Термінологічна лексика

Словотворчими нерідко виявляються й іншомовні префікси: а-: аполітичний, аморальний; анти-: антигуманний, антидемократичний; де-: деполітизація, денаціоналізація; контр-: контрнаступ, контрреволюція -- усі зі значенням заперечення, вказівки на протилежність; архі-: архієпископ, архітектура, архідиякон, ре-: реконструкція, ретрансляція (значення префікса: «ще раз повторюю»). За загальномовними словотвірними моделями творяться і терміни-складні слова, їх можна поділити на кілька груп. До першої належать ампервольтомметр; склопаста, планшайба, склоцемент, світлотехніка, утворені на основі чистого складання незалежних одне від одного слів. До другої належать терміни, утворені на основі інтерфіксного складання залежних одне від одного основ: звукозапис, стрічкопритискач, шумопеленгація, землеволодіння, товарообіг і т.д. Крім безпосередньо складних слів, в українській термінології є чимала кількість складноскорочених назвабревіатур, утворених а) з початкових звуків (букв) слів певних назв НОП (наукова організація праці), АТС (автоматична телефонна станція), АЕС (атомна електростанція), ПТК (перемикач телевізійних каналів), неп (нова економічна політика) тощо; б) поєднанням початкових частин слів агропром, сільбуд, лісгоспзаг; в) поєднанням початкових частин слів з повним словом: продподаток, зарплата, госпрозрахунок, енергосистема, промтовари тощо.

Окремою групою серед складних термінів виділяються слова з міжнародними компонентами - блоками:, радіо, теле, авто, фото, кіно, відео, мікро, стерео, електро, тормо, гідро, магніто, моно, граф, скоп, графія, скопія, лог, логія, що вживаються чи у препозиції, чи у постпозиції. Підхід до номінацій такого зразка у науковій літературі досить суперечливий, їх називають афіксоїдами (Т. Канделакі), афіксами (Д. Лотте), афіксальними радиксоїдами (Р. Сафін), препозитивними та постпозитивними блоками (В. Акуленко). Зазначимо, що тут не можна дати однозначної відповіді, оскільки в одних випадках це основи прикметників, в інших - зв'язані кореневі морфеми, а в третіх - самостійні слова: автомагістраль - автомобільна магістраль, автосервіс - автомобільний сервіс, автостоп -- самозупинка, автоколивання -- самоколивання і авто -- у значенні автомобіль.

Н. Клименко категорично заперечує проти афіксального статусу подібних компонентів. Вона постулює, що за всіма показниками вони повинні розглядатися як основи. «Ці елементи зустрічаються на початку слова перед іншими основами, що неможливо для суфіксів: метролог -логопед, фонограф -- графоман, метрампер -- газометр. Дистрибутивно і потенційно елементи на зразок -- граф уподібнюються основам, а не афіксам, вимагаючи появи інтерфіксів, тоді як суфікси в слов'янських мовах, приєднуючись до основ, як правило, асимілюються». Міжнародні терміноелементи вносять певну спеціалізацію. Препозитивні мають загальнішу орієнтацію: гідро- «вода», тобто те, що має відношення до води, термо - «температура», «теплота» і все, що з ними пов'язано, діє на їх основі; мікро- «дуже маленький», радіо- «хвилі» та ін. Постпозитивні терміноелементи виконують систематизуючу функцію. Так, блок - граф утворює назви приладів, які здійснюють запис або призначені для запису чогось: віброграф - прилад для запису вібрацій, осцилограф - прилад, на екрані якого або на носії запису відтворюються терміни, що позначають прилади на інструменти: ватметр - прилад для вимірювання активної електричної потужності постійного чи змінного струму, мегомметр -- прилад для вимірювання електричної ізоляції проводів, кабелю тощо. Компонент -- скоп вживається у термінах на позначення приладів, здатних передавати зображення: іконоскоп, принтоскоп, кінескоп і т.д. Компонент - фон утворює назви приладів, пов'язаних з передачею звуку: електрофон, магнітофон, мікрофон та ін. Особливу групу становлять терміни-складні слова, як ось: ампер-секунда, діод-тріод, диск-анод, диск-катод, дельта-модуляція, гама-корекція, лампа-спалах, тест-матриця, лікар-терапевт, держава-монополія та ін. Слова-терміни такого зразка по-різному розглядаються у мовознавстві. Одні автори трактують їх як словосполучення (Даниленко В.), інші - як складні слова (Н. Клименко), ще інші - як перехідний вид між словосполученням і складним словом. Складеному слову як спеціальному об'єкту дослідження присвячена праця I. Галенко, у якій дається чітка дефініція складеного і складного слова, однак зазначається, що термінологічне використання слів у зв'язку з їх лексикалізацією дають підставу вважати утворення такого типу складними словами. Як засвідчує зібраний матеріал, терміни-складені слова - це утворення, де переважають міжнародні або запозичені елементи з різним ступенем адаптації їх в українській мові.

Лекція № 7. Суспільно-політична термінологія

У кожну епоху термінологія прагне до єдності. Така єдність - запорука взаєморозуміння учених і одна з умов подальшого наукового прогресу. Наука, а значить і її найважливіші терміни, прагнуть бути однаково прийнятні для всіх класів суспільства. Коли ж наука зберігає відбиток класової приналежності, про неї говорять, що вона включає в себе «ідеологічний момент».

Суспільно-політичний термін як виразник суспільно-політичного поняття розкриває (або допомагає розкрити) його суть у результаті того, що за кожним суспільно-політичним терміном стоїть певне визначення, пов'язане з відповідною ідеологічною концепцією. Класовооцінну вагу семантичної сутності терміна, її зіставлення із соціальною реальністю не можна не враховувати при вивченні історії формування і функціонального розповсюдження всіх різновидів терміносистем суспільного призначення.

Під суспільно-політичною термінологією розуміємо відкриту систему номінативних одиниць, різних за походженням, які спеціалізовані лексично (створені або запозичені терміни), семантично (загальновживані слова, що отримали термінологічне значення) і фразеологічно (новостворені словосполучення номінативного характеру) для вираження понять, що відбивають сферу суспільно-виробничого, політичного життя нації.

Розвиваючись, ця система постійно змінюється, однак, склавшись як ціле у певний період, на кожному подальшому етапі виступає як діалектична єдність.

Генетично суспільно-політична лексика сягає ще у період Київської Русі. Розвивається вона вже тоді, коли князь Володимир Великий політично об'єднав роз'єднані князівства русичів (русів). Свідченням є ті лексеми, які знаходимо у «Поученні дітям» В. Мономаха, «Хожденії ігумена Даниїла», «Київському літописі» та пізніше -- «Галицько-Волинському літописі», «Руській правді» тощо.

Звичайні слова у названих текстах набували специфічного характеру, причому цей лінгвальний процес супроводжувався формуванням нових понять, що вступали між собою у парадигматичні відношення, утворюючи своєрідні мікросистеми. Так, у «Руській правді» (1282) слова головник (убивця) і видок (свідок), вира (штраф за вбивство) і вирник (збирач вири), ремственник і купець уже зв'язуються у вузол суспільно-політичної лексики.

На ранніх етапах розвитку письменства в українській мові можна виявити пласт лексики, який у пам'ятках нехудожнього тексту (а втім, і деяких жанрах художньої літератури) має термінологічні риси і який у ході століть стабілізується внаслідок діяльності письменників, уживання в державних документах, функціонування у пресі і т. д. При цьому процес супроводжується постійним його поповненням, уточненням, звільненням від старих елементів тощо. Так, в історії формування української суспільно-політичної термінології важко переоцінити роль Т. Шевченка. Уміння поета висловлювати глибинну структуру національних слів і використовувати їх (для розширення діапазону семантичного вживання) у поєднанні з інтернаціоналізмами значною мірою зумовили подальший розвиток української лексики в напрямі її стилістичної диференціації. Маємо на увазі передусім слова, як ось: народ, республіка, свобода, патріот, стратег, вольнодумствувати, заробіток та ін., широко вживані в поезії Кобзаря.

Якщо зіставити сучасний стан суспільно-політичної лексики української мови з її давнім станом (наприклад, у ХІV-ХVI ст.,), то легко виявити слова і словосполучення, які у результаті зникнення старих реалій повністю вийшли з ужитку. Ось деякі з них: люди посполиті, тать, окружник,, подсудок, тестамент, ґвалт.

Спостереження показують, що слова, які впродовж віків зберігають кореневу морфему, надалі можуть оформлятися іншими суфіксами, не втрачаючи здебільшого старого значення. Наприклад, у «Словнику української мови» П. Білецького читаємо: ремество (сучасне ремесло), своєволенства (сучасне свавілля;), обоьязательство (сучасне зобов'язаність). Важливо, що у сучасній суспільно-політичній лексиці української мови збереглося багато слів, які беруть початок із таким самим значенням із давнього періоду: оборот, таємниця, ціна, доход, жалоба, товар, продаж, мито і т. д.

Спрацьовує той фактор, що мова довговічніша за будь-які форми суспільної організації.

Трансформація старих суспільно-політичних термінів відбувається природним шляхом -- успадкуванням лексики одних поколінь наступними. При цьому, звичайно, відбувається відбір старих і узвичаєння нових слів письменниками, вченими, особами, що мають причетність до державного керівництва, журналістами та ін.

В історії слов'янських мов є, однак, феномен, що заслуговує на особливу увагу при спостереженні над становленням суспільно-політичної термінології. Маємо на увазі цілеспрямовану роботу під керівництвом відомого діяча чеського і словацького національних рухів у першій половині XIX ст. -- Павла-Йозефа Шафарика.

В Австрії й Угорщині проживали повністю та частково слов'янські народи: чехи, словаки, серби, хорвати, словенці, поляки, українці. Для гнучкішого керівництва державою адміністрація Франца Йосифа (австрійського імператора з 1848 р. та одночасно з 1867 р. угорського короля з династії Габсбургів) прийняла рішення про впорядкування управлінської термінології державних документів, що виходили німецькою та слов'янськими мовами. Ця велика робота проведена відомими на той час слов'янськими вченими Карелом Ербеном, Яковом Головацьким, Вуком Караджичем, Францом Міклошичем, з якими працювали и інші славісти. Комісія, що складалася з п'яти секцій, приступила до роботи у травні, 1849 р., а вже у 1850 р. вийшла перша книга, що включала німецько-чеську (і словацьку) термінологію: Juridisch politische Ter-minologie fur die slawrschen Sprachen Osterreichs Deutsch bodemische Separatausgabe. Wien, 1850. Згодом побачили світ аналогічні видання іншими мовами.

Керівник комісії П.-Й. Шафарик у передмові до першої книги пояснив принципи відбору матеріалу і методи його обробки. Секції, що проводили роботу у тісній співпраці, прагнули включите у корпус національних термінологій такі слова, які за етимологією і зовнішньою формою були б подібні до всіх слов'янських мов Австрійської імперії. Допускалася термінологізація слов'янських слів загального вжитку. В усіх випадках перевага віддавалася термінам з більшою частотністю вживання (при наявності термінів-синонімів), причому не включалися наявні у мовах іншомовні запозичення (прямі і перекладні), якщо вони були вже адаптовані.

У передмові наведено використані запозичення і власне слов'янські слова. Зокрема, в українському (русинському) виданні в передмові вказується, що немає смислу заміняти українськими словами терміни грунт, директор, докторат, доместикальний, жандарм, комісія, контроля, фабрика, фонд, чини та інші запозичення. Автор передмови (до речі, він себе не назвав) висловився за обмежене прислуховування до пуристських рекомендацій.

Секції намагалися творчо підходити до відбору слов'янської запозиченої лексики: при доборі відповідників німецькому термінові враховували широкий контекст, можливі переклади у конкретних випадках. В українському варіанті аналізованого словника нерідко знаходимо три і чотири відповідники одночасно одному німецькому термінові: Akzise -- споживане, акциза;; -- право-тар, адвокат; Agent -- єднатель, діловщик, агент; Аnar-chie -- безначальство, безряд, безлад; Bevolkerung -- людяність, жительство; Zensur -- цензура, осуд; Eigentum -- власність, властительство; Gewerbschaft -- промислово-вецтво, промишленичество, ремісництво; Handel -- торгівля, купля, купіцтво (гендель); Journal -- денник, дневник; Klage -- скарга, жалоба, позив; Pension -- вислуга, вислуженина, вислужене, пенсія; Мeuterei -- бунт, мятеж; Рагtei -- сторона, сторонництво.

Частіше, як у інших, в українському словнику зустрічаються описові переклади німецьких термінів: Аdaption -- прицятціє за дитя; Gewerbe-- спосіб до життя.

Щодо збереження чи відхилення інтернаціоналізмів і просто слів іншомовного походження, то у німецько-українському словнику надмірного їх уникання не спостерігаємо. Поруч зі слов'янськими утвореннями частіше, як у інших словниках, паралельно подаються запозичені терміни (акциза, адвокат, агент, арешт, капітал, цензура, дирекція, гендель, журнал, облігація, пенсія, прокурор, субординація.

Характерним для українського зібрання юридично-політичних термінів є те, що в нього, всупереч сподіванням, включали не лише типові західноукраїнські слова, а и використовували велику кількість термінів, що вживалися у східних областях України. Маємо на увазі слова, як ось: народ, господарство, позичка, власність, самовласті, опіка, користолюбіє, самозакоханість, темниця, жалоба, рада, отечестволюбіє, право, безправність, підданство, голосування тощо.

Не завжди синонімія термінів, подана у словнику, відповідає вимогам інструкції: визначити значення терміна, використовуючи при цьому контекст. Так, неможливо встановити, чи є відповідниками німецькому термінові українські обрада, нарада. Не може, здається, викликати сумніву твердження про те, що в українському словнику скарга, жалоба, позив не в усіх випадках могли еквівалентно замінювати один одного.

Сформульована Шафариком вимога кодифікувати ті терміни, які звучать однаково чи подібно, втілена у життя не була. Виявилося, що слів майже однакової побудови і майже однакового звучання (наприклад: einstimig - українське: одноголосий, чеське: jednohlasny, сербське і хорватське jедногласан), які б могли ідентифікувати інтерслов'янські термінологічні системи, у всіх слов'янських мовах не так уже й багато.

Головним чином кодифікуються ті терміни, що вживалися вже раніше (власні і запозичені). В основу нових слів, вводилися корені, які у кожній окремій національній слов'янській мові несли ідею німецького слова-взірця. Наприклад: німецьке Agent, латинська основа якого була зрозумілою кожному укладачеві словника. Оскільки латинське аgо означало роблю і дію, то в слов'янських мовах були створені українське діловщик, чеське jedatel (jednati -- «діяти»), сербське і хорватське, справник (правити -- «робити»).

Німецько-рутенський словник юридично-політичної термінології, що ввійшов у серію «Juridisch-politische Terminologie fur diе slawischen Sprachen osterreichs», зіграв важливу роль у подальшому розвитку і кодифікації суспільно-політичної лексики в слов'янських мовах. Це була перша колективна праця, яка допомогла майбутнім славістам-термінознавцям користуватися і позитивним, і негативним досвідом тих, хто стояв біля витоків термінографічної практики у слов'янознавстві.

Суспільно-політична лексика в українській мові поступово стабілізувалася, конкретизувалася, набувала щораз системнішого характеру, по-новому кодифікувалася у зв'язку з новими суспільно-політичними віяннями, прагненнями до соціального и політичного самоутвердження її носіїв.

Становлення суспільно-політичної термінології нової української мови було нелегким, довгим, багато в чому не подібним, на процеси в інших слов'янських мовах. Умови бездержавності, постійні дискримінальні заходи стосовно української мови і в Росії, куди входила Наддніпрянщина, і в Австро-Угорщині, в якій знаходилася Наддністрянщина, як і різного роду реакційні тенденції у розв'язанні мовних питань - все це стримувало розвиток української загальнонаціональної мови, отже, і її термінології.

I все-таки основа для розвитку української суспільно-політичної термінології в XIX ст. уже склалась. Упродовж XIX ст. словниковий склад української мови переживав справжню революцію. Взаємодія споріднених літературних мов, літературні контакти, передусім міжслов'янські зв'язки у період національного відродження відчутно збагатили лексичний склад української мови. Соціально- історичні умови, що впливали на особливості мовної ситуації в Україні, багато в чому визначали характер розвитку її суспільно-політичної термінології.

3 середини XIX ст. спостерігається помітна активізація національно-визвольних прагнень українського народу, для якого питання мови набувало особливої гостроти й актуальності. Воно посідало чільне місце в ідеологічних і культурних програмах національно-визвольних рухів того часу.

Буржуазна революція 1848 р. у країнах Європи активізувала суспільно-політичну діяльність прогресивних сил в українському середовищі; стимулювала появу періодичних органів й інших видів друкованих видань українською мовою.

Таким чином, на Західноукраїнських землях створилися умови, хоч і обмежені, для розширення сфер функціонування української мови, виникла необхідність у виробленні відповідних функціональних стилів, передусім офіційно-ділового, газетно-публіцистичного, наукового. Постала проблема швидкого збагачення літературної мови суспільно-політичною, офіційно-діловою і виробничо-професійною лексикою. «Від результатів її розв'язання, -- писав М.А. Жовтобрюх, -- багато в чому залежав розвиток періодичної преси, організація шкіл з викладанням українською мовою, робота суспільних організацій».

Практична потреба розвитку й збагачення суспільно-політичної термінології української мови, активізувалася й розширила сфери діяльності культурно-просвітянських товариств науки. Так, Ставропігійське братство у Львові, Галицько-Руська Матиця (товариство для підтримки просвітянського й літературного руху рідною мовою) у 1850 р. звернулися із закликом до різних громадянських організацій, у якому серед інших висувалися вимоги взаєморозуміння в питаннях мови й правопису, прохання збирати маловідомі слова абстрактного характеру, що побутують серед людей.

Водночас у пошуках відповідних слів і висловів українські культурні діячі звертаються до пам'яток старовини, зокрема до «Руської правди», «Литовського статуту», починають друкувати у періодичних виданнях документи української актової мови XVIII ст.

Українська наукова мова впродовж XIX ст. розвивається передусім у плані суспільно-гуманітарних і менше -- у плані природничих наук.

Спрацьовує історична традиція. Маємо на увазі суспільно-політичну, торговельну, економічну і юридичну термінолексику різного роду грамот часів Київської Русі, зокрема мову «Руської правди» (30-ті роки XI ст.). Правнича мова тоді вже була настільки розвиненою, що забезпечувала вимоги державно-політичного життя русичів і, крім цього, ті потенційні заряди, які дають імпульси по стійного термінотворення для закріплення нових понять.

Багатою була й суспільно-політична лексика часів козацтва. її нам подає «Словарь малорусской старины», укладений у 1808 р. В. Я. Ломиковським (вийшов у Києві в 1894 р.), де, як зазначає М. Грушевський у рецензії на даний словник, «уложені в порядку альфабетнім пояснення, переважно назв урядів Гетьманщини й термінології урядової, а також предметів побутових».

«Мова науки, - писав у журналі «Основа» П. Житецький, -- не відразу створюється цілком так само, як і мова літератури; але остання випереджає своєю появою першу». Суспільно-політична термінологія української мови -- яскраве свідчення цьому. Вона відразу стала на міцний живомовний грунт, що забезпечило перспективу її нормального зростання.

У середині XIX ст. галицька преса запозичувала з російської мови значну кількість слів соціально-політичного забарвлення: чоловічество, правительства, власть, безроботщя, народноде ржавіє, благодарность, мятежнік... Та більшість із цих термінів мала локальне функціонування і пізніше була витіснена термінами, що відповідають лексико-семантичній структурі української мови і є й власним надбанням: людство, безробіття, подяка і т. д. Немало російських запозичень, переважно прихованого характеру (структурні кальки і напівкальки), стали невід'ємною складовою частиною українського лексичного фонду.

Уживання польської мови в державних органах і суспільному житті, взаємодія польської і української мови, в усному спілкуванні, видання у Галичині впродовж багатьох десятиліть польської преси -- все це сприяло проникненню полонізмів в українську суспільно-політичну термінологію середини XIX ст. Полонізмами того часу, що побутували у письмовому мовленні, можна вважати суспільно-політичні терміни вартість (wartosc), утримання (utrzymanie), роззброєння (rozbrojnie), стоваришення (stowarzyszenie) у значенні «товариство», «партія», бунтування (buntowanie), приточити грамоти (przytoczyc), доноситель (donosiciel) у значенні «донощик», повяти ухвалу (powzigcuchwafe) у значенні «прийняти рішення», затягнути позичку (zacignosc pozyczkie) у значенні «взяти позичку». У той час постійно творяться українські суспільно-політичні терміни як результат перманентного розгортання потенційних можливостей мови: дрібне селянство, безробіття, дрібна власність, робоча сила і т. д.

Російська і польська мови, функціональні особливості яких уже склалися до 30 - 40-х років XIX ст., багато в чому визначили принципи розбудови української суспільно-політичної термінології, принцип організації публіцистичного тексту. Однак стержнево вона розвивала свої особливі шляхи еволюції, часом невиправдані внутрішньою структурою української мови, проте зумовлені історично: надмірне використання вузькодіалектних слів, слів побутового характеру, штучно ковані терміни, некритичне використання запозичень з інших мов, невдале структурне калькування, надмірна дублетність термінів, невідповідність визначуваному поняттю, зайве емоційне забарвлення. Водночас спостерігається постійна орієнтація на ту мову, яка стала підвалиною формування української літературної мови.

Уже в середині XIX ст. поруч із церковнослов'янізмами, полонізмами, германізмами, діалектизмами, як ось: противоговорь, почитаніє закона, поборца, счетоводственно, обвиненець, попечинець, ворушня, визнаватель і т. д. широко функціонують слова, активні і в сучасній українській суспільно-політичній терміносистемі: закон, безправність, порука, дипломатична особа, дати свідоцтво, репліка, касація, бути на комісії, узаконення, грошовий обіг тощо. Національне пробивало собі дорогу стихійно, воно вбирало у себе і загальноукраїнські, і діалектні слова. У публіцистичному стилі, покликаному обслуговувати сферу суспільно-політичного життя, проблеми національного, активізовані в середині XIX ст., розв'язувалися своєрідно: вузькодіалектні елементи, запозичення з російської, польської, чеської, німецької мов уживалися поруч із загальнонаціональними некритично, часто з «підмальованою» у національному колориті церковнослов'янщиною.

Картину становлення української суспільно-політичної термінології кінця XIX-- початку XX ст. найповніше розкривають праці I. Франка на суспільно-політичні й соціально-економічні теми, зібрані й систематизовані у збірнику «В наймах у сусідів». Суспільно-політична термінологія цих праць, з одного боку, свідчить про стан тогочасної суспільно-політичної думки в Україні, а з іншого -- ілюструє той хаос, у якому перебувала суспільно-політична лексика української мови в період переростання її в чітку систему термінів.

Ще декілька загальних міркувань стосовно української суспільно-політичної термінології. Генезис її опорних системних елементів, форм і моделей бере свій початок у руській соціально-економічній лексиці Київської доби. На новому історичному етапі відбувається розширення семантики загальновживаних соціально-економічних систем, підведення під них наукових дефініцій. Суспільно-політичні терміни в усій своїй сукупності не з'являються одразу в довершеному вигляді. До установлення власне теоретичних дефініцій існуюча в українській мові суспільно-політична термінологія виявила себе у сфері публіцистики, художньої літератури. Поступово збільшувалася кількість суспільно-політичних термінів, відбувалося їх якісне вдосконалення, вироблялися критерії відповідності нормам літературної спільноукраїнської мови. Українська суспільно-політична термінологія створювалася з урахуванням національних традицій і досягнень міжнародної практики термінотворення. Калькування німецьких термінів -- переконливий цьому приклад. Шляхом афіксації були створені терміни на ґрунті національних та інтернаціональних основ, еквівалентних за своєю семантичною структурою відповідним німецьким термінам: перенаселення -- нім. Obervolkerung концентрування -- Копzentration, витворювання -- Ргоduktin, доходність -- Rentabilitat.

Утворення суспільно-політичних термінів мало не випадковий, а, як правило, регламентований, модельований характер; це позначилося на кількох видах похідних наи-шщувань, обмежених фактично суфіксами -енн (я), -анн(я), -ість, -ство і префіксом над-.

Поповнення суспільно-політичної термінології української мови найактивніше відбувалося внаслідок створення складених номінацій, які виконують першочергову роль у її структурно-семантичній організації.

Одним із шляхів якісного оновлення суспільно-політичної термінології української мови є ідеологічне переосмислення наявного в ній словесного матеріалу. У політичному словнику української мови спостерігаються найнесподіваніші семантичні зрушення, саме він найактивніше реагує. на різноманітні емотивно-оцінні характеристики подій, явищ, ознак. Об'єктивний розвиток політичних термінів зумовлений переосмисленням тих чи інших подій, а відповідно й висуненням на перший план у семантичній структурі слів соціально важливих (маркованих) значень.

Неоднозначність термінів мови політики визначається існуванням різних ідеологій. Так, політика демократичних перебудов в радянському суспільстві, яку проводив М. Горбачов, на початкових етапах загалом позитивно сприймалася в Україні, а відповідно й терміни перебудова, гласність, демократизація мали певний позитивний емоційний заряд.

Характерною особливістю політичної термінології є те, що вона виражає поняття й категорії, які формує ідеологія. А остання вміло підпорядковує собі ті терміни, що існували раніше, однак вкладає в них новий зміст. Так, термін демократія функціонував і в рабовласницькому суспільстві, і функціонує в найбільш правовій цивілізованій державі. Якщо ж на мовленнєвому рівні в ту саму ідеологему різні суспільні групи вкладають різний (часто протилежний) зміст, то в ній і на мовному рівні (в термінологічній мікросистемі) передбачаємо відповідне енантіосемічне протистояння: духовність (загальнолюдська, світська, релігійна), Бог, (у людському єстві і над людиною).

Процеси, які відбуваються в сучасному світі, поступове припинення конфронтації на рівні політичних систем, нові політичні підходи до розв'язання тих чи інших питань на компромісних засадах -- усе це зумовлює кардинальні зміни в терміносистемах. По-перше, творяться нові або семантично оновлюються старі слова-чи словосполучення телеміст, ваучер, спільний європейський дім, регульований ринок. Переосмислюється або відмирає усталена політична термінологія, як наприклад: країни народної демократії, соціалістична інтеграція, інтернаціональний обов'язок, холодна війна. Перегруповуються масиви суспільно-політичної лексики. Так, відходять на периферію ідеологічні штампи-одноденки та революційні заклики, що номінували скомпрометовані поняття. Маємо на увазі вислови бійці ідеологічного фронту (політпрацівники, пропагандиста, агітатори), ударники соціалістичної (комуністичної) праці, правофлангові п'ятирічки, трудова вахта, соціалістичне змагання, передовики виробництва.

Терміни реприватизація, партизація, які лише передбачали свою вихідну антонімічну пару через відсутність у термінологічних системах української мови компонентів приватизація, департизація, набули антонімічності шляхом активізації останніх.

Активізуються окремі слова та вислови: доброчинність, добродійність, милосердя, багатопартійність, деідеологізація, духовність нації, гуманітарна допомога, загальнолюдські цінності. З'являються нові ідеологеми -- партократ - (партократія), департизація.

Зникають або відходять у пасив ще недавно широковживані ідеологеми, як от: розвинений соціалізм, реальний соціалізм, соціалістичне, змагання, світле майбутнє, дисидент, партквиток.

Звертаємо увагу ще на один момент в уживанні суспільно-політичної термінолексики: умисну цілеспрямовану ідеологізацію мовних одиниць. Високий рівень абстракції, властивий термінолексиці, наявність термінів-конструктів підвищує можливість нав'язування ідеологічних догм, а водночас, і впливу на масову свідомість. Додамо до цього, що в українську мову цілеспрямовано вводилися своєрідні псевдотерміни -- хибно орієнтовані мовні знаки з відсутнім або деформованим онтологічним змістом: реальний соціалізм, соціалістичний вибір, злиття націй, інтернаціональний обов'язок, розвинений соціалізм. I вже зовсім потворний псевдотермін 80-х років -- соціалізм із людським обличчям.

Таким чином, розвиток термінологічних систем -- це явище перманентне, відбувається він і за рахунок створення нових номінацій, і шляхом переосмислення старих. Що ж до суспільно-політичної термінології, то ідеологемний фактор у ній відчутний на кожному етапі її функціонування і тому одним з найважливіших завдань стандартизації» суспільствознавчої термінології є верифікація (перевірка істинності) змісту термінів, передусім виявлення термінів із деформованим (або відсутнім) онтологічним змістом, їх деідеол9гізація та виведення із сфери функціонування.

Лекція № 8. Лінгвістична термінологія

Словниковий склад української мови створює складну систему лексичних зв'язків, і кожне нове поняття, зближуючись за однією зі своїх основних ознак з іншими поняттями, знаходить таким чином і своє словесне оформлення. I все ж у ролі термінів нерідко виступають слова, що не зустрічаються у звичайній побутовій мові. У системі граматичної термінології таких слів немало: дієслово, іменник, числівник, підмет, присудок та ін. Якщо ж говорити про загальну картину граматичної термінолексики, то її визначають терміни, утворені на основі відповідних правил українського словотворення (сюди ж зараховуємо ті національні компоненти, що виникли як результат структурного калькування термінів інших мов: звук, мова, сполучник та інтернаціоналізми переважно грецького і латинського походження: фонема, суфікс.

Поєднання власних і міжнародних елементів у термінологічній лексиці зумовлене її суспільно-комунікативними функціями. Вона передусім має обслуговувати спеціальну літературу і різні сфери науково-навчально-професійної діяльності тією мовою, в якій вона вживається, га водночас її комунікативні функції проектуються і на контакти зовнішні, міжнародні.

Розвиток власне української мовознавчої термінології починається з появою різного роду граматик XVI ст. У 1586 р. була надрукована граматика у Вільно, 1591 р. у Львові вийшла граматика, складена студентами Львівської школи, під назвою «Адельфотес». у 1596 р. з'явилася граматика Лаврентія Зизанія, а 1619 р. у м. Євю біля Вільно вийшла праця М. Смотрицького «Граматика словенскія правильное синтагма». П. Житецький дав високу оцінку цим граматикам, вважаючи, що «звідси веде свій початок так звана грамотність руська взагалі і українська зокрема».

Граматика М. Смотрицького укладена на основі тривалої попередньої граматичної традиції. Автор розрізняє вісім частин мови. Вперше як окрему частину мови він вводить вигук (хоч не виділяє прикметника), розрізняє сім відмінків, вводить поняття «звательного» (кличного) відмінка. У цій граматиці, а згодом і в «Лексиконі» Памви Беринди (1627) знаходимо спроби аналізу граматичної будови, а також лексичного складу мови.

Формування і становлення сучасної мовознавчої термінології припадає на XIX ст. У граматиках Й. Лозинського, И. Левицького, Я. Головацького постало питання про характер розвитку української літературної мови на народній основі. Зокрема, Й. Лозинський у передмові до своєї граматики заглиблювався у філософію мови, розглядав, останню не просто як умову життя суспільства, а й, за словами I. Огієнка, «умовою з ясною свідомістю одержаного думання й розуму». «Будь-яка мова робить людину здатною до передачі своїх думок іншим, забезпечує співжиття в суспільстві, зумовлює-формування її духовної сутності. Через те кожну мову не тільки можна, а й треба розвивати, бо інакше ті народи, чиї мови залишаться на стадії закостеніння, без письма, навряд чи наближатимуться до цивілізації».

Такі думки вченого породжували прагнення творити й свою лінгвістичну термінологію, а не користуватися запозиченою (грецькою і латинською у своїй основі), як це було в попередніх століттях.

Перегукувалися вони з роздумами автора однієї зі статей журналу «Основа» М. Левченка, котрий писав, що запозичена термінологія виправдовувала себе лише тоді, коли наука була не загальним надбанням, а «особливою приналежністю... людей, що становили замкнуту корпорацію» і користувалися мовою, «зрозумілою тільки спеціалістам, адептам науки», коли ж наука стала загальнодоступною, така термінологія вже не відповідає її завданням таким чином виникла потреба в створенні загальнозрозумілих слів-термінів».

Розвиток української лінгвістичної термінології відбувався й відбувається у безпосередньому зв'язку з розвитком науки про мову. Лінгвістична термінологія вироблялася поступово з пізнанням фонетичної й граматичної структури мови. На початкових етапах розвитку української граматичної науки процес творення лінгвістичних термінів проходив досить стихійно. Граматичні терміни з латинської і грецької мови нерідко механічно переносилися на український грунт без урахування особливостей її граматичної будови, а новостворені терміни не завжди відбивали суть названого поняття. Такий стан з лінгвістичною термінологією не міг не гальмувати теоретичної розробки структури рідної мови, її специфіки.

Поштовхом для укладання граматик української мови стало вивчення історії українського народу, яке активізувалося водночас із зростанням національного самопізнання.

Одним із перших дослідників становлення и розвитку української граматичної термінології був I. Огієнко. Його теоретичне кредо щодо зв'язку термінології й інтелектуального життя нації зводиться до таких моментів: 1. У кожного народу, який має свою історію, який має право на існування, та чи інша виробленість наукової термінології свідчить про його культурний зріст, його культурне становище. 2. Не може бути науки, «раз на вислів її недостає термінів».

Відстоюючи принцип усталеності і єдності граматичної термінології, учений намагається з'ясувати, чому ж існує така термінологічна розбіжність в українських граматиках. Починає він з того, що Україна в умовах бездержавності не мала ґрунту для розвитку граматичної літератури, хоч ще у XVI та XVII ст. в Україні «пишним цвітом... зацвіла наука, а разом з нею і граматична література».

Учений вивчає ті засади, на яких формувалася українська мовознавча термінологія: чітка й прозора структура термінів, відповідність специфіці національної мови, розумна пропорційність свого й запозиченого.

Пріоритет у виробленні граматичної терміносистеми I. Огієнко віддає Галичині, де вивчення рідної мови почалося в 30-х роках XIX ст. Перша галицька граматика вийшла у 1830 р. -- «Gramatika slavo-ruthena» М. Лучкая. Книжка створена як підручник для закарпатських «питом-ців богословія». У передмові автор подає свої погляди на відношення народних говорів до книжної церковнослов'янської мови, якою користувався освічений прошарок (власне духовенство). Лучкай вважав, що діалекти добрі для словників, а не для шкіл і науки.

Книжка мала велике пізнавальне значення, бо служила одним з перших джерел ознайомлення з народною культурою закарпатських українців, засвідчувала пробудження інтересу до неї місцевої інтелігенції. Лучкай привертає увагу у своїй граматиці до букви Г. Пропонує вимовляти її то як [х]: [лехкий], то як [п]: [гриб], [гаврило], то як [g]: [нігди).

Після граматики М. Лучкая побачила світ граматика Осипа Левицького «Gramatika ruyhenischen und der Kleinruthenischen Sprache in Galizien» (1834). Цю граматику не сприйняли члени Руської трійці через непослідовність і клерикально-консервативну обмеженість поглядів автора на питання розвитку літературної мови галицьких українців. М. Возняк вбачав заслугу М. Лучкая в тому, що він «перший в австрійській Україні, на скілько позволяло на се йому його знання і погляди на справу, дав граматичне оброблення української, спеціально угро-руської мови».

У 40-х роках з'являються граматики Г. Вагилевича, И. Лозинського, Я. Головацького, у 60-х -- М. Осадці, П. Дячана, Г. Шашкевича, у 70-х -- О. Партицького. Потім виходять граматики О. Огоновського, С. Смаль-Стоцького і Ф. Гартнера, В. Коцовського та I. Огоновського. Позитивним у термінології цих граматик є прагнення до структурної систематизації термінів, відході від традиційної старослов'янської термінології, намагання створити терміни для назв лінгвістичних понять на основі української мови. П. Дячан закріпив у своїй граматиці вдалі терміни числовиикь, дієслово із ряду номінацій, що він уживає як назви частин мови: предмЬтовиикь, свЖзникь, приложишь, містоименникь (але глагол -- дієслово виходять із даного структурного ряду).

О. Партацький вперше вводить у загальне користування терміни именникь, прийменникь, присловникь, займенникь.

О. Огоновський інколи вживає термін сполучникь, хоч перевагу надає узвичаєному на той час терміну союз. С Смаль-Стоцький і Ф. Гартнер у своїй граматиці (1893) зберегли вдалі терміни П. Дячана, О. Партацького. Вони послідовно вживали запропоновані попередниками назви частин мови: іменники, займенники, числівники, дієслова, прислівники, прийменники, оклики. Одночасно автори створили і нові терміни, замість старослов'янських (прикметники, злучники), повернули у лінгвістичну літературу термін П. Дячана дієслово, який не вживався в граматиках О. Партицького та О. Огоновського.

Однак ще відбувається вагання та нерішучість авторів при виборі між традиційними термінами й новими. Наприклад: предметовникь, сущникь -- имЖ существительне, связник -- союз, глагол -- дієслово, синтакса -- складня, фонетика -- звучня тощо.

Підґрунтям граматик М. Лучкая, Й. Левицького, I. Вагилевича, Й. Лозинського були російські граматики. Та й написані вони не рідною мовою. М. Лучкай писав латинською, й Левицький -- німецькою, I. Вагилевич та Й. Лозинський -- польською. Починаючи з 50-х років, спостерігаємо намагання галицьких філологів перевести видання українських граматик на національну основу. Особливе значення у цьому процесі належить О. Огоновському, зокрема його «ГрамматицЬ русского языка для школь середнихь» (Львів, 1889). Ця граматика, за оцінкою М. Возняка, була найкращою граматикою другого періоду, найповнішою з усіх історичних граматик, що виходили на західноукраїнських землях упродовж XIX ст.

Українська лінгвістична термінологія вироблялася повільно. Між її творенням і формуванням термінологічних систем, що ґрунтуються на відомих у народній мові словах, є суттєва відмінність, -- вона приховується в абстрактності граматичної науки. «Коли терміни лікарські або ботанічні, -- писав I. Огієнко, -- ми сливе ще цілком маємо в народі,-- їх треба там пильніше пошукати, --то граматичної термінології, через абстрактність самої науки у народі не маємо. В народній мові ми знайдемо терміни горлянка, бишиха, півоня, але термінів для subjectum або назв відмінків ми не знайдемо. Виходить, що автор граматик повинен сам витворити граматичні терміни». Якщо ж так, то закономірною є розбіжність у фіксації граматичних понять на початкових етапах становлення мовознавчої науки і водночас можливість простежити еволюційний розвиток граматичної термінології з урахуванням ролі конкретних індивідуумів у її розбудові.

Переклад грецьких граматик, починаючи з перекладу граматики Дамаскіна, який здійснив Іоан, екзарх Болгарський, дуже вплинув на те, що саме грецькі терміни та їх переклади стали підґрунтям граматичної термінології у слов'янських мовах. Та поступово українські мовознавці від простого запозичення термінів переходили до їх творення на наукових засадах.

Уже в «ГраматицЬ русского языка» Я. Головацького (1849) загальнослов'янські и російські терміни інколи подаються в українській конструкції: законченіє, азбука, букви плавни, язьгчнй тощо. Знаходимо в нього й терміни, утворені на ґрунті народної української мови: середній родь, мова, якость, зубовй буквы. Кроком уперед в розвитку української граматичної термінології була граматика М. Осадці. 3 одного боку, тут хоч і переважає російська термінологія, однак вона нерідко має українську вимову, з іншого - у цій граматиці, є вже значна частина лексем, що стали надбанням сучасної української терміносистеми: власнй, особовй, запереченья, присудокь, подметь, подврєньє тощо.

Окремі українські граматичні терміни вперше зафіксовані у «Практичній граматиці немецкого языка» (Відень, 1862, 1863. Ч. 1-2): буква велика, части мови, дієслово, числавникь. Цікаво простежити термінологію, вміщену в додатку до підручника «Руска языкоучебна читанка для школ народныхь» (Відень, 1863, Ч. 1-- 2), що має назву «Упражненія цраматичньї'Ь» (авторство цих граматик не вказується). Назвемо тільки окремі терміни, які тут уживаються: займенник, стволь (пень), пред меть, единочисло, многочисло і т. д.

У 1865 р. у Львові вийшла граматика Пилипа Дячана, призначена для середньої школи. Практичний характер граматики зумовив і прозору етимологію її термінів, побудованих на народній основі: приростокь (суфікс), самозвуки (голосні), перезвукь (перехід звуків), крапка, двокрапка, знак питанья та ін. Значення граматики П. Дячана не тільки у вдало створених термінах, а й у тих методологічних засадах, яких дотримувався автор при термінотворенні, у тій провідній думці, що рідній мові повинна відповідати рідна термінологія. Зустрічаємо граматичні терміни народного походження і в тогочасній періодиці. Так, у філологічних статтях П. Павлусевича, надрукованих у журналі «Мета» за 1865 р., зустрічаємо терміни кінцівка, часівчик, милозвучність, словник, голосна, само-голосна тощо.

3 національних номінацій маємо у його творах терміни здвоеннє, уподобление, повноголось, сполучникь. Взагалі тогочасні журнали відбивають поступове утвердження національних лінгвістичних термінів, їх сумісність із запозиченими номінаціями. Так, поруч із терміном доброзвучність знаходимо термін евфонія. (Мета. 1865. № 6. С. 178), словосполучення форми мови («уживати форми живой мовы» (Вечерниці. 1862. С. 11, 86) чергуються із словосполученням формы язика («форми Шевченкового язика» (Правда. 1867. С. 1, 8). Прикметник лінгвістичний уживається паралельно з язикословний -- («лінгвістичний хаось» -- Мета. 1865. С 10).

У мовознавчій літературі другої половини XIX ст. поступово утверджуються фонетичні терміни звук, буква, склад, уподібнення. 3 українських коренів творяться фонетичні терміни двозвук, проривний, протиснення, голосний, приголосний. Поступово спільні з російською мовою терміни, набувають українських форм: губни, язична, замість губньге, язычные тощо.

Те, що лінгвістична термінологія стала на міцний живомовний грунт, забезпечило перспективу її нормального зростання.

Чимало термінів увійшло в подальше вживання з граматики О. Партицького («Граматика русского язика для ужитку в школахь народныхь», Львів, 1873): прислбв-никь, речене, спозвуки, звязка, водміна именниковь, знакь вьікльіку, речене (вставлене, складня) і т. п. До названих термінів можемо додати і термін fiа-голось, який фіксує «Немецко-русскій словарь» О. Партицького (Львів, 1867).

Практика використання інтернаціональних термінів була типовою для граматичних праць 40--60-х років, причому сфера їх розширюється разом із заглибленням у поняття лінгвістичної науки. Так, у працях О. Огоновського («Хрестоматія стороруска», «Граматика латинска») знаходимо терміни редупликация, компаративь, суперлятивь, коньюгація. Звідси висновок: у 50--60-х роках XIX ст. починають вироблятися принципи творення української граматичної термінології на національних і міжнародних засадах; стала граматична термінологія -- це вже надбання пізніших часів; відбувається пошук вдалих відповідників для номінації граматичних понять; серед індивідуальних новотворень викристалізовуються ті, які відповідають логічним принципам термінотворення на внутрішній структурі української мови.

Фонетичне оформлення вживаних на той час термінів змінювалося водночас із загальними змінами у граматичній системі української мови. Це ж саме можемо сказати про розвиток морфемної структури граматичних термінів.

Творцями сучасної української граматичної термінології вважаються С. Смаль-Стоцький і Ф. Гартнер. По-перше, вони розробили теорію терміна, в основу якої поклали внутрішню форму слова й наукове визначення (дефініцію), що закріплюється у відповідній номінації, по-друге, вони творчо використали термінологію П. Дячана та О. Огоновського, закріпили традицію вживання власних термінів і запозичених, що узвичаїлися українською мовою, і, по-третє, ввели у практику граматичної термінології десятки термінів, які з відповідними змінами (або й без змін) стали надбанням української граматичної науки: відмінок, прикметник, дієприслівник, дієіменник, оклик, спосіб, уподібненє, звукові зміни, питайник, окличник, прикладка, теперішність, минувшість, будучність, однина, множина. «Взагалі про термінологію С. Смаль-Стоцького, -- писав I. Огієнко, -- треба сказати, що се одна з найкращих спроб дати більш наукову, вироблену на підставі народної мови Термінологію».

На Наддніпрянській Україні у 1818 р. вийшла книга О. Павловського «Граматика малороссийского наречия, или грамматическое показание существеннейших отличий, отдаливших малороссийское наречие от чистого российского языка, сопровождаемое разными по сему предмету замечаниями і сочинениями», яка становить цілий етап у створенні дійсно наукової характеристики граматичної будови української мови. В науці на час появи цієї книги існувало два напрями у вивченні мовних явищ: так звана раціональна, або загальна граматика, з одного боку, і філологічна граматика -- з іншого. Представники цих напрямів не розмежовували логічних, і граматичних категорій, а ототожнювали їх. Однією з характерних рис загальнограматичної концепції було визнання єдиної граматичної систем для всіх мов.

Впливу цих поглядів зазнав і О. Павловський. Прихильники філологічної граматики відносили її до сфери мистецтва. Граматика, на їх погляд, є мистецтво писати і говорити. Ці позиці також властиві граматиці О. Павловського. Характерно, що він не стільки розв'язує суто граматичні питання, скільки, хоче з'ясувати особливості малоросійської мови порівняно з російською. Так, у фонетичному розділі аналізуються лише звуки, відмінні від російських. При морфологічному аналізі автор систематично і досить детально зупиняється на тих частинах мови, які в українській мають суттєву відмінність від російської. Праця О. Павловського описова. Ми не знаходимо у ній історичного коментування граматичної системи. Значення її в тому, що вона вперше визначила саме ті норми, які, за винятком небагатьох, лягли в основу української літературної мови.

Наступні граматики -- П. Куліша, Т. Шевченка, Л. Ященка, I. Деркача -- за характером були букварями та читанками, а справжньої граматики на Східній Україні не видавали упродовж названих працях немало термінів народного характеру, однак тільки деякі з них узвичаїлися українською мовою: маленька (стрічна) буква, прописна, склада, приголосні, голосні, півголосні, односкладне (слово), двоскладне (слово).

На увагу в розбудові української термінології заслуговує діяльність журналу «Основа». Маємо на увазі передусім статтю М. Левченка «Замітки о русинской термінологія» (Основа, I 861), рецензію П. Єфименка «По поводу замітки г. Левченка» (Основа, 1862) та статтю «Наські граматики» (Основа, 1962). У всіх статтях висувалося питання про народне угрунтування української граматичної термінології, читачі запрошуються до термінологічної роботи. Що ж до конкретних термінів зазначених статей, то більшість з них не витримало випробування часом, адже були надто громіздкі й надто побутові (за-місцьймення, приглаголля, передслів'я, нарост). Деякі тривалий час уживалися в наших подальших граматиках (писовня -- орфографія, мовниця -- граматика), а окремі стабільно увійшли в нашу мову (правопис, голосна (ий) приголосна (ий) тощо).

«Основа» вперше відповідально висунула питання про створення наукового стилю української мови на народно-розмовному ґрунті. «Мова науки, -- писав у журналі П. Житецький, -- не відразу створюється, цілком так само, як і мова літератури; але остання випереджає своєю появою першу». Мова лінгвістики при відсутності будь-яких кардинальних центрів вироблялася повільно. Між авторами граматик не було ніякої домовленості про принципи побудови граматичних термінів, що породжувало стихійність і безплановість у розбудові номінацій мовознавчих понять. Та все ж завдяки різним граматикам української мови, статтям, присвяченим лінгвістичним проблемам, що публікувалися в українській періодичній пресі, у виданнях Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові та Українського наукового товариства у Києві, підготовлялася та фактична основа, яка створювала умови для формування української лінгвістичної термінології.

Над питаннями термінології в царині мовознавства працювали не лише граматисти. Так, відомий етнограф М. Номис у рецензії на словник К. Шейковського вживає вдалі терміни, як ось: слововивід (етимологія), вимова, писання (орфографія), голосна тощо.

Розвиток граматичної літератури на Наддніпрянській Україні починається лише з 1908 р., з граматики П. Залозного «Коротка граматика української мови». Автор попереджає, що його книжка витримана у граматичній традиції і написана «не для школи, а для земляків, котрі бажали б ознайомитися в загальних рисах з рідною мовою з граматичного боку». П. Залозний використовує галицькі терміни, мотивуючи це станом, освітянської роботи, у Галичині і розвитком мовознавчої науки: «В галицькій Україні наукові справи, а між ними і граматика, давно вже викладаються українською мовою; там вироблені граматичні терміни із рідних слів...» Саме П. Залозний вперше ввів у граматичну літературу термін чергування.