Рашистський режим прирікає РФ до тяжких потрясінь

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рашистський режим прирікає РФ до тяжких потрясінь

Держалюк М.С.

Держалюк О.М.

Анотація

комуністичний режим демократичний

У статті проаналізовано розвиток РФ упродовж 33 років після здобуття незалежності. Відзначено, що упродовж перших років вживалися рішучі заходи для демонтажу комуністичного режиму, усіх його ключових інституцій, і запровадження на його місці демократичного і правового устрою, ринкової економіки на багатоукладній основі, модернізації її провідних галузей, розвитку соціально-економічної сфери і забезпечення першочергових потреб громадян, вирішення міжнаціональних проблем в самій країні.

У зовнішній політиці керівництво РФ прагнуло формувати рівноправні, демократичні і взаємовигідні відносини, особливо з такими світовими центрами як ЄС та країни Атлантики. Такі ж принципи започаткувалися і щодо інших світових регіонів та держав, зокрема й щодо пострадянських країн, які продовжували співпрацювати у рамках СНД.

З початку ХХІ ст. започаткувався відхід РФ від демократичних цінностей, вироблених західною цивілізацією, оскільки ціла низка положень щодо трансформації суспільно-політичного, соціально-економічного та національного розвитку, що рекомендувалися для запозичення, йшли в розріз з інтересами Росії, суперечили загальнонаціональній ідеї. У діяльності нової еліти РФ усе більше посилювалися власні геополітичні та геоекономічні інтереси, які спрямовувалися на відродження великодержавницьких позицій у світі, забезпечення безпеки і цілісності багатонаціональної держави.

На завершальній стадії трансформаційних перетворень у РФ відбулося остаточне встановлення тоталітарної моделі державного устрою, головними ознаками якого стали: у внутрішній політиці - надцентралізм, диктатура, мілітаризм, відродження і розвиток ВПК; на міжнародній арені - реваншистська і загарбницька політика; все очевидніше ігнорування принципів мирного співіснування, рівноправного співробітництва, посилення домінування її геополітичних інтересів.

Підкреслюється, що встановлення диктаторської моделі державного устрою у пострадянській Росії відбулося насамперед тому, що царсько-імперські централістські і великодержавницькі традиції найбільше відповідали реалізації її завдань у внутрішній і зовнішній політиці.

Доводиться, що домінування внутрішніх, а не зовнішніх чинників, стало причиною неспроможності РФ сформувати прогресивну політико-правову, демократичну та економічну модель розвитку держави і суспільства, розбудовувати міжнародні відносини, зокрема й із сусідніми державами, на правовій, конкурентній і взаємовигідній основі.

Відзначено, що наростаюча агресивна політика РФ щодо України, інших країн не отримала своєчасної і належної протидії світових держав і міжнародних організацій. Лише героїчний опір загарбникам з боку української нації змусив колективний Захід надавати активну допомогу Україні, запроваджувати дієві санкції проти РФ.

Наголошується, що загарбницька війна РФ проти України, анексія частини її територій, варварське знищення цивільного населення та промислової інфраструктури спрямовані на ліквідацію Української держави і української нації, колонізацію її території. Ідеологія рашизму має бути на міжнародному рівні засуджена і заборонена, а її носії та причетні до вчинення злочинів - покарані.

Ключові слова. РФ, формування держави, традиції, модель влади, соціальна сфера, міжнародні відносини, агресивна політика, рашизм, війна проти України, санкції Заходу, ізоляція РФ.

Derzhaliuk M., Derzhaliuk O.

The Ruscist Regime Dooms Russia to Serious Shocks

Abstract

The article analyzes the development of the Russian Federation during the 33 years after independence. It was noted that during the first years, decisive measures were taken to dismantle the communist regime, all its key institutions, and introduce in its place a democratic and legal system, a market economy on a multi-system basis, the modernization of its leading industries, the development of the socio-economic sphere and the provision of the primary needs of citizens, solving international problems in the country itself.

In foreign policy, the leadership of the Russian Federation sought to form equal, democratic and mutually beneficial relations, especially with such world centers as the EU and the Atlantic countries. The same principles were initiated in relation to other world regions and states, in particular, in relation to the post-Soviet countries that continued to cooperate within the framework of the CIS.

Since the beginning of the 21st century, the departure of the Russian Federation from the democratic values developed by Western civilization began, since a number of provisions regarding the transformation of socio-political, socio-economic and national development, which were recommended for borrowing, ran counter to the interests of Russia and contradicted the national idea. In the activities of the new elite of the Russian Federation, their own geopolitical and geoeconomic interests, which were aimed at reviving the positions of the great powers in the world, ensuring the security and integrity of the multinational state, were increasingly strengthened.

At the final stage of transformational transformations in the Russian Federation, the final establishment of a totalitarian model of the state system took place, the main features of which were: in domestic politics - over-centralism, dictatorship, militarism, revival and development of the Military Industry; on the international arena - revanchist and aggressive policy; it is increasingly obvious that the principles of peaceful coexistence, equal cooperation, and the strengthening of the dominance of its geopolitical interests are being ignored.

It is emphasized that the establishment of a dictatorial model of the state system in post-Soviet Russia took place primarily because the tsarist-imperial centralist and great-state traditions most corresponded to the implementation of its tasks in domestic and foreign policy.

It is proved that the dominance of internal rather than external factors was the reason for the inability of the Russian Federation to form a progressive political-legal, democratic and economic model of the development of the state and society, to build international relations, in particular with neighboring states, on a legal, competitive and mutually beneficial basis.

It was noted that the growing aggressive policy of the Russian Federation towards Ukraine and other countries did not receive timely and appropriate countermeasures from world states and international organizations. Only the heroic resistance of the Ukrainian nation to the invaders forced the collective West to provide active assistance to Ukraine and to introduce effective sanctions against the Russian Federation.

It is emphasized that the war of aggression of the Russian Federation against Ukraine, the annexation of part of its territories, the barbaric destruction of the civilian population and industrial infrastructure are aimed at the liquidation of the Ukrainian state and the Ukrainian nation, the colonization of its territory. The ideology of ruscism must be condemned and banned at the international level and its bearers and those involved in the commission of crimes must be punished.

Keywords: the Russian Federation, the formation of the state, traditions, the model of power, the social sphere, international relations, aggressive politics, ruscism, the war against Ukraine, Western sanctions, the isolation of the Russian Federation.

Після падіння світової комуністичної системи, розпаду СРСР, формування самостійної Російської Федерації, виходу із складу радянської імперії ключових республік, пануюча пострадянська еліта, яка зосередилася у Росії, потрапила вдруге у ХХ ст. у дуже складне становище. Ключовій складовій багатонаціональної як Російської, так і Радянської імперій Росії довелося виживати після її розпаду у 1917 р та у 1991 р., об'єктивно вивчати причини такої катастрофи, робити необхідні висновки і прогнози. В обох випадках у Росії з'являлися політичні сили, які збройно та із залученням широкої палітри ідеологічних і пропагандистських методів, вдавалися до насильницького повернення до свого складу народів, які нещодавно від'єдналися від неї. Історичні умови початку ХХ ст. та кінця ХХ ст. є непорівнянними. У першому випадку лише європейським народам цієї імперії, завдяки сприятливим міжнародним умовам та значному національно-визвольному потенціалу, вдалося добитися самостійності, тоді як народам Кавказу, Середньої Азії та Сибіру для цього ще не склалися сприятливі внутрішні та міжнародні умови. Досвід 20-х рр. ХХ ст. довів, що Росія спромоглася відновити своє панування над народами, що визволилися, і добитися відновлення імперії завдяки запровадженню з 1918 р. першою у світі тоталітарного режиму, а також сприятливим міжнародним умовам саме для неї, а не для підневільних у минулому націй, які вибороли незалежність. Великі колоніальні держави, члени Антанти, до складу якої входила й Росія, інерційно продовжували проявляти між собою солідарність, тому досить нейтрально ставилися до загарбницьких планів Москви щодо територій колишньої монархії - Закавказзя, Середньої Азії, Сибіру і Далекого Сходу. Усе це значною мірою дозволило Російській імперії під личинкою СРСР відновитися за їх рахунок.

Опір і протидія поневолених колоніальних народів та світових держав окупаційній політиці СРСР упродовж ХХ ст. повільно зростали. Розв'язка на користь цих народів відбулася лише після того, коли СРСР, як і вся соцсистема, у кінці ХХ ст. зазнали поразки у конкурентній боротьбі за світове панування. Правляча радянська еліта, ґрунтуючись на більшовицьких успіхах у відновленні багатонаціональної імперії у 1918-1922 рр., догматично вірила в те, що тоталітарний режим і надалі найкраще сприятиме утриманню її від розпаду. Москва не тільки зухвало нав'язувала цю модель іншим народам і країнам всупереч їх волі, але й упродовж 70 років так і не спромоглася її реформувати чи хоча б удосконалити. Історичний розвиток засвідчив, що сталінська модель суспільного розвитку прирекла Радянський Союз на безнадійне відставання у розвитку. Процеси прискорилися у кінці ХХ ст., коли на тлі беззаперечних успіхів країн Заходу держави комуністичної системи деградували і тому вдалися до ревізії реакційної основи такого режиму. Це дозволило спочатку витіснити блок комуністичних країн на узбіччя світового прогресу, а потім сприяти розпаду СРСР. 15 народів, які мали у цій імперії республіканський статус, здобули незалежності. Тоді як інші понад 110 народів, що населяють РФ, продовжують перебувати у колоніальній залежності. Колективний Захід, сприяючи розпаду СРСР, не прагнув зруйнувати саму РФ, вірячи у її спроможність до модернізації та прискореного розвитку. Передбачалося сформувати успішний геополітичний простір між країнами Атлантики - ЄС та РФ проти економічних тигрів АТР, однак не вийшло. За ці прорахунки західних аналітиків колишнім країнам СРСР, найбільше Україні, доводиться розплачуватися великою ціною і жертвами.

Більшість посткомуністичних і постстрадянських країн під час трансформації обрали правову і демократичну модель свого розвитку, враховуючи історичні та національні особливості. Водночас РФ, набувши статусу суверенної держави, не спромоглася подолати тяжку спадщину і повернулася на рейки дискредитованої попередньої моделі власного розвитку. На внутрішньому рівні режим незалежної РФ еволюціонував від демократичних засад до авторитаризму та диктатури, яка набула назви рашизму.

Нам вдалося виділити найголовніші напрямки діяльності сучасної РФ на міжнародній арені. Серед них - українофобський, антизахідний, проазійський та прокитайський. Ці чинники найбільше відповідають практичній діяльності РФ щодо реалізації стратегічних завдань її національної ідеї. Вторгненням в Україну та погрозами застосувати ядерну зброю РФ прагне відродити діалог з США і виторгувати відновлення біполярного світу за участі США і РФ.

В. Путін вірить, що проазійський та прокитайський вектори дозволять швидше зміцнити економічний та технологічний потенціал Росії, що підвищить її шанси і значимість у конкуренції між Заходом та Китаєм. Завдяки цьому він сподівається на реалізацію іншого геополітичного завдання: відновлення домінуючого статусу РФ на постсоціалістичному та пострадянському просторі. Здійснення цих проектів унеможливлюється, оскільки розколоти єдність провідних держав світу, зокрема країн Атлантики та Західної Європи, нікому не під силу.

Лише завдяки тому, що після падіння світової колоніальної системи, особливо на початку ХХІ ст., у світових процесах почали домінувати держави сталої демократії на чолі з США, спроби Росії відновити своє панування над сусідніми народами, відродити гегемонію на засадах минулих епох не знаходять розуміння і не допускаються. Сучасний рівень розвитку світової цивілізації унеможливлює відродження колоніалізму та великодержавного гегемонізму, зокрема відновлення панівного становища Росії на загарбаних у минулі століття територіях. Допоки ці тенденції у світовій політиці домінуватимуть, плани та дії Москви відродити імперію не отримуватимуть підтримки ні на пострадянському, ні на міжнародному рівні. На жаль, політичні діячі незалежної РФ цього ніяк не можуть усвідомити і не можуть з цим змиритися.

Після проголошення незалежності і здійснення докорінних трансформаційних перетворень Росія почала формуватися як правова та демократична федерація, яка на міжнародній арені демонструвала миролюбиву і антиімперіалістичну політику. Основна республіка колишнього СРСР прагнула вивищитися над своїм минулим і набути прийнятної для постколоніальних імперій стадії розвитку. Але через отримане у спадок надмірно мілітаризоване господарство, невдале завершення трансформаційних перетворень РФ опинилася у групі держав із технологічно відсталою і слабкою економікою, з низькою конкурентоспроможністю на міжнародній арені. Вона перетворилася на енергетичний і сировинний придаток у світовій торгівлі, втратила статус супердержави. Різко посилилося зниження рівня її ефективності у зовнішній політиці, РФ ставала країною регіонального значення. Москва усувалася від вирішення важливих справ глобального, континентального і навіть регіонального значення. Нова правляча еліта РФ, сформована із представників силових структур радянської доби, збагатилася завдяки привласненню і розкраданню соціалістичної власності під ідеями роздержавлення і приватизації, відкинула політико-правові засади та розвиток економіки на ринкових принципах, бо умови «ліберально-демократичної парадигми» державотворення вимагали від «новых русских» діяльності й поведінки на правовій і конкурентній основі. І найголовніше: продовження докорінних реформ поглиблювало все більшу залежність РФ від передового Заходу, вплив останнього ставав все більшим і визначальним її майбутнього. Демократичні принципи нової моделі державного устрою шкодили суворій централізації влади, розширювали повноваження регіонів, формували взаємозалежні відносини Центру з регіонами. А це, на думку великодержавників, сприяло посиленню «нерусских» національних еліт, зміцнювало позиції відцентрових сил і сепаратизм, що у кінцевому підсумку складало реальну загрозу для єдності держави. Зважаючи на таку перспективу, нова еліта згорнула цей вектор розвитку держави на нових засадах і повернула її на тоталітарний шлях розвитку. У політиці незалежної РФ з початку ХХІ ст. перемогли ідеї відродження імперських традицій як царської Росії, так і СРСР.

Фахівці-професіонали вбачали у розпаді СРСР насамперед об'єктивні внутрішні причини, які й прирекли комуністичний устрій до краху, а саму імперію до зникнення. Радянський Союз розглядався у цьому контексті як втілення зла, а ідеї національного розвитку як безумовне благо. Відзначалося, що СРСР був останньою імперією і розпався внаслідок внутрішньої кризи, поразки диктатури перед наростаючими національно-визвольними силами союзних республік, що завершилося їх перемогою. Процеси занепаду конкуруючої із Західною цивілізацією комуністичної системи не могли знайти з його боку підтримки. Окрім того, успішний західний світ дуже активно сприяв руйнації цієї системи та розпаду СРСР, але не він відіграв ключову роль у його занепаді. Основними інституційними помилками нової еліти РФ було: 1. Роздержавлення і приватизація усіх матеріальних цінностей здійснювалося на основі ваучерної системи, шляхом акціонування без повного контролю їх проведення з боку державних контролюючих органів. Умови і порядок оплати реальної вартості майна і відповідальність за його функціонування не були зафіксовані юридичними і фінансовими органами. 2. Регіони РФ позбавлялися податкової і фінансової автономії. Принципи федералізму в РФ фактично були ліквідовані, запанував повний політичний, фінансовий і кадровий централізм. Керівні органи, економічна сфера регіонів виявилася у цілковитому підпорядкуванні Кремля, зокрема у В.Путіна та купки його наближених. Понад 60% усіх доходів країни концентрувалися у руках Федерального Центру. 3. Схвалена Конституція РФ у 1993 р. закріпила за Президентом усю повноту влади у цій державі [1].

На Заході згортання політико-правових і демократичних перетворень у Росії, відновлення надцентралізованої системи влади, диктатури, що проростає з її попередніх епох, оцінювалися не тільки як неспроможність Росії модернізуватися і започаткувати політико-правові, демократичні, економічні, майнові, приватизаційні перетворення за загальнодемократичними зразками, набутими у розвинутих державах, а і як закономірна, природна перемога західної моделі суспільного розвитку над тоталітаризмом східного ґатунку.

Для РФ у сучасному вигляді втратилися можливості позиціонувати себе окремим світовим геополітичним центром, складовою біполярного світу, сформованого за наслідками Другої світової війни. У нинішні часи для РФ найоптимальнішим варіантом має стати розбудова власної держави на новій цивілізаційній основі, забезпечувати успішне економічне та соціальне піднесення, формувати взаємовигідні відносини як з країнами розвинутого Заходу, так і з усіма постсоціалістичними державами, а також з 14 пострадянськими країнами. Насамперед необхідно керуватися загальновизнаними теоріями і практикою щодо закономірності становлення, розквіту та згасання цивілізацій, що мало постійне місце в усі періоди людської історії. Вимагається визнання закономірності розпаду Радянського Союзу і формування на цій основі програми дій у нових реаліях.

Проаналізувавши процес зародження радянського управлінського класу упродовж 20-х рр. ХХ ст., соціальні, національні та професійні принципи його формування у всі наступні роки аж до падіння СРСР, відомі московські фахівці наголошували, що у демократичній державі номенклатура усіх рівнів формується шляхом виборності, а у Росії та в СРСР це відбувалося шляхом призначення. На основі цього вони зробили висновки, що влада та інститути управління Росії носили азійсько-деспотичний характер [2, с. 26, 30, 31]. Серед основних причин хибності такої кадрової політики автори називають повне знищення приватної власності, політичних партій, цілковита таємничість номенклатурних рішень, вільної преси. До важливих факторів, які спричини злочинні акції сталінського режиму, автори відносять навмисне недопущення до політичної діяльності селянства. Провідною соціальною верствою в СРСР були представники богообраних представників, які складали 25% керівників країни і домінували у правлячій еліті СРСР міжвоєнного та повоєнного періодів. Лише починаючи з 1966 р., коли доля вихідців із селянства у правлячій верхівці СРСР перевищила 70%, а у 80-і рр. ХХ ст. вона зросла до 80%, відтоді режим в СРСР пом'якшувався і набував певних демократичних ознак, що стало передумовою для перебудови у часи М. Горбачова - Б. Єльцина та мирного розпаду імперії [2, с. 32]. Не менш переконливими у таких оцінках виглядають й українські вчені. На думку М. Гордієнка, у постєльцинський період до влади прийшли представники силових структур та ВПК, відбулося утвердження режиму необмеженої монархії, яка була формалізована президентською вертикаллю влади. У внутрішньому житті Росії знову відродився тоталітаризм комуністичного типу, який успадкував основні риси радянського імперіалізму та шовінізму. У міжнародній політиці гору взяли імперські амбіції. Новий російський істеблішмент найвдаліше використав досвід радянського врядування для зміцнення авторитарної форми правління у РФ. Всупереч здоровому глузду й цивілізованому контенту сучасні правителі РФ посилюють значимість комуністичних ідей, кладуть їх в основу для відродження і продовження неоімперської політики. Виправдання комунізму радянського зразка, одіозної форми тоталітаризму, в якому поєднувалося минуле (починаючи з епохи Івана Грозного) та нове, набуте із фальсифікованих ідей Маркса-Енгельса і практики сталінізму та його послідовників. Вожді сучасної Росії добилися відродження після розпаду СРСР тоталітарної системи, в якій влада зосереджена у руках диктатора продукує екстремізм у зовнішній політиці, щоб взяти реванш за поразку. Коріння агресивності, підкорення інших народів та загарбання чужих територій проростають з перших століть історії існування Московії. Сучасний тоталітаризм РФ проростає, входить глибокими коріннями в національну історію, який сформувався упродовж століть, починаючи з XVI ст. Серед його основних факторів: зосередження влади у руках монарха та його пануючих класів - поміщиків, духовенства та військових; цілковите панування ортодоксальної ідеології, централізм державного управління, повне домінування прав та інтересів пануючих класів та безправне становище народних мас (селянства та робітничих верств населення), відсутність політичних умов для формування демократичних традицій та свобод, повне підпорядкування інтелігенції інтересам правлячих класів, постійна асиміляційна та русифікаторська політика, пригнічення усіх неруских народів, гальмування розвитку їх мови, культури та національних традицій, обезкровлення і викорчовування національно-визвольних течій і рухів. Виключне забезпечення «русскому языку» статусу державного на усьому просторі Росії.

Путінський режим уособлює синтез дорадянських (царських), радянських (комуністичних) і пострадянських (псевдоліберальних) компонентів владарювання. Тоталітарний режим не створює умов для артикуляції нагальних проблем суспільства. Сучасна політична система Росії може бути стабільною лише на основі кримінально-олігархічної вертикалі влади, а конституційно-правові відносини - це сервільний придаток путінської диктатури (виділено автором) [3, с. 93].

Політична система Росії агрегує імперські амбіції для перманентного розширення життєвого простору. Ключовими ознаками сучасного рашизму РФ є: ігнорування законів і міжнародних договорів, однопартійна система (при декоративній багатопартійності), звуження чи ліквідація ринкових відносин в економіці, монополія на діяльність ЗМІ, безальтернативне домінування волі президента-самодержця, централізація влади і жорстка ієрархія управління, заснована на державному примусі і насиллі, обмеження громадянських свобод, агресивна зовнішня політика, спрямована на повернення статусу Росії як світового гравця. Мета сучасної РФ об'єднати всі антизахідні сили для активного протистояння ліберальному, демократичному та ринковому Заходу. У Москві вважають, що західна модель суспільного і державного устрою однаково ворожа православю, ісламу, буддизму, індуїзму язичництву та іншим традиційним релігіям. М. Гордієнко мав підстави з цього приводу наголосити, що «публічна риторика кремлівської кліки зводиться до того, що розпад СРСР є найбільшою трагедією ХХ ст., Й. Сталін - це найкращий політичний менеджер, а всі землі, де лунає російська мова, це є Росія». Він одним із перших назвав такий новітній тоталітаризм у РФ «путіноїдним рашизмом» [3, с. 89, 90].

Спираючись на підтримку зомбовованого населення РФ, В. Путін цинічно проводить неоімперську політику гібридної війни. «Інстинкти орди виявилися сильнішими за цивілізаційні відносини і тому на сучасному етапі тоталітарний режим путінізму перейшов у фазу експансії проти суверенної держави - України». Окрім того, сучасна Росія продукує тоталітарні марші не тільки на сусідні країни, а й здійснює втручання, зокрема й військове, у внутрішні справи віддалених країн і континентів. Підсумовуючи свої дослідження М. Гордієнко дійшов до закономірних висновків, виділивши їх курсивом, що «реінкарнація путінського тоталітаризму стає глобальною загрозою для людства» [3, с. 89]. Відомі політичні та наукові діячі РФ, шукаючи причини краху комуністичного режиму, соцсистеми, розпаду СРСР, називаючи різні обставини, обминали найголовніші - об'єктивні фактори. Здебільшого їхні аргументи не відповідали дійсності, лише окремі з них де в чому були слушними. Значна частина вищого керівництва СРСР розуміла, що існуючий устрій загальмувався у розвитку і вимагав докорінного реформування, заміни союзу республік оновленою моделлю федерації. Про головну роль внутрішніх факторів, які призвели до падіння СРСР і демонтажу режиму, не говорилося. Ці чинники замовчувалися, адже провина у цьому радянської еліти була прямою, вона не спромоглася спрямувати реформаційні процеси у творче й ефективне русло, в інтересах усіх республік, а не тільки Росії та її правлячої еліти.

Зроблені пострадянською елітою висновки зводилися до того, що СРСР розпався через змову західних країн, в результаті поразки СРСР у холодній війні і перемоги імперіалізму США та НАТО. Окремі з них навіть вважали, що Радянський Союз «був розвалений» в результаті боротьби за владу серед вищого політичного керівництва країни. Особливе значення у цьому сенсі відігравала конфронтація всесоюзної, російської та республіканських еліт, особиста ворожнеча між М. Горбачовим та Б. Єльциним, інтереси яких виявилися для них більш важливими, ніж доля усієї країни. Негативно оцінювалася згода М. Горбачова на об'єднання двох німецьких держав цілковито на західних засадах. У РФ не замовчувалося й те, що Берлінська мур була зруйнований з ініціативи М. Горбачова. Цей акт оцінювався у РФ двояко: чи то як величезне в історії політики самозречення в ім'я того, щоб світ піднявся до нового рівня відносин, чи то як величезний злочин, зрадою інтересів потужного Радянського блоку соціалістичної системи [4, с. 12, 14, 15, 16].

Процеси реформування СРСР пішли не так, як планувалося у Москві. Державницькі і національні інтереси союзних республіках взяли гору над догматичними інтересами Центру. Упродовж 1990-1991 рр. усі республіки проголосили свою незалежність і приєднуватися до нової союзної держави, а відповідно втрачати значну частину суверенітету, не погоджувалися. Вдруге перетворити РФ у союзну державу, як це було у 1919-1922 рр., не вдалося. Для цього не було політичних, економічних та ідеологічних передумов. Створена 8 грудня 1991 р. форма співіснування у вигляді СНД, не переросла у нову централізовану імперію на чолі з Росією. Керівники усіх держав позиціонували себе рівними і протидіяли формуванню нового Центру. Для створення ефективного і успішного Митного чи економічного Союзу, Євразійського Союзу необхідно було започаткувати, провести і завершити успішні докорінні політичні, економічні, соціально-економічні реформи. Для цього не було коштів, дієвої прогресивної ідеології, підтримки з боку країн соціалістичної системи та окремих союзних республік. Національно-визвольні рухи у союзних республіках взяли гору над інтернаціональною ідеологією, що була вкрай дискредитована. Ідея оновлення соціалізму та СРСР не знайшла підтримки у республіках колишнього СРСР, рішуче заперечувалася на просторі країн соцсистеми та особливо з боку розвинутого Заходу.

Вдалося виявити чотири вузлових періоди в історії 33-х річного становлення самостійної РФ. Перший з них хронологічно охоплює 1991-1999 рр. Після проголошення незалежності Росії радикальні реформи, трансформація політико-правової та економічної системи здійснювалися на ліберально-демократичних і консервативних принципах. Започаткувалося поглиблення взаємин у доленосних сферах між усіма важливими світовими чинниками - розвинутим Заходом, постсоціалістичними та пострадянськими державами. Це мало для РФ стратегічне значення.

Більшість науковців у 1990-і рр. доводили, що РФ активно прагнула формувати рівноправні відносини як з країнами Заходу, так і з новими незалежними державами, у першу чергу в економічній сфері. Обидві країни - Україна і Росія - у перші роки після здобуття незалежності спробували поступово інтегруватися до ЄС, відстоюючи при цьому свої національні інтереси і особливості. Беззаперечним аргументом було краще рухатися на Захід разом, ніж окремо, уникаючи до того ж посилення конкуренції між собою за максимілізацію підтримки кожної з них з боку Заходу. Аналіз подій 1990х рр. засвідчив, що Захід не прагнув до швидкого зближення з пострадянськими державами, зокрема й з РФ та Україною. У ЄС переважали вичікувальні підходи щодо нових незалежних держав, серед яких вагоме місце посідали плани перетворення їх у політичному плані на підрядних суб'єктів, головним чином на джерела постачання енергоносіїв і сировини для Заходу та ринки реалізації їхньої продукції. Великі інвестиції у модернізацію їх економік та індустріальної сфери не передбачалися. Відомі українські вчені доводили, що аналіз подій останнього десятиліття ХХ ст. красномовно свідчив, що Захід готував для Росії і України роль придатків, індустріальних смітників. Українська наукова еліта пропонувала лідерам РФ та України звільнитися від ілюзії і реально оцінити соціально-економічну ситуацію та можливості обох країн. На ринках країн ЄС ні Росію, ні Україну не чекали. Потенціал цих країн після демонтажу попереднього устрою не дозволяв їм самостійно пробитися і успішно конкурувати на ринках Заходу. Це уможливлювалося лише для енергоносіїв, сировини та значних видів агропромислової продукції. У зовнішній торгівлі РФ традиційно найбільшу питому вагу складали енергоносії та сировина, вони були головним джерелом валютних надходжень до ВВП РФ. Значну роль також відігравала продукція ВПК. Це основні статті експортного потенціалу РФ, що посідають надійні позиції у міжнародній торгівлі. Усі її провідні галузі економіки, особливо у сфері високих технологій, перебувають на низькому рівні оснащення і неспроможні успішно конкурувати на світових ринках.

Але подібні конструктивні застереження української сторони Москвою ігнорувалися. Для такої позиції малися значні підстави: безальтернативність енергетичного та сировинного забезпечення країн Європи, значні ринки РФ для їх продукції. Усе це вважалося об'єктивною складовою, гострою необхідністю країн ЄС до якомога тіснішої співпраці з Росією. У Москві подібні рекомендації Києва сприймалися як інтереси, сформовані для України, які випливали з її реальних умов: ні енергоносіїв, ні сировини, ні ефективної економіки, відсутність замкнутого циклу виробництва у провідних її галузях, цілковита її залежність від РФ. Це нехай квола Україна шукає шляхи для підвищення зацікавленості нею з боку країн ЄС. А для Росії шлях у Європу забезпечено. Досвід підтвердив хибність такої стратегії. Не тільки Україна, але й РФ, хоча і з різних причин, але не спромоглися на рубежі ХХ-ХХІ ст. започаткувати рівноправне і ефективне співробітництво з країнами Заходу.

Через нечувані втрати під час перебудови і демонтажу попереднього устрою, падіння економіки і соціальної сфери у РФ до рівня країн, що розвиваються, повноцінне співробітництво і конкурування з країнами сталої демократії на рівних унеможливлювалося. Окрім того Росія постійно намагалася добитися для себе від Заходу відновлення привілейованого статусу як одного з незалежних геополітичних центрів світової економіки і цивілізації. З кінця 1990-х рр. шанси для успішного формування рівноправних взаємин РФ з колективним Заходом стрімко втрачалися, досягти належного порозуміння з ЄС, НАТО щодо розподілу сфер впливу у Європі та у світі на користь Москви не вдалося. Посилення демонстрації завищених вимог і конфронтаційна політика з боку РФ не допомогли їй досягти бажаних результатів у відносинах із Заходом. Користуючись слабкістю економічного потенціалу РФ, колективний Захід активізувався у сенсі закріплення за нею ролі надійного постачальника енергоносіїв і сировини та сприятливих ринків для збуту їхньої продукції.

Неспроможність вписатися у світовий правовий та економічний порядок, зокрема започаткувати співробітництво з ЄС на рівноправній основі, стати його активним учасником, позитивною творчою складовою, штовхнула РФ з другої половини 1990-х рр. на інший шлях розвитку. Керівництво РФ на чолі з В. Путіним, енергійно вдалося до формування власного світового центру - окремої цивілізації, що поєднує у собі європейські та азійські цінності. У політиці РФ посилилися прагнення забезпечити своє домінування на пострадянському просторі та в АТР. Слід зазначити, що співпраця РФ з пострадянськими державами, зокрема й з Україною, мали кращу і сприятливу перспективу. Сформована договірно-правова база відносин РФ з пострадянськими країнами була ґрунтовною і сприяла забезпеченню повноцінного співробітництва усім сторонам. Але з середини 1990-х рр. реалізація вже схвалених взаємовигідних угод і програм усе більше гальмувалася з боку РФ. Москва все менше почала рахуватися з незалежним статусом колишніх республік, ігнорувала нову історичну реальність і продовжувала нарощувати щодо них постколоніальну політику. Взаємовідносини РФ з країнами СНД набували аналогії як Центр - республіка за радянськими стандартами.

Завдяки домінуючому статусу Росії у часи існування царської/радянської імперій вона у порівнянні з елітами інших народів мала кращі стартові можливості для пристосування до нової обстановки і швидше започаткувати тіснішу інтеграцію із Заходом. Жодна пострадянська республіка не могла змагатися з РФ, бо усі вони були уламками загальносоюзного політичного і господарського комплексу, центром якого була на ділі РФ. Тому Росія спромоглася з перших років започаткувати успішніший розвиток у порівнянні з провінціями. Для усіх інших це ставало можливим лише після здійснення глибокої структурної перебудови усієї економіки.

Особливу небезпеку складало те, що економіка кожної пострадянської республіки, особливо України, була прив'язана до економіки Росії, успадкованої з часів єдиного еконономічного комплексу. У середині 90-х рр. ХХ ст. частка імпорту у виробництві кінцевої продукції РФ оцінювалася у 16% і лише 11% його експортувалося. У разі припинення повного товарообігу з усіма 14-ма колишніми республіками, РФ могла забезпечувати виробництво 65% кінцевого продукту, а при збереженні «дального» імпорту - 86%. За такої же ситуації в Україні вдалося б зберегти лише 15% кінцевого продукту. Про вражаючу асиметрію взаємозалежності економік РФ та України свідчать наступні дані: поставки з РФ брали участь у виробництві 67% кінцевого продукту України, а поставки з України - лише 1% виробництва Росії [5, с. 21].

В умовах надзвичайно високого ступеня інтегрованості промисловості України у загальносоюзний комплекс, коли 85% промислового потенціалу країни належали до ВПК, 80% підприємств України не мали завершеного виробничого циклу, 75% підприємств були зав'язані на Росію і основним споживачем експортної продукції України (близько 80%) була РФ. Все це спричиняло високий ступінь залежності української економіки від зовнішніх постачань (у першу чергу з Росії та інших країн СНД). Внутрішні ціни формувалися разюче на користь кінцевого товаровиробника, що породжувало високу заборгованість союзних республік перед Центром, тобто Росією. Особливо болюче це відобразилося на економічному і фінансовому становищі України. Її борги перед РФ досягли кількох мільярдів доларів, тому без відповідних угод з новою Росією і надійних механізмів їх реалізації в України не залишалося можливостей для виживання [6].

Аналіз товарної структури товарообороту Росії з Україною засвідчив, що вона разюче відрізнялася між собою. Експорт РФ до України на 80-85% складався з товарів енергетичного і сировинного комплексу та товарів із низьким ступенем переробки. Структура українського експорту до РФ була більш досконалою порівняно із структурою російського експорту, тому що складалася з продукції глибокої чи достатньо глибокої переробки. Але штучна різниця у цінах деформувала баланс торгівлі України з РФ протягом усіх років незалежності, який стабільно складався на користь РФ, до того ж негативне сальдо в торгівлі товарами невпинно зростало і у 1998 р. становило 4,2 млрд. дол. В інші роки воно скорочувалося, але позитивного результату у торгівлі так і не вдавалося досягти. Серед багатьох причин виділяються головні: «системне пов'язування поточних торговельно-економічних питань з питаннями політичного характеру», а також «зміни, в основному, негативні для України в зовнішньоторговельній законодавчій базі Росії» [7, с. 51, 52].

Відомий вчений економіст України О. Савченко переконливо доводив, що Україна у складі Радянського Союзу була найбіднішою республікою, рівень життя українців був нижчим, ніж в середньому в СРСР, і значно нижчим, ніж в Росії. Населення України було дискриміноване у часи СРСР в усіх напрямках соціального життя. Він розвінчав міфи стосовно найкращих стартових умов для побудови ринкової економіки в України. Тяжка спадщина України інерційно зберігається й у нинішні часи [8, с. 69,75].

На думку інших відомих вчених, якщо б Україна гіпотетично повністю припинила товарний обмін з Росією та іншими країнами СНД, то в неї залишалася б можливість забезпечити виробництво тільки 15% свого кінцевого продукту, що адекватно соціально-економічному колапсу. У цьому відношенні Росія була не така вразлива: у подібній ситуації їй вдалося б зберегти 65% кінцевого продукту.

Практика 1990-х рр. переконувала у доцільності формування взаємовигідних раціональних, виробничих, коопераційних і технологічних зв'язків України насамперед з РФ, створення сприятливого режиму доступу до енергосировинних ресурсів та ринків збуту готової продукції обох країн, завдяки яким економіка як Росії, так і України мали найбільш сприятливі умови для ефективного функціонування і розвитку. Основними споживачами експортної продукції України радянського періоду (80% металургійної, машинобудівної, нафтохімічної і хімічної промисловості) була Росія. Товарообіг між РФ та Україною до 1996 р. зростав. А після введення з середини 1996 р. дискримінаційних обмежень для доступу українських товарів на ринки Росії обсяги торгівлі між обома країнами почали обвально падати. Зовнішньоторговельний обіг упродовж 1996-1999 рр. скоротився з 18 млрд. дол. до 10,4 млрд. дол. Питома вага РФ у загальному обсязі українського товарообміну знизилася з 45% до 34,5%. Скорочення товарообігу знижувало залежність конкретної країни від монопольного партнера, підвищувало її безпеку, дозволяло уникати жорстокого диктату монополіста при укладанні двосторонніх угод, але за умови, що це зменшення відбуватиметься за рахунок випереджаючого зростання експорту в інші країни, а не за рахунок втрати ринків монополіста, тобто РФ. Слід враховувати й те, що зменшення товарообміну РФ з конкретною пострадянською країною вело спочатку до подальшого скорочення виробництва у такій країні, а потім дуже швидко до його падіння й у самій РФ [7, с. 7, 33, 39, 41].

У Москві не хотіли, а у республіках не спромоглися переконати її у необхідності формування і розвитку двосторонніх і багатосторонніх відносин, які б відповідали новим реаліям, що повернення назад не буває, що слід рухатися тільки вперед. Розходження у підходах обох сторін наростали. Оптимальної моделі взаємодії між вже незалежними суб'єктами так і не було вироблено. Такими волюнтаристськими заходами з боку РФ спочатку було завдано великої шкоди національним економікам країн СНД, а після цього це вдарило бумерангом і по інтересах самої Росії.

Форма правління у РФ з кінця 1990-х рр. почала набувати ознак авторитарної, централізованої імперії на чолі з диктатором. Нова правляча еліта незалежної РФ під час докорінної трансформації суспільного життя у РФ відійшла від правдивих висновків про те, чому перебудова завершилася катастрофічними наслідками і Радянський Союз розпався. В її оцінках все більше ігнорувалися класичні закони, теорія і практика розбудови й розвитку держави і права та набутий міжнародний досвід. Демократичні і правові цінності суспільного розвитку, не набувши ще широкого застосування у перші роки становлення РФ, стали неприйнятними для її нової еліти. Спроби запровадити демократичну і правову модель державного устрою усе більше демонстрували свою небезпеку і стали не прийнятними для еліти «русской» нації, оскільки вони шкодили державному облаштуванню, метою якого завжди було і залишається забезпечення тотального панування принципів унітарної і надцентралістської форми правління, що відповідало геополітичним інтересам РФ. Реформування політичної системи, роздержавлення і приватизація усіх галузей економіки були здійснені швидко і безконтрольно, без належного правового забезпечення і супроводу з боку демократичної частини держави та суспільства, в основному протиправним шляхом, методами розкрадання та пограбування кланами попередніх панівних верств населення. Більшість з них виявилася державниками і носіями «панрусской» національної ідеології. Це мало вирішальний вплив на те, чому трансформаційні процеси у цій країні розвивалися саме таким шляхом і завершилися відповідними реакційними наслідками.

Обвальне скорочення у кінці 1990-х рр. взаємопоставок мало місце у всіх без винятку промислових товарних групах. Українські поставки продукції металургії в Росію скоротились майже у 20 разів, мінеральних добрив - більше ніж у 15 разів. Взаємопоставки машинобудівної продукції, що раніше складали 40% товарообігу між обома країнами у 1999 р. не перевищували 13%. Внаслідок розриву коопераційних зв'язків різко знизились можливості виробництва багатьох видів продукції. У промисловості Росії і України простоювало близько 60% виробничих потужностей, на яких чисельність зайнятих скоротилася на 9,8 млн. чол. (РФ) та 2,4 млн. чол. (Україна). З 2000 р. розпочався невпинний процес деіндустріалізації обох країн, зростання безробіття. Проблема економічного виживання і збереження статусу держав технічної цивілізації стала домінантною і для України, і для РФ. ВВП РФ знизився у 1998 р. у порівнянні з 1989р. до 56%, а України до 45%. Економічна практика не має адекватних сучасних прикладів такої деградації господарських комплексів, яка відбувалася в Україні та Росії. Відбулася масова деіндустріалізація виробничих комплексів як України, так і Росії і перетворення їх із індустріальних держав у сировинні придатки розвинених держав. Загальний обсяг боргів РФ за підсумками 1997 р. перевищив 50% ВВП. Міжнародною практикою критична межа державних запозичень визначена на рівні 55-60%. Внаслідок фінансової кризи загальний борг РФ наприкінці 1998 р. перевищив критичну межу більше, ніж у 2 рази (135% ВВП), що безумовно загострило соціально-економічну ситуацію у країні. Це результати не стільки негативних наслідків докорінної реформації, проведеної у цих країнах, скільки наслідки гегемоністської і дискримінаційної економічної, торговельної, фінансової політики у взаєминах з країнами ближнього і дального зарубіжжя та нестабільної соціальної ситуації, а також незадовільних умов для інвестиційного клімату започаткували процес величезних втрат, призвело до надзвичайно низьких обсягів іноземного інвестування в економіку РФ, які у 1998 р. становили 2,6% ВВП [7, с. 10, 12, 13, 17, 18, 19, 23].

На тлі такої реальної політики Кремля, українські науковці усе наполегливіше, але дуже обережно відзначали можливість проявів розбіжностей інтересів РФ та інших пострадянських країн, зокрема й з Україною. Спроби їх врегулювати на засіданнях змішаних міжурядових комісій в інтересах обох сторін були безнадійними. Як вважала українська сторона, через нерівність потенціалів та неоднаковість прагнень щодо забезпечення власних інтересів в усіх важливих сферах двостороннього співробітництва платформою українсько-російських відносин могла бути лише економіка і ні в якому разі не політика. Для практичного досягнення цього з боку України у 1996 р. була підготовлена довгострокова науково обґрунтована Концепція українсько-російських економічних відносин. Але уже на стадії її обговорення керівництво РФ зосередилося на досягненні безумовного пріоритету своїх економічних інтересів у взаєминах з Україною та іншими державами СНД.

Скорочення товарообігу між РФ та країнами СНД, зокрема й з Україною, яке започаткувалося з 1996 р., було безпосереднім підтвердженням незадовільного стану відносин між країнами співдружності взагалі, що завдавало великої шкоди національним інтересам кожної з них. Але, виходячи із стратегічних завдань України, вважалося, що керівництво країни повинно було, зберігаючи незалежність і суверенітет, максимально об'єднати зусилля з Росією для вирішення національної проблеми № 1 - її економічного виживання.

Російський економіст О. Уваров, проаналізувавши формування відносин РФ та України упродовж 32 років, дійшов до значно оптимістичніших висновків про те, що можливості для ефективного співробітництва були. Так, упродовж 1991-2014 рр. між РФ та Україною була сформована нормативно-правова база (підписано не менше 400 двосторонніх угод) для повноцінного співробітництва у різних сферах, від оборонної до туристичної. Це принесло значну користь для обох країн. Навіть Помаранчева революція у 2004 р. не стала на заваді співпраці РФ з Україною. Він підкріплює це вагомими даними. У часи президентства В. Ющенка (2005-2010 рр.) товарообіг між обома країнами зріс більш як у 2 рази, з 20,2 млрд. дол. у 2005 р. до 41,5 млрд. дол. у 2010 р. Незважаючи на існуючі політичні розбіжності між обома країнами, стверджував він, обопільна зацікавленість у продовженні співробітництва домінувала. Після перемоги на початку 2014 р. Революції гідності в Україні Москва допустила помилку, вдавшись до загарбання Криму, а потім й інших територій України, щоб таким чином не допустити виходу України із сфери впливу РФ і особливо вступу її до НАТО і ЄС. З того моменту добросусідські односини між обома державами були зруйновані. З наростанням агресивних дій РФ проти України двосторонні угоди денонсовувалися. А після початку повномасштабної війни 24 лютого 2022 р., на його думку, чекати взагалі на відновлення співпраці з Україною на рівні до 2014 р. буде проблематично [9].

Більшістю державних і громадських діячів України, як і інших країн СНД, визнавалося ускладнення відносин між РФ та Україною у майбутньому, але усіма ними прогнозувалося, що їх врегулювання буде здійснюватися у мирний спосіб і на прийнятній для обох сторін основі. Наслідків і загрози російського гегемонізму, що посилювався, у країнах СНД не прогнозувалося. Єдине, у чому більшість з них була твердо переконана, «що попри всі складності відносин, до збройного конфлікту справа не дійде. У взаєминах між Україною і Росією немає проблем, які не піддавалися б розв'язанню політичними засобами». Висловлювалося переконання, що розвиток подій «за югославським сценарієм», чи конфлікт у будь-якому іншому вигляді не допускався. Не справдилися прогнози Д. Видріна і Ф. Рудича й про те, що відносини України та РФ мають набути геополітичного значення у Європі, оскільки на їх прикладі буде вироблятися модель взаємовідносин регіональних супердержав [6, с. 75, 93]. У взаєминах Росії з Україною, як засвідчив подальший розвиток подій, саме прагнення до домінування, що межувало з експансією у різних формах, почало все більшою мірою проявлятися з кінця 90-х рр. ХХ ст. Україна готова була до активного рівноправного співробітництва з РФ, іншими країнами СНД, але Росія прагнула відновити свою гегемонію на колишньому пострадянському просторі, особливо в Україні та Білорусі, і формувала відповідну основу для її реалізації.

Лише окремі вчені України, такі як І. Белебеха, вже у перших кроках президентства В. Путіна розгледів те, чого іншим не вдавалося. Він оцінював Росію з кінця 10-х рр. ХХІ ст. як «деспотичну імперію, що живе тільки злочинними методами. У неї одна мета - за будь-яку ціну домогтися світового панування і, в першу чергу, повернути Україну у свої володіння. Ціною мільйонів і мільйонів убитих людей, ціною океану крові йде Росія по шию і в цій кривавій багнюці, йде чорною дорогою війни. У неї така держава, у неї така релігія, у неї така ідеологія, у неї така інтелігенція, у неї такий, так званий «великорусский» народ. «Великороси» утворили власне уявлення про свою імперську велич: Росія не може існувати (тобто бути імперією) без України. Вони не переймаються тим, чи хоче для себе такої долі сама Україна. «Великороси» повсюдно демонструють свою ненависть до України, але вважають, що українці зобов'язані любити Росію. Ось така потворна позиція» [3, с. 94].

Відомі державні і громадські діячі України В. Горбулін, С. Пирожков, В. Кремень, П. Мироненко, М. Михальченко, Ю. Щербак та інші прогнозували загострення відносин між РФ та Україною після небажання Москви формувати правовий і демократичний устрій, ринкову економіку, поглиблювати співробітництво з Європою та повернення її до традиційної войовничості, зазіхань на відновлення власних геополітичних позицій у світі. У політиці РФ почали наростати тенденції до реставрації радянської імперії у кордонах станом на 1991 рік, але у Києві не вживалися відповідні заходи для посилення засад національної безпеки.

На переконання В. Горбуліна, С. Пирожкова, Ю. Щербака у відносинах з РФ не можна було покладатися тільки на укладені базові взаємовигідні двосторонні угоди. Вони вимагали від української влади формувати як належну правову базу взаємовигідних відносин з Росією, так і терміново, без зайвих зволікань, створювати в Україні сильну систему національної безпеки, і перш за все збройні сили, параметри і боєздатність яких повинні бути адекватними її геополітичній ролі. Шлях України в Європу ставав домінуючим, тому протистояння імперських амбіцій з боку Росії цьому її курсу стрімко зростав. Великий Договір між РФ та Україною був дуже потрібний і важливий, але він, на жаль, не гарантував безпеки для незалежності України. Вибудовуючи міждержавні відносини з РФ, не можна було «ігнорувати створенням державної системи і структур, які здатні надійно гарантувати безпеку та існування Української держави». Вищою державною ціллю України визнавалася необхідність створення стратегічної системи переваг, захисних механізмів, спроможних адекватно протидіяти явному чи прихованому, свідомій чи несвідомій агресивній поведінці проімперських політичних сил РФ у різних сферах зовнішньополітичного, воєнно-політичного, економічного і культурного життя [10, с. 29, 31].