Виробництво полив’яного посуду в Криму за часів улуг улусу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Виробництво полив'яного посуду в Криму за часів улуг улусу

І.Б. Тесленко

У роботі розглянуто питання, пов'язані з виробництвом глазурованого посуду в Тавриці за часів Джучидської держави і генуезької колонізації. Для дослідження залучаються матеріали археологічних розкопок XX та перших десятиліть XXI ст., застосовуються сучасні підходи до аналізу великих обсягів кераміки, а також залучаються результати вивчення окремих груп виробів археометричними методами.

Ключові слова: Крим, середньовіччя, Улус Джучі, гончарство, полив'яна кераміка.

I.B. Teslenko

GLAZED POTTERy MANUFACTURING IN CRIMEA AT THE TIMES OF ULUG ULUS

Different questions related to the manufacturing of glazed pottery in Taurica during the Jochid state and the Genoese colonization are in the sphere of scientists' interests for more than a century. Significant increase of the archeological collections in the last decades of the 20^thand beginning of the 21^stcentury, together with the more progressive approaches to the analysis of large volumes of ceramics, and the using of archeometrical methods, allow to reach a new level of study in this field.

Now on the territory of the Crimea are known at least 10 pottery workshops, which have appeared at different times in the period from the last quarter of the 13^th(not earlier than the end of the 1260^s) to the first quarter of the 15^thcentury and 6 site with single evidence of such manufacturing. 9 workshops were located in five medieval town of the peninsula: 2 -- in Kaffa (Theodosia), 2 -- in Soldaya (Sudak), at least 2 -- in Solhat (Staryi Krym), one in Lusta (Alushta) and in Chambalo (Balaklava). Two more workshops (the earliest ones among known) were found at the settlement of the potters Bokatash II in Solkhat vicinity. Visual, and in some cases archeometrical characteristics of their products were determined. So it became possible to estimate the volumes of the glazed pottery manufacturing of various regions of the peninsula (South-Eastern and South-Western Crimea), as well as the individual workshops, in particular in Alushta, Balaklava and Bokatash. In addition, it allowed to determine the geography, volume and dynamics of the trade by glazed pottery from Crimea. The last one began to form an appreciable part of the ceramic assemblages outside the peninsula from around the 1320^s.

At the beginning of the glazed ceramics production in Taurica the distinction in cultural traditions among the workshops were well visible. Some of them presumably may indicate the origin of the craftsmen from the territory of Anatolia, Transcaucasia, the Eastern Mediterranean, the Balkans, and possibly Central Asia, and may be even Italy. Subsequently, around the last third of the 14^thcentury, this individuality is gradually replaced by standardization of production. The leader in this craft became the Genoese trading posts, headed by Caffa.

Keywords: Crimea, Middle Ages, Ulus Jochi, pottery manufacturing, glazed ceramics.

ВСТУП

глазурований посуд археологічний таврида

З утворенням Монгольської держави і розвитком міжнародної торгівлі в Чорноморському басейні, контрольованої переважно італійцями, Кримський півострів, розташований на західній околиці євразійського степового коридору і північно-східній околиці середземноморсько-чорноморської навігаційної зони, опинився в центрі жвавих культурно-економічних контактів представників східних і середземноморських цивілізацій. Почалася чергова епоха його історії, що тривала з деякими метаморфозами більше двох століть аж до османських завоювань 1475 р.

Нові геополітичні реалії сприяли економічному піднесенню регіону, що відобразилося, зокрема, в появі і розквіті нових міст на перевалочних пунктах торгівельних комунікацій. Лідируючими серед них стали столиця Кримського улусу Джучидської держави -- Крим (Солхат) (сучасний Старий Крим) і генуезька торгівельна факторія Кафа (сучасна Феодосія), засновані у другій половині XIII ст. (Крамаровський 1989, с. 142--143; balard 1978, p. 114--118).

Ці міста, заселені вихідцями зі східних і західних ближніх і дальніх околиць, стали осередками нових культурних традицій півострову та центрами формування специфічної поліетніч- ної матеріальної культури, що знайшла відображення у численних виробах ремесла, в тому числі, гончарного. Одним з яскравих витворів місцевих майстрів був полив'яний посуд. Маючи значний комерційний успіх за межами півострова, він став своєрідним культурним феноменом епохи, що вплинув на керамічне декоративно-прикладне мистецтво на теренах від Волги до Дунаю.

Останнім часом питання, пов'язані з виробництвом полив'яного посуду в Тавриці за часів панування тут монголів, викликають жвавий ін - терес. Але здебільшого праці дослідників, принаймні щодо найбільш яскравого етапу цього періоду -- приблизно з 1260-х і до 1360-х рр. -- останньої чверті XIV ст., базуються переважно на матеріалах не з Криму, а з материкових територій Золотої Орди (див., напр. Волков 1992, с. 9--10; Масловский 2006a, с. 355--371; 2012a; 2017). Тому доцільно детальніше, наскільки це можливо Із дотриманням професійної етики, не порушуючи авторських прав колег., проаналізувати відомі на сьогодні рештки керамічного виробництва і особливості кримської полив'яної кераміки саме на місцевому матеріалі.

Перші спроби виділити місцеві гончарні вироби в масі полив'яного посуду з Криму були зроблені більш ніж століття тому (Bock 1897, p. 12--53; Штерн 1905). Найґрунтовнішою на той час і все ще актуальною залишається праця Е. Р. фон Штерна «Феодосія і її кераміка», що побачила світ в 1905 р. Дослідження проведене на матеріалах, зібраних А. Л. Бертьє-Де- лагардом при будівництві феодосійського порту. Кераміку з Кафи Е. Р. фон Штерн розділив на дві групи. До першої увійшов червоногли- няний посуд з гравійованим орнаментом, виготовлений, на його думку, «в самій Кафі по Візантійським зразкам», в другу -- фаянсовий посуд, який «прийнято називати Перським» або «арабо-перським» (Штерн 1905, с. 77). Як доказ місцевого полив'яного виробництва Е. Р. фон Штерн навів відомості про знахідки пічного припасу (триніжок) в Феодосії і Херсонесі (Штерн 1905, с. 54--58). Дослідник датує обидві групи виробів часом не раніше початку генуезької колонізації Криму, тобто XIII ст. (Штерн 1905, с. 62--64, 79). І хоча підхід автора до розподілу полив'яних виробів за походженням був, здебільшого, інтуїтивним ¹, однак, в цілому, ґрунтовний аналізу матеріалу, ретельний пошуку аналогій, детальний опис знахідок та якісні ілюстрації дозволяють його праці зберігати актуальність і в наші дні.

СВІДОЦТВА ВИРОБНИЦТВА

З активізацією археологічних досліджень в другій половині XX ст. об'єм інформації щодо виробничих центрів значно збільшився. На сьогодні різноманітні свідоцтва виготовлення полив'яної кераміки відомі не менш ніж в 12 середньовічних населених пунктах Криму (рис. 1) (Teslenko, Waksman 2016). У п'яти з них -- стародавній Херсон і хутір Бермана, що на території сучасного Севастополя; територія колишнього села Кади-Кой, нині район Кадиковка сучасної Балаклави; городище Чуфут-Кале на околиці Бахчисараю; поселення на Фуні в околицях с. Лучисте -- це лише окремі знахідки триніжок -- різновиду пічного припасу, що використовувався в процесі випалювання полив'яної кераміки (Косцюшко-Ва- люжинич 1901, с. 44; 1902, с. 21; Якобсон 1979, с. 146, рис. 93: 3, 4; Иванов и др. 1998, с. 112, рис. 1: 25; Веймарн 1968, с. 70; Тесленко 2016а, с. 146, рис. 6: 7). Крім того, на Мангупі знайдено уламки денець двох перепечених і деформованих полив'яних виробів, що на думку авторів розкопок могли бути виробничим браком (Герцен и др. 2006, с. 387; Герцен, Науменко 2005, с. 262). Проте усіх цих свідоцтв замало для якихось впевнених висновків щодо наявності та специфіки полив'яного гончарства в означених населених пунктах. Хоча, безумовно, подібні припущення по відношенню до таких значних міських центрів як середньовічні Херсон та Мангуп виглядають цілком логічними. Проте апріорні спроби виділити місцеві вироби в масі глазурованої кераміки поки що не можна назвати вдалими. Так, наприклад, 4 групи виробів (5 і 7, почасти 6 і 8) XIII -- початку XIV ст., визначені А. Л. Якобсоном як витвори майстрів візантійського Херсону (Якобсон 1979, с. 140--146), при подальшому вивченні виявилися здебільшого імпортом (Голофаст, Рыжов 2003, с. 200--209; Голофаст 2008, с. 352; Зеленко, Тимошенко 2011; Waksman et al. 2009, p. 854--855). А різноманітні типи масового полив'яного посуду з Мангупу, віднесені А. і. Романчук та В. М. Даниленком до місцевої продукції XIV--XV ст., взагалі належать до хронологічно та генетично різних груп (Даниленко, Романчук 1969; Тесленко 2016b, с. 198-- 199). Це свідчить про відсутність у дослідників чітких критеріїв при класифікації масового керамічного матеріалу та значні труднощі з хронологією комплексів.

1. «Інтуїтивний» підхід до визначення кола виробів місцевого виробництва залишався найвживані- шим ще багато десятиліть поспіль.

Рис. 1. Карта-схема розташування гончарних майстерень по виготовленню полив'яної кераміки та знахідок окремих свідоцтв, пов'язаних з цим виробництвом; малюнок автора

КЕРАМІЧНІ МАЙСТЕРНІ

Більше виразних свідоцтв щодо діяльності гончарних осередків було отримано в процесі археологічних досліджень на території середньовічних городищ в Феодосії (Кафа), Старому Криму (Крим-Солхат) та його околиці (с. Бока- таш II) і в Судаку (Солдая), де виявлені майстерні з горнами, а також в Алушті (Луста) і Балаклаві (Чембало), де знайдено значну кількість напівфабрикатів, браку та пічного припасу (рис. 1). Розглянемо ці випадки детальніше.

У Судаку залишки двох керамічних майстерень з горнами досліджував в 1964--1965 і 1974 рр. А. М. Фронджуло. Обидва комплекси розташовані на ремісничому посаді середньовічного міста, приблизно в 0,12--0,20 км на захід від фортечних мурів, в районі сучасної вул. Приморської, 42 і 46 (Фронджуло 1974, с. 147; Джанов 1998; Майко, Джанов 2015, с. 194, рис. 77; 103--104) Про одну з майстерень коротко повідомляє сам автор (Фронджуло 1974, с. 147). Більше деталей дізнаємося з щоденників дослідника, що зберігалися в його особистому архіві, та згодом, через декілька десятиліть, були опубліковані О. В. Джановим (Джанов 1998; Майко, Джанов 2015, с. 195, рис. 77; 103--104)..

У першій майстерні, виявленій під час земляних робіт при будівництві пансіонату «Львівський залізничник», зафіксовано залишки одного гончарного горну. Від нього збереглася половина паливної камери (розміри вцілілої частини -- 1,25 х 1,25 м), влаштованої в підпрямокутному котловані, впущеному в материкову глину. Камера видовжена по лінії Пн--Пд з незначним відхиленням на захід, обладнана одним поздовжнім і не менш ніж трьома парами поперечних каналів (рис. 2: I). У північній стінці знаходилося округле устя (діаметр -- 0,39 м). За спостереженнями автора розкопок, верхню частину горну (обпалювальну камеру та під) було зруйновано ще в давнину, тому більше деталей щодо його конструкції встановити не вдалося. Серед археологічних матеріалів тут зустрічалися «...уламки керамічних форм-штампів для нанесення рельєфного орнаменту і уламки кераміки з подібним же орнаментом», на підставі чого дослідник дійшов висновку, що «...в печі випалювалася штампована полив'яна кераміка» (Фронджуло 1974, с. 147). Фото декількох фрагментів матриць опубліковані О. В. Джановим (1998, рис. 2) Доля інших знахідок з майстерні автору не відома.(рис. 3: 3--8). Він же пов'язує період функціонування майстерні з «золотоординсь- ким» часом (Джанов 1998, с. 87), згодом окреслюючи його лише в межах XIV ст. (Майко, Джанов 2015, с. 194). Підстави для більш детальної хронології відсутні.

На ділянці другої майстерні, локалізованої серед приватної забудови на невеликому вододілі між двома глибокими балками, розкопано залишки кам'яної будівлі з двома печами-тан- дирами та комплекс з чотирма гончарними горнами (Джанов 1998, с. 87--88, рис. 3; Майко, Джанов 2015, с. 194, рис. 104). Горни споруджені на попередньо знівельованій ділянці крутого схилу, двоярусні, округлі та підквадратні в плані (рис. 2: II). Паливні камери впущені в ґрунт, мають вигляд котлованів, обмазаних глиною, без якихось допоміжних конструкцій, підтримуючих теплопровідно-роздільний блок. Виділено 2 будівельних періоди в їх історії. На думку автора публікації майстерня функціонувала протягом другої половини XIV--XV ст. та спеціалізувалася на виготовленні посуду з декором у техніці сграфіто (Джанов 1998, с. 88; Майко, Джанов 2015, с. 194).

За конструктивними особливостями горни обох майстерень знаходять аналогії в гончарнях золотоординських ремісничих осередків (див., напр. горни типу 1, 3 і 4 по: Фёдоров-Давыдов, Булатов 1989, с. 225--230; Пигарёв 2008, с. 11--17; 2015, с. 106--107; 110--111). Тобто вони цілком типові для керамічного виробництва на території Улуг Улусу і з'являються в Криму, очевидно, разом з підданими Монгольської держави.

У публікації відсутні зображення згаданих в тексті напівфабрикатів і уламків полив'яної кераміки із заповнення випалювальних споруд, а також синхронних їм культурних шарів, що не дозволяє отримати більш повне уявлення про продукцію, що випускалася. Представлені лише матеріали з ями 1 (Джанов 1998, рис. 4). Проте через відсутність зафіксованої стратиграфії залишається незрозумілою відносна хронологія ями і виробничого комплексу, а також відкритих на північ та північний схід від нього кам'яної будівлі, двох тандирів та двох вкопаних піфосів.

Цілком можливо, що дата об'єктів може не збігатися. Наприклад, яма 1 може бути більш пізньою порівняно з гончарною майстернею і не мати до неї прямого відношення. Принаймні, матеріали з неї, серед яких відзначені горщики групи ГРВ та фрагмент іспанської люстрової чашки з орнаментом у вигляді листка чортополоху (Джанов 1998, с. 88, рис. 4), датуються часом не раніше середини -- другої половини XV ст. (Тесленко 2004, с. 477; 2011), а не першої половини XV ст., як це пропонує автор публікації (Джанов 1998, с. 88).

Рис. 2. Судак (Солдая): керамічні майстерні 1 та 2 на ремісничому посаді середньовічного міста; за: Джанов 1998, рис. 1, 3

Рис. 3. Судак (Солдая): 1, 2, 9--12 -- пічний припас; 3--8 -- фрагменти форм для виготовлення «штампованої» кераміки; 13, 14 -- напівфабрикати: 1--10 -- майстерня 1; 11, 13 -- ремісничий посад; 12, 14 -- територія фортеці (3--8 -- за: Джанов 1998, рис. 2; решта -- малюнок автора)

До того ж серед матеріалів з ями не зазначені напівфабрикати, брак та пічний припас.

Невелику колекцію артефактів, що безпосередньо мали відношення до процесу виробництва, вдалося відшукати в фондах Національного заповідника «Софія Київська» та його кримського філіалу «Судацька фортеця» 15 років тому Висловлюю подяку дирекції та співробітникам НЗ «Софія Київська» та особисто О. В. Джанову, що сприяли вивченню матеріалів з музейних фондів.. Це 14 триніжних підставок (се- паї) та 2 уламки напівфабрикатів.

Рис. 4. Судак (Солдая): пічний припас з майстерні 2; малюнок Л. В. Чміль та автора

Дві триніжки походять із заповнення горну в майстерні 1 (рис. 3: 1, 2, 9, 10), 10 -- з майстерні 2 (рис. 4). Один уламок двох спечених чаш з орнаментом сграфіто, не покритих поливою (напівфабрикат), та одну триніжку знайдено відповідно у 1971 (Ск-71/К-39) та 1972 (Ск-72/П-2 № 11) роках на посаді фортеці в «садибі ремісника XIV-- XV ст.» (рис. 3: 11, 13), що розташована не більш ніж в 50--60 м південніше майстерні 2 (Майко, Джанов 2015, с. 189--190, рис. 97: 1; 98). Ще один фрагмент напівфабрикату і 1 підставка виявлені в 1987 р. на ділянці куртини XIV Су- дацької фортеці, між вежами Лукіні ді Фієскі ді Лаванья № 9 і Безіменною № 10 (рис. 3: 12, 14) (Баранов 2004; Майко, Джанов 2015, с. 304, рис. 165: 2). Чіткий стратиграфічний контекст цих знахідок залишився невідомим.

Знайдені триніжки належать до двох типів. Переважну більшість складає тип 1 -- це пласкі трипроменеві вироби, що вписуються в правильний трикутник, з пірамідальними ніжка- ми-шипами на кінцях (рис. 3: 2, 10, 11, 12; 4). Аналогічні підставки були досить поширеним елементом пічного припасу в полив'яному виробництві від Китаю, де вони з'являються ще в перші століття нової ери (Morgan 1942, p. 22), до Середземномор'я, включаючи території візантійського культурного впливу. Тут вони починають широко застосовуватися з початку XIII ст. (Papanikola-Bakirtzi 1999, p. 21--22; Waage 1933, p. 327--328, fig. 21: c). З появою полив'яного виробництва в Тавриці цей тип стає найпоширенішим серед пічного припасу (Тесленко 2005, с. 325--326; Гинькут 2014, с. 313--314).

Одна підставка з майстерні 1 має інші морфологічні особливості (тип 2). В неї відсутні пірамідальні ніжки, промені в перетині трикутної форми, центр перехрестя позначений пальцевим відтиском (рис. 3: 1, 9). Така форма більш притаманна гончарним традиціям країн Сходу (див., напр. Коваль 2010, с. 183). В значній кількості вони відомі в матеріалах X--XIII ст. столиці Волзької Булгарії Білярі (Кокорина 1986, с. 68, рис. 3: 4, 8, 9; 2006, рис. 9: 4, 8, 9), в комплексах XIII--XIV ст. Середньої Азії (Старий Мерв) (Лунина 1969, рис. 16) та на території Азербайджану (Исмизаде 1964, табл. V: 4, 5) і навіть потрапляли на Русь, ймовірно, разом з булгарськими переселенцями (Коваль 2010, с. 183, рис. 64: 27--28). Близько XIV ст. такі се- паї використовували в золотоординському Азаку (Перевозчиков 1993, с. 214--217, рис. 8: 16). Для візантійського гончарства аналогічні приладдя не характерні (Papanikola-Bakirtzi 1999, p. 21--22; Waksman 2012, p. 147, fig. 1), хоча окремі екземпляри знайдені в Константинополі (Hayes 1992, pl. 12h). Відомі вони й серед пічного припасу майстерень ізніку (візантійська Ні- кея, північний захід Анатолії) (Aslanapa et al. 1989, p. 304), куди, можливо, потрапили зі сходу, разом з носіями нових гончарних традицій, після підкорення західної Анатолії Османами.

Елементи орнаменту напівфабрикатів типові для масової полив'яної кераміки XIV--XV ст. з Криму. Хоча незначна кількість останніх дозволяє лише в загальних рисах визначитися зі спеціалізацією обох майстерень, не даючи змоги скласти виразну уяву про весь асортимент продукції та специфіку декорування виробів. Натомість знахідки напівфабрикатів демонструють особливості складу формувальних мас кераміки Солдаї, що фіксуються візуально. Випалений черепок виробів цегельно-червоний, в їх пластичному тісті добре помітна значна кількість шамоту, природні домішки часток вапна і окремих зерен дрібної жорстви місцевих порід Таврійської серії (алевролітів, аргілітів).

У Феодосії гончарні комплекси досліджувалися двічі. Один з них був відкритий під час розкопок Феодосійської археологічної експедиції іА АН СРСР спільно з Феодосійським краєзнавчим музеєм під керівництвом Б. Г. Петерса за участю О. А. Айбабіної на Карантинному пагорбі, в південній частині цитаделі в 1975--1976 рр. Розкоп закладено в районі веж Кріско і Клемента VI з внутрішнього боку оборонних рубежів. Тут нижче рівня забудови XVII--XVIII ст. виявлено «...фундаменти приміщень XIV--XVст., що йдуть паралельно до оборонних споруд Кафи, а також вимощена вулиця, водостік і гончарна піч. Остання має квадратну форму; в її обпалювальній камері простежено залишки глиняного склепіння, а на підлозі камери -- роздавлену посудину і сліди спеченої поливи. Камера згоряння одноканальна, складена з випаленої цегли на розчині» (Петерс 1976, с. 377--378). При розкопках горна знайдені триніжки, шматки склоподібної маси, керамічний брак і напівфабрикати (Петерс 1976, с. 377--378).

Узагальнена інформація про ці знахідки, але без ілюстрацій, була опублікована в 1995 р. (Сазанов, Иващенко 1995, с. 118--120). З цієї публікації та звітної документації дізнаємося більше деталей про конструкцію горну. Він був двоярусним з вертикальним ходом гарячих газів. Загальні розміри в плані -- 1,25 х 1,25 м. Випалювальна камера не збереглася, вцілів лише нижній ярус (паливний блок) та частково теплопровідно-роздільний блок (розмір 1,0 х 1,0 м) (рис. 5: 1--5). Стіни топки складені з каменю і обмазані зсередини товстим шаром вапняно-піщаного розчину. Висота конструкції -- 0,95 м. В західній її стінці влаштовано димохід (повітряно-тяговий отвір), а в північній -- отвір для завантаження палива, який було закладено вапняковими плитами (0,1 х 0,3 х 0,4 м). Перед ним зафіксовано залишки ями, розмірами близько 0,4 х 0,5 м, глибиною до 0,3 м, заповненої золою. Під спирався на 2 аркових склепіння, що здіймалися від бокових стін. Арки викладені із випаленої цегли на вапняно-піщаному розчині (рис. 5: 2--4). Поверхня поду та стінки верхньої камери також споруджені з цегли (розмір цеглин -- 0,05 х 0,15 м). Вціліла частина теплопровідно-роздільного блоку мала 9 округлих отворів -- продухів (діаметром близько 0,08 м), розташованих симетрично.

Рис. 5. Феодосія (Кафа): гончарна майстерня на Карантинному пагорбі, в південній частині цитаделі; за: Петерс 1975, с. 242, 257, 260, рис. 177; 203: 2; 206; 1976, с. 51, 52, рис. 190: 1; 191: 1

З півночі і сходу від горну збереглися залишки вимостки із щільно підігнаних одна до одної плит вапняку (розмір в плані до 0,3 х 0,4 та 0,4 х 0,5 м), влаштованої для підходу до топки. Біля південно-східного кута печі було вмонтовано глек, призначення якого достеменно не відомо (рис. 5: 6) (Петерс 1975, с. 9--10; 1976, с. 6--7). В цілому, конструкція гону досить монументальна і що цікаво, знаходить найближчі аналогії серед випалювальних споруд з території Італії (Калабрії, Апулії, Сицилії), зразки яких наводяться в спеціальному дослідженні О. О. Бобринського, на жаль, без посилання на першоджерело (Бобринский 1991, с. 72, 79, рис. 23; 30; 46: 7, 8).

Фото пічного припасу, напівфабрикатів та готової продукції у звіті представлені досить скромно (рис. 6). З тексту відомо, що в майстерні використовувався пічний припас у вигляді триніжок з шипами, аналогічних більшості знайдених в Судаку (рис. 6: 1). Серед продукції -- фрагменти посудин відкритої форми на кільцевих піддонах з монохромною прозорою жовтою та зеленою поливою по світлому ангобу, з орнаментом сграфіто та поліхромним розписом.

Рис. 6. Феодосія (Кафа), гончарна майстерня: 1 -- пічний припас; 2 -- напівфабрикат; 3--10 -- готові вироби; за: Петерс 1975, с. 136, 138, 140, 143, рис. 11, 13, 15, 18; 1976, с. 33, 40, 44, 45, 50, рис. 173, 179, 183, 184, 189

Привертає увагу чаша напівфабрикат не покрита поливою, з прокресленим рослинним декором, що включав елементи у вигляді листя та спіралеподібних завитків, розмальованих плямами зеленої та коричневої фарби (Петерс 1976, с. 6--7, рис. 184: 2; Айбабина 1988, с. 68) (рис. 6: 2). Подібні вироби набувають поширення з другої половини -- останньої третини XIV ст., що не протирічить хронологічній позиції комплексу в цілому. Його нижня дата визначається періодом спорудження цитаделі (1345--1352 рр.), верхня -- знахідками монет 80-х рр. XIV ст. на черені горну (Сазанов, Иващенко 1995, с. 118--120). Серед матеріалів із шарів, пов'язаних з функціонуванням та руйнуванням горну, окрім поліхромних виробів з орнаментом сграфіто (рис. 6: 3, 6, 10) зустрічаються також полив'яні посудини відкритої форми з прокресленими монограмами, розписом білим ангобом чи аморфними плямами марганцю, монохромним сграфіто, сграфіто та резервом (рис. 6: 4, 5, 7--9).

Друга гончарна майстерня досліджувалася в 1994--1995 рр. Феодосійською археологічною експедицією КФ ІА НАНУ під керівництвом О. А. Айбабіної. Залишки полив'яного виробництва було виявлено на східному схилі того ж Карантинного пагорбу в районі південно-східної стіни цитаделі (Aibabine et al. 1999). Матеріали розкопок детально не публікувалися. З короткого повідомлення авторів робіт, викладеного в тезах 7 Міжнародного конгресу по середньовічній кераміці Середземномор'я, відомо, що гончарний комплекс включав горн, дві господарські ями, піч-тандир, капітальну будівлю і дві площадки для звалища різноманітних відходів (Aibabine et al. 1999). Про конструкцію горну судити складно, зрозуміло тільки, що він був двоярусним з впущеною в ґрунт паливною камерою, розміром в плані близько 1,10 х 1,10 м. Стінки випалювального блоку збереглися на висоту до 0,20 м. На час розкопок горн був заповнений уламками власних конструктивних елементів, фрагментами напівфабрикатів і готових полив'яних виробів, приладдям для випалу. Пічний припас складався з триніжок, аналогічних попереднім, та пробників для визначення термостійкості глини. Серед продукції центру відмічені чашки і тарілки різних типів з чотирма варіантами оформлення зовнішньої поверхні: монохромною зеленою чи жовтою глазур'ю по світлому ангобному ґрунті без додаткового декору; геометричним чи рослинним орнаментом сграфіто під такою ж монохромною поливою; орнаментом сграфіто, розмальованим плямами коричневої і зеленої фарби; монограмами із літер МХ (ім'я «Михаїл»). Ілюстрації відсутні. Автори відзначають червоний з варіаціями відтінків колір черепка випалених виробів та шамот в складі їх формувальної маси, хоча в пізнішому дослідженні зауважується, що в Кафі також виготовлявся посуд без домішок шамоту в глиняному тісті (Бочаров и др. 2013, с. 51).

Хронологія майстерні визначена за знахідками монет в межах 1420-х років -- кінця XV ст. (Aibabine et al. 1999, p. 29). Полив'яні вироби, які наразі прийнято співвідносити з продукцією майстерень Кафи XV ст., детально проаналізовані в публікаціях автора цієї статті (Тесленко 2010; 2012; Teslenko 2015).

Більше гончарень виявлено у Старому Криму та його околицях.

У 1940 р. О. Л. Якобсон згадує велику кількість уламків посуду з розписом білим ангобом з «гончарної майстерні», виявленої під час земляних робіт по вул. Червоноармійській в східній частині міста.

Додаткова інформація в його повідомленні відсутня. Матеріали надійшли в місцевий краєзнавчий музей, але були втрачені під час Другої світової війни (Якобсон 1950, с. 194).

Найвагоміші на сьогодні відкриття належать Старокримській археологічній експедиції Державного Ермітажу Російської Федерації (далі ДЕ), яка під керівництвом М. Г. Крамаровсько- го проводить розкопки Солхату з 1978 р.

На жаль матеріали цих робіт опубліковані також вкрай скупо. З двох коротких повідомлень М. Г. Крамаровського на звітних археологічних сесіях ДЕ відомо про знахідки трьох гончарних майстерень різної спеціалізації в різних районах городища (Крамаровский 1991; Зильманович, Крамаровский 1992).

Одна з них відкрита в центральній частині середньовічного міста в 1987 р. Вона була оснащена горном «з внутрішньою паливною камерою наземного типу», спеціалізувалася на виробництві «водоносного посуду» і функціонувала в період з кінця XIV до початку XV ст. (Крамаровский 1991, с. 22--23).

Друга -- виявлена в 1990 р. на південно- західній околиці сучасного Старого Криму, в районі нової забудови, в 150--200 м на південь від шосе Сімферополь--Феодосія (об'єкт «Сол- хат П»). Тут досліджено три гончарних горна (двоярусні, еліпсоїдної форми, впущені в материк, з одноканальною паливною камерою і устям), що слугували для випалу неполив'яного кухонного посуду, серед якого -- червоногли- няні горщики та глеки, прикрашені рядками прокресленого чи штампованого орнаменту (Крамаровский 1991, с. 21--22). За монетними знахідкам над обпалювальною камерою (4 джу- чидських пули, з яких 2 стерті: один -- 50--60х рр. XIV ст., інший -- 1383 р., карбований від імені Тохтамиша), верхня дата функціонування комплексу може бути визначена в межах останньої чверті XIV ст.

Третя майстерня досліджена в 1990-- 1992 рр. біля південної стіни «караван-сараю» (об'єкт XII). Комплекс включав двоярусний горн (округлий в плані, впущений в материк, з устям і припічною ямою) під навісом; 7 пі- фосів і яму 1 з виробничим браком (деформовані скарбнички), триніжками і формами-ка- липами для виготовлення посудин з тисненим орнаментом. За монетними знахідками період активної діяльності майстерні визначається 1320-ми роками. Верхня дата комплексу -- не пізніше 50--60-х рр. XIV ст. (Зильманович, Крамаровский 1992, с. 7--8; Крамаровский, Зильманович 1993, с. 21--22). Детальна характеристика кераміки, креслення горнів і малюнки посудин в публікаціях відсутні. Взагалі із знахідок полив'яної кераміки в Старому Криму особливу увагу приділено лише одній чаші зі сценою «молодіжної гулянки в гранатовому саду», виявленій в заповненні землянки під підлогою так званої «мечеті Бей Барса» в контексті зі 117 джучидськими монетами XIV ст. (найбільш пізні з них монети хана Абдаллаха, 1360--1370-ті рр. і часу правління Тохтамиша, 1376--1399 рр. з верхньої частини засипу) (За- лесская, Крамаровский 1990, с. 18--26; Кра- маровский 2012, с. 170--193; 2016, с. 68--69). Без аналізу контексту опубліковані декілька посудин та одна триніжка з виставок «Золота Орда, історія і культура» (Золотая Орда... 2005, с. 137--147) та «Кримський юрт Золотої Орди: спадок зниклої імперії» (Тесленко, Сейдалиева 2016, с. 85--100; 131--151), поодинокі екземпляри чаш із зображенням «воїна зі щитом», «сидячого латинянина» (Залесская, Крамаровский 1990, с. 29, рис. 14; 15), глек з відтисненим у формі декором, виявлений разом з аналогічними матрицями (Крамаровский 1996, с. 99, 113, рис. 3: 4), окремо згадуються фрагменти візантійського імпорту епохи Палеологів (Крамаровский 2012, с. 298). Коротко охарактеризована полив'яна кераміка з комплексів 1330-х рр. -- кінця XIV -- початку XV ст. (ями і водогін), досліджених в 2013 р. біля медресе Солхата (Крамаровский и др. 2014). О. В. Гаврилов та В. В. Майко серед ілюстрацій до науково-популярної книги навели кілька світлин місцевих полив'яних виробів, знайдених в різних районах міста (Гаврилов, Майко 2014, с. 25, 37, 44, 51, 65, 66, 68, 80, 96).

У той же час результати розкопок гончарного комплексу округи Солхату -- поселення Бокаташ II, представлені більш детально. Цей археологічний об'єкт знаходиться в передгір'ях пасма Карасан-Оба, в 1,4 км на південний схід від м. Старий Крим (рис. 1). Роботи тут проводилися в 2001--2007 рр. на двох ділянках загальною площею понад 1000 кв. м. Попередня інформація про результати досліджень перших п'яти польових сезонів опублікована авторами розкопок М. Крамаровським та В. Гукіним в серії звітів (Крамаровский, Гукин 2004; 2006; 2007; Крамаровский 2012, с. 325).

На одній з ділянок (розкоп XXII, 2001-- 2005 рр.) вивчено 7 наземних споруд, 2 напівземлянки, 18 гончарних горнів (з них № 4 і 14 в публікації не представлені, конструкція 6 зарахована до обпалювальних споруд умовно, ймовірно, це яма-колектор), 5 тандирів, 25 господарських ям. На іншій (розкоп XXIII, 2004-- 2007 рр.) -- виявлено 8 гончарних горнів, 2 наземні кам'яні споруди, 1 напівземлянка, 2 глинобитні печі, 2 тандира, 8 господарських ям, матеріали з яких представлені в опублікованих звітах (Крамаровский, Гукин 2006, с. 22--25, 30; 2007, с. 10--19, 22--23) і ще 12 (?) гончарних горнів (4 -- в одній з майстерень з трьома спеціалізованими приміщеннями), 5 наземних кам'яних споруд-майстерень (?), 6 тандирів, 1 глинобитна піч і 10 господарських ям, коротка інформація про які міститься лише в окремих статтях (Крамаровский 2009, с. 301--302; Ломакин 2016, с. 17--18).

Значні за площею розкопки гончарних майстерень дозволили отримати відомості з топографії, організації та спеціалізації місцевого керамічного виробництва. Виявлено комплекси гончарних горнів декількох будівельних періодів. Серед них як окремо розташовані випалювальні споруди, так і згруповані по 2--4 та об'єднані однією припічною ямою комплекси. Горни переважно двоярусні з вертикальним ходом гарячих газів, сформованими паливним (ПБ), теплопровідно-роздільним (ТРБ) та обпалювальним (ОБ) блоками і устям. Нижня частина споруди заглиблена в ґрунт чи скелю. По деталям конструкції, що більш-менш вціліли, можна визначити три варіанти облаштування теплопровідно-роздільного блоку (далі ТРБ) (рис. 7).

Перший з них -- це ТРБ, що мав в основі консольний каркас з глиняних видовжених прямокутних блоків (розміри двох вцілілих із горну 12: 0,52 X 0,23 х 0,11 і 0,46 х 0,24 х 0,10 м). Вони кріпилися в стінах горну паралельними рядами один навпроти одного і з'єднувалися замковим каменем чи великим уламком кераміки по центру камери. Потім конструкція обмазувалися глиною з грубими домішками. В обмазці між рядами консолей влаштовувалися теплопровідні канали (наприклад, горни 9, 12 на розкопі XXII) (Крамаровский, Гу- кин 2006, с. 13--15, чертеж 9) (рис. 7: горни 9 і 12).

Для другого варіанту характерні опори-піло- ни, що споруджувалися з плоских каменів на глиняному розчині паралельно один одному вздовж стін паливної камери. На них опиралася черінь з теплопровідними каналами, сформована з глини зі значною домішкою соломи, також, можливо, на каркасі із цеглин (наприклад, горни 7, 11 на розкопі XXII) (Крамаровский, Гукин 2004, с. 30, 36, чертеж 7, 10) (рис. 7: горни 7, 11).

Третій варіант відзначається облаштуванням консольно-аркової конструкції із глиняної цегли як основи для ТРБ. Тобто в паливній камері споруджувалися цегляні аркові склепіння (розмір цеглин 0,30--0,40 х 0,20--0,25 х 0,10-- 0,12 м), основа яких кріпилася в стінах топки. Простір між арками заповнювали вже згадувані консолі з видовжених блоків, з'єднані замковими каменями чи великими уламками кераміки. Вони разом з арками утворювали каркас для ТРБ, що обмазувався глиною та обладнувався продухами. Такі конструкції горнів відмічені переважно на ділянці розкопу XXIII (горни 1, 2) (Крамаровский, Гукин 2006, с. 22-- 24, чертеж 3) (рис. 7: горни 1 і 2). На думку дослідників пам'ятки, вони не знаходять аналогів не тільки на Кримському півострові, але й в ареалі золотоординської культури (Крамаровс- кий, Гукин 2006, с. 28--29).

Рис. 7. Округа Старого Криму (Солхату), поселення Бокаташ II: основні типи гончарних горнів та кам'яний гончарний круг; за: Крамаровский, Гукин 2004, с. 116, табл. 34; раскоп XXII, чертеж 10; 2006, раскоп XXII, чертеж 10; раскоп XXIII, чертеж 5; малюнок автора

Випалювальні споруди розташовувалися як всередині приміщень, так і під відкритим небом або навісом. Досліджено майстерні з декількох приміщень, де відбувався процес виготовлення й просушки готових виробів. В одній з них (споруда 4 на розкопі XXII) знайдено деталі кам'яного ножного гончарного круга (Крамаровский, Гукин 2004, с. 31--33, табл. 34, 35, 113) (рис. 7). На території комплексу відкрито також ями-глинники, резервуари для води, колектори для виробничих відходів тощо. Як зауважують автори розкопок, тут, «на порівняно невеликій території поселення... присутній повний спектр керамічного виробництва, починаючи від первинної обробки глини і закінчуючи кінцевим продуктом» (Крамаровский, Гукин 2004, с. 50).

Рис. 8. Округа Старого Криму (Солхату), поселення Бокаташ II: керамічні матриці для виготовлення «штампованих» посудин: 1, 2 -- розкопки 2003 р.; 3--6 -- розкопки 2004 р.; за: Крамаровский, Гукин 2004, табл. 110, 111; 2006, табл. 86; 109

У межах поселення вдалося прослідкувати спеціалізацію окремих складових виробничого комплексу. Наприклад, на ділянці гончарного центру, дослідженій на розкопі XXII, де зафіксовані переважно горни першого та другого різновидів, виготовлявся в більшості неполив'яний посуд: плоскодонні і круглодонні горщики, покриті сірим ангобом; посудини відкритої форми («неглибокі миски»); котли з загнутим всередину вінчиком, підтрикутними наліпами по верхньому краю тулуба і петелькоподібними ручками; різноманітні дископодібні та конусоподібні кришки (Крамаровский, Гукин 2004, с. 7--51, табл. 18--111; 2006, с. 12--18, 22--30, табл. 1-- 167; 2007, с. 10--23, табл. 1--146). Крім того тут зустрічаються матриці (калипи) з заглибленим візерунком (переважно в горні 17 та пов'язаній з ним ямі 22) та триніжки (сепаї) зі слідами зеленої поливи (рис. 8; 9: 2--4) (Крамаровский, Гукин 2004, табл. 110; 111; 2006, табл. 86; 90; 109), що свідчить про наявність виробництва «штампованого» та глазурованого посуду.

Рис. 9. Округа Старого Криму (Солхату), поселення Бокаташ II: 1, 6, 7 -- напівфабрикати; 2--5, 8, 9 -- пічний припас (розкопи 2004р.: 1--4 -- XXII; 5--9 -- XXIII); за: Крамаровский, Гукин 2006, табл. 45, 87, 88, 90, 109, 160--163

Знайдено також один глек зі складним рослинно-геометричним декором в техніці резерв і сграфіто, не покритий поливою, тобто напівфабрикат (рис. 9: 1). Матеріали з ями 22 супроводжувалися знахідками 9 монет, з яких 8 -- золото- ординських і сельджуцьких 1280--1290-х рр. та 1 -- візантійська, першої чверті XIV ст., що дозволяє визначити хронологію комплексу з керамічними матрицями в межах останньої чверті XIII -- першої чверті XIV ст. (Крамаровский, Гукин 2006, с. 15--16, табл. 87--88). На жаль, незначна кількість опублікованих знахідок не дозволяє скласти повне уявлення про асортимент полив'яних виробів.

У той же час на іншій ділянці в межах розкопу XXIII, де переважали горни третього різновиду, окрім різноманітного кухонно-столового неглазу- рованого посуду, в одній з гончарень зафіксовано велику кількість пічного припасу, напівфабрикатів та готових виробів, прикрашених в техніці сграфіто, що опубліковані більш детально (Крамаровский, Гукин 2006, с. 22--24, табл. 118; 125; 130--139; 141; 143; 145; 148; 150; 151; 153; 154; 156; 157; 160--163; 2007, с. 12--16, табл. 109; 110; 117; 126; 133; 136). Ця майстерня обслуговувалася двома горнами, об'єднаними однією припіч- ною ямою (Крамаровский, Гукин 2006, с. 22--24, чертеж 3) (рис. 7: горни 1 і 2, яма 2). Судячи з наявності або відсутності слідів поливи в горнах зрозуміло, що вони мали різну спеціалізацію. В одному з них, ймовірно, проводився перший випал виробів до покриття глазур'ю, в другому -- уже після їх глазурування.

Серед припасу 2 типи триніжок. Тип I -- з невеликими виступами-шипами для опори (рис. 9: 2--5) -- знаходить широке коло аналогій на значній території і доволі стандартний для місцевого керамічного виробництва. Тип II -- без таких виступів, з трикутними в перетині променями та пальцевим відтиском по центру (рис. 9: 8, 9), має місцеву аналогію лише серед пічного припасу із майстерні 1 в Судаку і, як вже згадувалося, є більш характерним для гончарства Волжської Булгарії, а також країн Сходу та Центральної Азії.

Браковані та готові вироби представлені посудинами закритої і відкритої форми декількох видів: фляги, невеликі округлобокі і вузькогорлі глеки, тарелі, тарілки, чаші та чашки на кільцевих піддонах (рис. 9: 6, 7; 10)

Рис. 10. Околиця Солхату (Старий Крим), поселення Бокаташ II: напівфабрикати з гончарної майстерні на розкопі XXIII 2004--2005 рр.; за: Крамаровский Гукин 2004, табл. 118; 125; 131; 134; 150; 153; 2006, табл. 57

Рис. 11. Околиця Солхату (Старий Крим), поселення Бокаташ II: напівфабрикати й готові вироби з гончарної майстерні на розкопі XXIII 2004 р.; за: Крамаровский, Гукин 2004, табл. 136; 138; 139; 143; 145; 148; 151; 154; 156

Піддони низькі, виконані в техніці кільцевого наліпу. У більшості з них помітне двостороннє розширення опорної площини (рис. 10: 5, 8, 9, 13). Черепок виробів насиченого жовто-червоного кольору, в глиняному тісті міститься значна кількість природної домішки жорстви вапняку, що перетворилася на вапно під дією високих температур, та шамот.

Рис. 12. Околиця Солхату (Старий Крим), поселення Бокаташ II: полив'яні вироби з гончарної майстерні та інших комплексів 2004--2005 рр.; за: Крамаровский, Гукин 2004, табл. 122, 135; 2006, табл. 15; 109; 126; 136

Для глазурування застосовувалася здебільшого прозора полива темно-зеленого чи болотяного кольору. Декор посуду відзначається доволі оригінальними геометричними композиціями, зображеннями птахів, чотириногих тварин (ймовірно, копитних) та людей (Крамаровский, Гукин 2006, с. 22--24, табл. 118; 125; 130--139; 141; 143; 145; 148; 150; 151; 153; 154; 156; 157; 160--163) (рис. 9: 6, 7; 10; 11; 12: 5, 6; 13). Ці малюнки за своїм стилем не знаходять навіть приблизних аналогій серед опублікованих матеріалів з інших гончарних осередків Криму, а також золотоординських комплексів Поволжя, Подоння, Придніпров'я та Придністров'я. Віддалені асоціації викликають керамічні вироби з майстерень Середньої Азії (наприклад, Мер- ву чи Прикопетдагського регіону, що на території сучасного Південного Туркменістану), де також відома манера заповнення різноманітних фігур кільцями та крапками (Бяшимова 1989, с. 42--43, 47, 52). Більш виразних паралелей відшукати поки що не вдалося. Відзначимо лише, що мотив плям та крапок був досить популярним в країнах Близького Сходу та Центральної Азії. Наприклад, в народному мистецтві Туркменістану він є обов'язковим в килимарстві та вишивці одягу як орнамент- оберіг (Бяшимова 1989, с. 69).

Рис. 13. Продукція гончарної майстерні поселення Бокаташ II в околиці Солхату: 1, 2 -- напівфабрикати; 3, 4 -- готові вироби (1--3 -- Бокаташ II, 2004 і 2006 рр. (розкоп XXIII); за: Тесленко, Сейдалиева 2016, с. 89, 94, 142--143, № 83, 88, 90; 4 -- Судак, 1983 р.; за: Баранов 1983, с. 7, рис. 11: 4; 13)

У той же час в декорі виробів майстерень Бокаташу зустрічаються комбінації з концентричних спіралей та кіл, радіальних прямих та хвилястих ліній (рис. 12: 1--4, 7--9), що взагалі набули широкої популярності в орнаментації полив'яної кераміки в Східному

Середземномор'ї та Причорномор'ї протягом останньої третини XIII -- на початку XIV ст. (Waksman, Teslenko 2010). Тож, на прикладі Бокаташу маємо нагоду в рамках одного ремісничого поселення спостерігати прояви наслідування модним тенденціям часу поряд з яскравою індивідуальною, ймовірно, традиційною творчістю окремих ремісників.

В цілому матеріали з поселення Бокаташ II, свідчать про те, що значну частину його мешканців складали гончарі досить широкого спектру спеціалізації, серед яких були майстри по виготовленню декоративного полив'яного посуду з рельєфним «штампованим» декором та з орнаментом сграфіто.

Відмінності в конструкції горнів, пічному припасі, асортименті виробів, техніці та стилі декору вказують на діяльність тут носіїв різних культурних традицій, які, скоріш за все, мешкали на поселенні компактними групами. На думку М. Г. Крамаровського, гончарне виробництво на поселенні Бокаташ II мало родинний характер, тобто майстерні могли належати окремим сім'ям ремісників, що спеціалізувалися на певному виді продукції (Золотая Орда... 2005, с. 139). Отже, цілком можливо, що виготовленням посуду з оригінальнім орнаментом сграфіто також займалася одна з родин гончарів. Проте започатковані нею традиції не прижилися на півострові, а їх специфічний декоративний стиль не набув тут подальшого розвитку. Слід відзначити, що знахідки продукції цієї майстерні на інших пам'ятках взагалі зустрічаються рідко. Окремі полив'яні вироби з характерним орнаментом сграфіто відомі в культурних шарах рубежу XIII--XIV ст. на Тепсені (Посідіма) (Майко 2008, с. 469, рис. 4: 1; Бочаров 2017, с. 434, рис. 26: 6), та в Судаку (Баранов 1983, с. 7, рис. 11: 4; із) (рис. 13: 4) ¹. У комплексах останньої чверті XIII -- початку XIV ст., наприклад, Азаку, де доля Кримської кераміки складає вже не менше 20--30 % імпорту, подібні вироби не відзначені. Складається таке враження, що ця майстерня існувала зовсім короткий проміжок часу десь наприкінці XIII, рубежі XIII--XIV ст., і її продукція не набула значного поширення на відміну, наприклад, від кераміки, прикрашеної концентричними колами та спіралями і «штампованої» кераміки з інших майстерень цього чи споріднених осередків, яка зустрічається досить часто і на значних відстанях від центрів її виробництва (Кравченко 1986, с. 78--79, рис. 31; Белинский, Масловский, 1998, с. 218, рис. 16: 4--5; Масловский, 2006а, с. 368--369, рис. 24; 2017, с. 472--473, рис. 4: 7--9; Козырь, Боровик 2017, с. 337--339, рис. 1: 2, 3; Ельников, Тихомолова 2017, с. 357--360; Юдин 2015, с. 214--226).

Хронологічна позиція складових гончарного комплексу поселення Бокаташ II визначається чисельними монетними знахідками На жаль, судацька знахідка не має чіткого археологічного контексту, зі звіту зрозуміло лише, що культурні нашарування, з яких вона походить, відносяться до початку «генуезького» періоду (Баранов 1983, с. 6--8). Слід відзначити, що об'єктів рубежу XIII--XIV ст. на території Криму поки що досліджено взагалі вкрай мало і є певні труднощі з визначенням специфіки речового комплексу цього часу. Тобто в подальшому, з появою нових даних, картина, безумовно, може дещо змінитися. ^{За період 2001--2005 рр. знайдено більше двох з половиною сотень монет, серед яких переважають джучидські монети карбування Криму / Солхату, зустрічаються монети Візантії, Болгарії, Ірану і Малої Азії (Крамаровский, Гукин 2004, с. 299-- 300; 2007, с. 210--214).}. Найбільш ранні відносяться до останньої чверті -- кінця XIII ст. (понад півсотні, серед яких мідні анонімні монети 70--80-х рр. XIII ст.; срібні дирхеми Туга-Менгу 1280--1287 рр.; Тула-Буги 1287--1290 рр. та інші), найбільш пізні -- до 60--80-х (?) рр. XIV ст. (наприклад, мідна монета трапезундського імператора Олексія III 1349--1390 рр.; анонімний пул карбування Сарая, 80-і рр. XIV ст.; пул Абдалаха (Азак?), 1362/63--1363/64 рр.) (Крамаровский, Гукин 2007, с. 209--214). Виходячи з аналізу стратиграфії і нумізматичних матеріалів, автори розкопок виділяють 3 будівельні періоди для поселення і 2 головних періоди функціонування гончарного комплексу (Крамаровский, Гукин 2006, с. 29--30). На перший з них, що датується другою половиною -- кінцем XIII -- 1330-ми рр., припадає становлення і розквіт майстерень, що спеціалізуються на випуску широкого асортименту простого і полив'яного посуду. Другий період відноситься до кінця правління Джанібека (1343--1357) -- часу правління Тохтамиша (1375--1395) і характеризується припиненням випуску полив'яних виробів, скороченням асортименту іншої продукції і переходом на виготовлення «стандартизованого масового посуду, переважно кухонного» (Крамаровский, Гукин 2007, с. 23). Як відзначають дослідники пам'ятки «.напередодні періоду анархії 1357--1380рр. гончарне виробництво на поселенні Бокаташ II занепадає» (Крамаровский, Гукин 2007, с. 23). На рубежі XIV--XV ст. ділянка, де розташовувалися майстерні, вже використовується під християнський некрополь (Крамаровский, Гукин 2004, с. 19, 43--47; 50; 2006, с. 24--25, 30--32; 2007, с. 21--23). Серед можливих причин занепаду називають пандемію чуми, що спалахнула в 1346 р., спричинивши запустіння регіону та регрес транзитної торгівлі (Крамаровский, Гукин 2006, с. 30) Про роль чуми в занепаді монгольської держави взагалі див., напр. Шамільоглу 2001, с. 18--29.. Певну роль в цьому процесі могла відіграти і так звана «криза Тани» 1343--1347 рр., наслідками якої стала 3 літня осада Кафи татарами та 5-літня перерва в торгівлі італійців з «сарацинами» (Карпов 2016), в якій, як відомо, керамічна продукція осередків Південно-Східного Криму займала досить значне місце (див., напр. Масловский 2006а, с. 355--373; 2012а; 2017). Крім того негативним чинником могла стати наростаюча конкуренція з боку міських майстерень Солхату, Кафи чи Солдаї тощо. Доля ремісників Бокаташу в цьому історичному контексті залишається невідомою, а їх походження є досить цікавим питанням для подальших студій. Проте наразі майстерні Бокаташу залишаються одними з найбільш ранніх та найкраще досліджених серед відомих гончарних осередків Криму, де виготовлявся полив'яний посуд.

Окрім великих міських центрів з їх околицями, численні свідоцтва полив'яного виробництва, як вже згадувалося, зафіксовано на середньовічному городищі в приморському містечку Алушта та на території генуезької фортеці Чембало в Балаклаві. Ці матеріали публікувалися раніше доволі докладно (Гинькут 2005, с. 495-- 512; 2014; Тесленко 2005, с. 324--348; Ginkut 2012; Teslenko, Waksman 2016), тому наведемо лише узагальнені дані.

В Алушті за 15 років археологічних досліджень (1981, 1984--1994, 1998--1999, 2009 рр., розкопки В. А. Сидоренко, В. Л. Мица, І. Б. Тесленко) було знайдено 36 цілих і фрагментова- них триніжок, 351 уламок не покритих поливою заготовок не менше ніж від 81 посудини відкритої форми на кільцевих піддонах Реконструйовано 3 цілі форми, 57 вінчиків, 13 верхніх частин корпуса з вінчиком, 8 денець.та однієї кришки (рис. 14; 15).

Рис. 15. Алушта, середньовічне городище, продукція гончарної майстерні: напівфабрикати; малюнок автора

За візуальними ознаками та за хімічним складом визначено також близько 93 фрагментованих готових виробів, які могли бути продукцією цього центру, що походять як з розкопок в Алушті (65 одиниць), так і з інших пам'яток Південного і Південно- Західного Криму (6 -- з фуни, 6 -- з Ай-Тодо- ру, 2 -- з Верхньої Ореанди, 1 -- з Чембало 13 -- з поселення на західному підніжжі г. АюДаг) (Teslenko, Waksman 2016; Тесленко 2016а, с. 141--142, рис. 6, цв. вст. 2: 1--5, 9; Тесленко и др. 2017, с. 205, цв. вст. 23; 24) (рис. 16).

Триніжки двох типів: 35 з них -- це найбільш масові в Тавриці трипроменеві вироби з пірамідальними опорами (рис. 14: II, 2, 3) і одна -- незвичайної форми, з монолітною округлою площадкою і високими ніжками (рис. 14: II, 1). Судячи з етнографічних даних вона могла використовуватися як нижня підставка під перевернуту догори дном посудину (Джаббаров 1971, рис. 10: 6). Однак слідів контакту алуштинської триноги з полив'яними виробами (плям глазурі на поверхні) не виявлено, тому не можна з упевненістю говорити про використання її у виробництві глазурованого посуду.

З см

Рис. 16. Алушта, середньовічне городище, продукція гончарної майстерні: готові вироби

Для продукції майстерні властивий щільний черепок жовто-червоного або коричнево- червоного кольору на зламі, іноді з тонким коричневим шаром біля зовнішньої поверхні. У складі формувальної маси фіксується значна кількість дрібного та середнього піску, зерна жорстви щільного мінералу темно-коричневого або сіро-коричневого кольору дрібної і середньої фракції (довжиною до 0,3--0,4 см) (місцеві породи таврійської серії). В окремих випадках в тісті помітні також частки пухкого мінералу білого кольору, ймовірно, вапняку. Можливо, для виготовлення посудин використовувалися глинища з різним природним вмістом карбонату кальцію (CaCO₃). Всі вироби сформовані на гончарному крузі (етап РФК-7). Піддони виконані в техніці кільцевого наліпу, переважно конічної форми, декількох варіантів конфігурації профілю (Тесленко 2005, с. 328) (рис. 15: 20--24).