Українсько-чорногорські відносини: десятиріччя здобутків і подолання проблемних питань (2006-2016 рр.)

Але Президент Росії Володимир Путін і прем'єр-міністр Дмитро Медведєв так не вважали. Чорногорія була негайно включена до переліку країн, на які поширювалися російські антисанкції. Про це Дмитро Медведєв зробив публічну заяву 13 серпня 2015 року [137].

Одночасно із більш жорстким, ультимативним курсом Кремля по відношенню до Чорногорії та чорногорської влади була започаткована й швидко набрала оберти ідеологічна, пропагандистська кампанія. Для цього були залучені російські, сербські та опозиційні чорногорські медіа-ресурси. Активна роль у цій кампанії відводилася авторитетній у Чорногорії православній церкві, окремим проросійським і просербським громадським організаціям. Керівництво Чорногорії реально оцінювало цю загрозу й проінформувала про її зростання своїх західних партнерів. Із відкритих джерел відомо про секретний лист міністра закордонних справ Чорногорії Ігоря Лукшича на адресу міністра закордонних справ ФРН Франка-Вальтера Штайнмайєра, у якому чорногорський міністр звинувачує Москву в спробах дестабілізації суспільно-політичної ситуації в Чорногорії [138].

Події, які розгорнулись у Чорногорії восени 2015 року підтвердили пересторогу чорногорського керівництва. Масові антиурядові демонстрації активно підтримувалися ззовні.

Окупація Росією українського Криму, військово-політична агресія проти України в Донецькій і Луганській областях, проукраїнська реакція США, Канади, Австралії, ЄС та переважної частини європейської спільноти переконали політичну еліту Чорногорії в необхідності пришвидшення своїх євроінтеграційних намірів. Із особливою гостротою постала проблема забезпечення стабільності й миру на Західних Балканах, враховуючи стійке бажання керівництва Російської Федерації включити цей регіон до сфери своїх геополітичних інтересів. Ставка робилася на проросійські та просербські сили в Сербії, Чорногорії, Боснії і Герцеговині, Македонії. Тому є зрозумілою активність у 20І4-2016 роках прем'єр-міністра Чорногорії Міло Джукановича, з метою забезпечення вступу Чорногорії до НАТО. Міло Джуканович публічно визнавав вступ до НАТО як стратегічне завдання чорногорської зовнішньої політики, своє особисте політичне завдання. Він ніколи не приховував, що бажання уряду Чорногорії пришвидшити вступ до НАТО пов'язане з розгортанням російської агресії проти України, застосуванням Росією технологій гібридної війни [139].

Якщо прем'єр-міністр Чорногорії Міло Джуканович і міністр МЗС Ігор Лукшич зосередилися на вирішенні питання вступу до НАТО, то голова Скупщини Ранко Кривокапич, у межах виконання до почату липня 2014 року повноважень президента Парламентської Асамблеї ОБСЄ, докладав значних зусиль до дипломатичного вирішення проблеми українсько-російського протистояння, недопущення подальшої ескалації військово-політичної агресії проти України. Він підтримав рішення Постійної Ради ОБСЄ про впровадження моніторингової місії ОБСЄ по всій території України, включаючи Крим.

На початку квітня 2014 року Ранко Кривокапич відвідав Київ і Москву, із метою налагодження діалогу між владою Російської Федерації і постмайданівською владою України. У Києві Р. Кривокапич зустрівся з виконуючими обов'язки Президента України, Головою Верховної Ради Олександром Турчиновим. Олександр Турчинов у розмові з Ранко Кривокапичем засудив агресію Росії проти України, підтвердив готовність нової української влади вирішувати кримське питання дипломатичним шляхом, але підкреслив, що такого бажання немає в російської сторони. Ранко Кривокапич на це ще раз окреслив позицію ОБСЄ та європейської спільноти: “Ми це декларували багато разів, але це тільки початок, і нам треба ще дуже багато зробити для України. ОБСЄ робить все, щоб стимулювати діалог для вирішення проблеми Криму мирним шляхом”. Українська сторона була згодна на переговори у форматі ОБСЄ.

У Москві Ранко Кривокапич мав зустрічі з головою Державної Думи Російської Федерації Сергієм Наришкіним і спікером Ради Федерації Валентиною Матвієнко. Ранко Кривокапич, як результат дискусій із російськими можновладцями, домовився про переговори між українською та російською парламентськими делегаціями 11 квітня у Відні. Було визначено, що російську делегацію очолить спеціальний представник ОБСЄ по боротьбі з тероризмом і член комітету Держдуми з безпеки Микола Ковальов, а з української боку - голова комітету Верховної Ради Олег Зарубинський [141].

Під час візиту до Москви Ранко Кривокапич, у розмовах із представниками російської влади, постійно підкреслював, що для європейської спільноти важливим є бажання Росії вирішувати проблемні питання з Україною дипломатичним шляхом, а не військово-політичними методами. Він також висловив скепсис із приводу перспективи ефективного й швидкого вирішення проблеми українсько-російського протистояння шляхом уведення санкцій проти Росії. “Застосування санкцій не можна розглядати як засіб вирішення аналогічних проблем. Санкції не дають швидких результатів, а ситуація в Україні потребує швидких рішень” [142]. Тому Ранко Кривокапич наполягав на терміновому започаткуванні дипломатичних переговорів між Україною і Російською Федерацією під егідою ОБСЄ [141].

Формат переговорів на рівні парламентських делегацій, запропонований Ранко Кривокапичем і ОБСЄ, був дуже важливим з правової точки зору, тому що Москва поставила від сумнів законність перебування на своїх посадах керівників постмайданівської влади в Україні до моменту проведення нових президентських і парламентських виборів та формування нового уряду. Керівництво Російської Федерації не приховувало свого бажання впливати на перебіг майбутніх виборів в Україні, про що Сергій Наришкін відверто говорив Ранко Кривокапичу 1 квітня 2014 року [142].

11 квітня 2014 року у Відні під егідою ОБСЄ між парламентськими делегаціями України і Російської Федерації відбулися переговори без присутності представників ЗМІ, за результатами яких не складались і не підписувались офіційні документи і заяви. У центрі обміну думками у двосторонньому форматі було питання цілісності і територіальної недоторканості України, проблема Криму. Зрозуміло, що обидві делегації залишились на своїх позиціях і відстоювали свою точку зору, але Ранко Кривокапич і ОБСЄ вважали, що важливим є сам факт початку двосторонніх переговорів. Перспектива вбачалась у їх продовженні і розвитку прямих контактів [143]. Але переговори під егідою ОБСЄ не знайшли свого продовження. Делегації зустрілись ще один раз. Події в Україні розвивались дуже швидко. Намагаючись скористатись тимчасовою слабкістю українських державних інституцій, дезорієнтацією під масованим впливом російської пропаганди та ЗМІ частини населення Сходу та Півдня України, Російська Федерація продовжила військово-політичне вторгнення в незалежну та суверенну Україну. Юридично Кремль намагався “легалізувати” свою агресію проти України “зверненням” до російської влади колишнього Президента Віктора Януковича, який у той час уже втік до Російської Федерації. Розпочались військові дії в

Донецькій та Луганській областях, які стали результатом швидкого озброєння сепаратистів російською сучасною зброєю, безпосередньої підтримки їх дій російськими найманцями та регулярними частинами російської армії на українській території. Президент Володимир Путін і російське політичне керівництво поставили за мету знищення незалежності України, її деінтеграції, реалізації стратегічного плану створення на Сході і Півдні України так званої Новоросії. У цих умовах парламентська платформа ОБСЄ виявилась неефективною, тим більше, що стратегічні рішення у сфері зовнішньої політики і у військових питаннях в Російській Федерації розробляло і затверджувало обмежене коло діячів на чолі з Президентом Володимиром Путіним. Державна Дума лише “проштамповувала” своїм голосуванням вже реалізовані або затверджені рішення. Зміст і структура російської влади, діяльність реальних механізмів розробки, затвердження та реалізації зовнішньополітичних рішень не залишали місця для участі російських парламентарів у вирішенні проблеми взаєморозуміння з постмайданівською владою України.

У кінці липня 2014 року закінчився термін головування Ранко Кривокапича в Парламентській Асамблеї ОБСЄ. Він не зміг перемогти на наступних виборах у Парламентській Асамблеї фінського політика Ілкку Канерва, який і очолив цю міжнародну організацію (за Ранко Кривокапича проголосувало 96 депутатів, за Ілкку Канерва - 111). Проте до останніх днів свого головування в ПА ОБСЄ чорногорський політик і спікер Скупщини Чорногорії захищав законні інтереси України на міжнародному рівні. На 23 сесії Парламентської Асамблеї ОБСЄ в Баку, що відбулась у кінці червня 2014 року, Ранко Кривокапич ініціював створення міжнародної парламентської групи для обговорення і визначення шляхів подолання українсько-російських протиріч. До цієї групи увійшли парламентарі України, Росії та інших країн. Ця група стала реальною платформою для підготовки і розгляду конкретних рішень [144]. Залишаючи посаду Президента Па ОБСЄ, Ранко Кривокапич вірив, що участь ОБСЄ під його головуванням створила основу для процесу вирішення української кризи. Він бачив перспективу у віденському форматі переговорів України і Росії [145].

Ранко Кривокапич, голова парламенту Чорногорії та ПА ОБСЄ в період українського Майдану та розгортання російської агресії проти України у 2014-2015 роках, був і є великим симпатиком України та її народу. Він послідовно виступав за збереження незалежності та територіального суверенітету України, засуджував захоплення та окупацію Криму Російською Федерацією, проведення псевдореферендумів у Криму і на Донбасі, розгортання військо-політичної російської агресії в Донецькій і Луганській областях. Ранко Кривокапич з особистим болем сприйняв і публічно коментував трагічні події на Майдані взимку 20132014 роках, масову загибель людей 2 травня 2014 року під час антиукраїнських заворушень і пожежі в одеському будинку профспілок, які були організовані і спровоковані деструктивними проросійськими силами. З приводу останніх подій Ранко Кривокапич 3 травня 2014 року зробив заяву як голова ПА ОБСЄ: “Від імені ПА ОБСЄ я засуджую безглузде насилля і оплакую загибель людей, які мали місце в Одесі. Ці події свідчать про шокуючу ескалацію в той час, коли всі громадяни України і міжнародне співтовариство відповідальні за розвиток діалогу і миру” [146].

Погляди на постмайданівську Україну, на нову українську владу, свою симпатію до євроінтеграційних прагнень українців, підтримку їх боротьби за свою незалежність і територіальний суверенітет публічно і неодноразово висловлювали після лютого 2014 року ключові представники політичної еліти Чорногорії, громадські діячі, представники бізнесу, науки, різноманітних асоціацій та ЗМІ. Ця підтримка мала не тільки політичний але й вагомий гуманістичний складник. Тут треба згадати про ініціативу чорногорської туристичної асоціації, яка прийняла на лікування та реабілітацію в 2015-2016 роках більше 100 поранених на Донбасі бійців українських добровольчих батальйонів [147].

Вагомим складником українсько-чорногорських відносин після повалення режиму Януковича в Україні було визнання чорногорською владою легітимності постмайданівської української влади. Бажання нової української влади підтвердити свій мандат довіри з боку народу шляхом проведення в 2014 році позачергових виборів знайшло підтримку та розуміння в керівництва Чорногорії. Ранко Кривокапич, як голова Парламентської Асамблеї ОбсЄ, перебував в епіцентрі подій, пов'язаних із організацією та проведенням моніторингу перебігу президентських перегонів у 2014 році. Він був одним із перших європейських політиків, які публічно привітали Петра Порошенка з перемогою й обранням на посаду Президента України. У вітальній телеграмі Ранко Кривокапич підкреслив, що 100 спостерігачів від ОБСЄ слідкували за проведенням виборів в Україні, які відбулись чесно та прозоро, що надало легітимності цій перемозі. За словами Ранко Кривокапича, “результат цих виборів показав, що український народ висловив своє прагнення до демократії, єдності та стабільності”. Ранко Кривокапич підкреслив, що європейська спільнота і ОБСЄ добре розуміють, що перед Президентом України Петром Порошенком стоїть велика кількість проблем, які треба терміново вирішувати, особливо у сфері зміцнення внутрішньої та зовнішньої безпеки і забезпечення стабільності в Україні. Особливий акцент Ранко Кривокапич зробив на необхідності проведення конституційних реформ, а також запевнив Президента України, що він може розраховувати у вирішенні цих складних завдань на ОБСЄ [148].

З перемогою на виборах у червні 2014 року Петра Порошенка привітав і Президент Чорногорії Філіп Вуянович. Він і уряд Чорногорії на чолі з Міло Джукановичем не тільки публічно підтримали обрання Президента України Петра Порошенка і нової Верховної Ради восени 2014 року, але й рішуче підтримали Україну у протистоянні з путінською Росією.

Тому чорногорська влада, на відміну від керівництва Сербії, Боснії та Герцеговини, досить ліберально відреагувала на дипломатичний скандал, який мав місце в березні 2014 року у зв'язку з тим, що постмайданівський прем'єр-міністр України Арсеній Яценюк з'явився на центральних українських телевізійних каналах у пропагандистському кліпі, який був присвячений перспективам вступу до ЄС. У цьому кліпі на європейській карті, замість Сербії, Чорногорії, Боснії та Герцеговини була помилково позначена Хорватія. Кліп з особистою участю прем'єр-міністра України викликав гучний скандал на Західних Балканах. Українська дипломатія змушена була вибачатись у Белграді, Подгориці і Сараєво, пояснювати “технічну помилку” виробників кліпу [149].

Посол України в Чорногорії Оксана Слюсаренко з цього приводу була запрошена до МЗС Чорногорії. Вона обговорила “технічний” інцидент з директором Генеральної дирекції з двосторонніх відносин у МЗС Чорногорії Желько Перовичем, надала роз'яснення і вибачилася за дорученням українського уряду [150].

Цей дипломатичний скандал не мав негативних наслідків для українсько-чорногорських відносин, але був вагомим застереженням для нового керівництва МЗС України щодо компетентного вирішення поставленого завдання пропаганди євроінтеграційного курсу України. Українські дипломати ще раз переконались, що підконтрольні Кремлю російські ЗМІ і частина “незалежних” сербських ЗМІ будуть намагатись використовувати будь-який привід, перекручувати будь-який факт із метою формування негативного іміджу постмайданівської влади в Європі [150].

Було б помилкою вважати, що в Чорногорії в 2014-2016 роках існувала абсолютна підтримка суспільством курсу влади стосовно України та участі в санкціях проти Російської Федерації. Особливо треба наголосити, що бажання Міло Джукановича, Філіпа Вуяновича та чорногорської влади прискорити у 20142015 роках вступ Чорногорії до НАТО викликало поляризацію поглядів і оцінок чорногорської спільноти щодо подій в Україні та російської агресії проти її незалежності і територіального суверенітету [151].

Не підтримували позицію чорногорської влади з питання української кризи, у першу чергу, антинатовські політичні сили. Такими в 2014-2015 роках були партія “Демос” (лідер Міодраг Лекич), партія “Нова сербська демократія” (Андрій Мандич), Рух за нейтралітет Чорногорії (Марко Мілачич). Активно діяла громадська ініціатива Ne u NATO (“Не у НАТО”). В унісон із цими суспільно-політичними структурами діяла частина чорногорських ЗМІ, наприклад газета “Dan”.

Проблемою для чорногорської влади була і є позиція Сербської православної церкви - авторитетної і популярної в Чорногорії. Керівник цієї церкви - митрополит Чорногорський і Приморський Амфілохій (Радович) - рішуче налаштований проти вступу Чорногорії до НАТО, про що неодноразово публічно заявляв. Він підтримує проросійський вектор зовнішньої політики Чорногорії, виступає за зміцнення та розвиток всебічних зв'язків із Російською православною церквою. Митрополит Амфілохій дозволяв собі критично висловлюватись з приводу “утисків” православ'я в Україні. У червні 2016 року він так прокоментував українське питання: “Московська Патріархія має там свою автономну Церкву. На жаль, є й інші, є цей нещасний Філарет. Особисто я маю сумнів, що ця людина у Бога вірує”. А далі Амфілохій пояснив своє засудження поглядів і дій очільника православ'я в Україні тим, що “люди, які віддають перевагу не Церкві, Богу, Євангелію, а віддають перевагу державі, нації - це люди, які не належать Духу Православної Церкви, і це - єресь, яка засуджена у 1872 році” [152].

Проросійська й антинатівська суспільно-політична діяльність у Чорногорії базувалась і базується на відповідних настроях серед частини чорногорської спільноти. Згідно з соціологічним опитуванням у червні 2015 року підтримка вступу до НАТО серед громадян Чорногорії складала від 41,6% до 47% (перша цифра - результати опитування Damar, друга цифра - результати опитування агенції “IPSOS - стратегічний маркетинг”). Але водночас від 39,7% до 41% чорногорців, які мали право виборчого голосу, висловились проти вступу до НАТО [153]. Саме ця частина чорногорської спільноти була соціальною базою для масових маніфестацій і заворушень, особливо в Подгориці восени 2015 року, які були організовані лідерами опозиційного Демократичного фронту за всебічної підтримки державних інституцій Російської Федерації. Прем'єр-міністр Чорногорії Міло Джуканович, інші чорногорські високопосадовці публічно заявили про допомогу з боку державних діячів Росії, надану організаторам антиурядових виступів [154].

Антиукраїнські настрої в Чорногорії та в інших країнах Західних Балкан, негативний імідж постмайданівської України намагались нав'язати чорногорській спільноті державні і недержавні структури Російської Федерації, просербські та проросійсько налаштовані радикальні угруповання й об'єднання в самій Чорногорії. У 2014-2016 роках вони проводили різноманітні заходи в Чорногорії, ініціювали прес- конференції, брали участь у ток-шоу на телебаченні, друкувались у газетах і журналах, розміщували білборди відповідного змісту. Особлива увага приділялась підготовці та проведенню масових акцій протесту і демонстрацій. Восени 2015 року малоінформованим спостерігачам інколи здавалось, що чорногорські опозиціонери і радикали намагались відтворити в Подгориці київський Майдан. Але зміст протесту і мета лідерів Демократичного фронту свідчили, що в Чорногорії була спроба реалізувати ідею Антимайдану: проти ЄС, НАТО, демократичної та проєвропейської влади на чолі з Міло Джукановичем.

Антиукраїнські акції в Чорногорії висвітлювалися на інформаційних ресурсах російських неурядових організацій, хоча мало в кого і в Україні, і в Чорногорії є сумнів щодо зв'язку цих структури зі спецслужбами й державними інституціями Російської Федерації. Ці публікації дають можливість зрозуміти методологію підготовки та проведення антиукраїнських заходів у Чорногорії, склад їх учасників, джерела фінансування. Наприклад, 25 грудня 2014 року в Подгориці відбувся “круглий стіл” “Україна між Сходом і Заходом”. Офіційно було продекларовано, що його проведення відбулось згідно з договором про співпрацю між Міжнародним фондом “ОКА” (Росія) і неурядовою організацією “Матіца Српска” (Чорногорія). Але реально відбулось зібрання представників антиурядових, проросійських і просербських політичних та громадських організацій, Сербської православної церкви в присутності працівників російського посольства і ЗМІ. Головними спікерами “круглого столу” були “відомий” політолог з України Костянтин Долгов і “відома” політолог з Росії Тетяна Полоскова [154].

Спікери “круглого столу” й більшість доповідачів намагалися переконати громадськість Чорногорії, що проекти незалежних держав України і Чорногорії є вигідними США і ЄС, але деструктивними для власних

народів. “Відомий” політолог з України Костянтин Долгов наполегливо підкреслював, що “проект” України має антиросійський зміст, а “проект” Чорногрії - антисербський. Закінчився “круглий стіл” зверненням його учасників до Російської Федерації з метою проведення в Чорногорії активної політики та недопущення її вступу до НАТО. Також було визнано доцільним збільшити фінансування проросійських громадських організацій і структур у Чорногорії. Україні учасники “круглого столу” “відмовили” в перспективі успішної незалежної та суверенної держави без всебічної орієнтації на Російську Федерацію та її керівництво [155].

Проросійський і антиукраїнський вектор діяльності в Чорногорії такої громадської організації як “Матица Српска” мало в кого викликає сумнів. її керівник Володимир Божович, доктор наук, професор Чорногорського університету, постійно представлений на інформаційних ресурсах так званої “Новоросії”, де закликає до активізації російської зовнішньої політики на Балканах [156].

Активну публічну антиукраїнську кампанію проводила в 2014-2016 роках політична партія “Srpska lista” на чолі з Добрило Дедеичем. Його партія неодноразово проводила антиукраїнські акції в різних містах Чорногорії. Добрило Дедеич і його однопартійці підтримували кремлівський політичний проект створення на українських теренах так званої Новоросії. У серпні 2014 року Добрило Дедеич анонсував швидку перспективу відкриття представництва Новоросії в Чорногорії [157].

Зрозуміло, що влада Чорногорії не поділяла поглядів керівництва “Srpska lista” і не допустила реалізації задумів щодо відкриття так званого представництва фейкової Новоросії в Чорногорії. Але влада Чорногорії не мала засобів завадити Добрило Дедеичу звернутися до тимчасового виконувача обов'язків посла України в Чорногорії Володимира Цибульщака з листом, у якому він закликав постмайданівську владу в Києві припинити масові вбивства росіян (?) і знищення православних церков в Україні (!). Зміст цього антиукраїнського листа був невипадково передрукований частиною чорногорських ЗМІ й активно коментувався в соціальних мережах [157]. Невипадковою була й присутність Добрило Дедеича на інформаційних ресурсах міфічної Новоросії, які функціонували як активний елемент гібридної війни Російської Федерації проти України. Зміст інтерв'ю Добрило Дедеича ресурсу News Front від 6 січня 2016 року підтверджує висновок про те, що цей діяч послідовно відстоює інтереси Російської Федерації в Чорногорії [158].

Антиукраїнську інформацію та настрої в Чорногорії поширювали й заможні вихідці з Донецької та Луганської областей, які в 2014-2015 роках, після початку військових дій на Донбасі переїхали до Чорногорії, де придбали або вже мали нерухомість. Тому не є випадковою поява на антиурядових демонстраціях у Подгориці восени 2015 року прапорів псевдореспублік ДНР і ЛНР. До речі, Служба безпеки України інформувала владу Чорногорії про активних прихильників ДНР і ЛНР, що опинились на чорногорській території, використовуючи українські паспорти [159].

Треба віддати належне державному керівництву Чорногорії, яке послідовно підтримувало в 2014-2016 роках боротьбу України за свою незалежність і територіальний суверенітет. Чорногорія підтримала всі санкції США та ЄС проти Російської Федерації, хоча політично, економічно, гуманітарно була зацікавлена в збереженні й подальшому розвитку продуктивних і взаємовигідних відносин із Москвою. Чорногорська влада не відступила від обраної позиції навіть тоді, коли Росія запровадила проти Чорногорії контрсанкції, а політичні відносини стрімко погіршились. Це відбулось у серпні 2015 року, коли прем'єр-міністр Російської Федерації Дмитро Медведєв підписав постанову уряду про розширення переліку країн, стосовно яких російська влада застосувала контрсанкції [160].

Але влада Чорногорії продовжувала надавати Україні політичну та гуманітарну допомогу. Про це публічно заявив 19 травня 2016 року генеральний секретар НАТО Йенс Столтенберг після підписання в Брюсселі протоколу про приєднання Чорногорії до НАТО між урядом цієї країни та міністрами закордонних справ країн-членів Альянсу. “Чорногорія вже зараз допомагає Україні, працюючи в рамках трастових фондів для України. І я впевнений, що після набуття статусу повноцінного члена Альянсу, залученість Чорногорії до активності на східному фланзі точно виросте”, - підкреслив Столтенберг [161].

У зв'язку з розгортанням бойових дій на Сході України і в Сирії, у Чорногорії окремими “громадськими” та псевдорелігійними угрупованнями й структурами у 2014-2015 роках проводилася нелегальна кампанія з вербування найманців до лав ІДІЛ у Сирії та ДНР і ЛНР на Сході України. За інформацією чорногорських ЗМІ, станом на кінець серпня 2014 року в лавах ІДІЛ побували 13 громадян Чорногорії (двоє загинули), а на Донбасі в лавах сепаратистів воювали 2 громадянини Чорногорії [162]. Ця тенденція в діяльності радикальних угруповань у Чорногорії не тільки привернула до себе увагу влади цієї країни, але й спонукала її до активної протидії. 30 серпня 2014 року відбулось засідання Державного Комітету з питань безпеки й оборони, який визнав за необхідне вжити рішучих заходів проти тих, хто намагається поширити в Чорногорії вербування найманців. Голова Державного комітету Мевлудин Нуходжич після засідання підкреслив, що члени комітету вважають за необхідне внести зміни в Карний Кодекс із метою притягнення до відповідальності тих громадян, які беруть участь в іноземному війську як найманці. Ці поправки до Карного Кодексу треба було терміново затвердити в Міністерстві юстиції Чорногорії та проголосувати в парламенті [162]. Незабаром це було зроблено, що запобігло поширенню вербування громадян Чорногорії до лав ІДІЛ у Сирії і до лав війська ДНР і ЛНР на Сході України. Активізувала свої дії й Агенція національної безпеки Чорногорії [162].

Увага чорногорської влади і спецслужби до питання вербування найманців для участі в антиукраїнських військових формуваннях на Сході України певним чином була пов'язана з поширенням цієї роботи проросійськими угрупованнями в Сербії. Конкретна кількість найманців із Сербії в лавах війська ДНР і ЛНР коливалась у різні періоди військових дій на Донбасі у 2014-2016 роках, але це коливання було в межах 100-250 найманців сербської національності. Лідер сербських найманців на Донбасі Братислав Живкович у своїх заявах у серпні 2014 року називав цифру 250 сербських найманців, частина з яких розпочала свою антиукраїнську діяльність під час подій, пов'язаних із анексією Криму Російською Федерацією. Там вони чергували на блокпостах у лавах так званої “самооборони” [163].

Інший сербський найманець Радомир Почуча, який брав участь у боях проти української армії, в інтерв'ю в липні 2015 року називав цифру 70-80 сербських найманців, але робив припущення, що їх може бути до 100 осіб [164]. До речі, Радомир Почуча в цьому інтерв'ю бідкається з того приводу, що влада Сербії, як і влада Чорногорії, переслідує громадян своєї країни, які зі зброєю в руках воювали і воюють проти української держави на Донбасі (станом на липень 2015 року 8 колишніх сербських найманців були засуджені судом Сербії на умовні терміни від 3 до 5 років) [165].

Організаційно сербські найманці, влітку-восени 2014 року, були об'єднані в “Сербський добровольчий загін імені Йована Шевича” на чолі з Братиславом Живковичем. Ще одне сербське угруповання найманців, яке воювало в 2014-2015 роках на боці сепаратистів на Донбасі, сформувало підрозділ “Гусарія” [165].

Саме в цьому середовищі сербських найманців на Донбасі, проросійських громадських організацій у Сербії і Чорногорії, які були безпосередньо пов'язані з представниками російських спецслужб і російськими націоналістичними структурами, і визріли наміри та плани державного перевороту в Чорногорії й усунення від влади прем'єр-міністра Міло Джукановича, уряду та проєвропейськи налаштованих політиків. Ця змова було розкрита чорногорською спецслужбою напередодні парламентських виборів у жовтні 2016 року, що викликало гучний дипломатичний скандал за участю керівництва Російської Федерації, Сербії та Чорногорії. Слідство в цій справі продовжується, але зрозуміло, що Чорногорія розглядається в Росії як об'єкт для експансії й активної роботи російських спецслужб. Президент Володимир Путін і керівництво Російської Федерації, використовуючи методи спецоперацій, намагаються повернути втрачений у 1990-х роках уплив на Західних Балканах [166].

Президент Петро Порошенко ще в квітні 2015 року попереджав владу Сербії щодо проблеми безпеки для цієї країни і всіх Західних Балкан, яку формують сербські найманці, котрі воювали проти України на Донбасі. 13 квітня 2015 року в телефонній розмові з прем'єр-міністром Сербії Олександром Вучичем Президент України закликав владу Сербії посилити відповідальність громадян цієї країни за участь у незаконних збройних формуваннях на Донбасі на боці ДНР і ЛНР. Тоді прем'єр-міністр Сербії пообіцяв це зробити в стислі терміни. Для Сербії й України це було важливо зробити ще й тому, що Сербія головувала в 2015 році в ОБСЄ, а саме ОБСЄ здійснювала моніторингову місію на Донбасі. Крім Президента України, тиск на владу Сербії здійснював і ЄС як на країну-кандидата до вступу до цієї авторитетної європейської організації [167]. Восени 2015 року в Сербії був затверджений закон, який значно посилив відповідальність громадян цієї країни за участь у незаконних збройних формуваннях за кордоном як найманців. Сербів, які воювали на Донбасі на боці ДНР і ЛНР, почали притягувати до кримінальної відповідальності та засуджувати судом [164]. Кримінальна відповідальність для найманців, які воюють за кордоном, восени 2015 року також була проголосована Скупщиною Чорногорії. Згідно зі змінами, в Карному Кодексі Чорногорії передбачалось покарання до ув'язнення терміном від 2 до 10 років за участь у військових діях на територіях інших держав [168].

Влада Чорногорії, правоохоронні органи цієї країни та чорногорські ЗМІ постійно опікувались питанням найманців не тільки в контексті військово-політичних подій на Сході України, але й у зв'язку з подіями на Близькому Сході, а головне участю громадян Чорногорії у формуваннях ІДІЛ. У середині 2016 року чорногорські ЗМІ повідомляли про 20 таких вояків. Двоє з них загинули [168].

Події в Україні восени 2013 - взимку 2014 років, російська агресія проти України та реакція світової спільноти на неї, санкції США і ЄС проти Російської Федерації переконали не тільки владу Чорногорії, але й чорногорське суспільство, особливо його молоду, активну частину, у необхідності активізації євроінтеграційного курсу Чорногорії. Російський ідеологічний, пропагандистський вплив у Чорногорії в 20142016 роках не мав очікуваного успіху. Про це свідчать події, які мали місце в Чорногорії 28 березня 2015 року у зв'язку з проведенням кваліфікаційного футбольного матчу до Євро-2016 між збірними Чорногорії та Росії.

Ще до матчу російські вболівальники, які масово приїхали в Чорногорію, користуючись безвізовим режимом, вели себе провокативно, зухвало й агресивно. У Подгориці вони публічно намагались спалити прапор США та розгорнути, разом із прапором Російської Федерації, прапори так званої “Новоросії”. Поліція перешкодила це зробити групі російських вболівальників кількістю 50 осіб. Під час розгону чорногорською поліцією провокатори скандували: “Росія і Сербія - браття навіки”. Зухвала поведінка російських футбольних фанатів у Подгориці ще до матчу створила суспільну напругу, викликала незадоволення чорногорської молоді [169].

Під час проведення футбольного матчу 28 березня 2015 року між збірними Чорногорії та Росії російські вболівальники вивісили прапори “Новоросії”, ображали Чорногорію і чорногорців. Виникли масові заворушення, бійки, на поле полетіли піротехнічні вироби. Матч двічі припиняли і, нарешті, на 67-й хвилині, припинили зовсім. Постраждав воротар збірної Росії Ігор Акінфєєв, якому в голову потрапила палаюча петарда. Зі складною травмою й опіком голови він потрапив в одну із лікарень Подгориці [170].

УЄФА покарала господарів матчу - збірну Чорногорії, зарахувала їй поразку, наклавши штраф у розмірі 50 тисяч євро. Штрафом у 25 тисяч євро була покарана збірна Росії. Але чорногорські та європейські ЗМІ в ті дні багато писали про провокативну поведінку росіян у Чорногорії, а також про їх політизацію футбольного змагання у контексті подій на Сході України. У багатьох свідків події склалось враження, що пропагандистська обробка росіян у власній країні викликає в них агресію та зневагу до громадян інших країн [171].

Мало в кого з об'єктивних дослідників виникає сумнів, що стрімке погіршення чорногорсько-російських відносин у 2014-2016 роках безпосередньо пов'язане зі солідарною позицією влади Чорногорії і ЄС проти російської агресії в Україні, захоплення Криму та порушення Російською Федерацією низки міжнародних угод. Підтримка і визнання офіційною чорногорською владою постмайданівської української влади, участь у санкціях проти Російської Федерації, палке бажання влади Чорногорії пришвидшити вступ своєї країни до НАТО викликали в Москві негативну реакцію та реальну протидію. Підписання 18 травня 2016 року в Брюсселі керівниками МЗС країн НАТО протоколу з прем'єр-міністром Чорногорії Міло Джукановичем про вступ цієї західнобалканської країни до Альянсу критично прокоментували провідні високопосадовці Москви, включаючи міністра МЗС Сергія Лаврова та прес-секретаря Президента Володимира Путіна Дмитра Пєскова [172].

Не викликає сумніву, що завершення процедури вступу Чорногорії до НАТО, що очікується США і їхніми європейськими партнерами, буде формувати новий етап у чорногорсько-російських відносинах, коли політичні амбіції Кремля можуть переважити економічні чинники та бажання тисяч росіян проживати, мати власність і щороку відпочивати в Чорногорії [173]. Чорногорська статистика свідчить про те, що і в 2016 році громадяни Російської Федерації займали перше місце серед туристів і відпочивальників у Чорногорії [174].

На відміну від чорногорсько-російських відносин у 2014-2016 роках, і надалі українсько-чорногорські відносини, у цей період і після парламентських виборів у Чорногорії у жовтні 2016 року, мають позитивні тенденції для подальшого розвитку і зміцнення. Цьому сприяє євроінтеграційний вектор розвитку як України, так і Чорногорії. Спільними є і загрози, яким треба протистояти. Історія українсько-чорногорських відносин не має негативного змісту в минулому, а навпаки, існує багато чинників, які об'єктивно сприяють багатовекторній співпраці України та Чорногорії, двох слов'янських православних європейських країн.

Українсько-чорногорські відносини в 2014-2016 роках були наповнені, у першу чергу, політичним змістом. Влада Чорногорії та чорногорська спільнота надали Україні всебічну підтримку у її відстоюванні своєї незалежності і територіального суверенітету. Економічна співпраця, розвиток спільних бізнес-проектів не набули пріоритетного значення з боку української сторони, хоча своє продовження знайшла співпраця в сфері туризму, експорту продукції аграрного сектору, транспортного сполучення.

Навіть підписана низка угод між Україною та Чорногорією в 2011 -2013 роках до цього часу не пройшла процедуру ратифікації у Верховній Раді України. Тільки 16 листопада 2016 року Верховна Рада України розглянула на своєму пленарному засіданні і позитивно проголосувала за Закон “Про ратифікацію Угоди між Кабінетом міністрів України та Урядом Чорногорії про співробітництво в галузі захисту від природних та інших катастроф”. Ця українсько-чорногорська урядова угода була підписана під час візиту прем'єр-міністра Чорногорії Міло Джукановича у Київ у червні 2013 року. Тобто, вона очікувала свого часу на ратифікацію майже 3,5 роки [175]. Цей факт є підтвердженням того, що українська дипломатія в 2014-2016 роках була відносно пасивною з питання подальшого розвитку двосторонніх українсько-чорногорських відносин. На наш погляд, з одного боку, це пояснюється малоаргументованою, з боку МЗС України, майже трирічною відсутністю українського посла в Чорногорії, а з іншого боку, публічно невизначеною політикою України стосовно країн, що представляють регіон Західних Балкан. Погляд на цей регіон із Києва, як на периферію українських інтересів в Європі, є безумовно помилковим, враховуючи тенденції процесів євроінтеграції та глобалізації. Певним чином на формування поглядів і настроїв політичних діячів і державних інституцій в Україні, стосовно регіону Західних Балкан, впливає відсутність системної роботи, а головне - суттєвих досягнень щодо вивчення цього регіону та формування відповідних рекомендацій з боку науковців і експертів.

Українсько-чорногорські відносини у перше десятиріччя існування сучасної незалежності Чорногорії пройшли непростий, але загалом позитивний шлях. Створена нормативно-правова база цих відносин є основою, на якій необхідно забезпечити продовження цього розвитку. Саме про це говорили Голова Верховної Ради України Андрій Парубій і Голова Скупщини Чорногорії Дарко Пайович, під час двосторонньої зустрічі 31 серпня 2016 року. Голова Верховної Ради підкреслив вдячність народу України за всебічну підтримку Чорногорією в складних умовах протидій російській агресії проти України. Дарко Пайович у відповідь підкреслив, що Україна в Чорногорії має багато друзів. “І ми не тільки підтримуємо цілісність Вашої країни, але і справедливість. Ви зараз на передньому краї боротьби за свободу, безпеку всієї Європи. Ми виказуємо свою підтримку діям України”, - наголосив Дарко Пайович [176].

Керівники двох парламентів підкреслили особливе сподівання на активізацію співпраці двох європейських країн, пов'язали її з діяльністю міжпарламентських груп дружби. У Верховній Раді України міжпарламентську групу співпраці з Чорногорією очолює народний депутат Андрій Шипко. Ця група народних депутатів має перспективний план розвитку українсько-чорногорських взаємин у 2017-2019 роках і налаштована на реалізацію цього плану, включаючи візити парламентських делегацій двох країн до України і Чорногорії. Автор статті також є членом цієї депутатської міжпарламентської групи.

Важливим позитивним фактором подальшого розвитку українсько-чорногорських відносин є формування та консолідація неформального кола прихильників і симпатиків цього процесу як в Україні, так і в Чорногорії. До цього неформального кола впливових діячів сучасної України входять урядовці, народні депутати, науковці, діячі літератури та мистецтва, підприємці і представники бізнесу, освітяни, громадські діячі. Аналогічне коло симпатиків України існує і в Чорногорії. У Києві вже є доброю традицією збиратися на річницю незалежності Чорногорії в студентському містечку Національного технічного університету України “Київський політехнічний інститут” біля пам'ятника видатному державному діячу та поету Чорногорії Петару Негошу усіх тих, хто зацікавлений у подальшому розвитку українсько-чорногорських відносин, тих, хто робить внесок у співпрацю між Україною та Чорногорією. Такі зустрічі відбуваються щороку після того, як влітку 2013 року, під час візиту в Київ прем'єр-міністра Чорногорії Міло Джукановича, було урочисто відкрито пам'ятник Петару Негошу. Організатором їх виступає Почесне консульство Чорногорії в Україні на чолі з Станіславом Довгим.

20 травня 2016 року з нагоди десятиріччя незалежності Чорногорії Почесне консульство в Україні провело низку заходів. У храмі Святого Миколи Чудотворця в студмістечку НТУУ “Київський політехнічний інститут” відбувся молебен і покладання квітів до пам'ятної дошки “Київським політехнікам”, що полягли за незалежність України, і до пам'ятника “Героям Небесної Сотні”. Також учасники заходу поклали квіти і до пам'ятника Петару Негошу [177].

У Культурному центрі Почесного консульства Чорногорії в Україні відбувся урочистий прийом. У ньому взяли участь надзвичайний і Повноважний посол Чорногорії в Україні Любомир Мішурович, Почесний консул України в Чорногорії Предраг Мілович, Почесний консул Чорногорії в Україні Станіслав Довгий, міністр освіти і науки Лілія Гриневич, поет-перекладач, державний діяч, Герой України Іван Драч, поет-перекладач чорногорського державного гімну українською мовою, літературний критик, громадсько-політичний діяч Дмитро Павличко, директор департаменту консульської служби МЗС України Андрій Сибіга, народний депутат, керівник групи з міжпарламентських зв'язків з Чорногорією Андрій Шипко, директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, академік НАН України Микола Жулинський, директор Головної астрономічної обсерваторії НАН України Ярослав Яцків, ректор Національної школи суддів Микола Оніщук, народні депутати, дипломати, діячі мистецтв і культури, керівники вищих навчальних закладів і установ. За головуванням Станіслава Довгого урочистості відбулися на найвищому рівні порозуміння та братських відносин між Україною та Чорногорією. Представникам держави й народу Чорногорії було приємно почути та переконатись у добросердечному ставленні української політичної, культурної та наукової еліти до їхньої країни, а також побачити системну роботу з популяризації чорногорської культури, літератури в Україні. Водночас українська сторона, на прикладі Чорногорії, ще раз переконалась у необхідності цілеспрямованості та відповідальності політичної еліти і консолідації громадянського суспільства на шляху до євроінтеграції та отримання підтримки і допомоги європейською спільноти [177].

Вважаємо, що збільшення неформального кола симпатиків і друзів Чорногорії в Україні, і відповідно України в Чорногорії, є перспективним напрямком розвитку українсько-чорногорських відносин, зміцнення цих відносин на багато років. Україна як незалежна держава, що протистоїть російській агресії, повинна докласти додаткових зусиль для підтвердження свого авторитету як європейської, демократичної країни на Західних Балканах, конкретно в Чорногорії.

Аналізуючи стан українсько-чорногорських відносин у 2006-2016 роках, тобто у період першого десятиріччя незалежності сучасної Чорногорії, ми можемо зробити такі висновки:

Політичні, дипломатичні, економічні, гуманітарні та інші відносини між двома незалежними, новими, європейськими державами Україною та Чорногорією в 2006-2016 роках були започатковані практично з нульової позначки, у зв'язку з відсутністю попереднього досвіду їх розвитку на міждержавному рівні. Слов'янська спільність, православна віра, позитивна історична спадщина, прагнення України та Чорногорії до всебічної євроінтеграції, визнання європейських цінностей і здобутків, зовнішні загрози та внутрішні виклики об'єктивно утворювали базис для активного розвитку українсько-чорногорських відносин на сучасному етапі. Туризм і знайомство сотень тисяч громадян України з Чорногорією на особистому рівні формували стимули та прагнення двох сторін до взаємопізнання й організації співпраці, згідно норм і канонів європейської спільноти. Тому великим досягненням є введення безвізового режиму для громадян України та Чорногорії.

За перше десятиріччя сучасних українсько-чорногорських відносин отримані важливі здобутки у формуванні необхідної нормативно-правової бази, що регулює весь комплекс співпраці та взаємодії між Україною і Чорногорією. Фундаментом цієї нормативно-правової бази є 39 урядових угод, а також продовження цієї роботи з метою підписання нових міждержавних документів. Важливий і якісний прорив у створенні, обговоренні та підписанні українсько-чорногорських угод щодо багатьох аспектів співпраці між двома країнами був зроблений у період керівництва посольством України в Чорногорії Оксани Слюсаренко (грудень 2008 - березень 2014 року). її особистий внесок у розвиток українсько-чорногорських відносин є визначним, а ставлення до виконання обов'язків посла України в Чорногорії викликає повагу.

Українсько-чорногорські відносини в перше десятиріччя сучасної незалежності Чорногорії, тобто в 2006-2016 роках, пройшли не тільки через позитивний всебічний розвиток, але й через низку випробувань, викликів, непорозумінь. Тут треба згадати і довготривалу відсутність посла та посольства Чорногорії в Україні, а тепер треба говорити і про відсутність із березня 2014 року посла України в Чорногорії. Серйозним випробуванням для українсько-чорногорських відносин була трирічна дискусія навколо питання про українську позицію щодо умов вступу Чорногорії до СОТ. Охолодження політичних й економічних контактів між двома країнами в цей період було значним, що вимагало від керівництва Чорногорії та України терпіння і прагнення до взаєморозуміння та пошуку взаємовигідного варіанту виводу відносин із кризи. Не менш складною виявилась проблема організації прямого та регулярного авіасполучення між Україною і Чорногорією та інші економічні питання. Наприклад, малі обсяги товарообігу між двома країнами, невелика кількість спільних бізнес-проектів, які реалізувались у 2006-2016 роках у Чорногорії та Україні. Частина цих проектів виявилась невдалою, тобто не була завершеною, або не отримала свій розвиток.

Чорногорська влада та чорногорська спільнота підтримали, разом із країнами-членами ЄС, прагнення народу України до свободи, демократії, євроінтеграції. У період Революції Гідності в Україні симпатії більшості чорногорців були на боці повсталого народу. Чорногорські ЗМІ систематично та неупереджено висвітлювали бурхливі революційні події в Україні. Чорногорська влада, синхронно з керівництвом країн-членів ЄС, визнала постмайданівську владу в Україні та надала їй політичну підтримку. Президент Чорногорії Філіп Вуянович, уряд країни на чолі з Міло Джукановичем і Скупщина (парламент) під головуванням Ранко Кривокапича публічно засудили російську агресію проти України, анексію Криму, початок бойових дій проти України на Донбасі. Чорногорія, як і країни ЄС, приєдналася до всіх санкцій проти Російської Федерації, не зважаючи на особливі та близькі відносини з Росією в історичному і сучасному вимірі. Контрсанкції Російської Федерації проти Чорногорії підкреслили стрімке погіршення чорногорсько- російських відносин у контексті подій в Україні.

Наприкінці 2013 року - у першій половині 2014 року важливу для України роль мав спікер Скупщини Чорногорії Ранко Кривокапич, який у цей період очолював Парламентську Асамблею ОБСЄ. Його особиста позиція полягала в забезпеченні стабільності в Україні, визнання недоторканості її кордонів, засад державності та територіального суверенітету. У першій половині 2014 року Ранко Кривокапич намагався започаткувати та забезпечити, за допомогою ОБСЄ, переговорний процес між Україною та Російською Федерацією, припинити бойові дії на Донбасі, припинити російську агресію проти України. У цих подіях Ранко Кривокапич показав себе як справжній симпатик і друг України та її народу, демократ і європеєць.

Влада Чорногорії ретельно виконує всі свої зобов'язання в контексті української проблематики. Так, у Чорногорію не був допущений із візитом у лютому 2016 року віце-прем'єр-міністр Дмитро Рогозін, прізвище якого є в переліку європейських, а, отже, і чорногорських санкцій. Візит був запланований на запрошення опозиційного депутата Скупщини Мілана Кнежевича (“Демократичний фронт”), що фактично було цілеспрямованою провокацією проти уряду Міло Джукановича за умов приєднання Чорногорії до антиросійських санкцій [178].

Ще одним підтвердженням відповідального ставлення влади Чорногорії до виконання санкцій проти російських й окремих українських високопосадовців, які зрадили Україну та фактично сприяли своїми діями розв'язанню російської агресії проти України, є історія з поширенням сербськими ЗМІ в січні 2017 року інформації про те, що син Віктора Януковича, Олександр, нібито вирішив вкласти 13 млн. євро в нерухомість у Чорногорії, а спонукала його до цього сербська модель і зірка Playboy Сорая Вучеліч. Офіційна влада Чорногорії не тільки публічно спростувала цю інформацію, але й ще раз нагадала та підкреслила, що на Олександра Януковича поширюються персональні санкції від березня 2014 року, а це означає, що будь-яка інвестиційна діяльність Олександра Януковича в Чорногорії неможлива [179].

Українсько-чорногорські відносини потребують реальної активізації та конкретизації, у першу чергу з української сторони. Ненормальним є становище, коли в Подгориці майже три роки відсутній український посол. Конкретизації та визначення інтересів і напрямків діяльності потребує українська зовнішня політика на Західних Балканах. У контексті боротьби за вплив на цей регіон, з метою домінування, з боку Російської Федерації, ставлення до країн Західних Балкан, як до периферії зовнішньополітичних інтересів України є помилковим. Важливою залишається проблема створення на Балканах позитивного іміджу постмайданівської України, спростування недостовірної, упередженої інформації про події в Україні, її владу, українську зовнішню політику, російську агресію на Донбасі. Не можна забувати про те, що сотні громадян Сербії та інших балканських країн воювали та воюють у лавах військ ДНР і ЛНР проти України. Це має небезпеку не тільки стосовно України, а вже загрожує безпеці та стабільності західнобалканських країн. Не є випадковою участь у підготовці державного перевороту в Чорногорії, у жовтні 2016 року, колишніх вояків- найманців, громадян Сербії, які воювали на Донбасі, мають зв'язки з російськими спецслужбами та представниками російських націоналістичних угруповань.

Поновлення та системності потребують політичні й економічні контакти, співпраця міст-побратимів. Перемога в жовтні 2016 року на парламентських виборах у Чорногорії правлячої Демократичної партії соціалістів на чолі з діючим Президентом Філіпом Вуяновичем і прем'єр-міністром Міло Джукановичем (41,42% голосів виборців, що проголосували, або 36 місць із 81 у Скупщині Чорногорії), утворення демократичної, прозахідної коаліції в парламенті та затвердження 29 листопада 2016 року нового уряду на чолі з прем'єр-міністром Душко Марковичем, який є заступником Міло Джукановича в керівництві ДПС, усе це створює перспективу для подальшого розвитку українсько-чорногорських відносин на засадах спільного прагнення до інтеграції в ЄС і НАТО. Не дивлячись на те, що Міло Джуканович пішов за власним бажанням з усіх офіційних і державних посад, окрім керівництва ДПС, можна бути впевненим, що підтримка України, протидія російській агресії в різних формах (участь у санкціях, політичних акціях, економічних обмеженнях), будуть продовжені владою Чорногорії. Але на Західних Балканах під тиском великодержавних реваншистів із Російської Федерації та Сербії формується ситуація, яка може призвести до того, що Чорногорія та її влада будуть мати потребу в широкій підтримці європейських держав у протистоянні зовнішнім загрозам. Влада Сербії знову порушу питання про становище та нібито існуючі утиски сербів у Косово, Боснії та Герцеговині, Хорватії і Чорногорії. Тому для чорногорської влади не існує в 2017 році більш актуального питання, ніж завершення процедури вступу Чорногорії до НАТО.