Українсько-чорногорські відносини: десятиріччя здобутків і подолання проблемних питань (2006-2016 рр.)

11 лютого 2009 року з Оксаною Слюсаренко зустрівся спікер Скупщини Чорногорії Ранко Кривокапич. Головною темою зустрічі було обговорення ситуації, пов'язаної з дискусією між Україною та Чорногорією з приводу умов вступу останньої до СОТ. Ранко Кривокапич у розмові з українським послом підкреслив, що чорногорська влада розраховує на отримання згоди від української влади щодо вступу Чорногорії до СОТ найближчим часом. На думку Ранко Кривокапича, проблеми, що виникли між двома країнами, можуть бути вирішені шляхом підписання двосторонньої торгової угоди. Він зробив припущення, що після вступу Чорногорії до СОТ торгово-економічна співпраця з Україною тільки поліпшиться. Оксана Слюсаренко дипломатично надала роз'яснення спікеру скупщини Чорногорії з приводу аргументації вимог українських урядових структур. Вона погодилась, що повинні відбуватись активні переговори між представниками України і Чорногорії.

У той же день, 11 лютого 2009 року, Оксана Слюсаренко мала зустріч із міністром фінансів Чорногорії Ігорем Лукшичем. Зміст зустрічі був аналогічним змісту зустрічі Оксани Слюсаренко з Ранко Кривокапичем. Чорногорські урядовці продовжували свій тиск на українську сторону. Оксана Слюсаренко надавала роз'яснення позиції Києва.

У 2009 року відбулося чотири раунди українсько-чорногорських переговорів із питань умов вступу Чорногорії до СОТ, але мета досягнута не була. В інтерв'ю наприкінці жовтня 2009 року віце-прем'єр чорногорського уряду Гордана Джурович стверджувала, що Чорногорія за десять місяців переговорів із українською стороною на 90% погодилась на зміни чорногорського законодавства відповідно вимог представників Києва. “Цього, за оцінкою України, виявилось замало. Вони вимагають, щоб ми додатково знизили мито, і наполягають на виконанні їхніх пропозицій у повному обсязі”, - підкреслила чорногорський урядовець [41].

Практично увесь 2009 рік тривали зустрічі, дискусії та консультації між українськими та чорногорськими дипломатами. Спочатку чорногорська сторона намагалась досягти поставленої мети, залучивши як посередника представників керівництва самої СОТ. Але, за свідченням Гордани Джурович, українська сторона не погодилась на цю пропозицію і наполягала тільки на форматі двосторонніх переговорів. Чорногорська дипломатія змушена була з цим погодитись [42].

Далі чорногорська дипломатія зіштовхнулась із небажанням української сторони шукати компромісні варіанти. Про це чорногорські ЗМІ 26 травня 2009 року повідомив помічник міністра економічного розвитку Чорногорії Горан Шчепанович. Він намагався перекласти провину за відсутність просування у чорногорсько- українських переговорах на Україну, підкресливши, що вимоги української сторони не можуть бути виконані урядом Чорногорії [43].

17 червня 2009 року в Чорногорію був відряджений перший заступник міністра економіки України Анатолій Максюта. Мета візиту: домовитись про продовження переговорів між Києвом і Подгорицею щодо умов вступу Чорногорії до СОТ. Анатолій Максюта зустрівся з віце-прем'єром уряду Чорногорії Горданою Джурович і міністром економіки Бранко Вуйовичем. Представник Києва запевнив чорногорських урядовців, що Україна розуміє бажання Чорногорії пришвидшити процедуру вступу до СОТ і тому буде докладати додаткові зусилля для пошуку виходу з тієї ситуації, яка склалась. Він також висловив надію, що заплановані в липні 2009 року переговори в Києві будуть мати успіх і завершаться підписанням угоди. На це сподівались і чорногорські урядовці [44].

Відрядження Анатолія Максюти до Подгориці напередодні липневого раунду переговорів було дещо вимушеним, оскільки українська дипломатія раніше анонсувала візит до Чорногорії міністра економіки України Богдана Данилишина з метою вирішення питання про вступ Чорногорії до СОТ. Але візит Богдана Данилишина не відбувся, а чорногорська дипломатія наполягала на продовженні консультацій і пошуку компромісних варіантів. Чорногорські урядовці готові були до продовження переговорів у Женеві, але Анатолій Максюта домовився про більш зручне місце для української сторони - Київ [45].

Другий раунд двосторонніх переговорів, який розпочався 14 липня 2009 році в Києві, теж був безрезультатним. Чорногорська делегація, яку очолювала віце-прем'єр Гордана Джурович, надала українській стороні дві компромісні пропозиції. Після обговорення цих пропозицій українська сторона, яку представляли віце-прем'єр уряду України Григорій Немиря й міністр економіки Богдан Данилишин, залишилась на своїх позиціях. Українські урядовці вимагали стовідсоткового задоволення своїх пропозицій до чорногорського законодавства [46].

Без результату завершились третій і четвертий раунди переговорів щодо питання вступу Чорногорії до СОТ у жовтні та грудні 2009 року Чорногорія відмовлялась задовольнити у повному обсязі вимоги України, а українська сторона доводила законність і логічність своєї позиції як члена СОТ. Головним спікером цієї теми для ЗМІ з боку уряду Чорногорії була віце-прем'єр Гордана Джурович, яка 7 жовтня 2009 року, після провалу переговорів у Відні (третій раунд), відверто сказала, що з урядом України у форматі двосторонніх переговорів домовитись дуже складно [47]. З боку уряду України головним спікером для ЗМІ та активним учасником переговорів був заступник міністра економіки Валерій Пятницький, який наполегливо коментував позицію своєї держави з точки зору захисту власних економічних інтересів і спростовував політичні інсинуації [48].

Безрезультатні переговори щодо умов вступу Чорногорії до СОТ упродовж усього 2009 року значно погіршували загальний стан українсько-чорногорських відносин. Посол України в Чорногорії Оксана Слюсаренко докладала значних зусиль для того, щоб підтримати позитивну динаміку двосторонніх відносин. Але об'єктивно оцінюючи ситуацію, можна констатувати зменшення політичних контактів за останній рік президенства Віктора Ющенка. Чорногорському уряду було досить складно поділяти оптимізм посла Оксани Слюсаренко щодо подальшої долі переговорів з приводу вступу Чорногорії до СОТ, який вона висловила газеті “Pobjeda” 8 жовтня 2009 року. Тоді Оксана Слюсаренко запевнила чорногорських урядовців, що переговори з успіхом для двох сторін будуть завершені або в червні, або в липні 2010 року, що відкриє для Чорногорії шлях до СОТ [49].

Уряд Міло Джукановича й чорногорська бізнес-еліта наприкінці 2009 року зрозуміли, що вступ Чорногорії до СОТ відкладається ще на один рік. Тим більше, що Україна увійшла в період внутрішньої політичної нестабільності, у зв'язку з проведенням президентських виборів і подальших процесів, пов'язаних із ними. Тому Чорногорія здійснила спробу вплинути на позицію України шляхом долучення до двосторонньої дискусії країн-членів СОТ. Зроблено це було досить відкрито: на міністерській конференції СОТ 1 грудня 2009 року в Женеві, Чорногорія звернулась до всіх країн-членів СОТ щодо підтримки своєї позиції і надання допомоги у вирішенні дискусійних питань з Україною у стислі терміни. Уряд Чорногорії одночасно заявив про свою готовність робити певні поступки [50].

12 січня 2010 року віце-прем'єр уряду Чорногорії Гордана Джурович зробила заяву про те, що звернення до країн-членів СОТ дало позитивний результат. Підтримку Чорногорії у переговорах з Україною обіцяли надати секретаріат СОТ, а також ЄС, США, Швейцарія, Китай, Норвегія, Японія, Бразилія і Канада, які, за словами Гордани Джурович, визнали що Подгориця виконує всі умови вступу до СОТ [51].

Міжнародна підтримка додала впевненості чорногорському уряду. 24 лютого 2010 року віце-прем'єр і міністр фінансів Чорногорії Ігор Лукшич зробив заяву про те, що вступ до СОТ є одним із головних зовнішньополітичних пріоритетів уряду в 2010 році. Разом із тим, він підкреслив, що виконання Чорногорією вимог Києва щодо зменшення мита погіршило б і без того складний стан неконкурентоспроможних чорногорських підприємств. Складною залишилась дискусія щодо зменшення чорногорського мита для м'яса, м'ясних виробів, молочних продуктів, алкогольних напоїв [52].

Заява Ігора Лукшича була сигналом і пропозицією Україні щодо інтенсифікації переговорного процесу в 2010 році. Але українські урядовці продовжували відстоювати раніше сформульовану позицію, не дивлячись на міжнародний тиск.

Після проведення в Україні президентських виборів і визначення переможця, з метою активізації переговорів чорногорська сторона у першій половині 2010 року намагалась апелювати до вищих керівників

України. 27 лютого 2010 року під час зустрічі в Києві, колишній Президент України Віктор Янукович, пообіцяв своєму чорногорському колезі Філіпу Вуяновичу пришвидшити хід двосторонніх переговорів щодо СОТ. Також він пообіцяв відрядити українського міністра закордонних справ до Подгориці для остаточного вирішення всіх питань [53].

Міністр закордонних справ України Костянтин Грищенко до Подгориці так і не доїхав, але українсько- чорногорські переговори зрушили з місця. 5 травня 2010 року в Женеві відбувся п'ятий раунд переговорів між Україною і Чорногорією щодо вступу останньої до СОТ. У прес-релізі уряду Чорногорії відзначалось, що переговори були конструктивними, але про терміни підписання угоди ще говорити передчасно [54].

Урядова команда колишнього Президента Віктора Януковича в цілому зрозуміла й сприйняла позицію й аргументацію своїх попередників в українській владі щодо дискусії навколо питання про умови вступу Чорногорії до СОТ. Розглядаючи Балкани, конкретно Чорногорію, як периферію зовнішньополітичних інтересів України, українські урядовці та дипломати не поспішали з вирішенням конфліктної ситуації. Поспішала й наполягала саме чорногорська сторона. Персональну активність із цього питання демонстрував міністр закордонних справ Чорногорії Мілан Рочен.

4 липня 2010 року міністр закордонних справ Чорногорії брав участь у Кракові (Польща) у святкуванні десятиріччя “Співтовариства демократій” - організації, фундатором якої була колишній держсекретар США Мадлен Олбрайт. Серед високопоставлених дипломатів і урядовців США та європейських країн, які брали участь у заході, були й міністри закордонних справ України і Чорногорії, які провели двосторонню зустріч. Костянтин Грищенко і Мілан Рочен обговорили питання торгівлі, туризму, співпраці у форматі ОбСє, політичні питання. Значна частина розмови була присвячена темі умов вступу Чорногорії до СОТ. За результатами розмови К. Грищенко сказав, що відбулась продуктивна розмова, після якої він краще розуміє позицію Чорногорії. “Після повернення в Київ ми обговоримо це питання з урахуванням аргументів, які висловив пан Рочен” [55].

Розмова Мілана Рочена і Костянтина Грищенка у Кракові сформувала оптимістичні сподівання як чорногорської, так і української дипломатії. Про це 29 липня 2010 року в Подгориці відверто говорили посол України в Чорногорії Оксана Слюсаренко та чорногорський міністр закордонних справ Мілан Рочен. Це був день початку в Женеві шостого раунду українсько-чорногорських переговорів, і тому співрозмовники висловлювали надію на їх продуктивне завершення та вступ Чорногорії до СОТ. Тим більше, що Мілан Рочен та Оксана Слюсаренко підкреслювали необхідність цієї події напередодні вступу в дію Угоди між двома країнами про безвізовий режим та перспективи, що відкриваються у сферах туризму, економіки, транспорту й культури. Мілан Рочен ще раз запросив свого українського колегу Костянтина Грищенка з візитом до Чорногорії, що свідчило про бажання чорногорської сторони розвивати двосторонні зв'язки [56].

Шостий раунд переговорів, як і попередні, завершився безрезультатно. 2 серпня 2010 року, коментуючи хід і результати переговорів, голова чорногорської делегації в Женеві віце-прем'єр і міністр фінансів Ігор Лукшич не приховував свого роздратування. Він заявив, що переговори відбулись у повному обсязі й для Чорногорії завершились. Чорногорські урядовці і дипломати запропонували українській стороні кілька варіантів. Тепер Київ повинен їх розглянути та надати відповідь. Від позиції України залежало чи буде підписана двостороння угода. Фактично така категоричність Ігоря Лукшича була схожа на ультиматум, враховуючи міжнародну підтримку позиції Чорногорії з боку країн-членів СОТ [57].

Безрезультатні переговори в Женеві викликали демонстративні заяви не тільки чорногорських урядовців, але і жорстку критику позиції України в чорногорських ЗМІ. Тому посол України Оксана Слюсаренко 30 серпня 2010 року надала чорногорській газеті “Dan” розлогий коментар. Вона підкреслила складність двосторонніх переговорів, оскільки Україна і Чорногорія захищають свої національні інтереси, але водночас намагаються знайти спільне рішення. Оксана Слюсаренко висловила надію, що переговори скоро завершаться успіхом, і наголосила, що Україна бажає саме такого результату. Відповідаючи на запитання про сутність розбіжностей під час переговорів, Оксана Слюсаренко навела такий приклад: рослинна олія в Україні коштує 60 центів, а в Чорногорії - 1,20 євро. Так як Україна виробляє значні обсяги сільгосппродукції, то вона могла б бути широко представлена на чорногорському ринку. Але для цього треба, щоб Чорногорія зменшила мито для сільгосппродукції. Саме це і є предметом переговорів. Оксана Слюсаренко особливо акцентувала увагу на тому, що предмет дискусії є для України суто технічним питанням і не може розглядатись у політичній площині. Україна зацікавлена в розвитку відносин із Чорногорією, а для цього треба збільшити товарообмін, відкрити посольство Чорногорії у Києві, налагодити пряме авіасполучення після завершення відповідних переговорів [58].

Влітку й восени 2010 року чорногорська дипломатія намагалась тиснути у питанні прискорення підписання угоди про вступ до СОТ не тільки на українське МЗС, підключаючи для цього тиску міжнародні структури, але і знаходити порозуміння з різними гілками влади в Україні. Особлива увага приділялась апелюванню до уряду України та розвитку міжпарламентських зв'язків. Саме у такому контексті треба розглядати зустріч голови Верховної Ради України Володимира Литвина і голови Скупщини (парламенту) Чорногорії Ранко Кривокапича 11 червня 2010 року. Українські ЗМІ, висвітлюючи результати цієї зустрічі, проінформували, що голова Верховної Ради України Володимир Литвин налаштований допомогти Чорногорії досягти компромісу з Києвом із приводу умов вступу до СОТ. Він уважно вислухав аргументи і позицію чорногорського спікера парламенту, який особливо акцентував увагу на тому, що позиція України загальмувала вступ Чорногорії до СОТ на два роки. Також Ранко Кривокапич висловив Володимиру Литвину думку, що попередній уряд України “висунув умови, які його країна не в змозі виконати”.

Спікер українського парламенту пообіцяв звернутись до уряду України з проханням з'ясувати ситуацію і повернутись до продовження переговорів щодо умов вступу Чорногорії до СОТ. Володимир Литвин особливо підкреслив: “Я не думаю, що у нас був намір зробити вашу країну заручником наших внутрішніх проблем” [59].

Голова парламенту Чорногорії погодився з тезою про те, що ця ситуація є наслідком непорозуміння між виконавчою гілкою влади двох країн. Ранко Кривокапич звернув увагу співрозмовника на те, що Чорногорія є молодою незалежною державою і зацікавлена в участі в інтеграційних процесах як у Європі, так і на Балканах. У такому контексті і треба розглядати її бажання вступити до СОТ.

Володимир Литвин у свою чергу висловив впевненість у тому, що Україна і Чорногорія можуть бути цікавими одна для одної. “Тому ми налаштовані на поглиблення співпраці і маємо бажання від епізодичних контактів перейти до роботи на постійній основі”, - сказав голова Верховної Ради України і додав, що “роль локомотива у цьому повинні грати парламенти” [60].

Два з половиною місяці після шостого раунду переговорів українська сторона формувала своє ставлення до позиції Чорногорії, яку декларував у Женеві віце-президент чорногорського уряду і міністр фінансів Ігор Лукшич. Нарешті, 15 жовтня 2010 року, міністерство економіки України повідомило, що українська сторона згодна ще на один раунд переговорів. Пропонувалось його провести у Подгориці, коли там відбудеться засідання Центральноєвропейської ініціативи. Посол України в Чорногорії під час відвідування Спілки роботодавців Чорногорії зробила заяву, що українська сторона має надію на позитивний результат сьомого раунду переговорів. У Чорногорії з підвищеною увагою очікували подію, про яку писала чорногорська і сербська преса [61].

Але сподівання на розв'язання всіх проблемних питань у кінці 2010 року щодо умов вступу Чорногорії до СОТ виявились марними. Обидві сторони продовжували звинувачувати одна одну у непоступливості та небажанні домовитись. Чорногорські та сербські ЗМІ наполегливо підкреслювали тезу про те, що Чорногорія стала заручником напруження в економічних стосунках між Москвою і Києвом. До критики позиції України у ЗМІ долучались і офіційні чорногорські інституції. Так Міністерство економіки Чорногорії 25 березня 2011 року поширило інформацію про те, що нібито у грудні 2010 року чорногорська сторона передала Україні узгоджений проект угоди про вільну торгівлю між двома країнами, але очікувана відповідь від офіційної влади в Києві відсутня вже три місяці. 27 березня 2011 року на сторінках чорногорської газети “Pobjeda” посол України у Подгориці Оксана Слюсаренко спростувала цю інформацію. Вона підкреслила, що ні МЗС України, ні Міністерство економічного розвитку і торгівлі не отримували проекту угоди. Вона акцентувала увагу чорногорської громадськості на тому, що після шостого раунду українсько-чорногорських переговорів у липні 2010 року Україна пішла назустріч Чорногорії і у листопаді того ж року запропонувала переглянути список вимог по імпортному миту на окремі сільськогосподарські продукти. Оксана Слюсаренко наполягала, що відповідь на переглянуті пропозиції від чорногорської сторони не находила. Більше того, український посол нагадала, що Чорногорія надає пільги на реалізацію товарів на власному ринку країнам ЄС, а також балканським країнам, Туреччині та Молдові. Київ таких пільг не має. “Чому?”, - жорстко поставила питання Оксана Слюсаренко [62].

Не є секретом, що колишній Президент України Віктор Янукович і керівник його уряду Микола Азаров, продовжуючи декларацію поваги до курсу євроінтеграції та вступу до ЄС, активно розпочали збільшувати вагу політичних і економічних відносин з Російською Федерацією у зовнішньополітичному курсі України. Це створило для чорногорської дипломатії умови маневру з питання лібералізації позиції України у застарілому питанні узгодження умов для вступу Чорногорії у СОТ. Суттєвим фактором було і значне збільшення обсягів туристичної діяльності українських бізнес-операторів у напрямку Чорногорії. Послідовно конструктивну позицію у всіх напрямках розвитку українсько-чорногорських відносин займало вітчизняне посольство у Подгориці. Наближення моменту подолання розбіжностей у питанні вступу Чорногорії до СОТ стало зрозумілим для дипломатів двох країн у квітні-травні 2011 року.

26 травня 2011 року в Подгориці відбулась зустріч міністра закордонних справ Чорногорії Мілана Рочена та посла України в Чорногорії Оксани Слюсаренко. Розмова була конструктивною. Було вирішено не тільки найближчим часом продовжити переговори щодо вступу Чорногорії до СОТ, але і довести ці переговори, нарешті, до підписання двосторонньої угоди. Міністр і посол висловили задоволення дружніми стосунками між двома країнами і взаємну зацікавленість у активізації контактів на всіх рівнях. У цьому контексті співрозмовники розглядали запланований візит у липні 2011 року до Чорногорії першого віце- прем'єра, міністра розвитку і торгівлі України Андрія Клюєва. Для зміцнення українсько-чорногорських відносин Мілан Рочен і Оксана Слюсаренко вважали за необхідне відпрацювання експертами двох країн угод про співпрацю у сфері економіки, оборони, транспорту, освіти і культури [63].

Запланований візит Андрія Клюєва до Чорногорії трансформувався у офіційний візит прем'єр-міністра України Миколи Азарова в грудні 2011 року, що свідчило про подолання кризових моментів в українсько- чорногорських стосунках. Напередодні візиту Миколи Азарова до Чорногорії всі питання пов'язані із українсько-чорногорською дискусією щодо умов вступу Чорногорії до СОТ були узгоджені й була підписана відповідна угода. Візит Миколи Азарова до Чорногорії створив умови для офіційного візиту прем'єр-міністра Чорногорії Міло Джукановича до Києва у травні 2013 року. Обмін офіційними візитами двох прем'єр-міністрів свідчив про перехід українсько-чорногорських відносин на новий рівень, сприяв підписанню значної кількості двосторонніх угод, які зміцнювали нормативно-правову базу відносин між двома країнами.

Активна робота по просуванню переговорного процесу і підписанню угоди між Україною і Чорногорією відбулась на початку серпня 2011 року під час переговорів між першим заступником міністра економічного розвитку і торгівлі України Вадимом Копиловим і міністром економіки Чорногорії Володимиром Каваричем. Українські, чорногорські, сербські та російські інформаційні агентства повідомили про те, що Чорногорія і Україна “досягли максимального за останні 2,5 роки зближення” [64].

У чорногорського уряду були сподівання щодо завершення епопеї із подоланням заперечень і додаткових умов Києва на шляху до СОТ під час вересневого раунду переговорів. Про це надав розлогий коментар популярній чорногорській газеті “Pobjeda” помічник міністра економіки Горан Шчепанович 25 серпня 2011 року. Він підкреслив, що повністю узгоджені позиції сторін щодо митних тарифів на промислову продукцію, а на сільськогосподарську продукцію митні тарифи узгоджені на 70%. Окрім цього, Подгориця погодилась із двома третинами вимог Києва щодо відкриття чорногорського ринку у сферах страхування, транспорту та юридичних послуг. Горан Шчепанович нагадав про переваги для чорногорської економіки та бізнесу в контексті вступу його країни до СОТ, але підкреслив, що Чорногорія, як держава, і надалі буде захищати своїх виробників у разі порушень із боку імпортерів [65].

Вересень 2011 року пройшов у чорногорських урядовців і дипломатів у напруженому очікуванні: Україна знову відклала терміни проведення заключного раунду переговорів щодо умов вступу Чорногорії до СОТ. Попередня дата початку двосторонніх переговорів - 12 вересня - була скасована. Посольство України телеграмою повідомило уряду Чорногорії, що запланований раунд переговорів відкладається у часі у зв'язку із інтенсифікацією переговорів між Києвом і ЄС про вільну торгівлю [б6].

22 вересня 2011 року посол України в Чорногорії Оксана Слюсаренко повідомила чорногорську сторону про те, що українська делегація приїде до Подгориці 27 вересня, програма переговорів 28-29 вересня підготовлена і є умови для їх успішного завершення. “Ми налаштовані оптимістично”, - запевнила Оксана Слюсаренко журналістів інформагентства “Minabusiness” [67].

Переговори 28-29 вересня 2011 року в Подгориці були плідними через прийняття рішення як щодо умов вступу Чорногорії до СОТ, так і щодо угоди про вільну торгівлю. Українська сторона не приховувала своєї зацікавленості у створенні режиму вільної торгівлі із Чорногорією, як інструменту економічної співпраці із країнами балканського регіону. Станом на 2011 рік Україна мала лише один договір про вільну торгівлю із балканською країною - Македонією (рік підписання - 1998). “Нас цікавить просування у цей регіон, тому, окрім підписання договору про ЗВТ із Чорногорією, ми проводимо аналогічні переговори з Сербією та вивчаємо можливість створення такого режиму з іншими країнами регіону”, - визнав заступник міністра економічного розвитку і торгівлі України Валерій Пятницький 18 листопада 2011 року у коментарі для українських зМі [68].

29 вересня 2011 року Україна і Чорногорія остаточно домовились за всіма дискусійними питаннями, які існували між двома країнами щодо умов вступу Чорногорії до СОТ. Про це було повідомлено на прес- конференції після завершення українсько-чорногорських переговорів. Міністр економіки Чорногорії Володимир Каварич повідомив журналістам, що у листопаді відбудеться підписання двох документів: двосторонньої угоди про вільну торгівлю між Україною і Чорногорією та двосторонній протокол про доступ до ринку товарів і послуг у зв'язку із наміром Чорногорії увійти до СОТ. Тобто у жовтні дипломати і урядовці України і Чорногорії планували провести технічну підготовку текстів цих двох документів [69].

Ідея про підписання двосторонньої угоди про вільну торгівлю між двома країнами паралельно із завершенням процесу переговорів про умови вступу Чорногорії до СОТ виявилась продуктивною. Це визнав міністр економіки Чорногорії Володимир Каварич у коментарі для інформагентства “Balkan Business News”. За словами міністра, Україна погодилась не висувати додаткових вимог відносно торгових поступок із боку Чорногорії, а економічні інтереси обох країн будуть віддзеркалені у двосторонній угоді про вільну торгівлю [70].

18 листопада 2011 року чорногорські ЗМІ повідомили про готовність проекту угоди про вільну торгівлю між Україною та Чорногорією. Уряд України уповноважив підписати цей документ першого віце-прем'єра Андрія Клюєва [71].

18 листопада 2011 року, напередодні візиту до Чорногорії прем'єр-міністра України Миколи Азарова, були підписані два довгоочікувані документи: угода про вільну торгівлю між Україною та Чорногорією і двосторонній протокол про доступ до ринку товарів і послуг у рамках вимог для вступу Чорногорії до СОТ. Першу угоду підписали: від України - перший віце-прем'єр Андрій Клюєв, а від Чорногорії - міністр економічного розвитку Володимир Каварич. Двосторонній протокол від України підписав Валерій Пятницький, а від Чорногорії - Володимир Каварич. Коментуючи підписання важливих українсько- чорногорських документів, А. Клюєв продекларував зацікавленість економічних і бізнесових структур України у стосунках із Чорногорією та балканським регіоном. Особлива зацікавленість була у сферах промислового і житлового будівництва, участь у модернізації залізничної і суднобудівної галузей Чорногорії, експорт міських і міжміських автобусів, продуктів харчування і організація їх виробництва безпосередньо у Чорногорії. Передбачалось значне зростання товарообміну і кількості туристів з України [72].

Чорногорські урядовці в ЗМІ з великим задоволенням і позитивом коментували завершення трирічної дискусії між Києвом і Подгорицею з приводу умов вступу Чорногорії до СОТ. Але у багаточисельних публічних коментарях знову пролунали припущення, що тривалість українсько-чорногорських переговорів була пов'язана із нерозв'язаними українсько-російськими проблемами, особливо в економічно-торгівельній сфері. Українське посольство в Подгориці знову було змушене спростувати ці припущення. Це зробила 21 листопада 2011 року у своїй заяві для чорногорських ЗМІ посол України Оксана Слюсаренко. Вона підтвердила, що підписання українсько-чорногорських угод є результатом переговорів, взаємних поступок, які забезпечили компроміс. Чорногорія, таким чином, отримала можливість вступу до СОТ вже 15 грудня 2011 року, коли планувалось засідання Генеральної ради організації. На цьому ж засіданні був передбачений вступ до СОТ і Російської Федерації, але О. Слюсаренко підкреслила, що довготривалі переговори між Україною і Чорногорією не мають зв'язку із подіями навколо вступу до СОТ Росії [73].

Процедура вступу Чорногорії до СОТ була швидко проведена після завершення українсько- чорногорської дискусії. 5 грудня 2011 року чорногорська делегація на чолі з Володимиром Каваричем взяла участь у засіданні робочої групи по підготовці вступу Чорногорії до СОТ [74].

Позитивний висновок робочої групи відкрив шлях для розгляду питання про вступ Чорногорії під час міністерської конференції СОТ 17-18 грудня 2011 року в Женеві. Протокол про вступ до СОТ Чорногорії підписали прем'єр-міністр Чорногорії Ігор Лукшич і генеральний директор СОТ Паскаль Ламі. Під час церемонії з приводу підписання протоколу 18 грудня Ігор Лукшич звернувся до присутніх із короткою промовою: “Підписав угоду із країнами Євросоюзу, державами, що входять до складу Європейської асоціації вільної торгівлі, з Туреччиною, Україною, підготовлені аналогічні угоди із Росією, Білоруссю і Казахстаном” [75].

Після того, як парламент Чорногорії затвердив ратифікаційну грамоту, яка підтверджувала згоду обранців народу щодо вступу країни до СОТ, ця грамота була передана до керівних органів СОТ. 29 квітня 2012 року Чорногорія стала 154-м членом цієї авторитетної міжнародної організації. Чорногорська влада визначила вступ до СОТ як один із найважливіших зовнішньополітичних пріоритетів країни. Згідно оцінки Міністерства економіки Чорногорії, членство у СОТ дозволяє Чорногорії отримати доступ до більш широкого спектру товарів і послуг, забезпечити зростання зовнішньої торгівлі і посилити боротьбу з корупцією, а також регулювання розбіжностей з іншими країнами у конструктивний спосіб. “Очікується, що членство в СОТ стане позитивним сигналом для закордонних інвесторів, так як Чорногорія визнана країною, в якій дотримуються міжнародно визнаних правил торгівлі”, - сказано у повідомленні Міністерства економіки Чорногорії від 29 квітня 2012 року [76].

Задоволення результатами довготривалих переговорів із Чорногорією декларувала і українська сторона. Вона не тільки продемонструвала свою принципову позицію як член СОТ, але й показала своє бажання відстоювати свої економічні інтереси на світовому ринку товарів і послуг. Важливим для України було і підписання угоди про вільну торгівлю з Чорногорією. Тому Верховна рада України без дискусії 16 жовтня 2012 року проголосувала за ратифікацію цієї угоди (265 народних депутатів проголосували “за”, тоді як мінімально необхідно 226 голосів) [77].

2 листопада 2012 року колишній Президент України Віктор Янукович підписав Закон “Про ратифікацію угоди про зону вільної торгівлі між урядом України і урядом Чорногорії” [78].

Компромісне рішення про умови вступу Чорногорії до СОТ розблокувало й активізувало політичні контакти в українсько-чорногорських стосунках. У цьому контексті треба розглядати візит прем'єр-міністра України Миколи Азарова до Чорногорії у грудні 2011 року. Напередодні цього візиту Микола Азаров мав робочу зустріч із прем'єр-міністром Чорногорії Ігорем Лукшичем під час саміту глав урядів країн-членів ЦЄІ в Белграді 4 листопада 2011 року.

Офіційний візит Миколи Азарова до Чорногорії відбувся 8-9 грудня 2011 року. У перший день візиту відбулось урочисте відкриття пам'ятника Тарасові Шевченку у міському парку Крушевац у Подгориці. Фотографії цієї події, під час якої із промовами виступили Микола Азаров і міський голова Подгориці Міомир Мугоша, були розміщені практично в усіх популярних газетах Чорногорії. Багато уваги цій події приділило і місцеве телебачення. Так, із запізненням на чотири роки, розпочалась реалізація проекту вшанування пам'яті Тараса Шевченка і Петара Негоша на українській і чорногорській землі, про який домовились ще президенти Віктор Ющенко і Філіп Вуянович у 2007 році [79].

Під час цього візиту прем'єр-міністр України зустрівся із Президентом Чорногорії Філіпом Вуяновичем, прем'єр-міністром цієї країни Ігорем Лукшичем і головою скупщини Чорногорії Ранко Кривокапичем. Відбувся обмін думками по багатьом питанням щодо перспективи подальшого розвитку українсько-чорногорських відносин, а також обговорення питань європейської політики.

Практична складова візиту українського прем'єр-міністра до Подгориці була успішною. Були підписані угоди про співпрацю між двома країнами у сфері культури, освіти та вищих навчальних закладів, туризму. Також були підписані угоди про повітряне сполучення і оборону [80].

Особливо Миколу Азарова зацікавила проблематика дефіциту електроенергії в Чорногорії та її висока ціна. “Україна готова запропонувати абсолютно конкурентні умови, вигідні для Чорногорії”, - розповів журналістам на прес-конференції за результатами візиту до Подгориці український прем'єр-міністр, підкресливши, що Україна має суттєвий потенціал у сфері енергетичного машинобудування і весь комплекс того, що необхідно для вирішення питань енергетичної безпеки: від проектування до поставок обладнання для гідроелектростанцій, теплових і вітрових електростанцій, сонячних батарей. Прем'єр-міністр Чорногорії Ігор Лукшич пообіцяв “відпрацювати та вивчити цю тему більш детально” [81].

Окремою важливою темою візиту Миколи Азарова була тема пришвидшення ратифікації Чорногорією угоди з Україною про зону вільної торгівлі. Чорногорський колега Миколи Азарова Ігор Лукшич запевнив, що ця угода буде ратифікована до кінця 2011 року. Як розширення і продовження реалізації цієї домовленості Микола Азаров запропонував створення українсько-чорногорської групи із економічної співпраці. Ця ідея знайшла відгук і розуміння у чорногорських урядовців [80].

Атмосфера під час візиту українського прем'єр-міністра до Подгориці була дружньою і конструктивною. Обидві сторони були зацікавлені у розвитку подальшої співпраці. З цією метою Микола Азаров запросив із візитом в Україну і Президента Чорногорії Філіпа Вуяновича, і прем'єр-міністра Ігоря Лукшича, і голову скупщини Ранко Кривокапича [82].

Красота чорногорської природи, доброзичливість і гостинність чорногорців не залишились поза увагою Миколи Азарова. Уже після повалення народом України політичного режиму колишнього Президента Віктора Януковича стало відомо про корупційне збагачення його особисто, членів його родини та його найближчого оточення. Микола Азаров у цій ієрархії посідає одне із провідних місць. Тому до його майна за кордоном України є конкретна зацікавленість, як правоохоронних органів, так і громадянського суспільства. Встановлені факти володіння родиною колишнього прем'єр-міністра України елітною нерухомістю в Європі. Так, відомий в Україні народний депутат і журналіст Сергій Лещенко в одній із статей стверджує на основі наявних документів, що родина Миколи Азарова має елітну нерухомість в Австрії, на о. Сардинія (Італія), а також у Чорногорії [83].

Під час особистого спілкування з цього приводу з автором статті 23 вересня 2016 року, Сергій Лещенко підтвердив факт володіння елітною нерухомістю у Чорногорії родиною Миколи Азарова і запевнив, що у його розпорядженні є відповідні документи [84].

Активізація двосторонніх політичних контактів між Україною і Чорногорією у 2010-2011 рр. відбувалась не тільки на урядовому рівні, але і на рівні міжпарламентських зв'язків. У цьому контексті важливою була робоча зустріч між головою Верховної ради України Володимиром Литвином і головою скупщини Чорногорії Ранко Кривокапичем у м. Лімассол (Республіка Кіпр). Відбувся продуктивний обмін думками, який отримав своє продовження у наступних політичних контактах. На той момент актуальною була розмова про необхідність компромісу у двосторонній дискусії про умови вступу Чорногорії до СОТ.

У листопаді 2010 року Київ відвідала делегація депутатів Скупщини Чорногорії на чолі з головою Комітету з питань зовнішньої політики й євроінтеграції Міодрагом Вуковичем. 10 листопада Міодраг Вукович і члени чорногорської делегації зустрілись у Верховній Раді України з Головою комітету з закордонних справ Олегом Білорусом. У зустрічі також брали участь з української сторони голова підкомітету з питань глобальної безпеки і міжнародного співробітництва Комітету Верховної Ради України у закордонних справах, народний депутат України Євген Добряк і Надзвичайний і Повноважний посол України в Чорногорії Оксана Слюсаренко.

Під час розмови сторони визначили пріоритетні напрямки співпраці та домовились про активізацію українсько-чорногорських міжпарламентських контактів. Особлива надія покладалась на міжпарламентські зв'язки відповідних груп співпраці [85].

Але міжпарламентські зв'язки між Україною і Чорногорією у подальшому не були систематичними і не відрізнялись активністю. У 2012 році відбулись парламентські вибори, як в Україні, так і в Чорногорії, що вплинуло на стан міжпарламентських україно-чорногорських відносин.

Візит-відповідь чорногорського прем'єр-міністра в Україну відбувся лише у червні 2013 року. Прем'єр- міністром Чорногорії в цей час знову став лідер Демократичної партії соціалістів Міло Джуканович. Колишній прем'єр-міністр Ігор Лукшич, однопартієць Міло Джукановича, впливовий діяч політичної еліти сучасної Чорногорії, після парламентських виборів 2012 року і формування нового складу уряду обіймав посаду міністра закордонних справ. І Міло Джуканович, й Ігор Лукшич були й залишаються тими державними діячами Чорногорії, які добре обізнані із українською проблематикою, її зовнішньополітичними аспектами. Вони завжди були і є прихильниками розвитку відносин з Україною у широкому форматі (політика, економіка, культура, освіта і гуманітарні питання, боротьба з криміналом і тероризмом).

Підготовка до офіційного візиту Міло Джукановича розпочалася взимку 2013 року. У цьому контексті відбулась зустріч між прем'єр-міністром Чорногорії і послом України Оксаною Слюсаренко у Подгориці 27 лютого 2013 року. Офіційний сайт уряду Чорногорії повідомив, що Міло Джуканович і Оксана Слюсаренко говорили про відносини двох держав і щодо можливостей для їх розвитку, особливо в економічному аспекті, у сферах туризму, енергетики та інвестицій. Посол України запевнила Міло Джукановича, що Київ підтримує Чорногорію у процесі реалізації її стратегічних державних цілей. Вона, за дорученням уряду України, запросила чорногорського прем'єр-міністра до Києва з офіційним візитом. Була запропонована й обговорена програма візиту: зустрічі з керівниками української держави, з представниками бізнесу та потенційними інвесторами, а також присутність на відкритті у Києву пам'ятника чорногорському національному поету і державному діячу Петару Негошу. Під час зустрічі Міло Джуканович і Оксана Слюсаренко обговорили і питання запланованого відкриття у березні 2013 року у Будві почесного консульства України [86].

Так як офіційний візит Міло Джукановича був запланований на червень 2013 року, дипломати України і Чорногорії навесні того року активно співпрацювали як у вирішенні організаційних питань, так і щодо узгоджень тексту і змісту запланованих для підписання двосторонніх угод. Отже, планувалось продовжити створення необхідної нормативно-правової бази українсько-чорногорських відносин. Ця робота проводилась інтенсивно навіть у день приїзду до Києва чорногорської делегації урядовців на чолі з Міло Джукановичем 12 червня 2013 року. У цей день Кабінет міністрів України на своєму засіданні схвалив проект угоди між Кабінетом міністрів України і урядом Чорногорії про співпрацю у сфері захисту від природних та інших катастроф. Підписати цей документ було доручено Голові Державної служби із надзвичайних ситуацій Михайлу Болотських [87].

Офіційний візит прем'єр-міністра Міло Джукановича в Україну проходив 12-14 червня 2013 року. Відповідно до програми візиту Міло Джуканович провів переговори із прем'єр-міністром України Миколи Азаровим, Головою Верховної ради Володимиром Рибаком, взяв участь у міжнародній бізнес- конференції “ABC: Ukraine & Partners 2013” (14 червня), а також був центральною особою на церемонії відкриття пам'ятника національному поету, державному і релігійному діячу Чорногорії Петару Негошу у студентському містечку Національного технічного університету “Київський політехнічний інститут” (13 червня).

У центрі візиту були переговори між Міло Джукановичем і Миколою Азаровим 13 червня. Вони відбулись не тільки у форматі обміну думок і обговорення конкретних питань співпраці, але і мали результативну частину: була підписана низка двосторонніх угод. У присутності Миколи Азарова і Міло Джукановича це зробили урядовці України і Чорногорії:

- міжурядову угоду про автомобільні перевезення пасажирів і вантажів підписали міністр транспорту України Володимир Козак і міністр туризму і сталого розвитку Чорногорії Бранімир Г возденович;

- міжурядову угоду про співпрацю у сфері захисту від природних катастроф від України підписав Голова Державної служби із надзвичайних ситуацій Михайло Болотських, а від Чорногорії - Бранімир Гвозденович;

- угоду між Міністерством молоді і спорту України і міністерством освіти Чорногорії про співпрацю у сфері молодіжної політики, фізичної культури і спорту підписав від України Равіль Сафіуллін, а від Чорногорії - міністр сільського господарства і розвитку територій Петар Іванович;

- меморандум про співпрацю між МВС України і МвС Чорногорії про боротьбу із злочинністю підписали міністр внутрішніх справ України Віталій Захарченко та міністр туризму і сталого розвитку Чорногорії Бранімир Гвозденович.

Завершуючи церемонію підписання міжурядових документів, український прем'єр-міністр підкреслив: “Сьогодні ми підписали дуже важливі документи. Ми послідовно створюємо і розвиваємо договірно-правову базу між нашими країнами” [88].

Тематика переговорів у прем'єрському форматі була різноманітною.

Україна запропонувала Чорногорії свою участь у будівництві чорногорської національної мережі газопроводів. Ідея полягала в отриманні українськими фірмами контрактів на весь цикл виробництва обладнання для ГТС, а також проведення будівельно-монтажних робіт.

Міло Джуканович із зацікавленістю поставився до цієї пропозиції. У відповідь він сказав: “На жаль, ми не маємо можливості реалізувати великі енергетичні проекти, і тому ми запрошуємо українських партнерів до участі у таких проектах” [89].

Ініціатива української сторони мала реальне підґрунтя. Вона була пов'язана з появою проекту будівництва Трансадріатичного і Іонічно-Адріатичного газопроводів. Представники урядів Чорногорії, Албанії, Боснії і Герцеговини, Хорватії підписали у столиці Албанії Тирані 23 травня 2013 року відповідну угоду. Згідно цієї угоди, сторони повинні були надати підтримку реалізації і фінансувати проект будівництва газопроводів, підготувати свій внутрішній ринок для постачання газу з країн Каспійського узбережжя. Для Чорногорії це був надзвичайно важливий крок для підтримки та розвитку слабкої енергетичної системи країни.

Для Чорногорії більш цікавим був Іонично-Адріатичний газопровід, який з'єднував міста Фієру в Албанії та Спліт у Хорватії і проходив 530 км по території Чорногорії. Українську сторону зацікавила запланована вартість цього проекту у 610,5 млн євро.

Зміцнення і розширення торгово-економічних зв'язків між Україною і Чорногорією. Чорногорія - одна з небагатьох європейських країн, по відношенню до якої Україна має позитивний торговий баланс. У 2013 році позитивне сальдо складало лише 2,16 млн дол. (загальний товарообіг - 6,4 млн дол.; український експорт - 4,28 млн дол., а чорногорський імпорт - 2,12 млн дол.). Але в порівнянні з 2012 роком позитивне сальдо збільшилось на 42% [90].

Україна сподівалась покращити ці показники за рахунок розвитку співпраці у сфері енергетики, геологорозвідки, авіапрому, металургії та сільськогосподарського машинобудування. Планувалось до кінця 2013 року відкрити пряме авіасполучення Київ-Подгориця. У свою чергу, Чорногорія сподівалась на масовий приїзд українських туристів, оскільки туризм був і є однією із ключових статей наповнення державного і місцевого бюджетів, розвитку інфраструктури та формування інвестиційної привабливості Чорногорії [89].

Треба зауважити, що ці сподівання не отримали необхідної підтримки з боку українських державних і бізнесових інституцій, що було пов'язано з глибокою політичною і соціально-економічною кризою в Україні восени 2013-взимку 2014 років, яка завершилась поваленням режиму влади колишнього Президента Віктора Януковича, російською окупацією Криму та агресивними діями Російської Федерації і сепаратистів на сході України. Чорногорська влада і громадянське суспільство із розумінням поставились до цих обставин і підтримали прагнення народу України до оновлення країни, глибокого реформування всіх базових засад існування і діяльності державних інституцій і суспільно-політичних відносин згідно європейських стандартів і норм.

У 2014 році і без того незначний загальний товарообіг між двома країнами склав лише 6,04 млн дол., український експорт в Чорногорію впав до 2,72 млн дол., а чорногорський імпорт в Україну збільшився до 3,26 млн дол. Збільшення показника чорногорського імпорту відбулось за рахунок зростання обсягів послуг, які надає чорногорська сторона у сфері туризму [90].

Під час спілкування 13 червня 2013 року Міло Джуканович і Микола Азаров значну увагу приділили обговоренню питань культурно-освітньої співпраці. Микола Азаров запропонував провести Дні української культури в Чорногорії, а також Дні чорногорської культури в Києві. Також обидва прем'єр-міністри підтвердили зацікавленість у продовженні започаткованих проектів у освітній сфері [89].

Перший офіційний візит прем'єр-міністра Чорногорії в Україну також повинен був сприяти процесу ратифікації Договору про дружбу і співпрацю між двома країнами. На той час він був уже 4 роки без будь- якого руху у Верховній Раді України. Зрозуміло, що цей Договір повинен був стати однією із базових складових українсько-чорногорських відносин. Голова Верховної Ради України Володимир Рибак під час зустрічі із Міло Джукановичем обіцяв пришвидшити процес ратифікації. Але обіцянка не була виконана. Володимир Рибак, разом із іншими високопосадовцями часів правління Віктора Януковича, залишив країну в лютому 2014 року, а український парламент опинився в епіцентрі драматичних подій.

Міло Джуканович сподівався під час свого візиту до Києва визначити з українськими високопосадовцями подальші напрямки економічної співпраці двох країн. Особливо його цікавила можливість участі українських компаній у реалізації енергетичних проектів. Міло Джуканович добре розумів потенційні можливості української економіки, тому вважав, що співпраця у економічній сфері могла бути більш продуктивною і результативною. У 2010-2012 роках відбулось 5 українсько-чорногорських бізнес-форумів, делегації 10 міст- побратимів обмінялись візитами. Але вся ця активність була малорезультативною: до української економіки надійшло лише 3,0 млн дол. інвестицій, а з Чорногорії в Україну - ще менше. Продовжували свою діяльність п'ять спільних підприємств (туризм, освітлювальне обладнання, модернізація залізниці). Головним напрямком у співпраці залишався туризм, що безумовно було вигідно для чорногорської сторони [89].

Знаковим і символічним для подальшого розвитку відносин між Україною і Чорногорією було відкриття на території парку Національного технічного університету України “Київський політехнічний інститут” пам'ятника великому чорногорського поету, державному і релігійному діячу Чорногорії Петару Негошу. У церемонії відкриття пам'ятника брали участь прем'єр-міністр Чорногорії Міло Джуканович, міністр освіти і науки України Дмитро Табачник, голова Київської міської державної адміністрації Олександр Попов, Надзвичайний і Повноважний посол України в Чорногорії Оксана Слюсаренко, голова Міжнародної організації “Україна-Чорногорія” Станіслав Довгий, автор бюста чорногорський скульптор Драголюб Драга Джурович, представники МЗС України, викладачі і студенти НТУУ “КПІ”.

Петар ІІ Петрович Негош - володар (правитель) Чорногорії в 1830-1851 роках і одночасно митрополит Чорногорсько-Приморської єпархії Сербської Православної церкви. Видатний державний діяч, борець за незалежність Чорногорії від Османської Імперії, реформатор, під час правління якого Чорногорія розпочала процес перетворення у незалежну державу сучасного типу. Цей процес було завершено вже після його смерті його послідовниками, коли на Берлінському конгресі у 1878 році провідні європейські держави визнали державну незалежність Чорногорії, яка проіснувала до 1918 року. Існування у цей період незалежної європейської держави Чорногорії стало історичним та ідеологічним фундаментом для відродження незалежності Чорногорії у 2006 році. Міло Джуканович був і залишається лідером тих політичних і суспільно-громадських сил Чорногорії, які боролись і досягли сучасної незалежності. Протягом своєї політичної кар'єри Міло Джуканович багаторазово підкреслював у своїх публічних промовах зв'язок історії і сучасності в житті та долі чорногорців, наголошував на непересічному внеску у розвиток державності, духовності, культури, літератури Петара ІІ Петровича Негоша. Саме Петар ІІ Петрович Негош був не тільки автором видатних творів, які увійшли до класики балканської літератури, але відомий і як фундатор у історичній і культурній столиці Цетиньє першої школи, типографії, упорядник збірок народних пісень.

Результати офіційного візиту Міло Джукановича до Києва у червні 2013 року були великим позитивом для подальшої перспективи розвитку українсько-чорногорських відносин. Але Міло Джуканович як досвідчений європейський політик під час свого перебування у Києві помітив, що Україна швидко наближається до серйозної зовнішньо- та внутрішньополітичної кризи. Про це він сказав у своєму інтерв'ю відомій російській журналістці й телеведучій каналу “Дождь” Ксенії Собчак у 2016 році. Міло Джуканович вважав, що головною причиною кризи в Україні був “внутрішній розкол щодо питання свого стратегічного майбутнього”, а також неспроможність, а можливо і небажання керівництва України на чолі з Віктором Януковичем протидіяти тиску Російської Федерації та її Президента Володимира Путіна в питанні євроінтеграційної перспективи України. Міло Джуканович згадував: “Вважаю, що немає особливої схожості між югославською і українською проблемами. Розпаду екс-Югославії сприяла громадянська війна, в основі якої була реанімація балканської ворожнечі між народами на етнічній, релігійній та національній основі. Кризу в Україні, на мою думку, формувало нерозуміння в самій Україні, де їй шукати стратегічних партнерів. Я був у Києві за декілька місяців до української кризи, на міжнародній конференції. Якщо я вірно це сприйняв, я бачив відверту потребу колишнього керівництва України будувати європейське майбутнє, і в той самий час, зберегти хороші взаємини з Росією. На тій конференції були отримані два сигнали: один із Брюсселя, якщо Україна буде будувати особливі торгові відносини з Росією, двері Євроінтеграції для неї будуть закриті. Одночасно представник президента Росії на конференції повідомив: якщо Україна підписує угоду про асоціацію з Євросоюзом, тоді вона не зможе зберегти торгові переваги з Росією. На жаль, обидва сигнали своєю надмірною вимогливістю і недостатньою делікатністю по відношенню до специфічної проблеми України сприяли тому, що Україна все глибше занурювалась у внутрішній розкол у питанні свого стратегічного майбутнього” [91].