Термінологічна лексика

Размещено на http://www.allbest.ru/

Конспект лекцій

з дисципліни «Термінознавство»

Лекція № 1. Термінологічна лексика та її місце в лексичній системі української мови

До словникового складу сучасної української мови входять різноманітні шари лексики, які різняться між собою за сферами свого вживання. Помітне місце в ньому займає термінологічна лексика, яка належить до лексичної підсистеми обмеженого функціонування і «має залежний характер відносно загальнонародного словника» [23].

Проголошення незалежності України, прийняття Закону про мови, надання Конституцією українській мові статусу державної, зумовили перехід науки і виробництва на національну термінологію, дали могутній поштовх розбудові української термінології. Основу кожної термінологічної системи становлять, як правило, власне національні слова, що увійшли в науковий обіг шляхом їхнього дефінування. Вони функціонують лише у системі рідної мови, добуваючи з її надр потенційні значення, які диктує відповідний контекст й історична традиція.

Як невід'ємний компонент наукової мови, термінологія формується під впливом тих закономірних еволюційних змін, яких зазнає мова в процесі свого поступу. Вона засвідчує досягнення кожної окремої галузі знань на певному етапі історії народу-носія мови і відображає перспективи подальшого процесу.

Однією з суттєвих особливостей термінології є те, що вона найбільше піддається свідомому творенню у процесі подальшого розвитку термінологічного фонду літературних мов, удосконалення якого дедалі набуває все більшого значення [32, 15].

Кожна природно сформована термінологічна система розвивається за законами спадковості. Наукове мислення породжує поняття у формі абстракції єдності, позбавлене всього суб'єктивного, чуттєвого у відображенні. Терміни, фіксуючи цю сутність, закріплюють результати пізнавальної діяльності, тому термінологія стає певним завершальним етапом стосовно наукового дослідження реальних об'єктів [11, 44-51; 57, 3-39].

Прогрес науки і техніки накладає свій відбиток на кількісний і якісний стан термінології, що є своєрідним відображенням усіх досягнень у мовній системі [9, 3-8].

У зв'язку з цим спостерігається природне прагнення науково-технічної громадськості втрутитися у розвиток термінології [123, 84-93] для того, щоб будувати терміносистеми, які з'являються, та удосконалювати ті, що вже існують, з урахуванням вимог, що визначаються сучасними потребами суспільства [122, 3-12].

Широка участь мови у вирішенні багатьох народногосподарчих проблем висуває на перший план завдання уніфікації та стандартизації термінології, яка набуває все більшої активності та наукового й суспільного значення [126, 24-37].

Для успішного вирішення питань унормування та стандартизації термінологічної лексики необхідно, як зазначають деякі вчені, «з'ясування усіх закономірностей і тенденцій, які мають місце у певній терміносистемі, у мові науки й техніки взагалі, і факторів, що їх обумовлюють» [107, 32], тобто повинні всебічно вивчатися шляхи і засоби формування термінолексики, лексико-граматичні, семантичні особливості термінів, а також визначатися активні способи термінотворення. Важливістю будь-якої термінології є те, що вона сприяє становленню певних загальномовних норм, її оптимізація допомагає поліпшенню взаєморозуміння між спеціалістами, створенню різноманітних кодових систем, що забезпечують значну економію часу в пошуках необхідної інформації [148, 264].

Науково-технічна термінологічна лексика, яка раніше сприймалася як периферійна частина загальнолітературної мови, останнім часом почала займати у ній ключові позиції. Тому не дивно, що такі вчені, як В.В. Виноградов, І.К. Білодід, М.А. Жовтобрюх, А.П. Даниленко, Д.С. Лотте, Л.О. Симоненко, А.В. Крижанівська, Т.І. Панько, І.М. Кочан та багато інших присвятили свої праці проблемам термінології, дослідження якої вимагає саме діалектичного підходу при вирішенні її важливих проблем. Д.С. Лотте зазначав, що кінцевою метою практичної термінологічної роботи є розроблення систем однозначних термінів у різних галузях знань, техніки, технічних дисциплін [97, 39-57].

На думку інших учених, упорядкування та стандартизація термінологічних систем ніколи до кінця не зможуть усунути спонтанних процесів їхнього розвитку, бо упорядковане завжди буде доповнюватися і витискуватися новим упорядкованим [103, 246; 77, 12-18]. Тому немає підстав сподіватися, що на шляху удосконалення термінології на якийсь час будуть зовсім відсутніми недоліки, асистемні явища [8, 15-16].

Деякі дослідники, зокрема Л.О. Симоненко, А.В. Крижанівська, підкреслюють, що вирішення проблем упорядкування терміносистеми слід починати із з'ясування основних тенденцій їхньої історичної еволюції [77, 12-18].

Термінологія, виступаючи невід'ємною частиною наукової мови, займає важливе місце в обслуговуванні багатогранної діяльності людини і сприяє підвищенню ролі лінгвістики у суспільному виробництві. Спеціалізована лінгвістична діяльність включає в себе вирішення ряду різноаспектних термінологічних проблем, бо все, що пов'язане із з'ясуванням поняття терміна, наближує лінгвістику не тільки до різних галузей знань, але й до різних сфер виробничої практики, професійної праці [24, 3-10].

Таким чином, стає зрозумілим, чому виникає зацікавленість у регламентації мовних процесів у галузі термінології та у здійсненні заходів щодо удосконалення спеціальної мови. Тому вироблення принципів уточнення наукових термінів має як філософську (гносеологічну) основу, так і важливе значення для подальшого розвитку самої теорії пізнання навколишньої дійсності, що доводить: термінологія суттєво впливає не тільки на досягнення певної науки, техніки, але й на ті науки, що тільки починають формуватися. Усвідомлене вживання людьми, зайнятих у виробництві, спеціальної лексики у комунікативному аспекті позитивно позначається на розвитку науково-технічного прогресу [107, 71-89].

При вивченні сучасної української мови не можна не враховувати той великий вплив, який має на неї науково-технічна термінологія, через те, що в розвинутих країнах близько 90 % нових слів становлять саме терміни. Тому справедливо вважати, що як у загальнолітературній мові, так і в спеціальних мовах лексичні одиниці, засоби їхніх сполучень, побудова різноманітних конструкцій допомагають людям краще і повніше усвідомити навколишній світ, точніше передавати свої думки і почуття. Деякі з учених, зокрема Л.Є. Азарова, А.В. Костюк, вважають, що вивчення лінгвістичних питань термінології підвищує можливості пізнання загальних закономірностей розвитку мови [1, 160-170].

Говорячи про специфіку термінологічної лексики, звертаємо увагу на те, що під час свого формування вона ще мало чим відрізняється від загальновживаної, хоча має такі ж якості й закономірності, які детерміновані головним чином її внутрішньою структурою. Завдяки кількісно-якісному прогресуванню термінології на етапах, що ведуть до сучасного і розвинутого її стану, виявляється все більш виражена залежність між характером термінології та факторами, які впливають у певних умовах на наукову мову завдяки свідомому втручанню вчених. На думку вчених, мова змінюється за властивими їй законами, але темпи її перетворювань залежать від умов функціонування мови.

Найбільш поширеною є думка, за якою термінологія - частина загальнолітературної мови (О.С. Ахманова, В.П. Головін, О.А. Реформатський, І.І. Ковалик, Г.П. Мацюк). В. П. Даниленко відзначає, що термінологія належить до лексики наукової мови, яка є самостійним функціонуючим різновидом загальнонаукової мови [41, 61].

Природним середовищем для термінології є самостійний функціональний різновид загальнолітературної мови, який називається мовою науки. За твердженням учених, лексика мови науки охоплює три шари: загальновживану, загальнонаукову і термінологічну лексику [43, 17].

У досліджуваній нами терміносистемі на позначення осіб за професією та видом діяльності не зафіксована загальновживана та загальнонаукова лексика. Агентивно-професійні найменування входять до складу термінологічної лексики, оскільки термінологічна лексика є номінативним виразником категоріально-поняттєвого апарату певної науки, основним шаром лексики мови науки.

Важливою проблемою дослідження термінології є також дефініція її основного поняття - терміна. Так, Я.А. Климовицький вважає, що «термін - це слово (чи словосполучення), мовний знак якого співвіднесений з відповідним поняттям у системі понять певної галузі науки чи техніки» [66, 34]. О.О. Реформатський вказує, що «терміни - це слова спеціальні, обмежені своїм призначенням; слова, які намагаються бути однозначними як точне вираження понять і називання речей» [138, 76].

За визначенням А.В. Крижанівської та Л.О. Симоненко, терміни - «це номінанти системи понять (реалій) науки, техніки, офіційної мови..., причому кожний термін у конкретній галузі має суспільно усвідомлене значення» [79, 15]. Отже, дослідники акцентують увагу на основній функції терміна - здатності виражати наукове поняття, вказуючи також і на інші властивості терміна, які є оптимальними для його функціонування в терміносистемі, чим він і відрізняється від загальновживаної лексики. У поглядах мовознавців на сутність і склад термінів також спостерігається розбіжність, зумовлена категоричною неприпустимістю компромісних, дихотомічних його трактувань. У даній роботі визначено такі суттєві диференційні ознаки терміна:

системність [43; 70];

тенденція до однозначності в межах термінологічного поля [43; 87; 145];

відсутність експресії [145; 166];

наявність точної дефініції (майже усі дослідники);

5) стилістична нейтральність [140].

Розглянемо їхню сутність на проблемному рівні.

Уперше проблему системності термінологічної лексики порушив у своїх працях Д.С. Лотте [97, 10], наголосивши на класифікаційній сутності терміна. На думку вченого, термінологічна лексико-семантична система зумовлюється насамперед класифікаційними ієрархічними зв'язками між поняттями. Визначальною для термінології є системність на рівні «логосу», а не «лексису».

Погляди Д.С. Лотте знайшли подальшу підтримку і розвиток у працях представників термінологічної школи В.В. Виноградова, Г.О. Винокура, Б.М. Головіна, В.П. Даниленко, О.В. Суперанської, С.Д. Шелова та ін.

Так, О.В. Суперанська вважає, що «терміни-слова групуються не в порядку, зумовленому системою певної мови, а у зв'язку з системністю науки, яку вони обслуговують, що створює особливу парадигматику, особливу сполучуваність, яка не спричинюється нормами мови» [162, 116 -117].

На думку Л.О. Симоненко, системність термінів повинна розглядатися у двох аспектах: словотвірному та поняттєвому, причому поняттєва (логічна) системність не завжди збігається із словотвірною [146, 14 -15].

Е.Ф. Скороходько вказує, що «системність лексики передбачає: системність плану змісту, тобто системність семантичного рівня лексики; системність плану вираження, тобто системність словесного наповнення, а також системність відповідності між планом змісту і планом вираження» [149, 74]. Таке трьохаспектне розуміння, на нашу думку, найточніше відображає сутність поняття системності в термінології.

Системність прийнято вважати не тільки базовою ознакою термінології, а й основною вимогою до терміна. Тому головне завдання термінолога - працювати над підвищенням рівня системності термінолексики як на внутрішньому, так і на міжгалузевому рівні, хоч досягти абсолютної системності загалом неможливо.

Наукове визначення (дефініція) терміна як виразника наукового поняття певної галузі наук є його незаперечною ознакою. Проблема лише в доборі певного типу та правильному формулюванні дефініції. Питанням дефініції терміна присвячені праці О.О. Реформатського, Е.Ф. Скороходька, І.Н. Волкової, О.С. Герда, Т.Р. Кияка, Н.Ф. Непийводи, С.Є. Нікітіної, Т.В. Радзієвської, С.Д. Шелова. У науці поєднуються логічний і лінгвістичний аспекти теорії дефініцій, що не зовсім є виправданим. Конкретна мета роботи (укладання словників, термінологічних стандартів тощо) зумовлює вибір того або іншого типу дефінування. 3 відомих видів (родо-видова, партитивна, квазіродова, операціональна та ін.) [191, 86], в термінологічній практиці найчастіше використовується родо-видова дефініція [183, 72], яка спирається на дві складові: 1) вказівка на найближчий рід; 2) вказівка на видову відмінність. Формулюючи дефініції термінів певної галузі науки за цим принципом, можна домогтися високого рівня системності термінології, її точності та однозначності, адже термін вважається членом термінологічної системи тільки тоді, коли до нього застосована дефініція «через найближчий рід і видову відмінність» [20, 508]. Оскільки термін має чітку дефініцію, він є стилістично нейтральним (незалежним від контексту) в термінологічному полі. За межами конкретного термінологічного поля термін може втратити свої ознаки і змінити значення -детермінологізуватися [20, 508]. Але, якщо йдеться про використання терміна певної галузі знань у тексті іншої наукової субмови, зміни значення, як правило, не відбувається. Традиційно прийнято вважати, що термінам не властива експресія (О.О. Реформатський, В.П. Даниленко, Л.О. Симоненко та ін.). Наукові тексти характеризуються суворою логічністю викладу, об'єктивністю, тоді як художня література суб'єктивна і, відповідно, насичена емоційно-експресивними відтінками.

Лекція № 2. Термінознавство як наука. Його основні напрями та проблематика

Термінознавство - це наука про терміни. На жаль, сучасні термінологічні словники цього слова не фіксують, хоч воно з'явилося у 60-х роках ХХ ст. Натомість у цьому значенні часто вживаються слово «термінологія», що відповідає принципові систематичності і однотипності лінгвістичних понять Правомірність позначати одною назвою кілька понять на зразок морфологія, фразеологія відстоює професор І. Ковалик. Зважаючи на те, що термінологія звичайна як назва системи термінів, вводимо у постійне вживання назву термінознавство. Це дає змогу уникнути зайвої полісемії. Отже, термінознавство - це наука, яка займається загальнотеоретичними питаннями терміна, термінології, номенклатури.

Слово термін прийшло до нас ще з античних часів. У латинській мові означало «межу», «рубіж». У середньовіччі це слово набуло вже значення «визначення», «позначення».

В Україні ця назва поширюється все с XVIII ст. Зокрема, Г. Кониський вважає, що це «зображення певної речі або поняття» у вашому розумінні. Виходячи з цього трактування, український філософ створює своєрідну теорію терміна. Термін розглядається подвійно: абсолютно або стосовно себе, стосовно або порівняно з іншими.

Увага до проблеми українського терміна постійно була в центрі уваги наукового Товариства ім. Т. Шевченка. При характеристиці терміна бралися до уваги такі його риси, як відповідність слова поняттю і структура номінативної одиниці. Термін мусив відповідати духові мови, бути коротким, не містити синонімів.

У зарубіжному мовознавстві історія терміна на думку А. Хаютіна, зароджується лише на початку XX ст. Трактується термін неоднозначно. Так, англійці Гринаф та Картридж порівнювали термін з систематичними знаками і формулами, які не входять до словникового складу мови (1901 р.), француз Е. Жильбер писав про терміни, як про елементи особливої наукової мови, яким не властива чіткість, логічність, однак ототожнив їх з символами та символічними знаками хімії й математики (1945 р.), німець А. Ширмер вперше у 1913 р. зіставив загальновживану і спеціальну лексику. Ж. Вандрісе та Й. Сміт (1925, 1937 р. р.) ототожнювали терміни з жаргонами.

У радянському мовознавстві вихідною працею з термінології вважалася стаття Г.О. Винокура «О некоторых явлениях словообразования в русской технической терминологии», що датується 1939 р., де автор трактує терміни як «слова в особливій функції». Цією функцією, на думку автора, є функція назви. 3 деякими положениями цієї праці полемізує О. Реформатський висовуючи на перший план дефінітивну функцію терміна. Термін трактується як одиниця термінологічного поля, в якому він моносимічний, точний, позбавлений експресії, систематично нейтральний.

Сучасні словники по-різному визначають термін. Так, в УРЕ термін (від лат. terminus) - слово або словосполучення, що виражає спеціальне поняття якоїсь галузі науки, техніки, мистецтва, суспільно-політичного життя (т.14, с.359). Шеститомний «Українсько-російський словник» за редактуванням І. Кириченка пояснює : термін - це слово, що має певне, твердо встановлене значення і використовуються у певному людському колективі у процесі соціального спілкування (т.6., с.35). Підручник М. Жовтобрюха і Б. Кулина подає термін як «спеціальне слово, яке вживається для точного найменування головного поняття з якої не будь галузі знання» (с.65) Близьким до трактування терміна в УРЕ є його дефініція у «Словнику лінгвістичних термінів» Д. Ганича та I. Олійника - це слово або словосполучення, що виражає чітко окреслене поняття певної галузі науки, техніки, мистецтва, суспільно-політичного життя (с.306).

У спеціальних монографічних дослідженнях «терміни визначаються як номінанти системи понять (реалій) науки, техніки, офіційної мови та їх відображення у виробництві, суспільному житті чи їх окремих сферах; причому кожний термін в конкретній галузі має суспільно усвідомлення значення». (Крижанівська А., Симоненко Н. Актуальні проблеми утверджування наукової термінології. К., 1987, с.15)

Терміном сьогодні називають: 1) деякі групи лексики та діалектології; 2) групи лексики, пов'язані з професією людини, крім науки і техніки; 3) суспільну лексику промислів та ремесел; 4) спеціальну лексику науки, техніки; 5) наукові терміни (тобто власне терміни).

Усе це призводить до плутанини та неоднозначності у трактуванні цього поняття. Деорінтація терміна повинна відбивати те, що це особливий тип слова, який зіставляється з поняттям і вступає у системні відношення з іншими подібними одиницями мови, утворюючи разом з ними особливу систему -термінологію.

На сьогодні у науці виділяються такі ознаки терміна: 1) термін однозначний у межах головної термінологічної системи; 2) термін точний та байдужий до контексту; 3) значення терміна дорівнює поняттю в обсязі пізнаного; 4) термін стилістично нейтральний; 5) термін систематичний; 6) наявність у терміна чіткої дефініції; 7) у терміна не повинно бути синонімів чи омонімів. 3 працею В. Даниленко у літературу увійшла протилежна точка зору, згідно з якою синонімія в термінології розглядується як природний вияв законів розвинення лексики, літературної мови; 8) у багатьох термінологічних дослідженнях суттєвою ознакою терміна була його короткість (стислість) у плані вираження. Однак термінологам давно вже зрозуміло, що цей критерій здебільшого швидше бажаний, ніж реальний.

Систему термінів нерідко іменують ще термінологією. Сьогодні під термінологією розуміють: науку про терміни, частину словникового складу мови, що охоплює спеціальну лексику, систему позначень наукових і професійних понять будь-якої однієї галузі знань. Однак для першого значення є вже відповідник «термінознавство», а для другого - професійна лексика. Отже, на думку більшості мовознавців, термінологія - це не система термінів, а сукупність термінів, що входять у певну термінологічну систему.

Термінологію необхідно відрізняти від професійної лексики. Одиницею професійної лексики є професіоналізми, які позначають спеціальні поняття, знаряддя чи продукти праці. Різниця між терміном та професіоналізмом полягає у тому, що термін - це офіційна, указана назва певного поняття, а професіоналізм - напівофіційне слово, сферою вживання якого є мовлення («баранка» у водіїв).

Галузеві терміносистеми взаємодіють одна з одною, нерідко мають частину спільного термінологічного фонду. Ізольованих терміносистем немає.

Починаючи з XVIII ст., у деяких європейських мовах починає вживатися слово «номенклатура». З'являється воно у французькій мові у ХVІ ст. Утворене від (лат. nomenclatura) - розпис імен. Поштовхом для розповсюдження цього слова стала створена відомим шведським ботаніком К. Лінеєм класифікація рослин. Тому слово містить в собі зміст, «система назв, що мають зовнішню схожість». Тобто виступало синонімом до слова «номінація».

Сьогодні під номенклатурою розуміють: 1) сукупність назв; 2) сукупність умовних символів, графічних позначок, що нерідко складаються з цифр та букв; 3) сукупність термінів без дефініцій; 4) сукупність міжнародних (греко-латинських) назв на позначення видів та елементів у біології, хімії, медицині тощо. Г. Винокур вважає що їх окремою системою абстрактних та умовних символів. Однак більшість учених вкладає в слово «номенклатура» сукупність умовних символів, графічних позначень, греко-латинських назв на позначення певного маркування, тобто це те, що виражається іншими знаками.

Систематична і термінологічна робота почалася у середини ХІХ ст. у сучасному термінознавстві виділяють такі проблеми: лінгвістичні питання термінознавства; термінознавство окремих сучасних мов; історія формування, встановлення окремих термінологій і діалектне термінознавство; пізнавально- зіставне термінознавство, термінознавство зіставних типів. В основі даної класифікації лежить лінгвістична концепція.

Термінознавство як синтетична міжгалузева дисципліна охоплює такі напрями роботи:

1) Лексикографічний (створення різного роду словників).

2) Уніфікація і стандартизація термінів.

Уніфікація - це упорядкування термінологій різних галузей науки, техніки, економіки відповідно до понять, ними позначуваними, і на міжгалузевому рівні.

Стандартизація - це вироблення терміна-еталона, який би відповідав усім лінгвістичним та логічним вимогам, що висувалися до терміна, і використовувався б у межах певної терміносистеми та на міжгалузевому рівні.

Створення категорій і баз даних.

Переклад термінів.

5) Термінологічне редагування.

6) Організаційний напрям. Він охоплює видання спеціальних журналів, збірників з проблем термінознавства.

Лекція № 3. Українська термінологія в її історії, розвитку й перспективі

Поки інтелігенція наша буде без літературної наукової мови, доти зневажатимуть нас по праву. Василь Мова

Українська наукова мова має глибокі корені, про які ми можемо говорити на підставі даних, що дають «найстаріші зразки актової мови і юридичної термінології дохристиянської Русі X ст.» Відповідно і термінологічна лексика в українській мові складалася століттями. У процесі функціонування побутові слова наповнювалися специфічним значенням; відбиваючи формування нових понять і сприяючи цьому позалінгвістичному процесові. Семантичне ядро кожної природно сформованої мікросистеми термінів становить невелику групу концептуально-понятійно об'єднаних лексем, які, з одного боку, традиційно використовуються на різних етапах розвитку суспільства, а з іншого -- піддаються індивідуально-соціальній систематизації (маємо на увазі різні школи, напрями, які приймаються чи відкидаються суспільством).

Погляд на українську термінологію як на відкриту систему, що постійно еволюціонує і розширює свій функціональний статус, ґрунтується на усвідомленні того, що її розвиток детермінований запитами національного життя та станом європейської наукової думки, від якої Україна ніколи не була відрізаною. Формування українських терміносистем розглядаємо у контексті діяльності тієї інтелігенції, котра робила все для того, щоб українська мова стала державною.

Історія формування української наукової мови -- це постійне переборення політичних перешкод і заборон. Фактично за всю свою історію українська мова не мала сприятливих для свого розвитку. У період життя: українського народу в самостійній державі, засвідченого пам'ятками IX - XIV ст., його літературною мовою була нерідна староболгарська (церковнослов'янська). Коли ж її витіснила мова, що витворилася на живій народній основі, український народ став бездержавним (друга половина XVII ст.). Інтелігенція, на жаль, свідомо уникала творчої рідномовної діяльності. Вона нерідко починала творити на користь іншої нації. Заборона української мови як засобу літературного і громадського спілкування затримувала її стильову диференціацію, а водночас і формування термінологічної лексики. Ускладнювався процес її взаємодії із загальним вербальним складом мови.

На початку XIX ст. наука, політика й філософія все ще не україномовні. Потрібно було творити терміни и найпростіші звороти для вираження наукових понять. Найбільше гальмували розвиток української наукової мови (а відповідно і термінології) на власній етнічно-мовній основі недержавний статус української мови і державна роз'єднаність української мовної території. У процесі творення і укладання нової української наукової термінології виділяються особливо плідні періоди.

Перший з них -- це друга половина -- кінець XIX ст. Він пов'язаний із журналом «Основа» та діяльністю Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Галичині, коли на сторінках його «Записок» та «Збірників» друкували наукові праці I. Франко, М. Грушевський, I. Горбачевський, Є. Озаркевич, М. Кравчуков. Левицький та багато інших, закладаючи тим самим основи наукової термінології. Саме про цей період I. Франко писав, що українська мова збагачується «новими термінами та висловами, відповідними до прогресу сучасної цивілізації» Франко I. Літературна мова і діалекти. Т. 37. С. 207.. Вводили їх у широкий науковий обіг люди колосальної праці и великої відваги. Адже йшлося про створення того, чого насправді український народ ще не мав -- загальнонаціональної наукової мови. Доводилося «кувати» терміни, шукати їх у скарбниці загальнолітературної мови і у книжному варіанті, у розмовних діалектних говірках, засвоювати готовими з інших мов, вплітаючи їх у тканину української мови.

Як правило, на початкових етапах терміни є надбанням індивідів -- творців наукової мови. Причина того, що національна наукова література на початкових порах її творення не всім зрозуміла, полягає, як роз'яснював I. Стешенко, не в її мові. «Наукові Записки» пишуться для спеціалістів, і було б прекрасно, коли б навіть селяни їх розуміли, але тепер се неможливо, -- зауважував він. -- Діло тут не в мові, а в неосвіченості, а мова переймається разом з вищою думкою» Стешенко І. Проукраїнську наукову мову // ЛНВ.1912. .№ 11. С. 317.. Отже, йдеться про орієнтацію на єдність науки та її мови, термінологічне вираження наукових понять.

Ті, хто стояв біля витоків функціональної розбудови наукової мови, розуміли творення термінологічних систем не як штучне надбання індивідів, а як продовження мовного процесу, що має тисячолітню традицію, генетично входить у глиб століть і там зникає у нерозкритій для нас далині. Обмірковуючи шлях розвитку української літературної мови в усіх її стильових. різновидах, вони орієнтували термінотворчість на національні джерела, адже кожна мова має свій внутрішній підтекст, який виявляється у кожному з її стилів, у тому числі й науковому, де терміни виконують ферментуючу роль. П. Куліш розмірковував: «не в одній відмінності мов, справа в особливостях внутрішньої природи, які на кожному кроці дають себе знати у способі висловлення думок, почуттів, порухів душі» Кулиш П. Об отношении малороссийской словесности к русской // Твори: У 2т. К. 1989. Т. 2. С. 475.. Місце П. Куліша у розвитку української термінолексики є особливе, він «перший у нас почав писати тоді критичні і історичні статті по-українському, -- історичні, зрештою, напівпопулярні» Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. К., 1919. С. 76.. Глибокоосвічений П. Куліш добре розумів суть мови, її специфіку, потенційні можливості її інтелектуалізації. Він бачив, що українська мова науки в її інваріантах тільки зароджується, розумів і роль народної мови для розвитку науки. Перспективу української наукової мови П. Куліш бачив у розбудові її стилів і закликав повертатися обличчям до Європи, щоб вписати українську мову у світовий контекст.

Термінологічна практика вимагала доброго знання історії мови, її генеалогії, функціональних меж, спонукальних імпульсів, взаємоконтактів з іншими мовами. А ще потрібно було «ухопити кінець нитки, що ввірвалась в нашій історії в XVIII ст.»Драгоманов М. Переднє слово до «Громади» // Вибрані твори: У 8 т. Прага, 1937. Т. 1. С. 108., «кінець нитки тієї книжної мови, що була надбанням інтелектуальних сил України минулих століть, а не тільки мови народу, бо світогляд складається з різних речей, між инчим віри і науки, котрі завше переходить од породи до породи» Драгоманов М. Шевченко, українофіли і соціалізм // Громада. 1897. № 4. С. 233..

Наукова мова залежить від державницької традиції. В умовах бездержавності її живлять соки генеалогічного коріння, а розвиток підтримується діяльністю ентузіастів, котрі глибоко розуміють структуру рідної мови і бачать потенційну її здатність. «Південна Русь, -- писав П. Куліш,-- не відставала від Північної в успіхах самопізнання і, живучи з нею одним громадським життям, розробляла начала, з яких твориться своєрідна національність» Кулиш П. Об отношении малороссийской словесности к общерусской. Т. 2, С. 473. Учений розумів, що науковий стиль кожної мови має свою специфіку. I справа «не в одній відмінності мов; справа в особливостях внутрішньої природи, які на кожному кроці дають себе знати в способі висловлення думок, почуттів порухів душі» Там же. С. 475. . Та, на жаль, суспільні умови, політичні утиски з боку царського самодержавства виливалися у хронічні забобони друкованого українського слова.

«Науковий рух в українській літературі можливий лише в Австрії, -- писав I. Франко. -- У Росії, де в останні роки цензура пом'якшала до белетристичної та науково-популярної літератури, зберігається суворий порядок щодо суто наукових праць» Франко І. Українська література за 1899 рік. Т. 33. С. 17.. Заборона наукового друку в Росії призвела до того, що українські вчені (як і письменники) почали друкувати свої твори в галицьких виданнях, перетворюючи їх на загальноукраїнські. У ході цієї співпраці вирівнюються морфологічні форми української мови, стабілізується орфографічне відтворення усного мовлення, публіцистика наповнюється абстрактно-науковою лексикою. Ускладнюється, а водночас набуває логічної прозорості синтаксична структура речень.

Увійшли в історію української науки і її мови драгоманівська «Громада» (1878--1882) з найрізноманітнішим науковим і науково-публіцистичним матеріалом, який надходив до журналу з різних місцевостей України, і такі ранні науково-популярні праці М. Драгоманова, як «Про козаків, татар і турків», «Віра й громадські справи», «Швейцарська спілка», «Рай і поступ». Не менше значення в розбудові українського наукового стилю відіграли соціологічно-публіцистичні розробки вченого: «Література російська, великоруська, українська и галицька» (1877}, «Переднє слово до громади» (1878), «Нові українські пісні про громадські справи» (1881), «Шевченко, українофіли й соціалізм» (1881), «Наукові коментарі до «Політичних пісень українського народу» (1883), «Чудацькі думки про українську національну справу» (1891), «Австро-руські спомини» (1892), «Листи на Наддніпрянську Україну» (1891) і т. д. Якщо до цих праць додати розвідки С. Подолинського як послідовника М. Драгоманова і співредактора «Громади», титанічну наукову спадщину I. Франка та М. Грушевського, то можемо без перебільшення констатувати: формувалася українська наукова мова.

Українські вчені зуміли подолати опір навіть тих дописувачів до тодішніх періодичних видань України, які вболівали за українську науку, однак хотіли мати змогу друкуватися у них й російською мовою, не розуміючи, що йшлося саме про вироблення українського наукового стилю і його термінології.

Писати наукові праці тією мовою, що немає виробленої термінології, -- справа не з легких. Крім цього, йшлося про читачів, котрі не звикли сприймати тексти українською мовою. Тому без наукової прози у мові нації не можна висувати питання про вироблення національної термінології, «Проба такої прози, -- писав пізніше у листах М. Драгоманов, -- була зроблена на українській мові тільки в женевських виданнях». Коли вийшла «Громада», її дописувачі стали вимагати, щоб допустити до неї й російську мову. «Але ж я, -- продовжує М. Драгоманов, -- поставив справу на грунт принципіальний... і настояв на тому, щоб «Громада» печаталась уся по-українському. Послідком було те, що 10 з 12 головних трудників «Громади» не написали в неї ні одного слова, і навіть замітки проти мого «космополітизму» були мені прислані одним українофілом -- по-московському» Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську, Украшу. С. 62--63„. Доводилося, як бачимо, переборювати історичний парадокс, і поступово мова з давньою культурною традицією, яка внаслідок значної денаціоналізації її носив була зведена до побутово-розмовної, етнографічно-фольклорної, входила у свої законні права, змітаючи на своєму шляху зовнішні і внутрішньо-національні перепони.

У самоутвердженні нації, а водночас і її мови, культура -- не другорядний чинник. Вона й збуджує цей процес, вивершує його, бо сама є основним виразником творчої потенції етносу і метою його історичного розвитку. Розширюючи інтелектуальні межі рідномовної літератури, народ вписує її у світову цивілізацію, водночас вбираючи в себе її надбання. Тенденція історичного розвитку українського народу, його мови, як і тенденція українського визвольного руху, в своїй основі збігається з тенденцією вселюдського прогресу. «Від самих українців залежить», -- писав М. Драгоманов, -- чи вистоять вони «як щось самостояче, котре безпосередньо йде до великої мети прогресу європейських громад», чи залишаться «провінціальним родичем» Драгоманов М. Шевченко, українофіли й соціалізм. С. 230.. Згідно з його переконанням, аномалією для України було відчуження її освічених шарів від простого народу. Навіть десяток -- два поважно та правдиво і вільно написаних книг про Україну, -- констатував учений, -- можуть дати змогу пізнати свою країну і природу і причепитися до всесвітніх думок й інтересів, і за поміччю українського письменства показати, «як можна служити всесвітнім інтересам на українській ниві» Там же. С. 228. У прагматичному плані М. Драгоманов бачив реальну передумову «функціонування української мови у широкій мережі просвітянської роботи, без якої неможливий розвиток національного руху.

М. Драгоманов підійшов до розуміння того, що запроваджувати науково-абстрактну лексику в народну мову і тим самим робити знання надбанням широких мас можна і треба через науково-популярний твір. Інтелектуалізація загальнонародної мови, на думку вченого, здійснюється саме через науково-популярну літературу. 3 її арсеналу масовий читач спроможний засвоювати терміни, назви нових явищ і понять. Саме твори науково-популярного жанру повинні готувати суспільну свідомість до сприйняття нових наукових ідей. Вони, за висловом М. Драгоманова, «мають виготовити грунт, на котрий би могли плодотворно впасти зерна від цих високих овочів» Народ. 1893. Ч. 19. С. 237., тобто від досягнень цивілізованої думки.

У працях М. Драгоманова спостерігаємо тенденцію до обов'язкової заміни іншомовного за походженням терміна українськими відповідниками. Їх він часто творив («кував») сам, оскільки принципово важливим вважав висловлювати наші думки готовою мовою «хлопів», а де можна (бо «українська наукова термінологія ще не вироблена в нас» Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу // Вибране. К., 1991. С. 547.), то «словотворення» наші повинні робити в дусі народної мови і якомога зрозуміліше» Драгоманов М. Листи до І. Франка і інших. 1885--1887. Львів, 1908. С. 324.. Часто український варіант терміна наводить першим, як основний, а його іншомовний відповідник подається як другорядний, здебільшого після слова або в дужках, та нерідко даються терміни і в зворотному порядку: національний -- людська природа, ініціатива -- почин.

Зрозуміти розвиток наукового стилю дають змогу ті пам'ятки наукової літератури, які зберегло нам наше минуле. «Історія мови, -- писав Л. Білецький, -- з боку стилю в вищому розумінні цього слова і характеристичних внутрішніх особливостей кожної епохи повинна бути нероздільно об'єднана з історією літературних творів, де вживання мови досягає найвищої досконалості й де мова нації визначається в цілком оригінальному вигляді» Білецький Л. Основи літературно-наукової критики: Спроба літ.-наук. методологи. Прага, 1925. С. 83.. Якщо говорити про мову наукову, то її оригінальність залежить і від концепції вченого, і від його індивідуального стилю, що постає на загальномовній основі, однак оформляється відповідно до поглядів ученого на термінотворення і стилістику наукового тексту, його функціональне призначення. Особливо важливо зрозуміти принципи .творення наукової мови на тому етапі, коли наука була надбанням одиниць. Саме в такому стані вона знаходилася в Україні у період її бездержавності. «Для належного розвою своєї наукової мови, -- писав пізніше I. Огієнко, -- Україна не мала головної основи -- школи, а тому мова ця розвивалася неорганізовано, розвивалася зусиллями окремих одиниць, а не інституцій. Наукова термінологія знаходилася в початковому стані, бо знов же таки вона не мала життєвих основ свого вироблення» Митрополит Іларіон. Історія української літературної мови. Вінніпег (Канада), 1980. С. 198..

Найбільші труднощі зустрічалися при формуванні науково-технічного, ділового та військового стилів. Проте досить було декількох історичних моментів, щоб завдяки невичерпному вербальному фондові та гнучкій синтаксичній структурі української мови її науковий стиль поступово досяг європейського статусу. Показово, що прогресивна громадськість Галичини ніколи не розглядала питання термінотворення відрубно від термінологічної політики інших народів. Так, у журналі «Зоря Галицка» читаємо: «Чулисьмо, що наші русини збираються то з чеського, то з німецького писати й перекладати книжки школьні. Діло тоє дуже величне, то нехай не забудуть ще до того непримінно радитись у польських, а особливо російських книжок, та й дуже старатись о добрі технічні терміни» Зоря Галицка. 1849. Ч. 1. С. 5.

На етапі розвитку української мови Франкового періоду не міг не відбитися той факт, що «наше наукове поле тісне не тільки з погляду на його об'єм, на масу наукової праці, а й дуже часто з погляду на методу, на провідні ідеї і на ту, тенденцію, котра каже вченому якомога засклеплюватись в однім закутку, в одній ідеї» Франко 1. 3 поля нашої науки Т. 46. Кн. 2. С. 168.. Усе це звужувало сферу номінацій наукових понять, у яких відбивався рівень суспільно-політичного, культурного, наукового і релігійного життя України. Інтелектуальні сили України, на думку М. Грушевського, витягали українство з манівців провінціоналізму і опортунізму на широкі шляхи світового культурного руху, і в цій своїй місії вони орієнтувалися на перспективи загальнополітичного і соціального визволення Грушевський М. Місія Драгоманова // Україна. 1926. Ч. 2--3. С. 12--13.. Щодо розвитку наукового стилю, то доводилося «кувати» терміни. Не завжди новостворені терміни були вдалими. Не узвичаїлися зокрема терміни громадівство, громадівець (у значенні соціалізм, соціаліст), безнагальство (анархія), породь (національність), уставне панство (конституційна монархія), які увів у публіцистичне мовлення М. Драгоманов. Не знайшли широкого вживання терміни з суфіксом -ець, типу читець, письмовець. Та основне вбачаємо у тому, що внаслідок наукового підходу до використання термінів, їх переосмислення, створення номінацій нових понять з урахуванням принципів загальноєвропейського термінотворення і духу та сутності української мови М. Драгоманов, I. Франко, М. Грушевський та інші корифеї української науки не тільки вплинули на вибір перспективних шляхів дальшого розвитку національної термінології, а й значною мірою визначили ці шляхи. За словами I. Огієнка, М. Грушевський, хоч його мова була переповнена західноукраїнськими говірками, виразами й формами, незнаними в Східній Україні, «своєю глибокоцінною всежиттєвою працею довів усьому світові, що українська мова здатна бути мовою науки, як і всі інші мови, і ділом забезпечив українській мові право громадянства в науці» Митрополит Іларіон. Історія української літературної мови. С. 198..

Злиття воєдино наукової зрілості, культури думки й культури слова -- передумова, а водночас і наслідок творення й уживання термінів, адекватних суті понять, відповідних структурі мови, яка їх породжує або засвоює, інформативно вигідних, концептуально чітких, співвідносних із загальними критеріями культури літературного мовлення.

Досягнення наукової думки на межі XIX--XX ст. у вік «пари й електрики» активізували потенційні засоби мови для розвитку, збагачення й стабілізації термінології в кожній із наук. Питання впорядкування термінів у сфері кожного фаху набуло особливого значення. Сформувавшись, термінологічна лексика поступово ставала компонентом самої мови, її внутрішнім надбанням. Звичайно, наука постійно нагадувала про себе, викликаючи до життя все нові й нові спеціальні назви, окремі з яких зберігали вузькоспеціальне значення, а більшість ставала надбанням широкого загалу.

Хоч українська термінологія творилася на різних територіях України, які належали до різних держав, при її виробленні чітко виявилася єдність письменників, суспільно-політичних діячів, учених усієї України.

Розбудова термінологічних систем здійснювалася і наддніпрянцями (А. Кримський, Б. Грінченко, I. Стешенко), і наддністрянцями (I. Верхратський, М. Пачовський, I. Франко). У своїй кодифікаційній діяльності вчені Наддніпрянщини зверталися передусім до того, що вже було зроблено у Галичині. Вони усвідомлювали загальноукраїнські проблеми створення одностайної української термінології та номенклатури, справедливо вважали, що вироблення термінології у Галичині й на Буковині -- заслуга не тільки галичан та буковинців, а й тих наддніпрянців, котрі друкувалися у західноукраїнській періодиці, видавали свої праці українською мовою поза межами Росії. «Ігнорувати цю культурну мову, -- писав М. Грушевський, маючи на увазі надбання (в тому числі й термінологічні) літературної мови Галичини, -- вироблену такою важкою працею кількох поколінь, відкинути їх, спуститися на дно і пробувати незалежно від тої «галицької мови» творити нову культурну мову з народних українських говорів наддніпрянських чи лівобережних, як деякі тепер хочуть, -- це був вчинок страшенно шкідливий, хибний, небезпечний для всього нашого національного поступу» Грушевський М. Про українську мову і українську справу. К., 1907, С. 8..

Систематичну організуючу роботу, спрямовану на вироблення української наукової мови, з 1892 р. починає проводити Наукове Товариство ім. Т. Шевченка у Львові (про що йтиметься в окремому розділі).

Це був перший період свідомої колективної термінотворчості в Україні. Серед учених-термінологів кінця XIX ст. виділяються дві постаті -- I. Верхратський і В. Левицький, Їхня позиція щодо розвитку наукової мови чітко сформульована у вступному слові до першого тому «Збірника секції математично-природописно-лікарської секції НТШ». «Наш язик лише тогді зможе добути собі одвітного і гідного становища, коли розвинеться о стілько, щоби міг стати поруч з образованими язиками других народів европейських, яко довідний середник зв'язного і оприділеного вираженя мислей на всіх полях людського умства. Мусить, проте, наш язик виробити собі одвітну термінольогію в ріжних вітах людського знання, мусить одвітно використати все багатство рідної словні...» Збірник математично-природописно-лікарської секції НТШ. 1897. Т. 11. С. 1.. Впевненість у тому, що досягти цієї мети можливо, ґрунтується на всій попередній історії української мови. Так, в епілозі до «Чорної ради» П. Куліш писав про мову часів Переяславської ради, «як мову освічену, освоєну з загальноєвропейською наукою і здатною виражати вчені та абстрактні поняття» Кулиш П. Об отношении малороссийской словесности к общерусской. Т. 2. С. 459..

I все ж навіть у 1936 р. В. Дитель, досліджуючи автомобільну термінологію, змушений був визнати, що у «загальнім розвої нашої термінології легко завважити дуже слабкий розвиток її технічної галузі, а в деяких спеціальних ділянках навіть повний її брак» Дитель В. Автомобілева термінологія // Рідна мова (Варшава) 1936. Ч. 6(42). С. 262..

Другий період пов'язаний з утворенням наукових товариств у Східній Україні (1913 -- Київ, 1918 -- Луганськ тощо), які також починають друкувати наукові праці українською мовою. У той час українська громадськість зацікавлюється термінологією. Згодом цей інтерес набуває масового характеру. Так, медична секція Київського наукового товариства почала працювати над медичним українським словником. Природничо-технічна секція у кожному томі своїх «Записок» вміщувала термінологічні покажчики до опублікованих у них статей. Працювала над українською термінологією і київська «Просвіта» (до її заборони у 1910 р.) і навіть петербурзьке «Товариство для видання дешевих книжок» (на чолі з О. Лотоцьким, П. Стебницьким).

Чимало зробили для розвитку української ботанічної, сільськогосподарської та науково-технічної термінології гурток натуралістів при Київському політехнічному інституті та агрономічний гурток при Московській Петровсько-Розумовській академії. «Майбутні агрономи, техніки й інженери, -- читаємо у заклику Київського гуртка натуралістів до українського громадянства, -- прийшли до думки, що, не знаючи термінології, не можна ні науку вперед, посувати, ні передавати її здобутки народові» Холодний Г. До історії організації термінологічної справи на Україні // Вісн, Ін-ту укр. наук. мови. 1928. Ч. 1. С. 11..

Третій період відкривається 1921 роком, коли було створено Інститут української наукової мови, який згодом видав цілий ряд термінологічних перекладних словників-проектів і серед них один загальнотехнічний, що має на меті уніфікувати міжгалузеву термінологію. Порівняно з попередніми десятиліттями, за 1917--1921 рр. істотно змінився статус української мови. Майже після двохсотлітньої перерви вона стала мовою законодавства, адміністрації, взагалі всіх сфер суспільного, політичного життя України, а також мовою її армії. Це було передумовою широкої цілеспрямованої термінологічної праці. Як свідчить «Покажчик з української мови (матеріали до 1928 року)» Л. Червінської і А. Дикого, виданий у Харкові 1929-- 1930 рр., за перші чотири пореволюційні роки з'явилося чотири медичні, чотири фізичні, стільки ж хімічних, два мовознавчі, три з природознавства й географії, вісім правничих та адміністративно-ділових, чотири технологічні, один військовий і один математичний словники. Перед термінологами постало питання -- заповнити лакуни, що закономірно у ній з'явилися, виробити принципи і методи творення абстрактної лексики чи її запозичення для відтворення не названих ще українською мовою понять науки, політики, державності тощо. Те, що мало відбуватися еволюційним історичним шляхом розвитку, як це властиво для національних державних мов, вимагало серйозного втручання: за короткий час необхідно було заповнити прогалини.

«Мова потребувала, -- лише Ю. Шевельов, -- стандартизації (нормалізації) й - до певної міри штучного - заповнення прогалин, - ситуація, типова для всіх мов у період, коли вони поширюють сферу вживання від побутової й літературної та мають задовольняти найрізноманітніші вимоги новочасного суспільства» Шевельов Ю. Українська мова в першій половині XX століття: стан і статус. Торонто, 1987. С. 97.. Йшлося про те, щоб усталити наявні у мові терміни, доповнити їх за рахунок власних мовних ресурсів з використанням діалектних лексем, забутих і напівзабутих термінів історичних джерел, умілого використання запозичених термінів та вдалих новотворів.

Зв'язок з термінологічною практикою Галичини не поривався. Коли 11 серпня 1918 р. було створено спеціальну термінологічну комісію при Київському науковому товаристві, то серед необхідних джерел вона згадала і матеріали Львівського наукового товариства, галицькі шкільні підручники, праці I. Верхратського та інших галицьких учених.

Бурхливий розвиток української термінології у перші десятиріччя XX ст. переконує, що для вироблення українських термінологічних стандартів не потрібні жодні посередники (це не означає відмови від європейської термінологічної науки і практики -- навпаки). I. Огієнко про це писав так: «А тим часом виявилося, коли стали складати термінологічні словники по десятках різних наукових і технічних ділянках, що наша мова дуже гнучка й зовсім придатна для творення термінологічних назов» Митрополит Іларіон. Історія української літературної мови.С.235..

Терміни творилися різними способами: відбором народних слів, появою нових, запозиченням готових похідних з різних мов. Підхід до термінотворення був різний, нерідко спостерігаємо навіть крайні засади (від пуристичних до максимальної орієнтації на запозичення). «Саме життя покаже, -- передбачала О. Курило, -- який принцип у термінології та науковій мові може перемогти, а певніше, що вони обидва матимуть однакову рацію вживання» Курило О. Словник хемічної термінології. К., 1929. С. 6..

Четвертий етап охоплює 50-60-ті роки. У цей час АН УРСР також видає низку термінологічних словників, які містять великий термінологічний матеріал перекладного характеру.

Бурхливий розвиток знань у вік атома й космосу, яким став період після другої світової війни, загострив співвідношення старих і нових термінів. Питання про впорядкування термінів у кожній дисципліні, кожній спеціальній галузі набуло особливого значення. Думки вчених, висловлені на сторінках Записок Наукового Товариства ім. Т. Шевченка про можливості розвитку науки без впорядкованої термінології не сучасні хронологічно, однак більш ніж сучасні теоретично.

Кожен функціональний стиль наділений своїми категоріями ясності, краси і точності. Науковий стиль повинен бути переконливим, обґрунтованим, послідовним. Термінами можна тільки закріпити набуті знання, але розвивати далі ці знання неможливо без допомоги всіх засобів літературної мови.

Звичайно, стиль наукового викладу стрижнево спирається на терміни, при цьому, щоб бути по-справжньому науковим, він не може одночасно не рахуватися з багатими потенціями загальнолітературної мови. Якщо ж науковий стиль рідною мовою функціонує лише вибірково, про широкий розвиток національної науки говорити не доводиться. Без постійної орієнтації на внутрішню структуру рідної мови науковий стиль буде «кволим» і невиразним, бо він позбавлений живого внутрішнього руху.