Загальне мовознавство

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Предмет, мета, структура та завдання курсу "Загальне мовознавство"

Мовознавство або лінгвістика - наука про природну людську мову загалом і про всі мови світу як її індивідуальних представників.

Предметом мовознавства є мова як притаманний тільки людині засіб спілкування, і окремі конкретні мови в їх реальному функціонуванні, у статиці й динаміці, в їх теперішньому і минулому, в усіх їх взаємозв'язках та взаємодії з іншими соціальним феноменами (суспільством, свідомістю, культурою). Питання про суть мови, її функції, структуру і розвиток є дуже важливими, тому що мова є необхідною умовою мислення, існування і розвитку суспільства. Серед основних питань які ставить і розв'язує загальне мовознавство - питання про природу і сутність мови, її структуру, функціонування та розвиток, її зв'язок з позамовними явища, а також про методи дослідження мови та межі їх застосування.

Мета курсу - поглиблення теоретичного і професійного рівня, як майбутнього дослідника мови, так і майбутнього вчителя.

Завдання курсу - розширення загально-лінгвістичної підготовки словесника, а також поглиблене вивчення проблем, які не могли бути висвітлені в попередніх курсах, ознайомлення з основними напрямами, ідеями і проблемами сучасного мовознавства, озброєння майбутнього спеціаліста методами наукового дослідження мови.

Структура: мовознавство як наука поділяється на конкретне (часткове) і загальне мовознавство. Конкретне мовознавство вивчає окремі мови (україністика, русистика, богемістика, полоністика). Загальне мовознавство вивчає загальні особливості мови як людського засобу спілкування, а також структуру і закономірності функціонування всіх мов світу. Деякі вчені поділяють загальне мовознавство на власне загальне (у вужчому значенні) і теоретичне (сюди відносять лише лінгвістичні проблеми, що стосуються найсуттєвіших ознак мови як суспільного явища). Існують і інші класифікації мовознавчих дисциплін. Зокрема, в конкретному мовознавстві виділяють синхронічне і діахронічне; а за Б. Головіним: конструктивне, функціональне та генетичне.

2. Міждисциплінарні зв'язки мовознавства

Мовознавство як одна з центральних наук входить до гуманітарних. Оскільки мова - єдиний універсальний засіб спілкування, то зв'язки мовознавства з іншими науками є надзвичайно різноманітними і глибокими. Найбільш органічно мовознавство пов'язане з філософією (це та база, на якій розвивається мовознавство;вона вказує шляхи розв'язання основних мовознавчих проблем: суть, походження, розвиток мови, співвідношення мовної форми і змісту). У свою чергу мовознавство збагачує філософію новими фактами які ілюструють філософські положення.

Оскільки мовознавство належить до суспільних наук, то тіснішими є його зв'язки з гуманітарними науками: історією, логікою, соціологією, етнографією, археологією, літературознавством.

Історія: мовознавство допомагає історії проливаючи світло на певні історичні факти, а також користується фактами історії для пояснення суто мовних явищ (назви тварин мають спільну етимологію у більшості індоєвропейських мов: українське - корова, чеське - krava, прусське - kurwis) Також історики допомагають мовознавцям пояснити мовні факти. Зокрема помітні зв'язки з історією в словниковому складі мови і в сфері та характері формування мови (навіть семантична зміна у слові може вказати на якийсь історичний факт).

Логіка - цей зв'язок полягає в тому, що проникнути у мислення можна тільки через мову і навпаки змістом мови є думка людини. Логіки через мову прагнуть розкрити закони мовлення, його форми, будову, рух. Мовознавець і логік вивчають те саме явище - мову людини, але концентрують свою увагу на різних їх сторонах, бо різна в них мета. Логіка весь час впливала на мову. Такі терміни як суб'єкт, предикат, атрибут запозичені мовознавством із логіки. Логіка використовує мову як природну знакову систему на якій перевіряють логічні теореми та розв'язують задачі.

Тісний зв'язок має мовознавство з соціологією. Цей зв'язок детермінований тим, що мова є явищем суспільним, виникає і розвивається тільки в суспільстві, впливає на суспільство і водночас стан мови багато в чому залежить від суспільства. На стику цих двох наук виникла соціолінгвістика, наука яка вивчає соц. природу мови.

Оскільки мова важлива етнічна ознака, то неможливим є її вивчення без етнографії - науки про побут і культуру народів. Без даних етнографії лінгвіст не може правильно пояснити значення окремих слів та виразів, які стосуються побуту, матеріальної та духовної культури, тим більше не зможе правильно розкрити їх етимологію. Такий зв'язок зумовив виникнення окремої науки - етнолінгвістики, яка вивчає мову в їх стосунках до культури (проблеми: табу, евфемізмів, теорія номінацій).Суто практичний характер має зв'язок мовознавства з археологією, наукою, що вивчає історичне минуле людського суспільства за виявленими при розкопках пам'ятками матеріальної культури. Археологи знаходять стародавні предмети, а мовознавці розшифровують зроблені на них написи.

Дуже прозорим є зв'язок мовознавства з літературознавством, адже мова є першоелементом літератури, її будівельним матеріалом. Вони об'єднані в одну комплексну науку філологію. З філологією тісно пов'язана герменевтика - мистецтво тлумачення текстів.Анатомія - анатомічні знання потрібні мовознавцеві для вивчення будови і функціонування мовного апарату людини. Фізіологічні знання потрібні для пояснення творення і сприйняття звуків, нині в мовознавстві стали застосовувати фізіологічні методи дослідження.Психологія - наука про процеси і закономірності психічної діяльності. На стику мовознавства і психології виникла психолінгвістика - наука яка вивчає процеси формування і сприйняття мовлення. Процес мовного спілкування неможливо пояснити без психології, вся мовна система зберігається у психіці у свідомості людини.Медицина - медики використовують мовні факти для діагностики захворювань, а мовознавці користуються медичними даними для прогнозування мовленнєвої поведінки. На їх стику виникла нейролінгвістика.Географія - зв'язок полягає у використанні поряд з історичними географічних даних, для встановлення давніх місць, поселень певного народу.

3. Функції мови

Функції мови є універсальні (основні) та факультативні.

Про те, що мова є суспільним явищем свідчать її функції, вони виявляють її сутність, призначення, дію. Функції є тими характеристиками, без яких мова не була б сама собою.

1) Відображальна функція - мова є величезним дзеркалом. Крізь призму мови ми сприймаємо відчуваємо навколишнє середовище. Для того щоб ми щось зробили треба спочатку це пізнати (пізнавально-відображальна).

2) Комунікативна виступає як похідна, прикладна відображальної. Мова - засіб спілкування. Момент комунікації змінюється впродовж розвитку мови. Спочатку вона була лише в усній формі, лише з появою писемності комунікація розширюється в просторі і часі. Умовою є володіння мовцями певними знаннями інформацією.

3) Сакральна - слово має властивість впливати на дійсність.

4) Емоційна - мова може бути виразником емоцій, може виходити не лише від раціо, але й від серця. Сюди візьмемо, до прикладу, і суфіксацію слів, які надають пестливості чи згрубілості.

5) Естетична функція - мова як джерело естетичного задоволення.

6) Металінгвальна - здатність мови описати саму себе.

7) Конотивна - здатність мови впливати на мовців.

4. Структура мови (моє: системний характер мови)

У науковій літературі нема чіткої диференціації термінів система і структура. Уведення поняття системи щодо мови пов'язують з іменем Ф. де Соссюра, Бодуена де Куртене та українського мовознавця О.О. Потебні.

Мова - система систем, які взаємозумовлені і пов'язані в одне ціле: зміна в будь-якій з цих систем викликає зміни в інших системах. Системи бувають матеріальні й ідеальні, відкриті і закриті, статичні і динамічні, гомогенні і гетерогенні. Матеріальні системи складаються з елементів які мають матеріальну субстанцію. Серед них розрізняють первинні (елементи представляють у системі самих себе) і вторинні (елементи мають значення завдяки приписаним їм властивостям) матеріальні системи. Ідеальні системи - це системи, елементами яких є ідеальні об'єкти-поняття або ідеї пов'язані з певними взаємовідношеннями. Закритою є система, яка складається зі строго визначеної кількості одиниць і цей кількісний склад є незмінним. Відкритою є система із непостійним змінним числом елементів. Мова є відкритою системою, оскільки вона поповнюється новими елементами, що забезпечує її здатність завжди бути комунікативно придатною в різні періоди історичного і економічного розвитку народу. Мовна система не є однорідною, тобто вона має складну структуру, оскільки складається з більш часткових систем, які називаються рівнями або ярусами. Ідея рівневої організації мови набула поширення в середині 20 ст. в американській дескриптивній лінгвістиці. Рівні мови - деякі ділянки мови, підсистеми мовної системи, кожну з яких характеризують сукупність відносно однорідних одиниць, і набір правил, які регулюють їх використання і групування в різні класи і підкласи. Розрізняють основні і проміжні рівні. До основних рівнів належать: фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний, синтаксичний. За роллю в структурі мови, виділяють нижчі та вищі рівні. До проміжних рівнів належать морфонологічний, словотвірний, фразеологічний.

5. Основні і не основні одиниці мови

До основних одиниць мови належать: фонема, морфема, лексема, синтаксема. До не основних: словосполучення, морфонема, фразема. Фонема - мінімальна одиниця звукової будови мови, яка служить для розпізнання і розрізнення значеннєвих одиниць-морфем, до складу яких вона входить як найменший сегментний компонент, а через них, і для розпізнання і розрізнення слів. Зазвичай виділяють:

* конститутивну функцію: фонеми є тим матеріалом, з допомогою якого творяться одиниці вищих рівнів;

* ідентифікаційну: із суцільного потоку мовлення людина розпізнає окремі звуки, а завдяки цьому й окремі слова;

* дистинктивну: фонеми розрізняють як зміст слова, так і його форму.

Фонема як певний знак, модель матеріалізується в мовленні у вигляді звуків, серед яких вирізняють головний вияв фонеми (інваріант) та її варіанти (алофони).

Виявлення фонеми в її самостійних ознаках, тобто незалежно від місця в слові, впливу сусідніх звуків, наголошеності й ненаголошеності, індивідуальних фізіологічних особливостей людини називається головним виявом фонеми.

Варіанти фонем є трьох типів:

Під позиційним варіантом розуміють вияв фонеми як звуку тільки в певній означеній позиції в слові. Позиційним варіантом є звуковий вияв фонеми /и / як [ие] або [еи] у ненаголошеній позиції.

Комбінаторним варіантом фонеми називають звук, який з'являється замість головного вияву даної фонеми внаслідок змін, що відбуваються в артикуляції під впливом звукового оточення, наприклад, комбінаторним варіантом є реалізація фонеми /т?/ у звукові [д?] під впливом наступного дзвінкого: /молод?ба/.

Факультативним варіантом фонеми називається її не обов'язковий, але можливий у літературній мові звуковий вияв. Наприклад, перед фонемою /і/ звичайна для літературної мови фонема /т?/ /ст?іл/, хоч окремі носії в деяких словах реалізують її в звукові [т] [стіл].

Фонема як функціональна одиниця матеріалізується в звуках. Однак фонема і звук - це різні величини.

Морфема - мінімальна двостороння одиниця мови, в якій за певною фонетичною формою закріплений певний зміст і яка не поділяється на простіші одиниці того самого роду. Вона виражає певне лексичне або граматичне значення і регулярно відтворюється із своїм значенням у мовленні. Наприклад, у слові літній виділяються три морфеми: літ-н-ій (корінь, суфікс і закінчення), які відтворюються в споріднених словах (літо-о, літ-н-ій, по-літ). Морфеми поділяються на два основних типи - кореневі (корені, або основи), та афіксальні (афікси).

Корінь - основна значуща частина слова. Корінь є обов'язковою частиною будь-якого слова - не існує слів без кореня. Кореневі морфеми можуть утворювати слово як разом з афіксами, так і без них.

Афікс - допоміжна частина слова, що приєднується до кореня, та служить для словотвору та вираженню граматичних значень. Афікси не можуть самостійно утворювати слово, а лише з коренями. На відміну від коренів, афікси не бувають одиничними (тобто, зустрічаються в багатьох словах, а не якомусь одному).

Морфема є абстрактною одиницею мови, і тому є не знаком, а класом знаків.

Слово - основна одиниця лексики яка сприймається як звук або сукупність звуків, що має певне значення і вживається у мовленні як самостійне ціле.

Синтаксема - це мінімальна (неподільна на синтаксичні одиниці нижчого рангу) синтаксична одиниця, компонент синтаксичної структури речення. Синтаксема виступає одночасно носієм певного елементарного смислу (значення) і конструктивним компонентом більш складних побудов, наділена певним набором синтаксичних функцій. На відміну від членів речення, що визначаються на основі синтаксичних зв'язків (а отже, стосуються формально-синтаксичної структури речення), синтаксема виділяється на рівні семантико-синтаксичних відношень і позначає певні явища дійсності. мова діалект лінгвістика лінгвогеографія

Фразема - це непредикативна двовершинна фразеологічна одиниця, що складається як мінімум з двох самостійних слів і яка в семантичному плані може мати односторонню (фразеологічні єдності), або двосторонню (фразеологічні зрощення або ідіоми) смислову залежність.

Морфонема - це фонема, яка чергується в морфах однієї морфеми. Термін морфонема запропонував польський мовознавець Г. Улашин і визначив її як фонему в семасіолого-морфологічній функції (е/і, веселий-весілля).

Словосполучення - група виразів, утворена за нормами мови з двох або більше повнозначних слів, пов'язаних між собою синтаксично, використовувана як лексично-семантичний матеріал номінативної (знакової) функції в реченні й поза ним. За зовнішньо-синтаксичними стосунками С. поділяються на сурядні (безсполучникові та сполучникові єднального, розділового й зіставно-протиставного характеру), і на підрядні С. У підрядних С. одне слово завжди головне, інші - залежні, означувані (напр., висока хата, хати села, писати листа). За головним словом С. поділяються на безприйменникові (ріг хати) й прийменникові.

За внутрішньо-синтаксичними стосунками С. поділяються на атрибутивні (рік жінки, третій рік), предикативні (учень читає) з предикативно-атрибутивними (хата гарна, - що від атрибутивних різняться словоладом - з прикметником нормально у постпозиції), апозиційні (місто Київ), об'єктні (читати книжку) й обставинні: просторові (дім над кручею), часові (нечуваний досі) та причинові (паленіти від сорому). За числом членів С. поділяються на прості (двочленні, напр., день і ніч) й складні (три- й багаточленні, напр., висока, почорніла від старости кам'яниця на розі вулиці).

6. Мовні рівні

Рівні мови - деякі ділянки мови, підсистеми мовної системи, кожну з яких характеризують сукупність відносно однорідних одиниць і набір правил, які регулюють їх використання і групування в різні класи і підкласи. Розрізняють основні і проміжні рівні. До основних рівнів належать:фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний, синтаксичний. Кожен із рівнів має свою основну одиницю: фонологічний - фонему, морфологічний - морфему, лексико-семантичний - лексему, синтаксичний - синтаксему. За роллю в структурі мови, виділяють нижчі та вищі рівні. Так, фонологічний рівень належить до нижчого, оскільки фонема - одностороння одиниця (нема плану змісту), яка використовується для побудови одиниць вищого рівня - морфем і лексем. Нижчий рівень синтаксичний, бо він обслуговує комунікативні потреби і підпорядковує собі одиниці всіх інших рівнів.

Мовні рівні не існують ізольовано. Вони взаємопов'язані: саме на стику рівнів виникають проміжні рівні, їх одиниці мають подвійний характер:вони утворюються в одному рівні, а функціонують як одиниці іншого рівня. До проміжних рівнів належать морфонологічний, словотвірний, фразеологічний. Морфонологічний рівень виникає на стику фонем і морфем. Предметом морфонології, вважає її основоположний вважає її основоположник М. Трубецькой, є дослідження морфонологічного використання фонологічних засобів мови. Морфонологія вивчає чергування голосних та приголосних, наголос, і сполучення фонем у складі морфеми і слова (рука - ручка). Словотвірний рівень є проміжним між морфологічним і лексико-семантичним. Предметом словотвору є творення слів на основі морфем, твірних основ, словотвірних моделей. Фразеологічний рівень як проміжний виникає на стику лексико-семантичного і синтаксичного. Предметом фразеології є вивчення утворення номінативних одиниць на основі поєднання двох чи декількох слів (бити байдики, Чорне море).

7. Ієрархія мовних рівнів

Теорію ієрархії рівнів сформулював у 1962 році французький мовознавець Е. Бенвеніст. Суть цієї теорії полягає в тому, що мовні одиниці планом вираження спираються на нижчий рівень, а планом змісту входять до вищого рівня. Морфема планом вираження спирається на фонему, тобто складається з фонем, але свого змісту набуває лише в складі слова. Наприклад, закінчення а має значення "наз. відмінок, однина, ж.р ", тільки в складі слова (рук-а, рік-а, сестр-а). Фонему також можна визначити, лише як складову частину одиниці вищого рівня - морфеми. Формою мовної одиниці є її здатність розкладатися на складові елементи нижчого рівня, а значенням - здатність бути складовою частиною одиниці вищого рівня. Таке розуміння мовної структури, на думку В. Кодухова, допускає тільки один напрям аналізу - від нижчого рівня до вищого, від форми до змісту.

8. Парадигматичні, синтагматичні відношення

Мовна система базується на відношеннях. Відношення між мовними одиницями бувають:парадигматичні, синтагматичні та ієрархічні.

Парадигматичні відношення - відношення вибору, асоціації, що ґрунтуються на подібності й відмінності, позначувальних і позначуваних одиниць мови. Парадигматичними у фонетиці є відношення між дзвінкими і глухими, м'якими і твердими звуками; В граматиці - між відмінковими формами слів, нормами дієвідмінювання, між різними типами речень; в лексико-симантичній системі - це синонімічні, антонімічні, гіпонімічні, конверсивні та ін. відношення. Парадигматичні відношення називають вертикальними, оскільки будь-яку парадигму можна записати в стовпчик, вертикально.

Синтагматичні відношення - відношення одиниць, розташованих лінійно - це здатність мовних елементів поєднуватися, синтагматичні відношення називають горизонтальними, оскільки вони завжди реалізуються між одиницями, як розташовуються одна за одною, зокрема фонеми поєднуються не як-небудь, а вибірково. В укр. мові на поч. слова нема такого звукосполучення як -цст-. Синтагматичними зв'язками спричинені такі фонетичні явища як асиміляція, дисиміляція, сингармонізм, акомоодація, гаплологія. У словотворі синтагматичні відношення виявляються у тому, що існує певна закономірність у поєднанні морфем. Так, в українській мові віддієслівні назви особи-діяча утворюються за допомогою суфіксів, -тель, -ар, -ач, -ник, -ій, тощо, однак одна з дієслівних основ вибирає тільки якийсь один з цих суфіксів.

Ієрархічні відношення - відношення структурно простіших одиниць до складніших: фонеми до морфеми, морфеми до лексеми, лексеми до речення. Протиставлення парадигматичних і синтагматичних відношень з одного боку, та ієрархічних з іншого, відображає особливу властивість мовної системи - її різнорівневий, гетерогенний характер, що вже стосується будови мови, її структури.

9. Мова і мовлення

Досить поширеною була думка, що поняття мови і мовлення першимим увів у науковий біг Ф. де Соссюр. Однак це не так, бо проблема мови і мовлення була порушена вже В. фон Гумбольдтом та іншими мовознавцями.

Основоположник психологізму Г. Штейнталь розрізняв мовлення (говоріння), здатність говорити і мовний матеріал. Мова, за його уявленням - це сукупність мовного матеріалу 1-го народу. Протиставлення мови і мовлення модна узагальнити так: мова - психічне явище, що міститься в мозку людини; соціальне системне, пасивне, потенційне, нестійке, однократне, синхронічне, суттєве. Мовлення - психофізичне явище, що знаходить в фізичному середовищі; індивідуальне, несистемне, активне, реальне, стійке, довговічне, діахронічне, побічне. Оскільки існує 2 об'єкти, то їх повинні вивчати дві різні науки - лінгвістика мови і лінгвістика мовлення. Сучасні лінгвісти для розмежування мови і мовлення використовують ті ознаки які запропонував Соссюр. Але у теперішньому мовознавстві все менше уваги приділяється таким протиставленням як: а) мова - психічне явище, а мовлення - психофізичне, б) мова - соціальне явище, мовлення - індивідуальне, в) мова - системне явище, мовлення - асистемне. Отже, ми бачимо, що до цього часу терміни, мова і мовлення та їх критерії розмежування не отримали однозначного тлумачення. Із ознак висунених для розмежування мови і мовлення після Соссюра є такі: 1) мова - щось загальне, мовлення - конкретне, 2) мова - постійна, довговічна, мислення - перемінне, нестійке, недовговічне (М. Трубецькой). Майже всі лінгвісти вважають мову, знанням або системою знаків, а мовлення - реалізацією цих знань, або цих системних знаків. Для правильного пояснення співвідношення мови і мовлення потрібно враховувати всі 3 можливих підходи до досліджуваного явища: гносеологічний (філософський), онтологічний (власне лінгвістичний) і прагматичний (цільовий). У гносеологічному плані мову і мовлення потрібно розглядати як явище різного ступеня абстракції. Мова - загальне абстрактне, мовлення - окреме конкретне. Знаходячись у діалектичному зв'язку мова і мовлення є відносно незалежними явищами. У плані онтологічному мова належить до психічних явищ, а мовлення до психофізичних, доступних сприйманню. Певною мірою мова відноситься до мовлення як ідеальне до матеріального. З прагматичного погляду мова являє собою щось стабільне і загальноприйняте, тоді як мовлення є оказіональним, випадковим, рухливим.

10. Мова і мислення

Проблема взаємозв'язку мови і мислення належить до найскладніших і дуже актуальних питань не тільки загального мовознавства, але і логіки, психології, філософії. Мислення - це вищий ступінь людського пізнання, процесу відображення об'єктивної дійсності, воно уможливлює отримання знання про такі речі, які не можуть бути сприйняті на чуттєвому рівні. Щодо питання взаємовідношення мови і мислення існують дві тенденції 1) відривання мови від мислення, і мислення від мови, 2) ототожнення мови і мислення. Переважна більшість мовознавців не сумніваються у наявності зв'язку між мовою і мисленням. Головна увага вчених спрямована на виявлення характеру зв'язків між цими явищами. Мова і мислення - особливі дуже складні явища, кожне з яких має свою специфічну форму і свій специфічний зміст. На думку сучасних вчених потрібно розрізняти 3 типи мислення: чуттєво-образне, технічне, поняттєве. Про те, що єдність мови і мислення не означає їх тотожності свідчать й такі факти: мислення характеризується певною самостійністю: воно може створювати поняття і втілювати їх в образи, які не мають відповідних конкретних предметів і явищ у дійсності (домовик, мавка, русалка); 2) мова - матеріально-ідеальне явище, тоді як мислення ідеальне; 3) мова - явище національне, мислення - інтернаціональне; 4) будова і закони розвитку думки і мова неоднакові.

Якщо основними одиницями мови є фонеми, морфеми, лексеми, словосполучення, речення то основними одиницями мислення є поняття, судження і умовиводи. Говорячи про зв'язок мови і мислення потрібно звернути увагу на їх генетичний аспект. У генетичному плані виникнення мислення передує появі звукової мови як в онтогенезі (в історії окремої особи), так і в філогенезі (в історії виду).

Отже, мова і мислення єдині, але не тотожні, вони нерозривні, але не злиті в одне, певною мірою автономні, і мають свої специфічні риси, які вимагають спеціального вивчення.

11. Проблема співвідношення мови і мислення

Незважаючи на те, що проблему взаємозв'язку мови і мислення досліджують від найдавніших часів до наших днів, вона далека від свого розв'язання. У сучасній філософській, логічній, психологічній і лінгвістичній літературі дають різні, інколи взаємозаперечні відповіді на питання про співвідношення цих феноменів. Це зумовлене кількома причинами. У мові й мисленні переплітаються соціальні й індивідуально-біологічні чинники. Процес мислення прихований від безпосереднього спостереження. Не сприяє розв'язанню проблеми й термінологічна неусталеність. Так, зокрема, в сучасній науці немає однозначного розуміння термінів мислення і свідомість. Це призвело до того, що нерідко говорили про співвідношення мови і свідомості, а малося на увазі співвідношення мови та мислення, і навпаки. Слід розрізняти поняття "свідомість" та "мислення". Свідомість не зводиться до мислення, вона охоплює як раціональне, так і чуттєве відображення дійсності, як пізнавальне, так і емоційно-оцінне ставлення людини до світу Мислення - вищий ступінь людського пізнання, процесу відображення об'єктивної дійсності; воно уможливлює отримання знання про такі речі, які не можуть бути безпосередньо сприйняті на чуттєвому рівні. Поняття "свідомість" є ширшим від поняття "мислення" і включає його в себе. Щодо питання взаємовідношення мови й мислення існують дві протилежні й однаковою мірою неправильні тенденції: 1) відривання мови від мислення і мислення від мови; 2) ототожнення мови і мислення. Ототожнювали мову і мислення німецькі лінгвісти Вільгельм фон Гумбольдт і Макс Мюллер. На думку Мюллера, мова і мислення - "лише дві назви однієї й тієї ж речі". До іншої групи належать і вчені, які розглядають мову як форму мислення (А. Шлейхер, Е. Бенвеніст), бо форма і зміст завжди стосуються одного й того самого явища. У наш час обидві крайні тенденції продовжують існувати в різних варіантах. Так, зокрема, різні відношення до мислення і його зв'язку з мовою лежать в основі двох різних напрямів - менталістичного, в якому чітко виявляється прагнення до ототожнення мови і мислення, приписування мові тієї ролі в психіці людини, яка належить мисленню, і механістичного (біхевіористського), який відриває мову від мислення, розглядає мислення як щось позамовне (екстралінгвальне) і вилучає його з теорії мови, оголошуючи мислення фікцією. Однак переважна більшість мовознавців і філософів не сумнівається в наявності зв'язку між мовою і мисленням. Головна увага вчених спрямована на виявлення характеру зв'язку між цими явищами. Мова і мислення - це особливі дуже складні явища, кожне з яких має свою специфічну форму і свій специфічний зміст Якщо колись вважалося, що мислення невіддільне від мови і здійснюється лише в мовних, то нині поширена концепція, за якою мова і мислення пов'язані між собою діалектичними відношеннями й утворюють взаємозумовлену єдність, але не тотожність. Можна також стверджувати про відносну незалежність мови від мислення і мислення від мови. Форми реалізації зв'язку мови і мислення можуть бути найрізноманітнішими: від наявності безсумнівної єдності до боротьби між ними. Крім того, можна говорити і про можливість несловесного мислення, це підтверджує думку, що мислення з'явилося раніше від мови. На думку сучасних учених, потрібно розрізняти три типи мислення: чуттєво-образне, технічне і поняттєве. Тільки поняттєвий тип мислення протікає в мовних формах. Чуттєво-образне, і технічне мислення, очевидно, наявні й у вищих тварин (мавп, собак, котів, тощо). Поняттєве мислення притаманне тільки людині. У розумовій діяльності людини всі три типи мислення переплітаються. Про те, що єдність мови і мислення не означає їх тотожності, свідчать і такі факти: 1) мислення характеризується певною самостійністю: воно може створювати поняття і втілювати їх в образи, які не мають відповідних конкретних предметів і явищ у дійсності (домовик, мавка, русалка тощо); 2) мова - матеріально-ідеальне явище, тоді як мислення - ідеальне; 3) мова - явище національне, мислення - інтернаціональне; 4) будова і закони розвитку думки і мови неоднакові. Якщо основними одиницями мови є фонеми, морфеми, лексеми, словосполучення, речення, то основними одиницями мислення є поняття, судження й умовиводи. Говорячи про зв'язок мови і мислення, потрібно звернути увагу на їх генетичний аспект. У генетичному плані виникнення мислення передує появі звукової мови як в онтогенезі (в історії окремої особи), так і в філогенезі (в історії виду). Отже, мова і мислення єдині, але не тотожні; вони нерозривні, але не злиті в одне, певною мірою автономні і мають свої специфічні риси, які вимагають спеціального вивчення.

12. Мова як явище, що історично розвивається

Справжнє розуміння мови неможливе без осягнення різноманітних змін, які мають місце в ній. Динамічні процеси мови можна простежити, розглядаючи її в історичній перспективі. Вивчення мови як явища, яка розвивається, власне, є дослідженням форм існування мови, що становить її суттєву характеристику. Мова постійно змінюється. Історична змінність мови - її суттєва ознака, внутрішня властивість. Як зазначав О.О. Шахматов, у цей момент мова не є такою, як вона була 10 хвилин тому. Змінність мови забезпечує її відповідність змінним потребам комунікативної і пізнавальної діяльності людини. Однак людина за своє життя не помічає змін у мові. Очевидно, тим можна пояснити факт, що вчені дійшли висновку про змінність мови аж у XIX ст. Це настільки захопило їх, що вони майже протягом ста років вивчали тільки історичний аспект мови. Як наголошував В. Гумбольдт, а пізніше О.О. Потебня та Г. Пауль, мова є діяльністю і продуктом цієї діяльності. Так було започатковано розрізнення статичного і динамічного аспектів мови. В. Гумбольдт, зокрема, розрізняв "вивчення мов у стані їхнього розвитку" і "вивчення організмів мов". Згодом це розрізнення вилилося в соссюрівську дихотомію синхронії і діахронії. Оскільки мова є нестатичною за своєю природою, то динаміка є її невід'ємною рисою в будь-який момент її існування, тобто і в синхронії. Отже, кожна мова на будь-якому синхронічному зрізі - це єдність стійкого і змінного. Кожен стан мови є її динамічною рівновагою. Якщо б мова змінювалася швидко і в усіх ділянках одночасно, вона б стала комунікативно непридатною. Стійкість мови необхідна для того, щоб вона була зрозумілою мовцям, зберігала і передавала досвід попередніх поколінь, а змінність - щоб фіксувати і позначати нові явища зовнішнього і внутрішнього світу людини, тобто виражати нові думки. Складним і остаточно не з'ясованим є питання, яким чином змінюється мова, як відбуваються зміни, які сили впливають на цей процес. В. фон Гумбольдт убачав ці сили в народному дусі, молодограматики і неолінгвісти - в індивідах. Ф. де Соссюр прямо це питання не порушував, але оскільки вважав, що мова є системою, підпорядкованою своєму власному порядку, то, очевидно, він бачив ці зміни потенційно закладеними в самій мові. Немає сумніву, що всі мовні зміни здійснюються самими носіями мови. Однак вони не залежать від волі людей, а мають об'єктивний характер. Переважна більшість мовних змін починається з варіювання. Нові варіанти конкурують зі старими і з часом замінюють їх. Постійне варіювання як у плані вираження, так і в плані змісту - це спосіб існування мови як живої, функціональної комунікативної системи. Саме через те навіть за суто синхронічного підходу в дослідженні мовної системи необхідно виявити в ній сталі й змінні, статичні й динамічні, сильні й слабкі, продуктивні й непродуктивні ланки, те, що втрачається, і те, що зароджується, тобто визначити тенденції розвитку цієї системи. Розвиток, як правило, починається з індивідуального новотвору, який потім стає територіальним або стилістичним варіантом. Цей варіант з часом може витіснити основний, і таким чином індивідуальна зміна перетворюється на соціальний факт. Необхідно зазначити, що не всі новотвори стають соціальним фактом, тобто належать до мови, а лише ті, що відповідають потребам суспільства. Такі новотвори виникають нерідко в декількох індивідів.

13. Зовнішні і внутрішні чинники розвитку мови

Зовнішні причини змін у мові зумовлені різними суспільними чинниками. Найпотужнішими з них є розвиток матеріальної і духовної культури, продуктивних сил, науки, техніки тощо. Надзвичайно важливою зовнішньою причиною мовних змін є контактування мов. Мовні контакти мають місце в разі загарбання території і поневолення корінного етносу; за мирного співіснування різномовного населення на одній території. Розрізняють такі типи мовних контактів: безпосередні й опосередковані; між спорідненими і неспорідненими мовами; з однобічним і обопільним впливом; маргінальні (на суміжних територіях) і внутрішньо-регіональні (на одній і тій самій території); казуальні (випадкові) і перманентні (постійні); природні (безпосереднє спілкування), штучні (навчання в школі) і змішані (природно-штучні). Контактування мов може зумовити такі процеси: 1) запозичення лексики і фразеології; 2) засвоєння артикуляційних особливостей іншої мови; 3) зміну наголосу; 4) зміни у граматичній будові мови; 5) зміни у словотворі.

Запозичення - найпоширеніший результат взаємодії мов. Найпроникливішою для запозичень є лексико-семантична система. Роль лексичних запозичень є визначальною для всіх інших контактно зумовлених мовних змін: саме лексичними запозиченнями спричинені фонологічні та морфологічні запозичення. Фонологічні запозичення менш поширені, ніж лексичні. Як правило, іншомовні слова фонетично пристосовуються до фонологічної системи мови-реципієнта. Запозичення іншомовних слів здебільшого впливають лише на фонологічну синтагматику: виникають нові послідовності фонем (нова їх сполучуваність), змінюються фонетичні закономірності початку та кінця слова, суперсегментні особливості (відступ від правил наголошування в іншомовних словах) тощо. Однак за тривалого і масового запозичення слів можуть статися суттєвіші зміни у фонологічній системі, в тому числі поява нових фонем і фонологізація вже наявних у мові варіантів фонем (алофонів). Морфологія порівняно з іншими мовними рівнями, характеризується найвищим ступенем непроникності. Вважають, що контактування мов не збагачує, а спрощує морфологію. Синтаксис на відміну від морфології характеризується високим ступенем проникності. Саме в тому вбачають причину подібності синтаксичної структури речення в багатьох мовах світу. Отже, ступінь проникності обернено пропорційний ступеневі системності мови. Здатність до запозичення тим більша, чим слабші системні відношення.

Внутрішні причини мовних змін закладені в мові. Це протилежні начала, суперечності, боротьба між якими призводить до змін. Серед цих суперечностей (антиномій) основними є такі: 1) антиномія позначувального і позначуваного. План вираження (позначувальне) і план змісту (позначуване) мовного знака перебувають у стані нестійкої рівноваги, що зумовлює розвиток багатозначності й омонімії, з одного боку, і синонімії - з іншого; 2) антиномія норми і системи. Не все потенційно закладене в структурі мови дозволяє норма; 3) антиномія мовця і слухача. Мовець намагається скоротити і спростити мовлення (усічує слова, вживає еліптичні конструкції тощо), тоді як слухач потребує якомога повнішого виражання думки, інколи й надлишкової інформації. Внаслідок такої антиномії змінюється форма слів, їх категоріальне значення та синтаксичні конструкції; 4) антиномія інформаційної та експресивної функцій мови. Багато нових слів і виразів з'являються внаслідок суперечності між стандартним і експресивним началами в мовленнєвій діяльності; 5) антиномія коду і тексту (мови і мовлення). Суперечність між кодом і текстом полягає в тому, що збільшення кодових одиниць зумовлює скорочення тексту, а зменшення - подовження (збільшення обсягу) тексту. Код не може нескінченно збільшуватися, бо людський мозок не зміг би його запам'ятати, а дуже довгий текст ускладнив би спілкування. Тому ці дві протилежні тенденції постійно діють у мові і таким чином збагачують мовні виражальні засоби. Усі названі антиномії є конкретним виявом загального закону розвитку - суперечності між потребами спілкування і мовними можливостями. Отже, мова - це вічно живий конфлікт. Внутрішні причини мовних змін виявляються в таких тенденціях мовного розвитку: 1) тенденція до економи мовних засобів і зусиль мовців. Вона простежується на всіх рівнях мови. Із обмеженої кількості фонем будується необмежена кількість слів, максимально використовуються мовні форми; 2) тенденція до вираження різних значень різними формами. Ця тенденція є протилежною попередній - економії мовних засобів. Яскравим прикладом вияву "її є відштовхування від омонімії; 3) тенденція до обмеження складності мовних одиниць. Обсяг сприйняття довжини слова дорівнює оперативній пам'яті; 4) тенденція до абстрагування мовних елементів. Конкретні мовні одиниці стають абстрактними: на основі конкретних значень розвиваються абстрактні значення в лексиці, на основі повнозначних слів - абстрактніші службові, на основі семантико-граматичних іменних класів - формалізована (абстрактна) категорія роду тощо. Вчені називають і менш важливі тенденції. Усі вони спрямовані на вдосконалення мовного механізму і збереження мови в стані комунікативної придатності.

14. Природа мовних змін

Мовні зміни не відбуваються спонтанно, довільно. Вони завжди мають причину. Розрізняють зовнішні і внутрішні причини мовного розвитку. До зовнішніх належать ті імпульси, що надходять із зовнішнього середовища, а до внутрішніх - тенденції розвитку, які закладені в самій мові. Не всі вчені визнають паралельний вплив на мову зовнішніх і внутрішніх причин. Так, А. Мартіне, Є. Курилович та інші визнають тільки внутрішні, а А. Мейє, А. Соммерфельт, Б. Головін - тільки зовнішні причини. Очевидно, не варто абсолютизувати якісь з них, хоч потрібно пам'ятати, що всі мовні зміни в підсумку визначаються суспільними потребами.

15. Мовні контакти

Мовні контакти - один із найсильніших зовнішніх чинників розвитку мови. Вони зумовлюють не тільки запозичення на всіх рівнях мовної структури, а й утворення допоміжних спільних мов і навіть мовну асиміляцію. Причини цих перетворень криються не в структурі взаємодіючих мов, а у вагомості певної мови, що залежить передусім від рівня економічного, політичного й культурного розвитку її носіїв, а також їхньої войовничості, фанатичності, заповзятості. Найбільшому впливові піддається мова в умовах контактування з близькоспорідненою мовою. Коли ж мови характеризуються глибокими структурними відмінностями, то можливість впливати одна на одну незначна.

Серйозні контактно зумовлені зрушення починаються з двомовності, тобто з функціонування двох мов на одній території, в одному й тому ж етнічному середовищі. У двомовних групах людей дві мовні системи вступають у контакт, впливають одна на одну, внаслідок чого з'являються контактно зумовлені відхилення від мовної норми, які називають інтерференцією.

Якщо нова мова засвоєна погано, то за контактування можуть виникнути допоміжні мови - піджини і креолізовані мови, тобто дуже спрощені мови без категорій роду, числа, відмінка, без дієслівних складних форм тощо. Коли ж нова мова засвоєна добре, то за певних умов (особливо за шовіністичної мовної політики уряду панівної нації) мовці повністю переходять на нерідну мову, тобто нова (нерідна) мова витісняє рідну, відбувається повна мовна, а значить і етнічна, асиміляція. Часто тривалі мовні контакти спричинюють конвергентний розвиток контактуючих мов. Конвергенція, на відміну від асиміляції, не призводить до витіснення однієї мови іншою, а зумовлює появу в контактуючих мовах спільних ознак. Унаслідок конвергентного розвитку декількох мов виникають так звані мовні союзи, тобто "особливі типи ареально-історичної спільності мов, які характеризуються певною кількістю подібних чи спільних структурних і матеріальних ознак, набутих внаслідок тривалого й інтенсивного контактування і конвергентного розвитку в межах єдиного географічного простору". Термін мовний союз уведений у науковий обіг М.С. Трубецьким у 1923 р. Мовні союзи характеризуються певною спільною для мов, що до них входять, незалежно від їх походження сукупністю структурно-типологічних і деколи й матеріальних особливостей. Як зауважує болгарський мовознавець В. Георгієв, мовний союз - це рух мов до інтеграції, який зупинився на півдорозі, це, образно кажучи, набута спорідненість. Як приклад звичайно наводять балканський мовний союз. До нього належать грецька, албанська, румунська, болгарська, македонська, сербська, хорватська і частково турецька мови.

16. Субстрат суперстрат, адстрат

Тривале й інтенсивне контактування мов може призвести до асиміляції однієї з мов, тобто до її втрати, але втрачена мова не зникає безслідно. Сліди витісненої мови отримали в мовознавстві назви субстрат і суперстрат. Субстрат (термін Дж. Асколі) - мова-підоснова, елементи якої розчинилися в мові, що нашарувалася на неї; сліди мови корінних жителів у мові-переможниці чужинців; сліди витісненої місцевої мови. Наприклад, кельтський (галльський) субстрат для французької мови, фракійський субстрат для румунської мови, іберійський субстрат для іспанської мови та ін. Суперстрат (термін В. Вартбурга) - мова-надоснова, елементи якої розчинилися в мові, над якою вона нашарувалася; сліди мови чужинців у мові-переможниці корінних жителів. Так, скажімо, латинська мова стала суперстратом для мов Західної Європи, німецька для чеської, мова норманських завойовників для англійської, германська мова франків для французької, та ін. Близьким до перелічених є термін адстрат. Адстрат (термін М. Вартолі) - сукупність рис мовної системи, які з'явилися внаслідок впливу однієї мови на іншу в умовах тривалого співіснування і контактів сусідніх народів. На відміну від субстрату і суперстрату цей тип мовної взаємодії є нейтральним: при ньому не відбувається асиміляції етносу і розчинення однієї мови в іншій; це своєрідний прошарок між двома мовами. Як приклад можна навести білорусько-литовський, словенсько-італійський та інші адстрати.

17. Синхронія і діахронія

Синхронія (від грец. "одночасний") - стан мови в певний момент її розвитку; сукупність взаємопов'язаних і взаємозумовлених елементів мови, які наявні й функціонують у певний умовно виділений період. Цей термін вживається і в іншому значенні: синхронія - це вивчення мови як системи в абстрагуванні від її змін і часового чинника. Діахронія (від грец. "через" і "час") - історичний розвиток мови, а також дослідження мови у процесі її історичного розвитку. Ф. де Соссюр протиставляв синхронію як вісь одночасовості і діахронію як вісь послідовності і вважав, що це протиставлення відповідає протиставленню статики і динаміки, системності і безсистемності. На його думку, є дві абсолютно різні лінгвістики - синхронічна і діахронічна. Як зазначав Бодуен де Куртене, діахронічне вивчення мови важливе і дуже потрібне для розуміння та пояснення кожного її синхронічного зрізу. До такої ж думки дійшли представники Празької лінгвістичної школи, а також А. Сеше, Е. Косеріу та ін.

18. Літературна мова та її ознаки

Літературна мова - унормована мова сусп. спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Л. м. - одна з форм над. мови, що існує поряд з іншими її формами - діалектами (територіальними, соціальними), просторіччям, мовою фольклору. Гол. ознаки Л. м. - її наддіалектичний характер, стабільні літературні норми в граматиці, лексиці, вимові функціонально-стильова розгалуженість. Використання Л. м. в усіх сферах комунікативної практики суспільства (засобах масової інформації, державних установах, у системі освіти, науки, культури, художньо-літературної творчості) забезпечує її поліфункціональний характер. Л. м. зазнає свідомого впливу носіїв національної мови, які дбають про дотримання літературних норм, розширення її функцій. Л. м. - це не лише мова писемних пам'яток, хоча становлення її відбувається саме через писемну практику - рукописні та друковані тексти. Л. м. не можна ототожнювати з мовою художньої літератури, в якій використовуються позалітературні мовні засоби художні зображення. Л. м. становить культурне надбання нації, виступає важливим чинником єдності національного мовного простору. Духовний і матеріальний розвиток народу відбивається у його Л. м. Завдяки стабільності літературних норм здобутки в галузі господарчого, суспільно-політичного, культурного, художньо-естетичного життя нації зберігаються у Л. м. і передаються новим поколінням. Л. м. чутлива до суспільних, культурно-історичних умов розвитку суспільства. Поширення її залежить від стану мовної політики в державі, освіти, культур, традицій народу. Л. м. взаємодіє з іншими формами національної мови, зазнає впливу усної розм. практики, пристосовуючи літ. норми до адекватного вираження думки й почуттів. Нова укр. літ. мова, починаючи з творів І. Котляревського, найповніше репрезентована художнім стилем, меншою мірою - публіцистичними, науковими, епістолярними творами. Елементи староукр. літ. мови перейшли і в нову укр. літ. мову, яка сформувалася на середньо-наддніпрянській діалектичній основі, але постійно вбирала в себе також виражальні засоби ін. укр. наріч. Суспільно-політичні умови, в яких перебував укр. народ, розділений між Російскою та Австро-Угорською імперіями, спричинилися до існування двох варіантів літ. мови - східноукраїнського і західноукраїнського, що характеризувалися відповідними регіональними нормами. Східноукраїнська мовно-літ. практика зазнавала впливу російської мови, а західноукраїнська - польської та німецької мов. Поліфункціональна Л. м. характеризується розгалуженою системою стильових різновидів української мови, які, взаємодіючи між собою, сприяють розвиткові мовно-виражальних засобів, шліфуванню стилістичних норм.

19. Мова як знакова система

Своєрідність мови як знакової системи полягає в тому, що: 1. Мова виникає природним шляхом, постійно розвивається, удосконалюється, тобто має динамічний характер. Вона здатна до саморегулювання, тоді як інші знакові системи є штучними, конвенціональними (виникають за домовленістю) і статичними. Саме цією специфічною ознакою зумовлена така особливість мовних знаків, як продуктивність. Знаки нерідко змінюють свої значення не під впливом екстралінгвальних чинників, а під впливом пов'язаних з ними інших мовних знаків. 2. Мова, на відміну від інших знакових систем, є універсальним засобом спілкування, вона здатна маніфестувати будь-яку ділянку людського досвіду. Усі інші знакові системи в генетичному плані вторинні стосовно мови і мають обмежені виражальні можливості й обмежену сферу застосування. 3. Мова є поліфункціональною знаковою системою. Крім комунікативної функції, що є єдиною для інших знакових систем, їй притаманні репрезентативна, гносеологічна, прагматична, фактична, метамовна й інші функції. Мова передає не тільки інформацію про якісь факти, а й ставлення мовця до повідомлення, його оцінку дійсності. Мова - знаряддя мислення, засіб пізнання об'єктивного світу. 4. Мова багаторівнева і складна ієрархічна система, яка має два способи організації - парадигматичний (відбір) і синтагматичний (сполучуваність). На відміну від інших знаків мовним знакам притаманна розмитість меж.

Небезпідставним є твердження, що ми живемо в світі знаків. Однією із знакових систем є мова. Про її знаковий характер говорили ще вчені давніх Індії та Греції. Так, Арістотель стверджував, що "мовні вирази суть знаки душевних вражень, а письмо - знак перших". Поняття знаковості знаходимо також у граматиці Пор-Рояля, а згодом у працях лінгвістів-компаративістів - В. Гумбольдта, О. Потебні, П. Фортунатова, І. Бодуена де Куртене, В. Поржезинського, В. Богородицького та ін. Однак термін знак у дослідженнях цих учених не отримав спеціального лінгвістичного визначення. Зовсім по-іншому стали розглядати це питання з часу виходу в світ книжки Ф. де Соссюра "Курс загальної лінгвістики" (1916). Ф. де Соссюр мову як систему знаків ставить в один ряд з будь-якою іншою системою знаків, що "відіграє певну роль у житті суспільства". Вивчення мови на рівних правах і тотожними методами мислиться в складі семіології - єдиної науки про знаки: "Мова є система знаків, що виражають ідеї, а тому її можна порівняти з письмом, з азбукою для глухонімих, з символічними обрядами, з формами ввічливості, з воєнними сигналами тощо. Можна, таким чином, мислити собі науку, яка вивчає життя знаків у житті суспільства. Ми назвали б її семіологія". Така наука виникла і отримала назву "семіотика". Семіотика (від грец. "знак") - наука, що вивчає структуру та функціонування різних знакових систем. Зародження семіотики пов'язують із працями Чарльза Морріса, хоча її початки заклав американський математик і логік Чарльз Пірс. Ф. де Соссюра по праву вважають основоположником лінгвосеміотики. Основним поняттям семіотики є знак. Знак - матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який виступає в процесі пізнання і спілкування в ролі замінника (представника) іншого предмета і використовується для одержання, зберігання, перетворення і передачі інформації. Основними ознаками знака є: 1) матеріальність, тобто чуттєва сприйманість; 2) позначення чогось, що перебуває поза ним (об'єкт, позначений знаком, називається денотатом або референтом); 3) непов'язаність із позначуваним природним (причиновим) зв'язком; 4) інформативність (здатність нести якусь інформацію і використовуватися з комунікативною метою); 5) системність. Що стосується системності, то її слід розуміти так: знак отримує своє значення лише за умови входження в певну знакову систему. Таким чином, знаки утворюють певні системи, а значеннєвість (цінність) знака зумовлюється його місцем у системі. Поза системою знак неможливий.