Загальне мовознавство

Отже, українська лінгвістична думка XIV--XVIII ст. не відставала від європейської, а українська лексикографія була однією з найрозвинутіших у Європі.

41. Поява порівняльно-історичного мовознавства

Поступове накопичення протягом XVI--XVIII ст. багатого фактичного матеріалу різноманітних мов створило передумови для пошуків нових методів лінгвістичних досліджень. У мовознавстві утверджуються принципи порівняння мов й історичного підходу до їх вивчення, що зумовило виникнення нової наукової парадигми порівняльно-історичного мовознавства.

Порівняльно-історичне мовознавство - один з основних напрямів лінгвістики, головною метою якого є вивчення споріднених мов з допомогою порівняльно-історичного методу.

Основоположниками порівняльно-історичного мовознавства вважають німецьких учених Ф. Боппа, Я. Грімма, датчанина Р. Раска. Але певні елементи методик можемо знайти у слов'янському мовознавстві.

У 1816 р. опубліковано працю Франца Боппа (1791--1867) "Про систему дієвідмінювання санскритської мови у порівнянні з такою грецької, латинської, перської та германської мов", яка заклала підвалини порівняльно-історичного методу. У цій праці Бопп доводить спорідненість санскриту з переліченими мовами. Його заслугою є те, що він уперше розробив загальну теорію порівняльно-історичного дослідження мов на основі порівняння закінчень дієслів і дійшов висновку про систему їх відповідників у різних мовах. Учений вважав, що на основі порівняння фактів живих і мертвих мов можна встановити їх первісний стан. Виводячи проформи, він пояснював явища однієї мови за допомогою фактів іншої. Це було новим у методології лінгвістичних досліджень. Свій метод Бопп апробував на матеріалі 45 залучених до дослідження мов. Він увів у лінгвістичний обіг поняття звукового закону і термін індоєвропейські мови (його попередники вживали термін індогерманські мови).

У 1818 р. вийшла праця датського мовознавця Расмуса Раска (1787--1832) "Дослідження в галузі давньопівнічної мови, або Походження ісландської мови".

У ній Раск доводить наявність споріднених зв'язків між ісландською, грецькою, латинською і балто-слов'янськими мовами та відсутність будь-яких ознак спорідненості між ісландською і такими мовами, як гренландська, баскська, фінська. Що стосується використання матеріалу для порівняльно-історичних досліджень, то Раск указав на ненадійність лексичних відповідників, тому, на його думку, слід довіряти граматиці: у процесі взаємодії мов лексика може запозичуватися, тоді як відмінкові форми і форми дієвідмінювання не запозичуються, а втрачаються. Звукові зміни в морфемах мають закономірний характер, через що фонетичні відповідники у споріднених мовах є регулярними. Для порівняльно-історичних досліджень можна використовувати лише ту лексику, яка служить для позначення найнеобхідніших понять. Усі індоєвропейські мови, на думку Раска, походять від мертвої і незафіксованої фракійської мови, сліди якої зберегла давньогрецька мова. її й слід розглядати як реального предка індоєвропейських мов.

У 1819 р. з'явився перший том "Німецької граматики" Якоба Грімма (1785--1865).

Зміст книжки виходить далеко за межі її назви. Насправді це перша порівняльно-історична граматика германських мов. У ній автор акцентує на історичному підході до вивчення споріднених мов і ретельно описує граматичні форми германських мов та діалектів у їх історичному розвитку, починаючи з найдавніших писемних пам'яток. Грімм першим сформулював конкретні закони звукових змін у мові, в тому числі відкрив закон пересунення приголосних, за яким система зімкнених приголосних усіх германських мов змістилась на один ступінь Це був перший зразок фонетичних законів, які є загальновизнаними в сучасній лінгвістиці. "Німецька граматика" Грімма мала помітний вплив на написання історії окремих індоєвропейських мов.

42. Слов'янська компаративістика (Й. Добровський, А. Востоков)

У 1820 р. відомий російський учений Олександр Востоков (1781 - 1864) у "Розвідці про слов'янську мову" виявляє й доводить споріднені зв'язки між слов'янськими мовами. Це фактично перша праця з історичної фонетики слов'янської групи індоєвропейських мов. Її значення не тільки в конкретних висновках щодо слов'янських мов (історія слов'янських мов, стосунок давньоруської мови до старослов'янської, польської та сербської), а й у визначенні методів історичного дослідження споріднених мов. На основі зіставлення слов'янських мов Востокову вдалося розкрити таємницю юсів. Ці букви позначали відповідно носові голосні [к] та [?], які колись були в усіх слов'янських мовах, а згодом зникли, замінившись на [а] й [у] в усіх мовах, крім польської. Так, практично одночасно в різних країнах було "відкрито" порівняльно-історичний метод дослідження мов. Бопп на матеріалі відомих йому індоєвропейських мов, Раск на матеріалі ісландської, грецької, латинської та балто-слов'янських мов, Грімм на матеріалі германських, а Востоков - слов'янських мов незалежно один від одного дійшли аналогічних, взаємодоповнюючих висновків щодо порівняльно-історичного методу. За ними пішли інші вчені, які опрацьовували принципи порівняльно-історичного дослідження різних груп індоєвропейської мовної родини: Фрідріх-Крістіан Діц, Йоган-Каспар Цейс, Франко Міклошич Чеський мовознавець Йозеф Добровський був засновником нової славістики. Ученого, котрий своєю діяльністю дав поштовх розвиткові слов'янського мовознавства не лише у Чехії, а й далеко за її межами, нині гідно називають "патріархом слов'янської філології".

Добровський перший почав досліджувати лексику церковних книг, зіставляючи словникові відповідники старослов'янських текстів з лексикою живих слов'янських мов. Але для багатьох слів такі паралелі не зазначені, очевидно, тому, що дослідник не знайшов їх, бо користувався пам'ятками пізніших списків, лексика яких значно відрізняється від лексики старослов'янських пам'яток X - XI ст. Уже в першій своїй праці "Історія чеської мови та літератури" (1792) вчений викладає не лише проблеми, пов'язані із чеською мовою, а й загальні слов'янські проблеми. Дослідник твердо переконаний, що всі слов'янські мови близько споріднені між собою, але разом із тим і вважає, що розбіжності між окремими слов'янськими мовами існували вже з найдавніших часів. Ще в 1792 р. Й. Добровський виділив дві групи слов'янських мов - південно-східну і північно-західну. До першої він відніс російську, старослов'янську, сербську, хорватську, словенську, до другої - чеську, словацьку, лужицьку, польську. У Відні 1822 р. вийшла праця Й. Добровського "Основи давнього наріччя слов'янської мови", яка була перекладена на російську мову і видана під назвою "Грамматика язьжа славенского по древнему наречию". У цій праці автор зібрав великий фактичний матеріал переважно з рукописів. Але він не згрупував його за періодами, тому факти, взяті з пам'яток різних епох і зведені разом, створили картину якоїсь ідеальної слов'янської мови, котру не можна віднести до того чи іншого часу. Ще однією хибою цієї праці є неісторичний підхід до пам'яток. Цінність досліджень Й. Добровського полягає і в тому (зараз воно має лише історичне значення), що він навів зіставлення церковнослов'янської лексики з лексикою живих слов'янських мов, вперше подав системний аналіз граматики власне старослов'янської мови, визначив її південнослов'янську мовну основу, зробив аналіз особливостей старослов'янської фонетики і орфографії, описав словотвір, морфологію, синтаксис. Недоліком у працях славіста є те, що він вважає глаголицю пізнішою переробкою кирилиці, що її здійснили далматинські священики для збереження слов'янського письма від переслідувань збоку католицького духовенства (ця теорія була пізніше спростована). Вивчаючи старослов'янське письмо, Й Добровський написав працю, спеціально присвячену глаголиці.

43. Мовознавча концепція В. фон Гумбольдта

Першим теоретиком у галузі мовознавства, який глибоко, по-філософськи осмислив багатий мовний матеріал і результати зроблених до нього наукових досліджень, був Вільгельм фон Гумбольдт.

Першою лінгвістичною розвідкою Гумбольдта була доповідь "Про порівняльне вивчення мов стосовно різних епох їх розвитку", виголошена в 1820р. У цій доповіді викладені ідеї стадіальної концепції мови. Гумбольдт прагне виявити загальні закономірності історичного розвитку мов світу. Усі мови світу він поділяє на чотири морфологічних типи: 1) мови кореневі; 2) аглютинативні; 3) інкорпоруючі; 4) флективні (перший, другий і четвертий типи було виділено до нього А. Шлегелем, а інкорпоруючий уперше виокремив Гумбольдт). Ці типи мов учений розглядає як відображення хронологічно послідовних етапів світового мовотворчого процесу, як перехід від нижчої до вищої, досконалішої форми. І хоч нині останнє положення Гумбольдта (перехід кореневих мов у аглютинативні, а далі аглютинативних у флективні як найдосконаліші) вважають помилковим, сама ідея структурного зіставлення мов стала основою нової мовознавчої дисципліни, яка успішно розвивається, - лінгвістичної типології.

Відомими є невеликі розвідки Гумбольдта "Про буквене письмо та його зв'язок з будовою мови" (1824) і "Про двоїну" (1827). Найціннішою є його тритомна праця "Про мову каві на острові Ява", яку вчений не встиг завершити. У теоретичному вступі до неї Гумбольдт виклав свою теоретичну концепцію, свою філософію мови. Ця праця стала знаменитою і справила великий вплив на розвиток мовознавства.

Філософська концепція мови Гумбольдта визначається ідеями німецької класичної філософії (І. Кант, Г.-В.-Ф. Гегель, Ф.-В. Шеллінг, Ф.-Г. Якобі). Провідною думкою концепції, її теоретико-методологічною основою є антропологічний підхід до мови, за якого вивчення мови повинно здійснюватися в тісному зв'язку зі свідомістю і мисленням людини, її культурою та духовним життям. Гумбольдт констатує нерозривність понять "мова" і "народ", "мова" і "культура". За його твердженням, мова є надбанням окремого народу, а народ - це спільність людей, що розмовляє однією мовою. Мова невіддільна від культури. Вона тісно пов'язана з духовним розвитком людства, відображає розвиток культури. Мова закладена в самій природі людини. Вона необхідна для розвитку її духовних сил і формування світогляду. На противагу лінгвістам, які розглядали мову як технічний засіб вираження думки, Гумбольдт доводить, що мова і мислення тісно пов'язані між собою і що мова - це той орган, який творить думку. Отже, мислення не просто залежить від мови, а певною мірою зумовлюється кожною конкретною мовою; мови - органи оригінального мислення націй. Пізнання світу залежить від мови, оскільки вона не безпосередньо відображає світ, а інтерпретує його. Отже, в кожній мові закладено своє світобачення, і вона стає посередником між людиною та зовнішнім світом. Прогресивним є положення Гумбольдта про творчий характер мови. За своєю суттю мова є щось постійне і водночас у кожний момент змінне. Формою існування мови є розвиток. Мова - організм, який вічно себе породжує. Мову, згідно з Гумбольдтом, слід розглядати не як мертвий продукт, а як творчий процес, безперервну діяльність, що перетворює "звук у вираження думки". Після виходу аналізованої праці Гумбольдта жоден із теоретичних напрямів мовознавства не міг не брати до уваги розмежування синхронії і діахронії. Із цим положенням пов'язана ідея Гумбольдта про необхідність розрізнення мови й мовлення. Учений вперше закликає вивчати живе народне мовлення. Викликає зацікавленість і вчення Гумбольдта про форму в мові. Форма, а не матерія є сутністю мови. Усе в мові відображає її форму (і фонетика, і граматика, і лексика). Для виявлення форми мови необхідне її системне вивчення. Гумбольдт розрізняє зовнішню (звукову, граматичну тощо) і внутрішню форми. Внутрішня форма мови - це сукупність шляхів, способів та прийомів (своєрідний механізм, інтелектуальна модель), за допомогою яких позамовний зміст передається зовнішніми звуковими засобами. Іншими словами, це спосіб, яким категорії мислення об'єктивізуються в мові. Внутрішня форма є своєрідною для кожної мови і виявляється та втілюється в зовнішній формі. Внутрішня форма є головною в мові порівняно із зовнішньою. Вона, по-перше, відрізняє одну мову від іншої (внутрішня форма кожної мови є неповторною); по-друге, фіксує особливості національного світобачення. У зв'язку із внутрішньою формою Гумбольдт торкається проблеми значення й смислу слова. Слово не є прямою назвою предмета, а позначенням того, як той предмет був осмислений мовотворчим актом у конкретний момент винаходу слова, тобто словом позначається особливе бачення предмета, а не сам предмет. Цим і пояснюється різноманіття виразів для одного й того самого предмета. Варті уваги типологічні ідеї Гумбольдта. На його думку, форми багатьох мов у найбільш загальному можуть збігатися. Це пояснюється подібністю органів мовлення та спільними (однаковими) законами мислення, які не залежать від етнічної належності людей. Від етносів залежить те, як у їхніх мовах реалізуються загальні закони мислення.

Граматики конкретних мов, за його переконанням, повинні будуватися на індуктивній основі. Мову Гумбольдт розглядає як "напружене" живе ціле, сукупність протилежних і взаємопередбачуваних першооснов, які перебувають у динамічній рівновазі. У мові він помітив такі антиномії: мови і мислення, мови і мовлення, стійкості і змінності, об'єктивного і суб'єктивного, індивідуального і колективного та ін. Отже, з появою праць Гумбольдта настав новий етап у розвитку мовознавства. Учений створив струнку й цілісну лінгвістичну концепцію, теоретично обґрунтував статус порівняльно-історичного мовознавства, заклав основи загального й теоретичного мовознавства. Його по праву вважають основоположником цих наук. Наукова творчість Гумбольдта справила глибокий вплив на розвиток лінгвістики. На проголошених ним теоретичних положеннях ґрунтуються різні сучасні напрями у мовознавстві: соціолінгвістика, менталінгвістика, етнолінгвістика, антрополінгвістика та ін.

44. Мовознавчі погляди А. Шлейхера

А. Шлейхер - основоположник натуралізму. Основними працями Шлейхера є "Мови Європи в систематичному огляді" (1850), "Морфологія церковнослов'янської мови" (1852), "Про морфологію мови" (1859). Натуралістична концепція мови найповніше і найчіткіше викладена у працях "Теорія Дарвіна і мовознавство" (1863) і "Значення мови для природної історії людини" (1865). У них у концентрованому вигляді подано теоретичні погляди Шлейхера, в яких синтезовано ідеї Боппа, Гумбольдта і Дарвіна.

Шлейхер вважає, що "встановлені Дарвіном для видів тварин і рослин закони можуть бути застосовані в головних своїх рисах до організмів мов". Цю тезу автор підкріплює окремими положеннями. Так, зокрема, він переносить запозичену з біологічної систематики класифікацію рослин і тварин (рід, вид, підвид, різновид, особина) на класифікацію мов. Роду відповідає прамова, виду - мова певного етносу, підвиду - діалект, різновиду - говірка, особині - мовлення окремих людей. Розвиток мови, за Шлейхером, відбувається за законами, які не мають винятків (поняття законів розвитку мови вперше ввів у мовознавство саме Шлейхер). Учений переносить на мову закон мінливості видів і закон боротьби за існування. На його думку, в мовознавстві навіть легше, ніж у природознавстві, простежити зміну мов, установити походження нових форм із колишніх, оскільки є давні пам'ятки писемності, які засвідчують факти мов, що існували більше двох тисячоліть тому (санскрит, давньолатинська та ін.). Як весь органічний світ розвивався з одноклітинних організмів, так само й мови світу беруть свій початок від найпростіших мов. Відмінності між мовами зумовлені відмінностями життєвих умов народів, які користуються тією чи іншою мовою. Оскільки мова - це природний організм, то людина безсила суттєво щось змінити в ній, так само як не може змінити будову людського організму. Життя мови, за переконанням Шлейхера, складається з двох періодів: доісторичного та історичного (цю тезу вчений запозичив у Гегеля). У доісторичному періоді мова розвивається від простої до складної, збагачується новими формами (тут Шлейхер іде за Гумбольдтом, який стверджував, що всі вищі форми мови виникли з простіших). В історичному періоді відбувається регрес, розпад мови (звуки "зношуються", зникає багатство форм, простежується тенденція до спрощення). Це період старіння і поступового вмирання мови. Цим твердженням Шлейхер заперечує Гумбольдту, який вважав, що мова постійно вдосконалюється. Під впливом природничих наук Шлейхер створив свою теорію родовідного дерева. Його заслугою є те, що він чітко сформував поняття індоєвропейської прамови, тобто мови, від якої походять усі індоєвропейські мови. Такою мовою він цілком резонно вважав не санскрит, як вважали до нього, а мову, яка існувала до появи писемності і зникла, але яку на основі живих мов та пам'яток писемності мертвих мов можна реконструювати. Шлейхер, на відміну від інших лінгвістів, розрізняв мовознавство і філологію. Мовознавство відносив до природничих наук, а філологію - до історичних. Мовознавця він порівнював із ботаніком (вивчає все, що є в мові), а філолога (літератора) - із садівником (доглядає за мовою, культивує все краще в ній).

45. О. Потебня видатний український мовознавець

Філолог, основоположник психологічного напряму в слов'янському мовознавстві. Автор праць із загального мовознавства, фонетики, наголосу, граматики, семантики, етимології, діалектології, теорії словесності, фольклору, етнографії, досліджень про походження мови, взаємозв'язок мови та мислення тощо. Член-кореспондент Петербурзької академії наук з 1875 р.

Майже все творче життя мовознавця було пов'язане з Харківським університетом. 1856 року він закінчив історико-філологічний факультет цього університету і розпочав свою діяльність як викладач російської словесності. В 1861 році захистив магістерську дисертацію "Про деякі символи в слов'янській народній поезії", а в 1862 році написав найзнаменитішу свою працю "Думка і мова". Значним внеском у мовознавчу науку стала праця О. Потебні "Із записок з російської граматики" (1874), що була його докторською дисертацією. У ній дано порівняльно-історичне дослідження граматичної будови та всієї системи східнослов'янських мов у їх зв'язках з іншими мовами. Ця праця ґрунтувалася на великих даних української мови, а мова взагалі розглядалася у зв'язку з історією народу, у тісному єднанні з розвитком людської думки. О. Потебню по праву вважають творцем лінгвістичної поетики. Ім'я О.О. Потебні надано Інституту мовознавства НАН України.

Потебня розглядав питання історії української мови та української діалектології у зв'язку з відповідними аспектами російської мови. Обидві мови вчений вважав нащадками однієї, спільної в минулому (давньоруської) мови-предка. Відповідно до термінології свого часу називав українську мову малоруським наріччям, а терміном "русский язык" позначав сукупність східнослов'янськиїх мов ("Про повноголосся" (1864), "Про звукові особливості руських наріч"). Філолог Потебня розробив наукове підґрунтя східнослов'янської діалектології як самостійної дисципліни. У працях цієї проблематики він уперше в слов'янській філології систематизував ознаки української мови, за якими вона відрізняється від інших слов'янських мов. Охарактеризував межі поширення її найважливіших діалектичних звукових явищ. З погляду історії розвитку української мови особливе значення мають відкриття т. з. нового ятя та обґрунтування дифтонгічного переходу давньоруських о, е в і у новозакритих складах. Учений постійно цікавився питаннями народності і мови, взаємовідношення націй і мов, народності й особи, дво- і багатомовності, майбутньою долею націй і мов ("Думка і мова" (1862), "Мова і народність" (1895), "Про націоналізм" (1905), "Лист до Єлени Штейн" (1927), "Загальна літературна мова і місцеві наріччя" (1962)).

Засуджуючи денаціоналізацію, Потебня стверджував, що усі мови мають невичерпні внутрішні можливості для розвитку. У рецензії на збірку "Народні пісні Галицької й Угорської Русі" Я. Головацького (1976) розглянув питання про право української мови на літературну писемну форму. Мова розглядається Потебнєю в контексті культури у міфі, фольклорі та словесності він бачить похідні від мови моделюючі системи. Тому мова ставиться ним у ще одне сутнісне відношення - до народу і народності (нації). Мова є породженням і виявом "народного духу", вона ж окреслює націю замість спільноти, кодуючи у структурах твореного нею "проміжного" світу особливий нац. світогляд. Убачаючи в мові єдино властиві кожній людині та кожній спільноті спосіб і можливість сприймати світ і мислити його, Потебня гостро протестував проти денаціоналізації загалом і деукраїнізації зокрема, як духовного і душевного розтління ("Язык и народность", 1895). Адже винародовлювання загрожує зникненням витіснюваної мови, що не може не вести до втрати етнічної самобутності спільноти, оскільки саме мова індивідуалізує як окремі особи, так і національний загал. Крім того, зникнення хоч би однієї мови (а кожна мова є повною, "глибоко відмінною системою прийомів мислення") вело б до втрати загальнолюдською культурою цілої групи зв'язаних саме з нею мислительних процесів, а в результаті заміни "відмінності мов однією загальнолюдською" людство зазнало б "зниження рівня думки". Неприпустимим для П. є створення умов, які унеможливлюють діалог і вільний нац. розвиток: від цього втрачає не тільки утискувана спільнота, а й панівна нація. Відправною для Потебні була ідея Гумбольдта про мову як діяльність духу, про творення думки мовою. Постулюючи найтісніший зв'язок мови і мислення, Потебня показував, що думка виявляє себе через мову, а кожний мовленнєвий акт творчий і несе відбиток неповторності, тож процес спілкування - діалогічний, розуміння завжди передбачає і непорозуміння. Звертаючись до слова-мовлення, Потебня виділяє в ньому зовнішню форму (артикульований звук), зміст (значення, думку) і внутрішню форму (зображення).

46. Молодограматичний напрям у мовознавстві

Молодограматизм - напрям мовознавчих студій, який виник в Німеччині в 70-і роки XІX століття. Його становлення стимулюється різними чинниками. В цей період у філософії панував позитивізм, який протиставляє абстрактному мисленню позитивні дані досвіду. Філософський позитивізм служив зовнішнім стимулюючим чинником для розвитку младограматичного напрямку. Внутрішні чинники були пов'язані із станом лінгвістичної науки того періоду, тобто з тим тупиком, в якому виявилася наука про мову після смерті глави порівняльно-історичного мовознавства і засновника натуралістичного напрямку в мовознавстві, геніального Августа Шлейхера.

До нього зараховують: Г.Пауль ("Принципи історії мови", 1880); О.Лескін та Б. де Куртене (ранній).

Младограматизм виник на противагу компаративістиці (порівняльному історичному мовознавству), що втрачала свій авторитет. Багато хто з видатних представників младограматизму були учнями А. Шлейхера. Саме Лескін був вождем і вчителем младограматиків. Поява младограматичного напрямку склалася на підставі критики і недоліків мовознавства XІX століття, і в першу чергу компаративістики. Вони виступили проти Августа Шлейхера (сам Лескін, будучи учнем Шлейхера, також піддався критиці, хоча і дещо побічно).

Енциклопедією молодограматизма стала книга Г. Пауля "Принципи історії мови". В цій книзі концепція младограматизма висловлюється якнайповніше і послідовно.

Младограматизм, по своїй суті, не дивлячись на запеклу критику порівняльно-історичного мовознавства, є не що інше, як порівняльне історичне психологічне мовознавство, а одній з передумов його виникнення з'явився філософський позитивізм. Позитивізм заперечував теорію пізнання і протиставляв абстрактному мисленню позитивні дані досвіду. Він розумів досвід як сукупність відчуттів і уявлень. Роль науки зводилася до опису і систематизації явищ на основі сукупності відчуттів і уявлень. Для теорії науки це мало наступні висновки: а) не повинно бути абстрактних тез; б) допустимі тільки узагальнення приватного порядку, тобто виводиться з емпіричного матеріалу.

Тим часом, характерною межею младограматизма є прагнення уникати філософії мови взагалі. Філософія позитивізму ж заломлюється в мовознавстві в том, що всі теоретичні тези повинні підкорятися досвіду, спостереженню і повинні витікати з матеріалу мови. Емпіризмом пояснюються відмова від філософії мови і відмова від вирішення питань, пов'язаних з онтологією мови. Теорія мови повинна бути, згідно з думкою младограматиків, індуктивною та емпірично обґрунтованою.

Як відзначає в своїй книзі "Вступ у вивчення індоєвропейських мов" Би. Дельбрюк, - "мовознавство вступило з філософського періоду в історичний". Це був тотальний історизм. Младограматики вважали мовознавство історичною наукою. Приватний опис фактів припускав історичний підхід до нього.

На думку Германа Пауля, як тільки дослідник виходить за межі простої констатації одиничних фактів, і як тільки він намагається уловити зв'язок між явищами і зрозуміти їх, так відразу ж починається область історії.

Отож, принципами молодограматизму є: 1) позитивізм; 2) історизм - будь-який стан мови - фаза історії. Статика мови - окремий випадок його динаміки; 3) психологізм індивідуалістичного характеру. Младограмматики вважають, що мова існує по-справжньому в індивідуумі. Всі зміни в мові залежать від розмовляючих індивідів. Велику роль грають такі терміни як "уявлення", "асоціація". Младограматизм зловживає асоціаціями, оскільки всі зв'язки мови потрактують як асоціації. поняття асоціації є гальмо на шляху пізнання мовного пристрою. Психологізм младограматиків затверджує: на світі стільки мов, скільки індивідів; 4) кожний індивід - носій якогось діалекту. Він носить загальний методичний характер. Атомізм младограматиків виявляється в тому, що об'єктом дослідження є окремі емпіричні факти. Вони можуть бути зв'язані між собою. Це обумовлюється також позитивізмом. Заперечується пізнання, розкриття причинності, закономірності в теоретичному плані. Немає тоді і взаємозв'язку між чинниками і явищами мови. Немає системи мови. Форми мови вивчені дуже добре, складено багато словників, граматик і т.д., але немає теорії мови. Анатомізм - основна мішень критики младограматизма.

47. Лінгвістична концепція Яна Бодуена де Куртене

Бодуен видатний російський і польський мовознавець. Основні лінгвістичні ідеї Бодуена де Куртене викладені у працях "Деякі випадки дії аналогії в польській мові" (1868), "Про давньопольську мову до XIV ст." (1870), "Дослід фонетики резанських говірок" (1874; докторська дисертація), "Дослід теорії фонетичних альтернацій" (1895), "Деякі розділи порівняльної граматики слов'янських мов" (1881), "Про класифікацію мов" (1910) і в численних (600) статтях. Лінгвістична концепція вченого була різко полемічною щодо панівної молодограматичної парадигми. Вихід із кризи мовознавства кінця XIX ст. він вбачав у зв'язку лінгвістики з психологією і соціологією, у послідовному синхронному підході до мови, у відмові від обовязкового історизму. Не сприймав логіцизм і молодограматичні концепції мовних законів: "Немає жодних "звукових законів"".

Бодуен де Куртене зосередив увагу на процесах, які мають місце в індивідуальному мовленні. Він вважав, що реально існує лише індивідуальне мовлення. Національна мова, на його думку, існує тільки в ідеалі, а насправді це наукова фікція. Учений закликає вивчати людину як носія мови (щодо цього Бодуен де Куртене солідарний з молодограматиками). Однак учений тут же наголошує на нерозривності в мові індивідуального і загального: те, що є в індивіда, є одночасно й загальним, що пояснюється однаковістю психічних особливостей у всіх індивідів. Отже, мова є явищем колективно-індивідуальним. На відміну від молодограматиків для концепції Бодуена де Куртене характерний не індивідуальний, а колективний (соціальний) психологізм. Є підстави стверджувати, що попри психологічну забарвленість концепції їй притаманне розуміння соціальної суті мови: "Сутність люд-ської мови виключно психічна", - пише вчений, а далі продовжує: "Оскільки мова можлива тільки в людському суспільстві, то крім психічного аспекту ми повинні бачити в ній завжди аспект соціальний. Основою мовознавства повинна служити не тільки індивідуальна психологія, а й соціологія".

Новим для мовознавства XIX ст. є намагання Бодуена де Куртене обґрунтувати необхідність і важливість статичного (описового) аналізу мови всупереч панівному на той час порівняльно-історичному. Не заперечуючи порівняльно-історичного методу, вчений доводить, що для розкриття механізму мови годиться тільки описовий метод, бо система мови являє собою стійкий стан мовних компонентів. Так Бодуен де Куртене підійшов до розрізнення двох станів мови: статики й динаміки, що пізніше буде названо Ф. де Соссюром синхронією й діахронією. При цьому вчений зауважує, що "в мові, як і загалом у природі, все живе, все рухається, все змінюється". У мові одночасно діють закони рівноваги і закони історичного розвитку мови. Статика стосується перших, а динаміка - других.

Отже, мову Бодуен де Куртене розглядає як діяльність, що розгортається в часі і просторі. Ученого цікавлять причини мовних змін. І він уперше в історії мовознавства виділяє таку причину, як прагнення до зручності, до різного роду економії затрат, чим пояснюються такі мовні зміни, як спрощення сполучень приголосних, явища асиміляції, дисиміляції, регулярність морфологічної системи тощо.

Бодуен де Куртене розуміє мову як систему. Мова, вважав він, це така сукупність, частини якої пов'язані між собою відношеннями значення і форми. Кожне мовне явище можна вичерпно описати лише за умови врахування його системних зв'язків. У мовній системі він виділяє три підсистеми: фонетичну, морфологічну й синтаксичну. Бодуен де Куртене вважав, що системність характерна й для динамічного аспекту мови, а тому й вимагав ураховувати системний характер і в діахронічному аналізі.

Поняття системності мови в Бодуена де Куртене тісно пов'язане з поняттям мови як системи знаків, тобто сукупності "численних випадкових символів, які групуються в системі за "протиставленнями і відмінностями".

Першим звернув увагу на соціальну диференціацію мови. Однією з головних заслуг Бодуена де Куртене є введення до мовознавства понять фонеми і морфеми. Поняття фонеми в його вченні видозмінювалося, але незмінною була його психологічна інтерпретація. Кінцево фонема визначається як психічний представник звука, що має смислорозрізнювальну функцію. Фонема - результат мовного узагальнення, абстракція від реальних звукових реалізацій, інваріант стосовно варіантів, тобто звуків. Морфему Бодуен де Куртене трактував також психологічно: "Морфема - будь-яка частина слова, що має самостійне психічне життя і далі не членується з цього погляду (тобто з погляду самостійного психічного життя). Отже, це поняття охоплює корінь, [...] усі можливі афікси, як суфікси, префікси, закінчення [...] і так далі". Родового поняття морфеми до Бодуена де Куртене не було.

Бодуен де Куртене є творцем теорії чергувань, яку виклав у праці "Дослід теорії фонетичних альтернацій" (1895). Ця теорія стала основою морфонології - зв'язувальної ланки між фонологією і морфологією.

Оригінальні типологічні ідеї містяться в його праці "Про класифікацію мов", де запропоновано нові підходи до типологічного дослідження мов: зіставне вивчення фонетичних (довгота і короткість голосних, функції наголосу) і морфологічних структур мов, як споріднених, так і неспоріднених. Цінні зауваження вченого про типологію елементів слова (морфем) у мовах різних типів.

Бодуен де Куртене започаткував концепцію мовних союзів (далі її розвинув М. Трубецькой), порушив проблему лінгвістичного часу (стосується темпів розвитку однієї мови порівняно з іншою), уперше звернув увагу на важливість для лінгвістики вивчення мовленнєвих розладів (афазій), що згодом стало предметом наукових зацікавлень Р. Якобсона.

Бодуен де Куртене збагатив мовознавство численними оригінальними ідеями. Однак його розуміння мови як системи, соціальна зумовленість мовних явищ, елементи знакової теорії мови, теорія фонем і морфонологічних змін, типологія мов - це ті проблеми, які вплинули на подальший розвиток мовознавства, зокрема на формування структуралізму і соціологічної школи.

48. Мовознавчі здобутки І. Франка, К. Михальчука, С. Смаль-Стоцького, І. Огієнка

Важливим складником світогляду І. Франка є його погляди на природу і сутність мови. Мовознавчі погляди І. Франка вже неодноразово були предметом наукової уваги, проте цілковиту рацію має відома дослідниця мовного світу І. Франка О. Сербенська, стверджуючи, що ми ще повністю не збагнули вагомості лінгвістичного спадку мислителя. Перу І. Франка належить близько 20 спеціальних мовознавчих праць, зокрема такі статті, як "Говоримо на вовка - скажімо і за вовка" (1891), "Етимологія і фонетика в южноруській літературі" (1894), "Уваги про назву "Палінодія" (1894), "Звідки взялася назва бойки?" (1895), "Двоязичність і дволичність" (1905), "Причинки до української ономастики" (1906), "Літературна мова і діалекти" (1907), "Азбучна війна в Галичині 1859 р." (1913) та ін. Мовознавчі проблеми автор незрідка порушував і в інших своїх працях, зокрема літературознавчих та філософських - наприклад, в естетико-психологічному трактаті "Із секретів поетичної творчості" (1898 - 1899). Проблематика лінгвістичних зацікавлень І. Франка напрочуд широка. За спостереженнями І. Ковалика, предметом наукових роздумів письменника-вченого були "такі основні питання: походження людської мови, розвиток та функції мови, усна та писемна мова, мова та мислення, значення мови для розвитку мислення та пам'яті, вияв антропоморфізму в сучасній структурі мови тощо" До цього переліку сучасні франкознавці (зокрема, Т. Панько, О. Сербенська, Т. Космеда) обґрунтовано долучили питання "мова і нація", "мова і духовність", "мова і мовлення", "дискурс і комунікація", "мовна особистість", "комунікативна компетенція" тощо. Більшість із цих проблем має не тільки лінгвістичне, а й загальносвітоглядне значення. З цього випливає висновок, що погляди І. Франка на мову мали не просто описово-емпіричний, а лінгвофілософський характер, оскільки спиралися на його загальні ідейні переконання та теоретичні уявлення про людину і світ і, таким чином, були істотною частиною його філософського світогляду. І. Франко висвітлював основні лінґвістичні проблеми в аспекті філософії мови, щільно пов'язував їх з осмисленням динаміки філософських, суспільно-політичних та естетичних ідей у Європі. Внаслідок тривалих роздумів над "язиковими проблемами" І. Франко створив власну філософсько-лінґвістичну концепцію, в якій мова визначається передусім як одна зі сторін суспільного життя, що взаємодіє з економічними, політичними, духовними та іншими суспільними явищами, виступаючи як засіб комунікації і пізнання. Погляди великого мислителя на питання теорії мови мають глибоку наукову основу, відзначаються внутрішньою цілісністю і є виявом лінґвістичної концепції в галузі філософії мови.

Кость Михальчук - визначний мовознавець та етнограф, член Київської Старої Громади, дійсний член НТШ у Львові, Українського Наукового Товариства у Києві, Історичного Товариства Нестора-Літописця.

Найґрунтовнішим у XIX ст. дослідженням, присвяченим діалектному членуванню української мови, є праця Костянтина Михальчука про українські наріччя, говори і говірки, написана у 1871 р. Вказане дослідження лягло в основу діалектного членування української мови у 20 і 21 століттях. Наріччя і говори автор виділяв на основі суто мовних рис, проте брав також до уваги розміщення в минулому східнослов'янських племен, міграційні чинники пізніших часів, топографічні особливості відповідної території, етнографічні дані. Діалектне членування української мови автор відобразив і в формі лінгвістичної карти. Михальчук розрізняв три наріччя української мови:українське (з північноукраїнським, середньоукраїнським і південноукраїнським піднаріччями), поліське (з підляським, чорноруським або заблудівським, поліським і сіверським піднаріччями), русинське (з подільсько-волинським, галицьким і карпатським піднаріччями).

Названі наріччя, на думку К.П. Михальчука, за різними сторонами мовної будови співвідносяться по-різному: у фонетиці більше подібності між українським і русинським наріччями, ніж між ними (особливо першим) і поліським, у морфології більше спільності між українським і поліським, ніж між ними обома і русинським.

Праця К.П. Михальчука була високо оцінена сучасниками автора, зокрема Олексієм Шахматовим, від неї відштовхуються дослідники при сучасному розв'язанні проблеми діалектного членування української мови. Незважаючи на обмеженість матеріалу, який був у розпорядженні автора, дослідник здійснив досить докладне групування українських говорів. Пізніші дослідження доповнили і в дечому змінили діалектне членування української мови К.П. Михальчука. Найвиразніша відмінність дальших групувань говорів порівняно з Михальчуковим полягала в тому, що "північноукраїнське піднаріччя" південно-східного наріччя всіма майже повністю зараховувалось до північного наріччя, а поділ на "середньоукраїнське" і "південноукраїнське" піднаріччя зовсім не визнавався. З сучасного погляду вважається неправомірним також віднесення більшості говірок Волині і Поділля до південно-східного (за термінологією К.П. Михальчука - українського) наріччя, зарахування до українських ряду білоруських ("чорноруське піднаріччя") і російських ("сіверсько-великоруське піднаріччя") говірок.

С. Смаль-Стоцький - один з керівників національно-культурного відродження Буковини. Противник москвофільства, чимало спричинився до перемоги народовців на Буковині; голова студентського товариства "Союз" у Чернівцях (1879 - 1882), співзасновник товариств "Народний Дім", "Буковинський Боян", "Руська Школа" й інших, активний діяч "Руської Бесіди". Був дійсним членом Слов'янського інституту у Празі. Спільно з Миколою Васильком та іншими Смаль-Стоцький добився цілковитої рівноправності українців в адміністрації й політичному житті Буковини.

В історію української мовознавчої науки проф. Смаль-Стоцький увійшов насамперед як автор першої української ("руської") граматики, яку видав 1893 р. у Чернівцях разом з проф. Т. Гартнером. "Руська граматика" посідає особливе місце в історії правописного питання, оскільки саме в ній автори прагнули удосконалити шкільний правопис, показати гармонію між писемним і живим словом. Граматика докладно висвітлювала особливості звукової системи мови, брала до уваги історичні зміни, "змальовувала живий образ української мови у сфері звуків". "Руська граматика" витримала чотири видання (останнє - 1928 р.), дістала позитивні оцінки О. Огоновського, О. Партицького - тодішніх метрів у цій галузі на Західній Україні, а згодом за офіційним розпорядженням міністерства освіти стала шкільним підручником української мови на Галичині й Буковині. Усвідомити факт появи цієї Граматики, що за своїми наслідками дорівнював національному відродженню, неможливо без знання історичного контексту. Для народних шкіл Буковини це був час тяжкої кризи, бо наука української мови в них була переважно в руках учителів-москвофілів, схоластичне "язичіє" шкільних підручників мови заходило у гостру суперечність з живою народною мовою. І саме С. Смаль-Стоцький, в особі якого талант ученого і завзяття патріота поєднувалися з далекоглядністю політика і компромісного дипломата, зумів добачити причиново-наслідкову єдність у таких, здавалося б, далеких одна від одної проблем - шкільною наукою мови і національним поступом.

Етапне значення для українського мовознавства мали праці Смаль-Стоцького з українського мовознавства та славістики: "Розвиток поглядів про сім'ю слов'янських мов і їх взаємне споріднення" (1925, 1927), "Українська мова, її початки, розвиток та характеристичні її прикмети" (1933), "Питання про східнослов'янську прамову" (1937). Широко відомими були й літературні праці С. Смаль-Стоцького. Йому належать наукові розвідки про Т.Г. Шевченка, І. Франка, І. Котляревського, В. Стефаника, Ю.Федьковича, С. Воробкевича.

І. Огієнко - відомий український церковний і громадський діяч, митрополит (з 1943), мовознавець, історик церкви, педагог, дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (з 1922). З 1924 р. викладав українську мову у Львівській учительській семінарії, протягом 1926 - 1932 pp. був професором церковнослов'янської мови на богословському факультеті Варшавського університету. Заснував і редагував у Варшаві журнал "Рідна мова" (1933 - 1939 pp.) і "Наша культура" (1935 - 1937 рр.), які сприяли популяризації української культури, норм єдиної літературної мови серед українців за межами УРСР, виступав проти русифікаторської політики тогочасного керівництва радянської України.

І. Огієнко - автор багатьох наукових праць з українського мовознавства, історії церкви, культури, канонічного права: "Складня української мови"; "Вірування українського народу"; "Огляд українського язикознавства"; "Українська культура"; "Український стилістичний словник"; "Історія українського друкарства"; "Чистота і правильність української мови"; "Пам'ятки старослов'янської мови 10-11 ст."; "Сучасна українська літературна мова"; "Українська Церква"; "Історія української літературної мови".

Іван Іванович Огієнко здійснив переклад Св. Письма українською мовою (вид. 1962). Його гасло:"Для одного народу - одна літературна мова!". Опублікував безліч словників, методичок і посібників: "Вчімося рідної мови", "Порадник студентам, вчителям і всім тим, хто бажає навчатись української мови".

49. "Курс загальної лінгвістики" Ф. де Соссюра

Фердинанд де Соссюр (1857 - 1913) - один з видатних лінгвістів ХХ ст. Проблеми, поставлені й розглянуті Соссюром у "Курсі загальної лінгвістики", - мова й мовлення, системність мови, її знаковий характер, синхронія й діахронія й внутрішня лінгвістика - вже багато в чому були сформульовані його попередниками й сучасниками. Проте заслуга Соссюра полягає в тому, що він, поєднавши ці проблеми, створив загальну теорію мови. Головним методом побудови лінгвістичної теорії Соссюр обрав метод антимоній.

1. Перша важлива антиномія концепції Соссюра - мова й мовлення. Вирішуючи цю проблему, Соссюр відштовхується від загального поняття мовленнєвої діяльності, складниками якої є мова й мовлення. Мова й мовлення - це лише частини більш загального феномена, яким є мовленнєва діяльність. Мова й мовлення "тісно пов'язані між собою і взаємно передбачують одне: мова необхідна, щоб мовлення було зрозуміле й виконувало всі свої функції; мовлення, у свою чергу, необхідне для того щоб встановилася мова: історично факт мовлення завжди передує мові". Разом з тим мова й мовлення різняться між собою рядом ознак.

Перша відмінність між ними полягає в тому, що мова соціальна, а мовлення індивідуальне. Мова як соціальний продукт засвоюється кожним індивідом уже в готовому вигляді. Визнаючи соціальний характер мови, Соссюр наголошує на її психологічній природі: мова - це сукупність асоціацій, наявних у мозку й скріплених колективною домовленістю. На відміну від мови мовлення завжди індивідуальне, воно є "індивідуальним актом воле вияву й розуміння". У мовленні немає нічого колективного, його прояви - індивідуальні й миттєві. По-друге, мова протистоїть мовленню як потенція його реалізації. Мова потенційно існує в мозку індивіда у вигляді граматичної системи й словника; реалізація цих потенційних можливостей відбувається в мовленні, у використанні засобів мови з метою комунікації. По-третє, на відміну від нестійкості й одноразовості мовлення, мова стійка й довговічна. І, нарешті, мова відрізняється від мовлення, як "істотне від другорядного і більш-менш випадкового". Істотними є нормативні факти мови, закріплені мовною практикою, другорядні й випадкові - коливання й індивідуальні відхилення в мовленні. Враховуючи зазначені чинники, Соссюр вимагає окремо вивчати кожен бік мовленнєвої діяльності, пропонуючи розрізняти лінгвістику мови й лінгвістику мовлення, яка має другорядне значення.

2. Протиставлення мови й мовлення Соссюр образно називає першим перехрестям на шляху лінгвіста. Другим перехрестям він називає антиномію синхронії. Синхронія - це стан мови у даний час. Діахронія - це еволюція мови, послідовність мовних фактів у часі. Синхронічна лінгвістика вивчає мову як систему, тобто має справу з мовою, а діахронічна досліджує мовлення, її об'єкт не утворює систему.

3. Ще одне протиставлення лінгвістичної концепції Соссюра - антиномія зовнішньої й внутрішньої лінгвістики. Заслуга Соссюра в тому, що він чітко розмежував сферу дії зовнішніх і внутрішніх чинників у мові. Він відокремлює саму мовну систему, від зовнішніх умов функціонування й розвитку мови. Серед позамовних чинників, які впливають на мову, Соссюр виділяє передусім зв'язок історії мови з історією суспільства, нації, цивілізації в цілому. Історія мови й історія суспільства переплітаються і впливають одна на одну: звичаї народу відбиваються в його мові, мова значною мірою формується народом, нацією. Завоювання, колонізація, торгівельні зв'язки, міграція племен і народів, стан культури, мовна політика держави впливають на межі поширення мови, визначають її взаємодію з іншими мовами, співвідношення діалектів усередині мови, особливості формування літературної мови, нарешті, характеризують специфіку історії мови. До зовнішньої лінгвістики Соссюр відносить також географічне поширення мов та їх діалектне дрібнення. На думку Соссюра, зовнішніми чинниками пояснюються деякі мовні явища, наприклад, запозичення. Мову та її розвиток треба вивчати у зв'язку із суспільством, яке створило мову й постійно її розвиває. Такий поділ сприяв формуванню й розвитку надалі двох впливових напрямків у мовознавстві - соціологічному й структуралізму.

4. Однією з головних заслуг Ф. де Соссюра перед лінгвістикою вважають обґрунтування ним системного характеру мови. У Соссюра система мови базується на протиставленні її членів. Розглядаючи мову як систему математично точну, він користувався для позначення компонентів системи математичним терміном "член", вважаючи, що всі відношення в мові можуть бути виражені в математичних формулах. Мова як система характеризується двома особливостями: усі члени системи перебувають у рівновазі;система є замкнутою. Соссюр наголошує на статичності як найважливішій ознаці мовної системи, хоча її не розглядає як цілком нерухомий стан системи.

Визначальними в системі є два типи відношень між її елементами - синтагматичні й асоціативні. Синтагматичні відношення базуються на двох та більшій кількості членів відношення, " однаковою мірою наявних в актуальній послідовності". Синтагматичні відношення підпорядковуються принципу лінійності. Через дію цього принципу мовні одиниці "вишикуються" в лінію, де кожна одиниця утворює сполуку з сусідніми одиницями. Другий тип відношень він позначає як асоціативні, вони "поєднують члени цього відношення у віртуальний мнемонічний (гр. Mneme - пам'ять) ряд". В асоціативні відношення Соссюр включає не лише морфологічні, але й смислові зв'язки між словами. На думку Соссюра, сукупність синтагматичних і асоціативних відношень "утворює мову й визначає її функціонування".

5. Соссюр обґрунтував знаковий характер мови. Вчення про мову як систему знаків, які виражають поняття, посідає важливе місце в лінгвістичному вченні Соссюра. Він вважає мову системою знаків. Мовний знак, за Соссюром, - це протиставлена двобічна психічна сутність: означення (акустичний образ) й означуване (поняття). Мовні знаки - це реальності, які знаходяться в мозку людини. Центральним знаком у механізмі мови є слово. Соссюр пропонує створити нову науку про знаки взагалі - семіологію. Соссюр зазначає характерні ознаки мовного знака. Це передусім довільність знака, тобто довільність, умовність зв'язку означення з означуваним. Немінливість мовних знаків характеризується тим, що люди вживають їх так, як встановлено традицією. Важливим для системного й знакового розуміння мови було наголошування Соссюром на значимості відмінностей у знаку й мові. На його думку, у слові важливий не звук як такий, а ті звукові відмінності, які дозволяють відрізняти це слово від інших, "бо тільки ці звукові відмінності значимі".

50. Українське Мовознавство 20 - 40-х років XX ст.

Розвиток мовознавства відбувався у руслі молодограматизму. У перші роки радянської влади помітним було деяке пожвавлення в мовознавстві, пов'язане з інтересом до вивчення раніше табуйованих мов різних етносів, що населяли країну. Учені розробляли писемність на латинській графічній основі для безписемних мов. Однак період піднесення був нетривалим. Посилювався тоталітарний режим, науці нав'язували як єдино правильну марксистську методологію. Русифікаторська політика призвела до поступового відмирання багатьох мов. Ті вчені, які не поділяли нової ідеології й політики, змушені були покинути країну (Бодуен де Куртене, Поржезинський, Трубецькой, Якобсон та ін.) і продовжувати свої дослідження за кордоном. Інші, які мали сміливість залишитися в країні і відстоювати свої погляди, загинули в тюрмах і концтаборах (Поливанов, Дурново, Ільїнсь-кий) або перебували на засланні (Селіщев, Виноградов, Сидоров та ін.). Були й такі, хто щиро, а хто з принуки стали служити новому режимові й розробляли марксистсько-ленінське мовознавство. Одним із них був М.Я. Марр - творець так званого "нового вчення про мову". Основні положення "нового вчення про мову" такі:

1) мова є надбудовою, тому має, як будь-яка інша надбудова (релігія, мистецтво, література тощо), класовий характер;

2) перехід суспільства з однієї формації в іншу супроводжується переходом мови з одного стану в інший;

3) усі мови розвиваються за однаковими законами, але з різною швидкістю;

4) розвиток мов іде від їх множинності до єдності, тобто простежується лише процес інтеграції мов, а не їх диференціація, тому не було жодної прамови;

5) методом дослідження мов є чотириелементний палеонтологічний аналіз, який полягає у пошуку в кожному слові будь-якої мови одного з чотирьох елементів ("а/, Ьег, іоп, гоз) від яких нібито беруть початок усі мови світу.