Складнопідрядні детермінантні речення в електронних засобах масової інформації: семантико-функціональний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Складнопідрядні детермінантні речення в електронних засобах масової інформації: семантико-функціональний аспект



Зміст

Вступ

1. Теоретичні засади дослідження складнопідрядних речень детермінантного типу україномовного медіа-дискурсу

1.1 Складнопідрядне речення як об'єкт синтаксичного дослідження (написати загальну характеристику

1.2 Принципи класифікації складнопідрядних речень

1.3 Особливості функціонування інтернет-ЗМІ (статті + монографії)

2. Семантико-функціональні особливості функціонування детермінантних складнопідрядних речень в електронних засобах масової інформації.

2.1. Складнопідрядні речення з підрядною обставинною часу

2.2. Складнопідрядні речення з підрядною обставинною причини

2.3. Складнопідрядні речення з підрядною обставинною мети

2.4. Складнопідрядні речення з підрядною обставинною умови

2.5. Складнопідрядні речення з підрядною обставинною способу дії

2.6. Складнопідрядні речення з підрядною обставинною допусту

2.7 Складнопідрядні речення з підрядною обставинною порівняльною

2.8 Складнопідрядні речення з підрядною обставинною наслідку

2.9 Складнопідрядні речення з підрядною обставинною місця

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми роботи. У системі складних речень сучасної синтаксичної науки визнано функціонування складнопідрядних речень з детермінантними підрядними частинами (розчленованої структури; вони спеціалізовані на вираженні обставинних відношень) і з прислівними підрядними частинами (нерозчленованої структури), з-поміж яких виокремлено власне-прислівні (характерна лексична повнозначність опорного слова) і прислівно-кореляційні (специфічний різновид прислівних (займенниково-співвідносні), у яких спостерігається лексична ненаповненість співвідносного слова). Детермінантні складні речення становлять ядро, бо вони - “найпоказовіший і найпоширеніший тип складнопідрядних речень” [7, с. 323]. Складні конструкції з прислівними підрядними частинами є периферійними, тому що “за своєю синтаксичною організацією зближуються з простими реченнями” [7, с. 329]. Однак, незважаючи на існування такої, здавалося б, усталеної системи складнопідрядних речень, у граматичній науці залишається значна кількість проблемних питань.

Складнопідрядні речення є одним із різновидів складних речень взагалі, тому постає необхідність простежити підходи до кваліфікації складних конструкцій. До середини ХVШ ст. “ніякого послідовно розвинутого вчення про речення, ніякої теорії речення немає у російських граматистів” [1, с. 11].

М. В. Ломоносов у своїх працях з граматики та риторики, крім простого речення, вперше виокремив ще дві синтаксичні категорії: “сочинение сложное” (складне речення) і у сфері стилістики - період. Разом із новим поняттям (складне речення) з'являються й нові проблеми: склад цієї одиниці, змістові відношення між її частинами, засоби зв'язку тощо.

Зрозуміло, що інтерес багатьох дослідників привернула нова конструкція. М. І. Греч спробував побудувати синтаксичну теорію на логічній основі. Хоча в його концепції у багатьох випадках штучно перенесено лінгвістичні теорії німецьких і французьких лінгвістів, напрацювання дослідника стали певним кроком у розвитку вітчизняної мовознавчої науки. Структура складного речення уподібнювалася простому, деякі типи підрядних частин співвідносились із членами простого речення. М. І. Гречу належить започаткування морфологічної класифікації підрядних речень - на основі зіставлення з частинами мови (підрядні іменникові, прикметникові та ін.). Вагомий внесок у розробку цих питань належить О. Х. Востокову, який на відміну від М. І. Греча будував синтаксичну теорію на слов'янському ґрунті. Підрядні речення він визначав як такі, що виступають у функції “означальних і додаткових слів”, тобто другорядних членів речення [1, с. 171].

Ідея уподібнення підрядної частини (далі - ПЧ) члену простого речення набула розвитку у працях Ф. І. Буслаєва. її дотримується і М. С. Поспелов, зазначаючи, що складнопідрядні - це речення, ”у яких підрядна частина тільки виступає у функції розгорнутого члена” [16, с. 331]. Логіко-граматичний підхід до кваліфікації складнопідрядних речень (далі - СПР), який своїми коренями сягає античної науки, набув широкого застосування. У більшості наукових посібників, підручників сучасності дотримано саме його. Із поглядом на ПЧ як на члени речення не погоджуються деякі дослідники. Серед них, наприклад, Л. С. Бархударов, Г. В. Колшанський [3]. Вони зазначають, що “підрядні речення зіставлювані з членами простого речення тільки у функціональному плані, стосовно їх ролі у будові цілого речення; за своєю ж внутрішньою структурою підрядні речення якісно відмінні від членів простого речення, бо самі є реченнями, а не словами чи словосполученнями (є предикативність). Підрядні - специфічний вид речень в особливій синтаксичній ролі” [3, с. 50].

Таким чином, структуру складнопідрядного речення часто інтерпретують на тлі простого, типи підрядних частин визначають шляхом зіставлення з членами простого речення. Доречно тут згадати тлумачення підрядності В.В.Виноградовим: “... підрядністю речень називають таке поєднання (засобами підрядних сполучників і відносних слів) речень, за якого одне із поєднуваних речень, що називається підрядним, або виконує функцію якого-небудь члена другого (головного) речення, або, в усякому випадку, знаходиться за змістом і за граматичними відношеннями в залежності від іншого (головного) речення” [6, с. 425]. Виникає дилема: речення складне, але в чому ж ця складність, коли у ньому просто один член речення має розгорнутий вигляд? Така розбіжність пов'язана з тим, що за аналізу до уваги беруть або тільки формальний бік, або ж враховують лише семантику речення.

Не дивно, що виникають сумніви щодо визначення кордонів між простими конструкціями і складними. Думку про це знаходимо у “Граматиці - 80” : “Межа між простим реченням і складним реченням не завжди чітка. Є випадки, коли те саме речення може бути інтерпретоване і як просте, і як складне” [18, с. 461]. Тут же автори зазначають, що складнопідрядні речення нерозчленованої структури виявляють у своїй будові деякі ознаки простого речення і становлять певним чином перехідну зону від однієї синтаксичної одиниці до іншої [18, с. 467] (згадаймо аналогічну позицію про периферійність прислівних складнопідрядних речень у І. Р. Вихованця [7, с. 329]). Таким чином, висловлюється думка про відсутність чіткості в понятті “складне речення”. На цих позиціях стоїть і Л.І.Астахова, яка обґрунтовує тезу про те, що поняття “складне речення” неправомірне, і послідовно проводить це твердження стосовно всіх видів складних речень [2, с. 23].

Трактування складнопідрядного речення як простого, у якому один чи декілька компонентів оформлені у вигляді цілих речень, знаходимо в Г.О.Золотової: “Якщо виключити деякі особливі випадки (з приєднувальними підрядними, з підрядними наслідку, з фразеологізованими зворотами тощо), можна стверджувати, що складнопідрядне речення дорівнює головному, у якому один чи декілька компонентів мають форму підрядних речень” [9].

Цікавою у цьому питанні є позиція І. І. Меншикова. Для характеристики синтаксичних одиниць він уводить поняття “синтагматичні класи” як “функціонуючі у складі якоїсь синтаксичної одиниці (речення чи словосполучення) парадигматичні класи і парадигматичні словосполучення з однаковим характером синтаксичних зв'язків” [14, с. 14], розподіляючи ці класи на три ранги: 1) синтагматичні класи, що виконують функції конструктивних центрів речення - головні члени; 2) другорядні члени речення; 3) аналоги другорядних членів речення, що відносяться до другорядних членів речення. Із усього зазначеного дослідник робить такий висновок: “Підрядні речення нічим не відрізняються від синтагматичних класів 2-го, 3-го рангів і не ускладнюють те речення, до складу якого входять.

Отже, у системі, що описується, нема поняття складнопідрядне речення. Цікавить тільки формальне відношення підрядної частини до загальної структури фрази. Питання про складне речення може виникнути лише за наявності сурядного чи безсполучникового зв'язку” [14, с. 24]. Як бачимо, у теоріях багатьох дослідників простежується тенденція до зближення складнопідрядних речень з простим. Найближче до простих конструкцій стоять складнопідрядні структури з прислівними підрядними частинами. Панівний протягом довгого часу логіко-граматичний критерій, за яким підрядну частину було уподібнено до члена речення, з часом поступився формально-синтаксичному і структурно-семантичному.

Експресивність і змістова насиченість тексту преси зростає завдяки поєднанню модальних та інтродуктивних засобів організації реченнєвої структури з виходом її в площину тексту, коли вставлені одиниці вводяться в опорне речення за допомогою модальних синтаксем. У публіцистичних текстах інтродуктивні конструкції виконують пояснювально-уточнювальну, причиново-мотиваційну, довідково-відправну, модально-оцінну функції.

Аналіз фігур експресивного синтаксису сучасної публіцистики з огляду на їхню формально-граматичну структуру, семантику й прагматику; з'ясування специфіки функціонування конструкцій, що є наслідком інтонаційно-смислового розчленування передаваної вербальними засобами інформації; опис типології структур, що забезпечують експресивізацію публіцистичного мовлення, уможливили ряд висновків та узагальнень:

1. Тенденція писемного публіцистичного мовлення до аналітизму, зокрема на синтаксичному рівні, визначається активізацією фігур експресивного синтаксису, що є наслідком сегментації й впливу усно-розмовної мовленнєвої стихії на писемні традиції. Засобами вияву зовнішньореченнєвого аналітизму постають сегментовані конструкції різної структурно-граматичної природи й семантики.

2. Мова газетно-інформаційних публікацій засвідчує розвиток лінеарної структури українського речення в напрямі послаблення доцентрових тенденцій, втрати чітких меж реченнєвої структури, що призводить до її розчленування на окремі фрагменти.

3. Інвентар експресивних синтаксичних конструкцій публіцистичного мовлення визначений спільністю їхньої прагматики, в основі якої лежить здатність до експресивізації тексту, коли під експресивністю розуміється комплексна граматична категорія, що репрезентується субкатегоріями емоційності, оцінності, інтенсивності, образності й модальності, інтегрованих у свідомості мовця як один складний факт і здатних сприйматися як змістова цілісність.

4. Писемна мова засобів масової інформації характеризується наявністю різнорівневих мовно-виражальних одиниць, спрямованих на реалізацію основних функцій публіцистичного тексту - інформаційної та впливової, що досягається поєднанням експресивності як порушення усталених синтаксичних норм загальноприйнятих мовних стандартів.

5. Реєстр фігур експресивного синтаксису є відкритою системою, він постійно зазнає змін, стає місткішим, а в межах публіцистичного мовлення найактивніше представлений парцеляцією, приєднуванням, власне сегментацією, лексичними повторами, вставними й вставленими конструкціями, перебування яких у межах однієї парадигми зумовлене кількома чинниками:

- вони є засобом розриву, видозміни чи послаблення внутрішньореченнєвих синтаксичних зв'язків;

- беззаперечною постає закріплена за ними функція смислової актуалізації окремих компонентів загального змісту;

- кожна з фігур експресивізує публіцистичне мовлення з різним ступенем вияву експресивності.

6. Закріплені як норма й відстояні часом фігури традиційного, чи риторичного, синтаксису, використовуючись у публіцистичному стилі, на сьогодні поступаються конструкціям експресивного синтаксису, що постали наслідком інтонаційно-смислового членування. Відносно нові структури в граматичному ладі української мови є результатом масштабного впливу як лінгвістичних, так і екстралінгвістичних чинників на писемний її різновид.

7. Продуктивність конструкцій експресивного синтаксису в публіцистичних текстах засвідчує, з одного боку, зближення усного й писемного різновидів українського літературного мовлення в аспекті фрагментованої подачі інформації, а з іншого, підтверджує розвиток реченнєвої структури в напрямі зближення її з надфразною єдністю, а відтак і текстом.

8. Закономірності структурно-семантичного членування цілісного повідомлення полягають у тому, що всі сегментовані (за широкого розуміння цього терміна) конструкції є засобом зміни, а іноді й розриву внутрішньореченнєвих синтаксичних зв'язків: при парцеляції такі зв'язки переходять у площину зовнішньореченнєвих; розвиток лінеарної будови речення відбувається без руйнації цілісності базової структури за умови наявності приєднувань; модальні й інтродуктивні синтаксеми, що вводяться в речення модифікаційними зв'язками, засвідчують тенденцію щодо зближення реченнєвотвірних і текстотвірних зв'язків.

9. Найвищу співмірність у публіцистичному тексті виявляють парцельовані й приєднувальні конструкції, наділені комплексом класифікаційно-диференційних ознак:

- вони є наслідком сегментації цілісної комунікативної одиниці, але парцелят виступає відривом сегмента від базового повідомлення, а приєднування - це результат додавання інформаційного відрізка;

- маючи за норму постпозицію, парцельовані й приєднувальні синтагми відзначаються структурно-граматичною різноманітністю - від слова до речення;

- прагматична близькість таких конструкцій виявляється в смисловій актуалізації, але парцелят підкреслює найвагоміше, а приєднування привносить додаткове.

Але проаналізована література не містить в необхідній мірі всі аспекти напрямку дослідження. Тому для більш детального аналізу окресленого проблемного напрямку дослідження нами була вибрана дана тема роботи.

Метою дослідження є дослідити складнопідрядні детермінантні речення в електронних засобах масової інформації: семантико-функціональний аспект.

Для виконання сформульованої мети дослідження, нами були поставлені наступні завдання:

1. Проаналізувати складнопідрядне речення як об'єкт синтаксичного дослідження (написати загальну характеристику.

2. Розглянути принципи класифікації складнопідрядних речень.

3. Дослідити особливості функціонування інтернет-ЗМІ (статті + монографії).

4. Охарактеризувати складнопідрядні речення з підрядною обставинною часу.

5. Пояснити складнопідрядні речення з підрядною обставинною причини.

6. Звернути увагу на складнопідрядні речення з підрядною обставинною мети.

7. Встановити складнопідрядні речення з підрядною обставинною умови.

8. Визначити складнопідрядні речення з підрядною обставинною способу дії.

9. Провести аналіз складнопідрядних речень з підрядною обставинною допусту.

10. Розглянути складнопідрядні речення з підрядною обставинною порівняльною.

11. Проаналізувати складнопідрядні речення з підрядною обставинною наслідку.

12. Пояснити складнопідрядні речення з підрядною обставинною місця.

Об'єктом дослідження є теоретичні засади дослідження складнопідрядних речень детермінантного типу україномовного медіа-дискурсу.

Предметом дослідження є семантико-функціональні особливості функціонування детермінантних складнопідрядних речень в електронних засобах масової інформації.

Методи дослідження в роботі використані такі: пошуковий по наявній методичній та науковій літературі із аналізом знайденого матеріалу, порівняння, класифікація, проектування, теоретичне моделювання, з'ясування причинно-наслідкових зв'язків, систематизація, абстрагування та конкретизація, уявний експеримент, спостереження, аналіз документації та результатів діяльності дослідників з проблеми проведеного дослідження та експертна оцінка і практичний експеримент.

Джерельна база дослідження. Робота ґрунтується на аналізі законодавства України та зарубіжних країн, науково-методичної літератури, методичних посібників, наукових статей, періодичних видань та напрацювань сучасних та попередніх вчених і дослідників в галузі мовознавства.

Наукова новизна роботи полягає у наявності оригінального дослідницького матеріалу по напрямку проведеного дослідження. В роботі вперше використаний пошуковий аналіз.

Теоретична та практична цінність роботи полягає в наявності теоретичного матеріалу по дослідженню, відсіяного з-поміж іншого в процесі пошуку інформації по темі, та в систематизації матеріалу напрямку дослідження. Проведене дослідження має більш глибокий ступінь аналізу напрямку дослідження, спираючись на попередні дослідження вчених, дисертантів та дослідників.

Структура роботи. Робота складається з двох розділів, висновків і налічує 71 джерело використаної літератури.



1. Теоретичні засади дослідження складнопідрядних речень детермінантного типу україномовного медіа-дискурсу

1.1 Складнопідрядне речення як об'єкт синтаксичного дослідження

З урахуванням структурно-семантичних показників складнопідрядне речення в українському мовознавстві розглядають як окремий вид складного речення, одна з предикативних частин якого залежить від іншої й приєднана до неї підрядним зв'язком. Лінгвісти виділяють такі диференційні ознаки, як наявність сполучних засобів вираження підрядного звязку та синтаксична нерівноправність частин.

Синтаксична нерівноправність частин передбачає у структурі складного сполучникового речення наявність головної та залежної частин. Остання не здатна функціонувати самостійно, поза змістом і формою головної частини, яка у більшості випадків потребує розгортання змісту за допомогою підрядної. детермінантний складнопідрядний медіа

Лінгвіст Христіанова Р. наголошує на тоу, що в процесі утворення складної конструкції вихідні прості речення, встративши інтонаційно-смислову завершеність і здатність функціонувати самостійно, зазнають граматичних трансформацій, пристосовуються одне до одного. Тож структурну, семантичну, інфонаційну цілісність головної та залежної частини забезпечує саме підрядний зв'язок. [1]

У складному реченні синтаксичний підрядний зв'язок формують такі рівнорівневі мовні засоби:

· інтонація, що допомагає втілити композиційно-змістову цілісність складнопідрядного речення та, вказуючи на семантико-синтаксичні відношення, виражає його комунікативне призначення;

· сполучники підрядності (серед них виділяють семантичні, тобто однозначні, й асемантичні, або багатозначні сполучники). Вони служать формальним засобом для поєднання головної та підрядної частин. Варто наголосити на тому, що лише однозначні сполучники чітко виражають семантичні відношення. До таких одиниць належать сполучники причини (тому що, адже, оскільки, бо), умови (якщо, аби, якби, коли), мети (для того щоб), наслідку (так що), допусту (хоч, хоча, дарма що, хай, нехай, незважаючи на те що).

Багатозначні ж сполучники позбавлені чіткох значеннєвої спеціалізації, тому не закріплені за якимось одним видом речень. Їхня роль визначається тільки у зв'язку із семантикою головної частини або значенням опорного (співвідносного) слова:

· сполучні слова, які завжди, крім вираження синтаксичного зв'язку, ще й є носіями значень. Зазвичай у ролі сполучних слів постають відносні займенники (хто, що, котрий, який, чий, скільки) або прислівники (де, куди, звідки, коли, відколи, доки, поки, як, наскільки, чому, навіщо)

· співвідносні слова, тобто такі структурні компоненти головної частини складнопідрядного речення, які вимагають змістової конкретизації, тому підрядна частина при них обов'язкова. У ролі співвідносних (опорних) слів в українській мові вживаються слова з узагальненою семантикою:

- займенники (такий, той, цей, стільки, весь, кожен, усякий, ніхто, ніщо, хтось, щось;

- прислівники ( там, туди, звідти, тоді, відтоді, доти, всюди, завжди, ніде, десь.

Співвідносні слова ще називають корелятами, адже вони утворюють корелятивні пари зі сполучниками та сполучними словами в підрядних частинах:

· співвіднесення видо-часових та способових форм предикатів головної та підрядної частин. Синтаксисти зазначають, що в детермінантних складнопідрядних реченнях граматичні форми присудків та головних членів в обох частинах, як правило, співвідносні, тоді як у структурах прислівного типу можуть відрізнятися;

· порядок розташування предикативних частин, який залежить від характеру семантико-синтаксичних відношень між ними та від сполучних засобів. Скажімо, фіксований порядок характерний для підрядних означальних, обставинних причинових і наслідкових, в інших видах складнопідрядних конструкцій частини можуть розміщуватися вільно, що не впливає на зміну семантико-синтаксичних відношень у реченні. Важлива роль у визначенні порядку частин відведена актуальному членуванню речення. За стилістично нейтрального порядку частин підрядні займають в основному постпозицію, а за потреби виділення мовець переносить їх у препозицію. Тож у конструкціях із вільним порядком частин їх розміщення залежить від ситуації спілкування, авторського бажання виділити, підсилити інформацію, а також від специфіки авторського стилю;

· структурна й інформативна недостатність головної частини, наявність у ній слів з узагальненою семантикою, які потребують розгортання змісту;

· підсилювальні частки, які надають реченню нових смислових та емоційних відтінків;

· лексичне наповнення предикативних частин, яке логічно й тематично зв'язує зміст головної та підрядної частин, засвідчує їхню смислову цілісність.

Відомо, що складнопідрядні речення, за формально-синтаксичними показниками, поділяють на формально елементарні та формально неелементарні. Перші складаються з двох предикативних частин - головної та підрядної.

У структурі формально неелементарного складнопідрядного речення знаходить три або більше частин, співвідносних із простими реченнями, при цьому тільки одна з них є головною, а інші - підрядні різного ступеня підпорядкування. (з однорідною супідрядністю, з неоднорідною супідрядністю, з послідовною підрядністю, з комбінованою (однорідною та неоднорідною) супідрядністю).

За смисловою повнотою зв'язок між частинами складнопідрядного речення буває передбачуваним та непередбачуваним. За першого різновиду головна частина прогнозує конкретний лексико-семантичний склад підрядної частини. (передбачені лише умовні семантико-синтаксичні відношення, передбачені лише з'ясувальні відношення).[2]

Непередбачуваний зв'язок не має потреби в конкретному виді підрядної, зміст головної частини може бути розгорнутий кількома семантико-синтаксичними відношеннями: (головна частина могла б бути доповненою не тільки підрядною обставинною умови, а й часу, причини, допусту; при головній частині, крім часової, можливі підрядні означальна, обставинні причини, умови, наслідку, способу дії.

За характером поєднання головної та підрядної частини у сучасному українському мовознавстві прийнято виділяти такі типи підрядного синтаксичного зв'язку:

1) прислівний (його різновид - прислівно-кореляційний) зв'язок;

2) детермінантний, або приченнєвий, (його різновид - детермінантно-кореляційний) зв'язок

За прислівного зв'язку підрядна частина пояснює та конкретизує опорне слово в головній і приєднується до неї переважно асемантичним підрядним сполучником, сполучним словом чи сполучним комплексом. Прислівно-кореляційний звязок формують співвідносні пари, на зразок такий - який, той - що, так - що, туди - куди тощо.

Прислівний підрядний зв'язок (у тому числі прислівно-кореляційний) завжди передбачуваний, але може бути обов'язковим і необов'язковим, що зумовлено лексико-граматичними особливостями, семантичною недостатністю опорних іменників, займенників, дієслів та прислівників, потребою або можливістю конкретизувати, пояснити їх.

Інший характер має детермінантний зв'язок. Його простежуємо в складнопідрядних реченнях з інформативно достатньою головною частиною, яка не потребує розгортання, пояснення, доповнення, що зумовлює непередбачуваність та необов'язковість детермінантного зв'язку.

Детермінантно-кореляйційний зв'язок прийнято розглядати у випадках уживання анафоричного сполучного слова що в різних відмінках, яке співвідноситься зі змістом усієї головної частини.

Із семантико-синтаксичного погляду складнопідрядні речення поділяють на семантично елементарні та неелементарні. У першому різновиді дві семантично елементарні частини поєднуються одним видом семантико-синтаксичних відношень (означальних, з'ясувальних, часових, причинових, цільових, допустових, умовних, порівняльних тощо).

Семантично неелементарні складнопідрядні речення містять дві і більше предикативних частин, серед яких принаймні одна виражає кілька комунікативних пропозицій.

У комунікативному аспекті складнопідрядне речення становить собою висловлення, яке залежить від поставленої мовцем мети й обставин, ситуації спілкування. Комунікативна мета пов'язана із потребою повідомити, запитати про щось чи спонукати до чогось. Варто відзначити, що формування розповідності, питальності чи спонукальності в складнопідрядних реченнях специфічне. На думку Р. Христіанової, комунікативні ознаки в головній та підрядних частинах можуть бути заявлені однаково або по-різному, однак комунікативний тип усієї синтаксичної конструкції визначається характером головної частини.

Обидві частини складнопідрядного речення спрямовані на вираження одного цілісного висловлення. Тільки в парцельованих структурах відбувається розпад одного висловлення на дві комунікативні одиниці.

Мета подібного розчленування - виділити зміст парцельованої частини, підсилити інформацію, передану переважно причиновою, цільовою, порівняльною, допустовою, наслідковою підрядною частиною.

Отже, складнопідрядне речення характеризується рядом ознак формально-синтаксичного, семантико-синтаксичного та комунікативного характеру. У формально-синтаксичному плані складнопідрядне речення становить собою структурно-змістову єдність головної та підряжної частин, інтегрованих підрядним синтаксичним зв'язком. Семантико-синтаксичну організацію таких речень визначають семантико-синтаксичні відношення між головною та залежною частинами,, що виражаються комплексом різнорівневих мовних засобів, передусім сполучниками та сполучними словами. Комунікативна цілісність частин складнопідрядного речення спрямовані на вираження комунікативної мети мовця.

1.2 Принципи класифікації складнопідрядних речень

У сучасному українському синтаксисі відсутні одностайні погляди на класифікацію складнопідрядних речень. Як і загалом у східнослов'янському мовознавстві, їх систематизують за логіко-граматичним, формально-граматичним та структурно-семантичним (семантико-структурним) принципами.

Так, логіко-граматична класифікація передбачає розгляд підрядних предикативних частин як розгорнутих еквівалентів членів речення. В основу такого трактування покладено семантичні особливості складнопідрядних структур. Функційний статус підрядної частини визначається за допомогою логічних запитань, поставлених до неї від головної частини або окремого її члена. У зв'язку з цим виділяють підрядні підметові, присудкові, додаткові, означальні та обставинні (з їхніми різновидами: часу, місця, способу дії, міри та ступеня, причини, мети, умови та допусту) частини.[3] У традиційних логіко-граматичних класифікаціях підрядні порівняльні здебільшого не відрізнялися їх семантична і структурна подібність до складнопідрядних речень з підрядними обставинними способу дії. Логіко-граматичний підхід представлений у працях учених середини ХІХ - початку ХХ ст. Ф. Буслаєва, О. Огоновського, Д. Овсянико-Куликовського, О. Партицького, С. Смаль-Стоцького та ін.. Цей підхід став домінантним у класифікаціях синтаксистів середини ХХ ст. Наприклад, А. Грищенко та Л. Кадомцева, автори розділу «Складнопідрядне речення» в академічному виданні сучасної української літературної мови за ред. І. Білодіда, також розглядають види підрядних частин співвідносно з членами речення. Ідентичну класифікацію в плані зіставлення з іншими підходами наводить А. Загнітко. На думку К. Шульжука, позитивним у цьому підході є те, що він демонструє логічну співвіднесеність між членами речення та підрядними частинами.

Невеликої популярності в синтаксичному світі набула й формально-граматична класифікація, за якою систематизація складнопідрядних речень відбувається з урахуванням характеру формальних засобів зв'язку головної та підрядної частин. Такі погляди представлені в працях Л. Булаховського, М. Петерсона, О. Пєшковського, П. Фортунатова та ін. Їхніми послідовниками стали сучасні мовознавці І. Матвіяс та О. Шапіро. Відповідно до названого принципу, складнопідрядні речення поділяють на три типи - у яких підрядна частина поєднується з головною сполучником, сполучним словом або ж розподільною паузою. Сучасні науковці, аналізуючи цей підхід, вбачають його хитрість у тому, що характеристика складнопідрядних речень зводиться, власне, до аналізу сполучних засобів та ігнорування інших суттєвих ознак речення. Скажімо, за використання асемантичного сполучника без урахування лексичного складу головної та підрядної частин неможливо чітко визначити семантико-синтаксичних відношень у реченні.[4]

Найбільше визнана лінгвістами структурно-семантична класифікація складнопідрядних конструкцій, що ґрунтується на розумінні речення як єдиного структурно-семантичного цілого й бере до уваги як формальні, так і семантичні його параметри. У зв'язку з цим під час визначення виду підрядної частини необхідно враховувати такі показники:

- чого стосується підрядна частина (головної частини в цілому чи окремого слова (словосполучення) в ній);

- якими формально-граматичними засобами приєднується до головної;

- які смислові відношення встановлюються між частинами складнопідрядного речення.

Структурно-семантичний принцип покладений в авторські класифікації складнопідрядних речень російських синтаксистів В.Бєлошапкової, В. Бабайцевої, Н. Валгіної, І. Кручиніної, Л. Максимова, М. Поспєлова; українських мовознавців С. Бевзенка, І. Вихованця, К. Городенської, Н. Гуйванюк, А. Загнітка, М. Кобилянської, В. Кононенка, Л. Костич, І. Слинька, Р. Христіанової та ін.

Слід зазначити, що навіть у межах структурно-семантичної класифікації в різних авторів простежуємо оперування відмінною термінологією та видалення різних видів підрядних частин.

Останнім часом більшість українських синтаксистів підтримує семантико-синтаксичну класифікацію складнопідрядних речень, розроблену І. Вихованцем. Його типологія опирається передусім на різновиди синтаксичного зв'язку між предикативними частинами. Науковець виокремлює складнопідрядні речення з прислівними та детермінантними підрядними частинами, про специфіку яких ми вже згадували в пункті 1.1. За термінологією М. Поспєлова, ці два види речень називають одночленними та двочленними, а за В. Бєлошапковою, - нерозчленованими та розчленованими реченнями.[5]

За семантичною спеціалізацією прислівні складнопідрядні речення І. Вихованець поділяє на такі три типи:

o об'єктивний тип - співвідноситься з простими елементарними реченнями з правобічною об'єктною валентністю предиката.

У цій групі вичленовуються з'ясувально-об'єктні й порівняльно-об'єктні речення. Перші з них пояснюють предикат головної частини зі значенням мислення, мовлення, сприймання, відчуття, волевиявлення, оцінки тощо й виражають з'ясувально-об'єктні відношення;

Порівняльно-об'єктні речення інформують про якийсь предмет зіставлення й стосуються опорних слів - прикметників або прислівників у формі вищого ступеня порівняння;

o локативний тип - співвідноситься з простими елементарними реченнями з просторовою валентністю предиката. Роль опорних слів, за І. Вихованцем, виконують дієслова із семантикою переміщення й просторових вимірів дії.

При цьому автор ігнорує наявність прислівникового еквівалента в головній частині та робить акцент на валентне дієслово;

o атрибутивний (означальний) тип - співвідноситься із простими неелементарними реченнями з вторинними предикативними синтаксемами атрибутивного різновиду й підрядним зв'язком не валентного характеру. Атрибутивні складнопідрядні речення вказують на ознаку названого в головній частині іменника, але при цьому не є обов'язковим.

До прислівних складнопідрядних речень займенниково-співвідносного типу І. Вихованець зараховує структури, у яких семантика опорного займенникового слова тотожна семантиці підрядної частини. З урахуванням особливостей поєднання співвідносних слів та сполучних засобів синтаксист виокремлює речення симетричної структури (субстанціальні, атрибутивні й адвербіальні) та несиметричної структури з означальною семантикою.[6]

З огляду на семантичну спеціалізацію, сформовану передусім значенням сполучних засобів, складнопідрядні речення з детермінантними підряднии частинами в класифікації І. Вихованця поділяють на такі семантичні класи:

- часові

- причинові

- умовні

- допустові

- наслідкові

- порівняльні

- мети

- місця

- відповідності.

А. Загнітко зауважує, що в класифікації, представленій І. Вихованцем, попри послідовність, має слабкі моменти, зокрема, у ній підрядні місця розглядаються як у межах займенниково-кореляційних структур прислівного типу, так і серед підрядних детермінантних.

А. Загнітко розрізняє структурно-семантичний і семантико-структурний різновиди класифікації. Підтримуючи основні позиції в поглядах І. Вихованця, він виділяє дещо інші різновиди складнопідрядних конструкцій, мотивуючи такий поділ саме семантико-структурним аспектом їх аналізу. Диференціація складнопідрядних речень також відбувається з урахуванням особливостей синтаксичного зв'язку й семантичних відношень між головною та підрядною частинами, але більшою мірою враховані типові сполучні засоби й специфіка структурно-семантичної взаємодії підрядної з усією головною або окремим її словом. Комплекс перерахованих показників дозволив науковцеві виділити складнопідрядні речення з передбачуваним та непередбачуваним, обов'язковим та необов'язковим, прислівним та детермінантним синтаксичним зв'язком.

Прислівний синтаксичний зв'язок представлено власне прислівним і прислівно-кореляційним (за І. Вихованцем - займенниково-кореляційним) видами. У власне прислівних складнопідрядних реченнях розрізняються конструкції з присубстантивно-атрибутивними та з'ясувальними частинами. Окремо А. Загнітко вирізняє складнопідрядні речення з підрядними при компаративними, у яких підрядна частина залежить від компаративна головної частини. Речення, частини яких поєднані підрядним прислівно-кореляційним зв'язком, у свою чергу, можуть мати корелятивно-уточнювальну, напівкорелятивну або не корелятивну будову. Серед структур із корелятивно-уточнювальною будовою виділені речення з підрядними частинами субстанційно-корелятивної, ад'єктивно-характеризувальної, адвербіально-локативної, адвербіально-темпоральної та адвербіально-атрибутивної семантики (загнітко, ст. 714-718).

На основі розмежування власне детермінантного й детермінантно-кореляційного зв'язків у системі складнопідрядних речень розчленованої структури. А. Загнітко виділяє дві групи - речення з підрядними детермінантними та супровідними частинами. Першу групу він додатково диференціює на:

- часові

- причинові

- умовні

- допустові

- цільові

- порівняльні

- наслідкові

- місця

- відповідності.

Окремо науковець розглядає речення з ознаками розчленованих і нерозчленованих структур, зараховуючи до них такі, у яких водночас простежується як самостійність, так і залежність кожної з частин, а в головній наявне опорне слово - носій активної валентності. Це переважно речення з підрядними, що мають локативну або темпоральну семантику.

Розроблену А. Загнітком детальну семантико-синтаксичну класифікацію складнопідрядних речень із деякими змінами використовує у своєму навчальному посібнику В. Ожоган.[7]

У шкільному та вишівському курсах сучасної української мови представлені спрощені варіанти структурно-семантичної класифікації. Основними орієнтирами у визначенні виду підрядної частини є її співвідношення з усім змістом головної частини або з конкретним словом у ній, семантичні відношення між частинами та характер сполучного засобу. За цими показниками в шкільних програмах розрізняють складнопідрядні речення з підрядними означальними, з'ясувальними та обставинними, представленими такими видами:

- способу дії

- міри і ступеня

- місця

- часу

- умови

- причини

- мети

- допусту

- наслідку.

У підручнику сучасної української мови за редакцією О. Пономарева автори відповідного розділу С. Доломан, О. Пазяк та М. Фурдуй за структурно-семантичним принципом, подібно до шкільної класифікації, виділяють розчленовані та нерозчленовані складнопідрядні речення таких типів:

· з підрядними з'ясувальними;

· з підрядними означальними (присубстантивно-означальними (атрибутивно-видільними та атрибутивно-приєднувальними) і призайменниково-означальними);

· з підрядними обставинними (місця, часу, умови, причини, мети, способу дії, міри та ступеня, допусту, наслідку).

Підрядні супровідні, із зіставними та пояснювальними відношеннями автори трактують як перехідні випадки між сурядністю та підрядністю.

В авторитетному підручнику із синтаксису П. Дудика й Л. Прокопчук складнопідрядні речення також покласифіковані за семантико-синтаксичним принципом. Терміни прислівний зв'язок, детермінантний зв'язок не вживаються. До речень нерозчленованої структури автори зараховують складнопідрядні з підрядними означальними, з'ясувальними, міри й ступеня та способу дії. Серед речень розчленованої структури розглянуті складнопідрядні з підрядними часу, місця, умови, мети, причини, допусту, наслідку, порівняльними та супровідними.

В іншому джерелі - підручнику синтаксису сучасної української мови К. Шульжука запропоновано спрощений семантико-структурний принцип класифікації складнопідрядних речень, адже він ближчий до логіко-граматичної класифікації та, на думку автора, більше відповідає традиціям. Лінгвіст виділяє структури з підрядними означальними (присубстантивно-означальними (власне атрибутивними й атрибутивно-поширювальними) та займенниково-означальними (предметно-ототожненими та якісно-ототожненими)), з'ясувальними та обставинними з подальшою їх диференціацією на підрядні місця, часу, способу дії, міри й ступеня, порівняльні, мети, умови, причини, допусту, наслідкові, супровідні, речення із зіставними й пояснювальними відношеннями між частинами.

Л. Костич, авторка розділу «Складнопідрядне речення» в колективному підручнику сучасної української літературної мови за редакцією А. Мойсієнка, поділяє підрядні частини, слідом за І. Вихованцем, на прислівні та детермінантні (приреченнєві) й детально розглядає речення з означальною та з'ясувальною семантикою, з обставинною фоновою семантикою та обставинною семантикою зумовленості. До складнопідрядних структур з означальною семантикою вона зараховує власне означальні та призайменниково-означальні; до речень з обставинною фоновою семантикою - речення з просторовим та часовим значенням, а до складнопідрядних з обставинною семантикою зумовленості - конструкції зі значенням умови, причини, наслідку, мети, допусту й супровідні.[8]

Отже, в українському синтаксисі, як і загалом у східнослов'янському, відомі різні підходи до розуміння та класифікації складнопідрядних речень. Однак практично всі лінгвісти одностайно виділяють складнопідрядні речення з передбачуваним і непередбачуваним, обов'язковим та необов'язковим, прислівним й детермінантним синтаксичним зв'язком та означальними, з'ясувальними й обставинними семантико-синтаксичними відношеннями між предикативними частинами. Найбільш поширена семантико-синтаксична класифікація з її семантико-структурним різновидом (І. Вихованець, А. Загнітко, Л. Костич, В. Ожоган, Р. Христіанова, К. Шульжук). У програмах середньої та вищої шкіл прийнято розглядати спрощену семантико-синтаксичну систематизацію складнопідрядних речень. Нам імпонує класифікація, запропонована К. Шульжуком, тому в магістерській роботі ми будемо опиратися на структурно-семантичну класифікацію в цій інтерпретації.

1.3 Особливості функціонування інтернет-ЗМІ

Якісні зміни у вітчизняних ЗМІ розпочалися наприкінці 80-х років XX ст. Цей час, як і початок 90-х, характеризувався зростанням соціальної активності громадян, різким збільшенням кількості та підвищенням популярності друкованих засобів інформації, розширенням аудиторій специфічних програм мас-медіа (трансляції засідань Верховної Ради СРСР та України, суспільно-політичні телерадіопрограми). Мас-медіа були тоді своєрідним нервовим згустком процесів, що їх переживала країна.

У другій половині 90-х років загальні тиражі друкованих видань знизилися, хоча зросла загальна кількість найменувань. За офіційними даними, з 1990 по 1996 рік кількість періодичних видань зросла на 23%. Але загальний разовий наклад їх знизився з 25 млн. примірників у 1990 р. до 23 млн. у 1996 р. Скоротилася і їх читацька аудиторія. За соціологічними даними, майже 25% опитаних відзначили, що за тиждень напередодні опитування вони не переглянули жодної газети. Читацький інтерес став переорієнтовуватися із суспільно-політичної тематики на розважальну, що зумовило зростання популярності відповідних видань: серед найпопулярніших тематик у пресі респонденти зазначають передусім гороскопи, кросворди, гумор, світську хроніку тощо. Схожа ситуація спостерігається і на телебаченні. Згідно з опитуванням чітко простежується інтерес аудиторії до розважальних, музичних, спортивних програм, телесеріалів, художніх фільмів тощо. Найпоширенішими в мас-медіа стають рекреативна та функція відтворення в аудиторії певного емоційно-психологічного настрою, які донедавна перебували на периферійних позиціях. Це стосується як загальної ситуації, так і кожного мас-медійного продукту зокрема. Дедалі частіше газети -- особливо щотижневі -- перетворюються на те, що в західних дослідженнях масових комунікацій називають «омнібусами» -- пресу, розраховану на будь-який смак, щонайширшу аудиторію. Суттєво змінює обличчя сучасних мас-медіа економічний чинник. Ринкова економіка перетворює інформацію на товар. Вона повинна бути не лише передана, а й придбана, спожита. ЗМІ дедалі частіше намагаються збільшити свої тиражі за рахунок ринкових технологій, маркетингових стратегій тощо. Але перетворення інформації на товар із властивостями споживчої вартості актуалізує проблему виконання масовою комунікацією всієї сукупності притаманних їй функцій.[9]

Передусім постає питання, чи можлива реалізація всієї сукупності функцій ЗМІ одночасно з комерціалізацією, домінуванням рекреативних тем, сюжетів у мас-медіа. Іншою проблемою є ступінь контролю за суспільством з боку владних структур через ЗМІ. Ця проблема в соціології масових комунікацій останнім часом є особливо актуальною. Зокрема, активно дебатується проблема тиску на суспільство під час виборчих кампаній, використання «виборчих технологій» тощо.

Сучасні технології дають змогу здійснювати тиск на аудиторію не жорстким ідеологічним примусом, а на рівні так званого «слабкого впливу». Наприклад, вся концепція сучасних паблік рілейшнз (англ. public relatious -- звґязки з громадськістю) орієнтується на використання методик непрямого тиску на громадську думку. Усе частіше спеціалісти ведуть мову про дивовижну ефективність впливу на свідомість людини так званого «двадцять пґятого кадру». Але моральність таких впливів викликає певні сумніви. PR-практик, скажімо, перебуває перед дилемою: чи має він право на аморальні маніпуляції із свідомістю громадськості навіть для поліпшення її становища. [10]

Ця дилема ускладнюється тим, що сучасні засоби масової комунікації через свою природу та особливості функціонування вдаються до підміни реальності її імітаціями. Отже, може йтися в кращому разі про контроль та селективну практику щодо інформації в ЗМІ, про перетворення її на «нормативну», «соціальну», яка відповідала б соціальним уподобанням більшості. Дедалі частіше соціологи вказують на те, що ЗМІ перетворюються на важелі управління, навіть маніпулювання громадською думкою. Легітимізація дій влади, намагання подати їх такими, що підтримуються суспільством, інтегрування широкої аудиторії -- усі ці аспекти перебувають у центрі уваги дослідників масової комунікації.

Дослідження останніх років свідчать про різке посилення контролю за інформацією з метою управління громадською думкою. Легітимізація владних дій, створення позитивної громадської думки щодо владних структур, підтримка домінуючих ціннісних орієнтирів у суспільстві -- саме цього влада чекає від мас-медіа. Українські реалії останнього десятиріччя XX ст. свідчать про використання владою ЗМІ у політичних цілях та їх самоініціативне підключення до системи ідеологічного тиску.

Небезпечність цього полягає в реальних можливостях опосередкованого впливу мас-медіа на громадськість завдяки сучасним ЗМІ. Як стверджують дослідники, «важко уявити собі, чим закінчився б націонал-соціалізм, якби Гітлер мав телебачення». Однак тиск владних структур на громадськість через ЗМІ не у всьому є безпосереднім і брутальним. Громадська думка є феноменом, що функціонує не лише на основі інформації, переданої через канали комунікації, а будучи достатньо автономною, селекціонує, фільтрує цю інформацію. Тому не все, що циркулює каналами ЗМІ, ефективно впливає на суспільство. Прямий ідеологічний тиск може бути ослаблений проголошенням в сучасному суспільстві орієнтації на громадянські права, оскільки можливість оприлюднення власної позиції є ефективним важелем соціального контролю за масовою комунікацією.

Колись як спосіб передачі текстової інформації був стровений Інтернет. Через це друковані ЗМІ та інформаційні агенства зіткнулися з його впливом раніше, ніж електронна преса. З часом почали з'являтися нові мережеві ЗМІ, наприклад, інтернет-видання (інтернет-газети, інтернет-журнали), інтернет-радіо та інтернет телебачення. За останні роки в системі ЗМІ знайшли відображення й утвердилися інтернет-видання. В десятках науково-популярних праць саме вони розглядаються як вид ЗМІ [9].

Функціонування і розвиток системи масової комунікації в сучасній Україні мають суттєві особливості, що зумовлено як загальними сутнісними характеристиками трансформаційних суспільств, так і власне українськими реаліями.

Сучасний розвиток інтернет-ЗМІ обіцяє зростаючі перспективи посилення впливу на читацьку аудиторію, громадську думку в країні. І така тенденція викликає відповідний попит замовників політтехнологічних впливів, розробників технологій просування економічних та інших інтересів у вітчизняному інформаційному просторі. Впровадження в суспільну практику цих нових інструментів громадського інформування на базі використання інтернет-технологій викликало підвищену увагу дослідників. З огляду на зростаюче суспільне значення нового виду ЗМІ, входження технологій їх використання також і в сучасну бібліотечну практику, цей інноваційний компонент бібліотечного виробництва вивчається вченими Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського під керівництвом академіка О. Онищенка - Л. Дубровіною, Л. Костенком, В. Омельчуком, О. Воскобойніковою-Гузєвою, Т. Павлушею, К. Лобузіною та ін.). Важливим внеском у сучасні уявлення про роль бібліотечних установ у процесі інформатизації суспільства, активізації їх як важливих джерел наповнення сучасних інформаційних комунікацій стали монографічні дослідження В. Горового «Особливості розвитку соціальних інформаційних баз сучасного українського суспільства» та «Соціальні інформаційні комунікації, їх наповнення і ресурс».[11]

Сучасні уявлення про зміст, функції й особливості цього виду періодичних електронних видань своєю основою мають синтез результатів наукової діяльності у сфері соціальної інформації, дослідження процесу формування на основі розвитку електронних інформаційних технологій сучасного інтернет-простору, узагальнення здобутків наукової думки у сфері вивчення розвитку сучасної журналістики, наукових розвідок з теми становлення й розвитку в Україні періодичних електронних видань та аналізу сучасних підходів до реалізації проблеми комплектування бібліотечних установ електронними інформаційними ресурсами. Варто зауважити, що при розгляді поставлених у переліку першими дуже багатогранних на сьогодні напрямів теоретичного опрацювання для розкриття теми цього дослідження прислуговується лише той їхній аспект, що стосується саме формування й розвитку періодичних електронних видань, а також розгляду їх як джерела бібліотечного комплектування.

Важливий внесок у розвиток інформаційних процесів в Україні в останнє десятиріччя здійснено у сфері наукових досліджень традиційної журналістики. Ці дослідження мали відобразити зміни, що відбуваються в інформаційному виробництві газетно-журнальної періодики на радіо і телебаченні у зв'язку з трансформаційними процесами в українському суспільстві, розвитком соціальної структуризації, активізацією демократичного процесу, впровадженням електронних інформаційних технологій, функціонуванням періодичних електронних видань в умовах становлення інформаційного ринку, дедалі відчутнішого прояву загальносуспільної необхідності підвищення ефективності використання інформаційних ресурсів як характерної особливості нового інформаційного суспільства.

Сучасний процес інформаційного забезпечення суспільства має знайти переконливі вирішення проблем, пов'язаних з розвитком цілої системи нових джерел інтернет-формування, у зв'язку зі зростаючими можливостями доступу всіх категорій громадян до інформаційних ресурсів, розкриттям широких можливостей масового інфотворення. Також необхідно знайти вирішення проблем, що пов'язані з визначенням оптимального місця цих джерел інформування в сучасній системі інформаційних обмінів, інформаційної діяльності. В умовах активного розвитку й постійного посилення впливів глобального інформаційного простору на інформаційну сферу українського суспільства зростає значущість проблеми загальнодержавного значення, пов'язаної з необхідністю сприяння національних ЗМІ процесу організації ефективних інформаційних обмінів України на міжнародному рівні, формування позитивного її іміджу як ділового партнера. Чекають свого вирішення також і проблеми наукового осмислення ролі вітчизняних ЗМІ в процесі забезпечення й розвитку національного інформаційного суверенітету, національної інформаційної безпеки.

Крім загальнотеоретичного значення для електронних періодичних видань важливим є також узагальнення в наукових розвідках процесу пошуку форм, вирішальних можливостей традиційної журналістики, оскільки це має велике значення для підвищення ефективності використання в таких виданнях мультимедіаресурсу.[12]