Українсько-чорногорські відносини: десятиріччя здобутків і подолання проблемних питань (2006-2016 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 327(477+497.16)"2006/2016"

українсько-чорногорські відносини: десятиріччя здобутків і подолання проблемних питань (2006-2016 рр.)

Всесвітня історія

Стаття присвячена комплексному аналізу українсько-чорногорських відносин періоду 2006-2016 років. Охарактеризовано динаміку політичних і дипломатичних контактів між двома країнами, нормативно- правову базу двосторонніх взаємин. Висвітлено питання торгово-економічних зв'язків, культурно- освітньої і гуманітарної співпраці між Україною і Чорногорією. Акцентовано увагу на переговорах щодо умов вступу Чорногорії до СОТ. Наголошується на позиції Чорногорії в умовах Революції Гідності і російської збройної агресії проти України.

Ключові слова: Чорногорія, Україна, двосторонні відносини, дипломатія, Світова організація торгівлі.

Для української дипломатії, науковців, експертної спільноти проблематика західнобалканського регіону та країн, які його репрезентують, залишається на периферії уваги. Такий підхід має об'єктивне і суб'єктивне пояснення, але він мало відповідає сучасним реаліям глобалізації міжнародних, європейських політичних, економічних, соціальних процесів. У світі, де події у віддаленій від Європи країні можуть швидко змінити ситуацію на старому континенті, неувага до цілого регіону Європи не має логічного обґрунтування. З метою актуалізації уваги українських урядовців, науковців, експертів з міжнародних відносин та європейської політики, підприємців запропонована стаття досліджує весь комплекс українсько-чорногорських відносин протягом останнього десятиріччя, яке збіглося з першим десятиріччям модерної незалежності Чорногорії.

В українській історіографії питанню сучасних українсько-чорногорських відносин (2006-2016 роки) присвячене одне ґрунтовне дослідження. Воно належить Оксані Слюсаренко, яка у період з грудня 2008 року до березня 2014 року була послом України в Чорногорії. Мета дослідження була досягнута, оскільки Оксані Слюсаренко вдалось на науковому ґрунті розкрити минуле та сьогодення західнобалканської країни, що будує європейське майбутнє. Наукова праця корисна для збагачення актуальними знаннями урядовців, підприємців, науковців, фахівців-політологів - усіх тих, кого цікавить модерна Чорногорія та вектори її подальшого розвитку. Але станом на кінець 2016 року доробок Оксани Слюсаренко безумовно потребує додаткового аналізу та суттєвого доповнення, оскільки він закінчується кінцем 2011 року, тобто вже не розглядається анонсований у нашому дослідженні період першого сучасного десятиріччя чорногорської незалежності [1].

Робота Оксани Слюсаренко не позбавлена і недоліків. Наприклад, авторка дипломатично обходить гостру тему українсько-чорногорських дискусій та переговорів у 2008-2011 роках щодо вступу Чорногорії до СОТ. Це викликає додаткові питання до цих подій, оскільки Оксана Слюсаренко була в епіцентрі дискусій і переговорів урядовців і дипломатів двох країн [1, с. 40-41; 109-126].

Відсутність ґрунтовних сучасних історичних і політологічних досліджень в Україні балканського регіону, конкретно Чорногорії, суперечить досягнутим можливостям комунікації та інформування. Щороку тисячі громадян України відвідують Чорногорію з метою бізнесу, науки, а головне - туризму та відпочинку. Тобто українці самостійно та стихійно досліджують Балкани, вивчають Чорногорію. їхня потреба у систематизованих наукових знаннях збільшується, але задоволення цієї потреби не відбувається. Тому вважаємо за доцільне ліквідувати цю лакуну запропонованою статтею. Вбачаємо, що, окрім вітчизняних урядовців, політиків, дипломатів та науковців, вона знайде інтерес і відгук у самій Чорногорії. Маємо надію, що її читачами стануть і громадяни України, які обрали Чорногорію як місце свого проживання, не відмовившись від українського громадянства. Станом на початок 2010 року їх було 210 [2]. Пізніше ця цифра зросла і коливалась у межах 240-250 осіб.

Чорногорія - європейська, західнобалканська країна, яка отримала свою сучасну державну незалежність у результаті завершення розпаду колишньої комуністичної Югославії у червні 2006 року. 21 травня 2006 року відбувся загальночорногорський референдум, під контролем та на умовах ЄС та європейської спільноти, під час якого 55,4% виборців підтвердили своє бажання жити надалі у незалежній та суверенній країні, тоді як 44,6% були проти цього рішення (загальна явка на референдум складала 86,5% від загальної кількості виборців). 3 червня 2006 року Скупщина (парламент) Чорногорії проголосила її державну незалежність, а вже 28 червня 2006 року Чорногорія була визнана та здійснила процедуру вступу до ООН.

Станом на 1 січня 2016 року Чорногорію офіційно визнали 179 країн світу, членів ООН, і 3 країни світу, визнані ООН, частково (Мальтійський союз, держава Палестина, Республіка Косово), тобто 182 держави, що офіційно мають такий статус. На сьогодні з технічних та формальних причин не визнали Чорногорію лише 14 країн, членів ООН (Багами, Барбадос, Беліз, Камерун, Мадагаскар, Нігерія, Сан-Томе і Принсипі, Сомалі, Танзанія, Екваторіальна Гвінея, Республіка Маршаллові острови, Королівство Бутан, Папуа - Нова Гвінея, Тонга) [3].

Світове визнання незалежної Чорногорії відбувалось дуже швидко і безконфліктно. 8 червня 2006 року її визнала Ісландія, 9 червня Швейцарія і Гвінея-Бісау, 10 червня Російська Федерація, 12 червня відразу 10 європейських держав і США, 13 червня Велика Британія та Франція, 14 червня - ФРН, Китай, Швеція. Сербія визнала незалежність Чорногорії 15 червня, і через тиждень, 22 червня, встановила дипломатичні відносини. Україна визнала незалежну Чорногорію 19 червня 2006 р., а 22 серпня того ж року встановила дипломатичні відносини. Першим дипломатичним представником України в Чорногорії був Анатолій Тимофійович Олійник, який робив це за сумісництвом, продовжуючи працювати послом у Сербії.

Для Чорногорії було важливою обставиною те, що її незалежність протягом червня 2006 р. швидко визнали абсолютно всі країни-члени ЄС і кандидати в члени ЄС (28 членів ЄС і 3 кандидати). Останньою країною в цьому процесі була Фінляндія - 29 червня 2006 року, яка так само як і всі інші країни ЄС, побажала і встановила протягом літніх місяців того ж року дипломатичні відносини з новою європейською країною. Швидке визнання сучасної чорногорської незалежності світом і європейською спільнотою відразу зміцнило позиції діючої влади Чорногорії на чолі з Президентом Філіпом Вуяновичем та прем'єр-міністром Міло Джукановичем, які були лідерами суспільно-політичного руху за незалежність та руйнацію спільного державного утворення із Сербією.

Чорногорія - невелика країна за територією і малочисельна за населенням. Станом на кінець 2015 року, згідно з інформацією Департаменту з економічних і соціальних питань ООН (відділ народонаселення), населення цієї західнобалканської країни складало лише 626828 осіб (прогноз на кінець 2016 року - 627076 осіб). З них 307606 чоловіки (49,1%) і 319221 жінки (50,9%). У Чорногорії спостерігається природний приріст населення: у 2015 році - 1251 особа, а в 2016 році очікується 1253 нових громадян. Має місце і щорічний міграційний приріст населення, але він не є значним: у 2015 році - 482 особи, а в 2016 році очікується у цьому ж обсязі.

Територія Чорногорії лише 13810 квадратних кілометрів (разом із морською смугою згідно з міжнародними нормами). Вона межує із територією Сербії, Хорватії, Боснії та Герцеговини, Албанії та Косово. Населення розташовано із контрастною щільністю: висока щільність заселення у смузі земель Адріатичного моря і мала щільність у гірських районах. Середня щільність населення - 45,4 осіб на квадратний кілометр. Територія рівнинної та придатної для сільського господарства землі не є великою, тому обсяги виробленої сільгосппродукції в Чорногорії не є значними.

Чорногорія обмежена своєю власною сировинною базою для розвитку промисловості. У горах півночі є декілька підприємств видобутку свинцево-цинкових руд, а також боксити, що використовуються алюмінієвим комбінатом у Подгориці. Але Чорногорія має значні обсяги гідроенергоресурсів, деревини, будівельних матеріалів, хоча головним природним ресурсом країни є клімат, море, гори, екологічно чиста берегова смуга та лісові території, тобто те, що створює умови для розвитку туризму та інфраструктури сучасного відпочинку. Саме туризм та інфраструктура для відпочинку гостей з усієї Європи набули найбільшого розвитку в Чорногорії після проголошення незалежності у 2006 році До 50% надходжень до державного та місцевих бюджетів формуються за рахунок туристичного бізнесу. Туризм і його потреби викликали будівельний та інвестиційний бум у країні.

Чорногорія, як і Україна, є багатонаціональною, багатоконфесійною країною. Чорногорці складають 43,16% її населення, серби - 31,99%, боснійці - 7,77%, албанці - 5,03%, хорвати - 1,1%, цигани - 0,42%. Також у Чорногорії проживають, як громадяни країни, македонці, словенці, угорці, росіяни, італійці, німці та навіть 225 вихідців з Єгипту. Згідно релігійних уподобань 74,24% населення країни є православними християнами, 17,74% - прихильниками ісламу, 3,54% - католики, 3,97% - мусульмани, 0,06% - протестанти, ще менший відсоток мають іудеї та представники інших конфесій. Підтримання багатонаціональної та багатоконфесійної гармонії миру і взаємоповаги потребує від влади і суспільства постійної уваги та зусиль. Треба підкреслити, що чорногорська влада та її багаторічний лідер Міло Джуканович з цією проблематикою в умовах модерної незалежності Чорногорії до цього часу вдало впорались, хоча вони не приховують свого занепокоєння процесом церковного розколу у православ'ї, спробами радикалізації поглядів молоді, що прихильна до ісламу.

Чорногорці, як і українці, з великою гордістю говорять про свою історію, більшість сторінок якої присвячені боротьбі за незалежність, протистоянню османському пануванню на Балканах, коротким періодам набуття і втрати незалежності та державності. У Чорногорії, як і в Україні, складні, в історичному та сучасному вимірі, відносини з найближчими державами-сусідами, особливо з Сербією. Тут є аналогія Чорногорія - Сербія, Україна - Росія, але зміст і перебіг подій безумовно різний. Станом на травень 2006 року Чорногорія мала дискусію з Хорватією, Боснією та Герцеговиною, Косово з приводу окремих прикордонних територій.

Політичне та дипломатичне визнання Україною незалежності Чорногорії у червні 2006 року створило основу для подальшого комплексного розвитку двосторонніх відносин. Ідеологічною основною цих відносин було продеклароване прагнення України та Чорногорії приєднатись до європейської спільноти, стати членом ЄС і НАТО, усіх сучасних світових інституцій: ООН, СОТ, ОБСЄ та інші. Практичну складову двосторонніх взаємин повинно було забезпечити дипломатичне представництво України в Чорногорії на чолі з послом Анатолієм Олійником, якого пізніше змінила Оксана Слюсаренко. Треба підкреслити, що українська сторона послідовно рекомендувала Чорногорії відкрити своє дипломатичне представництво у Києві.

Політичні контакти між Україною та незалежною Чорногорією були започатковані президентами двох країн - Віктором Ющенком та Філіпом Вуяновичем. 27 вересня 2006 року вони мали особисту зустріч під час одного із європейських самітів. Під час цієї зустрічі президенти обговорили перспективу двосторонніх відносин, висловились за необхідність формування нормативно-правової бази, що буде регулювати ці відносини, особливу увагу приділили розробці рамкової угоди про співпрацю. З цього приводу Віктор Ющенко сказав: “Такий документ став би серйозним поштовхом для розвитку наших двосторонніх відносин”. Зі свого боку Філіп Вуянович подякував Вікторові Ющенку за швидке визнання Україною Чорногорської незалежності та підтримав активний дипломатичний діалог між двома країнами [4].

Коло питань, яке обговорили президенти України і Чорногорії 27 вересня 2006 року, було широким і багатовекторним. Сторони приділили увагу питанням співпраці у гуманітарній, військово-технічній, економічній сферах. Віктор Ющенко запропонував встановити пам'ятник українському поету Тарасові Шевченку у Подгориці і, відповідно, пам'ятник чорногорському поету Петару Негушу в Києві. Йому належала ініціатива обміну для навчання українських і чорногорських студентів. У контексті прагнень України та Чорногорії щодо вступу до НАТО було вирішено започаткувати активний діалог між міністрами оборони двох країн [4].

Ініціативи Віктора Ющенка були підтримані його чорногорським колегою Філіпом Вуяновичем. Він подякував також Вікторові Ющенку за пропозицію взяти участь у пам'ятних заходах, присвячених 65-й річниці трагедії Бабиного Яру. “Чорногорія горда тим, що була антифашистською, і це єднає нас з Україною”, - сказав з цього приводу Філіп Вуянович. Він також пообіцяв підтримку Україні у визнанні світом Голодомору 1932-1933 років актом геноциду проти українського народу [4].

На зустрічі 27 вересня 2006 року Президент Чорногорії Філіп Вуянович запросив Віктора Ющенка відвідати його країну з офіційним візитом у 2007 році з метою подальшого зміцнення та розвитку двосторонньої співпраці. Запрошення було підтримано, але візит Віктора Ющенка в 2007 році не відбувся, не відбувся він під час його каденції взагалі, хоча українсько-чорногорські відносини набули системного розвитку.

Домовленість про встановлення пам'ятника Тарасу Шевченку в Подгориці та Петару Негушу в Києві була реалізована вже під час каденції антагоніста Віктора Ющенка - Віктора Януковича. У 2011 році пам'ятник Тарасу Шевченку був відкритий у Подгориці, а у 2013 році пам'ятник чорногорському державному діячу та класику літератури Петру Негушу був відкритий на території студмістечка університету “Київська політехніка” у Києві. Але той факт, що двосторонні відносини між Україною та Чорногорією розпочались із символічного акту вшанування класичних постатей Тараса Шевченка і Петра Негуша, свідчив про близькість культур, мов, історії, сучасних прагнень і сподівань двох слов'янських народів.

Питання про необхідність переглянути рівень дипломатичного представництва України в Чорногорії і, відповідно, Чорногорії в Києві після домовленостей на зустрічі Віктора Ющенка - Філіпа Вуяновича 27 вересня 2006 року набуло актуальності та сформувало конкретні завдання перед МЗС двох країн. Анатолій Олійник, який працював у Белграді послом України в союзній державі Сербії та Чорногорії з 3 листопада 2005 року, 4 вересня 2006 року був призначений послом тільки Сербії, яка знаходилась у стадії “розлучення” з Чорногорією. Але 12 березня 2007 року Анатолій Олійник, кадровий дипломат ще з радянських часів, який мав досвід роботи в ООН та США, в Іраку та в інших країнах, Указом Президента Віктора Ющенка був призначений і послом України в Чорногорії за сумісництвом. Орієнтація модерної Чорногорії на вступ до ЄС і НАТО, всупереч традиційній орієнтації на Російську Федерацію, створила нові виклики не тільки у чорногорсько-сербських відносинах, особливо після визнання у 2008 році Чорногорією державності та незалежності Косово, але й у відносинах із Чорногорією України. Чорногорія опинилась у центрі великої геополітичної гри, де Україна і Російська Федерація виступали антагоністами. За цих умов, 1 грудня 2008 року, Київ призначив своїм послом у Подгориці Оксану Слюсаренко, відповідно звільнивши Анатолія Олійника від обов'язків посла України в Чорногорії за сумісництвом. Посольство в Подгориці набуло самостійного статусу.

Відкриття чорногорського посольства в Києві розтягнулось на багато років. Чорногорський уряд зволікав, посилаючись на фінансові та технічні труднощі, хоча був задоволений тим фактом, що Україна в 2008 році оперативно відкрила своє посольство у Подгориці. За це Президенту України Віктору Ющенку подякував особисто міністр закордонних справ Чорногорії Мілан Рочен 16 жовтня 2008 року, під час його візиту до Києва [5]. Українська сторона неодноразово поверталась до питання про відкриття посольства Чорногорії в Україні. Наприклад, 27 листопада 2009 року це питання обговорювалось під час зустрічі голови комітету з міжнародних справ та європейської інтеграції парламенту Чорногорії Міодрага Вуковича та українського посла у цій країні Оксани Слюсаренко [2]. Таких розмов і контактів було багато, але відкриття посольства в Києві чорногорською стороною постійно відкладалось. Існуючу лакуну в стосунках певним чином заповнювали почесні консульства Чорногорії в Україні та України в Чорногорії, що розпочали свою активну діяльність у 2013 році. Почесне консульство Чорногорії в Україні очолював і очолює відомий політик, урядовець, вчений Станіслав Довгий, який зробив вагомий внесок у розвиток українсько- чорногорських відносин за умов обмеженої уваги вітчизняного МЗС до балканських країн. Діяльність почесних консульств виявилась особливо важливою для 250-300 громадян України, які тимчасово або постійно проживають у Чорногорії [6].

Нарешті, 5 листопада 2015 року міністр закордонних справ України Павло Клімкін написав у Twitter про те, що він домовився зі своїм колегою із Чорногорії Ігорем Лукшичем на зустрічі у Варшаві про відкриття посольства Чорногорії в Києві. “Зустрівся з керівником МЗС Чорногорії Ігорем Лукшичем і привітав відкриття посольства Чорногорії у Києві найближчим часом. Важливий крок на шляху до більш глибокої кооперації”, - повідомив Павло Клімкін [7]. Посол Чорногорії в Україні дійсно був призначений. Ним став Любимир Мішурович, але місцем перебування чорногорського посла залишилась Подгориця, хоча активність у вирішенні технічних питань у Києві збільшилась. Можна сказати, що на десятому році модерної незалежності Чорногорія має свого посла в Україні.

Українсько-чорногорські відносини фактично треба було розбудовувати з нуля. До набуття Чорногорією незалежності в 2006 році українська влада та дипломатія спілкувались в основному з центральним урядом союзної західнобалканської держави у Белграді. Про це свідчить, наприклад, зміст розмови між прем'єр- міністром України Віктором Януковичем і послом Сербії і Чорногорії в Києві Драганом Філіповичем, що мала місце 4 лютого 2003 року [8]. Про те, що саме у такому форматі українська влада і надалі планувала розвивати двосторонні контакти, свідчив той факт, що Кабінет Міністрів України 23 грудня 2002 року своєю постановою виділив 2,2 мільйона доларів для придбання у державну власність України нерухомості у Белграді, для розташування посольства України [8]. Але розвиток подій на Західних Балканах змусив Київ внести корективи у свою політику в цьому регіоні. Враховуючи прагнення незалежної Чорногорії до широкої євроінтеграції і наявність аналогічних амбіцій у керівництва України, на чолі з Президентом Віктором Ющенком, київська дипломатія почала приділяти цій країні не менше уваги, ніж Сербії, Хорватії та Словенії.

Стабільність владної верхівки в Чорногорії впродовж першого десятиріччя незалежності сформувала коло керівників балканської держави, з якими українська влада та дипломатія мала справу. Ці політичні діячі Чорногорії репрезентували дві партії влади: Демократичну партію соціалістів (ДПС) і Соціал-демократичну партію (СдП) (тільки наприкінці 2015 року цей владний тандем розвалився). Кажучи про головних політичних партнерів Києва в Подгориці, у першу чергу треба назвати багаторазового прем'єр-міністра і лідера ДПС Міло Джукановича, а також його однопартійця, Президента Чорногорії Філіпа Вуяновича. Не менш авторитетним і популярним політиком у цей період був і голова Скупщини (парламенту) Чорногорії, лідер соціал-демократів Ранко Кривокапич. Вагомий внесок у розвиток українсько-чорногорських відносин зробили міністри закордонних справ Чорногорії Мілан Рочен і Ігор Лукшич. Багато зробив для розвитку відносин з Україною почесний консул у Будві Боро Джукич. Україна в урядових, бізнесових, культурних й інтелектуальних колах Чорногорії сприймалась і сприймається, як дружня слов'янська православна європейська країна. Важливим і для чорногорської влади, і для простих чорногорців виявився той факт, що кількість туристів і відпочивальників із України після 2006 року стрімко зростала впродовж всього десятиріччя. Уже у 2012 році Чорногорію відвідали 49 тисяч туристів із України, які здійснили 350 тисяч ночівель [9].

Відсутність нормативно-правової бази взаємовідносин між Україною та Чорногорією виявилася першою серйозною проблемою, яку зобов'язана була долати дипломатія двох країн. Треба підкреслити, що концентрація зусиль на цьому напрямку сформувала успішне просування до поставленої мети, хоча кожна міждержавна угода проходила шлях складних переговорів і узгоджень. Початок цього процесу не був швидким. Через два роки після встановлення дипломатичних відносин, під час зустрічі з міністром закордонних справ Чорногорії Міланом Роченом у Києві 16 жовтня 2008 року, Президент України Віктор Ющенко підкреслив важливість підготовки та підписання двох міждержавних угод, однією з яких є угода про безвізові подорожі для громадян двох країн. Але фактично ці міждержавні угоди були укладені значно пізніше [5].

Усього за десятиріччя було підготовлено та підписано 39 міждержавних угод. Кожна угода є важливою, тому що визначає та регулює двосторонні відносини у певному сегменті: політичному, економічному, правовому, гуманітарному і культурному. Сукупність міждержавних угод утворила нормативно-правову базу українсько-чорногорських відносин. Процес цей не завершено й робота над поліпшенням і впорядкуванням цієї бази продовжується.

Ефективна активізація напрацювань щодо нормативно-правової бази українсько-чорногорських відносин відбулась завдяки зусиллям МЗС і особисто посла України у Подгориці Оксана Слюсаренко, яка виконувала свої обов'язки з 1 грудня 2008 року до 31 березня 20І4 року.

Оксана Слюсаренко до свого призначення на посаду посла України в Чорногорії пройшла складний шлях ефективної роботи в науці, бізнесі, на відповідальних посадах на державній службі. Треба підкреслити, що до свого переходу на дипломатичну роботу Оксана Слюсаренко працювала з 31 січня 2008 року заступником голови Секретаріату Президента Віктора Ющенка (таку тоді мала назву Адміністрація Президента) представником Президента у Верховній Раді України, а до того з березня 2007 року обіймала посаду заступника міністра економіки України. Доктор економічних наук (захист дисертації в 1998 році), професор (2000 рік), Оксана Слюсаренко є автором понад 100 наукових робіт, монографій і навчальних посібників, переважно з економічної проблематики. Наукова підготовка, досвід роботи в бізнесі дозволили їй не тільки швидко адаптуватись на високих посадах у міністерстві фінансів (2002-2003 роки.) і в міністерстві економіки (2007 - початок 2008 років), довести ефективність своєї роботи. Ефективність і професіоналізм були визнані політичною елітою і часів Президента Леоніда Кучми (з серпня 2003 і до лютого 2005 Оксана

Слюсаренко працювала радником першого віце-прем'єр-міністра України Миколи Азарова), і часів Президента Віктора Ющенка. Успіх у роботі мала Оксана Слюсаренко і на посаді посла України в Чорногорії. Це неодноразово публічно декларували представники керівництва Чорногорії. Поділяли цю думку й керівники урядових структур України, народні депутати, керівники місцевих органів влади і самоврядування, громадяни України, що мали нагоду з різноманітних питань спілкуватись із українським послом у Подгориці. 24 серпня 2013 року Оксана Слюсаренко, згідно з указом Президента України, отримала дипломатичний ранг Надзвичайного і Повноважного Посланника першого класу, що було визнанням її досягнень на посаді надзвичайного і Повноваженого посла України в Чорногорії.

24 грудня 2008 року Оксана Слюсаренко вручила вірчі грамоти Президенту Чорногорії Філіпу Вуяновичу, отримавши від нього не тільки підтримку в її майбутній роботі, але й побажання досягнути з питань економічної співпраці між двома країнами такої ж якості та інтенсивності, яка вже на той час була досягнута в політичній сфері. Оксана Слюсаренко висловила надію, що запланований візит Президента України Віктора Ющенка забезпечить додатковий імпульс у двосторонніх стосунках, але в період його підготовки багато що треба зробити [10]. Треба зауважити, що візит Віктора Ющенка до Чорногорії так і не відбувся, але 2009-2010 роки були наповнені інтенсивною дипломатичною роботою, яка відзначалась конкретикою та результативністю. 27 листопада 2009 року, тобто менше, ніж через рік після свого призначення, Оксана Слюсаренко у розмові з Міодрагом Вуковичем, головою комітету з міжнародних справ і європейської інтеграції Скупщини Чорногорії, висловила сподівання, що до кінця 2009 року будуть підписані підготовлені й узгоджені 17 міждержавних і 5 міжрегіональних договорів. Частково це вдалось реалізувати [2].

Найактуальнішими у двосторонніх відносинах були питання ліберального безвізового режиму для громадян України і Чорногорії, систематичного авіасполучення, узгодження митних режимів. Зосередженість української дипломатії саме на цих питаннях була пов'язана з потребами вітчизняної туристичної індустрії, бажанням зростаючої кількості українських громадян подорожувати та відпочивати в Чорногорії. Уже у 2008 році, за інформацією українського посольства в Чорногорії, відпочивало в цій країні близько шести тисяч громадян України, і тільки зі Львова було організовано 24 чартерних рейси [11]. Наприкінці 2012 року відсоток туристів із України посідав третє місце вструктурі туристичної галузі Чорногорії - 4% (Сербія - 29%, Російська Федерація - 25%, Україна - 4%, Польща - 2%, Косово - 3%, Чехія та Німеччина - по 2%) [12]. Зрозуміло, що чорногорська влада теж була зацікавлена в пріоритетному вирішенні комплексу питань, пов'язаних із умовами розвитку туризму для українців у Чорногорії. Про це Оксана Слюсаренко відверто говорив міністр туризму Чорногорії Предраг Ненезич 20 лютого 2009 року під час зустрічі у Подгориці. Він особливо підкреслював важливість пришвидшення відкриття прямого авіасполучення Подгориця-Київ або Тива-Київ [13].

Розвиток українсько-чорногорських відносин постійно висвітлювали чорногорські ЗМІ, які, на відміну від українських, мали до цієї теми систематичну зацікавленість. Так, 19 червня 2009 року чорногорські газети повідомили про підписання в Києві керівниками митних служб України та Чорногорії Анатолієм Макаренком і Міодрагом Радусиновичем Угоди про взаємну допомогу у митних справах. Ця угода створила умови для співпраці з питання перетину кордонів України та Чорногорії як товарів і продукції промисловості та сільського господарства, так і тисяч українських туристів і підприємців двох країн. Угода передбачала інтенсивну взаємодію з питань запобігання порушення митних норм, прискорення митних процедур, обмін інформацією з митної безпеки [14].

24 листопада 2009 року чорногорські ЗМІ повідомили про наближення до підписання між МВС Чорногорії та України меморандуму про співпрацю, що створить умови для покращення і конкретизації співпраці у сфері боротьби з криміналом. Про це домовились міністр внутрішніх справ Чорногорії Іван Брайович і посол України в Чорногорії Оксана Слюсаренко, яка засвідчила зацікавленість української влади у безпеці громадян України під час відпочинку та проведення підприємницької діяльності в Чорногорії [15]. Незабаром меморандум був підписаний.

Не менш важливою була ініціатива української дипломатії щодо підготовки та підписання угоди у сфері соціального страхування, а також підписання меморандуму про співпрацю між Міністерством праці і соціального забезпечення Чорногорії та відповідним українським міністерством. Ця ініціатива обговорювалась на зустрічі посла Оксани Слюсаренко з міністром праці і соціального забезпечення Чорногорії Суадом Німановичем 2 квітня 2010 року. Було досягнуто порозуміння з двох сторін, що дозволило перевести питання пенсійного та медичного страхування у площину практичного вирішення [16].

Складними були переговори щодо транспортного сполучення між Україною та Чорногорією. За свідченням чорногорського міністра транспорту Андрія Ломпара, вони розпочались ще в 2007 року. Головний зміст переговорів торкався прямого морського й авіаційного сполучення [17]. Переговори з цього приводу йшли досить повільно, тому посол України в Чорногорії Оксана Слюсаренко неодноразово виступала з пропозиціями щодо їх активізації. Про це вона заявила 22 жовтня 2010 року під час зустрічі підприємців і бізнесменів двох країн у Подгориці. Оксана Слюсаренко акцентувала увагу учасників зустрічі на тому, що відсутність прямого авіаційного сполучення між Чорногорією та Україною не дозволяє ефективно розвивати економічні зв'язки між двома країнами [18]. Оксана Слюсаренко висловила також надію на те, що незабаром це питання буде вирішено. Але переговори про пряме сполучення між Україною та Чорногорією продовжувались ще декілька місяців. Важливою була зустріч зацікавлених міністерств двох країн 22 листопада 2010 року. Під час цієї зустрічі і предметних переговорів був узгоджений текст Угоди про міжнародні повітряні перевезення з принципових питань, але чорногорська сторона не погодилась із пропозицією української сторони стосовно повітряного сполучення, яке буде проходити тільки між двома столицями, тобто між Києвом і Подгорицею. Представники Чорногорії наполягали на тому, щоб до цього переліку був включений і аеропорт у Тиваті, але українська сторона не підтримала цю пропозицію. Тому остаточний текст на цій зустрічі не був відпрацьований і було узгоджено, що перемовини будуть продовжуватись, а напрямки авіасполучення будуть викладені у вигляді додатку до основного документу [19].

Двостороння угода між Україною та Чорногорією про повітряне сполучення була підписана лише через рік, тобто в грудні 2011 року, під час візиту до Подгориці прем'єр-міністра України Миколи Азарова [20]. Хоча й навесні 2013 року посол України в Чорногорії Оксана Слюсаренко скаржилась на те, що підписана наприкінці 2011 року Угода не працює й прямого регулярного повітряного сполучення не встановлено, що заважає розвитку туризму й торгівлі [21].

Реалізація угоди про авіаційне сполучення виявилась непростою справою. На заваді стояла і стоїть відсутність або мінімальна наявність пасажиропотоку в осінньо-зимовий період, тобто тоді, коли закінчується туристичний сезон. Але українська авіакомпанія МАУ (“Міжнародні авіалінії України”) у 20122013 роках здійснила спробу встановити пряме регулярне сполучення Харків-Подгориця. Планувалось, що в цьому проекті МАУ буде співпрацювати з туроператором “Харківкурорт-сервіс”, а перевезення пасажирів буде здійснюватися на авіалайнерах АН-148 і Boeing 737. Цей проект не отримав свого продовження. Хоча МАУ, як і інші авіакомпанії, виконали в період 2006-2016 роки велику кількість чартерних рейсів за маршрутом Україна-Чорногорія-Україна в туристичний сезон (травень-вересень). Чартерні рейси з України до чорногорських аеропортів вилітали з Києва, Харкова, Львова, Дніпра та інших міст [22].

Важливою подією, з точки зору розвитку транспортного сполучення між Чорногорією та Україною, було підписання міжурядової угоди про автомобільні перевезення пасажирів і вантажів 13 червня 2013 року, під час офіційного візиту прем'єр-міністра Чорногорії Міло Джукановича до Києва [23]. Підписання цієї угоди створило нормативно-правову базу для автомобільного сполучення між Україною та Чорногорією. Це дало змогу українським компаніям організувати перевезення вантажів у рамках торговельно-економічних угод підприємців двох країн.

Діалог з приводу організації морських перевезень був започаткований у 2007 року. Насамперед ішлося про організацію перевезень між українською Одесою та чорногорським портом Бар. Переговори не були занадто інтенсивними, враховуючи слабкі торговельно-економічні зв'язки між Україною та Чорногорією. У лютому 2009 року посол України в Чорногорії Оксана Слюсаренко обговорювала перспективу організації морських перевезень з міністром економічного розвитку Чорногорії Браніміром Гвозденовичем [24]. Не дивлячись на позитивне ставлення чорногорської сторони до вирішення цього питання, підписання відповідної угоди з різних причин постійно відкладалось. 8 вересня 2011 року в Києві відбулась зустріч між чорногорським міністром транспорту Андрія Ломпаром і віце-прем'єром українського уряду Борисом Колесніковим. Серед інших питань транспортного сполучення між двома країнами, знову була продекларована необхідність відкриття морського сполучення за маршрутом Одеса-Бар. Це було практичним підтвердженням на урядовому рівні рекомендацій наради бізнесових кіл України та Чорногорії, яка відбулась у квітня 2011 року під егідою Економічної палати Чорногорії [17]. Не дивлячись на зацікавленість у створенні нормативно-правової бази у сфері морських і автоперевезень підприємців і бізнесу двох країн, урядовцям і дипломатам знадобилось ще два роки для узгодження всіх необхідних питань. Це дозволило забезпечити налагодження постійнодіючого трафіку вантажів із Чорногорії до України і в зворотному напрямку. На сьогодні чорногорські компанії мають можливість доставляти вантажі морем до українських портів Одеса, Південний, Іллічевськ, Херсон, Миколаїв, Маріуполь. А у комбінації із залізничним транспортом до Києва, Одеси, Харкова, Дніпра, Запоріжжя, Львова, Кривого Рогу.

Важливим завданням для української дипломатії була лібералізація безвізового режиму для громадян України під час їх подорожей до Чорногорії. Цього чекали від української влади вітчизняний туристичний бізнес, підприємці, що започаткували співпрацю з чорногорською стороною, науковці, православні паломники, а головне - тисячі громадян України, які позитивно оцінювали можливість відпочинку в Чорногорії.

Ще до проголошення модерної незалежності Чорногорії у 2006 році, у березні 2004 року під час українсько-сербсько-чорногорських переговорів у Києві між заступником міністра закордонних справ України Валентином Наливайченком і заступником міністра закордонних справ Сербії та Чорногорії Драганом Джуровичем була досягнута домовленість про відкриття чартерного авіасполучення між Києвом і Подгорицею із безвізовим режимом поїздок громадян двох країн, що відвідують Чорногорію та Україну з туристичною метою. Також Угодою між Кабінетом Міністрів України і урядом Сербії і Чорногорії передбачалось надання права для безвізового відвідування двох країн для власників дипломатичних і службових паспортів [25].

Проголошення незалежності Чорногорії та ставка на туризм, як головну галузь у стратегії соціально- економічного розвитку країни, зробили питання лібералізації безвізового режиму для громадян України й Чорногорії дуже актуальним. Треба було змінити існуючий порядок, коли для в'їзду до Чорногорії на період до 30 днів на рік на кордоні обов'язковим було оформлення так званої “туристичної” перепустки вартістю 15 євро, у разі якщо український турист не має офіційного запрошення або туристичного ваучера.

14 березня 2008 року в Подгориці відбулись перші в історії українсько-чорногорських відносин переговори щодо консульсько-правових питань. Вони, у першу чергу, були присвячені питанню лібералізації безвізового режиму. Українську делегацію очолював директор департаменту консульської служби Міністерства закордонних справ України Сергій Погорельцев, а чорногорську - голова дирекції у консульських справах МЗС Чорногорії Желько Стоматович.

Українська сторона запропонувала підписати нову угоду про взаємні безвізові поїздки громадян двох країн, оскільки угода 2004 року вже не відповідала вимогам розвитку взаємовідносин між Чорногорією та Україною. Проект нової угоди був переданий українськими дипломатами чорногорській стороні. Він передбачав взаємні безвізові поїздки для власників усіх типів паспортів на термін 90 днів упродовж кожного півріччя. Чорногорська делегація повідомила про попередню згоду із українськими пропозиціями.

Українські й чорногорські дипломати на цій зустрічі в Подгориці домовились прискорити внутрішньодержавні процедури, з метою підготовки проекту нової угоди до підписання. Окрім того, дипломати України і Чорногорії домовились про пришвидшення процесу відкриття в Подгориці Генерального консульства України [26].

Багато зусиль для реалізації домовленостей зустрічі від 14 березня 2008 року по лібералізації безвізового режиму доклала посол України в Чорногорії Оксана Слюсаренко. її системна робота з цього питання дозволила пришвидшити проходження відповідних процедур в українському уряді, забезпечити синхронізацію процесів з чорногорським урядом. Це було непростою справою за умов тимчасового погіршення українсько-чорногорських відносин у зв'язку із позицією України щодо умов вступу Чорногорії до СОТ. Оксана Слюсаренко була учасником багатьох дискусій із чорногорськими урядовцями, дипломатами, підприємцями та бізнесменами, журналістами і професурою, які були занепокоєні перспективою українсько- чорногорських відносин. Частину таких зустрічей і дискусій коментувала чорногорська преса [27].

Зусилля української дипломатії та зацікавленість чорногорської сторони до збільшення потоку туристів з України дозволили подолати всі процедурні та проблемні питання. 28 січня 2010 року прес-служба МЗС України повідомила про попередню домовленість між міністрами закордонних справ України й Чорногорії щодо підписання угоди про лібералізацію безвізового режиму для громадян двох країн. У заяві прес-служби МЗС України також повідомлялось про запланований візит міністра закордонних справ України Петра Порошенка до Чорногорії на початку березня 2010 року. Тому МЗС України підкреслило важливість інтенсифікації роботи над двосторонніми угодами, які повинні створити юридичний базис для стимулювання співпраці в інвестиційній, гуманітарній і туристичній сферах [28].

Візит Петра Порошенка до Чорногорії, як міністра закордонних справ України, не відбувся. Після перемоги на президентських виборах в Україні на початку 2010 року Віктора Януковича відбулись кардинальні кадрові зміни, у результаті яких Петро Порошенко залишив свою посаду. Але українська і чорногорська дипломатія напередодні нового туристичного сезону доклали додаткових зусиль для підписання угоди між Україною та Чорногорією про лібералізацію безвізового режиму. 15 червня 2010 року заступник міністра закордонних справ України Віктор Майко й заступник міністра закордонних справ Чорногорії Драган Джурович підписали довгоочікувану угоду. Про це офіційно повідомила прес-служба Міністерства закордонних справ України [29].

15 червня 2010 року, коментуючи цю подію на брифінгу, прес-секретар українського МЗС Олександр Дикусаров проінформував представників ЗМІ про те, що заступник міністра МЗС Віктор Майко очолив українську делегацію на конференції міністрів закордонних справ країн-членів Центральноєвропейської ініціативи (“Регіональна співпраця в контексті європейської інтеграції”), що відбулась у чорногорському курортному місті Будва. Конференція обговорила і затвердила рішення щодо подальшої співпраці країн- членів ЦЄІ, а також створила бюджет фонду співпраці на 2011 рік. Саме під час свого візиту до Чорногорії Віктор Майко, за дорученням уряду України, підписав важливу угоду про лібералізацію безвізового режиму між двома країнами [30].

Після підписання угоди 15 червня 2010 року Кабінет Міністрів України видав постанову 2 вересня того ж року № 793. Згідно з цією постановою безвізовий режим між Україною і Чорногорією передбачав, що громадяни двох держав мають можливість перебувати в країні до 90 днів без візи впродовж одного півріччя при наявності дійсних проїзних документів [31].

19 жовтня 2010 року перс-секретар Міністерства закордонних справ України Олександр Дикусаров на брифінгу повідомив, що з 24 жовтня 2010 року в'їзд та виїзд громадян двох країн буде здійснюватися на підставі проїзних документів, дійсних для виїзду за кордон. Без оформлення візи громадяни Чорногорії та України мали тепер право перебувати у країні-партнері цієї угоди терміном до 90 днів упродовж 180 днів від дати першого в'їзду. Одночасно Олександр Дикусаров підкреслив, що громадяни двох країн, які бажають знаходитись на території Україні або Чорногорії більше, ніж 90 днів або з метою працевлаштування, повинні звернутись до консульських установ або до дипломатичного представництва з метою отримання й оформлення відповідних віз. Також Угода передбачала скасування всіх грошових зборів із оформлення віз для громадян обох країн. Отже, нова угода принципово відрізнялась від змісту та правил співпраці між Чорногорією та Україною, передбачених угодою від 2004 року [32].

Зрозуміло, що підписання та введення в дію з 24 жовтня 2010 року нової Угоди, яка значно лібералізувала умови безвізового режиму для поїздок громадян України і Чорногорії, було вагомим здобутком української дипломатії, яка опікувалась балканським сегментом Європи. Але не менш зацікавленою була й чорногорська сторона. Про це, наприклад, у своєму виступі відверто акцентував увагу віце-президент Торгово-промислової палати Чорногорії Іван Савелич на зустрічі підприємців і бізнесменів Чорногорії та України, яка відбулась у Подгориці 22 жовтня 2010 року. Він підкреслив, що за 8 місяців 2010 року кількість відвідувань і ночівель українських туристів досягла 18500, що на 86,8% більше, ніж у 2009 році [18].

Після отримання незалежності у 2006 році Чорногорія стала активним гравцем на європейському туристичному ринку. Але у 2007-2010 роках вона відчула не тільки гостру конкуренцію на цьому ринку з боку Хорватії і Словенії, але й потенційного конкурента в особі посткомуністичної Албанії. Тому влада і бізнес Чорногорії були зацікавлені у зростаючому потоці українських туристів.

У 2008-2011 роках українсько-чорногорські відносини пройшли через складне випробування, певне загострення відносин, недовіру й непорозуміння. Це було пов'язано із гальмуванням українською стороною процесу вступу Чорногорії до СОТ. Та обставина, що узгодження позицій між урядами України й Чорногорії відбувалось упродовж майже трьох років, перетворило цю проблему в негативний чинник у чорногорсько- українських стосунках. Для влади Чорногорії вступ до СОТ був надзвичайно важливим. Вона розглядала цю подію як акт інтеграції незалежної Чорногорії у світове та європейське співтовариство, перехід Чорногорії на цивілізовані рейки політичної та економічної діяльності. Менш за все чорногорська влада очікувала на цьому шляху перешкод з боку України, яка лише в травні 2008 року стала членом СОТ. Україна у 2008 році мала частку в товарообігу Чорногорії з усіма країнами світу лише на рівні 0,02 % (у 2008 році торговий обмін двох країн складав трохи менше 4,0 млн. євро). Але саме урядові структури України демонстрували впродовж трьох років надзвичайну непоступливість у переговорах з країною, яка не мала з Україною жодного конфлікту інтересів в економічній та торгівельній сферах. Безумовно, українська сторона аргументувала свою позицію.

3 лютого 2009 року очікувалося, що вступ Чорногорії до СОТ буде розглянутий і схвалений Генеральною радою цієї міжнародної організації. Але 18 грудня 2008 року, несподівано для чорногорської сторони, Україна подала Чорногорії запит про умови доступу на її ринки українських товарів і послуг. Стало зрозумілим, що Україна буде блокувати вступ Чорногорії до СОТ, оскільки Київ вважав, що Подгориця встановила високі тарифи на продукцію традиційного українського експорту - метал, вироби хімічної промисловості, продукцію аграрного сектору. Тому 3 лютого 2009 року на Генеральній раді СОТ відбулась дискусія, яка дозволила представникам України висловити свої претензії до тарифної політики Чорногорії. За результатами цієї дискусії, за свідченням спікера МЗС України Василя Кирилича, Чорногорія частково спростила свої вимоги до українського експорту у випадку його допуску до чорногорського ринку, але Генеральна рада СОТ все ж таки відклала процедуру вступу Чорногорії до врегулювання українсько- чорногорських взаємних претензій [33].

Українську дипломатію й урядовців не зупинила та обставина, що на момент проведення засідання Генеральної ради СОТ Чорногорія вже підписала двосторонні угоди з США, Китаєм, Японією, Швейцарією, Бразилією, Норвегією, Канадою та цілою низкою інших розвинутих країн [34]. 15 квітня 2008 року відповідну угоду про лібералізацію торгівлі з Чорногорією підписав Європейський Союз, що розглядалось його керівництвом як важливий чинник євроінтеграції Чорногорії. “Підписання угоди сьогодні є ще однією гарною новиною, яка свідчить про просування Чорногорії на шляху до ЄС”, - прокоментувала цю подію єврокомісар з розширення ЄС Оллі Рен [35].

Але українська сторона почувала себе впевнено і перекладала відповідальність за виникнення негативу в чорногорсько-українських стосунках на чорногорських урядовців. Коментуючи для радіо Свобода ці події, спікер МЗС України Василь Кирилич підкреслював, що Україна, після офіційного вступу до ВТО у травні 2008 року, заявила про свою участь у 32 групах по переговорах щодо приєднання до СОТ інших країн. З того моменту почались офіційні консультації між спеціальними групами України та Чорногорії, але Чорногорія, як кандидат до вступу до СОТ, повинна була висунути свої пропозиції для проведення переговорів з Україною. Але Чорногорія свої пропозиції не надала, і Україна офіційно продекларувала свою позицію, яка фактично сприяла відкладенню процедури вступу Чорногорії до СОТ [33].

Розуміючи, що позиція України буде із незадоволенням сприйнята чорногорською владою і бізнес- середовищем, українське МЗС неодноразово підкреслювало: “Між Україною і Чорногорією немає жодного політичного конфлікту - Україна просто захищає свого національного товаровиробника” [33].

Аналогічні коментарі ЗМІ надавав і заступник міністра економіки України Валерій Пятницький. Він підкреслював, що Україна не блокує вступ Чорногорії до СОТ, а веде переговори про вступ цієї країни до СОТ, виходячи лише із власних економічних інтересів. В одному із своїх інтерв'ю в лютому 2009 року Валерій Пятницький сказав: “Україна, як член СОТ, використала своє право на переговори із кандидатом на вступ, які відбуваються тільки в економічній площині. Припущення про політичний підтекст переговорів безпідставні. Ніякої політики - тільки торгівля”. До цього він додав, що на цей момент двосторонній протокол ще остаточно невідпрацьований Чорногорією [33].

Чорногорська влада була здивована позицією України. Запланований вступ Чорногорії до СОТ 3 лютого 2009 року було відкладено, що сприймалось у владних кабінетах Подгориці як додаткова проблема на шляху до євроінтеграції, яку треба терміново долати. Віце-прем'єр Гордана Джурович, коментуючи цю ситуацію 15 січня 2009 року, підкреслила, що самі вимоги України є легітимними, але засмучує момент, обраний Києвом для висування своїх вимог: це відбулось саме тоді, коли вже розпочалась так звана верифікаційна процедура щодо вступу Чорногорії до СОТ. Гордана Джурович наголосила, що українській стороні оперативно надані додаткові роз'яснення, і чорногорська влада сподівається на швидке вирішення проблем, що виникли [36].

Але вже 23 січня 2009 року, коментуючи перебіг ситуації із блокуванням Україною вступу Чорногорії до СОТ, Гордана Джурович не була налаштована так оптимістично. Вона проінформувала чорногорські ЗМІ і суспільство про те, що урядові структури України відмовили Чорногорії у підписанні двосторонньої угоди, а без цього вступ Чорногорії до СОТ неможливий. Віце-прем'єр Чорногорії акцентувала увагу на тому, що відмова України є унікальною для СОТ, оскільки в історії цієї міжнародної організації, яка була створена у 1995 році, таких випадків ще не було. Особлива складність полягала в тому, що Київ наполягав на змінах у законодавстві Чорногорії, з метою його лібералізації стосовно української продукції сільського господарства

та промисловості. Гордана Джурович наполягала на тому, що чорногорське законодавство досить ліберальне, і її країна не збирається його змінювати тільки тому, що цього бажає Україна. Як підсумок, віце- прем'єр Чорногорії сказала: “Скоріше за все, нас очікують довготривалі переговори” [37].

Дуже швидко стало зрозумілим, що обидві сторони конфлікту, як українська, так і чорногорська, будуть наполягати на своїй правоті, на своїх аргументах. Російські та сербські ЗМІ, коментуючи конфліктну ситуацію між Україною та Чорногорією, одразу висловили припущення у політичній площині: Президент Віктор Ющенко бажає покарати Чорногорію за її “міцні” відносини з Російською Федерацією, або згідно другої версії: Україна є провідником ідей окремих західноєвропейських країн, які намагаються загальмувати вступ Чорногорії до СОТ. Саме так коментувала українсько-чорногорську дискусію щодо вступу до СОТ белградська інформаційна агенція Бета [38].

Російські ЗМІ на початку 2009 року особливо підкреслювали ту обставину, що Україна загальмувала вступ Чорногорії не тільки до СОТ, але й до Євросоюзу. Вони постійно посилалися на коментарі та висловлювання віце-прем'єра Чорногорії Гордани Джурович і в багатьох публікаціях цитували її оцінку подіям після безрезультатної українсько-чорногорської зустрічі у Відні в лютому 2009 року. Тоді Гордана Джурович із прикрістю сказала: “Ми неприємно здивовані тим, що наша пропозиція щодо підписання двосторонньої угоди відхилена. Ми не розуміємо цієї позиції і не знаємо, чи зацікавлена Україна у тому, щоб Чорногорія не стала членом СОТ” [39].

Опинившись під тиском чорногорських урядових структур і ЗМІ, посол України в Чорногорії Оксана Слюсаренко 11 лютого 2009 року зібрала прес-конференцію. Під час свого спілкування із представниками ЗМІ вона спростувала тезу про те, що саме Україна заблокувала запланований на 3 лютого вступ Чорногорії до СОТ. Вона підкреслила, що Київ діє згідно правил і угод СОТ. Україна, за її словами, “повинна захищати свої інтереси”, бо вона “зацікавлена у чорногорському ринку товарів і послуг” [40]. Посол України додала, що Київ зацікавлений у швидкому підписанні двосторонньої угоди з урядом Чорногорії і подальшому розвитку політичних, економічних і гуманітарних відносин.

Одночасно посол України в Чорногорії намагалась пояснити позицію своєї країни чорногорським урядовцям. 10 лютого 2009 року відбулись її зустрічі з міністрами сільського господарства та економічного розвитку Чорногорії.

На зустрічі в Подгориці міністр сільського господарства Чорногорії Мілутин Симович намагався переконати Оксану Слюсаренко ввести взаємні пільги у торговій сфері. Він посилався на той факт, що США, ЄС, Китай, Бразилія, Канада, Норвегія і Швейцарія із розумінням сприйняли чорногорську позицію зберегти митний захист для деяких груп своєї сільгосппродукції. Він наполягав на тому, що Україна повинна відмовитись від своєї вимоги до Чорногорії знизити ставки мита стосовно всіх країн-членів СОТ. Аналогічним був і зміст зустрічі Оксани Слюсаренко з міністром економічного розвитку Чорногорії Бранімиром Гвозденовичем. Український посол закликала чорногорську сторону швидко подолати конфліктну ситуацію на основі затверджених процедур і статурних вимог СОТ, а головне - продовжувати всебічний розвиток українсько-чорногорської співпраці. Оксана Слюсаренко запропонувала розпочати пряме авіасполучення Подгориця-Київ, а також морський маршрут Бар-Одеса. Вона постійно наголошувала на тому, що за оцінкою українських інвесторів, найкращий бізнес-клімат на Балканах - у Чорногорії, і тому вони зацікавлені у співпраці, особливо в сфері сільського господарства і туризму [40].