Рашистський режим прирікає РФ до тяжких потрясінь

Воєнні стратеги України В.Ю. Богданович, О.Я. Маначинський, С.Г. Бутенко не бачили жодної загрози для України з боку РФ. А запропоновані Москвою проекти федералізації Грузії, Молдови, України, на їхню думку, були слушними і мали реалізовуватися. На їхню думку, оскільки такі ініціативи Москви влада цих країн відхилила і обрала курс на європейську інтеграцію, схвалила унітарну форму правління з автономним статусом національних спільнот, то це викликало невдоволення та відповідну протидію з боку РФ. Говорячи про Крим, автори вважали, що головну небезпеку для України складала не Росія, а Туреччина. Ці автори прогнозували, що Анкара вдасться до реалізації низки заходів, щоб півострів перестав входити до складу України чи Росії, а відійшов до Туреччини. І для порятунку ситуації і захисту «русскоязычных» з'являться російські «миротворчі контингенти», що, природно, стане прологом для інкорпорації Криму до складу РФ [11, с. 97, 101,102,103, 113, 114, 115, 118, 119, 121].

Нездатність цих аналітиків об'єктивно аналізувати і прогнозувати перспективи відносин з РФ, розвиток важливих світових процесів не сприяли прийняттю відповідних рішень і заходів керівництвом України, спрямованих на запобігання загрозам національній безпеці суверенної держави.

Перший період розвитку незалежної Росії довів, що вона не спромоглася з кінця ХХ ст. вписатися у світовий правопорядок, як його рівноправний член, стати його активним учасником, позитивною творною складовою. РФ не вдалося сформувати правовий і демократичний устрій, започаткувати виключно виважену і рівноправну міжнародну політику та поглиблювати двосторонні політичні, економічні, соціальні та культурні відносини з усіма пострадянськими країнами. Влада РФ виявилася неспроможною стати впливовим і рівноцінним учасником не тільки світового, а й регіонального правопорядку, тому вона з кінця 1990-х рр. все більш вороже сприймала радикальні зміни, що відбувалися на пострадянському просторі. Для неї принципи рівності у відносинах з пострадянськими країнами знову стали неприйнятними.

Другий період трансформаційних перетворень, що започаткувався з ХХІ ст. і тривав до 2014 р., засвідчив, що у політиці РФ стався перелом, її стратегічний вектор розвитку остаточно повернувся до практики і моделі радянської доби: зміцнення авторитаризму, незгоди на умови співробітництва на таких цінностях, які пропонувалися колективним Заходом. Керівництво РФ не спромоглося використати перші два десятиліття незалежності для модернізації базових галузей економіки, а з цим і досягти рівноправних і рівнозалежних взаємин з передовими центрами світової економіки. Подальші інтеграційні процеси з країнами ЄС та США, їхніми надійними союзницями обумовлювали формування і зміцнення правових і демократичних засад держави та громадянського суспільства РФ, поглиблення демократизації усіх сторін внутрішнього життя, вільних взаємин між громадянами, вільного переміщення товарів та капіталів, розширення відкритості ринків. До повноцінної відкритості у всіх сферах, що має місце у цивілізованих і розвинутих державах, Росія виявилася неготовою. Це складало небезпеку для самого її існування, виводило соціум з-під тотального контролю влади, посилювало національно- визвольні процеси серед усіх народів федерації, загрожувало збереженню її унітарного і закритого від західних цінностей розвитку держави та суспільства.

З'ясовується, що РФ побоялася запроваджувати правові і демократичні форми правління на основі досвіду держав сталої демократії, ефективну модель модернізації провідних галузей економіки. Ціла низка принципів щодо реформації політичних, правових, економічних, майнових відносин, форм власності, які вважалися на Заході прогресивними, російську еліту також не влаштовували. Ті з них, які рекомендувалися запроваджувати у першу чергу, не знайшли повного схвалення у Москві. Зокрема, пропозиції щодо необхідності пріоритетності модернізації цивільних галузей економіки, облаштування повсякденного життя громадян, розвитку соціально-економічної сфери, забезпечення благополуччя і першочергових потреб усіх регіонів, як і вирішення міжнаціональних проблем на користь усіх народів федерації, відхилялися і не набули першочергової уваги. Прагнення окремих політичних сил укорінити у житті РФ передові міжнародні ідеї державотворення зазнали невдачі. РФ за своєю суттю все більше перетворювалася на носія антизахідної цивілізації, корені якої проростали з не подоланого азійського минулого, настирливого продовження успадкованої великодержавницької практики і релігійних традицій минулих століть. У підсумку реформація у РФ зазнала краху, вона завершилася анулюванням основних здобутків започаткованої демократії, а модель її державної влади стрімко еволюціонувала через авторитаризм до тоталітаризму, що набув напівмонархічних ознак і отримав назву рашизм (русский фашизм). Після відправлення В. Путіним 24 лютого 2004 р., за два тижні до виборів Президента РФ, уряду М. Касьянова у відставку (самого успішного керівника уряду РФ), останній відразу ж перейшов у відкриту політичну опозицію до пропутінської кліки. Політична діяльність команди М. Касьянова-Б. Нємцова, що спрямовувалася на продовження попереднього курсу, ґрунтувалася на загальнолюдських, правових і демократичних цінностях, брутально дискредитовувалася і блокувалася силовими структурами на чолі з В. Путіним. Касьянову відмовлялося у реєстрації кандидатом на виборах Президента РФ 2008 р., у реєстрації Партії народної свободи (Парнас), яку він очолював упродовж 5 липня 2015 р - 25 травня 2023 р., напередодні виборів до Держдуми у червні 2011 р. Очільники Кремля, реваншистські та націоналістичні угрупування, коли агресивна політика Москви щодо України після захоплення Криму отримала не тільки засудження, а й зростаючу протидію країн Заходу і в самій Росії, почали оцінювали М. Касьянова ворогом № 1 для чинної влади у РФ.

Запроваджені В. Путіним з 2004 р. адміністративно-монархічні принципи владарювання у РФ, посилення централізму явно перешкоджали подоланню негативних тенденцій, що продовжували домінувати у суспільно-політичних відносинах, провідних галузях економіки та соціально-економічній сфері. Постійне перенесення вирішення найгостріших соціально-економічних проблем відбувалося через брак коштів в умовах стагнації і падіння розвитку основних галузей економіки, зменшення надходжень коштів до бюджету від зовнішньоторговельної діяльності, негативного впливу міжнародних санкцій. Водночас у влади вистачало зухвалості при таких тяжких внутрішніх проблемах продовжувати гонку озброєнь, агресивну зовнішню політику.

У перші роки ХХІ ст. у РФ завершився процес централізації влади і власності, згортання ролі демократичних інститутів у житті суспільства. Успіхи країни були забезпечені не завдяки наслідкам реформації, а через зростання цін на нафту, що створило ефект швидкого збільшення бюджетних доходів і дозволило владі відмовитися від політики прискореного технологічного оновлення виробництва. Модернізації економіки так і не було започатковано. У 2008 р. бюджет РФ складався на 65-70% з доходів від експорту вуглеводнів. У формуванні ВВП РФ вуглеводи складали до 20%, тоді як торгівля - до 30%, а внутрішній ринок енергії та інфраструктури - 15%. Це стимулювало формування нераціональної соціальної політики. Зростання доходів населення випереджало показники збільшення ВВП. Надбавками у доходах за рахунок бюджету були охоплені майже 38% осіб працездатного віку. Золотовалютні запаси країни збільшилися у 3 рази, підприємства створили великі валютні резерви, населення нагромадило понад 250 млрд. дол. в банках, не меншою була сума, що зберігалася у домашніх умовах. Значна частина населення створила запаси товарів тривалого користування. Середня площа житла на 1 особу збільшилася більш як у 2 рази.

Такі блага країні забезпечували не економічні успіхи, а тимчасові високі ціни на енергоносії, що експортувалися. Бюджет був перевантажений дуже великими витратами на ВПК та державну безпеку, реалізацію неефективних реформ, які більшою мірою використовувалися для здійснення корупційних, а не доленосних інноваційних проектів. На той момент з Росії було виведено понад 1 трлн. дол., кращі бізнесмени і професіонали емігрували з країни. Зростання зовнішнього боргу РФ, який у 2009 р. перевищив 160 млрд. дол., а внутрішній борг - понад 540 млрд. дол., свідчило про зростання економічних проблем. Але тривожні явища не турбували владу допоки ціни на вуглеводи та сировину були високими на світових ринках. Завдяки нагромадженим величезним валютним резервам після падіння цін на енергоносії та відносну міжнародну ізоляцію країни у наступні кілька років вдавалося уникати впливу економічної кризи.

Найбільшою помилкою керівництва РФ у тих сприятливих фінансових умовах було те, що воно не використало їх для модернізації провідних галузей економіки. Російський аналітик А. Мовчан наголошував ще у середині 20-х рр. ХХІ ст., що досвід 25-ти річного розвитку РФ показав, що вона не тільки втратила можливості для економічного і технологічного прориву, але й «за своїм політичним та економічним устроєм вернулась на сто років назад». У наступні роки усі головні економічні чинники і навіть наявні ресурси управління все більше негативно почали позначатися на економіці, унеможливлюючи її зростання. З падінням цін на нафту у середині 20-х рр. РФ знову відкотилася до рівня небагатих, але стабільних 2004-2005 рр.

Подушевий ВВП РФ у 2016 р. складав 7,5 тис. дол., що відповідав рівню Туркменістану та КНР у кінці 7-го десятку країн світу. А за ВВП за шкалою 61 Ш1С РФ мала 13-14 тис. дол. і перебувала серед країн 9-го десятку, поряд з Алжиром, Домініканською Республікою, Таїландом, Колумбією, Сербією, ПАР [12].

Через неспроможність еліти Росії ефективно і на користь усього соціуму завершити реформи у 10-і рр. ХХІ ст., в державі почали різко загострюватися політичні, економічні, майнові протиріччя, знищуватися паростки демократичних засад, їх місце заповнювали авторитарні методи управління, що швидко еволюціонували до тоталітарного режиму і одноосібної диктатури. Реваншистська політика з метою відновлення гегемонії РФ у світі і особливо на просторі пострадянських країн ставала домінуючою, що знижувало і до того низький авторитет РФ на міжнародній арені. Однак, в умовах тяжкої і затяжної політичної, економічної, соціальної кризи РФ, ігнорування об'єктивними чинниками, низького рівня економічного потенціалу країни, Москві не вдалося зламати існуючий світовий порядок і запровадити оновлений старий, в якому мали успішно діяти кілька самостійних центрів, один з яких на чолі з Росією та її сателітами і союзницями. Надії на поступове залучення Росії до загальносвітових демократичних процесів провалилися.

Найголовнішими завданнями РФ стали заходи з збирання земель колишньої Імперії. Ідеолог і соратник В. Путіна О. Дугін, професори В. Воложанін та В. Петров, релігійний діяч і філософ А. Малер доводили, що це є головною умовою існування та успішного розвитку російської держави. Останній з них наголошував: «Повернути Україну - це наше перше геополітичне завдання, це наш Грааль, який у нас був і якого нас позбавили». Філософ С. Кара-Мурза 19 квітня 1995 р. прямо висловлював невдоволення, що стався «відкол від Росії 130 мільйонів братнього населення», що відбулася втрата «необхідних для її економіки ресурсів, виробничого потенціалу, простору та ринків» [13, с. 14, 28, 29].

Заходи керівництва Росії щодо реалізації планів з збирання земель зростали. Серед таких варто назвати зібрання у Сєверодонецьку 28 листопада 2004 р. 3575 депутатів усіх рівнів, переважно східних і південних областей України та Києва, Всесвітній конгрес співвітчизників у жовтні 2006 р., конференція прихильників відродження єдиної держави у Москві 2009 р. Ідеолог цієї концепції К. Затулін виклав програму щодо реалізації планів повернення України до складу нової євразійської імперії на чолі з Росією. Він відверто наголосив: «не бачу причин, через які у Росії насправді не візьме гору точка зору, що чим гірше для такої України, тим краще для Росії» [13, с. 11].

Радник В. Путіна, депутат Держдуми Є. Фьодоров у березневому 2010 р. зверненні до депутатів ВР України агітував за відновлення об'єднання «российско-украинско-белорусского народа» задля створення упродовж 20102020 рр. «Единого государства». По-перше, «российского народа» не існує, у складі колишнього СРСР було 128 націй, народів, етносів та три окремі слов'янські нації - «русская», українська та білоруська. «Русская нация» мешкає на просторі РФ разом з іншими народами, яких узагальнено називають росіянами. У разі приєднання українців та білорусів до пропонованої єдиної держави, Російська імперія відновиться, а державність України та Білорусі ліквідується, «русские» стануть державотворною нацією, а статус українців та білорусів понизиться до рівня бурятів чи калмиків. Створення єдиного політичного, економічного та духовного простору означатиме, що 95% економічного потенціалу та 100% духовного належатиме не Україні, а Московському центру, як це було у часи СРСР.

В. Путін вважає, що крах Радянського Союзу став найбільшою геополітичною катастрофою ХХ ст. Керівник Росії настільки обмежений і не компетентний в об'єктивних закономірностях і причинах розпаду усіх світових колоніальних імперій, що започаткувався у 1918 р. і завершився в основному у кінці ХХ ст. Внаслідок цього на уламках колоніальних імперій виникли понад 100 суверенних держав. Це справді видатна подія у світовій цивілізації. Жодна з колишніх метрополій не прагне до відновлення свого панівного статусу, а формує з колишніми колоніями цивілізовані максимально виважені відносини. І навіть у такий спосіб їм здебільшого ще довго не вдаватиметься згладити минулі колоніальні злочини. В. Путін же, замість того, щоб вибачитися і формувати на якісно вищому рівні відносини з колишніми поневоленими народами, на весь світ погрожує насильницькі відродити колоніалізм у Європі та Азії. Окупацією частин території України та інших країн, розпочатою у 2014 р. війною проти України та повномасштабним вторгненням у лютому 2022 р. рашисти прагнуть відродити попередню імперію і відновити у ній колишнє панування Росії.

Реалізація планів про формування спільної держави навіть при перебуванні Януковича та його спільників при владі в Україні унеможливлювалося. Всупереч цьому, В. Путін 3 жовтня 2011 р. заявив, що РФ вступила у завершальний етап відтворення єдиної держави у вигляді так званого Євразійського Союзу (ЄАС) на основі попередніх утворень Митного союзу та Єдиного економічного простору. До нього уже зараховувалися усі країни СНД. Росії вдалося лише частково посилити свій вплив на просторі колишнього СРСР. Було створено Євразійський економічний союз (ЄАЕС), спільну державу РФ та Білорусі. Нав'язати ці плани іншим пострадянським державам не вдалося. Відносини між РФ та Молдовою, Грузією, Україною, Вірменією, Азербайджаном, п'ятьма країнами Центральної Азії загострювалися, їх так і не вдалося залучити до ЄАЕС.

У перспективі ЄАС мав стати зв'язуючою ланкою між ЄС та АТР, центральну роль у такому інтеграційному проекті мала відігравати Росія. Але плани об'єднання від Лісабона до Владивостока були з самого початку не здійсненними, не стільки через те, що рівень розвитку базових галузей економіки, логістики РФ не відповідав вимагав ЄС та КНР, Японії, Південної Кореї, оскільки ЄС та КНР однозначно віддавали перевагу США як гаранту безпеки світового правопорядку.

Потенціал РФ ніяк не сприяв реалізації подібних планів. Серед майже 100 міжнародних індексів щодо рівня розвитку країн світу Росія лише за показниками мілітаризації економіки, воєнних витрат, військової потужності, обсягів експорту озброєнь і енергоносіїв та запасами природних ресурсів посідає високі місця і входить до першої 10 країн. РФ займає у торгівлі зброєю 2 місце після США, військових витратах - 7 місце, експорті енергоносіїв - 3 місце. Модернізація збройних сил РФ була і залишається непохитним пріоритетом діяльності правлячої еліти. Доцент НДІ ВШЕ (Санкт-Петербург) А.В. Стародубцев зазначав, що РФ витрачала на оборону і безпеку понад 5 трлн. руб. (6% ВВП). В історії Росії не було випадку, щоб країна з таким високим рівнем військових витрат розвивалася і багатіла. Століттями російський народ проливав дуже багато крові в інтересах влади і багатства своїх правителів. «Ми більше не можемо бути витратним матеріалом, ми більше не можемо жертвувати своїм благополуччям заради вигаданої величі небагатьох. Ми зобов'язані пам'ятати: після Другої світової війни експансія за допомогою сили перестала бути джерелом розвитку». Війни у нинішні часи обертаються лише втратами і руйнуваннями. Справжня велич досягається мирною і ефективною працею та інтелектом. Розвиток мілітаризму веде до поглиблення бідності в РФ, відсталістю для нас, наших дітей і онуків. Для країн Заходу продовження мілітаризації Росії є вигідним, бо вони витісняють Росію з головних ринків своїми цивільними високими технологіями. Російська корумпована політична еліта хоче нав'язати світу свої правила, це - зрада інтересів власного народу. Це все - на руку олігархів РФ та їх дітей, які вже давно живуть у Європі та США. Якщо ми хочемо забезпечити собі гідне і багате майбутнє, то нам потрібно зменшувати обсяги військових витрат.

За усіма іншими показниками РФ перебуває у нижній частині міжнародних рейтингів. А через низькі показники наукових та технологічних досягнень РФ взагалі не входить до міжнародних індексів. За ефективністю інноваційної діяльності РФ у 2018 р. посіла 77 місце серед 189 країн світу. Міжнародні експерти вважають, що у найближчій перспективі РФ за цими показниками не наблизиться не тільки до групи 30-ти, а й до 40-ка країн [14, с. 433, 457, 464, 501, 523, 534, 541]

Третій період становлення державності РФ тривав упродовж 2014 р. - до початку 2022 р. Його наслідками стало остаточне встановлення у РФ тоталітарного режиму, одноосібної диктатури В. Путіна за участю силових структур колишнього СРСР. Умови для успішного завершення започаткованих докорінних перетворень, правових і демократичних реформ, модернізації провідних галузей економіки, забезпечення незворотності домінування демократичних і цивілізованих відносин на міжнародній арені, уникнення гегемонізму у зовнішній політиці, зокрема конфронтації і агресивного ставлення до більшості держав Європи, припинення прагнень відновити колоніальне панування над пострадянськими державами, зокрема й в Україні, були розтоптані і знищені. Відбулося цілковите анулювання демократичних і правових засад розвитку держави і суспільства, започаткувалася напівмонархічна форма правління. Опозиційні політичні сили та окремі діячі ізолювувалися від суспільного життя, позбавлялися права на легальну діяльність, а за продовження її піддавалися репресіям, ув'язненням та знищенню. Головні елементи державницької ідеї РФ були створені не на основі трансформаційних успіхів та результатів запровадження нового устрою і передових моделей економічного та суспільного розвитку. Замість них впроваджувалися ті, які гарантували внутрішню безпеку, слугували збереженню цілісності держави і зміцнювали її вплив на міжнародній арені. Тому в основі цієї ідеї лежали агресивні і варварські положення як досягти повернення РФ статусу окремого світового геополітичного центру, загарбання втрачених колоній, недопущення сепаратизму і розпаду Росії, підвищення національної безпеки, зміцнення і збереження цілковитого панування «панрусской» ідеології в усіх сферах життя багатонаціональної країни. Пріоритетним напрямком такої діяльності стало відновлення галузей економіки і промислового потенціалу, які безпосередньо сприяли прискореному розвитку ВПК, охоплення ідеологічним і патріотичним вихованням усіх народів федерації, посилення замаскованої насильницької їх русифікації. Увага до розвитку інших галузей економіки, які не належать до стратегічних завдань великодержавників РФ, фінансувалася за залишковим принципом. Далеко на другорядних позиціях перебуває матеріальне становище громадян РФ, як і уся соціально-економічна сфера. До того ж дані питання у центральних регіонах ще знаходили належну увагу влади, а усі інші обходилися і без цього. Окрім того, чим віддаленішими і менш перспективними виглядають федеральні округи, тим нижчим рівнем опіки вони користуються з боку Центру.

Ігнорування усталеними міжнародними нормами правопорядку з боку Москви наростало, що загострювало її конфронтацію з країнами НАТО, ЄС та країнами колишнього СРСР - Молдовою, Грузією, Україною задля недопущення зближення цих трьох держав з євроатлантичним світом та прилучення їх до євразійського союзу. Їхній вибір був зрозумілим. Авторитетні аналітичні центри за наслідками перехідного періоду серед 29 країн колишнього комуністичного блоку свідчили, що за індексом демократії у 2019 р. РФ і Казахстан поділяли 24 і 25 місця. Ця оцінка підтвердила те, що в РФ «має місце консолідований авторитарний режим». Починаючи з 2010 р. Росія оцінювалася не вільною державою, за репутацією їй постійно відводилося місце серед відсталих країн, за рейтингом якості життя відносилася до 15 країн з найгіршими показниками; за національного благополуччя посідала 59 місце серед 152 країн, відносилася до третьої категорії країн. Основна причина: «Росії так і не вдається скоротити відставання від найбільш развинутих західноєвропейських країн. Натомість, її азійські сусіди развиваються набагато більш динамічно». За рейтингом рівня громадянських свобод Росія посіла серед 206 країн світу і окремих регіонів 177 місце поряд з КНР. «Москва і Пекін одностайні у тому, що вони вважають демократію загрозою своїм репресивним режимам і невпинно, з наростаючою витонченістю, працюють над тим, щоб підірвати свої інститути й завдати шкоди своїм основним прихильникам» [14, с. 44, 45, 51, 158, 159, 165, 172].

Але й після цього колективний Захід, впливові міжнародні організації - ООН, ЄС, НАТО і авторитарний Китай - не вживали своєчасних кроків, необхідних для недопущення порушення існуючого світового правопорядку. Навіть перемога проукраїнських прогресивних сил в Україні у 2004 та 2014 рр., яка отримала підтримку на Заході, ще не стала гарантією майбутнього успіху України. Як зазначав український економіст О. Савченко, «Росія як цитадель «Російського світу» чи московсько-православної цивілізації завжди підтримує реакційні сили і контрреволюцію в Україні. Якщо цього замало, вона розпочинає війну». Оскільки, на думку цього діяча, «саме в Україні Росія і Путін бачать загрозу московсько-православній цивілізації», тому РФ вдалася у воєнний спосіб не допустити вихід України із сфери її тотального впливу. Прогноз О. Савченка про майбутню агресію Росії проти України справдився 24 лютого 2022 року [8, с. 110, 125].

Встановлена диктатура на чолі В. Путіним набула у 2020-і рр. ознак, типових епосі чингізханів, часів Івана Грозного та Йосипа Сталіна. На цей раз визначальними ідеями її діяльності стали панрусские, реваншистські і шовіністичні скрепи, спрямовані на відродження великої Росії як окремого світового центру на зразок попередньої імперії. Режим Путіна заздалегідь підготувався до того, щоб у момент політичної кризи в Україні, зокрема після втечі В. Януковича, з березня 2014 р. розпочати захоплення українських територій - спочатку Криму, потім частини Донецької та Луганської областей. Міністр закордонних справ України Д. Кулеба наголошував, що упродовж 2014 р. - початку 2022 р. між Києвом та Москвою відбулося 200 раундів переговорів про нормалізацію відносин. Оскільки жоден з них не зупиняв процесу виходу України з під впливу Москви, а зміцнював проєвропейський курс України, Москва вдалася до агресії проти неї. Збройне вторгнення в Україну «лише підтвердило абсурдність ідеї діалогу з агресором».

Відповіддю керівництва України на зростаючу агресивну і загарбницьку політику РФ стала переможна Революція гідності на рубежі 2013-2014 рр., відмова від виконання Мінських домовленостей, укладання угоди про зону вільної торгівлі з ЄС, започаткування формування незалежної від Москви Православної церкви України, поглиблення співробітництва з США, іншими країнами НАТО і ЄС, зміцнення національної безпеки України і підготовка до збройного протистояння Москві. Поглибилася співпраця України і колективного Заходу проти зростаючої загарбницької політики Росії проти України.

Історія взаємин Росії та України минулих століть і сучасного періоду пронизані абсолютно протилежними векторами їх розвитку. Якщо в українців невмирущим і непереборним було і залишається прагнення мати власну державу, успішно облаштовувати її внутрішнє життя, формувати толерантні відносини з оточуючим світом, то у «русского народа» та його правлячої еліти постійно фанатичним є устремління у будь-який спосіб покорити українську націю, не допустити її самостійного існування та особливо прогресу, асимілювати і винищити її як окремий етнос. Зростаюча агресія РФ і загарбання територій України упродовж 2014-2024 рр. підтвердили цю одвічну мрію і прагнення РФ окупувати і знищити Українську державу та українську націю. Кінцева мета державницької ідеології сучасної РФ цілковито розкрилася.

Усе це сколихнуло весь демократичний Захід, мобілізувало українську націю, політичну і наукову еліту, силові структури, широкі народні маси на боротьбу за виживання. Зроблені з цього належні висновки нарешті започаткували витіснення з політичної, державної і воєнної сфери ворогів, капітулянтів і підлабузників, подолання хаосу і запровадження рішучих оборонних заходів вітчизни. Найбільшу небезпеку було усунено. Як наголошувала Л. Чекаленко, українські дипломати з Москви «постійно звертали увагу керівництва країни на глибокі негаразди у виконанні російською стороною двосторонніх домовленостей, на російську тему накладалися жорстке табу: Росію не можна було критикувати, аналізувати її дії та піддавати сумніву» [15, 1) с. 70,71,72; 2) 41].

Узагальнені висновки на основі реалістичних прогнозів відомих науковців давали підстави рекомендувати владі негайно почати вирішувати наступні завдання задля успішного державотворення і збереження незалежності України: 1) Першочерговими мали вирішуватися заходи щодо зміцнення Української соборної держави, забезпечення збройного захисту її територіальної цілісності. Така позиція аргументувалася наступним: упродовж століть агресивні і колоніальні акції Росії стосовно України продовжувалися, систематично повторювалися, включно з початком 2014 р. Україна програвала російським імперіалістам через відсутність належних збройних сил та несприятливі міжнародні умови. Після ганебної анексії Росією Криму у 2014 р. розпочалася так звана «Русская весна» й запрацював черговий імперський проект В. Путіна під назвою «Новороссия». Це викликало нечуваний спротив серед патріотичних сил українства. Спаливши живцем путчистів в Одесі у травні 2014 р. тисячі свідомих українських добровольців вирушили на Східний фронт і ціною власного життя зупинили ворога. Новообране керівництво України та активна оборонна війна українського народу проти агресії Росії отримали підтримку світових і впливових держав, насамперед США, Великої Британії, Канади, Польщі; 2) Керівництво України має обиратися із компетентних і патріотичних представників. Законодавством має бути убезпечено неможливість повторення ситуації, коли президент держави разом із силовиками втікає з країни і настає тимчасовий вакуум влади. Конституція і Закон України про Президента мають гарантувати посаду віце-президента, який автоматично набуває повноважень керівника держави у разі недієздатності президента. До того ж, віце-президента має рекомендувати і призначати на посаду не діючий президент, а парламент країни. Доцільним було б розглянути можливість закріплення цих функцій за Прем'єр-міністром України. Законодавством має передбачатися також порядок відсутності чи виїзду цих двох осіб за межі держави; 3) Має бути розслідуваним питання, куди поділася військова техніка, склади з амуніцією, воєнні містечка з необхідною інфраструктурою для розташування сотень тисяч новобранців, навчальних центрів, військових госпіталів та складів з продуктами харчування. Має бути дана відповідь, куди подівся недоторканий державний резерв. Усі військові об'єкти були розташовані у зручних місцях, захищених від ворожої авіації і нападу зненацька і були придатними для зосередження багатьох тисяч мобілізованих осіб для підготовки і розгортання повноцінних дивізій та армій України. Воєнно-промисловий комплекс (ВПК) мав бути звужений до потреб України, законсервованим на перспективу. Усе це залишилося Україні у спадок від воєнного потенціалу колишнього СРСР. Оскільки станом на 2014 р. збройні сили України були практично ліквідовані, а ВПК зруйнованим, боєздатними залишилися військові частини чисельністю лише 6-8 тис. осіб, усі бронетанкові, артилерійські та авіаційні частини розформовані, а техніка переважно розпродана, то за такі злочини мають понести відповідальність усі причетні до цього особи, насамперед президенти Л. Кучма, В. Ющенко, В. Янукович. Розпочата реформа збройних сил України завершилася катастрофою. Строковий принцип формування збройних сил був відмінений, а заплановані проекти професійного формування армії були провалені. За ліквідацію військового потенціалу мають понести персональну відповідальність перші особи держави; 4 Десятий рік триває неоголошена російсько-українська війна. Вона носить гібридний/локальний характер. Офіційний Київ мав відразу ж припинити загравати з РФ, відійти від підміни поняття війни антитерористичною операцією (АТО), відмовитися від умов Мінських домовленостей, які не ведуть до миру. Підписані попереднім Президентом П. Порошенком ці домовленості були вимушеними в умовах удару кадрових військ РФ в районі Донбасу. Нове керівництво України мало висувати нові умови, що випливають з Будапештського меморандуму. Усі гаранти започаткували процес роззброєння України, який призвів до безкарного нападу одного з його підписантів - РФ. Усі вони несуть за це відповідальність і мають запропонувати інший формат припинення війни та відновити територіальну цілісність України; 5) Активізація розширення українського етнокультурного простору. Упродовж XVIII-XX ст. Росія активно розширювала свої території, русифікуючи, розбавляючи і витісняючи з них корінні етноси. Шляхом закріпачення вони швидко ставали безмовними рабами імперії, а усі території перетворювалися на російськомовні регіони. Так сталося з Кубанню, Приазов'ям, Кримом, суміжними територіями на пограниччі України та Росії від Дону до Брянських лісів, коли українські етнічні території смугою від 30 до 60 км на усьому сухопутному кордоні були відібрані Росією у середині 20-х рр. ХХ ст. Наслідки асиміляційної та колоніальної політики Москви проявилися у 2014 році. Загарбники отримали підтримку і змогли втриматися на тих землях Грузії, Молдови, України, де російськомовний люд переважав чи складав значну питому вагу серед корінного населення. А терени, де мешкають корінні етноси, етнічні українці, навіть частково зросійщені й радянізовані, не покорилися москалям, тому вони були надійно окуповані. Українська влада лише у січні 2024 р. почала приділяти належну увагу таким регіонам. На майбутнє їй необхідно діяти адекватно до політики РФ, зберігати і розширювати інтенсивними та екстенсивними методами український етнокультурний простір, щоб більше не програвати у двобої з Москвою за впливи і володіння землями українського корінного етносу. Опір і протидія цьому з боку РФ буде рішучою, рівнозначною для неї з двобоєм за збереження і виживання; 6) Сприяти знищенню РФ як держави імперського типу. Багатовікове сусідство України з Росією дозволяє зробити висновки: допоки РФ існує у форматі імперії, Українська держава завжди перебуватиме під загрозою нападу та проявів інших деструктивних дій з її боку (торгівельних, фінансових, енергетичних, пропагандистських тощо). Для цього мають бути залучені зовнішні фактори та опозиційні імперській політиці сили самій РФ, щоб зруйнувати цю новітньо-стару імперію й остаточно ліквідувати імперську зброю масового знищення, сприяти створенню на її території значної кількості суверенних державних утворень, бажано за європейським зразком (один народ - одна держава).

На жаль, подібні надто важливі рекомендації дуже повільно розглядаються українською владою, вони лише поступово набувають широкого розголосу та обговорення в урядових колах, у ЗМІ та серед громадських організацій.

Четвертий період в історії Росії розпочався з повномасштабної війни РФ проти України 24 лютого 2022 р. і триває до нинішнього часу. У РФ перемогла контрреформація, силові структури цілковито заволоділи владою, відновили і забезпечили тотальне панування воєнної економіки у житті країни. Правляча еліта метрополії підпорядкувала основні галузі економіки, незалежно від форм власності, спрямувала їх на відродження великодержавницьких та гегемоністських інтересів на міжнародній арені, особливо на просторі пострадянських республік. Останні перебували у складі СРСР на правах колоній, в яких місцева правляча верхівка була «русскоязычной» і компрадорською, національні й культурно-освітні цінності, не кажучи вже про державні інтереси корінної нації, якою вона правила, викорінювалися й підмінялися інтернаціоналістською демагогією і політикою русифікації. Зміна правлячих еліт у пострадянських республіках відбувалася дуже повільно. Попередня правляча верхівка спромоглася лише забезпечити собі панівні позиції в економічному житті, приватизувавши основні суспільні багатства. Якщо диктатура Путіна заставила більшу частину олігархів та багатіїв служити великодержавницьким інтересам РФ, то в Україні аморфна нова влада сприяла владним і олігархічним колам усе більше турбуватися про власні, корпоративні, а не про державні інтереси. Національно-визвольні сили новоутворених держав не отримали таких стартових можливостей як це було у Росії, не змогли швидко сформувати правові і демократичні державні інституції, зміцнити економічний та оборонний потенціал, щоб на рівних вести діалог з РФ. Метою нової еліти РФ було збереження як єдиної Росії, так і відновлення домінування її інтересів на пострадянському просторі. На жаль, на тлі посилення тоталітарного режиму у РФ, зростання її агресивних дій проти України, правляча еліта останньої недооцінювала небезпечних тенденцій і можливостей північної сусідки, віроломства режиму Путіна. У підсумку, влада України обеззброїла державу, не сформувала надійних інститутів національної безпеки, окрім того, з середини 2010-х рр. з їхньої вини припинилася діяльність провідних дослідних центрів, які ґрунтовно вивчали процеси у РФ. Загроза з боку Росії, немов цунамі насувалася на Україну, а у вищій владі Києва не переймалися належним чином безпекою держави, продовжували енергійно розпродували усі види озброєнь, ліквідовували матеріально-технічні запаси збройних сил, знекровлювати офіцерських кадровий потенціал, займалися виключно власними інтересами - роздержавленням і збагаченням. Як зазначає П. Мироненко, українська влада на 60% є винною у розпочатій повномасштабній війні РФ 24 лютого 2022 р. з знищення Української держави і поневоленню її народу. Значна провина за агресію РФ проти України лежить і на країнах-підписантах Будапештського меморандуму, які гарантували територіальну цілісність і недоторканість кордонів України, були зобов'язані не допустити втручання РФ у внутрішні справи України, загарбання її територій, покласти край варварському винищенню мирного населення. Українську державу врятували патріотично і націоналістично налаштовані широкі верстви української нації, силові структури і маси добровольців.

Лідери впливових держав переоцінювали готовність РФ на початку 2022 р. і навіть у перші місяці після повномасштабного вторгнення до переговорів з Україною щодо врегулювання відносин, зокрема про виведення російських військ із Криму та Донбасу в обмін на відмову України від вступу до НАТО і проголошення політики нейтралітету. Вони схиляли керівництво України до примирення на таких умовах. Українська сторона на таку приманку не погодилася, бо серед умов нормалізації відносин з Україною, окрім проголошення нейтралітету, були й вимоги РФ до України приєднатися до ЄАЕС, запровадити федеративну форму правління, в якій кримська і донбасівська квазіавтономії отримували б право вето на усі рішення центральної влади України у разі їхньої незгоди з ними. Такі пропозиції Москви настирливо нав'язувалися Республіці Молдова через путінського емісара Д. Козака, яка їх рішуче відкидала і не радила Україні приймати подібні пропозиції. Розходження у відносинах двох сторін загострювалися, війна наближалася, а колективний Захід продовжував дотримуватися стриманої позиції.

Лише після того, як героїчний український народ, його збройні сили, національна гвардія, загони територіальної самооборони відбили агресію, відстояли незалежну Україну і почали завдали відчутних ударів московським загарбникам, колективний Захід втрутився у війну і почав рішуче підтримувати мужню українську націю та її керівництво протестними заходами, наданням фінансової, збройної і гуманітарної допомоги, постачанням воєнно-технічного обладнання, зростаючими санкціями з руйнації економічного і воєнного потенціалу РФ. Спеціальна воєнна операція (СВО) РФ в Україні зруйнувала усі можливості для нормалізації відносин між обома країнами, їх майбутнє формуватиметься за результатами війни, відповідно до яких колективний Захід стоятиме надійно на стороні України.

Загарбницька війна, анексія територій, варварські злочини окупантів РФ проти мирного населення України унеможливили співробітництво як України, так і західної цивілізації з РФ. Це прискорило формування єдиного фронту проти рашизму. Започаткувалася нечувана за рівнем активна підтримка України з боку країн НАТО та ЄС у війні проти РФ. Провал блискавичного плану Путіна захопити Україну обернувся ізоляцією і блокуванням РФ на міжнародній арені, спробою отримати підтримку з боку ЄАЕС та БРІКС. Повноцінні відносини та торговельно-економічне співробітництво між усіма світовими демократичними центрами та рашистською Росією унеможливилися. На азійському просторі РФ не стала провідною державою, вона все сильніше перетворюється на підрядну складову економіки КНР.

Протести опозиційних сил у РФ на чолі з М. Касьяновим, іншими діячами не змогли примусити владу відмовитися від окупації Криму, варварського захоплення частин Донецької та Луганської областей і навіть зупинити повномасштабне вторгнення в Україну. Цьому перешкоджали брутальні арешти, побиття, залякування активістів громадянських сил і опозиційних політичних партій правоохоронними і силовими структурами диктатора Путіна. М. Касьянов та інші відомі опозиційні діячі, уникаючи арештів та розправи, після 24 лютого 2022 р. залишили РФ.

Головною і одвічною причиною повернення Росії до диктатури - напівмонархічної форми правління - є прагнення запобігти розпаду імперії і зберегти її цілісність. Непохитною позицією Москви вважається те, що саме трансформація суспільних відносин на основі розвинених демократичних цінностей і правових інституцій, зміцнення верховенства права, забезпечення рівноправності усіх націй і народностей у житті пореформеної країни неминуче призведуть до національного піднесення як «русской нации», так і інших націй і народностей цієї федерації, що неминуче обернеться загостренням міжнаціональних відносин у її регіонах. Зміцнення демократичного і національного факторів у черговий раз складе саму найбільшу загрозу для цілісного існування сучасної федеративної Росії, модель якої вироблялася і удосконалювалася Москвою упродовж століть.

Академік С. Пирожков підкреслював, що «об'єктивно Російська Федерація спроможна об'єднати велику кількість етнічно та релігійно неоднорідних субдержавницьких утворень у єдиній державі, спираючись лише на інерційність їх спільного існування імперського періоду чи силу. Для багатьох народів, які населяють Російську Федерацію, ще не настав час не тільки національного визволення, але й навіть національного самоусвідомлення і самоповаги. Сили, які борються за ці ідеали, ще дуже слабкі на фоні сил «демократичної перебудови» Росії. Вони цинічно пригнічувалися в умовах імперії як царської, так і радянської, масово перевербовувалися на прихильників загальноімперського існування. Нині вони перебувають під потужним впливом «демократичного» авангарду Росії.

Справа полягає також у надзвичайній живучості імперського менталітету росіян. Якщо навіть не брати до уваги відверті імперські сили (від крайніх лівих, з одного боку, до крайніх правих, з іншого), то доводиться спостерігати його виявлення і серед послідовних демократів. Здається, більше, на що вони виявилися спроможними, це, погодившись з тезою Рональда Рейгана про СССР як імперії зла, спробувати перетворити її на імперію добра. В результаті - щире прагнення до демократичних перетворень при підсвідомій схильності до імперського по суті (а зовнішньо - федеративного) типу організації спільного існування дуже різнорідних, а тому далеких один від одного народів» [10, с. 27, 28].

Для недопущення розвитку такого небажаного сценарію панівна еліта Росії завжди вдавалася до псевдоцінностних ідей, які формувалися на оманливих привабливих принципах рівності й братерства усіх народів єдиної батьківщини, навколо моделі устрою, що забезпечував рівноправність, духовне й історичне єднання усіх народів у спільній державі-цивілізації, яка налічує тисячу років. Насправді за усім цим ховалися реакційні, колоніальні інтереси панівної «русской» нації та її еліти. Так, найважливішими постулатами державницької ідеї у минулому були самодержавство, православ'я, народність. Московська держава проголошувалася одвічною спадкоємницею Грецько/Візантійської, Римської цивілізацій, Третім Римом, а поява четвертої цивілізації після неї виключалася. А коли ці постулати вичерпали свій потенціал, збанкрутували, московські фарисеї витворили нові актуальні складові державницької ідеї. У ХІХ ст. такими стали панславізм, месіанізм «русского народа», колонізація з винищенням інших народів та загарбання їх територій під виглядом їх окультурення, визволення, прилучення до вищих цивілізаційних і державотворчих традицій. Коли ж реакційні основи самодержавства, кріпосне право і феодальні відносини прирекли Російську імперію до розпаду, що прискорилося у кінці Першої світової війни, на порядку денному російського життя постали привабливі і дуже впливові для більшості народних мас різних національностей і конфесій теорія марксизму, ідеї комуністичної (соціалістичної) революції, знищення імперіалізму (буржуазних, капіталістичних і феодальних відносин) у революційний спосіб. Вульгаризоване і дискредитоване тоталітарною практикою будівництво соціалізму в СРСР як самого передового устрою трудових класів і народної інтелігенції без буржуазії та експлуататорів завершилися через 70 років крахом. З падінням СРСР у 1991 р. та соціалістичної системи комуністична ідеологія для російських державників втратила свою значимість.

Дуже швидко у самостійній Росії були вироблені чергові ідеї-замінники збанкрутілої ідеології комуністичного режиму. Проведення радикальних реформ попереднього режиму спрямовувалося заради зміцнення позицій РФ спочатку на пострадянському просторі, серед колишніх колоній Росії, а потім і на міжнародній арені. Цей курс набув завершеного формування у новій національній ідеї Росії у вигляді рашизму, що ввібрав у себе всі попередні великодержавницькі ідеології Московії від золотоординців до сучасної концепції «русского мира», основу якого складає расизм, ксенофобія, шовінізм та популістська ідеологія. Цю злочинну за своєю суттю ідеологію реалізує путінська еліта у внутрішній та зовнішній політиці. Рашизм став логічним продовженням ідеології Московського царства, Російської імперії, СРСР від початку XIV і до ХХ століть, головною метою якої залишається «собирание русских земель». Попри очевидну реакційність та ненависть до усіх сусідніх народів її підтримує значна частина російського населення.

Поняття «рашизм», як справедливо вважають українські вчені І. Гирич, О. Кривдик, П. Полянський, В. Огризко та інші, є російський еквівалент фашизму/нацизму, що базується на ідеї зверхності «російських співвітчизників», їхньої «особливої цивілізаційної місії», антидемократизмі й неоколоніалізмі радянсько-імперського типу, використанні православ'я як моральної доктрини та на геоекономічних інструментах, у першу чергу - енергоносіях» [16, с. 15, 17, 18, 24, 82].

Російська державницька ідеологія в усі епохи свого існування заперечувала існування окремої української нації та її права на незалежне існування і державу. Постійно вживалися підступні заходи для її знищення, що тривало упродовж усього перебування України у складі Російської імперії. Для остаточної реалізації цих планів правляча комуністична еліта СРСР застосовувала у ХХ ст. самі антигуманні методи, які ніколи не можуть бути прощеними. Вона таємно влаштувала над українцями три штучні голодомори: 1921-1922 рр. - на півдні України, в місцях козацької слави; у 1932-1933 рр. та у 1946-1947 рр. на усіх теренах проживання української нації. Від трьох штучно вчинених голодовок в Україні загинуло понад 12 млн. осіб. Ніхто не знає, а скільки ж їх не було народжено внаслідок вимирання цілих поколінь. До знищення української нації голодом додавався масовий терор проти носіїв української інтелігенції, придушення української самобутності. У другій половині ХХ ст. понад 3 млн. українців, переважно із західних регіонів України, було депортовано до Сибіру, Далекого Сходу та Середньої Азії. Комуністичний режим мстив українцям за одвічне прагнення до самостійності, за створення Української соборної держави у 1918-1922 рр., перемогу 15 березня 1939 р. Карпатської України та проголошення 30 червня 1941 р. Української держави.

В історії України радянського періоду серед суперечливих і трагічних явищ Голодомор - геноцид українського народу у 1932-1933 рр. - посідає центральне місце. Постанова ВР України Про Голодомор 1932-1933 років в Україні від 28 листопада 2006 р., Резолюція Європарламенту від 23 жовтня 2008 р. щодо визнання Голодомору штучним голодом в Україні 1932-1933 рр. та Постанова ЄП від 15 грудня 2022 рр. про визнання Голодомору 1932-33 рр. в Україні геноцидом українського народу («90 років після Голодомору: визнання масового морення голодом геноцидом» (2022/3001(RSP)) свідчать, що національна трагедія українців отримала національне і міжнародне визнання і засудження, перетворилася на доленосний фактор українського народу та Української держави. Завдяки цьому тематика Голодомору стала такою ж центральною складовою української національної ідеї, як Голокост - у єврейського народу.

Більше 30 країн світу визнали голодомор в Україні 1932-1933 рр. геноцидом українського народу. Всупереч тому, що цей процес набув міжнародного визнання, пострадянська Росія продовжує не визнавати цього акту і активно боротися за недопущення поширення правдивої історії про Голодомор, доведення його об'єктивних причин, наслідків, оцінок як на міжнародній арені, так і у сучасній Україні. Упродовж 2017-2022 рр. робота РФ на міжнародній арені спрямовувалася на переконання, що такого голоду в Україні не було, що це міфи і домисли українських націоналістів, бандерівців, прислужників нацизму, фашистів, які окопалися на американському континенті і у такий спосіб очорняють і дискредитують радянську історію. Усі спроби переконати керівні органи ЄП у тому, що голод не мав ознак голодомору українців, що його не можна порівнювати з Голокостом євреїв, не знайшли підтримки сер ед основної частини європарламентарів. Керівні органи ЄП відкинули псевдоаргументи РФ.

У Постанові Європарламенту від 15 грудня 2022 р. Голодомор в Україні 1932-33 рр. визнано геноцидом українського народу, що його було здійснено штучно, цинічно, сплановано і жорстоко реалізовано умисною політикою сталінського режиму, який спричинив смерть мільйонів українців.

ЄП рішуче засудив акти геноциду радянського тоталітарного режиму, які призвели до загибелі мільйонів українців, і закликав країни ЄС та інші країни, зокрема РФ, відкрити архіви щодо штучного голоду в Україні, офіційно визнати Голодомор і вибачитися за ці злочини перед нащадками цих жертв, сприяти обізнаності про ці події та інші злочини, вчинені радянським режимом, шляхом включення історичних знань про них в освітні та дослідницькі програми, щоб запобігти подібним трагедіям у майбутньому.

Серед мотивів прийняття цієї Постанови ЄП відзначено те, що поточна загарбницька війна Росії проти України, знищення її енергетичної та сільськогосподарської інфраструктури, блокування експорту зерна та крадіжка мільйонів тонн зерна Росією відновили побоювання широкомасштабного штучного голоду, особливо на Глобальному Півдні, який залежить від українського зерна за доступними цінами.

Оскільки радянські злочини не отримали чіткої морально-правової оцінки міжнародної спільноти; а відбілювання та прославляння радянського тоталітарного режиму й відродження культу Сталіна в Росії призвели до того, що нині РФ є державою - спонсором тероризму та державою, яка використовує терористичні засоби, а також вдається до повторення жахливих злочинів проти українського народу у нинішній час, як-от «Холодомору» - спроби Росії заморозити український народ до смерті шляхом цілеспрямованого знищення у зимовий період цивільної енергетичної інфраструктури та опалювальної системи України [17].

Постанова ЄП від 15 грудня 2022 р. стала доленосним міжнародним актом переможного завершення ідеологічного протистояння між українством та рашизмом на користь правди. Суспільствознавці України мають рівнятися на сформовані у ній положення і оцінки. В умовах переростання політики РФ щодо України від Голодомору до Холодомору вважаємо, що дослідження тематики Голодомору заслуговує на всебічне прискорення, вимагається єдність політичної еліти, органів влади, консолідація суспільства, академічної та вузівської науки навколо системного, неупередженого вивчення і завершення всеохоплюючого висвітлення усіх вузлових питань історії Голодомору. Тим більше, коли вони є спадкоємцями тих академічних і вузівських установ, в яких ця трагедія українського народу висвітлювалася тенденційно, у викривлених формах, а то й неправдиво. Не можна відкидати й того, що у східних областях упродовж трьох десятиліть незалежної України розкриття наслідків голоду саботувалося. Усе це склало певне підґрунтя для недоброчесного і упередженого ставлення окремих авторів до дослідників даної проблеми, що здійснюються в інших інституціях.