Реалізація норм права. Правозастосування

Ознаки акта застосування права:

1. приймається на основі нормативно-правового акта і спирається на певну норму права, тобто є законним і обґрунтованим.

2. виходить від компетентних органів держави в осіб їх посадових осіб і являє собою категоричне, офіційно-владне, обов'язкове до виконання веління, яке охороняється примусовою силою держави.

3. адресується чітко визначеним суб'єктам, тобто є персоніфікованим, індивідуальним.

4. поширює норму права на конкретну юридичну ситуацію (виключається поширення на подібні випадки), вичерпує себе одноразовим застосуванням, тобто розрахований на один раз.

5. має певну встановлену законом форму документа. Містить чітко позначені реквізити: назву, підпис, дату. Має сувору структуру: вступну, констатуючу, мотивувальну і результативну частини.

6. Може бути оскаржений чи опротестований ким-небудь із зацікавлених осіб.

Акт застосування права - найпоширеніший вид правових актів. Він є результатом вирішення юридичної справи і підсумком застосування права.

Акт застосування норм права - це офіційний документ, який видається компетентним органом або посадовою особою в результаті вирішення конкретної юридичної справи на основі відповідної юридичної норми і забезпечується примусовою силою держави.

Основні ознаки застосування норм права:

1. Акт застосування норм права має державно-владний характер. Це означає, що приписи, які містяться у ньому, є обов'язковими для всіх, кого вони стосуються. У разі їх не виконання може бути застосована примусова сила держави.

2. Акт застосування норм права має індивідуальний характер. Він стосується чітко визначених осіб та конкретної життєвої ситуації.

3. Акт застосування норм права повинен бути законним, виносити на основі відповідної норми права або їх сукупності.

4. Акт застосування норм права повинен видаватися з дотриманням установленої форми. Закон передбачає чітко визначений порядок видання та оформлення найбільш важливих індивідуальних актів застосування норм права.

Найбільш доцільною для актів застосування норм права є документальна форма.

1. Акт застосування норм права не містить у собі правової норми, а тому не є джерелом та формою права. Його призначення полягає в тому, щоб не створювати, а застосовувати норми права.

2. Акт застосування норм права виступає як юридичний факт, який породжує дані правовідносини. Він конкретизує загальний припис, здійснюючи казуальне правове регулювання.

Існують різні критерії класифікації правозастосовчих актів.

За формою зовнішнього вираження акти застосування норм права поділяються на:

1) Письмові та усні;

2) Акти-документи й акти-дії.

Акти дії, у свою чергу, можуть поділені на:

а) Словесні ( розпорядження керівника здійснити відповідні дії );

б) Конклюдентні (різного роду сигнали, жести, символи, які чітко вказують на необхідність застосовувати норму права (зупинити автомобіль ), якщо вимоги будуть порушені ).

За суб'єктами прийняття правозастосовчі акти поділяються на:

1) Акти судових органів;

2) Акти органів прокуратури;

3) Акти слідчих органів;

4) Акти контрольних органів;

5) Акти органів представницької та виконавчої влади;

6) Акти органів місцевого самоврядування;

7) Акти президента;

8) Акти уряду;

9) Акти міністерства та відомств.

За юридичною природою - на:

1) Правоохоронні;

2) Правовиконавчі;

3) Правовідновлюючі;

4) Правозабезпечуючі;

За юридичними наслідками - на:

1) Правоствоюючі

2) Правоприпиняючі;

3) Правозмінюючі (наприклад, наказ ректора про зарахування до ВНЗ, про переведення з однієї форми навчання на іншу в тому ж навчальному закладі ).

За галузевою ознакою - на:

1) Кримінально-правові;

2) Цивільно-правові;

3) Адміністративно-правові;

4) Фінансові тощо.

За змістом суспільних відносин і норм права, які до них застосовуються, - на:

1) Регулятивні, які встановлюють конкретні юридичні права й обов'язки у зв'язку з правомірною поведінкою людей (наприклад, наказ ректора навчального закладу про зарахування на навчання );

2) Охоронні, у зв'язку із скоєнням окремими суб'єктами правопорушень ( вирок суду, постанова слідчого щодо притягнення як звинуваченого ).

За змістом і значенням у механізмі реалізації права - на:

1) Конкретизуючи ( регламентуючі акти ), які підтверджують наявність права у конкретної особи, регламентують обсяг цього права, форму і порядок його реалізації. Прикладом можуть бути різні посадові інструкції, розпорядження керівника щодо виконання будь-яких робіт з визначенням виконавців і відповідальних осіб;

2) Реєстраційні акти - засвідчують законність відповідних станів особи, її дії тощо. Наприклад, внесення в списки виборців, постановлення на реєстраційний облік за місцем проживання тощо;

3) Акти про визнання - визнають такі стани особи, як визнання померлим, недієздатним, батьківства тощо.

4) Дозволяючі акти - засвідчують дозвіл компетентного органу на використання конкретним суб'єктом конкретного права з урахуванням обставин часу, місця, умов, порядку реалізації тощо ( наприклад, прийняття органами внутрішніх справ рішення щодо дозволу на придбання мисливської зброї );

Забороняючі акти - містять заборону щодо реалізації права, яка має суто індивідуальний характер, тобто стосується даного права, суб'єкта його реалізації, умов, місця, і часу, порядку реалізації тощо. Наприклад, відмова виборчої комісії у реєстрації особи як кандидата в депутати, відмова у видачі закордонного паспорта і т.п.

За назвою акти застосування норм права поділяються на:

1) Укази;

2) Постанови;

3) Накази;

4) Розпорядження;

5) Резолюції;

6) Вироки;

7) Рішення тощо.

Дуже часто акти застосування норм права збігаються з назвами нормативних актів, але важливо, щоб акт застосування норм права не містив загального правила поведінки.

Акт застосування права як і нормативно-правовий має юридичну силу, носить державно-владний обов'язковий характер. Одночасно правозастосовний акт відрізняється від нормативно-правового низкою вище зазначених ознак; приймається на основі нормативно-правового акта; персоніфікований; поширює норму права на конкретний випадок.

На відміну від нормативно-правового акта, що служить одночасно і джерелом і формою права, правозастосовний акт є лише джерелом права ( але не його формою ).

Правозастосовний акт, як правило, забезпечення виникнення і розвиток правовідносин у конкретній ситуації. Без таких юридичних фактів не може реалізуватися конкретна правова форма.

В процесі застосування правових норм можна виділити дві групи вимог, які пред'являються до цієї діяльності. До першої групи відносять такі принципи-вимоги: законність, обґрунтованість, доцільність, справедливість і гуманізм. Їх іноді називають основними вимогами правильного застосування правових норм. До другої групи відносять всебічність, повноту, об'єктивність, істинність тощо. Ці вимоги розглядають як похідні, конкретизуючі і доповнюючі, де основних вимог.

1. Розглянемо суть основних вимог правозастосувальної діяльності. Однією із таких вимог або принципів є принцип законності. Всі рішення, які приймаються суб'єктами правозастосувальної діяльності, повинні бути законними. Разом із тим цей принцип можна конкретизувати.

а) Всі рішення (або вироки) повинні прийматись в межах компетенції (повноважень) службових осіб, державних органів і інших суб'єктів правозастосування. Ця компетенція закріплена в. нормативно-правових актах. Наприклад, органи внутрішніх справ згідно із Законом «Про міліцію» не мають повноважень розглядати спори між громадянами і підприємствами. Такі спори між громадянами повинні розглядати загальні суди, а між організаціями і підприємствами - арбітражні суди. В зв'язку з цим, службові особи повинні уважно вивчити справу, щоб правильно визначити, який державний орган повинен її розглядати.

б) Рішення можна приймати лише .на підставі, передбаченій в гіпотезі правової норми або нормативного акту. В гіпотезі сформульовані такі обставини і факти, яким держава надає юридичного значення. Всі інші факти і обставини, які не відображені в гіпотезі правової норми, не мають юридичного значення і не можуть служити підставою для прийняття рішень. Такі рішення будуть незаконними. Коли немає норми права чи нормативного акта, який потрібно застосовувати, то рішення приймаються, виходячи із вимог загальних принципів права.

в) Всі рішення повинні прийматись за процедурою, яка і встановлена законом або іншими нормативно-правовими актами. Це означає, що потрібно точно дотримуватись процесуальних норм, які викладені в кримінально-процесуальному кодексі (КПК), цивільно-процесуальному кодексі, арбітражному або адміністративному процесі. Наприклад, згідно з ст.295 КПК України головуючий суду зобов'язаний роз'яснити права і обов'язки учасникам кримінального процесу, особливо потерпілим і підсудним (ст.294 КПК). Справи про адміністративні правопорушення потрібно розглядати не пізніше ніж через два місяці з моменту скоєння адміністративного проступку.[6, с.116].

г) Рішення повинні прийматись у повній відповідності з їх змістом. Це означає, що компетентні службові особи

зобов'язані точно дотримуватись не тільки гіпотези, але і диспозиції, і санкції правової норми. Для того, щоб приймати рішення, потрібно зрозуміти, вияснити зміст правової норми так, як зрозумів її законодавець, коли приймав нормативно-правовий акт.

д) Рішення повинні прийматись у тій формі, яка передбачена законом. Форми рішень можуть бути різними: постанова про адміністративне правопорушення, протокол, ви рок по кримінальних справах, який виноситься судом, рішення по цивільних справах тощо.

В постанові Пленуму Верховного Суду України вказується, що судове рішення є найважливішим актом здійснення правосуддя, покликаним забезпечити захист визначеного Конституцією суспільного ладу і державності республіки, прав та законних інтересів громадян, підприємств, установ, організацій і правопорядку. Тому суди повинні неухильно додержувати вимоги про законність і обґрунтованість рішення в цивільній справі.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а при їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

2. Правильне застосування норм права повинно бути не тільки законним, але й обґрунтованим[7,с.411]. Хоч законність і обґрунтованість співпадають в певній мірі, але не зовсім точно. Наприклад, рішення або вирок суду по кримінальній справі може бути законним з формальної позиції (сторони), але необґрунтованим по суті. Обґрунтованість означає застосування норм права на підставі твердо встановлених і перевірених фактів. Це значить, що необхідно не тільки знати зміст і вимоги закону, але й умови їх реалізації в зв'язку з конкретними фактами. Фактична сторона справи повинна відповідати законній стороні і навпаки. Тільки всебічне вивчення і врахування всіх факторів гарантує нас від помилок в процесі прийняття рішень. Суб'єкти правозастосування повинні не тільки сформулювати рішення, але й доказати, чому прийнято таке рішення, а не інше. Обґрунтованим визнається таке рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. В силу принципу безпосередності судового розгляду (ст. 160 ЦПК) рішення може бути обґрунтоване лише тими доказами, які одержані у визначеному законом порядку і перевірені в тому судовому засіданні, в якому постановляються рішення. Неприпустимим є вимагання і приєднання до справи матеріалів на підтвердження висновків і мотивів рішення після його винесення. Суд може обґрунтувати рішення доказами лише при умові, якщо вони були ним оголошені в судовому засіданні і досліджені у сукупності з іншими матеріалами справи [7, с.411-412].

3. Застосування норм права повинно бути не тільки законним, обґрунтованим, але і доцільним. Доцільність в принципі закладена в нормативно-правових актах, та й сам закон повинен бути доцільним. Тому точне і неухильне його виконання і дотримання є доцільним застосуванням. Разом із тим, в законі даються альтернативні рішення, санкції, вибір яких повинен бути найбільш доцільним. Це значить, що суб'єкт правозастосування повинен враховувати найбільш оптимальні варіанти його застосування на підставі конкретних обставин справи відповідно до місця, часу, обставин і суб'єктів, відносно яких застосовується закон.

Закон дає простір для вибору засобів найбільш доцільного його застосування. Він, як правило, передбачає не одне, а декілька рішень і тим самим дозволяє найбільш доцільно його реалізувати. Доцільність не може бути вище законності і закону, вона повинна здійснюватись лише в межах закону - вибір найбільш ефективного рішення. В даному випадку відсутнє протиріччя між законністю і доцільністю. Якщо ж доцільність виходить за межі закону - це вже порушення закону і правопорядку, порушення прав і законних інтересів громадян, держави і суспільства. Верховний Суд України, узагальнюючи практику про призначення мір кримінального покарання, встановив, що судами не завжди забезпечується суворе виконання вимог закону про індивідуальний підхід до призначення покарання з урахуванням характеру і ступеню суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи винного та обставин справи, що пом'якшують і обтяжують відповідальність. Мають місце факти призначення покарання у вигляді позбавлення волі особам, які вперше вчинили менш небезпечні злочини і здатні виправитись без ізоляції від суспільства. У ряді випадків особам, які вчинили тяжкі злочини, раніше були судимі, а також особливо небезпечним рецидивістам необґрунтоване призначаються м'які міри покарання. Допускаються помилки при призначенні покарання за сукупність злочинів і вироків [7, с.30]. В практичному житті є багато випадків відміни хоча і законних рішень, але недоцільних. Наприклад, це пов'язано з покаранням за малозначні злочини, в тому числі і неповнолітніх, яким недоцільно застосовувати такий вид покарання, як позбавлення волі. При затриманні злочинця (підозрюваного) слідчий і прокурор повинні вирішити, який запобіжний захід найбільш доцільний - арешт чи підписка про невиїзд.

4. Процес застосування правових норм вимагає, щоб рішення приймались не тільки законними, обґрунтованими, доцільними, але і справедливими. Категорія «справедливість» має не тільки моральний, економічний, політичний, але і юридичний характер. Вона протилежна категорії «несправедливість». В соціальному плані справедливість означає співрозмірний, відповідний до чогось. В правознавстві справедливість означає прийняття рішень таким чином, щоб не ущемляти суб'єктивних прав і законних інтересів громадян. В кримінальних правовідносинах покарання повинно призначатись в рамках закону і бути не тільки доцільним, але і справедливим по відношенню до потерпілих і до звинувачених залежно від форми вини, мотивів, характеристики правопорушника тощо.

3.3 Індивідуальні акти застосування правових норм

На відміну від нормативно-правових і інтерпретацій них актів мають свої характерні риси:

1) вони мають державно-владний, обов'язковий характер лише для суб'єктів конкретних правовідносин тієї чи іншої справи. Інші правові акти мають загальнообов'язковий характер;

2) вони можуть прийматись всіма державними органами, громадськими чи приватними юридичними особами і мають формальний (юридичний) характер. Інші правові акти приймаються тільки компетентними державними органами,

3) ці акти мають індивідуально-персоніфікований характер, їх дія розрахована на конкретизацію регулювання лише Окремого конкретного випадку, тому їх юридична чинність вичерпується одноразовою реалізацією. Цей акт має силу до того часу, поки не реалізується. Він не може мати юридичної сили стосовно інших конкретних справ і правовідносин;

4) такі акти не мають зворотної дії в часі, тобто вони не розповсюджують своєї дії на попередні факти, справи і правовідносини, а також не розповсюджують своєї дії на обставини, які виникли після прийняття даного акту;

5) такі акти на відміну від інших правових актів можуть бути оскаржені зацікавленими сторонами у вищестоящі державні органи чи в судовому порядку;

6) індивідуально-правові акти можуть бути виражені в письмовій, усній або конклюдентній формах. Конклюдентна форма - це мовчазна згода, або у вигляді фізичних вольових дій.

Таким чином, можна дати визначення індивідуального акту застосування правових норм. Акт застосування норм права - це формально-обов'язкове правило поведінки, яке має державно-владний індивідуальний характер і направлено на конкретизацію правового регулювання (зміну, припинення, встановлення або підтвердження юридичних прав і обов'язків) правовідносин персоніфікованих суб'єктів у конкретній життєвій ситуації.

Проф. Алєксєєв С.С. пише, що це акт-документ, в якому формально закріплюється рішення компетентного органу по юридичній справі [11, с.347]. В підручниках і монографіях можна зустріти інші визначення актів застосування норм права.

Крім того, в процесі застосування правових норм потрібно враховувати, що індивідуальні акти часто можуть мати характер юридичних фактів, які враховуються в такій діяльності.

Кожний індивідуальний акт застосування правових норм має юридичну силу тоді, коли він правильно оформлений. В ньому повинно бути вказано: ким виданий цей акт (назва державного органу чи організації), коли виданий (дата прийняття рішення); назва (постанова, протокол, ухвала); він повинен бути підписаний уповноваженими посадовими особами і скріплений печаткою.

В процесі правозастосувальної діяльності приймається надзвичайно багато актів застосування правових норм. Всіх їх можна класифікувати за різними критеріями. Найкращу класифікацію таких актів дає проф. Рабінович П.М. в своїй роботі[20, с.111-112].

1. Всі акти застосування правових норм можна класифікувати за суб'єктами їх прийняття: акти глави держави (Президента), акти Кабінету Міністрів, акти Верховної Ради України і її Президії, акти місцевих представницьких органів державної влади, органів управління - міністерств, відомств, судових органів, контрольно-наглядових органів, підприємств і організацій, органів громадських об'єднань і приватних юридичних осіб.

2. За галузевою приналежністю норм права, які застосовуються: цивільно-правові, кримінально-правові, адміністративно-правові, акти трудового права тощо.

3. За юридичною формою і назвою: постанови, укази, розпорядження, рішення, накази, ухвали, протести, подання, висновки, вироки тощо.

4. За соціальною функцією у правовому регулюванні: регулятивні, охоронні.

5. За характером індивідуальних приписів: уповноважуючі, зобов'язуючі, забороняючі.

6. За характером юридичних наслідків: правоконстатуючі (правопідтверджуючі), правовстановлюючі, правоприпиняючі.

7. За формою зовнішнього виразу: письмові, усні, конклюдентні.

Класифікація правових актів може здійснюватись і по інших критеріях, в тому числі: залежно від елементу правової норми, яка застосовується; залежно від видів правових норм; залежно від видів правовідносин. Слід також виділити акти по застосуванню норм міжнародного права.

Висновок до розділу 3

Третій розділ був присвячений поняттю «акт застосування права як підсумок правозастосовчої діяльності».

Підсумком правозастосовчої діяльності виступають акти застосування права. Вони фіксують основні висновки, отримані на інших стадіях правозастосування.

Акти застосування як державно-владні веління забезпечують чинність закону, його перетворення в життя. Вони являють собою необхідний і найважливіший елемент правової системи держави.

Акт застосування є одним з видів правових актів, що характеризується визначеними специфічними рисами. По-перше, акт застосування виходить від компетентних органів, тому носить державно-владний характер, охороняється і забезпечується державою. По-друге, він носить конкретно-індивідуальний характер, оскільки адресований конкретним суб'єктам, вказує на те, хто при даній ситуації має суб'єктивні права і юридичні обов'язки т.д. По-третє, акт застосування права має визначену встановлену законом форму.

Кожен акт застосування права є актом - документом. У ньому є текст, що складається відповідно до вимог використання юридичної термінології, чітких юридичних конструкцій. Згодом виробляються й одержують закріплення в нормативних актах і в звичаях практики типізовані, стандартні формуляри актів - документів, що упорядковують юридичну роботу, вносять в неї необхідну визначеність, юридичну і документальну чіткість. Особливості правозастосовчих актів, вимоги до них вивчаються в спеціальних юридичних науках, насамперед науках процесуального права.

Акт правозастосування є різновидом поняття акт управління і використовується як для характеристики дії відповідного органу, так і форми вираження цієї дії. Причому в сфері управління такою формою можуть бути і відповідні документи й усні індивідуально-конкретні рішення.

ВИСНОВКИ

В результаті проведеного в даній роботі дослідження можна зробити висновок про те, що за допомогою реалізації права досягається той результат, до якого законодавець прагне і який, на його думку, повинний привести до якоїсь корисної мети.

Ознайомивши з формами реалізації законодавчої волі, ми можемо зробити висновок про те, що у практичному відношенні їх класифікація тісно пов'язана з обранням методів забезпечення нормального процесу реалізації правових норм і досягнення необхідних для законодавця результатів.

Успіх чи неуспіх втілення нормативних вимог права в реальну поведінку пов'язаний все-таки зі створенням належної бази, науково-технічним і ресурсним забезпеченням сприятливого морально-політичного клімату, організаційними заходами і т.п., чого так не вистачає нашій країні. Разом з тим велике, значення має суб'єктивна сторона процесу здійснення права і засоби прямого впливу на волю і свідомість людей.

Необхідно зробити висновок про те, що якщо люди рішуче відмовляються коритися пред'явленій вимозі, то останнє ніколи не буде здійснено в їх поведінці.

В зв'язку з цим держава використовує ряд методів для того, щоб сформувати в громадян, посадових осіб і колективних суб'єктів права потребу чи бажання щодо необхідності здійснювати дії, що передбачені в нормах права.

Історія знає два основних засоби спонукання волі людей до реалізації державних велінь - це обіцянка нагороди і погроза фізичним примусом чи позбавленням яких-небудь благ. Іншими словами - це всім добре відомі методи батога і пряника.

У правовій державі значно міняються сфера й обсяг репресивно-каральних і примусових засобів, відкривається можливість своєрідного "самозабезпечення" правових норм.

Таким чином, реалізація норм права - це різноманітний процес практичного здійснення правових вимог у діяльності тих чи інших суб'єктів. Саме через реалізацію норм права досягається результат, зміст якого був закладений законодавцем при виданні норм права. Тому своєчасна й точна реалізація правових норм - це найважливіша передумова додержання та зміцнення правопорядку.

Відповідно до цього розрізняють такі форми реалізації норм права: додержання, виконання, використання та застосування правових норм.

Додержання норм права - це форма реалізації норм права, за якої суб'єкт не вчиняє дій, заборонених приписами права. [ 13 - c 110 ]

При додержанні правових норм поведінка суб'єкта узгоджується з нормами заборонами, тобто реалізуються забороняючи норми права. Інакше кажучи, сутність додержання норм права полягає в тому, що суб'єкт утримується від порушення заборон, які містяться в тих чи інших правових нормах. Додержання норм права здійснюється пасивною поведінкою суб'єктів: вони не чинять дій, заборонених нормами права, і в такий спосіб додержуються правових заборон.

Прикладом додержання норм права може слугувати утримання громадянина від спроб вивезти за межі країни предмети, заборонені для вивозу.

Виконання норм права - це форма їх реалізації, за якої суб'єкт виконує дії, до вчинення яких його зобов'язують приписи норми права.

Шляхом виконання реалізуються зобов'язуючі норми права, що знаходить свій вираз у діях суб'єктів щодо здійснення зобов'язуючого припису права. Виконання норм права здійснюється активною поведінкою суб'єктів: вони чинять дії, до яких їх зобов'язують приписи правової норми, тобто виконують покладені на них правові обов'язки.

Прикладом виконання норм права може бути неухильне виконання працівником своїх трудових обов'язків, що випливає з умов трудового законодавства.

Використання норм права - це форма реалізації норм права, за якої суб'єкт використовує права, надані йому відповідно до приписів правових норм, що знаходять свій вираз у здійсненні тими чи іншими суб'єктами повноважень, наданих їм нормами прав.

Шляхом використання реалізуються уповноважуючі правові норми.

Застосування норм права - це особлива форма реалізації норм права, яка здійснюється компетентним органоми та посадовими особами через винесення персоніфікованих індиваідуально-правових актів, що спрямована на створення умов, необхідних для реалізації суб'єктами правовідносин норм права.

Істотне значення для дослідження правових форм юридично значимої діяльності має питання про їх класифікацію. Процедурно-процесуальні форми надзвичайно різноманітні, а тому міркування про правову процедуру взагалі здатні привести тільки до дуже абстрактних і далеких від практики висновків. В той же час, аналіз існуючих правових норм діяльності, що не спираються на узагальнюючі теоретичні положення про правові процедури, буде зведений до їхнього опису і залишить осторонь притаманні їм загальні властивості, що стосуються, наприклад, складу процедурно-процесуальної форми, юридичних гарантій, принципів регламентації юридично значимої діяльності.

От чому при дослідженні правової процедури не можна обійтися без розгляду її видів. Саме класифікація процедурно-процесуальних форм із наступним їхнім вивченням - необхідна передумова існування теорії юридичної процедури.

Оскільки перед класифікацією процедурно-процесуальних форм стоять визначені задачі, її підстави також не можуть бути довільними.

Класифікація правових процедур припускає виділення видів юридичної значимої діяльності, що є предметом процедурно-процесуального опосередкування. У свою чергу при рішенні питання про критерії виділення цих видів потрібно виходити з тих ознак юридично значимої діяльності, що визначають існування особливих достатньо своєрідних процедур її реалізації.

Реалізація права - це процес, процедура перетворення правових норм у суспільну практику.

Динамічна правова система являє собою постійне "відтворення" права, в якому історично не припиняється процес правоутворення, винятково різноманітне його здійснення в суспільних відносинах, постійно діє процес правореалізації. Обидва ці процеси пов'язані і проникають один в одного.

Під час правоутворення, ще до прийняття закону, існує і реалізується суб'єктивне право, захищене судовими актами - у процесі становлення юридичних норм вкраплені елементи правореалізації.

В процесі правоутворення суб'єктивне право вкраплене у вже початий процес реалізації юридичних норм. В одному випадку правоутворення включає не тільки встановлення, але і якесь здійснення суб'єктивного права. В іншому - правореалізація включає триваючий процес правоутворення в умовах, коли об'єктивне право вже почало здійснюватися. Правоутворення - передумова правореалізації, у той час як соціальні наслідки останньої створять нові умови, що викличуть знову правоутворення.

До форм реалізації права відносяться: дотримання норм права, виконання норм права, використання норм права і застосування норм права.

Застосування норм права є основною з форм реалізації права і проходить кілька стадій застосування права.

1. Встановлення чи аналіз фактичних обставин юридичної справи - ця стадія характеризується тим, що в ній з'ясовується, чи володіє розглянутий випадок юридичною значимістю, чи підпадає він під дію норм права чи ні, обирається, якими нормами якої галузі права регулюється те чи інше діяння, що є об'єктом його аналізу.

2. Вибір правової норми, що підлягає застосуванню - ця стадія припускає відшукання норми права, що пов'язує з тими чи іншими фактами юридичні наслідки.

3. Наступна стадія застосування права - з'ясування і роз'яснення змісту (тлумачення) норми права. Вона має за мету правильне застосування розпоряджень, що містяться в них, до конкретних випадків життя.

4. Тлумачення норм права - це діяльність державних органів, різних організацій і окремих громадян, спрямована на з'ясування і роз'яснення змісту загальнообов'язкової волі суспільства, вираженої у нормах права.

Після роз'яснення і з'ясування змісту юридичних норм відповідні органи держави приймають рішення, що оформляються в офіційних актах. Ці акти називаються актами застосування права. Акт застосування права - це владне розпорядження органів держави, що індивідуалізують норми права до конкретних випадків життя. Прийняте рішення в порядку, передбаченому нормами права, складає зміст акту застосування права. У ньому викладається необхідність даного рішення, вказується його цільове призначення.

В процесі реалізації правових норм суб'єкти застосування повинні приймати рішення з однієї сторони на підставі і відповідно діючих нормативно-правових актів, з другої сторони потрібно враховувати, що право і правові принципи повинні мати вищу юридичну силу, таку ж як і Конституція. Конституція і її принципи повинні застосовуватись в процесі прийняття рішень у всіх сферах державного і суспільного життя.

Також в даній роботі було досліджено специфіку правотворчої діяльності яка залежить від того, хто є суб'єктом правотворчості і від юридичних особливостей розроблювальних і прийнятих нормативних актів. Тут виділяються правотворчість суспільних органів і правотворчість громадських організацій. Цю класифікацію можна продовжити з позицій міждержавних органів у державному апараті, розходжень і компетенції громадських організацій, юридичної чинності виданих правових актів.

Застосування норм права - це діяльність, яка здійснюється лише відповідними державними органами чи їхніми посадовими особами. Інші суб'єкти можуть реалізовувати норми права у формі їх застосування лише за спеціальним дозволом держави в кожному випадку. Громадяни (фізичні особи) не можуть бути суб'єктами застосування норм права. Якщо громадянин як посадова особа застосовує норму права, він розглядається як представник держави, який діє від її імені і за її дорученням, а не як громадянин. Таким чином, правозастосовну діяльність можуть здійснювати державні органи, посадові особи і, в деяких випадках з дозволу держави - громадські організації та деякі інші суб'єкти, наприклад адміністрація навчального закладу недержавної форми власності.

Застосування норм права завжди має активний творчий характер, про що свідчить багатостадійність цього процесу.

Застосування права розрізняється за видами. Залежно від характеру діяльності, змісту та способів її здійснення воно можливе в одній з двох форм: оперативно-виконавчій та правоохоронній.

Оперативно-виконавча форма застосування права - це владна оперативна діяльність державних органів та організацій, а також недержавних організацій у межах їх повноважень щодо реалізації приписів норм права шляхом створення, зміни та припинення правовідносин на підставі цих норм і з безпосередньою метою їх реалізації.

У цьому разі здійснюється організація виконання приписів норм права, позитивне ( конструктивне ) регулювання за допомогою індивідуальних актів. Тут застосовується диспозиція норми права, яка має позитивний, а не забороняючий зміст. Це творча організуюча робота щодо здійснення волі, вираженої у праві. Діапазон її надзвичайно широкий. Так, за допомогою індивідуальних актів спрямовується діяльність міністерств та інших центральних органів, місцевих органів виконавчої влади, об'єднань, підприємств, здійснюється добір кадрів,розподіл матеріальних ресурсів, конкретизуються планові завдання, а також розв'язуються численні інші питання.

Правоохоронна форма застосування права - це діяльність компетентних органів щодо охорони норм права (суспільних відносин, які ними регулюються) від будь-яких порушень, розв'язання справ про правопорушення.

У цьому разі йдеться про застосування правових санкцій або відмову від їх застосування, а також про у життя спеціальних заходів щодо попередження порушень у майбутньому.

Мета правоохорони - контроль за відповідністю діяльності суб'єктів права юридичними приписами, за її правомірністю, а вразі виявлення правопорушень - ужиття заходів для відновлення порушеного правопорядку, а також ужиття заходів державного примусу до правопорушників, забезпечення виконання призначеного покарання чи стягнення

Не менш важливим у дипломній роботі було дослідження поняття «прогалин у праві і способи його подолання».

Прогалини у праві - це пропуск у правовому регулюванні конкретного виду суспільних відносин.

Причини прогалин:

1. Невміння законодавця відобразити в нормативних актах усе різноманіття сучасних життєвих ситуацій, що вимагають правового регулювання ( первісна прогаленість );

2. Невміння законодавця перебачити появу нових життєвих ситуацій у результаті постійного розвитку суспільних відносин, здійснити щодо них певні законодавчі дії ( наступна прогаленість );

3. Технічні прорахунки законодавця, допущенні при розробці законів у використанні прийомів юридичної техніки.

Не можна вважати прогалинами такі випадки:

5. кваліфіковану мовчанку законодавця, коли він умисно залишає питання відкритим, утримується від прийняття норм, відносить вирішення справи за межі законодавства;

6. свідоме віднесення питань на розсуд правозастосовувача, коли законодавець розраховує на конкретизацію його законодавчої волі правозастосовними та іншими правовими актами.

Прогалини в праві утворюються як правило там, де має місце спірність норм однакової сили, коли один з них «знищує» іншу.

Особливості правозастосування також визначені суб'єктом відповідної діяльності (наділення суб'єктивним правом, його визнання чи формування установи, вибори чи призначення на посаду, дозвіл, суперечки про право і т.д.).

Своєрідність діяльності по реалізації права обумовлена специфікою реалізованих норм і залежить від того, регулятивні це норми чи охоронні. Важливе значення має і те, що реалізація права, тобто правових норм може бути і безпосереднім використанням приналежних суб'єкту прав, виконанням покладених на нього обов'язків, дотримання заборон, і їхнім використанням, виконанням і дотриманням, опосередкованими актами правозастосування. Причому в другому випадку владність і обов'язковість правових норм підкріплюється владністю й обов'язковістю виданих на їхній основі правозастосовчих актів, а реалізація права здобуває характер здійснення індивідуальних розпоряджень, що містяться в цих актах

Суб'єкти правозастосування, приймаючи рішення по справі, повинні пам'ятати, що в праві і законодавстві виражається міра свободи і відповідальності за протиправну діяльність і поведінку. Тому рішення повинні бути як справедливими, так і гуманними по відношенню до всіх учасників цивільного чи кримінального процесу. Наприклад, принцип талону (око за око, зуб за зуб), який існував в стародавньому світі, - це цілком справедлива міра відповідальності, але не гуманна.

Прийняття рішень на підставі права і з урахуванням принципів справедливості і гуманізму свідчить про високий рівень правосвідомості і правової культури суб'єктів правозастосування, що суттєво буде впливати на стан законності і правопорядку, розвитку правової демократії, становленню правової держави і громадянського суспільства в Україні.

В останні роки великий інтерес в суспільному житті набули проголошення основних прав людини і їх юридичний захист. Однак, надзвичайне возвеличення прав окремої людини веде до ущемлення прав держави і всього громадянського суспільства. В процесі правозастосування потрібно враховувати законні інтереси і потреби як окремих громадян, так і всього суспільства. Тільки врахування діалектичної єдності інтересів громадянина, і держави, єдність юридичних прав і обов'язків дозволить приймати гуманні рішення як по відношенню до окремих громадян, так і по відношенню держави і суспільства.

Норми права не в змозі відобразити всі різноманітні фактичні обставини, і зокрема конкретних об'єктів правового впливу. Це в змозі доповнити процес застосування правових норм. Головною умовою ефективності правозастосування є максимальне врахування в конкретній ситуації фактичних обставин (характеристик) для вибору варіанта рішення. Ці вимоги можуть бути прямо передбачені в законі, а можливі випадки коли умови прямо не передбачені, але їх потрібно шукати в інших правових нормах. Інформаційне забезпечення підготовки рішень, доказування є однією з важливих умов застосування правових норм.

Висока якість законодавства - є другою умовою ефективності. Разом із тим при низькій якості законодавства (наявності в ньому протиріч, прогалин, нечітких формулювань і т.п.) можна досягти високої ефективності правозастосувальних актів, усунувши протиріччя при допомозі аналогії закону і права. Крім того потрібно поліпшувати якість законодавства, щоб воно мало правовий характер. Всі нормативно-правові акти повинні бути оптимальними в правовому регулюванні суспільних відносин.

Підсумком правозастосовчої діяльності виступають акти застосування права. Вони фіксують основні висновки, отримані на інших стадіях правозастосування.

Акти застосування як державно-владні веління забезпечують чинність закону, його перетворення в життя. Вони являють собою необхідний і найважливіший елемент правової системи держави.

Акт застосування є одним з видів правових актів, що характеризується визначеними специфічними рисами. По-перше, акт застосування виходить від компетентних органів, тому носить державно-владний характер, охороняється і забезпечується державою. По-друге, він носить конкретно-індивідуальний характер, оскільки адресований конкретним суб'єктам, вказує на те, хто при даній ситуації має суб'єктивні права і юридичні обов'язки т.д. По-третє, акт застосування права має визначену встановлену законом форму.

Кожен акт застосування права є актом - документом. У ньому є текст, що складається відповідно до вимог використання юридичної термінології, чітких юридичних конструкцій. Згодом виробляються й одержують закріплення в нормативних актах і в звичаях практики типізовані, стандартні формуляри актів - документів, що упорядковують юридичну роботу, вносять в неї необхідну визначеність, юридичну і документальну чіткість. Особливості правозастосовчих актів, вимоги до них вивчаються в спеціальних юридичних науках, насамперед науках процесуального права.

Акт правозастосування є різновидом поняття акт управління і використовується як для характеристики дії відповідного органу, так і форми вираження цієї дії. Причому в сфері управління такою формою можуть бути і відповідні документи й усні індивідуально-конкретні рішення.

Ефективність правозастосувальних актів залежить не тільки від особистих якостей юриста (рівень правосвідомості, правова підготовка, практичний досвід, культура, професійні знання, вміння, навики), умов його праці і відпочинку, але й від зацікавленості його в винесенні об'єктивних рішень. Прийняття правильних рішень, їх реалізація мають більший виховний вплив ніж сам по собі закон. Такі рішення дають можливість більш диференційовано підійти до конкретної справи і безпосередньо впливати на правосвідомість окремих громадян і соціальних груп.

Дуже часто акти застосування норм права збігаються з назвами нормативних актів, але важливо, щоб акт застосування норм права не містив загального правила поведінки.

Акт застосування права як і нормативно-правовий має юридичну силу, носить державно-владний обов'язковий характер. Одночасно правозастосовний акт відрізняється від нормативно-правового низкою вище зазначених ознак; приймається на основі нормативно-правового акта; персоніфікований; поширює норму права на конкретний випадок.

На відміну від нормативно-правового акта, що служить одночасно і джерелом і формою права, правозастосовний акт є лише джерелом права ( але не його формою ).

Правозастосовний акт, як правило, забезпечення виникнення і розвиток правовідносин у конкретній ситуації. Без таких юридичних фактів не може реалізуватися конкретна правова форма.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України (офіційне видання, Київ 1996р.); 62ст.

2. Коментар до Конституції України, - К.; Інститут законодавства Верховної Ради України, 1998 р. 180с.

3. Господарський кодекс України. Станом на 3 жовтня 2005р. - К.;Велес, 2005. - 192 с.

4. Господарський процесуальний кодекс України: Станом на 12 жовтня - К.: 2005 р. - 56 с.

5. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003р. // Відомості Верховної Ради України. - 2003 р. Ст.8

6. Кримінальний кодекс України від 1 вересня 2001р. - К.; (офіційне видання) 174 с.

7. Голос України. - 1993 №202, 1994 - №3 - (18-60 с)

8. Урядовий кур'єр. - 1993. - №163, -74 с.

9. Алексеев С. Общая теория права. М.; - 1993 г. 152 с.

10. Алексеев С. Теория права - М, 1994 г.- 163 с.

11. Бабак Т.І, Бройченко О.Д, Манжул К.В/ наук.підр; - Кіровоград, 2004 р.-2004 р - 89 с.

12. Бачинин В. О. Морально-правовая философия. - Харьков 2001 г.- 94с.

13. Безродний С.Ф- Світова класична думка про державу і право: Навч.посіб - К.; 1999 р.- 105 с.

14. Ведерніков Ю.А, наук.підр./ Теорія держави і права. Юрид.акад - 2002 р - 117 с.

15. Веліканова М.М. Теорія держави і права. Ніжин / Державний університет ім. М. Гоголя 2006 р - 162 с.

16. Горпатенко В.П. Політичне прогнозування / Інститут держави і права ім. В.М. Корецького; НАН Україна: Генеза 2006 р. - 394 с.

17. Даніл'ян О. Роль конфліктів у суспільстві, що трансформується. - Харків, - 2001 р.- 190 с.

18. Зайчук О.В, Оніщенко Н.М. НАН Україна ін-т «Держави і права» ім. В.М.Корецького - К.; 2006 р - 430 с

19. Копєйчиков В.В. Загальна теорія держави і права. - К.; 2000 р. - 367 с.

20. Котюк В. Теорія права. - К.; 1996 р. - 230 с.

21. Канзафарова І.С. Теорія цивільно правової відповідальності Ін-т держави і права України ім.В.М.Корецького НАН 2006 р. - 261 с.

22. Карпунов В.М. Теорія держави і права / Луганськ. Академія внутрішніх справ 2005 р. - 205 с.

23. Кельман М.С П. Вищий.навч.закл Київ 2006 р. - 475 с.

24. Лазарев В. Общая теория права и государства. - М.; 1996 р. - 230 с.

25. Лившиц Р.З. Теория права - М.; - 1994 г. - 185 с.

26. Лисенков С.Л. Теорія держави і права. Навч.посіб. Київ 2006 р.- 355 с.

27. Недбайло П. Применение советских правовых норм. - М.; - 1960 р - 198 с.

28. Новик М.К, НовикВ.А. Теорія держави і права, практикум. Житомир Державний ун-т ім.Франка. 2004 р. - 213 с.

29. Нікітін А.В Навч.посіб Київ 2006 р.- 264 с.

30. Осауленко О.І Заг.теорія держави і права/ навч.посіб. Київ 2007 р.-336с

31. Плавич В.П. Правове регулювання трансформаційної економіки України. Ін-т держави і права ім.В.М Корецького, НАН Україна К.; 2002 р.- 140 с.

32. Рабінович П.М. Основи загальної теорії держави та права. - К.; 1994 р. 160 с

33. Рабінович П.М Основи загальної теорії держави і права. - Львів 2007 р. - 188 с.

34. Скакун О.Ф. Политическая и правовая мысль в Украине. - Харьков, - 1987 г. 125 с.

35. Ставицька О. Норми права в системі чинників регулювання соціальних конфліктів // Право України. - 2001. - №10 ст 18. - 65с.

36. Старостюк А.В, Чернецька О.В, Шилінгов В.С. Теорія держави і права 2007 р.- 196 с.

37. Скірський І.В, навч.посіб Вінниця 2006 р.- 291 с.

38. Скакун О.Ф Теорія держави і права. Підр.для вищ.навч.зак-в/Нац.ун-т внутр.справ. Харків, 2005 р.- 655 с.

39. Співак В.І Правова кульутра виробів в Україні. Теорія і практика ім.В.М Корецького НАН Україна 2006 р.- 156 с.

40. Сидоренко М.Й. Навч.посіб. Теорія держави і права. Київ 2006 р.- 197с.

41. Сухонос В.В. Теорія держави і права, навч.посіб. Суми 2005 р.- 536 с.

42. Ткачова Н.А. Теорія держави і права. Національний авіаційний університет. Київ 2005 р- 16 с.

43. Тимошинко В.І Розвиток теорії держави в політично правовій думці України. Ін-т Теорії держави і права ім.В.М Корецького НАН Україна Київ 2002 р.- 140 с.

44. Федоренко Г.О Навч.посіб.Національно економічний університет Київ 2006 р.-229 с.

45. Шестопалов Л.М Навч.посіб. Київ 2004 р.- 223 с.

46. Явыч.Л Сущность права - М.; - 1985 г 136 с.