Особливості кримінальної відповідальності організаторів і учасників організованої групи чи злочинної організації

Організація приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації може полягати у координації дій щодо легалізації (відмивання) доходів, одержаних зазначеними об'єднаннями злочинним шляхом; підкупу осіб, уповноважених на виконання функцій держави; створення умов для проникнення учасників цих об'єднань до органів влади з метою забезпечити безпеку злочинної діяльності та виїзду учасників такої діяльності за межі регіону чи країни; збуту предметів, здобутих злочинних шляхом; маскування слідів злочину; фізичного знищення потерпілих чи свідків, а також тих співучасників, які могли б виступити як свідки. Таке приховування є специфічною формою пособницької діяльності [39, с. 285].

У разі, коли приховування, на організацію якого були спрямовані дії особи, саме по собі утворює склад окремого злочину (наприклад, убивство, знищення чи пошкодження майна, давання хабара, легалізація (відмивання) доходів, здобутих злочинним шляхом) і це охоплювалось умислом такої особи, її дії необхідно додатково кваліфікувати ще й як організацію відповідного злочину.

Якщо конкретні дії організаційного характеру (організація відповідного стійкого злочинного об'єднання або керування ним) за своїми ознаками утворюють самостійний склад злочину, то особу, яка їх вчинила, треба визнавати виконавцем такого злочину, а її дії додатково кваліфікувати за відповідною статтею Особливої частини КК (зокрема, за ч. 1 ст. 255, ст. 257).

Під організованою групою (ч. 3 ст. 28 КК належить розуміти внутрішньо стійке об'єднання трьох і більше осіб, яке було попередньо утворене з метою вчинення ряду злочинів або тільки одного, який потребує ретельної довготривалої підготовки. Таку групу слід вважати утвореною з моменту досягнення її учасниками домовленості про вчинення першого злочину за наявності планів щодо подальшої спільної злочинної діяльності.

Злочинна організація (ч. 4 ст.28 КК - це внутрішньо й зовнішньо стійке ієрархічне об'єднання трьох і більше осіб або двох і більше організованих груп (структурних частин), метою діяльності якого є вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів чи тільки одного, що вимагає ретельної довготривалої підготовки, або керівництво чи координація злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп [38, с. 127].

Злочинну організацію слід вважати утвореною (створеною), якщо після досягнення особами згоди щодо вчинення першого тяжкого чи особливо тяжкого злочину, але до його закінчення об'єднання набуло всіх обов'язкових ознак такої організації. При цьому не має значення, передувала набуттю об'єднанням ознак злочинної організації стадія його існування як організованої групи чи зазначена організація була одразу створена як така.

Ознаками зовнішньої стійкості злочинної організації можуть бути встановлення корупційних зв'язків в органах влади, наявність каналів обміну інформацією щодо діяльності конкурентів по злочинному середовищу, створення нелегальних (тіньових) страхових фондів та визначення порядку їх наповнення й використання тощо [75, с. 149].

Набуття організованою групою крім ознак внутрішньої ще й ознак зовнішньої стійкості (за наявності ієрархічної побудови та мети вчинення тяжких і особливо тяжких злочинів), як правило, свідчить про те, що ця група трансформувалась у злочинну організацію.

Структура злочинного об'єднання - це його внутрішня побудова, яка визначається відповідною конфігурацією і змістом стійких зв'язків учасників об'єднання та забезпечує психологічну єдність і стабільність останнього [72, с. 320].

Ієрархічність злочинної організації полягає у підпорядкованості учасників останньої організатору і забезпечує певний порядок керування таким об'єднанням, а також сприяє збереженню функціональних зв'язків та принципів взаємозалежності його учасників або структурних частин при здійсненні спільної злочинної діяльності.

Вступ особи до організованої групи чи злочинної організації (участь у ній) означає надання цією особою згоди на участь у такому об'єднанні за умови, що вона усвідомлювала факт його існування і підтвердила певними діями реальність своїх намірів.

Відповідно до ч. 3 ст. 28 КК суб'єктом злочину, вчиненого організованою групою, може визнаватись лише особа, яка є учасником такого об'єднання, причому не тільки та, котра була одним із виконавців злочину, а й та, котра його готувала. Тому у випадках, коли діяльність організованої групи була припинена на стадії готування злочину чи ця група здійснила готування, а діяння, що становить об'єктивну сторону складу злочину, було виконане не всіма, а одним чи двома її учасниками, суди мають кваліфікувати злочин як учинений організованою групою. При кваліфікації злочинів, учинених організованою групою або злочинною організацією, суди повинні дотримувати положень ч. 1 ст. 30 КК про умови відповідальності організаторів та учасників таких об'єднань, враховуючи при цьому, що зазначені умови є неоднаковими і залежать від того, у складі якого об'єднання особа вчиняла злочини, - організованої групи чи злочинної організації.

Якщо в першому випадку відповідальність настає тільки за злочинні дії осіб, які зорганізувалися, то в другому - і за саму організацію для злочинної діяльності, тобто злочинами визнаються і створення злочинної організації та (або) вступ до неї, безвідносно до того, чи розпочали її учасники вчинювати конкретні злочини. Тому злочини, вчинені у складі злочинної організації, належить самостійно кваліфікувати за відповідними нормами за сукупністю з нормою, яка передбачає відповідальність за створення такої організації, участь у ній чи у вчинюваних нею злочинах (ч. 1 ст. 255 КК).

Якщо перший, а також наступні злочини були вчинені до набуття об'єднанням усіх обов'язкових ознак банди, ці злочини за наявності до того підстав необхідно визнавати такими, що вчинені організованою групою чи злочинною організацією.

Оскільки ст. 257 КК передбачено відповідальність за організацію банди, а не за організаційну діяльність щодо її створення, дії обвинувачених можна кваліфікувати як закінчений бандитизм лише у випадках, коли банду дійсно було організовано. Організаційна ж діяльність, яка не дала такого результату, може розцінюватись як замах на бандитизм.

У випадках, коли для вирішення питання про належність відповідних предметів до зброї, а також питання про їх придатність до використання за цільовим призначенням потрібні спеціальні знання, у справі необхідно призначати експертизу, яку слід проводити у відповідних експертних установах.

Виконання спеціального завдання з попередження або розкриття злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації.

1. Відповідно до ст. 43 не є злочином вимушене заподіяння певної шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка виконувала спеціальне завдання в складі організованої групи або злочинної організації з метою попередження або розкриття їх злочинної діяльності.

2. Підставою заподіяння шкоди правоохоронним інтересам виступає її вимушеність. Вона має місце, якщо в особи, що входить до складу злочинної групи, виникла необхідність взяти участь у вчиненні злочину (наприклад, в силу примусу з боку ватажка злочинної організації) і при цьому була відсутня реальна можливість (без ризику розкрити свій зв'язок із правоохоронними органами і тим самим піддати себе небезпеці) відмовитися від участі в підготовці або вчиненні злочину в складі такої групи.

3. Заподіяння шкоди на підставі ст. 43 має ознаки, що характеризують:

1) суб'єкта заподіяння шкоди;

2) його об'єкт;

3) характер дії (бездіяльності);

4) її мету;

5) межі заподіяння шкоди.

4. Суб'єкт заподіяння шкоди - це лише особи, що відповідно до чинного законодавства виконують спеціальне завдання в складі організованої групи або злочинної організації. До них належать:

1) негласні співробітники оперативних підрозділів і особи, що співробітничають із ними, що проникли в злочинну групу (п. 8 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»);

2) штатні і позаштатні негласні співробітники спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю, введені під легендою прикриття в організоване злочинне угруповання (ст. 13 Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю»);

3) учасники організованих злочинних угруповань, які дали згоду на співробітництво зі спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю (ст. 14 цього закону).

5. Об'єкт заподіяння шкоди - інтереси особи, суспільства та держави, що поставлені під охорону закону (наприклад, недоторканність громадянина, його власність, громадська безпека, порядок управління, державна таємниця тощо) [59, с. 129].

6. За своїм характером дія (бездіяльність) особи, яка заподіює шкоду в складі організованої групи або злочинної організації, має збігатися з ознаками якогось злочину (наприклад, особа може вчинити крадіжку, вимагання, завдати потерпілому побоїв тощо), за винятком тих, що передбачені в ч. 2 ст. 43.

7. Метою участі особи в організованій групі чи злочинній організації, коли ця особа вимушена заподіювати шкоду правоохоронюваним інтересам, є попередження чи розкриття їх злочинної діяльності. Наявність іншої мети не може слугувати виправданням заподіяння зазначеної шкоди згідно з вимогами ст. 43.

8. Межі заподіяння шкоди визначаються виходячи із змісту ч. 2 ст. 43. Особа, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації, має право заподіяти будь-яку шкоду правоохоронюваним інтересам (наприклад, заподіяти потерпілому середньої тяжкості тілесні ушкодження, або брати участь у контрабанді, у розкраданні чужого майна тощо), за винятком двох видів злочинів, скоєння яких свідчить про перевищення допустимих меж, які передбачені у ч. 2 ст. 43.

9. Перевищення меж заподіяння шкоди - це вчинення особою при виконанні спеціального завдання одного з двох видів злочинів: 1) умисного особливо тяжкого злочину, пов'язаного з насильством над потерпілим (наприклад, умисне убивство); або 2) умисного тяжкого злочину, пов'язаного із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або з настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків (йдеться про наслідки, які законодавець ставить в один ряд із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень потерпілому).

10. Відповідальність за перевищення меж заподіяння шкоди визначена в ч. 3 ст. 43. Насамперед, особі ні за яких умов не може бути призначене покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Якщо такій особі призначається позбавлення волі на певний строк, то його розмір не може перевищувати половини максимальної санкції, передбаченої за вчинення злочину (наприклад, якщо санкція за умисне убивство по ч. 2 ст. 115 передбачає позбавлення волі на строк від 10 до 15 років, то суд не може призначити позбавлення волі на строк понад 7 років і 6 місяців). Нарешті, навіть у цьому випадку виконання спеціального завдання розглядається як обставина, що пом'якшує покарання (п. 9 ч. 1 ст. 66).

Добровільна відмова співучасників від вчинення злочину.

Особливості добровільної відмови співучасників від вчинення злочину обумовлені фактом спільного вчинення злочину, а специфіка правової оцінки їх дій за обставин добровільної відмови визначається характером і ступенем участі кожного з них у злочині, що готується чи вчиняється. При цьому слід зазначити, що, як й у випадку індивідуального вчинення злочину, добровільна відмова співучасників повинна характеризуватися трьома обов'язковими ознаками:

1) добровільністю;

2) остаточністю;

3) своєчасністю.

Вимоги, які закон пред'являє до добровільної відмови організатора, підбурювача і посібника, є більш жорсткими. Такі співучасники не підлягають відповідальності при добровільній відмові, якщо вони виконали одну з двох умов: 1) відвернули вчинення злочину; 2) своєчасно повідомили відповідні органи державної влади про злочин, що готується або вчиняється [74, с. 310].

Відвернення вчинення злочину означає недопущення організатором, підбурювачем чи посібником вчинення злочину виконавцем взагалі (відвернення на стадії готування) або недопущення ними доведення злочину виконавцем до кінця (відвернення на стадії замаху). Воно може бути здійснене шляхом умовляння, психічного чи фізичного примусу, попередження потерпілого, нейтралізації засобів злочину чи приведення у непридатність знаряддя злочину та інших дій, які не дозволили виконавцю реалізувати злочинний намір. Якщо вжитими організатором, підбурювачем чи посібником заходами не вдалося відвернути вчинення злочину виконавцем, то зазначені особи підлягають відповідальності як співучасники вчиненого виконавцем злочину. Факт вжиття ними певних заходів може бути врахований судом при призначенні покарання (ч. 2 ст. 66 КК).

Діяльність організатора й підбурювача щодо відвернення вчинення злочину повинна виражатися лише в активних діях. Особливістю добровільної відмови посібника є те, що вона, в силу характеру пособницьких дій, може проявлятися не лише в активній, а й у пасивній його поведінці: у ненаданні ним засобів чи її ні знаряддя вчинення злочину або не усуненні перешкод вчиненню злочин ну. Відмовляючись від вчинення певних дій, пособник тим самим не сприяє вчиненню злочину виконавцем і цим уникає спільної з іншими співучасниками (насамперед, із виконавцем) діяльності.

Своєчасність такого повідомлення визначається у кожному конкретному випадку, але за будь-яких обставин воно має бути зроблене так, щоб у відповідних державних органів залишалася реальна можливість припинити вчинення злочину, не допустити настання злочинного результату (затримати виконавця, забезпечити безпеку потерпілого, вилучити знаряддя і засоби вчинення злочину тощо) [76, с. 95].

Обставини, що пом'якшують покарання.

Пом'якшуючі обставини - це встановлені судом різного роду відомості, що свідчать про менший ступінь небезпечності особи винного і вчиненого ним злочину і дають підстави для застосування до нього менш суворого покарання.

У теорії кримінального права до останнього часу не було єдиної думки відносно ролі пом'якшуючих та обтяжуючих обставин. Одні автори вважали, що такі обставини впливають на ступінь вини. Інші вбачали їх значення у зменшенні або у збільшенні суспільної небезпеки діяння. Дехто - визнавав їх такими, що впливають на призначене судом покарання. Такі розбіжності викликалися, насамперед, не досить чітким найменуванням їх у самому законі. КК 1960 р. називав їх обставинами, що пом'якшують або обтяжують відповідальність. Чинний КК однозначно вирішив це питання на користь визнання цих обставин такими, що впливають на призначення покарання.

Наявність пом'якшуючих обставин свідчить про менший ступінь небезпечності винного і дає суду підстави призначити йому менш суворе покарання. Пом'якшення покарання може відбуватися в межах одного виду покарання або ж в обранні іншого, більш м'якого виду покарання при альтернативній санкції. За певних умов ці обставини можуть бути підставою для призначення покарання у розмірі, нижчому від найнижчої межі санкції статті Особливої частини КК (ч. 1 ст. 69 КК), для не призначення додаткового покарання, якщо воно передбачене санкцією статті як обов'язкове (ч. 2 ст. 69 КК) або як факультативне.

За наявності інших, передбачених законом обставин, пом'якшуючі можуть впливати на вирішення питання про можливість звільнення особи від відбування призначеного покарання з випробуванням (ст. 75 КК).

Перелік обставин, які пом'якшують покарання, міститься в ч. 1 ст. 66 КК в нашому випадку підходить така обставина: виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у передбачених КК випадках.

Перелік передбачених ст. 66 КК пом'якшуючих обставин не є вичерпним. При призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом'якшують, й інші обставини, крім зазначених у ч. 1ст. 66 (ч. 2 ст. 66 КК).

Передбачені ч. 1 ст. 66 КК пом'якшуючі обставини за своїм змістом характеризують: 1) подію злочину або 2) особу винного.

Якщо будь-яка з обставин, що пом'якшує покарання, передбачена у статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом'якшує (ч. 3 ст. 66 КК).

Немає сумніву, що наявність будь-якої з числа встановлених ст. 66 КК та інших за висновком суду пом'якшуючих покарання обставин свідчить про менший ступінь тяжкості вчиненого зломи ну й особи винного. Але доцільність передбачення спеціальною завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (п. 9) викликає сумніви Зазначена обставина передбачена ст. 43 КК як обставина, що виключає злочинність діяння. За вчинення у складі організованої групи чи злочинної організації злочину особа підлягає кримінальній відповідальності лише: якщо злочин є особливо тяжким, вчинений умисно і поєднаний з насильством над потерпілим, або якщо злочин є тяжким, вчинений умисно, пов'язаний із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження або настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків.

Частиною 3 ст. 43 КК встановлюється порядок пом'якшення покарання особі, яка вчинила при виконанні спеціального завдання злочин, передбачений у ч. 2 ст. 43 КК. Така особа не може бути засуджена до довічного позбавлення волі, а покарання у виді позбавлення волі не може бути призначене їй на строк, більший, ніж половина максимального строку позбавлення волі, передбаченого законом за цей злочин. Чи є потреба ще й далі при призначенні конкретного покарання враховувати цю ж обставину як пом'якшуючу покарання, якщо вона врахована законом при встановленні його меж? На нашу думку, немає. На підставі викладеного, вважаємо, що ч. 3 ст. 66 КК слід доповнити положенням: якщо обставина, що пом'якшує відповідальність, передбачена окремою статтею Загальної частини КК, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом'якшує.

Обставини, які обтяжують покарання

Обставини, які обтяжують покарання, свідчать про підвищену небезпечність вчиненого злочину й особи винного, що дає підстави суду призначити йому покарання найбільш суворе з можливого. За наявності обтяжуючих обставин суд може: а) призначити більш суворе покарання в межах одного виду; б) при альтернативній санкції обрати більш суворий вид покарання; в) призначити додаткове покарання, передбачене санкцією як факультативне; г) обрати принцип, за яким призначене остаточне покарання буде найсуворішим (наприклад, не принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, а принцип часткового чи повного складання); ґ) не застосувати звільнення від відбування покарання в порядку ст. 75 КК.

Кількість передбачених КК 2001 р. обставин, що обтяжують покарання, порівняно з КК 1960 р., істотно не змінилася: з дванадцяти їх стало тринадцять. Проте зміст їх істотно змінився. З числа таких обставин виключені:

а) вчинення злочину з корисливих або інших низьких мотивів;

б) вчинення злочину організованою групою;

в) вчинення нового злочину особою, яка була взята на поруки, впродовж строку поручительства або впродовж одного року після закінчення цього строку.

До переліку обставин, що обтяжують покарання, включено кілька нових:

а) вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;

б) вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку;

в) вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності.

Уточнено визначення деяких обтяжуючих покарання обставин, що були закріплені в КК 1960 р. Згідно з ч. 1 ст. 67 КК, до обставин, що обтяжують покарання, чинне кримінальне законодавство відносить:

1) вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;

2) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою;

3) вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розврату;

4) вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку;

5) тяжкі наслідки, завдані злочином;

6) вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;

7) вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;

8) вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного;

9) вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає на психічне захворювання чи недоумство;

10) вчинення злочину з особливою жорстокістю;

11) вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій;

12) вчинення злочину загально небезпечним способом;

13) вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.

Якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена у статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує.

Таким чином, обтяжуючі обставини - це встановлені судом відповідно до ч. 1 ст. 67 КК різного роду відомості, що свідчать про підвищену небезпеку особи винного і вчиненого ним злочину і дають підстави для застосування до нього більш суворого покарання [14, с. 56].

Під звільненням від покарання та його відбування розуміють передбачені в КК випадки незастосування судом до особи, винної у вчиненні злочину, покарання або припинення подальшого його відбування.

Аналіз положень зазначених розділів КК дає підстави виділити такі види звільнення від покарання та його відбування:

1. Звільнення від покарання без його призначення.

2. Звільнення від подальшого відбування покарання: Звільнення від покарання без його призначення.

3. Звільнення від покарання без його призначення у зв'язку з втратою особою суспільної небезпеки (ч. 4 ст. 74 КК) може бути застосоване за вироком суду за умови, що:

- вчинений особою злочин є невеликої або середньої тяжкості;

- її поведінка є бездоганною;

- вона сумлінно ставиться до праці;

- з урахуванням цього на час розгляду справи в суді таку особу не можна вважати суспільне небезпечною.

4. Звільнення від покарання без його призначення на підставах, передбачених ст. 49 КК (ч. 5 ст. 74 КК.

5. Звільнення від покарання без його призначення у зв'язку із хворобою особи (ч. 2 та ч. З ст. 84 КК) може бути застосоване, якщо:

- вона вчинила злочин і після його вчинення захворіла на тяжку хворобу. Це може бути будь-яка тяжка хвороба, за винятком психічної (наприклад, туберкульоз, інфекційні хвороби, хвороби серця, опорно-рухомого апарату);

- така хвороба особи створює перешкоди виконанню покарання - позбавляє саму цю особу можливості відбувати покарання, створює загрозу для інших осіб;

- суд із врахуванням тяжкості вчиненого злочину, характеру захворювання особи, інших обставин дійде висновку про необхідність такого звільнення.

Звільнення від покарання за хворобою не є безумовним. Звільнення від подальшого відбування покарання (ст. 75 КК) можливе за умови, якщо:

- особі призначено один із таких основних видів покарання, як:

а) виправні роботи,

б) службове обмеження для військовослужбовців,

в) обмеження волі,

г) позбавлення волі на строк не більше п'яти років;

- враховано тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи;

- суд дійшов висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.

За наявності цих умов суд ухвалює рішення про звільнення засудженого від відбування призначеного покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитового строку (від одного до трьох років) не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов'язки.

2.5 Кримінальна відповідальність організаторів і учасників організованої групи чи злочинної організації іноземних держав

У кримінальному праві даної правової сім'ї розрізняються поняття співучасті та співвиконання (тобто, співучасть у тісному розумінні цього терміна). Під співучастю розуміється діяльність осіб, які безпосередньо не беруть участі у вчиненні злочину, проте провокують або полегшують здійснення злочину виконавцем, хоча сама по собі ця діяльність ознак злочинного діяння не містить. При цьому, за французьким правом, розрізняються співучасть у вигляді підбурювання, керівництва виконавцями, надання засобів, допомоги та сприяння вчиненню злочину. Що стосується ФРН, то за її законодавством розрізняються лише вчинення злочину (у формі одноособового виконання, співвиконання та опосередкованого виконання) та підбурювання до скоєння злочину.

Нарешті, у кримінальному законодавстві держав даної правової сім'ї відсутні як загальне визначення, так і вказівки щодо сутності та цілей покарання. У французькій доктрині панують дві головні тенденції з даного приводу. За однією з них, покарання - це форма реагування суспільства на злочин, яка має на меті відплату та залякування. Згідно з іншою, - головними цілями покарання є виправлення та ресоціалізація злочинця.

Що стосується системи покарань та їх видів, то вони в межах розглядуваної правової сім'ї відзначаються значним розмаїттям, тому це питання вимагає самостійного розгляду.

При цьому, кожна з цих форм може визначатися окремо до будь-якого (чи всіх) матеріального елемента злочину. Наприклад, щодо наслідків злочину з метою діє той, хто намагається досягти саме цих наслідків; з усвідомленням - той, хто не має мети, проте усвідомлює «великий ступінь ймовірності» їх настання; необережно - той, хто свідомо ігнорує настання цих наслідків, та недбало той, хто не усвідомлює ризику настання зазначених наслідків, хоча він повинен був знати про можливість їх настання (в межах, що під силу «розумній людині»).

Як і у праві континентальних держав, у кримінальному праві країн загального права кримінальну відповідальність, за загальним правилом, передбачено, починаючи зі стадії замаху. Проте, у англо-американському праві, наприклад, існують різні інститути, які дозволяють поширити кримінальну відповідальність і на готування до злочину («змова з метою...»). До того ж, поняття замаху, що його містять КК багатьох американських штатів, є настільки широким, що це дозволяє судам відносити до нього цілий ряд підготовчих дій.

Підставою для кримінальної відповідальності в англійському праві з давніх часів є не тільки намір вчинити злочин, а ще й певна поведінка, яку прийнято називати «явною дією» (overt act). Однак зміст останньої історично неодноразово змінювався та й взагалі залишається невизначеним і у кожному окремому випадку тлумачиться судом [8, с. 126].

На даний час в англо-американському праві відокремлюються три самостійних інститути - підбурювання, змова та замах. Проте, як зазначається, існуючі у цьому праві уявлення щодо попередньої злочинної діяльності не пов'язані зі стадіями розвитку злочинної діяльності і містяться в трьох, вироблених загальним правом, самостійних категоріях злочинах, що характеризуються незакінченістю реалізації злочинного наміру, однак супроводжуються здійсненням для його досягнення певних «явних дій».

Підбурювання до скоєння злочину, за англо-американським правом, розглядається як схилення іншої особи до вчинення злочину незалежно від того, чи цей злочин вчинено. Більш того, завжди мається на увазі невдале підбурювання, оскільки вдале підбурювання, тобто - таке, що супроводжувалось вчиненням відповідного злочину, є за цим правом співучастю у злочині. При чому, карається також замах на підбурювання. Єдиною відмінністю (особливістю) американського права є те, що злочином завжди буде підбурювання до скоєння тяжкого злочину, а щодо інших видів злочинів - сталої практики не існує [60, с. 254].

Найбільш повне уявлення про замах, за кримінальним законодавством цієї правової сім'ї, можна скласти відповідно до спеціального закону Англії про замах, що карається у кримінальному порядку (1981 р.). За ним, особа повинна визнаватись винною у замаху, якщо з наміром вчинити злочин вона скоює дію, яка є чимось «більшим, ніж просте готування до вчинення злочину». Проте, питання про відмежування зазначеного готування та замаху на злочин залишається питанням факту і сталої практики щодо цього немає.

Тривалий час у англо-американському праві існувала чотиричленна класифікація злочинців - виконавці (першого та другого ступеня) та посібники (до та після вчинення злочину). Тепер цю класифікацію скасовано. Нині існують фігури виконавця та співучасника. Під останнім здебільшого розуміється посібник або підбурювач. Виконавцем визнається особа, яка вчинила діяння безпосередньо сама, опосередковано (за допомогою, наприклад, струму), або така, що сприяла злочину в момент його скоєння. Посібником визнається той, хто: а) забезпечує вчинення злочину; б) консультує виконавця злочину або в) керує виконанням злочину.

За англо-американським правом, можлива співучасть не лише в умисних, а й у необережних злочинах.

Що стосується покарання за вчинення злочину, то, за англійським правом, визначено три цілі кримінального покарання:

а) відплата,

б) залякування

в) виправлення.

У загальному ж вигляді кримінальне покарання визначається як владне спричинення страждань особі за вчинення нею злочину. У цілому таке ж уявлення про покарання і в американському праві, хоча доктриною тут пропонуються різні, інколи значно більш деталізовані визначення.

Слід наголосити, що в цілому різні уявлення про поняття кримінального покарання та його призначення (цілі) накладають суттєвий відбиток на практику його застосування. У літературі наводиться вдалий приклад, коли, залежно від поглядів та переконань суддів, в одному американському штаті протягом одного й того ж року позбавлення волі призначалось щодо 12,5% засуджених, а в іншому - 76,5%. Федеральний суд одного із штатів у середньому засуджував винних до 8,6 місяців позбавлення волі, а такий же суд іншого штату - до 46,9 місяців. [10, с. 128]

Головним видом покарання у цій правовій сім'ї залишається позбавлення волі. В Англії - це тюремне ув'язнення, максимальний строк якого становить 25 років. Практикою вироблено систему певних стандартів призначення цього виду покарання за різні злочини (систему тарифів). У США санкції кримінального закону передбачають покарання на 30, 40 і навіть 50 років ув'язнення. До того ж, за американським правом можливе винесення визначених та невизначених вироків. Система останніх досить складна і потребує спеціального вивчення. Питання про стадії вчинення злочину та співучасть у злочинах у кримінальному праві Японії та Китаю не знайшли детального розвитку. Так, за КК Японії передбачено відповідальність за замах на злочин (тільки у випадках, спеціально зазначених у відповідних статтях Кодексу) та ситуації, коли особа не змогла довести злочин до кінця або за власною ініціативою припинила його вчинення, за що покарання відповідно пом'якшується або особа навіть звільняється від покарання. Що стосується співучасті, то, за загальним правилом, особи, які вдвох або в більшій кількості сумісно вчинювали злочин, всі визнаються виконавцями. Виконавцями визнаються також підбурювачі до злочинів. За КК Японії окремо передбачена лише така форма співучасті, як пособництво, за яке покарання пом'якшується.

КК Японії не містить визначення та цілей кримінального покарання, але ним (ст. 9) встановлено виключний перелік покарань у послідовності, що відображає тяжкість цих покарань. Основними покараннями є: смертна кара, позбавлення волі (безстрокове та строкове) з примусовою працею або без неї, штраф, кримінальний арешт та малий штраф. Єдиним додатковим покаранням є конфіскація. Смертна кара виконується у тюрмі шляхом повішання, строкове позбавлення волі призначається на термін від одного місяця до 15-ти років, штраф - від 10 тис. ієн і більше (малий -- від тисячі до 10 тисяч ієн), а кримінальний арешт - від одного до 30 днів [74, с. 115]. За японським кримінальним правом, конфіскації підлягають предмети злочину. До них законодавство відносить як те, що з'явилось внаслідок злочину чи на його підставі, так і винагорода за злочин.

КК КНР також встановив виключний перелік покарань: п'ять основних видів (нагляд, короткостроковий кримінальний арешт, строкове позбавлення волі, довічне позбавлення волі та смертна кара) і три додаткових види покарання (штраф, позбавлення політичних прав і конфіскація майна). До іноземців як основне, і як додаткове покарання може застосовуватись висилання з держави. За загальним правилом, нагляд призначається строком від трьох місяців до двох років, короткостроковий арешт - від 15-ти днів до 6 місяців, строкове позбавлення волі - від 6 місяців до 15-ти років, довічне позбавлення волі призначається як альтернатива смертній карі. Смертна кара за особливо тяжкі злочини може призначатись навіть особам у віці від 16 до 18 років (з відстрочкою виконання на два роки). За підрахунками спеціалістів, у КК КНР (у редакції 1997 р.) міститься 60 статей, в санкціях яких передбачено смертну кару, і Китай впевнено посідає перше місце за кількістю страчених за вироками судів осіб.

Отже, слід наголосити, що в цілому різні уявлення про поняття кримінального покарання та його призначення (цілі) накладають суттєвий відбиток на практику його застосування

Висновки до розділу 2

Отже, таким чином, підстави і межі відповідальності співучасників за загальним правилом визначаються у відповідності з кримінально-правовою оцінкою діяння, скоєного виконавцем. Співучасть не створює якихось специфічних підстав кримінальної відповідальності. Кримінальний закон нормами Загальної частини лише уточнює й конкретизує зміст об'єктивної та суб'єктивної сторін злочинної діяльності організатора, підбурювача, посібника, формулюючи склад злочину, який є у діяннях цих співучасників. Водночас співучасники, відповідаючи за загальний для всіх них злочин, роблять це в межах особисто ними вчиненого, тобто свого "внеску" в досягнення злочинного результату

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

У результаті виконання дипломної роботи зроблено узагальнення теоретичних відомостей та нормативного матеріалу щодо поняття та характеристики кримінальної відповідальності організаторів та учасників організованої групи та злочинної організації. Крім того, висвітлені та розглянуті всі етапи провадження злочинів вчинених організованою групою чи злочинною організацією.

Слід визнати, що юридична наука за допомогою слідчої практики намагається визначити перелік основних рис, властивих сучасній організованій злочинності. В цьому питанні також немає єдності серед науковців, тому палітра характерних ознак цього виду злочинності в літературі досить різноманітна. З огляду на це замість простого перерахування їх спробуємо об'єднати ці ознаки в певні блоки, що характеризують: стійкість організованої злочинності; системність; масштабність злочинної діяльності; її цілі; способи; забезпечення безпеки.

Підсумовуючи все вищевказане можна зазначити що в теорії кримінального права існує думка, що організована група - це стійка група осіб, яка перед скоєнням злочину проводить ряд підготовчих дій (наприклад, розподіляє ролі між співучасниками, підшукує знаряддя та засоби, вивчає місце вчинення злочину, розробляє план його скоєння і т.д.). Стійкість групи може виявлятися і в систематичності її злочинної діяльності.

Як бачимо, теорія кримінального права та законодавець схиляються до висновку, що організована група - це не просто група осіб, а стійка група, щодо злочинної організації - це завжди стійке ієрархічне об'єднання осіб, її стійкість говорить про те, що діяльність учасників злочинної організації (як і вони між собою) тісно пов'язана. Ця організація утворилася заздалегідь і існує відносно тривалий час.

Стійкість організованої групи та злочинної організації полягає в їх здатності забезпечити стабільність і безпеку свого функціонування, тобто ефективно протидіяти факторам, що можуть їх дезорганізувати, як внутрішнім (наприклад, невизнання авторитету або наказів керівника, намагання окремих членів об'єднання відокремитись чи вийти з нього), так і зовнішнім (недотримання правил безпеки щодо дій правоохоронних органів, діяльність конкурентів по злочинному середовищу тощо). На здатність об'єднання протидіяти внутрішнім дезорганізуючим факторам указують, зокрема, такі ознаки: стабільний склад, тісні стосунки між його учасниками, їх централізоване підпорядкування, єдині для всіх правила поведінки, а також наявність плану злочинної діяльності і чіткий розподіл функцій учасників щодо його досягнення. Ознаками зовнішньої стійкості злочинної організації можуть бути встановлення корупційних зв'язків в органах влади, наявність каналів обміну інформацією щодо діяльності конкурентів по злочинному середовищу, створення нелегальних (тіньових) страхових фондів та визначення порядку їх наповнення й використання тощо. Набуття організованою групою крім ознак внутрішньої ще й ознак зовнішньої стійкості (за наявності ієрархічної побудови та мети вчинення тяжких і особливо тяжких злочинів), як правило, свідчить про те, що ця група трансформувалась у злочинну організацію.

Таким, чином, наведене свідчить, що організована злочинність - це явище соціально-правове. Таке твердження дає змогу зробити певні висновки. По-перше, правоохоронні органи в боротьбі з організованою злочинністю потребують законодавчого визначення організованої злочинності з чіткими кримінально-правовими критеріями. З цих позицій пріоритетним є підхід, згідно з яким дане поняття містить передусім кримінальне-правові ознаки. По-друге, організована злочинність як складне самоврядне і самовідтворюване явище впливає не лише на економічні, а й на соціальні, морально-психологічні, соціокультурні процеси в суспільстві.

Враховуючи ці висновки, ми пропонуємо таке визначення організованої злочинності: це якісно нова форма групової злочинності, яку утворює діяльність злочинних організацій, що мають ієрархічну структуру, спеціально пристосовану для вчинення злочинів. Визначення поняття, властивостей, складових суспільної небезпеки повинно бути викладене в окремому законі «Про боротьбу з організованою злочинністю», при підготовці якого були б враховані положення нового Кримінального кодексу України, розробки кримінології щодо організованої злочинності і використані досягнення інших суспільних наук (соціології, історії, психології тощо).

Отже, таким чином, підстави і межі відповідальності співучасників за загальним правилом визначаються у відповідності з кримінально-правовою оцінкою діяння, скоєного виконавцем. Співучасть не створює якихось специфічних підстав кримінальної відповідальності. Кримінальний закон нормами Загальної частини лише уточнює й конкретизує зміст об'єктивної та суб'єктивної сторін злочинної діяльності організатора, підбурювача, посібника, формулюючи склад злочину, який є у діяннях цих співучасників. Водночас співучасники, відповідаючи за загальний для всіх них злочин, роблять це в межах особисто ними вчиненого, тобто свого "внеску" в досягнення злочинного результату.

Трансформуючи викладене вище на кримінально-правовий фунт, слід зауважити, що показником стійкості (мінімально необхідним показником) є розподіл функцій, ролей між співучасниками. Однак тут потрібно пам'ятати, що не йдеться про розподіл ролей стосовно виконання об'єктивної сторони злочину, коли кожний із співучасників повністю виконує об'єктивну сторону або об'єктивна сторона розбивається співучасниками на ряд конкретних дій і кожен чинить лише визначені для нього дії.

Результатом розподілу ролей між співучасниками має стати виникнення хоча б однієї ролі, яка не передбачає безпосереднього повного чи часткового виконання об'єктивної сторони. Іншими словами, у складі групи має бути хоча б одна особа, дії якої будуть кваліфіковані як дії організатора чи посібника. В цьому разі ми зможемо констатувати, що група була стійкою, бо в її складі була особа, котра вчинила дії з підготовки чи забезпечення скоєння злочину, що було охоплено умислом інших співучасників і свідчить, зрештою, про стійкість їх злочинних намірів (антисуспільної спрямованості), навколо яких, власне, і об'єднано групу.

Якщо між співучасниками розподіляються ролі, тобто якщо з'являється хоча б одна особа, функції якої не пов'язані з безпосереднім виконанням об'єктивної сторони злочину, але вона є його співучасником, то у зв'язку з появою мінімальної ознаки стійкості (розподілу ролей) ми можемо говорити про вчинення злочину організованою групою.

Отже, узагальнюючи усе вище викладене, слід зазначити наступне.

Відповідальність співучасників, які діють в організованій групі або злочинній організації, визначається в такий спосіб:

а) організатор злочину підлягає відповідальності за всі злочини, вчинені будь-яким співучасником цієї групи, за умови, якщо вони (ці злочини) охоплювалися умислом організатора (ч. 1 ст. 30);

б) інші співучасники (учасники групи) підлягають відповідальності за злочини, у підготовці чи вчиненні яких вони брали участь незалежно від тієї ролі, що виконував у злочині кожний з них (ч. 2 ст. 30);

в) дії всіх цих співучасників кваліфікуються за тією статтею Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинення даного злочину злочинною організацією чи організованою групою (наприклад, всі учасники банди, незалежно від тієї ролі, яку вони виконували в злочині, несуть відповідальність безпосередньо за ст. 257; всі учасники організованої групи, що вчинила вимагання, - за ч. 4 ст. 189).

Отже, слід наголосити, що в цілому різні уявлення про поняття кримінального покарання та його призначення (цілі) накладають суттєвий відбиток на практику його застосування.

Проведене дослідження дозволяє зробити висновок, що основна мета кримінальної відповідальності - це забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Алекссев В. Понятие организованной группы // Соц. законность. - 1989. - № 11. - С. 25-26.

2. Анашкин Г.В. Справедливость назначения уголовного наказания. // Сов. государство и право. - 1982. - № 7. - С. 60-65.

3. Бажанов М.И. Уголовное право Украины. Общая часть. - Днепропетровск: Пороги, 1992. - 168 с.

4. Беляев Н.А. Соучастие и организованная преступность. // Вестник Ленинградского университета. - Серия 6. Выпуск 3. - 1990. - № 20 - С. 320-324.

5. Борьба с групповыми преступлениями несовершеннолетних. Под ред. Лановенко И.П. - К.: Наукова думка, 1982. - 206с.

6. Бурчак Ф.Г. Соучастие: социальные, криминологические и правовые проблемы. - К.: Вища школа, 1992. - 208 с.

7. Бурчак Ф.Г. Учение о соучастии по советскому уголовному праву. - К.: Наук. думка, 1969. - 237 с.

8. Владимиров В.А. Квалификация преступлений против личной собственности. Учебное пособие. - М.: Научно-исследовательский и редакционно-издательский отдел, 1968. - 272 с.

9. Галиакбаров. Постоянные и переменные признаки группы. - М.: Юридическая литература, 1986. - 82 с.

10. Головко А.В. Принципы неотвратимости ответственности и публичности в современном российском уголовном праве и процессе. // Государство и право. - 1999. - № 3. - С. 368-370.

11. Голоднюк М.И., Зубкова В.И. Предупреждение преступности. - М.: Издательство Московского университета, 1990. - 112 с.

12. Гончаренко С. Про поняття необережного спiвзаподiяння // Радянське право. - 1989. - №10 - С. 63-67.

13. Гринберг М.С. Преступное невежество // Правоведение. - 1989. - № 5. - С. 11-12

14. Гришаев П.И., Кригер Г.А. Соучастие в уголовном. - М.: Юридическая литература, 1990. - 112 с.

15. Захарян Г. Соучастие и индивидуализация наказания // Советская юстиция. - 1989. - №5 - С. 9-11.

16. Зинчук Е.Г., Карпухин Ю.Г. Корыстные преступления несовершеннолетних // Социологические исследования. - 1994. - № 8 - С. 101-109.

17. Иванов Н.Г. Групповая преступность: содержание и вопросы законодательного регулирования // Государство и право. - 1996. - № 9 - С. 67-77.

18. Иванов Н.Г. Организованная преступность и институт соучастия // Советская юстиция. - 1990. - № 10 - С .4-5.

19. Келина С.Г. Некоторые направления совершенствования уголовного законодавства. // Сов. государство и право. - 1987. - № 5. - С. 63-69.

20. Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. - М., 1988. - 176 с.

21. Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. -М., 1988. - 335 с.

22. Коржанский Н.И. Очерки теории уголовного права. - М., 1992. - 214 с.

23. Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. -М., 1988. - 322 с.

24. Ковалев М.И. Соучастие в преступлении. Часть 2. - Свердловск. - 1962. - 276 с.

25. Ковитиди О. Соучастие в преступлении: исторический подход в теории и законодательстве // Юридический вестник. - 1999. - № 1 - С. 42-45.

26. Коржанский Н.И. Очерки теории уголовного права. - В., 1992. -92 с.

27. Коржанський М.Й. Популярний коментар кримінального кодексу України. - К.: Наукова думка, 1997. - 696 с.

28. Коржанський М.Й. Уголовне право України. Частина загальна. Курс лекцій. - К.: Наукова думка, 1996. - 336 с.

29. Коржанський М. Про принципи уголовного права України. // Право України. - 1995. - № 11. - С. 69-70.

30. Коржанський М.Й. Уголовне право України. Частина загальна: Курс лекцій. - К., 1996. - 532 с.

31. Кремнев К., Миненок М. Квалификация продолжаемых и повторных хищений // Советская юстиция. - 1990. - № 10 - С. 9-10.

32. Кривошеїн П.К., Слесаренко В.М. Квалiфiкацiя групових i повторних злочинiв. - К.: Українська академiя внутрiшнiх справ, 1993. - 96 с.

33. Кригер Г.А. Ответственность за разбой. - М.: Юридическая литература, 1968. - 104 с.

34. Кригер Г.А. Место принципов совестского уголовного права в системе принципов права. // Сов. государство и право. - 1981. - № 2. - С. 102-110.

35. Криминология. Учебник для юридических вузов. Под ред. Долговой А.И. - М.: Норма - Инфра, 1999. - 784 с.

36. Криминология. Учебник. Под ред. Кудрявцева В.Н., Эминова В.Е. - М.: Юрист, 1995. - 512 с.

37. Кримінальне право України. Загал. частина: Підруч. для студентів юрид. вузів і фак. / За ред. П.С.Матишевського та ін. - К.: Сташиса В.В., Тація В.Я. - К., 1997. - 368 с.

38. Кримінальне право України. Загал. частина: Підруч. для студентів юрид. вузів і фак. / За ред. П.С. Матишевського та ін. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - 456 с.

39. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для юридичних вузів і фак-тів. / За ред. проф. Бажанова М.І. - К., 2000. - 454 с.

40. Кримінально-процесуальний кодекс України з постатейними матеріалами / За відп. ред. Шибіко В.П. - К., 2000. - 454 с.

41. Малеин Н.С. Неотвратимость и индивидуализация ответственности. // Сов. государство и право. - 1982. - №11. - С. 48-56.

42. Мальцев В.В. Принципы уголовного законодательства и общественно опасное поведение. // Государство и право. - 1997. - № 2. - С. 101-108.

43. Марцев А.И. Диалектика и вопросы теории уголовного права. - К., 1990. - 126 с.

44. Матышевский П.С. Преступления против собственности и смежные с ними преступления. - К.: Юринком, 1996. - 240 с.

45. Новицкий Г.В. Контрабанда: злочинна організація як форма співучасті // Митна справа. - 1999. - № 3 - С. 235-237.

46. Орехов В.В., Алексеев В.А. Совершенствование законодательства об ответственности за групповые преступления // Право. - Серия 6. Выпуск 2. 1988. - №13 - С. 354-356.

47. Павлова О.К. Современные тенденции развития уголовного законодательства и уголовно-правовой теории. Материалы конференции в январе 1994г. в Институте государства и права.// Государство и право. - 194. - № 10. - С. 34-36.

48. Панов Н.И. Способ совершения преступления и уголовная ответственность. - Харьков: Вища школа, 1982. - 260 с.

49. Попов А.Н. Принцип справедливости в уголовном законодательстве. // Весник ЛГУ. Серия 6. Вып.3. - 1991. - № 20. - С. 10-12.

50. Попов А.Н. Принцип справедливости в уголовном законодательстве. // Весник ЛГУ. Серия 6. Вып.3. - 1991. - № 20. - С. 86-87.

51. Постанова Пленуму Верховного суду України від 25.12.92 № 12 «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності»: Зб. постанов Пленуму ВСУ (1963-1997). - Сімф.: Таврія, 1998. - С. 208-210.

52. Постанови ПВСУ від 1 березня 1973 року “Про судову практику у справах про обман покупців”// Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 1995.

53. Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних і цивільних справах. // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - № 1. - 1995 - № 1. - С. 146.

54. Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 червня 1991 року «Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань» // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 1995 - № 1. - С. 28.

55. Постанови Пленуму Верховного Суду України із загальних питань судової діяльності та в кримінальних справах / Відп. ред. В.І. Маляренко. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - 720 с.

56. Сахаров А.Б. Перспективы развития советского уголовного права.// Советское государство и право. - 1983. - № 7. - С. 79-87.

57. Селиванов Н.А. Некоторые особенности расследования преступлений, совершаемых организованными группами // Прокурорская и следственная практика. - 1997. - № 1 - С. 99-110.

58. Советское уголовное право. Общая часть. - М.: Изд-во Моск. ун-та. 1988. - С. 180-181.

59. Советское уголовное право. Общая часть. Под ред. Кригера Г.А., Куринова Б.А., Такачевского Ю.М. - М.: издательство Московского университета. 1981. - 518 с.

60. Советское уголовное право. Общая часть. Учебник. 2 издание. Под ред. Кригера Г.А. - М.: Издательство МГУ, 1988. - 368с.

61. Советское уголовное право: Общая часть / Под ред. проф. Н.А. Беляева и проф. М.И. Ковалева. - М., 1977. - 456 с.

62. Советское уголовное право: Часть Общая. Учебник для юр. вузов. М., 1951. - 432 с.

63. Советское уголовное право: Часть Общая. Учебное пособие для юр. вузов / Под ред. Н.И. Загородникова. - М., 1973. - 478 с.

64. Советское уголовное право: Часть Общая. Учебное пособие для юр. вузов / Под ред. М.Д. Шаргородского и М.А. Беляева - М., 1962. - 478 с.

65. Советское уголовное право: Часть Общая. Учебное пособие для юр. вузов / Под ред. Михайленко С.М. - К., 1968. - 670 с.

66. Солопанов Ю. Об обстоятельствах, отягчающих ответственность // Советская юстиция. - 1990. - №4 - С. 4-6.

67. Социальная психология. Краткий очерк. - М.: Политиздат, 1975. -- С.699.

68. Алексеев В.А., Борисов И.Н., Емельянов А.С. Организованная преступность: криминализация функций участников преступных формирований // Советское государство и право. - 1991. - № 10 - С. 65-71.

69. Сухарев Е., Куликов А. Соучастие в преступлениях с двойной формой вины // Советская юстиция. - 1991. - № 20 - С. 2-3.