоди, так і її розмір.

Розмір компенсації моральної шкоди визначається судом з урахуванням вимог розумності та справедливості і має бути адекватним у спричиненні потерпілому страждань.

При визначенні розміру компенсації суд бере до уваги ступінь вини заподіювача шкоди у випадках, коли вина є підставою відшкодування моральної шкоди, характеру нематеріальних благ, яким завдано шкоди, індивідуальні особливості потерпілого, обставини заподіяння шкоди та інші обставини, що мають значення для визначення розміру завданої моральної шкоди.

Рекомендована література:

Анохин В.С, Завидов Б.Д., Сергеев В.И. Защита договорных обязательств. -- М., 1998.

Кораблева М.С. Защита гражданских прав: новые аспекты // Актуальные проблемы гражданского права / Сб. статей под ред. М.И. Брагинского. -- М., 1999.

Грибанов В.П. Пределы осуществления и защиты гражданских прав. Принципы осуществления гражданских прав // Осуществление и защита гражданских прав. -- М., 2000.

Вершинин А.Т. Выбор способа защиты гражданских прав. -- СПб., 2000. Механизм защиты субьективных гражданских прав: Сборник статей.

-- Ярославль, 1990.

Свердлик Г.А., Страунинг Л. Защита и самозащита гражданских прав. -- М., 2002.

Толстой Ю.К. Проблема соотношения требований о защите гражданских прав // Правоведение. -- 1999. -- № 2. -- С. 138-148. Гражданское право и способы его защиты: Сб. статей / Ред. коллегия: О.А. Красавчиков и др. -- Свердловск, 1974. Илларионова Т.И. Система гражданско-правовых охранительных мер.

-- Томск, 1982.

Эрделевский А. . Компенсация морального вреда в России и за рубежом. -- М., 1977. -- С. 75

Глава 9. Відповідальність у цивільному праві

§ 1. Поняття цивільно-правової відповідальності

Предметом цивільно-правового регулювання є особисті немайно-ві та майнові відносини. Але регулювання цивільно-правових відносин вирішує питання організації відносин між суб'єктами цивільного права тільки у разі, якщо реалізація цивільних прав і обов'язків з боку всіх учасників цивільних правовідносин є ідеальною. Якщо відбувається порушення цивільних прав, замість потреби в регулюванні цивільних правовідносин виникає потреба захистити права суб'єктів цивільного права. Відсутність механізму і правових підстав для цивільно-правового захисту усуває можливість стимулювання суб'єктів цивільного права до виконання своїх прав та обов'язків і, відповідно, робить безперспективною ідею цивільно-правового регулювання.

Залежно від змісту цивільного правопорушення застосовуються різні засоби цивільно-правового захисту. Основною метою цивільно-правового захисту є відновлення прав суб'єктів, чиї права порушені. Водночас цивільне право допускає такі засоби захисту, призначенням яких є додатковий вплив на правопорушника з метою його покарання і стимулювання до позитивного ставлення при виконанні своїх цивільних прав і обов'язків у майбутньому. Різниця в основних цілях різних засобів захисту призвела до їх поділу на міри захисту і міри відповідальності.

Міри захисту спрямовані на виконання цивільно-правового обов'язку щодо суб'єкта, права якого порушені. Вони можуть бути реалізовані як судовими органами, так і самим уповноваженим суб'єктом, але завжди забезпечені можливістю державного примусу щодо їх реалізації. Міри захисту, як правило, не пов'язані з засудженням поведінки правопорушника (наприклад, двостороння реституція при визнанні угоди недійсною, ст. 216 ЦК України).

Міри відповідальності, крім відновлення прав потерпілого, завжди спричиняють несприятливі наслідки у майновій сфері особи, яка такі права порушила. Обов'язковими ознаками цивільно-правової відповідальності є негативні несприятливі наслідки у майновій сфері правопорушника; осуд правопорушення і правопорушника; можливість державного примусу.

Негативні несприятливі наслідки у майновій сфері правопорушника означають зменшення частини його майна. Осуд -- це негативна реакція держави і суспільства на правопорушення правопорушника. Державний примус виражається у тому, що міри відповідальності встановлюються у правових нормах, реалізація яких забезпечується примусовою силою держави. Юридична відповідальність завжди призводить до негативних наслідків для винної особи, обмеження її майнових, особистих чи інших інтересів¹. Тобто правопорушник повинен нести додаткові обтяження. Такими обтяженнями або несприятливими для правопорушника наслідками можуть бути:

заміна невиконаного обов'язку новим (наприклад, обов'язок відшкодувати збитки, завдані простроченням боржника, ст. 612 ЦК України; зміна умов зобов'язання при односторонній відмові від зобов'язання, ст. 615 ЦК України);

заміна основного обов'язку новим, додатковим, часто має місце при порушенні абсолютних суб'єктивних прав (наприклад, відшкодування шкоди, завданої власникові земельної ділянки, житлового будинку, інших будівель, пов'язаних із зниженням їх цінності, ст. 394 ЦК України; відшкодування збитків та моральної шкоди при визнанні правочину недійсним, ст. 216 ЦК України);

приєднання до порушеного обов'язку нового (наприклад, окрім виконання зобов'язання, обов'язок відшкодувати збитки, сплатити неустойку, ст. 552 ЦК України);

зміна або припинення правовідношення (статті 16, 22 ЦК України)².

Отже, цивільно-правова відповідальність -- це правовідношення, що виражається у вигляді несприятливих наслідків майнового і немайнового характеру у боржника, які забезпечуються державним примусом і тягнуть за собою засудження правопорушення і його суб'єкта. Відшкодування збитків, сплата неустойки і втрата завдатку є додатковими до основного обов'язку, бо основний обов'язок боржника полягає у передачі майна, виконанні робіт, наданні послуг тощо і він виконується на еквівалентній та оплатній засадах. Сплачуючи неустойку, втрачаючи завдаток або відшкодовуючи кредиторові заподіяні збитки, боржник не отримує від нього жодної компенсації, отже, на боржника покладаються невигідні майнові наслідки порушення зобов'язання.

Деякі автори вважають цивільно-правову відповідальність санкцією за правопорушення, що тягне для порушника негативні наслідки у вигляді позбавлення суб'єктивних цивільних прав або покладення на нього нових чи додаткових цивільно-правових обов'язків. Визначення цивільно-правової відповідальності як санкції має свої правові підстави². Санкція, як і цивільна відповідальність, забезпечена можливістю її реалізації через державний примус і являє собою засновану на правовій нормі примусову міру³. Слід зазначити, що відповідальність за правопорушення є санкцією, але не всіляка санкція є відповідальністю. Наприклад, усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання своїм майном (ст. 391 ЦК України) за змістом є санкцією, яка є наслідком правопорушення. Але така санкція не пов'язана з додатковими обтяженнями для правопорушника і, отже, є не мірою відповідальності, а мірою захисту речових прав.

Санкцією є будь-які правові наслідки правопорушення, у тому числі й ті, застосування яких не тягне за собою настання додаткових несприятливих наслідків для правопорушника. Санкцією норми права можна вважати не тільки передбачені законом міри державно-примусового характеру, що застосовуються судом, господарським судом або іншими компетентними державними чи громадськими органами, а й передбачені законом міри, які можуть застосовуватися самостійно уповноваженою особою до зобов'язаної особи у разі порушення останньою цивільних прав або обов'язків⁴. Так, якщо внаслідок прострочення боржником виконання зобов'язання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків (ст. 612 ЦК України).

Отже, з одного боку, санкція, яка проявляється у цивільно-правовій відповідальності, є мірою відповідальності за правопорушення, з іншого, -- цивільно-правова відповідальність є фактично різновидом санкції.

Як санкції, міри відповідальності можуть бути поділені на конфіс-каційні, стимулюючі (штрафні), компенсаційні. Суть і цільова спрямованість кожного з різновидів відображаються в їх назві, а також обумовлюють зміст функціональної спрямованості цивільно-правової відповідальності.

Конфіскаційні санкції -- це санкції, що пов'язані з безоплатним застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація) у випадках, встановлених законом (ст. 354 ЦК України).

Штрафні санкції -- це ті, які застосовуються до правопорушника незалежно від майнової шкоди, якої зазнала потерпіла сторона внаслідок правопорушення (наприклад, відповідно до ст. 549 ЦК України штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання). Від кон-фіскаційних штрафні санкції відрізняються тим, що перші стягуються з правопорушника в доход держави, другі -- на користь потерпілої сторони. Суттєвою ознакою штрафних санкцій є те, що вони застосовуються незалежно від наявності збитків. Така незалежність також виражається у тому, що штрафні санкції застосовуються навіть у розмірі більшому, ніж самі збитки, якщо вони є, і взагалі незалежно від того, чи подано позов про збитки. Наприклад, за затримку у відправленні транспортного засобу, що перевозить пасажира, або запізнення у прибутті такого транспортного засобу до пункту призначення перевізник сплачує пасажирові штраф, а якщо поїздка пасажира з пункту пересадки не відбулася внаслідок запізнення транспортного засобу, який доставив його у цей пункт, перевізник зобов'язаний відшкодувати пасажирові завдані збитки (ст. 922 ЦК України).

Компенсаційні санкції -- це ті, що призначені відшкодувати потерпілій стороні шкоду, заподіяну правопорушником. Як правило, такі санкції застосовуються у випадках невиконання або неналежного виконання зобов'язання із договору або заподіяння шкоди деліктом (наприклад, відшкодування майнової шкоди фізичній особі, яка потерпіла від злочину, ст. 1177 ЦК України)¹.

Правовою підставою застосування до правопорушника цивільної відповідальності є норма права. Фактичною підставою для застосування міри цивільної відповідальності є скоєння цивільного правопорушення.

Специфічними рисами цивільної відповідальності, які відрізняють її від інших видів юридичної відповідальності, є такі.

По-перше, її майновий характер. Застосування цивільно-правової відповідальності завжди пов'язане із втратами майнового характеру у майновій сфері боржника (відшкодуванням заподіяної шкоди, сплатою неустойки (штраф, пеня). Навіть коли правопорушення зачіпає особисті немайнові права або завдає моральної шкоди, застосування цивільно-правової відповідальності реалізується через стягнення на користь потерпілого грошової суми для відшкодування збитків або моральної шкоди (ст. 23 ЦК України).

По-друге, цивільно-правова відповідальність завжди є відповідальністю одного учасника цивільно-правових відносин перед іншим -- це відповідальність правопорушника перед потерпілим. Це обумовлено тим, що цивільне право регулює відносини між рівноправними та автономними суб'єктами, а отже, порушення обов'язків одним суб'єктом завжди тягне за собою порушення прав іншого учасника правовідносин. При застосуванні міри кримінальної відповідальності правовідносини виникають перш за все між державою і правопорушником, що пов'язано з більшою суспільною небезпекою кримінальних правопорушень і спрямованістю міри кримінальної відповідальності на особу правопорушника з метою викликати позитивні зміни в особистості правопорушника.

У зв'язку з тим, що цивільні правопорушення також можуть зачіпати інтереси суспільства і держави, цивільне право допускає виникнення при застосуванні цивільно-правової відповідальності відносин між державою і правопорушником. Такі правовідносини реалізуються у застосуванні до правопорушника мір конфіскаційного характеру і носять виключний для цивільного права характер.

По-третє, особливістю цивільної відповідальності є можливість перевищення розміру відповідальності у порівнянні з розміром заподіяної шкоди або збитків (наприклад, застосування штрафної неустойки, завдаток). Слід звернути увагу на те, що штрафна неустойка за новим ЦК набуває загального характеру і застосовується завжди, крім випадків, коли законодавством або договором передбачено інше. Саме в такий спосіб втілюється одна зі специфічних ознак цивільної відповідальності у вигляді додаткових обтяжень у майновій сфері правопорушника. Але закон певною мірою намагається регулювати питання застосування цивільно-правової відповідальності на засадах справедливості шляхом законодавчо встановленої можливості зменшення розміру неустойки, якщо він значно перевищує розмір фактично завданих збитків. Так, розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення (ст. 551 ЦК України).

По-четверте, особливістю цивільно-правової відповідальності є застосування рівних за обсягом мір відповідальності за однотипні правопорушення, що забезпечує послідовну реалізацію принципу рівноправності учасників цивільно-правових відносин¹.

Значення цивільно-правової відповідальності відображається в її функціях.

Попереджувально-виховна функція відповідальності спрямована на попередження правопорушень. Міри цивільно-правової відповідальності стимулюють боржника (приватна превенція) та інших (загальна превенція) учасників цивільних відносин до належного виконання своїх зобов'язань.

Репресивна функція означає покарання правопорушника, яке виражається у додаткових несприятливих зобов'язаннях, що забезпечуються примусовою силою держави.

Компенсаційна функція проявляється у ліквідації несприятливих наслідків у потерпілого (кредитора) за рахунок порушника (боржника).

Сигналізаційна функція має велике значення для інших партнерів боржника, оскільки може служити сигналом про можливість недоліків у поведінці боржника, які можуть виявитися у нових право-стосунках при заподіянні правопорушення.

До принципів цивільно-правової відповідальності можна віднести принципи: 1) законності (обов'язкове виконання суб'єктами цивільного права імперативних вимог, викладених у нормі права щодо відповідальності); 2) невідворотності відповідальності (обов'язкове застосування відповідальності до будь-якого правопорушника); 3) індивідуалізації (допускається врахування ступеня суспільної небезпеки правопорушення, форми вини, майнового стану правопорушника та ін. (наприклад, ст. 1193 ЦК України встановлює можливість урахування вини потерпілого і матеріального становища фізичної особи, яка завдала шкоди); 4) принцип повного відшкодування шкоди (відновлення майнового становища потерпілого до стану, який існував до правопорушення, ст. 1166 ЦК України); 5) принцип рівності сторін; 6) принцип поєднання особистих інтересів із суспільними (здійснення права не повинно шкодити інтересам і цивільним правам суспільства та іншим суб'єктам цивільного права; наприклад, фізична особа має право вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок підприємницької або іншої діяльності, яка загрожує життю та здоров'ю, ст. 282 ЦК України).

Розвиток страхування цивільної відповідальності, а також соціального страхування тлумачиться багатьма західними юристами як свідоцтво згасання цивільної відповідальності, як мінімум у сфері деліктних правовідносин. На їх думку, заміна цивільної відповідальності страхуванням призводить не до посилення захисту потерпілих, а до його послаблення, тому що, розраховуючи на страхування відповідальності внаслідок своєї діяльності, особа поводиться більш необачно і, відповідно, більш соціально небезпечно. їхні опоненти заперечують, що страхування є найбільш оптимальним засобом відшкодування, але у зв'язку з тим, що страхування не може виконувати кримінальну і, відповідно, репресивну функцію, страхування доповнюється можливістю стягнення шкоди шляхом встановлення можливості стягнення відшкодованої страхувальником шкоди через регресні позови. Отже, розвиток страхування цивільної відповідальності супроводжується часто не заміною цивільної відповідальності в цілому інститутом страхування, а відродженням майнової винної відповідальності, але вже на етапі розгляду регрес-них вимог страхувальника до застрахованої особи¹.

Принцип каналізування цивільної відповідальності полягає у тому, що відповідальність несе тільки одна особа, вказана у нормативному акті, незалежно від того, заподіяна шкода нею самою чи іншими особами. Як правило, забороняється переносити відповідальність на дійсних заподіювачів шкоди, за винятком, коли, наприклад, між сторонами є спеціальна угода з цього питання. Так, виняткова відповідальність оператора атомної установки може бути прямо закріплена у законі. Вона отримала назву «юридичного каналізування» за законодавством Франції, Японії, Нідерландів, Англії, Швеції, Швейцарії, Бельгії, Іспанії та інших країн. Потерпілий від ядерного інциденту може звернутися з позовом про відшкодування шкоди тільки до оператора ядерної установки. Усі інші винні особи звільняються від майнової відповідальності, за винятком випадків, коли в оператора з ними укладена спеціальна угода².