Виробничі галузі споживчої кооперації України в контексті нової економічної політики (1921–1928 рр.)

Автором опрацьовані та залучені до наукового обігу матеріали фонду - Вищої ради народного господарства (ВРНГ) України (Ф.34). Ці документи містять цікаві відомості про організацію споживчою кооперацією промислових підприємств, оренду державних підприємств, стан кооперативної промисловості, оподаткування промисловим податком промислових підприємств, розвиток кооператорами різних галузей промисловості, створення та визначення функцій промислових підприємств, реєстрацію промислових підприємств, доповідні записки ВРНГ УСРР про розвиток місцевої промисловості, повернення споживчій кооперації націоналізованих підприємств, дані про стягнення зборів з промислових підприємств, відрахування промислових підприємств на культурно-просвітню роботу, раціоналізацію та про стандартизацію виробництва промислової продукції підприємствами споживчої кооперації, роботу всеукраїнських нарад торгівлі та промисловості. У цьому фонді також виявлені документи, які містять характеристику промисловості за районами УСРР, дані про фінансування та кредити, звільнення від податків підприємств, які перебували на консервації, фактаж про побут робітників промислових підприємств, збут продукції промисловими підприємствами України, надання патентів кооперативним підприємствам, інформацію про обстеження промислових підприємств споживчої кооперації органами наркомату РСІ (робітничо-селянської інспекції) тощо.

У документах ліквідаційної комісії Всеукраїнської центральної комісії з боротьби з наслідками голоду при ВУЦВК (Ф.258) зібрані матеріали губернських з'їздів Рад та місцевих органів влади щодо допомоги голодуючим. У фондах Центральної комісії допомоги дітям при ВУЦВК (Ф.283) та Центральної ради захисту дітей при РНК УСРР (Ф.20) зберігають наукову цінність бюлетені Центральної комісії допомоги голодуючим, повідомлення голів губернських рад захисту дітей та політ-виконкомів до губернських та центральних органів влади про скрутне становище підопічних. Ці фонди містять досить широку інформацію про жахливі картини голоду 1921-1922 р. на півдні України та катастрофічне становище населення, особливо хворих дітей, а також заходи керівництва республіки щодо порятунку голодуючих та безпритульних підлітків. Тут є доповідні записки від місцевих органів про антисанітарні умови на дитячих ізоляційних пунктах та залізничних станціях і вокзалах. Заслуговують на увагу документи про використання продуктового та матеріального потенціалу кооперативних організацій при вирішенні вищезазначеної проблеми.

Матеріали фонду Всеукраїнського центрального комітету незаможних селян при ВУЦВК (Ф.257) переконують у тому, що керівництво республіки намагалося всіляко залучати споживчу кооперацію до забезпечення голодуючого селянства, тим самим перекладаючи державну відповідальність на кооператорів та кооперативні їдальні, а також на інші громадські та господарські організації.

У матеріалах Ради з'їздів промисловості, торгівлі і транспорту УСРР (Ф.36), Народного комісаріату продовольства (Ф.340), Народного комісаріату торгівлі (Ф.423), Міністерства державного контролю (Ф.539) відображається загальний соціально-економічний стан України в роки непу, матеріальний рівень життя робітничо-міського населення, заходи щодо покращення його забезпечення продуктами харчування, зокрема шляхом організації в містах та на підприємствах кооперативних їдалень. У цих фондах також представлені протоколи засідань Української економічної ради про державну допомогу неврожайним губерніям, політзведення і дані про хід податкової та продовольчої кампанії та наслідки голоду, інформація місцевих органів влади про гостру політичну ситуацію та селянські виступи.

Матеріали щодо спільної діяльності споживчої кооперації та профспілок з метою забезпечення населення гарячим харчування на виробництві виявлено у фонді Ради професійних спілок України (Ф. 2605). Значний масив документів, які сприяють з'ясуванню історичного досвіду діяльності споживчої кооперації щодо створення та розвитку закладів громадського харчування в 1920-ті рр., віднайдено у фондах Всеукраїнської спілки робітничих споживчих кооперативів - Уробсекції (Ф.204), Всеукраїнської центральної секції робітничої кооперації при Вукопспілці - Уцеробсекції (Ф.298). Про взаємовідносини та конкуренцію споживчої кооперації у справі налагодження громадського харчування із пайовим товариством «Нархарч» дають уявлення матеріали фонду Українського пайового товариства народного харчування (Укрнархарч) (Ф.200).

Слід зазначити, що у ЦДАВО України також зосереджені матеріали основних фондів кооперативних центрів, які містять практично невідому інформацію про виробничу діяльність споживчої кооперації. Ідеться про документи фонду Головного кооперативного комітету (Головкооперкому) при РНК УСРР (Ф.271), Центрального робітничого комітету України - Уцеробкоопу (Ф.218) та Української республіканської спілки споживчих товариств - Вукопспілки (Ф.296).

Найбільшою насиченістю відрізняється фонд Вукопспілки. Тут представлене листування з державними структурами та господарськими органами з питань виробничої діяльності споживчої кооперації, матеріали промислового відділу ВУКС, технічні картки і відомості, надіслані губспілками, які містять відомості про млини, крупорушки, олійниці та інші промислові підприємства споживчої кооперації, стан місцевої промисловості, виробничі плани та зведення про кількість випущеної продукції підприємствами Вукопспілки. Цікаву інформацію включають у себе протоколи засідань колегії промислового відділу, звіти промислового управління та протоколи засідань Малої промислової колегії ВУКС, листування з Укрраднаргоспом та списки підприємств, які підлягали поверненню споживчій кооперації, оперативно-звітні відомості про випуск продукції промисловими підприємствами Вукопспілки, листування ВУКС з Наркомпродом, Наркомфіном про роботу промислових підприємств, відомості про виконання виробничих планів, реалізацію товарів промислових підприємств, матеріали про будівництво маслозаводів, їх реконструкцію та виробничі програми, матеріали обстеження стану і діяльності підприємств, листування з трестами про передачу їм підприємств, протоколи технічних нарад при маслозаводах, листування з союзними та республіканськими наркоматами про переробку сільськогосподарської продукції через систему споживчої кооперації, постанови окрвиконкомів про організацію преміювання за вдосконалення та винаходи, дані про експорт консервів, напівфабрикатів та іншої продукції промислових підприємств споживчої кооперації тощо.

Крім матеріалів центральних архівів, у дослідженні використані документи державних архівів Дніпропетровської, Київської, Одеської, Полтавської, Харківської та Чернігівської областей. Також автором монографії залучені джерела обласних архівів, які поділяються на циркуляри, директиви, розпорядження, обіжники, що надходили до місцевих органів влади з центру, звіти про роботу губернських, окружних та повітових комітетів партії, постанови, доповідні записки та листи про налагодження промислових підприємств споживчої кооперації, кооперативного хлібопечення, громадського харчування на місцях. Ці документи допомагають з'ясувати особливості створення кооперативних промислових закладів з випуску необхідної продукції у промислових центрах та окремих регіонах, результати залучення до громадських їдалень не лише робітників, але й членів їх сімей, результати проведення добродійних заходів кооператорів щодо забезпечення гарячим харчуванням голодуючих, безробітних, дітей. Викликають науковий інтерес виявлені в документах місцевих державних архівів цифрові дані щодо націоналізації кооперативних промислових підприємств у роки «воєнного комунізму» та їх денаціоналізації в перші роки непу. Обласні державні архіви також містять цікаві відомості щодо налагодження споживчою кооперацією хлібопечення на місцях з метою регулярного забезпечення робітників хлібом за нижчими від приватного ринку цінами. Однак серед матеріалів обласних архівів переважають дані щодо робітничо-міської кооперації та налагодження нею виробничої діяльності промислових підприємств у період непу. Значно менше в цих зібраннях виявлено інформації щодо промислових підприємств кооперативних організацій районного рівня та сільських споживчих товариств.

У дослідженні також використані матеріали відомчого архіву Укоопспілки, зокрема річні, піврічні та місячні звітні дані 1920-х рр. про наявність промислових підприємств, закладів громадського харчування та хлібопекарень, обсяги їх діяльності та відсоток охоплення різних груп населення. Указані документи і відповідні цифрові дані дотепер практично не були залучені до наукового обігу, а отже, потребують подальшого осмислення та глибокого аналізу.

Усього автором було опрацьовано 52 фонди центральних та обласних державних архівів та їх відділів, що дало можливість шляхом ретроспекції виробничої діяльності споживчої кооперації України відтворити особливості створення та розвитку підприємств виробничих галузей споживчої кооперації УСРР та їх роль у забезпеченні населення товарами першої необхідності та продуктами харчування у 1920-ті рр.

Періодична преса 1920-х рр. складає п'яту, найчисельнішу групу джерел. До цієї групи належать союзні та республіканські партійно-радянські журнали та газети, які висвітлювали відродження господарської діяльності споживчої кооперації в період непу, становлення кооперативних промислових підприємств, залучення до цієї справи пайовиків. Усього автором опрацьовано понад 60 періодичних видань.

Зазначимо, що періодична преса протягом 1920-х рр. надавала відносно об'єктивну інформацію про стан справ у системі споживчої кооперації України, взаємовідносини держави з кооперацією та проблеми, які виникали при цьому, задоволення потреб членів кооперації шляхом розвитку кооперативної промисловості. У ряді партійних та радянських періодичних видань «Известия ЦК РКП/б/» (орган ЦК РКП/б/), «Правда» (орган Центрального комитета и Московского комитета РКП /большевиков/), «Комуніст», (орган ЦК і Харківського окружкому КП/б/У України), «Вісті Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів» (орган ВУЦВК та губвиконкому Харківщини) міститься інформація про політику більшовиків щодо кооперативної промисловості, включаючи її кредитування та оподаткування, випуск необхідної населенню продукції, допомогу у налагодженні закладів громадського харчування для робітників, голодуючих безпритульних дітей та інших верств населення.

Окремі відомості про кооперативні промислові підприємства публікували союзніта республіканські журнали і газети економічного профілю, зокрема «Хозяйство Украины» (щомісячний політико-економічний журнал), «Вісник статистики України» (періодичний орган Центрального статистичного управління України», «Экономическая жизнь» (орган Ради праці й оборони СРСР), «Промышленность и торговля Украины» (орган Української ради народного господарства), «Пролетарий» - Всеукраинская рабочая газета» (орган Всеукраїнської ради професійних спілок), «Украинский экономист» (орган Економічної ради УСРР), «Продовольственная газета» (орган Наркомпроду УСРР), «Вестник профдвижения Украины» (двотижневик ВЦСПС України), які допомагають з'ясувати хід денаціоналізації та відродження виробничої діяльності споживчої кооперації на місцях. Не втратили наукового значення опубліковані у газетах «Вісті ВУЦВК», «Коммунист», «Украинский экономист» статті голів правління Вукопспілки В.П. Затонського, О. Г. Шліхтера, М.К. Ветошкіна, О.Б. Генкіна та інших провідних фахівців споживчої кооперації з питань розвитку промислових підприємств споживчої кооперації, передусім хлібопекарень та громадських їдалень.

Відомчі кооперативні видання «Союз потребителей» (орган Центроспілки), «Кооперативное дело» (економічний, кооперативний та торговий орган Центроспілки), («Кооперативне будівництво» (в окремі роки виходив російською мовою під назвами «Бюллетень Вукопспилки», «Кооперативный бюллетень», орган Вукопспілки), «Наша кооперація», «Українська кооперація», дають більш детальну інформацію та цифрові дані про кооперативну промисловість, хлібопекарні та заклади громадського харчування, які відкривали організації споживчої кооперації різного рівня.

Змістовний та різноманітний фактаж про виробничу діяльність споживчої кооперації знаходимо в губернських (окружних) та районних періодичних кооперативних виданнях. Значно збагатили джерельну базу такі періодичні видання: часописи «Правобережний кооператор», «Полтавський кооператор», «Харьковский потребитель», «Черниговский кооператор», «Запорожская кооперация», «Донецкий кооператор», Кооперативное хозяйство» (щомісячний орган Одеського філіалу Вукопспілки), «Кооперативная жизнь» (орган Миколаївського ЦРК) та ін.

Низка центральних та місцевих періодичних видань початку 1920-х рр. дає можливість з'ясувати роль кооперативних їдалень у порятунку голодуючого населення України та біженців з Поволжя. До них належать: «Бюллетень Центральной комиссии по оказанию помощи голодающим при ВУЦВК», який виходив протягом 1921-1923 рр., «Бюллетень Центральной комиссии по борьбе с последствиями голода и Центральной комиссии помощи детям при ВУЦВК» (1923 р.), «Кооперация - голодающим» (Одноденна газета київських кооперативних організацій) та ряд інших аналогічних видань.

У цілому, опрацювання матеріалів періодичних, у тому числі кооперативних видань, дало можливість краще зрозуміти історичний контекст, в якому відбувалося становлення виробничої діяльності споживчої кооперації. Періодика містить у собі багатий фактаж, відсутній у інших джерелах, послідовно відображає історичні події становлення та особливості господарської діяльності кооперативних промислових закладів різних галузей, хлібопекарень та хлібозаводів, закладів громадського харчування та використання державою їх потенціалу для підтримки продуктами та необхідними товарами різних верств населення. Крім цього, періодичні видання допомагають з'ясувати не лише соціально-економічне значення, але й виховну роль кооперативних їдалень у формуванні нового побуту сімей робітників.

Таким чином, відповідно до завдань монографії формувалася її джерельна база. У її визначенні ми виходили з того, що джерела мають взаємодоповнюватися, створюючи монолітний комунікативний масив. Відтак джерельною базою дослідження стали як опубліковані, так і неопубліковані раніше постанови і розпорядження вищих органів влади та управління і підвідомчих їм органів, маловідомі або практично не відомі раніше статистичні дані ВУЦВК, Раднаркому УСРР, Центральної комісії допомоги голодуючим при ВУЦВК, Вукопспілки, Уцеробкоопу та місцевих спілок споживчих товариств, матеріали ряду центральних та обласних архівів і періодичні видання 1920-х рр. Для глибшого осмислення проблеми ми виокремили й опрацювали ті історичні джерела, які донині є мало або практично не вивчені. Ідеться про матеріали місцевих органів влади щодо керівництва споживчою кооперацією, документальні, зокрема статистичні, матеріали Вукопспілки і спілок губернського та районного (окружного) рівнів. Отже, автором використані різні за видовою належністю та змістом джерела (документи офіційного партійного та державного діловодства, законодавчі акти, інструкції та обіжники до них, архівні документи, статистичні звіти, матеріали періодичних видань), які були необхідні для розв'язання поставлених завдань і певною мірою допомогли з'ясувати значення промислових підприємств споживчої кооперації та їх виробничої діяльності у забезпеченні населення товарами першої необхідності та продуктами харчування. Залучені різноманітні періодичні видання, включаючи кооперативні, суттєво сприяли розширенню джерельної бази. Загалом, залучення багатопланового джерельного потенціалу дало можливість реалізувати поставлені завдання та прийти до узагальнюючих висновків і положень, які висвітлені в наступних розділах даного дослідження.

Отже, здійснений історіографічний аналіз досліджуваної проблеми переконує в тому, що питання місця виробничої діяльності споживчої кооперації в системі непу практично не розглядалося науковцями, а історіографічна база з даної проблеми не була донині предметом глибокого аналізу.

Нова економічна політика, починаючи з перших років її впровадження, привертала увагу багатьох дослідників. Її аналіз істориками, економістами, політологами, юристами, кооператорами почався ще у 1920-ті рр. Проте студіювання окремих аспектів виробничої діяльності споживчої кооперації займалися лише поодинокі автори. Більш активне дослідження виробничого досвіду споживчої кооперації здійснювалося у першій половині 1920-х рр., що пояснюється зацікавленням кооперативних організацій у період переходу на вільне господарювання створенням промислових підприємств. У той час питання розвитку кооперативної промисловості певною мірою аналізувалося в кооперативних виданнях.

Проте розвідки вищеназваних авторів у цілому являли собою спроби фіксації господарських результатів кооперативних організацій у тій чи іншій виробничій галузі без їх глибокого аналізу. До того ж вони намагалися висвітлювати розвиток промислових підприємств споживчої кооперації та випуск ними продукції у контексті створення так званого нового комуністичного побуту населення, а не з погляду конкурентної боротьби між кооперативними, приватними та державними підприємствами.

Якщо історичний досвід торговельних закладів споживчої кооперації більшою мірою знайшов висвітлення в наукових дослідженнях, то цього не можна сказати про кооперативні промислові підприємства, включаючи хлібопекарські підприємства та громадські заклади харчування. Проведений автором історіографічний аналіз свідчить про те, що в розглянутих працях переважно лише фрагментарно згадано промислові підприємства споживчої кооперації. Однак звернення до наявної літератури переконує в тому, що підприємства виробничих галузей споживчої кооперації України суттєво підтримували державу у задоволенні потреб населення продуктами та товарами широкого вжитку в роки непу. Без сумніву, кооперативні промислові підприємства зробили істотний внесок у проведення масштабної індустріалізації та насичення ринку споживчими товарами.

Слід зазначити, що джерельна база з теми дослідження цілком достатня і достовірна для розкриття проблеми. Реалізація виявленого джерельного потенціалу дозволила прийти до узагальнюючих висновків і положень щодо історичного досвіду виробничої діяльності споживчої кооперації України у 1920-ті рр. Виявлені автором не опубліковані раніше статистичні матеріали, у тому числі системи споживчої кооперації, архівні документи, періодичні видання, дозволяють відтворити основні напрями та результати діяльності кооперативних організацій у період непу щодо налагодження громадського харчування, у тому числі у найбільш критичні періоди. На підставі аналізу опрацьованих архівних документів, статистичних даних та матеріалів періодичних видань удалося з'ясувати, що у період непу кооперативне хлібопечення та громадське харчування споживчої кооперації, створені у тому числі за гроші пайовиків і водночас підпорядковані загальнодержавним планам, поступово набирали все більшого розвитку. Ґрунтуючись на архівних матеріалах, можна констатувати: оскільки держава протягом 1920-х рр. не могла самостійно вирішити проблему продовольчого забезпечення населення, керівництво республіки не заперечувало проти створення мережі їдалень кооперативної форми власності, які мали не лише допомогти у забезпеченні різних соціальних груп суспільства, але й витіснити приватні заклади харчування. Виявлені документи та матеріали переконують у тому, що з перших кроків непу створення галузі громадського харчування кооперативними організаціями переслідувало не лише соціально-економічну, але й класову мету. Хоча у роки непу кооперативне громадське харчування лише зароджувалося, проте його досвід щодо матеріального забезпечення та поліпшення побуту населення заслуговує на увагу і нині.

Перспективною для дослідження та критичного аналізу історичного досвіду видається проблема оптимізації безпосередньо самими кооператорами виробничих потужностей промислових підприємств у роки непу з метою завоювання споживчого ринку в умовах конкуренції як із приватними, так і державними промисловими підприємствами. Вважаємо, що заслуговує на увагу та подальше висвітлення і такий аспект господарської діяльності організацій споживчої кооперації в роки непу, як пошук власних джерел фінансування. Потребує не лише документального підтвердження, але й глибоко вивчення практика кооперативних організацій щодо випуску непідробної якісної продукції, яка відповідала встановленим державою санітарним нормам. На наше переконання, узагальнення та використання історичного досвіду функціонування кооперативних промислових підприємств у ринкових умовах непу наразі може прислужитися не лише кооператорам, але й урядовим структурам та місцевим органам влади з метою відродження агропромислового комплексу, стабілізації споживчого ринку, розширення українського експорту та подолання безробіття.

2. Промислова діяльність споживчої кооперації україни в умовах нової економічної політики

2.1 Відродження промислової діяльності вітчизняної споживчої кооперації в перші роки непу

Під час громадянської війни 1918-1920 рр. власне кооперативне виробництво, зокрема предметів повсякденного вжитку, було вкрай необхідним. Відтак, попри доволі несприятливі умови, воно отримало подальший розвиток. Проте в 1919-1920 рр. радянська влада націоналізувала промислові підприємства споживчої кооперації з метою забезпечення потреб Червоної Армії та робітників оборонної галузі. Методи «воєнного комунізму» практично довели кооперативну промисловість до цілковитої руїни. Громадська війна та політичний режим більшовиків спровокували глибоку політичну та економічну кризу. На межі 1920-1921 рр. руїна транспорту утруднювала заготівлю, доставку та розподіл продуктів харчування. Міське й робітниче населення одержувало дуже скупі пайки хліба, необхідних промислових товарів не вистачало ні місту, ні селу.

Загальні напрями промислової політики більшовицької партії були окреслені у постанові ЦК РКП/б/ від 14 травня 1921 р. «Господарська політика ВРНГ у зв'язку з продподатком» [1, с.229]. Цей документ визначав відновлення великої промисловості, збільшення виробництва товарів широкого вжитку як найголовніше завдання економічної політики радянської влади. Для його виконання, а отже, для задоволення попиту селян на продукцію промислового виробництва, ЦК РКП/б/ прагнув об'єднати можливості великої націоналізованої промисловості та дрібної і кустарної промисловості, включаючи виробничий потенціал споживчої кооперації.

Наповненню внутрішнього ринку товарами промислового виробництва мала сприяти денаціоналізація та передача в оренду середніх та дрібних промислових підприємств. Стосовно цього голова Раднаркому РСФРР В.І. Ленін був змушений визнати: «… ми надто далеко зайшли по шляху націоналізації торгівлі і промисловості, по шляху закриття місцевого обороту. Чи було це помилкою? Безперечно» [2, с.65-66]. Дати раду націоналізованим підприємствам, частина з яких не працювала, держава не могла. Політична ж ситуація в країні вимагала організації виробництва, передусім товарів селянського вжитку.

У «Наказі Раднаркому РСФРР про проведення в життя засад нової економічної політки» (серпень 1921 р.) було докладно визначено заходи влади, спрямовані на реорганізацію промислового виробництва [1, с.245]. Частину промислових підприємств держава повертала, частину віддавала в оренду. При цьому промислові підприємства переводилися на господарський розрахунок, унаслідок чого вони, як правило, позбавлялися державного постачання. Поступово госпрозрахунок мав стати основним принципом діяльності всіх промислових підприємств. Важливим було те, що таким підприємствам дозволялося самостійно вирішувати проблеми необхідного сировинного забезпечення, самозаготівель і закупівель на ринку. Також їм дозволялося реалізувати частину продуктів власного чи підсобного виробництва, що суттєво сприяло розгортанню господарської ініціативи місцевої промисловості. Однак держава не збиралася віддавати на самоплив процес відродження навіть невеликих промислових підприємств, у тому числі кооперативної форми власності. З огляду на цю обставину за Вищою радою народного господарства РСФРР залишалося право втручатися у виробничу діяльність підприємств, наскільки цього вимагали загальнодержавні інтереси.

В екстремальних умовах 1921 р. партійно-радянське керівництво УСРР з огляду на реалії того часу прагнуло всіляко використати можливості середньої та дрібної промисловості у справі подолання товарного голоду. Відтак воно було змушене розпочати денаціоналізацію промислових підприємств, залучаючи у тому числі й споживчу кооперацію до розв'язання складних соціально-економічних проблем і задоволення потреб населення у товарах першої необхідності. Таким чином, перехід до нової економічної політики сприяв поступовому відновленню виробничої діяльності споживчої кооперації республіки. Вукопспілка та місцеві спілки споживчої кооперації отримали можливість утворювати власні підприємства та брати в оренду державні, самостійно заготовляти для промислових підприємств сировину та паливо, займатися виробництвом різних товарів і переробкою сільськогосподарської продукції. Водночас зауважимо, що зберігався вплив держави, бо умови господарської діяльності промислових кооперативних підприємств, які забезпечували надходження податку до скарбниці як УСРР, так і всієї країни, визначалися центральними та місцевими органами радянської влади.

Протягом перших місяців з моменту запровадження непу керівництвом України було прийнято ряд рішень, які повертали споживчій кооперації права у виробничій сфері. Перша Всеукраїнська нарада КП/б/У (травень 1921 р.) у резолюції «Економічна політика найближчого періоду» наголосила на тому, що вкрай потрібен широкий розвиток виробництва предметів сільського споживання [3, с.148-149]. Споживча кооперація з метою збільшення випуску товарів першої необхідності, передусім для підтримки сільського пайовика, мала розгорнути мережу промислових підприємств. На цій нараді також була затверджена резолюція «Про кооперацію», у якій підкреслювалось, що кооперація може відігравати подвійну роль: або технічного апарату, який виконує завдання економічних органів, або контрагента, що отримує на основі певного договору більш самостійні виробничі завдання [3, с.151-152]. Зазначимо, що з перших кроків непу, надаючи споживчій кооперації право відродження виробничих підприємств, керівництво УСРР сподівалося отримати з них надходження податків до державної казни, що й підкреслювалося у постанові. Відтак для зменшення організаційних та виробничих витрат керівництво республіки пропонувало місцеву промисловість, зокрема кооперативні підприємства, які переробляли залишки сільськогосподарської продукції (миловарні, шкіряні заводи, олійниці), максимально наблизити до джерел сировини. Як бачимо, з перших кроків запровадження непу більшовики, у цілому не заперечуючи проти господарської ініціативи кооператорів, прагнули тримати відродження виробничої діяльності споживчої кооперації під контролем, тим самим вирішуючи одночасно дві проблеми - випуск необхідних товарів для населення і надходження податків до державного бюджету.

Пленум ЦК КП/б/У, що проходив у липні 1921 р., наголосив на необхідності з метою поповнення товарообмінного фонду споживчої кооперації приділити увагу відродженню її виробничих потужностей. Акцентувалося на тому, що потрібно максимально використовувати сили кооперації для розвитку виробництва і заготівель промислової сировини, оскільки товарів широкого вжитку для населення катастрофічно не вистачало. Наркомфіну УСРР було доручено терміново віднайти джерела для зміцнення кооперації грішми, необхідними для розвитку промислових операцій. Водночас пленум підкреслив потребу збереження регулюючої ролі держави у процесі відродження кооперативної промисловості. Питання, пов'язані з виробничими операціями споживчої кооперації, які виникали на місцях, планувалося виносити на обговорення губернських економічних нарад за участі представників губспоживспілок у рамках загальнодоговірного плану, який мали спочатку визначати Наркомпрод республіки та Вукопспілка з його подальшим затвердженням Українською економічною радою.

Із перших кроків відродження своєї виробничої діяльності споживча кооперація потрапила під регулюючий та контролюючий вплив держави, наражаючись на бюрократичні перепони й обмеження. Зауважимо, що, згідно з рішеннями пленуму, хоча й дозволялася оренда державних промислових підприємств кооперативним і приватним сектором, проте з боку влади зберігалася регламентація умов здійснення цього процесу за окремими галузями промисловості, тобто бажання кооперативних організацій щодо оренди підприємств не завжди могло бути задоволене.

У зв'язку з нестачею продуктів харчування для міського населення, зокрема для робітників, зверталась увага на важливість відродження харчової промисловості. Так, у рішеннях пленуму підкреслювалося, що діяльність Вукопспілки «повинна бути розвинута максимальною мірою у бік якомога ширшого використання місцевої ініціативи населення, особливо в галузі добування та обробки харчових продуктів» [3, с.162-163]. Тобто йшлося про необхідність мотивації сільського виробника з боку кооперативних організацій до збільшення випуску та переробки продуктів харчування.

У контексті державної політики денаціоналізації промисловості Перший Всеукраїнський з'їзд уповноважених Вукопспілки (15-23 серпня 1921 р.) у порядку денному розглянув план промислової роботи споживчої кооперації, з яким виступив член правління ВУКС Д.В. Коліух. У прийнятих на зібранні рішеннях підкреслювалося, що передусім «завдання кооперації полягає в тому, щоб з метою налагодження постачання населення, створити власне виробництво» [4, арк.5]. Від початку 1921 р. у складі апарату Вукопспілки активізував свою діяльність промисловий відділ, який опікувався виробництвом і мав такі підвідділи: загальний, кустарний та харчових виробництв. Проте значимість розпочатої справи відродження промисловості і необхідність координації зусиль змусила кооператорів 24 серпня 1921 р. на засіданні правління ухвалити рішення про створення єдиного кустарно-промислового управління Вукопспілки. Керівництво цієї структурою доручили двом досвідченим кооператорам, добре обізнаним із досвідом становлення кооперативного виробництва в дореволюційний період, - І. С. Палєєву та С. Іванову.

Слід зазначити, що відновлення виробничої діяльності Вукопспілки та її місцевих організацій здійснювалося у складних умовах. По-перше, як уже констатувалося, у 1919-1920 рр. усі великі промислові підприємства споживчої кооперації та їх матеріально-технічне оснащення були націоналізовані і переспеціалізовані. Окремі з них припинили свою діяльність. По-друге, тривалі воєнні дії та ряд заходів радянської влади призвели до різкого зменшення сировини, нестачі спеціалістів переробної галузі. По-третє, держава постійно контролювала виробничу галузь споживчої кооперації, що обмежувало її самостійність та господарську ініціативу. Так, постанова ВУЦВК і РНК УССР від 23 листопада 1921 р. «Про обов'язкову звітність кооперативних і приватних підприємств” зобов'язувала всі кооперативні підприємства у встановлені терміни надсилати до Української ради народного господарства і Укрстатбюро та їх місцевих органів дані про хід робіт, продуктивність, зміни у складі підприємств тощо. При порушенні цієї постанови промислові підприємства споживчої кооперації, як власні, так і орендовані у держави, підлягали адміністративній відповідальності [5, с.825]. Отже, крім суто економічної ситуації, відродження виробничої діяльності споживчої кооперації значною мірою залежало і від узгодженості відносин кооператорів з центральними та місцевими органами влади та управління, а також із статистичними структурами.

Важливою умовою ефективної виробничої діяльності споживчої кооперації України у зв'язку з відродженням ринкових умов господарювання на початку 1920-х рр. була наявність необхідної матеріально-технічної бази. З переходом до непу держава розпочала поступове повернення системі споживчої кооперації підприємств, націоналізованих у роки «воєнного комунізму». Отримавши частину своїх колишніх підприємств та проявляючи господарську ініціативу, кооператори почали відроджувати їх виробничу діяльність. Однак зауважимо, що процес повернення споживчій кооперації націоналізованих підприємств, від самого початку регульований і дозований, тривав тривав протягом кількох років. При цьому слід підкреслити, що всі раніше націоналізовані радянською владою підприємства споживча кооперація протягом 1920-х рр. так і не отримала.

Уперше про необхідність державної підтримки споживчої кооперації України шляхом повернення їй націоналізованих підприємств зазначалося на Першій Всеукраїнській нараді КП/б/У (травень 1921 р.). У матеріалах зібрання підкреслювалося, що органам радянської влади терміново слід провести перегляд усієї націоналізованої промисловості. Частину підприємств, згідно з рішенням конференції, у найближчий час мали повернути кооперативним організаціям [3, с.149]. Без сумніву, таке рішення партійного керівництва республіки було продиктоване необхідністю залучення коштів споживчої кооперації до відродження тих промислових підприємств, які надалі утримувати держава була неспроможна, але продукцію яких потребувало населення.

Постанова РНК УСРР від 21 червня 1921 р. «Про кустарну і дрібну промисловість і сільськогосподарську кооперацію» наголошувала на тому, що соціально-економічна ситуація в країні і брак товарів першої необхідності спонукають ужити заходи щодо денаціоналізації промисловості, розвитку дрібної промисловості, як у формі приватних підприємств, так і в кооперативній формі [6, с.366]. При цьому підкреслювалося, що передусім потрібно надати переваги кооперативним організаціям перед приватними виробниками, зокрема під час пошуку необхідних для виробничих операцій приміщень та інструментів. Оскільки держава планувала визначати споживчій кооперації замовлення щодо випуску товарів широкого вжитку, яких бракувало, зазначалося, що кооперативні організації зможуть отримати допомогу сировиною і грішми. Постанова наголошувала на тому, що порушення договірних зобов'язань з боку державних органів щодо повернення споживчій кооперації майна буде розглядатися як адміністративне порушення. Водночас підкреслювалася необхідність встановлення адміністративного нагляду за виробничою діяльністю кооперації. Таке суперечливе рішення, по-перше, свідчило про те, що більшовики не збиралися повертати всі націоналізовані кооперативні підприємства, а лише давали можливість відродити ті, на продукцію яких був найбільший попит населення; по-друге, певна матеріальна та фінансова підтримка кооперативної промисловості з боку влади водночас мала компенсуватися оподаткуванням підприємств.

Наступним важливим кроком на шляху денаціоналізації кооперативних підприємств стала постанова ВУЦВК від 15 лютого 1922 р. «Про дрібну й кустарну промисловість» [7, с.128-129]. Оскільки держава не могла у той час задовольнити споживчі потреби населення, зокрема сільського, у промислових товарах, було вирішено всі промислові підприємства з кількістю робітників більше 5 чоловік із механічним двигуном або більше 10 чоловік без механічного двигуна передати їх власникам - приватним особам чи кооперації. Прикметно, що підприємства могли бути повернуті власникам на їх прохання, але за умови відповідної постанови губернської економічної наради. Водночас Президії Вищої ради народного господарства УСРР надали право звільняти дрібні підприємства з кількістю робітників до 20 чоловік від подальшої націоналізації. Тож навіть в умовах ринкового господарювання непу держава повністю не відмовилася від політики націоналізації місцевої промисловості. Крім цього, постанова передбачала, що у разі, коли підприємства, будучи націоналізованими, устатковувалися або отримували постачання за державний рахунок, їх власники при відновленні прав на ці підприємства в обов'язковому порядку мали відшкодувати державні витрати. Зазначимо, що при відновленні прав кооперативів на промислові підприємства все майно, вилучене державою із цих підприємств, залишалося й надалі у розпорядженні радянської влади. Тим самим були створені додаткові ускладнення щодо повернення споживчій кооперації націоналізованих підприємств, що, без сумніву, заважало своєчасному налагодженню виробництв, зокрема й тих, які були вкрай потрібні споживачеві. Крім цього, практично не йшлося про відшкодування державою збитків споживчій кооперації, яких вона зазнала від незаконної націоналізації підприємств у роки «воєнного комунізму».

Оскільки керівництво Вукопспілки неодноразово зверталось до державних органів управління повернути споживчій кооперації максимальну частину її підприємств, більшовики зробили ще декілька кроків у цьому напрямку. Згідно з рішенням РНК УРСР від 24 жовтня 1922 р. кооператорам повернули ще невелику частину раніше націоналізованих підприємств та промислів, що було переконливим доказом: держава аж ніяк не збиралася остаточно вирішити цю проблему [8, арк.64]. Як засвідчують архівні документи та матеріали періодичних видань 1920-х рр., націоналізація промисловості в Україні продовжувалася фактично до 24 серпня 1922 р., а відтак лише ті промислові підприємства, які споживча кооперація відкрила після цієї дати, могли бути убезпеченими від подальшої націоналізації [9, с.6].

Постанова РНК УСРР від 5 грудня 1922 р. «Про повернення споживчим кооперативним організаціям націоналізованих будівель» мала на меті зробити ще один «жест доброї волі» на адресу споживчої кооперації з боку держави [10, с.1000-1001].Згідно з даною директивою радянська влада терміново мала повернути споживчим кооперативним організаціям ще одну дозовану частину націоналізованих у них господарських будівель і приміщень складів, тим самим дещо посиливши матеріально-технічну базу промислових підприємств. Характерно, що у зазначеному документі підкреслювалося: надалі держава не повинна допускати націоналізації будівель, складів та приміщень, які належали споживчій кооперації. Проте керівництво республіки прагнуло зберегти контроль за процесом повернення кооперативного майна, тому не випадково ця процедура була окреслена відповідною інструкцією ВРНГ України та інструкціями економічних рад на місцях. До того ж Народному комісаріату внутрішніх справ було доручено у 2-тижневий термін виробити спільно з ВУКС інструкцію про порядок повернення споживчій кооперації будівель і складів. На нашу думку, залучення силової структури до виконання вищезгаданої постанови свідчило про те, що процес повернення кооперативним організаціям підприємств та промислів відбувався складно. Очевидно, існувало ряд невирішених суперечливих питань у відносинах між державою і споживчою кооперацією щодо належності того чи іншого промислового підприємства вищевказаним власникам.

Відродження виробничої діяльності споживчої кооперації України в період запровадження непу значною мірою залежало від податкової політики держави. Протягом 1921-1922 р. вищими органами влади і управління УСРР було ухвалено цілий ряд розпоряджень щодо податків на промислову діяльність кооперативних організацій. З одного боку, більшовики намагалися деякими пільгами сприяти розвитку виробничих операцій підприємств споживчої кооперації у конкуренції з приватним сектором, а з другого - шляхом їх оподаткування отримати додаткові кошти для держави.

Спочатку радянська влада зробила спробу поповнити місцевий бюджет за рахунок відродження місцевої приватної та кооперативної промисловості. Так, декрет РНК УСРР від 14 червня 1921 р. «Про податки і збори, які стягуються на користь міських рад з торгівлі та промислів» зобов'язував фіскальні органи оподатковувати промислові підприємства, що функціонували у містах, на користь міських рад. Тобто з перших кроків відродження виробничих операцій промислових підприємств споживча кооперація мала сприяти поповненню місцевого бюджету. Декрет встановив точно визначені розміри оподаткування промислових підприємств, зокрема кооперативних, ураховуючи їх потужність. Так, з промислових підприємств без механічного двигуна, які мали не більше 2 робітників, промисловий податок становив 25 тис. крб. на рік; з промислових підприємств без механічного двигуна із кількістю робітників від 3 до 10 чоловік - відповідно 50 тис. крб.; з промислових підприємств без механічного двинула з кількістю робітників понад 10 чоловік - 150 тис. крб. Щодо підприємств, які мали двигун, розміри промислового податку були такі: підприємства з числом робітників до 2 - 50 тис. крб.; підприємства з числом робітників від 3 до 10 - 100 тис. крб.; підприємства з числом робітників понад 10 - 300 тис. крб.

Крім цього, декрет встановив податок з доходів промислових підприємств у таких розмірах: підприємства та промисли, які отримали за 3-х місячний період дохід до 1 млн. 500 тис. крб., - 5%; від 1 млн. 500 тис. до 4 млн. 500 тис. крб. - 10%; від 4 млн. 500 тис. до 15 млн. крб. - 15%; понад 15 млн. крб. - 25%. Названі податки і збори з промислових підприємств, які стягувалися фінансовими відділами, мали сприяти не лише поповненню місцевого бюджету, але й у цілому державної казни. Без сумніву, саме таким шляхом держава прагнула не лише регулювати виробничу діяльність промислових підприємств, у тому числі кооперативних, але й отримувати від цього певний зиск [11, с.349].

26 серпня 1921 р. керівництвом республіки було ухвалене нове рішення, спрямоване на уточнення та розширення податкових зборів щодо промислових підприємств. Ідеться про постанову ВУЦВК «Про промисловий податок», згідно з якою вказаним податком мали обкладатися всі ненаціоналізовані торговельні і промислові підприємства [12, с.550-551]. Зауважимо, що кооперативні підприємства у даному разі обкладалися промисловим податком на загальних підставах, тобто держава у той період не надала виробничим підприємствам споживчої кооперації жодних податкових пільг. Постановою було визначено, що промисловий податок мав складатися з патентного і зрівняльного зборів. Патентний збір промислові підприємства повинні були сплачувати фінансовим органам за півріччя вперед. Щодо зрівняльного збору в постанові було зафіксовано: він сплачувався по закінченні місяця в обсязі щомісячних ставок, які визначалися місцевою податковою комісією на 6 місяців вперед. Зрівняльний збір запроваджувався поступово з урахуванням місцевості і розрядів підприємств, які встановлювалися розписом Народного комісаріату фінансів УСРР.

Оподатковувати промисловим податком на місцях і спостерігати за його стягненням належало губернським фінансовим відділам, в яких спеціально були введені посади фінансових інспекторів. НК фінансів республіки отримав завдання розробити у 2-тижневий термін детальну інструкцію щодо запровадження даної постанови. Хоча постанова вийшла в кінці серпня, патентний збір з промислових підприємств, у тому числі зі споживчої кооперації, мав стягуватися з 1 липня 1921 р. Отже, з перших кроків непу влада намагалась створити чітку систему регулювання виробничою діяльностю промислових підприємств шляхом їх оподаткування і контролю.

Постанова ВУЦВК від 15 березня 1922 р. «Про промисловий податок» [13, с.208-209] була логічним продовженням попереднього документу. Кооперативні промислові підприємства, як і раніше, мали оподатковуватися на загальних підставах. Промисловий податок складався з патентного та зрівняльного зборів. Зазначимо, що патентний збір мав збиратися за півроку вперед, а зрівняльний збір - з промислових підприємств усіх розрядів терміном із 1 січня 1922 р. у розмірі, який визначався створеною при НК фінансів республіки Податковою комісією окладів. Тобто дана постанова враховувала новий критерій оподаткування промислових підприємств, у тому числі споживчої кооперації, - їх належність до певного розряду. Вона була спрямована на вдосконалення органами влади та управління системи оподаткування на користь держави, розширення мережі фінансових чиновників на місцях, які, підпорядковуючись губернським фінансовим органам, мали регулярно збирати податки, а також на посилення контролю за виробничою діяльністю підприємств споживчої кооперації.

Проаналізуємо згаданий вище критерій оподаткування державою промислових підприємств, включаючи споживчу кооперацію, із врахуванням їх розряду. Зауважимо, що з метою встановлення податків для всіх без винятку підприємств ВУЦВК 8 березня 1922 р. ухвалив спеціальну постанову «Розпис розрядів промислових підприємств» [14, с.184]. Згідно з цим рішенням на території УСРР запроваджувався розпис розрядів промислових підприємств та особистих промислових занять, який встановлював розмір їх патенту, про що свідчить табл. 2.1:

Таблиця 2.1. Розпис розрядів промислових підприємств України та розмір їх патентів станом на 8 березня 1922 р.

Отже, всі промислові підприємства республіки, включаючи кооперативні, були поділені на 12 розрядів залежно від кількості робітників. Патентний збір визначався на півроку і збільшувався з кожним вищим розрядом, до якого належало підприємство. Слід зауважити, що підприємства І-VІІІ розрядів, які використовували механічні двигуни, мали сплачувати патентний збір, указаний у наступному вищому розряді. Без сумніву, цей розпис свідчив про те, що держава намагалася створити чітко визначену систему оподаткування промислових підприємств, ураховуючи їх потужності та відповідно доходи від виробничої діяльності. Звичайно, така прискіплива «опіка» держави обмежувала виробничі операції підприємств споживчої кооперації, зокрема невеликих місцевого призначення, гальмуючи їх господарську ініціативу.

Крім загальних податків держава ввела спеціальні податки для підприємств окремих галузей виробництва. Передусім було запроваджене оподаткування борошномельних підприємств, оскільки вони у переважній своїй більшості були рентабельні і могли сприяти поповненню надходжень до державної казни. Так, РНК УСРР 12 липня 1921 р. ухвалив декрет «Про натуральний податок на підприємства, які переробляють зерно (помолподаток)», за підставі якого на борошно-круп'яні підприємства споживчої кооперації був введений податок у розмірі 2-х фунтів (колишня міра ваги в Росії, 1 фунт дорівнював 409,5 г) із кожного пуда перемелюваного зерна [15, с.440-442]. За розпорядженням Наркомпроду УСРР, місцеві опродкомгуби мали вести строгий облік зерна, яке надходило на перемелення. Оподаткуванню підлягали всі борошномельні підприємства споживчої кооперації, включаючи механічні вальцові млини з тепловим і водяним двигуном, механічні жорнові млини з тепловим і водяним двигуном, вітряні і кіннопривідні парові млини, крупорушки, круподерки, просорушки і вівсорушки з тепловим і водяним двигуном. Після сплати податку борошномельні підприємства споживчої кооперації, зокрема млини, крупорушки, круподерки, просорушки і вівсорушки отримували право вільно розпоряджатися тим зерном, борошном, крупою та відходами, які вони отримали від населення у вигляді оплати за перемелення. Млини, які належали споживчій кооперації, мали здавати державі податок тим зерном, який вони перемололи, а крупорушки - зерном того виду, на переробку якого вони були устатковані (відповідно просорушки - просом, вівсорушки - вівсом, гречкорушки - гречкою). Отже, запровадження радянською владою натурального помолподатку відповідало тим соціально-економічним умовам, у яких перебувала в перші місяці нової економічної політики країна, - збереження натурального обміну. Водночас держава намагалася ретельно контролювати виробничі операції не лише приватних, але й кооперативних підприємств щодо перемелення практично всіх зернових культур, що певною мірою мало сприяти вирішенню продовольчої проблеми.

Ускладнення соціально-економічної ситуації, пов'язаної з голодом 1921-1922 рр., спонукало керівництво УСРР внести корективи щодо оподаткування борошномельних підприємств. Так, постанова Української економічної ради від 2 січня 1922 р. «Про відміну помольного податку в неврожайних губерніях» наголошувала на тому, що у зв'язку з недородом слід заборонити власникам млинів і рушок брати від помольців натуральну плату за переробку зерна [16, с.2]. Це стосувалося й борошномельних підприємств споживчої кооперації. Оплата за перемелення зерна мала відбуватися грішми і в розмірах, установлених місцевими економічними радами, враховувати обсяги недороду та продуктивних потужностей щодо переробки зерна у кожній окремій волості республіки. Тим самим держава прагнула запобігти зростанню спекуляції на зерновій та хлібній кризі, а також підвищенню розміру оплати за перемелення зерна як приватними, так і кооперативними підприємствами.

З метою впровадження більш масштабного контролю за роботою борошномельних підприємств у період хлібних ускладнень ВУЦВК 1 лютого 1922 р. видав постанову «Про посилення надходжень від помолподатку» [17, с.89-90]. Для врегулювання надходжень помолподатку постанова зобов'язувала терміново виділити зі складу волосних виконкомів спеціальних уповноважених, на яких покладалася персональна відповідальність за сприяння податковій інспектурі у зборі вказаного податку з власників млинів та рушок. Таким чином, кожне борошномельне підприємство, згідно зі встановленими Наркомпродом УСРР термінами і культурами, мало систематично сплачувати державі податок борошном, а відтак не могло, особливо в період голоду, мати зі своїх операцій практично ніякого зиску.

Чітка система державного оподаткування поширювалася і на олійниці. Спочатку радянська влада для підтримки надала підприємствам з переробки насіння соняшнику, що перебували у власності споживчої кооперації, певні податкові пільги. Зокрема, відповідно до декрету Раднаркому УСРР від 27 липня 1921 р. кооперативні олійниці, порівняно з приватними олійницями, мали податкову скидку в розмірі 25 %. Однак кризова ситуація на продовольчому ринку, змусила державу переглянути оподаткування вказаних підприємств. З огляду на продовольчий стан республіки, 1 жовтня 1921 р. РНК УСРР видав постанову «Про встановлення промислового податку на підприємства, які переробляють олійне насіння» [18, с.671]. Враховуючи неврожай насіння соняшнику в межах України й у зв'язку з цим обмежений його запас та необхідність посилення жирових ресурсів республіки, було вирішено встановити в однаковому розмірі натуральний промисловий податок на підприємства, які переробляли олійне насіння і перебували в розпорядженні як приватних підприємств, так і кооперативних організацій. Унаслідок цього рішення попередня скидка при сплаті податків для кооперативних олійниць скасовувалася. Цим самим олійниці споживчої кооперації були поставлені в однакові умови оподаткування із приватними підприємствами. Це свідчило не лише про намагання держави всіляко залучити кооперативні підприємств з переробки насіння соняшника до подолання гострих продовольчих проблем, але й про прагнення за рахунок їх оподаткування поповнити державну казну.