Загальне мовознавство

20. Види знаків

Існує декілька класифікацій знаків. Найвідоміші серед них - класифікація за типом відношень між матеріальною формою знака і позначуваним об'єктом та класифікація з погляду фізичної природи. За першою класифікацією всі знаки поділяють на знаки-індекси, знаки-копії, знаки-сигнали і знаки-символи. Знаки-індекси (знаки-прикмети і знаки-симптоми) - знаки, пов'язані з позначуваними предметами, як дії зі своїми причинами (дзенькіт скла як знак розбитого посуду тощо). Знаки-копії - відтворення, репродукції, подібні на позначувані предмети. їх ще називають іконічними знаками. До них належать сліди лап тварин, фотографії, зліпки, відбитки тощо. Знаки-сигнали - знаки, які потребують певних дій, реакцій. Наприклад, звук сирени як знак повітряної тривоги, ракета як знак атаки, тощо. Знаки-сигнали завжди прив'язані до ситуації. Через ситуативну обмеженість сигналів деякі вчені не кваліфікують їх як знаки. Знаки-символи - знаки, які використовують для передачі (визначення) абстрактного змісту. Вони, як правило, характеризуються відсутністю природного зв'язку з позначуваними об'єктами. Наприклад, тризуб і синьо-жовтий прапор як символ України тощо. До знаків-символів належить хімічна, географічна та математична символіка. Тут названі символи, що є міжнародними. Ще багатшими й різноманітнішими бувають специфічно-національні символи - символіка кольорів, квітів, дерев, птахів, взагалі тварин тощо. Наприклад, такі українські символи, як калина, явір, верба, червона рута, едельвейс, гарбуз, чайка тощо. Знаки-індекси і знаки-копії вмотивовані і не є умовними. Це природні знаки. Вони не мають комунікативної функції, а виконують пізнавально-прагматичну функцію. Знаки-сигнали і знаки-символи - штучні, умовні знаки. Це знаки спілкування. Вони мають відправника та адресата (отримувача) і виконують комунікативно-прагматичну функцію. Знак-індекс і знак-копія можуть стати знаком-сигналом чи знаком-символом, коли відправник і отримувач домовляться про їх значення. Отже, справжні знаки характеризуються умовністю, конвенціональністю. Польський мовознавець А. Шафф запропонував класифікацію, за якою всі знаки поділяють на природні й штучні. Штучні розпадаються на несловесні і словесні, в несловесних виокремлюються сигнали і замінники, а в замінниках - іконічні знаки та знаки-символи. Справжні знаки, на думку вченого, жодної іншої цінності не мають і поза знаковою функцією не існують. Цікавою є бінарна класифікація знаків, що спирається на їх функцію і структуру, польського мовознавця Т. Мілевського. На думку Мілевського, ця класифікація передає й історію (послідовні етапи) виникнення знаків З погляду фізичної природи, або, іншими словами, за способом сприйняття їх людиною знаки поділяють на 5 видів: 1) акустичні (слухові, вокально-інструментальні); 2) оптичні (зорові); 3) дотикові (брайлівський алфавіт для сліпих); 4) нюхові (запах етилмеркаптану як застережливий знак для шахтарів); 5) смакові (існують вони більш теоретично, ніж практично; як приклад можна навести те, що на українському Поліссі подача гостям киселю є сигналом закінчення гостини). Найважливіші для людини слухові (акустичні) та зорові (оптичні) знаки залежно від способу їх творення поділяють на 4 підвиди (субкоди): 1) зоровий скороминучий (мімічна мова глухонімих); 2) зоровий тривалий (письмо); 3) вокально-слуховий (усне мовлення); 4) інструментально-слуховий (мова бубнів, що поширена серед деяких африканських племен).

21. Природа мовного знака

Розглядати мову як знакову систему є сенс у тому разі, коли враховується специфіка мовного знака. Ф. де Соссюр вважав, що мовні знаки характеризуються такими рисами, як довільність (умовність), тобто відсутність між позначувальним і позначуваним якогось природного зв'язку (ця риса зближує мовні знаки з немовними), лінійність (звуки в слові вимовляють один за одним у часовій протяжності, а передані письмом характеризуються і просторовою лінійністю), змінність. Що стосується першої ознаки, то вона не є беззаперечною. Якщо немовним знакам властива абсолютна довільність (умовність, конвенціональність), то в мові є й абсолютно довільні знаки, і вмотивовані. Про довільність мовних знаків свідчить той факт, що одні й ті ж поняття в різних мовах передаються різними словами і, навпаки, однаковими експонентами позначають різні поняття. До вмотивованих мовних знаків передусім належать звуконаслідувальні слова типу бух, ляп, хлоп, хіхікати. Останнім часом думка про вмотивованість мовних знаків широко пропагується представниками теорії звукосимволізму. Різні звуки викликають неоднакові асоціації (так, зокрема, як "погані" звуки опитувані назвали [х], [ш], [ж], [ц], [ф], як грубі - [д], [б], [г], [ж], як гарний, ніжний - [л]). Однак у цілому звукова мотивація має неосновний, фоновий характер. Крім зовнішньої мотивації, у мові має місце і внутрішня мотивація, до якої належить морфемна вмотивованість похідних, особливо складних слів. У цьому випадку йдеться не про знаки і позначувані ними предмети, а про мотивування одних знаків іншими. Говорячи про вмотивованість чи невмотивованість як ознаку мовного знака, слід погодитися з висновком шведського лінгвіста Б. Мальберга, що "жоден мовний знак не є абсолютно довільним, але й не є абсолютно вмотивованим". Специфічною ознакою мовного знака є непаралельність плану вираження і плану змісту, яка полягає в тому, що: а) план вираження (експонент, позначувальне) є лінійним і дискретним, а план змісту має кумулятивну властивість, тобто характеризується структурною глобальністю і часовою безперервністю; б) один експонент (позначувальне) може мати декілька позначуваних, тобто тут існують відношення одне - декілька і декілька - одне (явища полісемії, омонімії, синонімії, синкретизму й аналітизму); в) позначувальне і позначуване характеризуються автономністю розвитку. План вираження може змінюватися при незмінності плану змісту і навпаки. Непаралельність плану вираження і плану змісту отримала в мовознавстві назву асиметричного дуалізму мовного знака (термін С. Карцевського), суть якого полягає в тому, що позначувальне (позначення) прагне мати інші функції, а позначуване (значення) прагне виразитися іншими засобами. Будучи парними, вони перебувають у стані нестійкої рівноваги. Саме завдяки цьому асиметричному дуалізмові структури знаків лінгвальна система може еволюціонувати. Інші особливості мовних знаків зумовлені специфікою мовної системи. Характерними рисами мовних знаків є також абстрактність значення деяких з них і конкретизація їх у висловленні, а також можливість їх використання у відриві від безпосередніх подій і ситуацій.

22. Мова і суспільство

Мова - це елемент духовної культури. Ця культура має національний характер, взаємовплив мови і суспільства. Суспільство на мову може впливати на будь-яких рівнях (гречка - перші до нас її принесли греки, огірок - з гр. неспілий, капуста - лат. голова, горіх волоський - італійців називали волохами, а вони привозили горіхи).

Проблема "мова і суспільство" належить до однієї з найскладніших у загальному мовознавстві, що значною мірою зумовлено її багатоаспектністю. Найважливішими питаннями цієї проблеми є: 1) соціальна природа мови; 2) соціальна зумовленість мовних явищ; 3) залежність стану мови від стану суспільства; 4) соціальні спільноти людей і соціальні типи мов; 5) можливість свідомого впливу суспільства на мову; 6) взаємовідношення мов в багатомовному суспільстві; 7) залежність суспільства від мови; 8) мова і суспільно - технічний прогрес.

До розуміння мови як суспільного явища вчені дійшли в сер ХІХ ст. Одними з перших були Я. Грімм, В. фон Гумбольт. Гумбольт вважав, що мова розвивається тільки в суспільстві, і людина розуміє себе настільки, наскільки досвідом установлено, що її слова зрозумілі й іншим. Ф. де Соссюр вбачав соціальний характер мови в її примусовості щодо індивідів.

Найбільший вплив суспільства на мову має формування мовної політики (визнання статусу мови, закони про мову З 1989р в Укр.. статус державної має укр.. м. а у Білорусії з 1995 і білорус. і рос.)

Соціолінгвістика - вивчає впливи і взаємовплив мови і суспільства.

23. Діалектика суспільного та індивідуального в мові

Мова як суспільний продукт - це національний організм, який є не лише вмістищем і виразником предметів і явищ об'єктивного світу, але і його творцем. Хоч мова як загальнолюдський феномен - організм функціонально-універсальний, форми його вияву різні, і кожний народ у власній мовотворчості йде своїм шляхом, часто неторованим і тернистим. При цьому кожна мова по-своєму неповторно відбиває суть людської мови взагалі. Відбиття єдиного об'єктивного змісту різними національними формами - явище значно складніше, ніж звичайне співвідношення змісту і форми. Різні позначення світу речей у різних мовах - це й різне його бачення різними народами. Тому інтелектуальну самобутність народів можна вважати наслідком їхніх мов.

Інтелектуальна діяльність етносу допускає в його мову тільки ті форми, які відповідають, з одного боку, його духовним запитам, а з другого, - не порушують усталеного ладу мови. На думку Гумбольдта: "Мова є немовби зовнішній вияв духу народів: мова народу є його дух, а дух народу є його мова". Оскільки ж дух національної мови виявляється у єдності (синтезі) суб'єктивного з об'єктивним, у самовираженні суб'єктивного через значення, спроектоване на об'єктивне, народ, творець мови, виступає щодо неї сутнісною об'єктивністю, а індивід, реалізатор та інтерпретатор мовної системи - суб'єктивністю. У результаті тісної взаємодії мовотворчості народу з мовотворчістю індивідів у мові об'єктивуються ті чи інші нові мовні факти суб'єктивні за своєю природою.

Таким чином, у мові як загальнолюдському суспільному явищі вбачаємо трихотомію: людську мову як витвір людської природи, національну мову як колективний витвір духу етносу, індивідуальне мовлення як факт породження мови кожним окремим мовцем.

Та чи інша національна мова, спираючись на сукупність духовної народної сили, є разом з тим набутком окремого індивіда, прагматично зорієнтованого на цей колективний продукт, тобто засобом самовираження кожної конкретної людини. Як наслідок цього, індивідуальний акт мовлення становить процес самовираження мовця, який немовби бере всю мову для особистого користування, тобто привласнює її. Проте, привласнюючи мову, мовотворець вільний у виборі засобів мовного вираження і невільний. Суб'єктивність процесу спілкування вступає при цьому у взаємодію з об'єктивною його стороною, передусім функціональною спрямованістю мовлення. Адже вживання слова - це підпорядкування його певним конкретним потребам спілкування, отже індивідуальне слововживання є індивідуальним осмисленням буття через усталені в мовленнєвій дійсності мовні форми.

Мовленнєва особистість розвивається на певному історико-філологічному тлі, що формує її відповідно до стану розвитку суспільства, з одного боку, і стану розвитку мови, - з другого. Ідіолект виростає з тієї чи іншої національної мови і є одним з виразників духовності нації. Рідна мова стає для майстра слова немовби одкровенням, яке допомагає йому пізнати самого себе як творця й осмислити навколишній світ. Саме мова допомагає творцеві самоусвідомити себе, а справжньому талантові активно сприяти національному самоусвідомленню власного народу. Адже через мову та її носіїв відбувається становлення національної самосвідомості як складової частини самосвідомості людства. З одного боку, розширюється поле використання літературної мови, її застосування в різних сферах суспільно-мовленнєвої практики, а з другого, - свідоме і зацікавлене ставлення мовця до літературної мови дає йому змогу найповніше розкрити себе в усіх сферах соціальної взаємодії.

Якщо соціальне є постійним імпульсом для виникнення індивідуального, то індивідуальне, в свою чергу, виступає гарантом розвитку і збагачення соціального.

24. Суспільні функції мови

Про те, що мова є суспільним явищем, свідчать її функції, які виявляють її сутність, призначення, дію. Найголовніші: 1) комунікативна (засіб спілкування); 2) когнітивна (засіб мислення і пізнання) деколи до базових ще відносять емотивну(засіб вираження почуттів і емоцій) та метамову (засіб дослідження і опису мов). З основними функціями співвідносяться похідні з комунікативною - фактична (засіб встановлення контакту), конативна (засвоєння), волюнтативна (впливу), кумулятивна (зберігання досвіду); з когнітивною - репрезентативна (номінативна), з емотивною - поетична (засіб вираження і виховання прекрасного). Можна сказати, що й досі немає єдиної усталеної думки щодо функцій мови, кожен вчений визначає різну кількість функцій мови. Р. Якобсон виділяє 6 функцій, О Леонтьєв - 4; А. Супрун - 3; Попова виділяє тільки 1 функцію - засіб спілкування, а все інше вважає властивостями мови. Причиною таких розбіжності у думках є широке і вузьке розуміння терміна суспільні функції мови. В основному серед базових називають дві функції - комунікативну і когнітивну, але і тут немає єдності щодо їх важливості.

25. Суспільний характер мовної норми

Соціальна природа мовлення виявляється в тому, що мовці намагаються дотримуватися наявних у суспільстві вимог щодо вимови, слововживання. Мовна норма - це сукупність колективних реалізацій мовної системи, прийнятих суспільством на певному етапі його розвитку й усталених ним як правильні, зразкові. Мовна норма характеризується трьома властивостями: вибірковістю, стійкістю і обов'язковістю. Вибірковість виявляється в тому, що кожна мовна норма по-своєму реалізує можливості мови, (напАсть і нАпасть, новИй і нОвий) лише перший варіант правильний. Стійкість - збереження мовних традицій, обмеження хитань і варіантів. Обов'язковість полягає в тому, що все визнане суспільством вважається правильним і його повинні дотримуватися мовці. Між нормою літературної мови і не літературних варіантів є відмінності літературна мова кодифікована. Соціальність норми виявляється як у відборі і фіксації мовних явищ так і в оцінюванні мовних фактів як нормативні чи ненормативні.

Між літ. нормою і реальним вживанням мови можуть бути розходження, що залежить від багатьох суспільних і мовних чинників (рівень розвитку літературної мови, соціальна структура суспільства, особливості мовної ситуації). Ці розходження помітні між писемною і усною мовами.

26. Залежність мови від позамовних факторів

Розвиток і стан мови значною мірою залежить від стану суспільства. На мові позначаються такі суспільні зміни: 1. мова відображає соціальні особливості організації суспільства. Стан мови залежить від економічних формацій і форми держави. У мовні практиці спостерігаються 2 тенденції інтернаціоналізм і націоналізм; 2. соціальна диференціація суспільства - це позначається на класовому використанні мови, функціонуванні професійних підмов, жаргонів, арго; 3. демографічні зміни - збільшення чи зменшення населення, зміни в його складі, чисельності етносів, зрушення у співвідношенні між сільським і міським населенням; 4. відмінності в рівнях економічного розвитку (державна мова складається на основі діалектів, які є найрозвиненішими в культурному і економічному аспектах); 5. явище надбудовного характеру - прийняття християнства призвело до поширення старослов'янської мови; суспільні течії і погляди; творчість письменників діячів культури та письменства; 6. розвиток культури суспільства (збагачення словникового складу, поширення вживання літературної мови, стилістична диференціація, розвиток перекладів). Релігія (імена прізвиська, назви населених пунктів з'явились) та науково-технічна революція (все нове має нові назви).

27. Мова, нація, держава

Мова - природна система комунікативних знаків і правил їх функціонування. Нація - найвища природна форма об'єднання людей. Держава - це сукупність людей, території, на якій вони проживають, та суверенної у межах даної території влади.

Мова об'єднує народ і відрізняє його від інших народів. Спільність мови, культури і самосвідомості є суттєвими ознаками нації. У питанні співвідношення мови і етносу у науці немає одностайної думки, деякі вчені не мислять народу без спільної мови інші навпаки. Мова поєднує людей більше ніж класова, партійна чи релігійна належність, більше ніж етнічне походження. Мова забезпечує функціонування держави в усіх її виявах політичному, економічному, культурному.

1. Мова виражає єдність держави. В нацiональнiй державi ототожнюються держава, нація i мова (М. Сiгуан, У.Ф. Маккi).

2. Мова має величезне значення у житті бездержавних народів.

3. Кожна держава постійно тримає в полі зору мовні проблеми суспільства. Наприклад, у Китаї від віків міністерство церемоніалу, яке керувало справами освіти і екзаменами на державні посади, опікувалось дотриманням правильної вимови знаків китайського письма.

4. Одним iз найвищих виявів самоутвердження нації є державний статус її мови, який законодавчо забезпечує її функціонування в усіх без винятку сферах суспільного життя. Цей статус має бути закріплений в Основному Законі держави - Конституції.

5. Державною мовою буває переважно мова корінного населення країни. В однонаціональних державних утвореннях про цей статус мови часто навіть не згадується, позаяк це нормальне явище. Важливим чинником є і незалежність держави.

28. Мова і культура

Культура - сукупність досягнень суспільства в галузі освіти, науки, мистецтва та інших сферах духовного життя. Мова і культура взаємопов'язані. Культура впливає на мову, а мова на культуру. Відмінності мов, зумовлені своєрідністю культури зводяться до: 1. до відмінностей у лексиці і фразеології (слова, що позначають специфічні явища культури не мають однослівного перекладу (мак, гривня, рушник, вареники, кобзар, тризуб); 2. до відмінностей у лексичних фонах слів з тотожним денотативним значенням. Такі слова можуть мати різні конотації (хата - изба), а також різні асоціативні зв'язки (укр. калина - краса, здоров'я любов, Україна; рос. калина - розлука і невдале заміжжя); 3. до типологічних особливостей літературних мов. Літературна мова пов'язана з народно розмовною. Очевидним є вплив культури на стилістичну диференціацію мовних засобів; 4. до своєрідності самого процесу спілкування у різних культурах, мовний етикет у різних культурах різний. Спілкування батьків з дітьми, чоловіка з дружиною, господаря і гостя.

Якщо вплив культури на мову є очевидним, то вплив мови на культуру не піддається звичайному спостереженню. Ця проблема була порушена В. фон Гумбольдтом, а за ним Е. Сепіром і Б. Уорфом. їхню гіпотезу лінгвальної відносності остаточно ще ніхто не довів. Висловлювали й інші цікаві думки, наприклад, про те, що певними типами культури зумовлені деякі мовні структури. Однак це не теорії, а лише гіпотези.

29. Мова і релігія

З релігією до нас прийшов звук "ф". Коли турки взяли Константинополь 1457рік, то монахи знайшли притулок в Україні та Росії і переписали там усі книги за нормами класичної церковнослов'янської мови, а це все повернуло назад мову на 200-300 років. З християнством в систему мови прийшли імена (Ісус, Павло), прізвиська, а з того почали утворюватися назви населених пунктів (Львів, Миколаїв). Через християнство прийшла літературна мова, писемність, з'явився конфесійний стиль.

30. Методологія дослідження мови

Термін методологія має 2 значення:

- це система вихідних принципів та спеціальних методів

- це вчення про принципи дослідницької діяльності в якійсь галузі науки

У мовознавстві виконує 4 функціїі: 1. вивчає предмет дослідження; 2. окреслення мети, і завдань дослідження; 3. зазначення методів, прийомів дослідження мови; 4. оцінка ступенів результатів (огляд літератури)

Методологія (від метод і грец. logos "слово, вчення") - 1) вчення про наукові методи пізнання; 2) сукупність методів дослідження, що застосовуються в будь-якій науці відповідно до специфіки її об'єкта.

У мовознавстві виділяють 3 основні типи методології: загальнофілософську методологію, яка поширюється на всі науки; загальнонаукову методологію, яка стосується методів і принципів, актуальних для окр. наук, що охоплюють і мовознавство (іноді цей рівень приєднується до першого і частково третього); спец.-лінгв. методологію, яка стосується методів і прийомів, специфічних для самого мовознавства.

Загально філософська методологія (пошир на всі науки) вона використовує Не тільки матеріалістичну філософію, а й ідеалістичну. Для неї характерні такі принципи:

- принцип системності: мову слід вивчати в усіх її істотних зв'язках з іншими явищами дійсності. Цей принцип зобов'язує вивчати мову як суспільне явище;

- принцип історизму в основі лежить принцип руху. Необхідно вивчати історію тобто як явище виникло, основні етапи, чим дане явище стало тепер. Цей принцип реалізується в порівняльно-історичному методі;

- діалектний принцип єдності і боротьби протилежності;

- врахування переходу кількості в якість;

- дослідження від абстрактного до конкретного;

- діалектичне розуміння і взаємовідношення;

- врахування кількості і якості; часткового і загально; причини і наслідку; простору і часу.

31. Поняття про методологію та метод

Методологія (від метод і грец. logos "слово, вчення") - 1) вчення про наукові методи пізнання; 2) сукупність методів дослідження, що застосовуються в будь-якій науці відповідно до специфіки її об'єкта.

Метод (від грец. methodos "шлях дослідження, пізнання") - система правил і прийомів підходу до вивчення явищ і закономірностей природи, суспільства і мислення; шлях, спосіб досягнення певних результатів у пізнанні і практиці, тобто спосіб організації теоретичного і практичного освоєння дійсності. Термін метод не однозначний: його застосовують у загальнонауковому, філософському значенні, у спеціально-науковому (що стосується окремої галузі науки - фізики, хімії, математики, історії, літературознавства, мовознавства тощо) і у значенні, яке збігається зі значенням терміна методика.

Методи дослідження мови: описовий метод; порівняльно-історичний; зіставний; структурний; математичний м.; м. соціолінгвістики; психолого-аналітичний; лінгвогеографія (деструктивного аналізу; м. компонентного аналізу; статистичний комп'ютерної технології; комплексний підхід; експеримент фонетичний; м. психолінгвістики; дескриптивно-історичний; м. опозиції; м. контекстуальної інтерпретації та ін.)

Методологія є ширшим поняттям ніж метод, оскільки методологія - це система спеціальних методів.

32. Порівняльно-історичний метод

Це перший лінгвістичний метод, який виник на поч. ХІХ ст. з порівняльно-історичного мовознавства (Ф. Бопп, Я. Грімм, Р. Раск), які на різному мовному матеріалі з 1816 по 1821рр порівнювали мовні факти різних мов і різні періоди їх розвитку встановлювали ґенезу цих мов.

Бопп на підставі одного слова "бути" довів спорідненість санскриту і германських мов.

Порівняльно-історичний метод - це набір прийомів і методик скерованих на визначення кола споріднених мов та ступеня їх спорідненості. Основним прийомом порівняльно-історичного методу є реконструкція. Реконструкція була тоді, коли знали розвиток мови.

А.Шлейхер визначив 3 ступені спорідненості мови: сім'я, група, підгрупа.

Об'єктами вивчення порівняльно-історичного методу є як споріднені мови так і не споріднені. ПІМ ґрунтується на кількох постулатах: 1. споріднені мови походять від однієї мови-основи або прамови; 2. є 3 ступені спорідненості мов (сім'я, група, підгрупа); 3. відмінності у структурі споріднених мов пояснюються специфікою їх розвитку; 4. зміни у мовній структурі відбуваються за певними законами.

Зіставний метод - це набір прийомів і методик покликаний з'ясувати спільні і відмінні риси у структурі мови. Він ставить завдання, що є спільного у структурі мови. Гумбольт виділив: флективні мови (закінчення); аглютинативні (суфікси); інкорпоруючі (морфологічні і синтаксичні значення виражаються одною словоформою); кореневі (мають лише корені).

Зіставний метод спрямований передусім на виявлення відмінностей між зіставлюваними мовами, він ніби є зворотним боком порівняльно-історичного: якщо порівняльно-історичний метод має на меті встановлювати відповідності, то зіставний насамперед шукає відмінності, на що звернув увагу О.О. Реформатський: "Хоч у самій техніці застосування вони [порівняльно-історичний і зіставний методи - М.К. можуть збігатися, "виходи" порівняльного зіставного аналізу різні: перший зорієнтований на виявлення подібного, другий - на виявлення різного" [Реформатський 1962: 23--24]. Зіставний метод установлює між порівнюваними мовами відношення контрасту на всіх мовних рівнях: діафонію (фонологічні розходження), діаморфію (граматичні розходження), діасемію (семантичні розходження) і діалексію (лексичні розходження).

Описовий метод - це набір методик і прийомів спрямований на виявлення і опис структури та функцій досліджуваних одиниць мови. Процедури ОМ: визначення одиниці дослідження; з'ясування структури досліджуваних одиниць; з'ясування функцій досліджуваних одиниць. Особливістю використання ОМ є його синхронний характер. Він може застосовуватися і на базі історичного матеріалу, але він не передбачає динаміки розвитку мовних одиниць (просто робиться фото). Але ОМ часто супроводжується прийомом культурно-історичної інтерпретації.

Структурний метод - виник у ХХ ст. у міжвоєнний період, засновник Ф. де Соссюр, написав "Курс загальної лінгвістики". "Мова є системою і між елементами системи є опозиційні відношення". Ф. де Сосюр.

Цей метод виник у 20-х роках XX ст. як антитеза порівняльно-історичного. Поштовхом до появи цього методу і взагалі структурного напряму в мовознавстві стали праці Ф. де Соссюра і І. О. Бодуена де Куртене. Основні ідеї теорії структуралізму можна звести до таких положень: 1) реальним є не окремий факт (звук, морф, слово та ін.), а реальною є мова як система; система не є сумою, що складається з елементів, вона визначає ці елементи; 2) відношення домінують над елементами; основними є опозиційні відношення; 3) оскільки в мові основним є відношення, то для вивчення мови можна застосовувати математичні методи.

Мета структурного методу - вивчення мови як цілісної функціональної структури, елементи й частини якої співвіднесені й пов'язані строгою системою лінгвальних відношень. Структурний підхід до вивчення мови не тільки доцільний, а й необхідний, оскільки спрямований на вивчення внутрішньої організації самого механізму мови. Тільки загальним напрямком філософських і взагалі наукових ідей XIX ст. пояснюється те, що мовознавство спочатку вивчало розвиток мови, а не її структуру. Девіз структурного методу - несуперечливий, об'єктивний і економний опис мовних фактів.

Структурний метод застосовується при дослідженні структури мови, а його метою є пізнання мови як цілісної функціональної структури, елементи якої співвіднесені строгою системою зв'язків і відношень. Структурний метод реалізується в 4-х методиках лінгвістичного аналізу:

§ дистрибутивний аналіз - вивчення одиниць мови на підставі інших одиниць з якими вони сполучуються (використ. при дослідженні асоціації екзамени, канікули, обід);

§ аналіз за безпосередніми складниками;

§ трансформаційний аналіз;

§ компонентний аналіз - полягає у розчленуванні мовних одиниць на неподільні елементи, використовується в семасіології (студент (особа, навч. у внз, чоловічої статі) студентка (особа, навч у внз, жіночої статі).

Соціолінгвістичний метод - набір прийомів і методик покликаний розкрити стосунки мови і соціуму. Основними прийомами є: опитування, анкетування, інтерв'ю, експеримент.

Найкращим є експеримент. Яка ваша рідна мова? - українська. А як ви називаєте батька? - папа. Отже рідною мовою є російська мова.

Методи, специфічні для соціолінгвістики як мовознавчої дисципліни, можна розділити на методи збору матеріалу, методи його обробки й методи оцінки вірогідності отриманих даних й їхньої змістовної інтерпретації.

Анкетування (від фр. enquete) - процес збору первинних матеріалів соціологічних, економічних, демографічних, маркетингових та інших дослідженнях.

Опитування - метод збору соціальної інформації про досліджуваний об'єкт підчас безпосереднього (інтерв'ю) чи опосередкованого (анкетування) соціально-психологічного спілкування соціолога та респондента через реєстрацію відповідей респондентів на сформульовані запитання. Методи опитування поділяються, в свою чергу, на анкетування й інтерв'ювання. Відповідно, анкета - це тиражований, упорядкований за формою та змістом набір запитань у формі опитувального листка. Анкетування має суттєву перевагу: опитування максимально формалізується, й таким чином забезпечується висока порівняльність відомостей та їх машинне опрацювання; анкетування забирає часу менше, ніж інтерв'ю, не потребує залучення великої кількості осіб, які його здійснюють, анкети можна роздавати через представників адміністрації чи вислати поштою; витримується вимога анонімності відповідей, що підвищує їхню достовірність. Анкетування - найбільш поширений і ефективний метод збору первинної інформації.

Інтерв'ю (англ. interview) - це бесіда, вибудована за певним планом через безпосередній контакт інтерв'юера з респондентом з обов'язковою фіксацією відповідей. В соціології використовується як один з основних методів збору первинної соціологічної інформації.

Спостереження - пасивний метод наукового дослідження, при якому дослідник, тобто спостерігач не впливає на розвиток подій. Його примітивною формою - життєвим спостереженням - користується кожна людина у своїй повсякденній практиці.

Експеримемнт 1. Спроба, дослід, які потребують підтвердження чи спростування. 2.Форма пізнання об'єктивної дійсності, один з основних методів наукового дослідження, в якому вивчення явищ відбувається в доцільно вибраних або штучно створених умовах, що забезпечують появу тих процесів, спостереження яких необхідне для встановлення закономірних зв'язків між явищами.

Види експериментів:

- пасивний експеримент;

- активний експеримент.

Математичний метод - покликаний з'ясувати кількісні параметри досліджуваних мовних одиниць. Основними прийомами є: 1. прийом кількісних підрахунків. 2. прийом статистичних підрахунків - передбачає використання формул. За числом R можна обрахувати давність мови. 85% активна лексика, 15% - пасивна лексика (1200 слів).

33. Метод лінгвогеографії

Це один з не багатьох методів, коли саме українці прислужилися до його виникнення. Укр. мовознавство подало приклад розвитку на рівні світових стандартів. Засновником методу є К. Михальчук, який опублікував у 1872 р. "Наріччя, піднаріччя і говори південної Росії у зв'язку з наріччями Галичини". Тут була подана лінгвістична карта наріч української мови, які поділив на 3 наріччя.

Метод лінгвістичної географії (ареальний) - сукупність прийомів, які полягають у картографуванні елементів мови, що розрізняють її діалекти. Зв'язок методу лінгвогеографії з порівняльно-історичним полягає у тому, що він також має на меті відтворення картини діалектного членування прамовних спільнот і виявлення ареальних зв'язків між мовами, які становлять ці спільноти. Крім того, про тісний зв'язок цих двох методів свідчить і те, що в тих мовних групах або сім'ях, у яких відсутні старописемні пам'ятки, порівняльно-історичний метод спирається на дані сучасних мов і діалектів Одним із завдань лінгвістичної географії є точне вивчення зон поширення певних мовних (діалектних) явищ. Нанесення цих явищ на географічні карти з часом привело до опрацювання принципів і методики картографування й укладання діалектологічних карт. Кожне лінгвогеографічне дослідження передбачає чотири етапи: 1) складання питальника; 2) збір матеріалу (анкетний чи польовий); 3) картографування зібраного матеріалу; 4) інтерпретація нанесеного на карту діалектного матеріалу. Матеріал наносять на карти у вигляді ізоглос, тобто ліній, які позначають (окреслюють, обмежують) територію поширення певного мовного факту. Дослідження проводять у двох аспектах - синхронічному та діахронічному. Шляхом синхронічного аналізу визначають лінгвогеографічну ієрархію ізоглос, говірок, говорів, діалектів, наріч. Об'єктом дослідження діахронічної лінгвогеографії є архаїзми й нові утворення.

Прийоми МЛ: 1. визначення ареалу дослідження (що ми будемо картографувати); 2. вибір сітки населених пунктів, де буде проводитися збір матеріалу; 3. складання питальника; 4. збір матеріалу; 5. картографування (нанесення даних на карту); 6. укладання зведених карт.

34. Біблія і проблеми сутності мови (лекція Белея)

Першою книгою де є багато мовознавчої проблематики є Біблія. Проблеми: 1) походження мови (Йдеться про створення першої людини Адама. Крім того, що людина дихала, вона ще й спілкувалася з Богом. Саме Бог дав людині мову, схему у голові, структуру. Коли була створена Єва Бог сказав: пануйте над усім і називайте);

2) сакраментальна функція слова (Назва має розкривати суть денотата. Бога у світі називають по різному: Ієгова, Аллах… У Біблії закликають не лаятися, не проклинати, адже слово має силу, таку ж як і молитва, прохання).

35. Мовознавство в давній Індії

Виникнення давньоіндійського мовознавства зумовлене суто практичними потребами. Із покоління до покоління віками передавалися усним шляхом священні гімни (Веди). Згодом вони були зафіксовані писемно й увійшли до чотирьох збірників. Давні індуси вважали, що ці священні гімни є божественними і тому їх необхідно оберігати від псування. Якщо ж не буде збережена смислова і формальна, тобто орфоепічна, точність, то це перешкоджатиме спілкуванню з Богом. Прагнучи зберегти точність Вед і забезпечити їх розуміння, а також намагаючись уберегти їх мову від впливу розмовних варіантів давньоіндійської мови і здійснюючи нормалізацію санскриту - літературної мови, яка функціонувала як жива мова до V ст. до н. є., а далі використовувалася тільки в релігійній сфері, давні індуси детально вивчали мовні явища і створили оригінальну й добре розвинуту лінгвістичну науку. Уже в самих Ведах розглядаються деякі мовознавчі питання, зокрема питання фонетики, орфографії, граматики і лексики.

Давньоіндійське мовознавство першої половини IV - другої половини III ст. до н. є. досягло такого високого рівня, що вплинуло на розвиток порівняльно-історичного мовознавства в XIX ст.

Найвідомішим давньоіндійським мовознавцем є Паніні (V--IV ст. до н. е.) - один із основоположників мовознавства, автор першої граматики санскриту. Вважають, що його граматика створена в усній формі й розрахована на усне передавання.

Паніні трактує мову як систему, що складається з фонетичного, морфологічного, словотвірного і синтаксичного рівнів. Саме розуміння мови як системи зумовило введення ним понять фонеми та нульової морфеми, до чого європейське мовознавство прийшло лише наприкінці XIX ст.

Вихідною (початковою) одиницею мови Паніні вважав корінь, з якого з допомогою афіксів за правилами внутрішніх сандхі (поєднання морфем) утворюються слова, а відтак за правилами зовнішніх сандхі (поєднання слів) - речення і тексти. Орієнтація на синтез зумовила розгляд мовних одиниць від нижчих до вищих. Цим, очевидно, зумовлена його зацікавленість коренями і закінченнями. З часом це було перенесено і в лексикографію. Отже, його граматика нагадує ідеальну формалізовану схему і є породжувальною за своїм характером (у норму входило те, що могло породжуватися на основі правил Паніні). Породжувальний характер правил також пов'язаний з уявленням про мову як систему (в Європі про це заговорили не раніше XIX ст.).

Паніні вважають і родоначальником індійської діалектології, а також першим мовознавцем, який застосував зіставний метод (у багатьох випадках зіставляє санскрит із ведичною мовою). Граматика Паніні впродовж двох тисячоліть була зразком опису класичного санскриту.

Інші давньоіндійські граматисти Яска, Вараручі, Катьяяна, Патанджалі, Бхартріхарі розвивають учення Паніні. Зокрема, вони виділяють чотири частини мови - ім'я, дієслово, прийменник і частку. Слово ділять на основу і закінчення. В іменниках визначають сім відмінків: називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий і аblativus, але називають їх за порядком розташування: перший, другий, третій і т. д. Детально описують звуки, класифікуючи їх за фізіологічним принципом. Слова ділять на склади. Складотворчим вважають голосний звук.

Давньоіндійські вчені започаткували ідею історичного розвитку мов і їх порівняльно-історичного вивчення. Так, Вараручі вивчав пракрити й дійшов висновку, що вони постали з однієї мови - санскриту. Отже, він застосував порівняльно-історичний метод задовго до того, як його стали використовувати в Європі.

Мовознавці Давньої Індії також укладали словники. Ще в V ст. до н. є. Яска склав коментарі до Вед - пояснення незрозумілих слів. Однак найвідомішим словником є словник Амари - "Амаракоша" (V ст. н. є.). Цей словник укладений за кореневим принципом, тобто в ньому наведено тільки корінь слова.

Давньоіндійські вчені не тільки описували мову, а й досліджували її філософські проблеми. Бхартріхарі вивчав співвідношення речення і судження, роль слова у мові.

36. Античне мовознавство

У Греції мовознавство розглядається у руслі загальнофілософської проблеми. У Греції виділяють два періоди: філософський (V - III ст. до н. є.) і олександрійський (III ст. до н. є. - IV ст. н. є.). Мовознавство розвивалося в надрах філософії.

Предметом наукових дискусій було питання про природу слова і відношення слова до речі. Філософів цікавило, отримує кожна річ назву відповідно до своєї природи чи зв'язок між назвою і річчю є довільним, установлюється людьми за умовною згодою, свідомо. Так, Геракліт стверджував, що кожне ім'я нерозривно пов'язане з річчю, назвою якої воно служить. В імені розкривається природа речі. Протилежну думку висловив філософ Демокрит (V - IV ст. до н. є.): імена речам дають люди на свій розсуд. Як доказ своєї правоти він наводив приклади невідповідності між словом і річчю: 1) одне слово може називати декілька різних речей (багатозначність); 2) одна річ може називатися різними словами (синонімія); 3) різні слова можуть збігатися за формою і звучати однаково (омонімія); 4) значення слів можуть змінюватися; 5) існують поняття без однослівної назви.

Суперечки давньогрецьких учених відображені у творі філософа Платона (прибл. 427 - 347 рр. до н. є.) "Кратіл, або про правильність імен". Платон не підтримує жодної з цих точок зору, а лише резюмує: важливим є не протиставлення, а визнання, що в мові панує глибока внутрішня цілеспрямованість, а не невмотивована, свавільна примха. Платонові ж належить і перша спроба виділення частин мови: він розрізняє ім'я і дієслово. Повнішу й точнішу картину частин мови окреслює Аристотель (384--322 рр. до н. є.) у своїх творах

"Поетика" і "Риторика". Він виділяє імена, дієслова і допоміжні слова (сполучники та зв'язку). Щоправда, Аристотель не розмежовує частини мови і члени речення, тому імена ототожнює з суб'єктами, а дієслова з предикатами. Це є свідченням того, що Аристотеля, як і Платона, не цікавили частини мови як мовні категорії. Він їх виділяв у зв'язку з філософськими пошуками у сфері проблем мислення, тому ототожнював ці категорії з категоріями логіки чи, правильніше, підпорядковував логічним категоріям. Його якоюсь мірою можна вважати основоположником логічного напряму в мовознавстві.

Аристотелю мовознавство завдячує також введенням поняття початкової форми (для імен - форма називного відмінка, для дієслів - форма 1-ої особи) і граматичного роду (розрізняє чоловічий, жіночий і середній рід). Важливим є й те, що він перший наблизився до розуміння знакової природи мови.

Подальша робота з уточнення мовних категорій пов'язана з філософською школою стоїків (від назви портика Зіоа в Афінах, де збиралися представники цієї школи) - однією з головних течій елліністичної й римської філософії кінця IV ст. н. є. Стоїки уточнили й розширили класифікацію частин мови (встановили п'ять частин мови: дієслово, сполучник, член, власні імена й загальні назви), уперше ввели поняття відмінка в систему відмінків і виділили прямий і непрямий відмінки. Вступивши в суперечку про "природний" чи умовний характер назв і вважаючи, що слова спочатку були "правильними, істинними", вони стимулювали розвиток етимології. Однак, не маючи наукових принципів етимологізування, вони довільно тлумачили "правильні" значення слів, чим завдали шкоди етимології.

Мовознавство Давнього Риму не залишило оригінальних праць. Римські мовознавці переповідали погляди давньогрецьких учених. Заслуговують уваги праця "Про латинську мову" Марка - Терекція Варрона (116 - 27 рр. до н. є.), де описано граматичну систему латинської мови за давньогрецькими зразками, та підручник латинської мови Квінта - Реммія Палемона (І ст. до н. є.), де вперше подано впорядковану латинську граматичну термінологію, яка стала основою термінології сучасного мовознавства. Пізніше з'являються два варіанти (поширений і скорочений) граматики латинської мови Елія Доката (прибл. 350 р. н. є.) і найповніша граматика латинської мови Прісціана (прибл. 526 - 527 рр. н. є.). Обидва підручники майстерно написані й служили 1000 років в Європі як зразкові граматики латинської мови. За їх взірцем створювали граматики живих європейських мов. Внесок римських мовознавців у граматичну теорію полягає в тому, що вони вивели з частин мови член (артикль), якого немає в латинській мові, ввели вигук, відкрили новий відмінок - аблятив і числівники поділили на кількісні та порядкові. Вивчаючи ораторське мистецтво, вони глибоко досліджували і стилістику на всіх мовних рівнях (фонетичному, морфологічному, лексико-семантичному, синтаксичному, а також на рівні тексту).

37. Європейське мовознавство епохи Середньовіччя та Відродження

Перша риса яка притаманна Середньовіччю це те, що культура і мистецтво набувають християнського характеру. Після того як імператор Костянтин визнав Рим християнським, відтоді і культура і мовознавство стало християнським. Тісний зв'язок культури з християнством відзначається на мовознавстві. Прикладний аспект у мовознавстві стає домінуючим. Треба було забезпечити Візантію богослужебними книгами грецькою мовою. Для цього на острові зібрали 70 перекладачів і вони перекладали книги. Перекладознавство тоді існувало в рамках герменевтики (розтлумачити). Біблія ж містила такі назви речей (рослини тварини), абстрактні поняття, яких не було у живих мовах. Біблія це ж священний текст у якому багато символів і потрібно було відшукати відповідники цьому.

38. Граматика Пор-Рояля

Мовознавство XVII ст. розвивалось двома шляхами - дедуктивним (створення універсальної граматики) та індуктивним (спроба виявити спільні властивості наявних мов).

Найвідомішим зразком індуктивного й дедуктивного підходів була "Всезагальна раціональна граматика" (1660), відома як граматика Пор-Рояля французьких філософа й логіка Антуана Арно (1612--1694) і граматиста й логіка Клода Лансло (1615--1695). Це перша спроба науково осмислити структуру й функціонування мови, показати єдність усіх мов, побудувати всеосяжну граматичну систему на основі узагальнення фактів конкретних мов. Теоретичною основою граматики Пор-Рояля є філософія Декарта. Побудована вона за двома принципами: всезагальність і раціональність. Автори виходили з ідеї існування спільної логічної основи мови, від якої конкретні мови відхиляються тією чи іншою мірою. Через те вони вважали, що положення їхньої універсальної теорії незмінні й можуть застосовуватися до будь-якої мови, тобто не залежать від місця і часу.

Звичайно, автори не могли проаналізувати всі мови, хоча назвою книжки заявили про свій намір "встановити раціональні основи, спільні для всіх мов, і головні відмінності, які в них трапляються". Ними проаналізовано тільки грецьку, латинську, давньоєврейську, французьку, італійську, іспанську, англійську й німецьку мови. Загалом ця праця - не зіставна, не порівняльна, а логіко-типологічна граматика, завдання якої зводилися до виявлення спільних мовних принципів і співвідношення між категоріями мови та мислення. Проте вже сама ідея встановлення спільних властивостей людських мов була важливим кроком у розвитку лінгвістичної думки.

Отже, Арно і Лансло в XVII ст. виявили те, до чого прийшли лінгвісти лише наприкінці XX ст. їхня заслуга в тому, що вони порушили кардинальні теоретичні проблеми, важливі як для загальної теорії мови, так і для пізнання співвідношення між категоріями мислення та мови і для осягнення розумом механізмів, які керують моделями мовленнєвого акту.

39. Українське мовознавство князівської доби

Початки українського мовознавства сягають періоду Київської Русі. У "Повісті минулих літ" ідеться про те, що наші предки цікавилися і загальнотеоретичними питаннями мовознавства (походженням мови і слов'янської мови зокрема, спорідненістю слов'янської мови з іншими, етимологією етнонімів поляни, бужани, полочани, древляни тощо), і прикладними (тлумачення запозичених грецьких і староєврейських слів). Є непоодинокі пояснення незрозумілих слів в одній із найдавніших пам'яток - Ізборнику Святослава (1073). У давньоруський період з'явилися перші азбуковники - невеличкі словнички, в яких тлумачаться біблійні власні імена осіб і топоніми, незрозумілі старослов'янські слова, а також розкривається символічний зміст деяких лексем. Це заклало фундамент, на якому згодом були створені солідні граматичні й лексикографічні праці.

Із прийняттям християнства 988року потрібні були богослужебні книги. Конфесійні переклади вже були готові на близькоспорідненій мові (болгарській), ця незрозумілість була незначна тому книги можна було прийняти за свої. Традиція герменевтики (тлумачення) продовжувалась. Богословські книги були перекладені, але приходить світська література: патерики, записи історій життя священників. Розширення жанрового спектру вимагало людей, які були б богословами і розумілися на мові. Видубицький монастир навчав таких людей. Щодо проявів українського мовознавства князівської доби, то варто згадати, що збереглись угоди Київської Русі із греками, де угоди було підписано грецькими літерами. Також Висоцький знайшов на Софійському соборі грецьку азбуку датованою тією добою.

40. Українське мовознавство ХІV - ХVІІ ст.

Приблизно 1581-им роком датується перший церковнослов'янсько-український рукописний словник невідомого автора "Лексисъ съ толкованіемъ словенскихъ словъ просто", в якому пояснено тодішньою українською мовою 896 церковнослов'янських слів. У 1596 р. в м. Вільно опубліковано "Граматіку словенску, совершеннаго искуства осми частій слова" Лаврентія Зизанія (Тустановського) (60-ті роки XVI ст. - 1634) - першу слов'янську граматику східних слов'ян. У цьому ж році у Вільні було видано і перший друкований словник Л. Зизанія "Лексисъ, СирЂчь Рєчєнїа, въкратъцЂ собран(ъ)ны и из слове(н)скаго языка на просты(й) рускі(й) діале(к)тъ истол(ъ)кованы", який містить 1061 церковнослов'янське слово, перекладене українською мовою. За своїм типом - це диференційний словник: у ньому наведено тільки такі слова, які в церковнослов'янській і українській мовах не збігаються.

У 1619 р. у м. Ев'ї (коло Вільна) вийшла друком "Грамматіки Словєнскиа правилноє Синтаґма" Мелетія Смотрицького (1577 - 1633) - найвизначніша граматична праця українського середньовіччя, яка служила майже 200 років підручником церковнослов'янської мови і була зразком для створення подібних праць у наступний період. Складається з чотирьох частин: орфографії, просодії, етимології (морфології) і синтаксису. У ній виділено вісім частин мови: ім'я, займенник, дієслово, дієприкметник, прислівник, прийменник, сполучник і вигук. Смотрицький уперше відокремив церковнослов'янську мову від живих слов'янських мов, виокремив вигук як частину мови, місцевий відмінок, а до української графіки ввів букву ґ. Він оригінальний теоретик, який не мав собі рівних у слов'янському світі аж до другої половини XVIII ст. Його граматика вплинула на розвиток граматичної думки в Росії ("Российская грамматика" М. Ломоносова), Сербії, Хорватії, Болгарії, Румунії. Завдяки Смотрицькому українське мовознавство стало відомим чи не в усій Європі. Його по праву вважають основоположником української славістики.

У 1627 р. в Києві видрукувано найвизначнішу лексикографічну працю українського середньовіччя - "Лексіконъ славеноросскій и именъ тлъкованіє" Памва Беринди (між 1555 і 1560 - 1632). У цій оригінальній, самобутній праці 6982 книжнослов'янські та іншомовні слова пояснено відповідниками української мови, часто декількома синонімами (у словнику налічується 1400 синонімів). Це одне з найбільших зібрань української лексики кінця XVI - початку XVII ст. У словнику використано всі основні засоби лексикографічного опрацювання матеріалу: паспортизація реєстрових слів, ремарки (переносне, образне, метафора), ілюстрації, фразеологізми з реєстровими словами, відсилання до інших слів, етимологічні довідки. Словник Памва Беринди відіграв істотну роль у розвитку української і зарубіжної лексикографії. Наприкінці 30-х - на початку 40-х років XVII ст. було створено латинсько-слов'янський словник "Лексикон латинській" Єпіфанія Славинецького (кін. XVI ст. - 1675), який дійшов до нас у багатьох списках і був опублікований у 1973 р. Це найбільша лексикографічна праця староукраїнського періоду, справжня скарбниця церковнослов'янської і староукраїнської лексики: в ній 27 000 латинських слів перекладено церковнослов'янськими словами, а за відсутності церковнослов'янських відповідників - українськими.

У середині XVII ст. з'явилися граматичні й лексикографічні праці з власне української мови. До них належать "Синоніма славеноросская" невідомого автора, що являє собою зворотну переробку "Лексікона..." Памва Беринди, "Лексикон словено-латинскій" Єпіфанія Славинецького й Арсенія Корецького-Сатановського, а також "Граматика словенська" Івана Ужевича, написана латинською мовою й відома у двох рукописних варіантах (паризькому - 1643 р. й арраському - 1645 р.). У 1970 р. її було опубліковано в Києві. У ній описано систему української мови середини XVII ст. Факти української мови порівнюються з відповідними явищами польської, чеської, хорватської, латинської, грецької, староєврейської. Відчувається прагнення автора створити працю про абстрактну слов'янську граматичну систему (на зразок того, що пізніше здійснили А. Арно й К. Лансло). В історію мовознавства Ужевич увійшов як учений, котрий перший науково описав українську мову.