Реалізація норм права. Правозастосування

84

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика реалізації норм права

1.1 Поняття та форми реалізації норм права

1.2 Процедури реалізації норм права

1.3 Основні проблеми реалізації норм права, та шляхи їх подолання

Висновок до розділу 1

Розділ 2. Застосування норм права, як особлива форма їх реалізації

2.1 Поняття та ознаки застосування норм права

2.2 Стадії та форми застосування норм права

2.3 Прогалини в праві і способи їх подолання

2.4 Вплив глобалізаційних процесів на основні форми правозастосовної діяльності держави

Висновок до розділу 2

Розділ 3. Акт застосування права як підсумок правозастосовчої діяльності

3.1 Поняття та ознаки актів застосування правових норм

3.2 Класифікація актів застосування права

3.3 Індивідуальні акти застосування правових норм

Висновок до розділу 3

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Проблеми реалізації права завжди були в центрі уваги юридичної науки, але це, нажаль, не призвело до їх остаточного вирішення. Навпаки, проникнення в даний процес, всебічний його аналіз ставили перед вченими все більш важкі задачі.

В період створення і перших кроків незалежної молодої держави, якою є Україна, однією з центральних проблем, з якою зіштовхнулося українське суспільство, став розвиток демократії в сполученні з дотриманням законності і дисципліни. Це значить, що скільки б не були радикальними міри в економічній, політичній, соціальній і іншій сферах, вони повинні здійснюватися, лише після схвалення обраної демократичним шляхом законодавчої влади в особі Верховної Ради України. Разом з тим, в даний час правовій практиці властивий правовий нігілізм, декларативність багатьох законодавчих установлень. Без подолання зазначених недоліків побудова правової держави неможлива.

В правовому суспільстві народ, з одного боку, і держава - з іншого приймають на себе зобов'язання керуватися правом. Звідси проблема реалізації права має дві сторони і може бути розглянута по двох напрямках: керування правом з боку органів держави і посадових осіб, з одної сторони і здійснення права у вчинках громадян, у діяльності їх організацій і об'єднань, з іншої. Вихідною формою реалізації права державою є законотворчість. Прийняття правових законів, формулювання в законах правових розпоряджень - найважча і при цьому найблагородніша справа законодавців. Тим самим вони реалізують в суспільних відносинах ті об'єктивні обставини і природні вимоги часу, що випливають із самої природи речей.

Прийняття підзаконних актів - вже вторинний процес. Тут в основному в формі конкретизації реалізується право, виражене в законах. Хоча, звичайно ж, життя як і раніше дає нам приклади того, як у підзаконних актах формулюються вихідні, первинні норми права, що не мають своєї основи в законах. В принципі і в нормальних умовах така практика підлягає осуду, оскільки відшукати право і сформулювати його належним чином представляється можливим тільки в ході парламентської діяльності в рамках оптимально організованого законодавчого процесу. Через наявність багатьох пробілів в законах і відсутність норм у підзаконних актах, конкретизацією права займаються також вищі судові інстанції, а в країнах англосаксонської системи права - суди взагалі. Можна по-різному оцінювати форму реалізації права судами, але факт залишається фактом: у визначених ситуаціях судді черпають право безпосередньо в житті і навіть конкурують з законодавцем. За загальним правилом основною формою реалізації права суддями й іншими посадовими особами держави вважається застосування правових норм, що містяться в законах і підзаконних нормативних актах. Якщо дивитися на реалізацію права з боку громадян, то було б невірно не помітити їх участі у всіх відзначених формах і їх самостійного в ряді випадків (на своєму рівні) здійсненні права в області законотворчості, конкретизації і застосування права. Назвемо як приклади:

1) рішення якогось питання референдумом, коли народне волевиявлення закріплюється законом;

2) конкретизацію в рамках закону умов договору між підприємцем і найманим робітником;

3) порушення громадянином провадження в справі приватного обвинувачення.

Однак для громадян найбільш характерна все-таки реалізація законодавчих розпоряджень волі законодавця, вираженої в законах і підзаконних актах.

"Проблеми реалізації норм права" полягає в тому, що вихідною формою реалізації права державою є законотворчість, поняття правових законів, формулювання в законах правових розпоряджень. У цивілізованому суспільстві приймаючи новий закон, законодавець зобов'язаний простежити його відповідність конституції й усім раніше прийнятим законам, більш того, законодавець повинний керуватися не тільки внутрішнім, але і федеральними законами, а так само законами усіх суб'єктів федерації. У всякому разі він реалізує їх у формі дотримання. Право здатне безпосередньо впливати на поведінку людей, але це буде ідейно-мотиваційний вплив. Реалізуюча дія права повною мірою виявляється там, де право знайшло своє позитивне вираження.

Право створюється для того, щоб бути реалізованим у поведінці, діяльності людей, втілитися в життя. Без втілення правових розпоряджень у життя норми права мертві, інакше кажучи, вони втрачають своє соціальне призначення.

Застосування права як одна з форм його реалізації необхідна там, де правовідносини, з урахуванням їх складності і важливості при вирішенні задач, що стоять перед владою, можуть і повинні бути створені лише за рішенням органа, що уособлює державну владу, чи де правова норма повинна пройти контроль з боку держави в особі її владних органів. Нагородження орденом, розірвання шлюбу, призначення на ту чи іншу посада можливе лише при наявності рішення компетентного органа. Без таких рішень неможливо зберігати правові норми від порушень, карати правопорушників і ліквідувати шкідливі наслідки правопорушень.

Особливо важливим стає застосування права в нашу складну епоху криз і реформ, тому що тільки держава в змозі забезпечити оптимальне й ефективне регулювання суспільних відносин.

Мета дослідження дипломної роботи. Метою даної теми є розкриття особливостей реалізації норм права (дотримання, використання, виконання), а також дослідження відповідних причин втручання компетентних інститутів держави та суспільства в процесі реалізації норм права для видання правозастосовчого акта, яким забезпечуються права та законні інтереси суб'єктів правовідносин.

Оскільки потреби людей постійно міняються відповідно до мінливих умов життя, то й органи і особи, що застосовують право повинні у своїй діяльності враховувати все те нове, що необхідно для результативного регулювання різних сфер громадського життя.

Формування правової держави означає насамперед повагу до закону, права, строге дотримання юридичних норм. У зв'язку з цим, теоретичні проблеми реалізації права здобувають особливу практичну значимість. Необхідний аналіз правореалізуючої діяльності в самих різних аспектах, тому що шлях від створення закону до втілення його розпоряджень у фактичну поведінку людей дуже складний та залежить від безлічі факторів.

Важливо вміти розкрити зміст таких форм реалізації юридичних норм, як використання, дотримання і виконання. Особливу увага варто звернути на таку форму, як застосування права.

Необхідно також знати, які основні вимоги забезпечують правильне застосування норм права, у чому виражається законність і обґрунтованість цього процесу, які його основні стадії. Варто розібратися в проблемі тлумачення законів і інших нормативних актів.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини з практичного здійснення правових вимог у діяльності тих чи інших суб'єктів.

Предметом дослідження є правові відносини реалізації норм права, а також правозастосування.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження складає сукупність методів та прийомів наукового пізнання. Загальнонауковий метод виступає основним у цій системі. Невід'ємним доповненням цього методу є аналіз конкретних форм реалізації норм права та правозастосування. Тому і логіка дослідження полягає у аналізі і у висновках узагальнюючого характеру реалізації норм права і правозастосування.

Теоретичну основу дослідження склали загальнотеоретичні роботи Сидоренко М.Й, Рабіновича П.М, Оніщенко Н.М, Зайчук О.В, Старостюк А.В, Чернецька О.В, Нікітін А.В, Федоренко Г.О, Конзафарова І.С, Мурашин О.Г, Співак В.І, Ткачова Н.А, Гобатенко В.П, Скакун О.Ф, Карпунов В.М, Великонова М.М, Сухонос В.В та ін.

Структура дипломної роботи складається зі вступу, трьох розділів, які містять десять підрозділів, висновки та списки використаних джерел.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РЕАЛІЗАЦІЇ НОРМ ПРАВА

1.1 Поняття та форми реалізації норм права

Сутність права,його соціальне призначення полягають у тому,що воно відіграє в суспільстві роль особливого регулятора між людьми. Це призначення права реалізовуватиметься лише тоді, коли приписи норм права (заборони, дозволи, зобов'язання, заохочення) втілюватимуться у поведінку відповідних суб'єктів, або, інакше кажучи, коли поведінка суб'єктів здійснюватиметься за правилами, що їх встановлюють норми права.

Втілення положень правових норм у фактичній поведінці (діяльності) суб'єктів права називається реалізацією норм права.

Таким чином, реалізація норм права- це різноманітний процес практичного здійснення правових вимог у діяльності тих чи інших суб'єктів. Саме через реалізацію норм права досягається результат, зміст якого був закладений законодавцем при виданні норм права. Тому своєчасна й точна реалізація правових норм - це найважливіша передумова додержання та зміцнення правопорядку [19, с. 209].

Реалізацію норм права як особливий процес можна розглядати з суб'єктивного та об'єктивного боку.

Об'єктивний бік реалізації норм права являє собою виконання правомірних діянь у в місцях і терміни, передбаченні нормами права. Отже, з об'єктивного боку реалізація норм права завжди здійснюється правомірною поведінкою відповідних суб'єктів.

Суб'єктивний бік реалізації норм права виявляє становлення суб'єкта до правових вимог і стан його волі у момент здійснення дій, що вимагаються правом. Адже при зникненні бажання щодо забезпечення відповідності своєї поведінки до правових вимог припиняється процес реалізації права.

Норми права можуть бути реалізовані по різному: у правовідносинах і поза ними, з участю державних органів і без останніх. Конкретна форма реалізації правових норм залежить від особливостей їх гіпотез і диспозицій, специфіки суспільних відносин, які ними регулюються, характеру поведінки суб'єктів, які реалізують правові норми. Відповідно до цього розрізняють такі форми реалізації норм права: додержання, виконання, використання та застосування правових норм.

Додержання норм права - це форма реалізації норм права, за якої суб'єкт не вчиняє дій, заборонених приписами права.

При додержанні правових норм поведінка суб'єкта узгоджується з нормами заборонами, тобто реалізуються забороняючи норми права. Інакше кажучи, сутність додержання норм права полягає в тому, що суб'єкт утримується від порушення заборон, які містяться в тих чи інших правових нормах. Додержання норм права здійснюється пасивною поведінкою суб'єктів: вони не чинять дій, заборонених нормами права, і в такий спосіб додержуються правових заборон.

Прикладом додержання норм права може слугувати утримання громадянина від спроб вивезти за межі країни предмети, заборонені для вивозу.

Виконання норм права - це форма їх реалізації, за якої суб'єкт виконує дії, до вчинення яких його зобов'язують приписи норми права.

Шляхом виконання реалізуються зобов'язуючі норми права, що знаходить свій вираз у діях суб'єктів щодо здійснення зобов'язуючого припису права. Виконання норм права здійснюється активною поведінкою суб'єктів: вони чинять дії, до яких їх зобов'язують приписи правової норми, тобто виконують покладені на них правові обов'язки.

Прикладом виконання норм права може бути неухильне виконання працівником своїх трудових обов'язків, що випливає з умов трудового законодавства.

Використання норм права - це форма реалізації норм права, за якої суб'єкт використовує права, надані йому відповідно до приписів правових норм, що знаходять свій вираз у здійсненні тими чи іншими суб'єктами повноважень, наданих їм нормами прав.

Шляхом використання реалізуються уповноважуючі правові норми.

Застосування норм права - це особлива форма реалізації норм права, яка здійснюється компетентним органоми та посадовими особами через винесення персоніфікованих індиваідуально-правових актів, що спрямована на створення умов, необхідних для реалізації суб'єктами правовідносин норм права [19, с.213]

Різноманітні види норм права і нормативних актів в національних системах права дуже тісно взаємопов'язані, обумовлені вони системою політичних і економічних відносин, які існують в суспільстві.

В останні роки виділяють два поняття “система права ” і “правова система ”. Поняття “правова система ” включає в себе всі правові явища: систему права і законодавства, правовідносини, правосвідомість і правову культуру, законність і правопорядок тощо. Система права входить в правову систему.[21, с. 115].

Право будь-якої держави являє собою не просто сукупність правил поведінки, але і певну систему норм, які зв'язані внутрішньою єдністю. Ця внутрішня єдність обумовлена суттю права, його принципами, політичною і економічною системами. В сучасній державі право повинно не тільки відповідати загальному економічному стану, не тільки бути його вираженням, але також бути внутрішньо погодженим вираженням, яке не спростовувало б само себе в силу внутрішніх протиріч. Єдність права обумовлена не тільки суттю, але змістом і функціями права, які об'єктивно визначаються єдністю суспільних відносин, формами власності, конкуренцією між індивідами і різними організаціями. Всі ці відносини відображаються в системі права і обумовлені різними інтересами. В будь-якому суспільстві існують загальнонаціональні (загальнонародні) інтереси і приватні інтереси, з яких логічно витікає поділ права на приватне і публічне.

Приватне право (цивільне, сімейне, торгове) охоплює норми, які на думку західних юристів виражають інтереси особи або захищають інтереси приватних власників. В нашій країні термін “приватне право ” не прижилось, оскільки не існувало приватної власності.

Публічне право (конституційне, адміністративне, фінансове, кримінальне) складається із норм, які регулюють відносини між державою і громадянами.

З позицій внутрішньої організації системи права, крім норм права, виділяються відносно однорідні компактні підсистеми Ці підсистеми органічно взаємозв'язані між собою групою норм права і утворюють певні інститути і галузі. Таким чином, система права складається із різних інститутів права і галузей права. Галузь права -- найбільш велике правоутворення, яке включає групу правових інститутів.

Система права, її галузі і правові інститути складаються історично. Вони не створюються за бажанням законодавчих органів або вчених. Разом із тим на формування і розвиток системи права впливають система джерел, форм права, систематизація законодавства, правові ідеї, правові принципи, політичні цілі і завдання. Тому в різних державах при одному й тому ж типі держави можуть бути (скластися) різні системи права [34, с.93].

Система права кожної країни відносно стабільна і динамічна, в залежності від зміни суспільних відносин, з появою нових сфер людської діяльності, яка потребує правового регулювання. В Україні нині здійснюється перехід від однієї системи права до іншої, яка відповідає основним принципам правової держави і громадянського суспільства. По суті відбувається повне оновлення системи права і законодавства.

Центральне місце в питаннях внутрішньої побудови системи права належить проблемі виділення галузей права. Щоб відмежувати одну галузь права від іншої, потрібно виділити критерії розмежування. Такими критеріями є предмет і метод правового регулювання.

Предметом правового регулювання є суспільні відносини. Вони по своєму змісту неоднорідні. Характер, якість і зміст цих неоднорідних суспільних відносин, їх класифікація і регулювання нормативними актами веде до їх класифікації на якісно однорідні суспільні відносини. Наприклад, існують цивільні суспільні відносини, сімейні відносини, господарські, адміністративні, трудові і відповідні законодавчі акти, які регулюють ці відносини. Тому по предмету правового регулювання вся система права поділяється на галузі права.

Галузь права - це така сукупність якісно однорідних норм права, які регулюють певну сферу суспільних відносин при допомозі тих чи інших методів і складають автономну підсистему права і законодавства. В системі права України можна виділити такі головні галузі права: конституційне (державне), адміністративне, фінансове, цивільне, сімейне, трудове, сільськогосподарське (аграрне), кримінальне, кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне, виправно-трудове (карно-виправне), господарське (економічне), екологічне, земельне.[43, с. 60].

Використання норм права може здійснюватись як активною ( коли повноваження полягає у праві здійснювати певні дії ), так і пасивною ( коли повноваження полягає у праві не робити певних дій ) поведінкою суб'єкта.

Особливістю використання норм права є те, що суб'єкт сам вирішує, використовувати суб'єктивне право, що йому належить, чи утриматися від цього. Тому, на відмінну від додержання і виконання норм права, які можуть бути як добровільними, так і примусовими, використання їх може бути тільки добровільним.

Розглянувши загальну характеристику «нормативної площини» слід, насамперед, наголосити на тому, що вона може бути втілена в реалії життєдіяльності лише у разі, якщо її суб'єкти скористаються своїми правами та виконують відповідні обов'язки, тобто норми пава зможуть «запрацювати» на користь суспільства та особи лише за наявності відповідного механізму їх реалізації.

З огляду на це доцільно зазначити, що реалізація норм права як втілення приписів юридичних норм в суспільстві реалії завжди взаємопов'язана з правомірною поведінкою, оскільки суб'єкти правовідносин впроваджують норми через активні правомірні діяння ( дії та бездіяльність ). У разі ж, коли суб'єктами вчиняються негативні , соціально шкідливі, винні діяння, які підпадають під ознаки правопорушень, мова про «реалізацію норм права» йти не може. Таким чином, норми права реалізуються через правомірні діяння суб'єктів, порушуються норми права - через не правомірні діяння.

Метою даного підрозділу є розкриття особливостей реалізації норм права (дотримання, використання, виконання), а також дослідження відповідних причин втручання компетентних інститутів держави та суспільства в процесі реалізації норм права для видання правозастосовчого акта, яким забезпечуються права та законні інтереси суб'єктів правовідносин.

Таблия № 1.1

Форми реалізації права.

Назва форми	Її зміст
Дотримання	Форма реалізації, що здійснюється через виконання заборонних норм права
Виконання	Форма реалізації, що здійснюється через виконання зобов'язальних норм права
Використання	Форма реалізації, що здійснюється через уповноважувальні норми права
Застосування	Це особлива форма реалізації норм права, яка здійснюється компетентними органами та посадовими особами через винесення персоніфікованих індивідуально-правових актів, що спрямована на створення умов, необхідних для реалізації суб'єктами правовідносин норм права

[22, с.110]

1.2 Процедури реалізації норм права

Розвинуте, юридично завершене правове регулювання суспільних відносин виражається не тільки у визначенні для їх учасників суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, але й у встановленні порядку застосування їх в житті.

Зокрема, діяльність судів і інших юрисдикційних органів здійснюються в процесуальних формах тобто матеріальне право має свої необхідні, властиві лише йому процесуальні форми, правові процедури, які відмінні від тих, що називаються "юридичним процесом" [20, с.123] і використовуються в інших областях юридично значимої діяльності. Інакше кажучи, в умовах режиму законності будь-яка діяльність по реалізації правових розпоряджень має потребу в юридичній регламентації та у відповідному процедурно-процесуальному оформленні.

Правова процедура - це законодавчо встановлені способи реалізації норм права, що забезпечують досягнення цілей правового регулювання в якій-небудь сфері суспільних відносин. Процедурно-процесуальні форми є правовими засобами переводу моделей, встановлених юридичними розпорядженнями суспільних відносин і визначає оптимальний порядок досягнення результатів "запрограмованих" у нормах матеріального права. Правові розпорядження, що їх встановлюють (процедурно-процесуальні норми) регламентують способи реалізації громадянами й організаціями своїх прав і обов'язків, здійснення державними органами закріплених за ними повноважень, розгляду юридичних справ, виконання прийнятих рішень і тим самим забезпечують перетворення в життя норм матеріального права[15, с.80].

Правові норми, порядок реалізації яких юридично не регламентований, найчастіше виявляються мало ефективними та не вирішують покладених на них задач. Тому цілком закономірно, що в сучасних умовах, коли в нашій суспільній свідомості значно підвищується оцінка ролі права, важливість забезпечення норм права такими діючими юридичними механізмами, які гарантували б їхнє належне здійснення, незмірно зросла. Велика увага приділяється саме процедурно-процесуальним формам. В першу чергу вимагають розробки і прийняття нормативні акти, що встановлюють порядок реалізації конституційних норм про політичні права і свободи громадян. Досить гостро стоїть і проблема процедурного забезпечення законодавчого процесу та взагалі всієї діяльності нових представницьких органів.

В тож же час, здійснюючи норми права не можна зводити юридичну процедуру лише до забезпечення його результативності.

Необхідно передбачати, що процедурно-процесуальна форма, будучи гарантією ефективної реалізації норм права, ще і забезпечує відповідність дій по їх здійсненню, принципам яких відповідає зміст реалізованих розпоряджень.

Юридична регламентація діяльності по введенню норм права в повсякденне життя повинна одушевляти її духом, що пронизує зміст цих норм. Вона виступає фактором, що попереджає від перекручень змісту правових розпоряджень у процесі їх реалізації, перешкоджає обмеженню прав і законних інтересів громадян і організацій, використанню суб'єктами своїх прав і свобод на шкоду правам і інтересам інших суб'єктів суспільства, зловживанню суб'єктивним правом і т.п. Отже, юридична процедура існує не тільки для того, щоб якимось чином впорядкувати і організувати дії по реалізації норм права, але і для того, щоб гарантувати правовий характер самих цих дій для досягнення цілей правого регулювання[20, с.61].

Прагнення осмислити правові форми юридично значимої діяльності, розкрити їх роль у правовому регулюванні, виявити тенденції розвитку, позначити шляхи їх вдосконалення знайшло відображення в обґрунтуванні широкої уваги юридичного процесу, що поширився останніми роками в нашій літературі. Під юридичним процесом стали розуміти не тільки традиційні процесуально-правові норми юрисдикційної діяльності, але і юридичні процедури, що використовуються в усіх інших областях правозастосування, а також процедури правотворчості.

З цього приводу зростає інтерес до розробленої в рамках теорії загального юридичного процесу конституції процесуальної форми. Вона є результатом синтезу тих найбільш важливих ознак, які виявляються при аналізі реально діючих правових форм і юридично значимої діяльності та покликана охопити всі їх сторони.

В конструкцію процесуальної форми входять три елементи: процесуальні провадження, процесуальні стадії, процесуальний режим. Поняття процесуального провадження розкриває особливості предмета відповідної юридично значимої діяльності, обумовлені особливостями самої цієї діяльності, а так само і її правових форм.

Істотне значення для дослідження правових форм юридично значимої діяльності має питання про їх класифікацію. Процедурно-процесуальні форми надзвичайно різноманітні, а тому міркування про правову процедуру взагалі здатні привести тільки до дуже абстрактних і далеких від практики висновків. В той же час, аналіз існуючих правових норм діяльності, що не спираються на узагальнюючі теоретичні положення про правові процедури, буде зведений до їхнього опису і залишить осторонь притаманні їм загальні властивості, що стосуються, наприклад, складу процедурно-процесуальної форми, юридичних гарантій, принципів регламентації юридично значимої діяльності.

От чому при дослідженні правової процедури не можна обійтися без розгляду її видів. Саме класифікація процедурно-процесуальних форм із наступним їхнім вивченням - необхідна передумова існування теорії юридичної процедури[27, с.80].

Оскільки перед класифікацією процедурно-процесуальних форм стоять визначені задачі, її підстави також не можуть бути довільними.

Класифікація правових процедур припускає виділення видів юридичної значимої діяльності, що є предметом процедурно-процесуального опосередкування. У свою чергу при рішенні питання про критерії виділення цих видів потрібно виходити з тих ознак юридично значимої діяльності, що визначають існування особливих достатньо своєрідних процедур її реалізації.

Специфіка правотворчої діяльності залежить від того, хто є суб'єктом правотворчості і від юридичних особливостей розроблювальних і прийнятих нормативних актів. Тут виділяються правотворчість суспільних органів і правотворчість громадських організацій. Цю класифікацію можна продовжити з позицій міждержавних органів у державному апараті, розходжень і компетенції громадських організацій, юридичної чинності виданих правових актів.

Особливості правозастосування також визначені суб'єктом відповідної діяльності (наділення суб'єктивним правом, його визнання чи формування установи, вибори чи призначення на посаду, дозвіл, суперечки про право і т.д.)[26, с.115].

Своєрідність діяльності по реалізації права обумовлена специфікою реалізованих норм і залежить від того, регулятивні це норми чи охоронні. Важливе значення має і те, що реалізація права, тобто правових норм може бути і безпосереднім використанням приналежних суб'єкту прав, виконанням покладених на нього обов'язків, дотримання заборон, і їхнім використанням, виконанням і дотриманням, опосередкованими актами правозастосування. Причому в другому випадку владність і обов'язковість правових норм підкріплюється владністю й обов'язковістю виданих на їхній основі правозастосовчих актів, а реалізація права здобуває характер здійснення індивідуальних розпоряджень, що містяться в цих актах.

Правова норма сама по собі тільки визначений текст із юридичним змістом. Головне призначення норми перетворитися в суспільну практику. Тільки суспільна практика, конкретні відносини людей складають реальне життя правових норм, що полягає в їхньому впливі на суспільні відносини. Якщо норма містить розпорядження чи дозвіл, то вони ще мають бути реалізовані в суспільних відносинах. Норма, що не впливає на суспільні відносини, безрезультатна, неефективна, вона не реалізована. Реалізувати право можна, тільки застосовуючи його. Реалізація права - це процес, процедура перетворення правових норм у суспільну практику.

Шляхи, конкретні засоби реалізації права різні: вони залежать насамперед від того, у якій саме області суспільних відносин застосовуються норми (предмет), від того, який характер регулювання (метод) і від того, хто застосовує норму (громадянин чи державні органи). Конкретні шляхи застосування права розглядаються в галузевих дисциплінах: реалізація кримінальних норм відрізняється від реалізації цивільних норм, а вони - від реалізації норм процесуальних. На рівні загальної теорії реалізація норм повинна розглядатися насамперед як поведінка людей.

Найважливіша ключова проблема реалізації норм - відношення людей до норм. Тут можна говорити про три варіанти.

Перший, коли громадяни схвалюють, підтримують норму й охоче запроваджують у життя.

Другий, коли громадяни відносяться до норми байдуже, норма - сама по собі, а поведінка громадян - сама по собі. Норма не проводитися в життя, але і не порушується.

Третій, самий несприятливий - коли громадяни налаштовані проти норми, вони активно протистоять, а часом і порушують її. У подібних ситуаціях невиконання норми тягне відповідальність.

За цими варіантами прихована проблема підтримки громадянами закону, проблема легітимності закону, закону правового і не правового.

Адміністративно-командна практика і нормалістична теорія не знали, на перший погляд, цієї проблеми. Правом вважалася сукупність норм, виходить, що всякий закон - правовий, не правовий можливий. Далі малося на увазі, що майже весь народ підтримує і схвалює закони, активно перетворює їх у життя [18, с.130] .

Так було не завжди. У період до XX з'їзду КПРС до розвінчання сталінізму, коли тоталітаризм функціонував у найбільш відкритій насильницькій формі, прийняті рішення, як правило, перетворювалися в життя. Причин було дві. Одна внутрішня: віра людей у державу і її рішення, друга зовнішня: масове застосування примусу і насильства. Як тільки історією сталінізм був розвінчаний, обидві причини відпали. І тоді почався тривалий процес розбіжності між словом і справою, між нормою і її перетворенням у життя. До початку 80-их років невиконання законів, їх і легітимність стали очевидними. Вони не переборені дотепер. В основі невиконання законів і зараз лежить їх і легітимність, байдужне відношення багатьох людей до прийнятих законів. Добровільно закони не виконуються, а час масового примусу і насильства пройшов.

1.3 Основні проблеми реалізації норм права, та шляхи їх подолання

Як домогтися реалізації законів, їхньої підтримки людьми, їх легітимності? Легітимні можуть бути тільки закони, що втілюють основні початки права: соціальна згода, суспільний компроміс, що проводять ідеї соціальної справедливості[16, с.301]. Тільки змінивши уявлення про право і зміст законів, можна чекати того, що закони будуть правовими й одержать підтримку людей, знайдуть легітимність. Легітимним можна і потрібно вважати закон, що забезпечує інтереси більшості. Це дуже важливий, принциповий момент. Легітимність і більшість нерозривні. От чому загальний рівень політичної і правової культури людей впливає на легітимність закону в найменшому ступені, чим зміст самого закону. Можливо з погляду юридичної науки і професіоналів, закон відповідає найвищим правовим вимогам, але в більшості суспільство його не сприймає. У цьому змісті правовий характер закону обумовлюється загальним рівнем правосвідомості. От чому наш рух до правової держави, до правових законів повинен проходити як по лінії підвищення якості законів і професіоналізму законодавців, так і по лінії підвищення загальної політичної і правової культури суспільства. Досягнення легітимності, реалізації закону можливо в міру сполучення загальних ліній розвитку.

Таким чином, сполучення змісту закону, його правового характеру, з одного боку, і легітимності закону, його підтримки людьми, з іншого, суперечливе. Закон, що відповідає високим вимогам права, може не підтримуватися більшістю, яка саме цих вимог не розділяє. Правовий закон може бути не легітимний. І навпаки, ті ідеї, що підтримує більшість, суцільно і поруч виявляються не правовими. Коли подібні ідеї зводяться в закон, більшість людей цей закон підтримує, ми маємо справу з легітимним законом, але не правовим. Протиріччя це природне, воно відбиває диференціацію суспільства, суперечливу природу демократії. Можна думати, що остаточного рішення проблема не одержить і в найближчому майбутньому, у всякому разі доти, доки ми будемо сповідати принцип "більшість завжди права". Але і відмовитися від даного принципу не можна, тому що він - один з підвалин демократії. Головною задачею тут є поступове зближення крайностей, підвищення загальної правової культури населення і професіоналізму законодавця.

Ще один аспект реалізації правових норм - їх ефективність. Приймаючи ту чи іншу норму, законодавець розраховує на досягнення визначеної мети, на зміну, розвиток, стабілізацію чи згортання визначених суспільних відносин. Намічену мету вдається досягти далеко не завжди. Конкретний результат реалізації норм може не збігтися з наміченою законодавцем метою. Співвідношення між наміченою метою й отриманим результатом розуміється як ефективність норми.

Потрібно раз і назавжди відмовитися від уявлень про заздалегідь визначену ефективність норм. Більш того, навіть передбачати заздалегідь ефективність чи неефективність норм практично неможливо. Це виявляється тільки в ході реалізації норм. Прийнято, наприклад, закони про боротьбу з організованою злочинністю (передбачені нові склади злочинів, підвищені міри відповідальності й ін.), у результаті через визначений час рівень організованої злочинності знизився, отже, закони ефективні (результат досяг мети); Чи злочинність не знизилася, а навіть зросла, отже, норми виявилися не ефективними (результат не досяг мети).

Таким чином, реалізація норм є завершальним етапом їхнього життя й у той же час передумовою появи нових норм.

Як вже зазначалося, соціальне призначення права полягає в тому, щоб регулювати поведінку людей. Однак встановлені державою правові норми не можуть виконати регулюючої ролі без складного механізму їх реалізації.

Без виконання правових розпоряджень у житті норми права мертві, інакше кажучи, вони втрачають своє соціальне значення. "Права не має, - зауважує Л.С. Явич, - якщо його положення не знаходять своєї реалізації в діяльності людей і їх організацій, у суспільних відносинах. Не можна зрозуміти право, якщо відвернутися від механізму його реалізації в житті суспільства” [46, с.68].

Перетворення в життя правил поведінки, що являють собою зміст права, здійснюється в процесі реалізації норм права, тобто поводження суб'єктів права відповідно до вимог (заборона, дозвіл, зобов'язання) норм права.

Під реалізацією права розуміють перетворення, втілення розпоряджень юридичних норм у життя шляхом правомірного поводження суб'єктів суспільних відносин (державних організацій, посадових осіб, суспільних органів і громадян).

Реалізація права завжди пов'язана тільки з винятково правомірною поведінкою людей, тобто такою поведінкою, що відповідає правовим розпорядженням. В одному випадку це активні позитивні дії (використання права чи виконання обов'язку); в іншому - це бездіяльність суб'єктів (стримування від здійснення протиправних дій). Отже, правомірна поведінка суб'єктів суспільних відносин реалізує норму права, неправомірна - порушує. Саме через реалізацію норм права досягається результат, зміст якого було закладено законодавцем при розробці норми права. Тому своєчасна і точна реалізація правових норм - це найважливіша передумова дотримання і посилення правопорядку.

Правові норми реалізуються в різних формах. Це обумовлюється деякими обставинами: 1) положенням того чи іншого суб'єктів у загальній системі правового регулювання, його відношенням до юридичних норм;

2) формою зовнішнього прояву правомірної поведінки.

В літературі класифікація норм реалізації права проводиться по різних підставах.

По суб'єктному складу виділяють індивідуальну і колективну форми реалізації. Деякі правові вимоги не можна провести в життя інакше, як поєднуючи одну з одною, виступаючи колективним суб'єктом права. По характеру дій суб'єктів, ступеню їх активності і спрямованості виділяють дотримання, виконання, використання і застосування права.

Правові норми можуть бути реалізовані в різних формах: у правовідносинах і поза ними, за участю державних органів і без останніх. Форма реалізації права залежить від особливостей гіпотез і диспозицій правових норм, специфіки суспільних відносин, що ними регулюються, характеру поведінки суб'єктів, що реалізують правові норми.

З точки зору рівня реалізації положень, що містяться в нормативних актах, виділяють:

а) реалізацію загальних настанов законів, що містяться в преамбулах, у статтях фіксуючих загальні задачі і принципи права і правової діяльності;

б) реалізацію (поза правовідносинами) загальних форм, що встановлюють правовий статус і компетенцію;

в) реалізацію в конкретних правовідносинах конкретних правових норм.

Звичною багаторічною конструкцією нашої теорії права була реалізація норм у правових відносинах. Теорія правовідносин була ретельно розроблена й у галузевих дисциплінах. Теорія спиралася на апробовану нормативістську конструкцію: норма - модель правовідносин. У нормі поданий ідеальний образ правовідносини. Потім, спираючи на норму і керуючись нею, суб'єкти права вступають у відносини, визначені й урегульовані нормою (у правові відносини), здобувають права й обов'язки, несуть відповідальність за порушення.

Відповідно до цієї конструкції правовідносини розумілися як суспільні відносини, врегульовані правовою нормою. Учасники суспільних відносин вважалися сторонами правовідносини, їх суб'єктами. Зміст правового відношення визначало права та обов'язки сторін. Праву однієї сторони відповідав обов'язок іншої сторони. Іноді ці права й обов'язки перепліталися. Наприклад, у трудових правовідносинах працівник має право одержати встановлену оплату праці, а наймач зобов'язаний таку оплату зробити. Працівник разом з тим зобов'язаний виконувати свої трудові обов'язки і додержуватися трудової дисципліни, а наймач вправі вимагати виконання обов'язків, а за їхнє порушення притягти працівника до дисциплінарної відповідальності. Об'єктом правовідносин вважалася мета, на досягнення якої націлені правовідносини. У наведеному прикладі таким об'єктом була трудова діяльність.

Проста і чітка конструкція правовідносин добре охоплювала різноманітні життєві ситуації.

Але до правових реалій, що виходять за межі елементарного двостороннього зв'язку, конструкцію правовідносини застосувати було дуже складно.

З'ясувалося, що далеко не всі правовідносини зводяться до двостороннього зв'язку з взаємно кореспондуючими правами - обов'язками. Взаємини в області прав людини, в області так званих абсолютних прав (наприклад, право власності), відносин громадян з органами влади і управління, процесуальні відносини і багато інших не укладалися в русло звичних двосторонніх правовідносин. Були розпочаті спроби розділити правовідносини на регулятивні (звична модель права - обов'язків) і охоронні (всі інші). Але нічого крім нових термінів ця спроба не принесла. Та й сам розподіл правовідносин навряд чи коректний: кожні правовідносини несуть в собі як регулятивні, так і охоронні елементи. Скрізь і поруч регулювання зводиться саме до охорони.

Практичні потреби зажадали відступити від розуміння правовідносин як неодмінно двостороннього зв'язку учасників відносин типу кредитор - боржник. Суспільна практика і досвід правого регулювання вже знайшли і продовжують виявляти все більше багатобічних правовідносин. У нормальних правовідносинах в рамках судового процесу (неважливо, кримінального чи цивільного) три учасники: дві сторони і суд. У багатьох правовідносинах, що апробують трудову діяльність, також кілька учасників: працівник, наймач і трудовий колектив; працівник, наймач і державний орган; працівник, наймач і профспілка. У правовідносинах в акціонерних товариствах, кооперативах учасників можуть бути десятки і навіть сотні. Таким чином, ускладнення суспільних відносин приводить до необхідності збільшення числа учасників цих відносин. Відповідно і правовідносини охоплюють уже не дві сторони, не двох учасників, а безліч сторін, учасників. В залежності від змісту правового відношення права - обов'язки сторін у цих відносинах можуть збігатися (наприклад, в акціонерів) чи розрізнятися (сторони в судовому процесі).

Багатобічні правовідносини відрізняються від двосторонніх кількістю учасників. Ця відмінність кількісна, вона не торкається замкнутого, обмеженого характеру правовідносини і не вимагає нових теоретичних підходів.

Реалізація норм через правовідносини - це одна з ознак зарегульованості суспільних відносин. Не регулювання, а саме зарегулювання, коли правове регулювання дає не свободу поводження, а намічає конкретні, заздалегідь визначені вчинки. У перспективі головним правовим предметом може стати заборона, на що зверталася увага в літературі [10, с.103]. Заборона охоплює визначену сферу поведінки, більшу чи меншу. Але вона залишає вільною будь-яку поведінку за межами заборони. От чому заборона, незважаючи на її удавану недемократичність, насправді є правовим засобом свободи поводження в більшому ступені, чим дозвіл і розпорядження. А свобода поведінки, коли суб'єкт права вільний в своїх вчинках, коли він захищений неприпустимістю втручання в його дії, така свобода поведінки не вписується в звичні рамки правовідносин. Відповідно, увага науки і пошук правових моделей переключається від правовідносин до інших форм, у більшому ступені апробуючим волю.

У розвинених демократичних країнах широко використовується в тих чи інших модифікаціях механізм невтручання державно-правового регулювання в поведінку учасників суспільних відносин. За допомогою правових норм встановлюються рамки можливої поведінки, її межі, причому широко використовується форма заборон. За допомогою правових норм встановлюються також процедури дозволу розбіжностей. Неважко переконатися, що подібний механізм реалізації норм протилежний правовідносинам з точно визначеною поведінкою їх учасників. Зрозуміло, ми в перспективі неодмінно перейдемо до більш широкого використання механізму дозволу і заборон, але ще довгі роки буде переважати типовий для нас механізм правовідносин. Було б невірно відмовитися від механізму правовідносин і зруйнувати його. Реалізація норм через правовідносини і поза ними - два самостійних рівноцінних шляхи застосування права. Кожний з цих шляхів пов'язаний з визначеними групами суспільних відносин і з визначеними правовими засобами.

Практика правого регулювання виявила дві великі області, де реалізація норм йде не через правовідносини. По-перше, це область прав людини. Правове регулювання в цій сфері в міру просування до правової держави буде розвиватися і збільшуватися. По-друге, область застосування заборон, насамперед, область кримінальної й адміністративної відповідальності. Майбутній розвиток виявить і нові області.[21, с.118]

Висновок до розділу 1

Таким чином, реалізація норм права - це різноманітний процес практичного здійснення правових вимог у діяльності тих чи інших суб'єктів. Саме через реалізацію норм права досягається результат, зміст якого був закладений законодавцем при виданні норм права. Тому своєчасна й точна реалізація правових норм - це найважливіша передумова додержання та зміцнення правопорядку.

Відповідно до цього розрізняють такі форми реалізації норм права: додержання, виконання, використання та застосування правових норм.

Додержання норм права - це форма реалізації норм права, за якої суб'єкт не вчиняє дій, заборонених приписами права.

При додержанні правових норм поведінка суб'єкта узгоджується з нормами заборонами, тобто реалізуються забороняючи норми права. Інакше кажучи, сутність додержання норм права полягає в тому, що суб'єкт утримується від порушення заборон, які містяться в тих чи інших правових нормах. Додержання норм права здійснюється пасивною поведінкою суб'єктів: вони не чинять дій, заборонених нормами права, і в такий спосіб додержуються правових заборон.

Прикладом додержання норм права може слугувати утримання громадянина від спроб вивезти за межі країни предмети, заборонені для вивозу.

Виконання норм права - це форма їх реалізації, за якої суб'єкт виконує дії, до вчинення яких його зобов'язують приписи норми права.

Шляхом виконання реалізуються зобов'язуючі норми права, що знаходить свій вираз у діях суб'єктів щодо здійснення зобов'язуючого припису права. Виконання норм права здійснюється активною поведінкою суб'єктів: вони чинять дії, до яких їх зобов'язують приписи правової норми, тобто виконують покладені на них правові обов'язки.

Прикладом виконання норм права може бути неухильне виконання працівником своїх трудових обов'язків, що випливає з умов трудового законодавства.

Використання норм права - це форма реалізації норм права, за якої суб'єкт використовує права, надані йому відповідно до приписів правових норм, що знаходять свій вираз у здійсненні тими чи іншими суб'єктами повноважень, наданих їм нормами прав.

Шляхом використання реалізуються уповноважуючі правові норми.

Застосування норм права - це особлива форма реалізації норм права, яка здійснюється компетентним органоми та посадовими особами через винесення персоніфікованих індиваідуально-правових актів, що спрямована на створення умов, необхідних для реалізації суб'єктами правовідносин норм права.

Істотне значення для дослідження правових форм юридично значимої діяльності має питання про їх класифікацію. Процедурно-процесуальні форми надзвичайно різноманітні, а тому міркування про правову процедуру взагалі здатні привести тільки до дуже абстрактних і далеких від практики висновків. В той же час, аналіз існуючих правових норм діяльності, що не спираються на узагальнюючі теоретичні положення про правові процедури, буде зведений до їхнього опису і залишить осторонь притаманні їм загальні властивості, що стосуються, наприклад, складу процедурно-процесуальної форми, юридичних гарантій, принципів регламентації юридично значимої діяльності.[36, с.69]

От чому при дослідженні правової процедури не можна обійтися без розгляду її видів. Саме класифікація процедурно-процесуальних форм із наступним їхнім вивченням - необхідна передумова існування теорії юридичної процедури.

Оскільки перед класифікацією процедурно-процесуальних форм стоять визначені задачі, її підстави також не можуть бути довільними.

Класифікація правових процедур припускає виділення видів юридичної значимої діяльності, що є предметом процедурно-процесуального опосередкування. У свою чергу при рішенні питання про критерії виділення цих видів потрібно виходити з тих ознак юридично значимої діяльності, що визначають існування особливих достатньо своєрідних процедур її реалізації.

РОЗДІЛ2. ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА, ЯК ОСОБЛИВА ФОРМА ЇХ РЕАЛІЗАЦІЇ

2.1 Поняття та ознаки застосування норм права

Застосуванню норм права притаманний державно-владний характер. Застосування - один з видів державної діяльності і здійснюється від імені держави чи уповноважених нею суб'єктів. Тому його результати є обов'язковими для всіх адресатів.

Застосування норм права - це діяльність, яка здійснюється лише відповідними державними органами чи їхніми посадовими особами. Інші суб'єкти можуть реалізовувати норми права у формі їх застосування лише за спеціальним дозволом держави в кожному випадку. Громадяни (фізичні особи) не можуть бути суб'єктами застосування норм права. Якщо громадянин як посадова особа застосовує норму права, він розглядається як представник держави, який діє від її імені і за її дорученням, а не як громадянин. Таким чином, правозастосовну діяльність можуть здійснювати державні органи, посадові особи і, в деяких випадках з дозволу держави - громадські організації та деякі інші суб'єкти, наприклад адміністрація навчального закладу недержавної форми власності.

Застосування норм права завжди має активний творчий характер, про що свідчить багатостадійність цього процесу.[19, с.212]

Правозастосування здійснюється згідно з чітко визначеною нормами права процедурою, порушення якої тягне за собою недійсність усього правозастосовчого процесу. При цьому в одних випадках норми щодо порядку розгляду справ дуже деталізовані й утворюють самостійні процесуальні галузі права (наприклад, кримінально-процесуальне право), в інших - лише встановлюється певна процедура вирішення окремих справ (прийом на роботу, призначення пенсії і т. ін.).

Процес застосування норм права завершується виданням правозастосовчого акта (акта застосування норм права), в якому фіксуються індивідуальні правові приписи щодо вирішення конкретної справи.

Виходячи з викладеного, застосування норм права - спрямована на реалізацію норм права і здійснювана у спеціально встановлених формах державно-владна, творчо-організуюча діяльність державних органів і уповноважених державою інших суб'єктів з метою вирішення конкретної справи шляхом видання індивідуальних правових приписів (правозастосовчих актів)[19, с. 212].

Реалізація норм права у формі їх застосування не залежить від бажання суб'єктів, а обов'язково відбувається у таких випадках, коли

1) правові відносини можуть виникнути, змінитися або припинитися лише на підставі рішення компетентного органу (наприклад, зарахування на навчання до вищого навчального закладу, призов на службу до Збройних Сил тощо);

2) правовідносини, що виникають між сторонами, настільки важливі для суспільства, що в кожному випадку необхідно перевіряти і засвідчувати їх законність спеціальним рішенням компетентного органу (рішення відповідного органу про дозвіл приватизації громадянином житла, реєстрація нотаріальним органом заповіту тощо);

3) для виникнення певних правовідносин потрібне офіційне потвердження наявності чи відсутності певних юридичних фактів (визнання в судовому порядку батьківства, визнання громадянина померлим тощо);

4) з приводу певних фактів або відносин виникає спір, що має юридичне значення, а сторони не можуть самі дійти узгодженого рішення (поділ майна при розлученні, визнання права на частину спадщини);

5) необхідно вдаватися до засобів державного примусу (наприклад, конфіскація майна, виселення із займаного приміщення, притягнення до певного виду юридичної відповідальності тощо). Державний примус у правовій сфері набирає чинності не автоматично. Норми права у певних випадках лише передбачають можливість його застосування, але реально воно може здійснюватися лише на підставі відповідного рішення компетентного суб'єкта, яке формулюється у відповідному правозастосовчому акті (рішенні, вироку, постанові).

Слід зазначити, що в процесі застосування норм права уповноважений суб'єкт шляхом видання правозастосовчого акта покликаний вирішувати два завдання, а саме:

– організацію належного виконання приписів норм права (їх позитивного виконання);

– забезпечення відповідної реакції з боку держави на порушення або неналежне виконання норм права.