Термінологічна лексика

Те, що українська граматична термінологія почала розвиток з наслідування термінів, які були в інших мовах, а потім поступово еволюціонували на народних засадах, закладених у працях галицьких граматистів, відзначає і А. Кримський в «Украинской грамматике для учениковь высшихь классовь гимназій й семінарій Придніпровья» (М., 1907). Тут же знаходимо системний підхід до творення й використання термінів, про що свідчать передусім назви відмінків: називний, родовий, давальний, знахідний, кличний, орудний, місцевий. Апробацію посібник пройшов у 1906 р. у журналі «Зоря», де друкувався під назвою «Практический курсь узученйя малорусского языка». У вступі автор торкається термінів «малоруський» і «український», намагається з'ясувати їх етимологію. Другий том присвячений питанням морфології. Вже перший параграф , цього тому має назву «О малорус ской грамматической термінологіи». А. Кримський пише: «Имя существительное» называлось прежде «сущник»... а теперь оно называется более удачно «йменник» і далі: «Мы могли бы назвать, «ім'я суще» или лучше -- «ім'я самостійне», имя прилагательное -- «ім'я приложене» (или просто, какь у галичань: «приложникь»; имя числительное -- «ім'я числове») у галичань «чйслівник» или «численик»; м'стоименіе -- «містойменник» (гал. «заіменник»); глаголь... мог бы остаться «глаголом» (или, как по-галицки: «дієслово»), наречіє (котреє вь ГаличинЬ называется дикимь терминомь: «прислівник», -- как будто оть «прислів'я») я так и буду называть «наріччя», да и «предлогь» сь «союзомь» возможно бы намь так и оставить неперекрещенными «предлогом» и «союзом», хотя, впрочемь, галицкія «приіменник» и «злучник» довольно сносны; междометіє я буду называть «вйклик» (у галичань оно «чувственник», у буковинцевь «оклик»).

Погоджуємось з твердженням В. Чапленка: «3 конкретного матеріалу, що увійшов тоді до української термінології з «галицької мови» можна відзначити передусім граматичну термінологію». Він має на увазі насамперед «Українську граматику» С. Смаль-Стоцького і Ф. Гартнера, яка була тоді офіційним підручником у галицькій школі. 3 цієї граматики через видані після 1905 р. на Наддніпрянщині граматики П. Залозного, Є. Тимченка. Г. Шерстюка й інших учених та педагогів більшість термінів стала надбанням загальноукраїнської мови. Це такі терміни, як відмінок, дієслово, прикметник, дієприкметник, наголос, особа, підмет, присудок, речення, спосіб, стан, час, склад, правопис тощо. Окремі з граматичних термінів зазнали лише часткових змін: крапка -- кратка, частки мови -- частини мови тощо.

Причину такої популярності цієї граматики, її значення у функціональній розбудові української граматичної термінології вбачаємо і в тому, що вона з 1863 р. запровадила у життя термін фонетика, відмовившись від етимології:

Значний внесок у формування лінгвістичного стилю української мови зробив Є. Тимченко. Широкий погляд на термінотворення і терміновживання появився у нього передусім у підході до номінацій лінгвістичних понять. Концепція термінотворення випливає із загальної методологічної (і етичної) настанови: «Дотично граматичної номенклятури маю завважити, що в деяких термінах я відступив від загальновживаних в галицьких школах, замінивши їх, на мою думку, відповіднішими; зрештою граматичній номенклатурі я не надаю великої ваги і ладен не вживати надалі нововитворених термінів, коли компетентна критика не признає їх і не подасть щось кращого». «Ладен не вживати спеціально утворених термінів», -- це не більша як етика вченого щодо своїх колег. Насправді ж він уживає їх, бо йшлося про розбудову української наукової мови, зокрема стилю лінгвістичної літератури з її невід'ємним атрибутом -- граматичною термінологією.

Є. Тимченко прекрасно розумів, що наукова мова -- це підсистема великої і складної системи, якою є кожна національна мова. Розвиток наукового стилю залежить від вербально-структуральниx особливостей тієї мови, що його породила. Щоб зрозуміти становлення наукового стилю, потрібно вивчити поведінку взаємодіючих мікросистем у мові і водночас розшифрувати код системної організації постійно зв'язаних між собою термінів. Один із імпульсів розвитку наукового стилю учений бачить у його відкритості. Незвичайне багатство вербального фонду української мови вчений проектує і на термінотворення, звертаючи погляд на всю україномовну територію і на постійні зв'язки носіїв мови з носіями різних європейських мов.

Своє завдання Є. Тимченко вбачав у тому, щоб «подати в певні системи найголовніші особливості українського літературного язика, що, як знати, хоч і постав на ґрунті середньо придніпрянських говірок, але розвивався останніми часами переважно в Галичині». Саме на загальноукраїнську основу орієнтувався обминути галицькі властивості і письменну традицію в тій мірі принаймні, в якій вони одбилися в нашому сучасному літературному язиці». Звідси таке багатство «кованих» українських термінів з прозорою внутрішньою формою, що якнайкраще наштовхують на суть поняття, яке зумовлюється відповідною науковою дефініцією. Наведемо окремі з них: голосівки, шелестівки, пень, кінцівка, речівник, злучник, викрик. Немало вживає вчений інтернаціоналізмів, які узвичаїлися в сучасній лінгвістичній термінологічній системі: фонетика, літера, дифтонг, асиміляція, морфологія, інфінітив, морфема, ортографія.

Закономірно, що загальний процент інтернаціоналізмів у нього виший за сучасний, якщо враховувати саме функціональний аспект їх уживання. Маєш на увазі терміни греко-латинського походження, загальноприйняті на рівні наукового статусу, але не вживані на рівні лінгвістичної літератури (кон'югація, деклінація, номінатив, генетив, дативу вокатив, акузатив, льокатив тощо).

Щодо власне українських термінів, уживаних у працях Є. Тимченка, то більшість із них стала надбанням сучасної української системи лінгвістичних термінів. Передусім, це такі номінації: словотворення, словозміна, прикметник, числівник, займенник, прийменник, наголос, відмінок, уподібнення. Якщо підходити до назв частин мови з погляду системності -- одного з критеріїв термінотворення, -- то, очевидно, слово «часівник» більше вписується в цю парадигму, ніж узвичаєний термін «дієслово».

Закономірною для термінотворення періоду формування є дублетність: інтернаціоналізм -- національний відповідник. У граматиці Є. Тимченка найуживаніші паралелі: ортографія -- правопис, фонетика -- звучия, дифтонги -- двозвуки, кон'югація -- часування, асиміляція -- уподібнення.

Вимога прозорості терміна, орієнтація на внутрішню форму слова при термінотворенні особливо виразна при зіставленні дефініцій, що Є. Тимченко дає тим граматичним явищам, і тих термінів, якими називає дефіновані поняття. Прикладом може бути термін прикметник. Уживає його паралельно зі словосполученням ймення прикметне. Визначає як частину мови, «що показує прикмету речі (предмету) з огляду на її якість... чи стосунок до іншого предмету»...

Аналогічно вчений з'ясовує і суть понять, які називає термінами речівник, займенник, часівник, прислівок, злучник, прийменник, викрик, акцентуючи на внутрішній формі кожної з наведених номінацій, спеціально створених для вираження лінгвістичних понять.

Звичайно, зустрічається у працях Є. Тимченка і деяка непослідовність у вживанні термінів. Так, у його «Русско-українським словарю» (К., 1892) термін азбука передається в українській частині як абетка, термін алфавіт -- як абетло. У граматиці 1907 р. вживається тільки термін азбука..

Вивчення терміноодиниць лінгвістичних праць Є.Тимченка на тлі загальної картини українського наукового мовлення перших десятиліть XX ст. дає право стверджувати, що вчений підходив із системних позицій до його еволюційної розбудови. Відомо, що у будь-якій замкненій системі зростає ентропія, невпорядкованість. Жодна внутрішня сила не спроможна знищити цей процес. Лише відкритий характер наукової мови, її вплив на загальномовну систему і залежність від неї забезпечують той статус» рівноваги, що приводить до вдосконалення, впорядкування, здатності відгукуватися на потреби нових номінацій для фіксації понять, які породжує безперервна діяльність людського розуму. Від розвитку національної науки, від вписування її у загальнолюдський потенціал залежить і розвиток національної термінології, яка, в свою чергу, утверджує надбання національної науки. Методологічні міркування Є. Тимченка щодо розбудови української мови в плані її інтелектуалізації, практичний внесок ученого в закріплення української граматичної термінології, без сумніву, є віхою розвитку української лінгвістичної літератури, а через неї і всіх різновидів наукового стилю української мови.

Назвемо окремі з термінів, Є. Тимченка, які не зустрічаються у попередніх граматиках: часівник, спосіб діючий, вольовий, гаданий, речівник, ступені якости, займенники присвійні тощо. Паралельно Є. Тимченко вживає і латинські слова на зразок: номінатив, генитив, суфікси, префікси. Звичайно, Є. Тимченко користувався граматинами - своїх попередників, зокрема О. Огоновського, С. Смаль-Стоцького і Ф. Гартнера. Заслуговує на увагу і граматична термінологія «Граматики українського язика» I. Нечуя-Левицького (1913-- 1914). Автор не прийняв тієї термінології, що використовувалася в українських граматиках Західної України, ні тієї, що її містили граматики Східної.

Термінів, що стали нормою, у сучасній мові, у нього було небагато: займенник, давальний, орудний, місцевий (падіж), умовний спосіб, теперішній час, просте речення. Окремі терміни вжиті не в тому значенні: прислівник, дієприкметник (у значенні дієприслівник). Багато термінів створено автором: йменний, частотний, кликальний, число: поодиноке і множественне, частки мови: ймення предметне, ймення числове, причасник, складчасте речення, діяльник (підмет). Чимало термінів без змін або ж в українській транслітерації перенесено з російських граматик: предлог, падіж, союз, склоніння, спряжіння, сказуєме тощо.

Як бачимо, невпорядкованість термінів та їх розбіжність -- характерна ознака граматик XIX -- початку XX ст. Це відзначив ще Г. Шестюк: «Мені здається, що цю не одностайність у вживанні тієї чи іншої термінології не можна вважати за щось лихе, бо кожний автор бере ту термінологію, що йому здається кращою, а іноді ще й сам витворює терміни, і тим всім дає матеріал до майбутнього вироблення одностайної найкращої термінології».

У березні 1917 р. за видання шкільних підручників узялося приватне Товариство шкільної освіти. У період гетьманату разюче збільшується кількість українських шкіл -- початкових, середніх вищих, а також гімназій. Усе це потребувало навчальних книжок. Першість у цій справі належить Наддніпрянській Україні. У 1914 р. з'являється «Початковий курс української мови» О. Курило (Київ), «Короткий нарис української мови» О. Синявського (Київ), у 1918 р. -- «Практический курс украинского языка» М. Гладкого, «Коротка граматика української мови» В. Мурського (Одеса). Паралельно функціонують граматики А. Кримського, Є. Тимченка, I. Нечуя-Левицького.

У західному регіоні видаються «Методична граматика руської мови» В. Коцовського та I. Огоновського, «Граматика української мови» В. Сімовича, «Основи науки про мову українську» I. Свенціцького. Деякі з цих граматик існують упродовж десятків років, перевидаючись час від часу та вдосконалюючи свою граматичну термінологію. Так, у граматиці О. Курило ми знаходимо власне авторські новотвори: сполучники -- злучні слова, однорідні члени речення --рівнорядні слова, складносурядні речення -- рівнорядні речення, називний відмінок -- іменовий відмінок тощо. В. Мурський поділяє імена на власні і ґатункові, животні і неживотні, а чоловічий рід іменує му-жеським, неповні, речення -- випадальними, кому -- запинкою, відносні займенники -- стосунковими, знахідний відмінок -- винувальним.

Особливу увагу привертає до себе граматика В. Сімовича. Є. Тимченко назвав її «зовсім новим типом підручника», а В. Дорошенко розцінював працю В. Сімовича як «достойний образ нашої прегарної мови, -- не якоїсь калічі й покручу, а запашного цвіту Наддніпрянщини. Як у чистім дзеркалі, так у граматиці д-ра Сімовича відбивається наш яскравий, променистий світ!».

Розглядаючи мову Наддніпрянської України як основу української літературної мови, В. Сімович будує свій опис граматичної системи на східноукраїнських формах. Водночас він поступово відзначає і факти збагачення літературної мови західноукраїнськими формами. У цьому плані «Граматика» В. Сімовича вигідно вирізняється від існуючих галицьких граматик. Синтезуючи мовні течії Наддніпрянської і Наддністрянської України, вона відіграла значку роль у стандартизації літературної мови, формуванні національної граматичної термінології.

В. Сімович вперше вводить в українську граматику поняття періоду (у нього -- періода), склади поділяє на зачинені і відчинені.

На початку тридцятих років з'являється «Українська мова» I. Сулими, «Украинский язык» М. Йогансена, «Практично-теоретичний курс української мови» П. Горецького та I. Шаля, «Граматика руського язика» I. Панькевича тощо. Вони також містили різну термінологію беручи за вихідну російську або якусь іншу європейську мову: приложники, числовники, подмет, присловники, склоненє, окончанє, правопись тощо.

Шлях формування української граматичної термінології показує, що навіть ставши на народне підґрунтя, вона розвивається у контакті з сусідніми мовами. Відчувався вплив російських мовознавців (терміни називний, давальний належать російському вченому Романові Брандту), з польської мови увійшли в українську терміни підмет, кройка (пізніше крапка), уживаний тривалий, час термін складня. 3 німецької засвоїлися терміни форма (die Form), колишні терміни визвук (Auslaut), речення наге (nackter Satz), заключки (Einshlusseichen) тощо. Із сербської засвоїлися терміни однина і множина.

Та провідним моментом термінотворення була орієнтація на внутрішню структуру української мови. Дублетність, наявна у граматичній термінології, мала на різні новотворів переважно авторський характер, про що свідчить, до речі, і дублетна акцентологія термінів: однина (Смаль-Стоцький), однина (В. Коцовський), однина (А. Кримський). Якщо ж говорити про паралельне вживання власного терміна та інтернаціоналізма, то така дублетність наявна майже в усіх українських граматиках. Закріплені традицією, зокрема, дублетні пари: деклінація -- відмінювання, генетив --родовий відмінок, кон'югація -- дієвідмінювання тощо.

Сучасна українська лінгвістична термінологія здебільшого усталена, закріплена традицією. Говорити в даний час про серйозне й ґрунтовне її перероблення, очевидно, не можна, хоч заміна окремих невдалих термінів вкрай необхідна. Не виключаємо, зокрема, шлях повернення старого терміна, який найбільш точно передає зміст позначуваного ним поняття і певний час був у функціональному вжитку. Основне, щоб термін відповідав вимозі найповніше і найточніше відбивати суть лінгвістичного явища, граматичної категорії і сприяв систематизації лінгвістичних понять.

Утворені в різні часи і різними авторами українські граматичні терміни побудовані за різними принципами. Однак є і певна єдність їх структури (прикметник, числівник, займенник; суфікс, префікс; уподібнення, розподібнення тощо). Не зовсім вдалі, а може і невдалі терміни, якими ми користуємося, закріплені багатьма роками вживання спрацьовують і теоретичні настанови О. Потебні: «Правильне розуміння робить неточність виразу нешкідливою, а нескінченну ломку термінології непотрібною». Хоч не можна не погодитися і з думкою, що деякі терміни «варто було б замінити іншими».

Глибоке вивчення тернистого шляху української граматичної науки з аналізом термінологічних систем усіх наявних граматик та з перспективним баченням майбутнього української лінгвістики дасть змогу розв'язати питання про доцільність заміни одних термінів новими чи тими, що вживалися раніше, створити нові, власне українські номінації для проникнення у суть лінгвістичних процесів та їхнього всебічного висвітлення.

Лекція № 9. Друкарська термінологія

лексика термінологія семантичний

Книгодрукування -- галузь із досить довгою історією розвитку. Це «друге епохальне відкриття в історії людської цивілізації» (I. Франко) відбито у терміносистемі, яка своїми витоками сягає в XV ст.

Друкарство на початкових стадіях -- галузь виробництва, а пізніше -- промислового виробництва -- постійно еволюціонувала, неодноразово зазнаючи и революційних перетворень технологи, обладнання, продукту виробництва, що відбито і в його термінолексиці. Основу її становлять наукові та професійні лексеми, які походять ще з часів рукописної книги й середньовічних ремесел. Немало у ній і термінів, котрі прийшли в поліграфію з хімії, інформатики, автоматизації тощо. Невеликий конгломерат лексики, яка зародилася ще в середні віки, в часи манускриптів та інкунабул, репрезентують назви, пов'язані з книгою, її зовнішніми и внутрішніми елементами, загальною функціональною структурою, різновидами друкованої продукції тощо. Оця ядрова друкарська термінолексика була й залишається спільною як для видавництв, так і для поліграфістів. Вона рівноправно функціонує в обох сферах.

Мова українських стародруків, різноманітних історичних актів, документів, пов'язаних із діяльністю друкарень в Україні у другій половині XVI -- початку XVII ст., показує, що українці вже на початку друкарства мали власні лексеми на позначення найзагальніших понять, пов'язаних із книгодрукуванням. Апріорно вони були знайомі з продуктом книгодрукування -- книгою -- задовго до виходу першої, що збереглася, друкованої книги в Україні («Апостол» 1574 р.), знали можливості друкованого слова, певною мірою були обізнані в тому, як книжки виробляються.

Українська друкарська лексика пізніше потрапляла і в російську мову, функціонувала в ній деякий час нарівні з російськими еквівалентами. Широко використовувалося в Москві, зокрема, слово типографія, котре з'явилося в українців на самому початку XVII ст. Потік «київських слів», їхній авторитет у XVII ст. (після 1640 р.) у Росії був настільки великим, що в першому московському словнику «Лексиконе треязычном» Ф. Орлова-Полікарпова знаходимо характерні посилання: «Печатникь зри друкарь», «Печатный дворь зри друкарня», що висували українські варіанти на перше місце.

Починаючи з 1720 р., за відомих політичних причин сталося так, що власна основа (з певними «здоровими» запозиченнями) друкарської лексики майже повністю була витіснена з ужитку. Відбувся парадокс, зумовлений дією історично-політичного чинника, котрий у мові українських друкарів виявив себе особливо яскраво: з одного боку -- природний розвиток друкарської термінолексики на власній та міжнаціональній основі, з іншого, -- примусовий, штучний напрям її формування, що вилився у вимушену полонізацію чи русифікацію.

Якщо появу першої видрукуваної в Україні книжки відносять до 1574 р. І пов'язують з ім'ям I. Федорова, то початок книгодрукування українською мовою можна повністю пов'язати з іменем Швайпольта Фіоля та з1491 р. йдеться про тексти колофонів (післямов) до краківських видань німця-друкаря -- Часослова, Октоїха, двох недатованих Тріодей.

«Доля судила, щоби перші книжки, надруковані кирилицею, серед цілого слов'янства були українські. Перший друкар українських книжок був родом німець -- Швайпольт Фіоль... Через те, що книжки ці -- це найперші друковані книжки серед цілого слов'янського світу честь їх належності нам, українцям, різні вчені не раз намагалися відняти від нас. Але рішає тут мова цих друків. Там, де Фіоль не був зв'язаний традиційним церковнослов'янським текстом, там мова його видань має багато відзнак живої української мови», -- констатує I. Огієнко, припускаючи, що складачами у Фіоля були українці, котрих на той час у Кракові мешкало немало. У 1720 р. 5 жовтня вийшов Указ Петра I, за яким Лаврівській друкарні заборонялося випускати книжки українською мовою. Ті утиски, яких зазнало друковане слово при Петрі I, спричинили занепад власних українських слів у друкарській лексиці. Вступило в дію розпорядження Синоду від 30 серпня 1721 р.: «Во оньіх Кієвской и Черниговской типографіях книг никаких без ведома Святейшего Правительствующего Синода отнюдь не печатать, кроме церковных прежних изданий... Чтобы разницы и особаго наречія никакого не было»...

3 другої половини XVIII ст. в Україні постає чимало друкарень, та всі вони (за винятком друкарень у галицьких землях) були вже мовою друків російськими. Цей русифікаційний тиск на мову не мав нічого спільного з тими «здоровими» запозиченнями, і кальками, що були у перші сторіччя українського книгодрукування внаслідок більш чи менш широких культурних зв'язків українців, зокрема книгодрукарів, з іншими народами. Як засвідчує «Словарь російсько-український» М. Уманця та Спілки (1886), «Малоруско-німецький словарь» Є. Желехівського та С. Недільського (1885 -- 1886), «Словарь русско-галицький» П. Гурта (1896), «Польсько-Український словник» Є. Грицика (1931) та інші, Галичина зберегла дещо зі староукраїнських слів, що подекуди навіть конкурували з німецько-польськими запозиченнями.

Серед власних українських друкарських лексем з найдавнішого часу дійшли до нас слова, пов'язані з коренями «бити» і «тиснути». В «Історичному словнику українського язика» Є. Тимченка знаходимо приклад їх уживання, датований 1547 р.: «Абы исправен не писанным писмом, але выбиванным». Очевидно, лексеми «відбивати» і «вибивати» у значенні «виготовляти книжку друкарським способом» існували в Україні ще до появи тут друкарства як технологічного процесу.

Українці чули, можливо, й бачили китайські друковані (але не складені) книжки, отримані відбиттям суцільної форми. Коли до них потрапляли друковані вже за технологією Гуттенберга книжки, вони, не знаючи процесу виготовлення, по-старому називали їх вибитими», «відбитими», «битим писмом». Доказом тому є наведений з «Лексикону» Памви Беринди приклад, де автор пояснює спеціальне слово «друкувати» зрозумілим кожному читачеві «вибивати». На користь цієї ж думки свідчить приклад Є. Тимченка, якщо брати його в широкому контексті. Йдеться про лист українських «синів» королю Литовському, в якому вони просять видати Статут про їхні права «писмом вибиваним». Зрозуміло, люди, котрі не знали і не бачили самого процесу друкування, але добре знали його результат і можливості, називали надруковане «вибитим».

Термін друкувати засвоюється в українській мові з німецької (від drucken) разом з приходом нового технологічного процесу отримання книги і узвичаюється шляхом породження цілого дериватологічного гнізда (друкований, друкування, друкарство тощо).

Живучість староукраїнських коренів проходила випробування впродовж віків. Ще в 30-ті роки XX ст. у Галичині поруч зі словом «друкувати» вживалося й «вибивати». У сучасній друкарській лексиці; успішно функціонують похідні від цього слова-терміна -- відбити, відбиток. Продуктивними на перших порах для творення друкарських термінів були й староукраїнські кореневі слова: рити, лиши. Це пов'язано з ремеслами, без яких запровадження друкарства було б неможливим, -- ливарництвом, різьбярством. Звідси «дереворит», «ритодруки», «ритини», «ритовництво» {мистецтво гравірування). Усі ці лексеми широко функціонували ще на початку XX ст., та вже паралельно з інтернаціональним терміном «гравюра» і похідними від нього гравірування, гравер.

Поруч із власними словами вже на початку XVI ст. широко використовувалися грецькі корені. Зокрема, способи друкування позначалися за моделлю, що склалася з грецької назви матеріалу друкованої форми та грецького слова graphia (писання); типографія, літографія, пізніше -- хемеографія, цинкографія, металографія, люмінографія.

Немало у системі друкарської термінолексики запозичень з німецької мови: зицер, прасмайстер, верстат, форзац, шмуцтитул, авантитул.

Класичні елементи, або запозичення з касичних мов, у друкарській термінології виявляють чітку функціонально-стильову приуроченість. Залежно від ступеня використання класичних елементів у мовленні освічених людей (споживачів книги) вони проникали у певні тематичні: групи лексики -- оформлення та елементи книги, видавнича діяльність, теоретична сфера. Власне виробничу сферу латина майже не обслуговувала.

Внутрішньовиробничі сфери позначалися, словами ремісничого просторіччя і власними, і започаткованими з «вульгарної» латині. У старик текстах зустрічаємо вказівки на приналежність вживаного у друкарів слова до народної, професійної латини, синонімічні пари термінолексем, породжені різними реципієнтами продукту книгодрукування. Наприклад: похилий -- курсив, прямий -- антиква. Не забуваймо, що книга, як правило, мала високоосвічених споживачів.

В добу українізації була зроблена спроба виробити українську друкарську термінологію на власній основі. Спеціального словника Україна не побачила, та у деяких технічних термінологічних словниках наявні поліграфічні (як тоді вже називалася молода галузь промисловості) терміни, що пропонувалися до вжитку. Зокрема, це папірня, шрифтарня, словоливарня, друківна машинка, шпальта (полоса), вибивач (нуансон), письмівка (курсив), коректа (коректура), друкарниця (друкарка) тощо. Для позначення одного з різновидів ілюстрованого матеріалу -- фотографій -- пропонувалося увести український відповідник «світлина». Цей термін як нормативний подають тогочасні словники технічних термінів, у яких знаходимо й поліграфічні терміни, котрі пропонувалися до вжитку: папірня, шрифтарня, шрифтарка, вибивач, шпальта (полоса), письмівка (курсив) коректа (коректура), гніт. (прес), складовина (набір).

Процес деукранізації, що розпочався з 1933 р., продовжив подальшу русифікацію друкарської справи. Про це свідчать і терміни, зафіксовані у невеличкому словникові друкарської термінології, виданому в 1969 р.: вклейка, зчитка, розверстка, набор тощо.

За останні роки, правда, переважно у мовленні, повертаються у друкарську терміносистему такі національні лексеми, як світлина, часопис, число (номер), прозірки (слайди). Чи займуть вони стійке місце в українській терміносистемі -- покаже час. Принаймні сучасні тенденції у терміновживанні сприяють їхньому утвердженню в мові, хоч сила звички (як і проектування термінолексики і на міжнародне спілкування) свідчать на користь термінів фотографія, журнал, номер, слайди. Як бачимо, питання стандартизації у даній мікрогрупі термінів залишається актуальним, та розв'язати його можна лише після вивчення й узагальнення специфіки українського термінотворення в умовах бездержавності, проте на міцному

Лекція № 10. Військова термінологія

Українська військова лексика має давні корені. З XIII ст. відома назва оружейники -- «військо, озброєне повною зброєю, оружжям». Ще раніше зафіксована назва стрілці (від стріла -- один з видів зброї), яка поширилася у Галицько-Волинському князівстві за часів Данила. Виразну семантику має тематична група, пов'язана з поняттям облоги міст: обстояти, осісти, облежати.

Одна з найдавніших тематичних груп -- номінації українських кораблів -- свідчення безпосередніх контактів наших предків із греками: власне національні лексеми поєднуються з виразними грецизмами, латинізми: паводок, учан, струг, насад, човен, суд, керма, парус, вітрила, кубара, галія. Сама назва корабель також прийшла з Греції.

Кожен новий винахід призводить до термінотворення. Так, початок артилерійської справи породив парадигмо-ряди номінативних одиниць.

Українську термінолексику козацьких часів фіксує «Словарь малорусской старины, составленный в 1808 г. В. Я. Ломиковським» (1894). Хоча з точки зору сучасної лексикографії словник не має чіткого означення, бо поєднує елементи енциклопедичного, тлумачного й іншомовних слів, але його цінність -- у збережених тематичних групах номінативних одиниць із архісемою «військовий»: генеральна старшина, генеральний писар, генеральний «есауль», генеральний «бунчучний», генеральний суддя, генеральний обозний; полкові старшини: обозний, суддя, писар, «есауль», «хорунжій», або «хоронжій». Крім цього, словник відтворює номінативну цінність одиниць на позначення ієрархії військових відносин (через синтагматичне і парадигматичне значення) козак: к. український, к. запорізький або к. низовий, к. виборний або к. реєстровий, к. атестований.

В. Ломиковський намагався відтворити вплив іншомовної лексики, наприклад: генеральний обозний - генераль - квартимистерь; гетьман -генералисимусь тощо. Спроби відновити військову термінологію козацької держави XVII ст. знаходимо в Україні 1918 p., коли було проголошено монархію у формі Гетьманату, а Павла Скоропадського -- гетьманом. Військові ранги починалися з ройового, потім ішли -- готовий, бунчужний, півсотенний, сотник, курінний, полковник, отаман (бригадир корпусу тощо). Використання військової термінології козацької держави відоме і раніше. Так, у 1913--1914 p. було утворене парамілітарне об'єднання Українські Січові Стрільці. Назви Січ, січовий, січовик пов'язані з традиціями України XVI--XVII ст. Звернення до термінології козацької доби було зумовлене передусім бажанням створити цілком національну термінологію. Те, що більшість із названих термінів тюркського походження, до уваги не бралося: спрацьовувала традиція їх уживання в період української державності. Розповсюдженим було переконання:

1. На початках формування української військової термінології як системи літературної мови вона може бути міцно пов'язана з народною мовою й тими лексемами, що були узвичаєні в українському самостійному війську.

2. Пізніше військова термінолексика закономірно вийде за первісні межі, засвоїть іншомовні елементи, які допоможуть їй здобути власну рушійну силу розвитку.

Уживання в армії тільки російської мови призвело до того, що і в побут увійшли російські терміни, як ось: патронтаж (укр. набійниця), плащ-палатка (укр. плащ-намет, плащ-накидка) розводящий (укр. розвідний), срочна служба (укр. строкова служба), стать в строй (укр. стати у ряд), стройова підготовка (укр. вишкільна злагодженість). Наведені українські терміни поступово входять у життя українського війська. Вони зафіксовані в підготованому до друку Словнику військових термінів (укладачі М. Демський Б. Якимович, А. Бурячок). Відповідно до структури української мови зазнають змін або й повної заміни виразники деяких військових команд термінологічного характеру: направо -- праворуч, становись -- збірка.

Про взаємозв'язок загальновживаної та військової лексики засвідчують лексикографічні довідники, оскільки, як і всякі інші, військові терміни зазнавали детермінологізації. Наприклад, «Словарь російсько-український» (упорядники М. Уманець і А. Спілка, Львів, 1893), засвідчує одиниці: артилеристь -- «гармаш», «пушкар», артилерія -- «армата»; «гармаші», «пушкарі», «наука арматна»; бронник -- «панцирник», атака -- «напад», генерал -- «генерал» тощо.

Про те, що функціональний статус військових термінів зростав, переконує таке видання: «Словник разом: російсько-українсько-німецько-польсько-румуно-болгарсько-турецько-есперантський» (близько 7000 необхідних назв) для військово-торговельних зносин та при мандруванні. Уложив А. О. М. Друкарня т-ва «Порядок, Умань» (без року видання). Подані російсько-українські відповідники артилерія -- гармата, артилерист-гарматник, броненосець -- «панцирник», генерал -- атаман, пушка -- гармата, солдат -- жовнір, флот -- фльота передають номінативну тенденцію: при орієнтації на міжнародні елементи використовувати надбання своєї мови.

Популяризували терміни військової справи і такі видання: Оттон Айхерт «Словарець до Записок про галійську війну К. Юлія Цезаря (для ужитку руської молодежи приладив Є. Макарушка у Львові у ,1905 p.), «див.: an-tecursor -- гонець, consul -- консул, centurio -- сотник, secu-ris -- сокира, tribunus -- трибун тощо.

У радянський період про видання військової літератури вперше виникло питання у жовтні 1918 р. При Державному видавництві України було навіть створено серію військової літератури «Хемія та війна», надалі Школа червоних старшин уклала і видала «Практичний російсько-український словник для військових», переклала військові Статути, але на належному рівні видавничу роботу не розгорнула через відсутність коштів. У цьому ж році з'являється «Московсько-український словник для військових» (укладач А. Євтимович).

У 1925 р. питання про україномовну , військову літературу у зв'язку з українізацією знову набуло актуальності. У Державному видавництві України почав роботу військовий сектор, який займався видавничою справою. Цього ж таки року на Всеукраїнській нараді політпрацівників заслухано навіть спеціальну доповідь «Про червоно-армійську літературу». В результаті 1928 --1929 p. було видано 645000 примірників, 83 назви (у 1925--1926 p. 265000 примірників, 42 назви). У Харкові 1928 р. виходить «Російсько-український словник військової термінології» (укладачі Є. та О. Якубські).

Бібліографічний покажчик «Військова література» (X., 1929) зберіг інформацію про видавництво української літератури з військової справи до 1929 р. Доробок переконує, що до цього періоду військова термінологія витворювалась цілеспрямовано (взяти хоча б до уваги видані Статути «Стрілецька зброя», «Станковий кулемет», «Ручний кулемет системи Люїса (англійський)», «Рушничні та ручні гранати», «Техніка бонового пристосування стрілецької зброї» тощо. На жаль, мовознавча оцінка цього періоду в розвитку української термінолексики також відсутня.

Знаходимо україномовну військову літературу і в діаспорі. Наприклад, підручник генерал-хорунжого М. Капустянського «Військове знання» написаний у дусі сучасних для свого часу поглядів на військову справу. Автор мав на меті познайомити слухачів курсу військового вишколу «з модерними рядами зброї, які внесли найбільші зміни у форми сучасної війни, надаючи їм машинно-технічний та суто вогневий характер». Специфіка військових дій розглядається у. контексті досягнень військової науки. Водночас маємо гармонійну структурну організацію українського наукового тесту на військову тему, оформлену номінативними засобами української мови. Пояснення засвідчують про її потенціальну спроможність обслуговувати таку специфічну терміносистему, як військова.

Перед другою світовою війною вийшли «Німецько-український словник» І. Ільницького-Заньковича (1939) та його ж «Вчимося військового словництва» (1941).

На нашу думку, щоб зберегти і забезпечити подальшу перспективу розвитку сучасної україномовної військової лексики, необхідно належно оцінити забуту і заборонену мовознавчу практику. Військова термінолексика вимагає свого власне мовознавчого аналізу. До цього часу ані структурні, ані номінативні особливості її системної організації не привертали уваги дослідників.

Сьогодні здобутки вчених з. діаспори стають відомими широкому колу фахівців. Так, в поле зору мовознавців потрапила праця О. Горбача «Арго українських вояків» (див збірник його праць «Арго на Україні», 1991). Основні висновки автора: 1) є чітка межа між арготизмами військових та інших соціальних груп; 2) обґрунтовуються лексико-семантичні особливості арго військових у Галичині, Буковині та центрально-східних областях України (вони зумовлені різними армійськими системами); 3) існують тематичні групи одиниць: арготизми в російськії армії, австрійській армії, армії УНР (1917--1921), Червоній Армії, УПА тощо.

Військова термінолексика української мови повинна стати логічний продовженням тих надбань, ідо їх виробляли Століттями фахівці військової справи теоретики українського війська від найдавніших часів до наших днів.

Питання про те, як розроблялася, впорядковувалася українська термінологія, як: етапи вона пройшла, повинні стати об'єктом ґрунтовного вивчення мовознавців.

Лекція № 11. Морська термінологія

Україна -- морська держава, тому закономірно вона має розгалужену систем} морської лексики. Староукраїнська лексика багата на синоніми у складі номінацій річково-морських понять. Так, навколо слова берег групувалися синоніми гора, пол возполіє (кам'янистий), корга (морський), крикрай, поморіє, бережіє; мілин, позначалася залежно від її виду словами пісок, рінь, вимол (кам'янистий), луда, бистрина -- борзина, потолчіє, стри-пень, поромис; океан -- дишугуєє море поверхня моря -- снадь, пучина, нириня тощо.

В українському мовознавстві питання розвитку морської термінології чекає ще свого дослідника. Відомо, що до друку був підготовлений Етнографічною комісією УАН у Києві «Лоцманський збірник», який планувався як 91-й випуск «Збірника історико-філологічного відділу УАН». Однак він не побачив світу. До цього часу немає словника української морської термінології, її статує у княжу й козацьку доби та зміни у XVIII--XIX ст. досліджує О. Горбач у статті «Українська морська і судноплавна термінологія». Окремі морські терміни, як ось: низовий (південний вітер), горішній (північний вітер), широкий (південно-східний вітер, від лат. sirocco), грего від італ. grego, південно-східний вітер), зеленчук (вода з нижніх шарів моря), ігрова (від італ. prova, ніс корабля) тощо. Цю фахову термінологію розглядав В. Юрківський. У його статтях з'ясовано походження, розвиток близько 100 рибальсько-морських термінів.

Як засвідчують збережені пам'ятки часів Київської Русі, судноплавна термінологія наших предків за походженням переважно слов'янська, хоч уже в період становлення зазнала впливів грецької і скандинавських мов. Щодо термінології на позначення морсько-кліматичних явищ, то вона показує

надзвичайне розмаїття слов'янського словотвору в українській терміносистемі: погода -- веремя, ясна -- ведро, ясніша; шторм -- туча, буря, вихр; віялиця -- жугелєвиця, чернява, трус, триволніє, приволнство, мятеж вітряний; штиль -- утишеніє, тишина.

Торговельні й військові зносини з греками дали українській мові терміни корабель (гр. karavion), парус (гр. faroc), канат (гр. саппата), галія (гр. ghalea) тощо.

Термінологія норманів-варягів, пізніше норвежців, шведів і датчан залишила в українській мові назви ботя (пів-обвідне ребро човна, до якого прибиваються обшивані дошки» (від ст. норд. biti), щогла (від ст. норд. sigla), якір (від ст. шв. ankari), буса (назва воєнного судна -- bussa).

Розростання козацької флотилії в XVI--XVIII ст. позначилося й на розбудові української морської термінолексики. З'являються в ній слова чайка (човен, з тюрк, sajka), каюк (річковий човен, зроблений з цілої-колоди, з тюрк, kajuk).

Немало в українській морській термінолексиці запозичень із голландської мови: гавань (гол. haven), верф (гол. werf), мачта (щогла -- гол. mast), трюм (гол. trum), бухта (гол. bocht).

З англійської мови засвоєнь терміни вельборт (англ. whale-boat -- «китобійне рибацьке судно»), лайнер (англ. liner) тощо.

Переклади південнослов'янської літератури збагатили українську морську термінологію словами кольно (суходіл), пучина (морська глибина), ядро, ядрьна (вітрило).

Слов'янські морські терміни зберігають, як правило, свою етимологічну виразність. Про це дуже добре пише) О. Горбач: «Дервісні слов'янські рибальсько-річкові судна (судьно, судь, сьсудь), як виходити із їх назв, -- представляли собою колоди з товстих відземків дерев, видовбувані й випалювані аж до потрібної товщини дна й бортової стінки. Для провірки тієї товщини првверчувано при обтісуванні дірку («сторож»), що її згодом забивано кілком. А щоб запобігти перевертанню судна, то зрубаний відземок спершу спускали на воду, щоб дослідити, яке він там займе положення, й аж тоді починали з відповідного боку жолобити в нім середину для майбутнього судна. Про сліди такого виникнення суден свідчать їх давніші й сьогоднішні назви, в корені яких звичайно скрита назва колоди (ком'яга, дуб, дубас, човен -- старе чьлнь, литовський відповідник якого kelmas, це ще досі колода! -- струг, однодеревий стружок, огара, гара)».

Впродовж століть українського мореплавства від сусідніх держав переймалося немало термінів водночас із засвоєнням різного виду суден. Від Fpekie прийшли до нас назви корабель, буча, катарха, барка, галея, кубара, оля-дія- від балто-фінських племен--ушкуй (скуй, кербать), карбас.

З грецької мови прийшов термін парус (первісне значення -- шматок сукна). До власних найменувань належать палуба, трап, пристань.

Якщо у період Київської Русі основу української термінолексики мореплавства становили власні слова та грецизми, то з XVIII ст. пріоритет належить голландським запозиченням: бухта ((bocht), шторм (storm), штиль (stil), дюна- (duin), гавань (haven), рейд (reede), шлюзи (sluis), фарватер (vaarwater), баржа (barge), баркас (barhas). Немало засвоєно з голландської мови і назв частин корабля -- борт (boord -- «бокова стінка обшиття судна»), камбуз (combuis -- «корабельна кухня»), койка (кооі -- «прикріплене до стіни ліжко на судні»).

У XVIII--XIX ст. в українську морську термінолексику входять англійські, французькі й німецькі запозичення: кліпер (Klipper -- «швидке торговельне судно з вітрилами»), катер (англ. cutter), траулер (англ. trawler), трамп (англ. tramp), шквал (англ. skwale), тонаж (фр. tonnage), понтон (фр. ponton) врак (нім. Wrack, .«рештки розбитого корабля»), вахта (нім. Wacht) тощо.

Навіть поверховий погляд не українську морську термінологію показав, наскільки вона неуніфікована, неунормована, а основне -- нерозбудована. Причина у позамовних факторах. Крім того, морська термінологія «складалася самочинно, без втручання мовників»

МІНЕРАЛОГІЧНА ТЕРМІНОЛОГІЯ

Назви мінералів виникали на основі різних джерел, а формування самої мікросистеми починалося у глибинах античної науки.

Вперше міркування про способи творення мінералогічних термінів українською мовою знаходимо в підручнику для нижчих гімназій і реальних шкіл В. Воляна "Первіи понятія о царстві ископаемых или мінералогія" (Відень, 1854). Автор зазначає, що наука послуговується: 1) назвами стародавніми на зразок золото, срібро, сірка; і 2) термінами, мотивованими властивостями мінералів на зразок тяжелець оть тяжкости, хімічним складом на зразок вапнянець оть вапна вь немь -находячогося», місцем знаходження мінералів, прізвищами вчених, на честь яких названо мінерал, тобто вказані способи творення відповідають міжнародним номінативним традиціям у цій мікросистемі.

Серед назв, утворених засобами народної мови, найпродуктивнішими є ті, що відповідають моделі -- твірна основа + суфікс -- ець: блестенець, бльіскавець, вапня-нець, гороховець, живець, единець, змієвець, зеленець, тощо. Відголосок цієї номінативної традиції знаходимо в сучасному словникові мінералогічних назв Є. Лаза-ренка і О. Винар у вказівках, що жерелинець -- стара українська назва натічного арагоніту, желізнець -- залізняку, желізинець -- сидериту, желізовець -- гематиту, мідянвць -- куприту тощо.

Подібні українські назви мають прозору внутрішню форму. Вони виразно вказують на ознаку, що лежить в основі номінації. Напр.: лояк -- мінерал при дотику жирний, як лій; за подібністю кольору меду названо медовець; кривавець має колір крові, а лексеми желізовець, желізнець та інші інформують про вміст заліза.

Частину запозичених назв, які використовує В. Волян, вживають і сьогодні: кварц, топаз, корунд, лабрадор і йод. (кварц -- від нім. Quarz; корунд -- від староінд. coru-winda, топаз -- від назви острова Топаз у Червоному морі, лабродор -- від назви півострова Лабрадор у Канаді).

Цікаво, що автор визнає дублетність термінів (назва, створена на народному грунті) і запозичений термін на зразок тяжелець -- барит тощо.

Крім цього, В. Волян подає зразки термінологізації у результаті доповнення значень загальновживаних Слів новою семантикою: «Если ся опред-Ьленая частка ископаемого розпустила тогда говорится, що вода єсть насычена (ge-sattigt)» або «нікоторіи ископаєміи втягають вь себе при кристализованию такожь'воду, которая однвкожь вь кристалах сгущена есть. Тая вода зовеся кристальною водою (Krustallwasser)».

Фізичні властивості мінералів вимагали використання практично нової для української мови групи одиниць -- «назв кольорів та їх відтінків». Очевидно, В. Волян першим і укомплектував цю розгалужену тематичну групу слів.

Це прикметники: сміжна, попелята, оксамитова, блаватна, смарагдова (изумрудна), цитринова, фіалкова, небесна (блакитна), травна, шпарагова, маслична (оливна) і под., серед яких дуже продуктивними є складні назви: синосіра, зеленяво-жолтавос-Ьра, с-Ьрочорна, зеленяво-бру-натна, синявочорна, чорнявозелена тощо.

Наступний етап у формуванні терміносистеми відбиває робота

І.Верхратського «Виразня мінеральогічна». У ній простежуємо чітку тенденцію автора при творенні українських відповідників орієнтуватися на народну мову і лише в окремих випадках -- на запозичення. Підручник І. Верхратського -- переклад науковой праці з мінералогії, написаної німецькою мовою. Автор навіть подає одні і ті самі уривки наукового тексту і німецькою, і українською мовою. (Звідси праця важлива не тільки з точки зору використання мінералогічних назв, а й формування наукового стилю взагалі).

Окремі терміни І. Верхратського актуальні й сьогодні: риса, прозорість, вісь (головна), лускуватий (кристал) та ін. Але майже всі українські відповідники, утворені засобами народної мови на зразок двояк, трояк, погризені (кристали), шерехатість, зросляки, у сучасній терміносистемі стали архаїзмами.

Загалом діахронний розвиток цієї терміносистеми в українській мові відбувався під впливом міжнародних номінативних традицій.

Історія зберегла прізвища найвидатніших учених, які давали назви деяким мінералам. В основі, наприклад, термінів давньогрецького філософа і дослідника природи, учня Платона і Арістотеля-Теофраста лежать ознаки: а) кольору: смарагд від гр. ацарсгубое-- «коштовний зелений камінь», мінерал яскраво вираженого зеленого кольору; гематит від гр. аціахітцс, -- «кривавий камінь»; б) фор-ми: онікс від гр. owl «ніготь», овальна форма білих і чорних смуг, що чергуються на поверхні мінералу, подібна до форми нігтя; в) властивості: так, твердість і міцність мінералу передається у його назві: адамас - від гр. 'a&a-u-ag-- «непохитний», «незламний» тощо.

Є терміни, пов'язані з назвами ботанічних понять. Ще Пліній Старший, давньогрецький письменник, відомий своєю вченістю, у 77 р. н. є. назвав мінерал малахітом, від гр. птахи -- «мальва», оскільки зелений колір мінералу' нагадував колір листя цієї рослини. По-грецькому часник -- orxo,po6ov, мінерал названий скородитом через свій характерний запах; гросуляр від лат. grossularum -- «аґрус», до якого цей мінерал подібний за кольором.

З часів римського поета Овідія (43 р. до н. є.) прийшла інша традиція називати мінерали похідним від імені міфічних героїв та назв істот. Навіть у XIX ст. ще виникали назви нептуніт -- від імені бога моря Нептуна, егірин -- від імені ісландського бога моря Егіра, тантал -- від імені грецького міфічного героя Тантала тощо. У XX ст. ця традиція загасає.

Загалом грецькі та латинські мінералогічні назви інформують про колір мінералу: хлорити -- від гр. pog -- зелений; лейцит від гр. Xwcos -- світлцй, білий; аквама рин -- від лат. agua вода, і marinus -- морський (мінерал кольору морської хвилі); рубін від лат. rubens -- черво ний; форму кристалів: рабдит від гр. рсфбое прут, криста-ли мінералу мають форму дрібних голочок; гранат -- від лат. granum -- гранат, кристали нагадують зерна плодів гранатового дерева; інші фізичні властивості.

Такі запозичені терміни потрапляли в українську наукову мову в різні періоди, різними шляхами, безпосередньо з грецької або через інші мови, наприклад, усім відомий термін алмаз -- східне запозичення з грецької через тюркські мови ще в давньоруський період.

Спостереження за мінералогічними термінами показують, що семантичний спосіб їх творення має тисячолітньою історію -- грецькі назви мінералів, утворені цим способом, існують уже з часів античної цивілізації. Зокрема, міцність, твердість мінералу спричинили до того, що йому дають назву алмаз адамас - буквально «непереможний» (IV ст. до н. є.); у грецькій мові яХасціа означає «вирізьблена фігура». Пліній Старший назвав мінерал плазма, очевидно за формою кристалів. Як бачимо, подібність реальних предметів і явищ за окремими ознаками спричинила до того, що назви одних переносили на інші, Семантичним способом утворені деякі складні назви мінералів відомі вже з І ст. до, н. є., наприклад: волосся Венери (за голчасті включення мінералів у кристалах прозорого кварцу).

У сучасних міжнародних назвах семантичне переосмислення грецьких та латинських компонентів практикується рідко. Характерними є поєднання хімічних символів і латинських назв елементів: ауростибіт (від лат. aurum -- золото і stibium -- сурма); комбінація стандартних хімічних символів тих елементів, що входять у

мінерал: асбес-касит -- за назвою хімічних елементів миш'яку, берилію, кальцію та кремнію (лат. arsenicum, beryllium, calcium, silicium).

Сучасні назви інформують про місцезнаходження мінералу, про осіб, на честь яких він дістав назву. Цим підтримується міжнародна традиція використовувати при номінації мінералів терміни, похідні від прізвищ відомих учених: лазаренковіт (на честь Є. Лазаренка), письменників: тарасовіт (на чесхь Т. Шевченка) і т. д. Ця група кількісно переважає назви, похідні від географічних: подоліт (від Поділля) киевіт (від Києва), сколіт (від Сколе на Львівщині), карпатит'(від Каррати) тощо.

Давньою у мінералогічній термінології є традиція називати мінерали словосполученнями (модель «семантично опорне слово + конкретизатор його значення»), завдяки чому зростає номінативна, цінність мінералогічних назв, тобто забезпечується здатність позначати щораз нові особливості понять мінералогічної науки. Назва пірит (гр. якр -- вогонь) утворена Діоскорідом ще в І ст. н. є. Ви-вчення нових ознак мінералогічного поняття, позначеного цим іменем, зумовило виникнення термінів пірит вісмутистии (конкретизатор підкреслює вміст вісмуту в складі даного мінералу), пірит кобальтистий (інформує про вміст кобальту), пірит кобапьтисто-нікелистий (підкреслює вміст кобальту і нікелю), пірит марганцевий- (вміст марганцю), пірит миш'яковий (вміст миш'яку). Аналогічно за допомогою зв'язку назви агат із конкретизаторами у мінералогічній термінології утворилося ще 38 нових тер-мінів-словосполучень тощо.

Вибір конкретизаторів визначається ознаками мінералів: або їх хімічним складом (див. конструкції зі семантично опорним терміном пірит), або зовнішнім виглядом (див. агат веселковий, агат голубий, агат молочний тощо). Загалом спостереження за подібними аналітичними структурами засвідчують, що розвиток мінералогічних знань вагомо вплинув на вибір конкретизаторів. Наприклад, як ствер-джує історія, мінералогічної термінології, продуктивними були конструкції зі зоровим конкретизатором, який інформував про характеристику мінералів за кольором (гранат білий, гранат чорний, залізняк бурий, яхонт волошковий, агат грлубий, агат смугастий, кварц димчастий, кварц лазуровий, хризоліт жовто-зелений, камінь кривавий, шпінель оранжево-червона, шпінель полум'яна, корунд пурпуровий, топаз оранжевий, топаз рожевий, епідот темно-зелений норвезький, турмалін малиновий, турмалін фіолетово-червоний та ін.). Отже, у ролі конкретизаторів могли використовуватися і переосмислені одиниці на зразок волошковий, димчастий, кривавий, малиновй тощо. Перенесення найменування у таких вигадках здійснювалося за схемо: «той, що характерний для певного поняття, подібний до цього поняття за кольором». Наприклад, прикметник малиновий від малина -- «багаторічна чагарникова ягідна рослина з кисло-солодкими запашними ягодами, звичайно темно-червоного кольору» у конструкції турмалін малиновий реалізує своє значення (переносне): «який має колір ягоди малини».