Загальне мовознавство

Теорія Марра вела мовознавство у глухий кут. Однак вона була співзвучною суспільно-політичній ситуації в СРСР, тому її стали поширювати адміністративним шляхом як єдино правильну. З часом з'ясувалося, що теоретичні положення "нового вчення" неможливо застосувати в конкретній дослідницькій практиці, що викликало критику з боку мислячих мовознавців, яка закінчилася дискусією 1950 р. і реабілітацією порівняльно-історичного мовознавства. Незважаючи на "аракчеєвський режим" марристів, багато вчених різних поколінь продовжували розвивати мовознавство у традиціях дожовтневих парадигм, а деякі з них навіть одверто ігнорували "нове вчення". До них належать О.М. Пєшковський, Л.В. Щерба, Є. Д. Поливанов та ін.

Олександр Матвійович Пєшковський (1878-- 1933) розвивав традиції Московської лінгвістичної школи Фортунатова, поєднуючи їх з ідеями Потебні. У праці "Російський синтаксис у науковому освітленні" (1914; третє видання - 1928, останнє, шосте, - 1956) виклав свою загальнонаукову концепцію, спрямовану проти логічного підходу до вивчення й інтерпретації мовних явищ. Синтезуючи ідеї Фортунатова і Потебні, тобто формально-граматичний підхід із психолого-семантичним, він створив оригінальну синтаксичну теорію.

Лев Володимирович Щерба (1880 - 1944) - видатний теоретик мови, фонетист, лексиколог, лексикограф, граматист і методист. Свою фонологічну теорію він виклав у працях "Російські голосні в кількісному і якісному відношенні" (1922) і "Фонетика французької мови" (1937). На відміну від Бодуена де Куртене фонему визначав не психологічно, а на основі фонетичних критеріїв як клас близьких за фізичними властивостями (фізичною подібністю) звуків, як звуковий тип, здатний диференціювати слова і їх форми.

Велику теоретичну цінність має стаття Щерби "Про троякий аспект мовних явищ і про експеримент у мовознавстві" (1931). Замість соссюрівської дихотомії "мова - мовлення" він запропонував трихотомію "мовленнєва діяльність - мовний матеріал - мовна система". Мовленнєва діяльність - це говоріння і слухання; мовний матеріал - "сукупність усього, що говорилося і розумілося", тобто тексти, які є результатом мовленнєвої діяльності; мовна система - слова і гра, ідеальний опис яких "повинен вичерпувати знання певної мови". Мовна система "не наукова абстракція", а "те, що об'єктивно виявляється в індивідуальних мовленнєвих системах, які виникають під впливом цього мовного матеріалу. Отже, в мовному матеріалі й треба шукати джерело єдності мови всередині суспільної групи".

На початку 30-х років інтенсивний розвиток українського мовознавства було призупинено. Розпочалась боротьба офіційної комуністичної політики проти української мови й культури. Широкого масштабу досягли репресії щодо провідних діячів української науки, літератури, мистецтва. Безпідставно були репресовані В. Ганцов, М. Гладкий, О. Курило, С. Смеречинський, М. Сулима, К. Німчинов, О. Синявський, О. Ізюмов, М. Йогансен, Н. Малеча, Н. Солодкий, Б. Ткаченко, Г. Сабалдир, згодом А. Кримський та ін. Адміністративно насаджували марризм. Хто не поділяв маррівського вчення, потрапляв до числа буржуазних мовознавців. Розгорнувся масовий пошук "помилок" у працях лінгвістів попередніх років. З'являються публікації з критикою мовознавців. Самі назви статей у журналі "Мовознавство" засвідчують жорстокий терор на лінгвістичній ниві: "Добити ворога" (С. Василевський), "Проти буржуазного націоналізму й фальсифікації" (Г. Сабалдир), "Націоналістичні перекручення в питаннях українського словотвору" (П. Горецький), "Національне шкідництво в синтаксисі сучасної української літературної мови" (П. Горецький, І. Кириченко), "Термінологічне шкідництво і його теоретичне коріння" (О. Фінкель), "Націоналізм в етимології" (Н. Ліперовська). У 1934 р. опубліковано брошуру К. Німчинова "Проти націоналістичного шкідництва в синтаксисі української літературної мови". Серед авторів "викривальних" статей є й ті, хто згодом був репресований і розстріляний.

Автори замовлених і часом не зі своєї волі написаних статей вдавалися до далеко не наукової лексики і фразеології з явними ознаками стилю судового вироку. Так, С. Василевський у статті "Добити ворога" пише: "Кримський, Курило, Тимченко, Сулима та інші сумлінно виконували замовлення свого умираючого класу - буржуазії, [...] за "чистою наукою" Тимченка, Кримського та інших ховалися фашистські інтервенціоністські плани", а Г. Сабалдир у статті "Проти буржуазного націоналізму і фальсифікації" виносить такий присуд: "Нариси" С. Смеречинського - "твір ворожий, що його негайно треба знищити, бо важко, мабуть, найти виразніший націоналістичний твір в українському мовознавстві [...], де так чітко й войовниче сформульовано ідеї українського фашизму в мовознавстві". Ці статті, звичайно, не мають жодного стосунку до науки.

Серед нечисленних вартісних праць 30 - 40-х років можна назвати "Історію форм української мови" М. Грунського і П. Ковальова (1931), "Історичний коментарій до російської літературної мови" (1936) і "Російська літературна мова першої половини XIX ст." (т. І, 1941) Л. Булаховського та "Вступ до мовознавства" М. Калиновича (1940). Власне наукові проблеми досліджували мовознавці, які опинилися в еміграції: Є. Онацький, П. Ковальов, Ю. Шевельов, І. Огієнко, В. Чапленко та ін.

51. Мовознавство в СССР міжвоєнної доби

Період (50 - 60-ті роки) характеризується намаганням оновити теорію мовознавства, увагою до розвитку граматичних досліджень, лексикографії та лінгвостилістики.

У 50-ті роки після дискусії щодо маррівського "нового вчення про мову" наступило деяке пожвавлення в українському мовознавстві. З'являються дослідження з порівняльно-історичного мовознавства. Помітним явищем став вихід двотомного "Курсу сучасної української мови" за редакцією Л. Булаховського (1951) та "Історичної граматики української мови" О. Безпалька, М. Бойчука, М. Жовтобрюха, С. Самійленка й І. Тараненка (1957) та двотомного "Курсу історії української літературної мови" (1958 - 1961).

У 60-ті роки XX ст. пожвавився інтерес до вивчення пам'яток української мови, зокрема було видано "Граматику" І. Ужевича, "Лексикон" П. Беринди, "Лексис" Л. Зизанія, лексикографічні праці Є. Славинецького, А. Корецького-Сатановського, "Словник української мови" П. Білецького-Носенка та ін. Ця робота тривала і в 70-ті роки.

Знаменними подіями в українській лексикографії було видання шеститомного "Українсько-російського словника" (1953 - 1963), тритомного "Російсько-українського словника" (1968), двотомного "Словника мови Т.Г. Шевченка" (1964).

На 50 - 60-ті роки припадає зародження української лінгвостилістики й інтенсивні дослідження діалектів української мови, що згодом вилилося в укладення "Атласу української мови".

Із "хрущовською відлигою" 60-х років посилилася увага мовознавців до культури української мови (з 1967 р. став виходити міжвідомчий збірник "Культура слова"), до нових напрямів дослідження мови (структурна і математична лінгвістика, пов'язана зі школою В. Перебийніс). У 60 - 80-ті роки активізувалося дослідження міжмовних контактів (Ю. Жлуктенко, В. Акуленко, В. Семчинський, О. Ткаченко), розвивається славістика (О. Мельничук, В. Русанівський), германістика і романістика (Ю. Жлуктенко, Б. Задорожний, Г. Почепцов, О. Чередниченко), досліджуються балтійські (А. Непокупний), тюркські (О. Гаркавець), фінно-угорські (П. Лизанець, О. Ткаченко) та інші мови, закладаються підвалини української акцентологічної школи (В. Скляренко, В. Винницький).

Леонід Арсенійович Булаховський (1888 - 1961) - видатний мовознавець, спеціаліст з українського, російського, слов'янського й загального мовознавства, перший голова Українського комітету славістів, дійсний член АН УРСР і член-кореспондент АН СРСР, директор Інституту мовознавства АН УРСР з 1944 до 1961 р.

Свої загальнолінгвістичні погляди Булаховський виклав у підручниках "Вступ до мовознавства" (російською мовою, 1953), "Нариси з загального мовознавства" (1955) і у праці "Виникнення і розвиток літературних мов" (1941 - 1947). Учений вніс багато нового у вивчення проблем семасіології і лексикології, в дослідження становлення і закономірності функціонування літературних мов. У численних публікаціях 50-х років Булаховський зробив вагомий внесок в утвердження порівняльно-історичного мовознавства.

Чимало праць дослідник присвятив вивченню української мови - лексики, морфології, синтаксису, стилістики, акцентології, орфографії, пунктуації, історичної граматики та історії літературної мови. Часто на матеріалі української мови вчений розв'язує загальнослов'янські проблеми. Його "Питання походження української мови" (1956), що відзначаються енциклопедичністю відомостей, до нашого часу вважаються найсоліднішим і найнадійнішим джерелом із цієї проблеми. Двотомний "Курс сучасної української літературної мови" (1951) за редакцією й участю Булаховського, дослідження мови українських письменників-класиків (Т. Шевченка, М. Рильського та ін.) дали підстави вважати вченого творцем лінгвістичної школи історії літературної мови і лінгвостилістики в Україні.

52. Копенгагенська глосематика(структуралізм)

Копенгагенська глосематика - лінгвістична течія структуралізму, яка мала на меті створення універсальної лінгвістичної теорії; трактує мову як абстрактну структуру й описує її суто формальними способами без звертання до її субстанцій (реального змісту і звучання).

Тривалий час був найвпливовішим і найавторитетнішим структуральним напрямом. Виник у 1931 р. внаслідок об'єднання датських мовознавців у лінгвістичне товариство, так званий Копенгагенський осередок. Засновником осередку був Луї Єльмслев (1899 - 1965) - директор Інституту лінгвістики і фонетики при філософському факультеті Копенгагенського університету. Теоретичними джерелами цього напряму було вчення Соссюра і логістична теорія мови Уайтхеда, Рассела та Карнапа. Із теорії Соссюра копенгагенці запозичили ідею про розрізнення мови та мовлення, розуміння мови як системи знаків, положення про те, що мова - це форма, а не субстанція і в мові нема нічого, крім відмінностей (чиста структура відношень), а також про те, що мова повинна розглядатися в самій собі й для себе. Неопозитивізм (ідеї Уайтхеда, Рассела, Карнапа та ін.) вплинув на розвиток структуралізму взагалі, однак послідовне вираження його принципи знайшли саме в глосематиці.

Програма копенгагенських структуралістів була викладена Брьондалем у першому номері журналу копенгагенського осередку "Лінгвістичні праці" (1939). Метою лінгвістики, зазначається в праці, є створення загальної (логічної) граматики, в якій мова повинна розглядатися в панхронічному аспекті, тобто повинні досліджуватися загальнолюдські чинники, що діють на кожній стадії розвитку кожної окремої мови.

Свою лінгвістичну теорію копенгагенські структуралісти назвали глосематикою для того, щоб акцентувати на принциповій відмінності їхньої теорії від традиційного мовознавства. Творцем глосематики вважають Луї Єльмслева - автора багатьох праць, у яких розвинуто ідеї цієї мовознавчої течії. Найважливішими з них є "Мова і мовлення" (1942), "Основи лінгвістичної теорії" (1943), "Метод структурного аналізу" (1950), "Пролегомени 1 до теорії мови" (1943). Остання праця найповніше розкриває глосематичну теорію. У ній ідеться не про якусь конкретну мову (датську, англійську, німецьку тощо), а про мову загалом як певну систему. Іншими словами, Єльмслев робить спробу створити загальну теорію мови.

Лінгвістика, на думку Єльмслева, має досліджувати мову не як механічне поєднання позамовних (фізичних, фізіологічних, психологічних, логічних, соціологічних) явищ, а як самодостатнє ціле, структуру Лінгвістична теорія має відповідати трьом вимогам: несуперечливості, простоті й повноті (вичерпності).

Метою глосематики є опрацювання такого методу опису мови ("алгебри" мови), "який оперував би невизначеними єдностями" і став основою створення дедуктивної теорії мови.

Лінгвістична термінологія Єльмслева не має нічого спільного з традиційною лінгвістичною термінологією (немає таких термінів, як родовий, давальний і т. д. відмінки, керування, прилягання тощо; немає специфічних термінів для фонетики, морфології, синтаксису). Він уводить загальні, універсальні терміни, що ґрунтуються на відношеннях між мовними елементами, тому їх можна застосувати і до фонем, і до морфем, і до слів, і до речень. Єльмслев, намагаючись перетворити лінгвістику на точну науку, бере за основу методики досліджень метод дедукції, який притаманний математичним наукам. Він услід за Соссюром розглядає мову як знакову систему. Специфіка мови як знакової системи в тому, що в неї "можуть бути переведені всі інші семіотики". Усі знаки мови, кількість яких необмежена, складаються з незнаків, тобто фонем, кількість яких обмежена. Такі незнаки вчений називає фігурами. Для мовознавства, стверджує Єльмслев, надзвичайно важливо зафіксувати відношення між досліджуваними одиницями. Для цього потрібно мати "метод, який дає змогу в певних умовах звести дві сутності до однієї" або "ототожнити дві сутності", тобто визначити варіанти й інваріанти.

Позитивним у копенгагенському структуралізмі було прагнення опрацювати точний метод аналізу, який спирається на дані математичної логіки. Глосематики розширили поняттєвий апарат мовознавства, запропонували цінні методологічні принципи. Науковці вважають, що глосематика може бути корисною для створення формальних універсальних мов (мов-посередників) для машинного перекладу і для створення типологічної класифікації мов. Недоліком глосематики є значне звуження і збіднення об'єкта дослідження, відірваність мови від людини, суспільства, культури, історії, а також перебільшення ролі відношень за рахунок елементів, що співвідносяться.

На основі глосематики не можна досліджувати реальні мови і не можна зводити мовознавство до побудови схем, як це роблять глосематики.

53. Українське мовознавство повоєнної доби

Цей період відзначається не лише розвитком порівняльно-історичного мовознавства, а й творенням сумнівних прогнозів, що видавалися за соціолінгвістику. Важливими подіями в українському мовознавстві 70 - 80-х років є вихід "Словника української мови" в одинадцяти томах (1970 - 1980), "Етимологічного словника української мови" в семи томах (вийшло чотири томи, 1982, 1985, 1989, 2003), "Атласу української мови" у трьох томах (1984, 1988, 2001), а також п'ятитомного курсу "Сучасна українська мова" (1969 - 1973), в якому узагальнено здобутки досліджень на той час усіх структурних рівнів української мови. Негативним моментом українського мовознавства цього періоду є псевдосоціолінгвістичні дослідження, в яких у час тотальної русифікації українського етносу і стрімкого звуження суспільних функцій української мови стверджувався її "нечуваний розквіт".

Олександр Савич Мельничук (1921 - 1997) - академік АН України, член-кореспондент АН СРСР, видатний теоретик мовознавства. Автор праць із загального та індоєвропейського мовознавства, славістики, української та російської мов. Найважливішими з них є "Розвиток структури слов'янського речення" (1966), "Про роль мислення у формуванні структури мови" (1966), "Поняття системи і структури мови". Крім цього, Мельничук є співавтором і редактором праць "Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов'янських мов" (1966), "Сучасна українська літературна мова. Синтаксис" (1972), "Сучасне зарубіжне мовознавство" (1983), "Історична типологія слов'янських мов" (1986). Багато уваги вчений приділив питанню розвитку мови. У статті "Розвиток мови як реальної системи" (1981) та в інших працях розвиток мови розглядає через призму її системності й доходить таких висновків: 1) мова еволюціонує поступово (не стрибкоподібно), не порушуючи рівноваги системи; 2) якщо мовні зміни приводять до посилення системності, то мова прогресує, а якщо до послаблення - регресує; 3) прогрес мови - це зростання її можливостей виражати новий зміст; 4) причини мовних змін можуть бути свідомими (пов'язані з розвитком соціуму) і несвідомими (які мають психолінгвістичну природу); прикладом перших є пуризм; 5) потужним чинником розвитку мови є мислення, при цьому роль мислення на різних етапах розвитку мови є неоднаковою.

Будучи видатним теоретиком порівняльно-історичного мовознавства, Мельничук, як і Шлейхер, переконаний в реальності реконструйованих мовних праформ, тому він залучав до більш широких порівнянь не тільки зафіксовані писемністю форми, а й реконструйовані. Це дало йому змогу вийти за межі окремих мовних родин, поглибити доісторичну перспективу мовознавства і висунути ідею спорідненості усіх мов світу, їхнього походження від єдиної прамови людства, про що йдеться в його фундаментальній праці "Про всезагальну спорідненість мов світу" (1991).

54. Українські мовознавці діаспори

На сучасному етапі українське мовознавство потребує з'ясування низки дискусійних питань, зокрема правописних та лексикографічних. Єдина концепція вирішення цих проблем можлива лише за цілісного знання історії українського мовознавства, тобто з урахуванням результатів досліджень, здійснених як в Україні, так і в діаспорі.

Окрім знаних у всьому світі українців Ю. Шевельова та І. Огієнка, в еміграції плідно працювали: І. Зілинський, Р. Смаль-Стоцький, О. Горбач, Я. Рудницький, О. Колеса, З. Кузеля, М. Пшеп'юрська-Овчаренко, В. Розов, М. Семенів, В. Чапленко, і продовжують працювати: С. Караванський, В. Коптілов, С. Рабій-Карпінська, Яр Славутич.

У сфері зацікавлень українських мовознавців діаспори - історія української мови, діалектологія, ономастика, культура мови, лексикографія, проблеми українського правопису та термінології.

Історія української мови - та сфера мовознавства, яка найчастіше фальсифікувалась навіть українськими ученими (з України) внаслідок складних історико-політичних обставин. Єдиним джерелом правдивих об'єктивних досліджень стали праці українських мовознавців у діаспорі, зокрема О. Горбача, Ю. Шевельова, І. Огієнка, О. Колесси, М. Пшеп'юрської-Овчаренко, В. Розова, М. Семеніва, В. Чапленка.

Дослідженнями у сфері історії української мови розпочинає свою наукову діяльність О. Горбач. Першою для ученого "була студія "Наголос Зизанієвого "Лексису" з 1596р.", на основі якої у 1948р. він здобув ступінь доктора. Згодом науковець заглиблюється у дослідження Лексикону словенороського Памви Беринди, якому присвячує кілька розвідок; потім був "Латинсько-слов'янський лексикон" Івана Максимовича, який О.Горбач вважав важливим джерелом для студій літературномовної лексики церковнослов'янської, української і російської мов XVIII ст.". У цій праці, як і в інших подібних, його цікавить передовсім українська лексика, її склад, походження, місце у досліджуваному лексиконі". Особливу увагу приділяв О. Горбач рукописним словникам і граматикам середньої доби історії української мови, серед яких виділяється українсько-латинський словник середини XVII ст. Арсенія Корецького-Сатановського та Єпифанія Славинецького, що є однією з семи відомих досі копій, яка була виявлена в Паризькій Національній Бібліотеці.

Що ж до граматик української мови, зокрема граматик раннього періоду, дослідник надавав їм особливого значення. Вони цікавили його з погляду розвитку української граматичної думки на різних часових зрізах, культивування української граматичної традиції і, зокрема, з погляду української мови часу створення тої чи тої граматики".

Значний внесок у вивчення і видання пам'яток національної писемності, у справу перекладу на українську мову давніх релігійних текстів зробив І. Огієнко. "Як дослідник він цікавився різними видами пам'яток: літописами, грамотами, богослужбовими книгами та ін. І. Огієнко знайомився з великою кількістю першоджерел, історичних матеріалів і на основі цього писав наукові праці. В дослідженнях вчений викладав відомості про час виникнення і місце написання пам'ятки, встановлював обсяг тексту, визначав тип письма, достовірність авторства і т. п. Найбільшої уваги він приділяв змісту досліджуваного тексту".

Досліджував пам'ятки давньоукраїнської письменності та вивчав історію української мови один із засновників та ректорів Українського Вільного Університету О. Колесса ("Південноволинське Городище і городиські рукописні пам'ятки 12 - 16 ст.", 1923 - 1925; "Погляди на історію української мови", 1924).

Грамоти 14 - 15 ст. підготував до друку В. Розов, який також є автором статей про мову цих грамот і про вивчення історії української мови.

Серед дослідників історії української мови - В. Чапленко, у доробку якого праці: "Українська літературна мова з XVII ст. до 1917р." (Нью-Йорк, 1955), "Історія нової української літературної мови" (Нью-Йорк, 1970).

У 1964 р. англійською мовою опублікована фундаментальна праця Ю. Шевельова "Історична фонологія праслов'янської мови", в якій розглядається історичний розвиток звукової системи праслов'янської мови і пропонується оригінальна версія формування праслов'янської фонологічної системи. Логічним продовженням цієї праці, що стала етапною в загальному розвиткові слов'янського порівняльно-історичного мовознавства, було дослідження "Історична фонологія української мови".

Діалектологічні студії, які важко було вести на материковій Україні, стали невід'ємною частиною українського мовознавства у діаспорі. Цілісність діалектологічних досліджень полягала у врахуванні як територіальних, так і соціальних діалектів.

Дослідження соціальних діалектів, зокрема арго, представляє О. Горбач у праці "Арго на Україні".

Не залишилось поза увагою дослідників діаспори і словникарство. Враховуючи те, що деякі типи словників уперше були видані саме у діаспорі, можна вважати, що українські учені з-за кордону заклали основи розвитку сучасної української лексикографії.

Вагомий внесок у цю справу здійснив Я. Рудницький, опублікувавши перший етимологічний словник української мови. У діаспорі активно створювались перекладні словники та видавались давні пам'ятки перекладного мистецтва. Неперевершеним і досі є Українсько-німецький словник, опрацьований З. Кузелею та Я. Рудницьким та виданий 1943 року.

Емігрувавши у США, в галузі лексикографії української мови працює С. Караванський. Учений - автор "Практичного словника синонімів української мови" (1993) та "Російсько-українського словника складної лексики".

Перебування в іншомовному середовищі, як правило, зумовлює проблеми культури мови. Відповідно, це явище формує ще один аспект досліджень українських мовознавців діаспори. Серед дискусійних питань: вживання жіночих прізвищ, вживання імені по батькові, іншомовні впливи на українську мову.

Надзвичайно важливими є думки українських мовознавців діаспори щодо правописного питання. Значну допомогу в належному дослідженні історії українського письма й літературної мови може дати напівзабута наукова спадщина українського професора-патріота Івана Огієнка, а передусім його ґрунтовна праця з історії української мови, письма та сучасного правопису (Огієнко Іван. Нариси з історії української мови: система українського правопису.

Отже, за цілісного розгляду історії українського мовознавства не можна залишити осторонь досягнень діаспори. І хоча зазначені здобутки є лише частиною з загального внеску українських мовознавців, та вже ця невелика лепта свідчить про різноаспектність, фундаментальність та важливість їхнього наукового доробку.

Зокрема, засвідчено ґрунтовні праці з галузі історії мови, лексикографії, діалектології, а також - цікаві розвідки про культуру мови та правописні дискусії.

55. Розвиток мовознавства в незалежній Україні

Хоча мовознавство має більш ніж двадцятивікову традицію, однак найінтенсивніший його розвиток припадає на XX ст. За це століття змінилося три наукові парадигми: порівняльно-історична (генетична), системно-структурна (таксономічна) й комунікативно-функціональна. Однак, незважаючи на зміни наукових парадигм, надбані у попередні періоди знання про мову не заперечуються, а лише набувають нової оцінки. Різні парадигми ніби накладаються одна на одну і навіть співіснують, то ігноруючи одна одну, то зближуючись. На зміну структуралізму, прийшла когнітивна лінгвістика, котра розглядає мову не як "систему в самій собі і для самої себе", а у зв'язку з людиною, без якої виникнення й функціонування цієї системи було б неможливим.

Когнітивна лінгвістика виникла в 70-ті роки XX ст. Когнітивна лінгвістика - мовознавчий напрям, який функціонування мови розглядає як різновид когнітивної, тобто пізнавальної, діяльності, а когнітивні механізми та структури людської свідомості досліджує через мовні явища.

Когнітивна лінгвістика досліджує, як пов'язані мовні форми зі структурами людських знань, а також те, як вони представлені в голові людини. Зокрема, предметом когнітивної лінгвістики є проблема ролі мови у процесах пізнання й осмислення світу.

Кожен новий напрям у мовознавстві пов'язаний із новим методом дослідження мови.

Новою є когнітивна теорія категоризації - теорія систематизації значень слів у мовній свідомості людини, яка здійснюється у межах сформованої в її свідомості наївної картини світу. В її основу покладено ідею Б. Уорфа про членування світу на категорії за допомогою мови. Виділення такої категорії можливе лише тоді, коли для її назви у мові є відповідне слово.

Стверджується, що мова не є економною, вона не тільки допускає дублювання, а й вимагає його, і функціонує не за алгоритмічними законами. Мовознавство якоюсь мірою повернулось назад - до історико-філософських традицій кінця XIX - початку XX ст. Такий поворот науки про мову є цілком закономірним, що відповідає розвитку думки згідно із законом заперечення-заперечення. Жодна наукова парадигма не може претендувати на статус абсолютно правильної і єдино можливої, однак кожна з парадигм - це новий (інший) погляд на таке складне, багатовимірне явище, як мова.

Безумовно, не все в когнітивістиці витримає перевірку часом. Когнітивістів нині критикують за відхід від проблеми значення, підміну значення значно ширшим поняттям інформації, а також за звуження (вузьке розуміння) поняття антропоцентричності, що теж зводиться до чистої інформації, тоді як насправді найважливішою рисою людського інтелекту є воля, яку когнітивісти ігнорують. Синтактика символів, якою когнітивісти найчастіше обмежуються, не може адекватно відобразити ментальність людини

Функціональна лінгвістика. Поряд із когнітивною лінгвістикою в сучасному мовознавстві продовжують розвиватися інші напрями, що виникли ще до появи когнітивної парадигми. Функціональна лінгвістика, або функціоналізм, - сукупність шкіл і напрямів, які характеризуються переважною увагою до вивчення функціонування мови як засобу спілкування.

Виникнення функціональної лінгвістики датують червнем 1976 р., коли було створено Міжнародне товариство функціональної лінгвістики у Франції, куди ввійшли такі вчені, як А. Мартіне, М. Мамудян, Ж. Мунен, Е. Бюйсанс, Дж. Харві та ін. Функціоналізм сформувався як альтернатива дескриптивізму Л. Блумфільда і глосематиці Л. Єльмслева. Великий вплив на появу цього напряму мав осередок Празької функціональної лінгвістики.

Основний принцип функціональної лінгвістики - розуміння мови як цілеспрямованої системи засобів вираження (цільове призначення мови). Функціональний підхід передбачає аналіз функціональної природи мовних одиниць та й мови загалом, за якого акцентується на призначенні мовної одиниці. Саме цим названий підхід різниться від інших, наприклад, формального.

У функціональній граматиці об'єктом дослідження є функції морфологічних і синтаксичних, рідше лексичних, одиниць.

Останнім часом функціональна лінгвістика використовує деякі ідеї когнітивної лінгвістики. Так, зокрема, Бондарко став досліджувати концептуальну структуру польових моделей та співвідношення універсальних й ідіоетнічних явищ у функціонально-семантичних полях.

Лінгвістика тексту. Особливого розвитку в останні десятиліття набула лінгвістика тексту - галузь мовознавчих досліджень, об'єктом яких є правила побудови зв'язного тексту та його змістові категорії.

Нині текст аналізують як складну комунікативну структуру, враховуючи особистість автора з його психологічними, ментальними, соціальними, культурними, етнічними та іншими властивостями, адресата (читача) з його рівнем сприймання і ситуацію (хронотоп, тобто художній простір і час). Інформація диференціюється на фактуальну, концептуальну (авторське розуміння) та підтекстову. Під час аналізу тексту враховується принцип конгеніальності, тобто гармонізації творчих можливостей автора і читача, при цьому звертається увага на пресупозицію - фонові знання, якими послуговується автор при творенні тексту, а читач при його сприйнятті. Сприймання тексту розглядається як проникнення у свідомість автора, його концептуальну систему. Як і в когнітивній лінгвістиці, в лінгвістиці тексту широко використовують антропоцентричний підхід і дані інших наук - когнітології, герменевтики, літературознавства, філософії, психології, соціології, етнології, а також таких стикових дисциплін, як психолінгвістика, етнолінгвістика, соціолінгвістика.

З лінгвістикою тексту пов'язане вчення про дискурс - текст у сукупності прагматичних, соціокультурних, психологічних та інших чинників; мовлення як цілеспрямована соціальна дія, як механізм, що бере участь у когнітивних процесах. Образно кажучи, дискурс - це текст, занурений у життя. До дискурсу належать не тільки власне мовні засоби, а й міміка, жести, за допомогою яких виражається референція, емоційно-оцінний вплив на співрозмовника. Дискурс вивчається разом із відповідними "формами життя": репортаж, інтерв'ю, судове засідання, інструктаж, товариська бесіда, офіційний прийом тощо.

До початку 80-х років XX ст. термін дискурс уживався як синонімічний терміну текст. Нині ці терміни стали диференціювати: під текстом розуміють об'єднану смисловим зв'язком послідовність знакових одиниць, основними властивостями якої є зв'язність і цілісність, а під дискурсом - різні види актуалізації тексту, розглянуті з погляду ментальних процесів і у зв'язку з екстралінгвальними чинниками.

Комунікативна лінгвістика. Лінгвістика тексту і дискурс безпосередньо пов'язані з комунікативною лінгвістикою.

Комунікативна лінгвістика - напрям сучасного мовознавства, який вивчає мовне спілкування, що складається з таких компонентів, як мовець, адресат, повідомлення, контекст, специфіка контакту та код (засоби) повідомлення.

Умовою успішної комунікації є бажання її учасників спілкуватися (налаштованість на співпрацю); за відсутності такої кооперації виникає конфліктна комунікативна поведінка. На думку американського логіка Г. Грайса, успішна комунікація можлива за умови дотримання чотирьох максимів: інформативності (висловлення повинно бути змістовним), істинності (говорити тільки правду), релевантності (говорити тільки те, що стосується справи), ясності, чіткості (говорити коротко і зрозуміло).

Важливим чинником у спілкуванні є дотримання мовленнєвого етикету - прийнятої певним суспільством системи стійких норм спілкування для встановлення мовленнєвого контакту співбесідників, підтримки спілкування відповідно до їхніх соціальних ролей чи рольових позицій.

З комунікативною лінгвістикою тісно пов'язана прагматика, яка вивчає комплекс проблем, що стосуються мовця, адресата, їхньої взаємодії в комунікації, а також ситуації спілкування. Інтенсивний розвиток прагматики, який припадає на другу половину XX ст., пов'язаний з розвитком теорії мовленнєвих актів Дж. Остіна, Дж. Серля, 3. Вендлера. З'явилось чимало наукових праць, присвячених явним і прихованим цілям висловлювання, мовленнєвій тактиці, принципам співробітництва, ставленню мовця до висловлюваного, інтерпретації мовлення, впливу висловлення на адресата, на його зміни емоційного стану, поглядів, оцінок, на його вчинки, впливу мовленнєвої ситуації на тематику і форми комунікації та ін. Прагматика вивчає мовлення в межах загальної теорії людської діяльності.

Отже, прагматика охопила багато проблем, які раніше вивчалися в риториці та стилістиці, комунікативному синтаксисі, теорії мовленнєвої діяльності, теорії комунікації й функціональних стилів, соціолінгвістиці, теорії дискурсу та ін.

З проблемою комунікації пов'язана низка нових тем, що привернули увагу дослідників в останні роки. Серед них можна назвати такі: лінгвістика брехні (особливо популярна в Німеччині), особистість комуніканта (досліджується типологія мовних особистостей, де виділяють, з одного боку, поняттєво-логічний тип, асоціативний тип і тип "хамелеон", який здатний набувати ознак як першого, так і другого типів, а з іншого боку - авторитарний і демократичний типи, а також такі мовні типи, як типовий учитель, типовий професор, типовий лікар, типовий дипломат, типовий студент, типовий телеведучий, типовий українець, грузин, італієць тощо).

Предметом сучасної лінгвістики стали й перешкоди ефективності спілкування, так званий комунікативний шум, комунікативні збої, тобто різноманітні помилки, надто велика метафоричність, неточність вираження думки, паузи, алогізми, непослідовність, обман, незнання особливостей, головно мовної компетентності адресата, розбіжність обсягу внутрішнього словника в комунікантів. Пошуки нових теорій, здатних повніше і точніше описати мову, тривають і нині. Робляться спроби створення цілісної інтегральної концепції мови. Такою теорією, дехто вважає, стане синергетична парадигма мови, в основі якої лежить філософська концепція синергетики.

Синергетика - сучасна філософська теорія самоорганізації, новий світогляд, що пов'язується з дослідженням феноменів самоорганізації, нелінійності, глобальної еволюції, з вивченням процесів становлення "порядку через хаос". На думку В.М. Базилєва, синергетика стає джерелом нового - еволюційного і холістичного бачення світу. З огляду на це він уважає, що проблема синергетики мови і мовлення стане однією з центральних проблем мовознавства XXI ст.

Стає очевидним, що мовотворчі тенденції буквально пронизують інтелектуальну творчість, в основі якої - виявлення і використання функціонування мовної системи, когнітивних можливостей мовного моделювання реальності.

Размещено на Allbest.ru