Предмет історії української культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Предмет та завдання курсу «Історія української культури»

Курс історія української культури спрямований на збагачення і розширення гуманітарної підготовки студентів, формування творчості активності майбутніх фахівців; ця навчальна дисципліна дає уявлення про етапи історичного розвитку, культури, забезпечує розуміння зв'язку всіх складових культури - мистецтва, етнографії, матеріальної культури, наукового знання. усіх форм духовних цінностей, формує світогляд. Завданням курсу є розвинути у студентів почуття патріотизму, національної свідомості, високого рівня духовності, адже саме навернення людей до культури у її глибокому розумінні сприяє утвердження загальнолюдських цінностей. При цьому не ставиться завдання зробити студентів професіоналами у царині літератури, мистецтва, музики, моралі тощо. Однак не може бути кваліфікований фахівець, який не має поняття про справжню культуру виробництва, дизайн, культуру управління, мовлення тощо.

Культура, як термін походить від лат. сultura - обробіток освіта , розвиток.

Культуру поділяють на матеріальну і духовну:

Матеріальна культура - це сукупність матеріальних благ, створених людською працею на кожному етапі суспільного розвитку.

Духовна культура - це рівень інтелектуального, морального, естетичного та емоційного розвитку суспільства.

Історія культури України вивчає культурні та мистецькі надбання народів, що проживали і проживають на території нинішньої України. Об'єктом дослідження і вивчення є пам'ятки духовної і матеріальної культури, створені в продовж століть і зафіксовані в тих чи інших формах. Історія культури вивчає пам'ятки духовної культури в усній формі: казки, міфи, легенди, пісні, думки, прислів'я, тощо. Серед визначених об'єктів матеріальна культура - пам'ятки, трипільської, черняхівної, скіфської культур, Київської Русі, козацької доби та ближчих до нас часів. Сюди входять пам'ятки архітектури, хатнє начиння, одяг, сільськогосподарський реманент, твори декоративного мистецтва тощо. Отже, цей предмет охоплює широкий спектр людської діяльності, пов'язаної духовною і матеріальною спадщиною та набутками сучасників.

2. Поняття «культура» в історичній ретроспективі

Усвідомлення людського воління як життєвого підґрунтя об'єднання різних форм життєдіяльності в пізнавальну та життєву цілісність світу національної культури є історично необхідним кроком у філософському осмисленні феномена культури. За своїм спрямуванням волюнтаристський світогляд націоналізму, безперечно поцілений на вольове ствердження національно-культурної цілісності, яке, як ми бачили, можна правильно зрозуміти лише в загальному контексті романтичного руху в європейській культурі та філософії воління. З цих позицій виходить також політично актуальне спростування марксистського ідеалу культури як своєрідного інтернаціоналу загальнолюдської позанаціональної спільноти, побудованої на гармонізуючих просвітницьких засадах, розвинутих до універсальності буття та свідомості. Проте й сьогодні національно-радикально зорієнтований світогляд, пробуджений останніми суспільними зрушеннями як серед населення, так і серед представників політичної та творчої еліти, вагається з практичним ров'язанням складної проблеми поєднання протилежних культурницьких орієнтацій -- доцентрової -- на відродження традиційних образів та способів національного життя, з одного боку, та відцентрової -- необхідності рецепції культурних універсалій, тобто спрямування суспільної творчості на позанаціональні норми й цінності сучасної цивілізації -- з другого. Все це дає підстави загалом визначити світоглядні засади націоналізму як ідейне заперечення просвітницько-діяльнісного руху забуття світу національної культури.

У першій концептуальній засаді вольового націоналізму вже криються всі наступні, які є лише політико-ідеологічною реплікацією романтично-волюнтаристського світогляду. Це -- наполягання на "войовничості" національної ідеології, що грунтується на експансіоністській атрибуції феномена волі як волі до життя, волі до влади.

Якщо вилучити з наведених визначень їх світоглядну спрямованість, тобто виокремити самі засади вольового витлумачення можливостей буття національного світу, то можна побачити їх граничну спорідненість із загальним модерним образом людської культури. Інакше кажучи, незважаючи на всі явні сповідання культурницької ідеї повернення до світу національного буття, попри свідоме антипросвітницьке спрямування, вольовий світогляд залишається у межах формуючо-активницького розуміння культури або у філософських схемах пояснення й навиках класичного мислення.

Проект Модерну, що окреслює велику епоху європейської культури з Нового часу до нашої сучасності разом з її самопорозумінням, вбирає до себе традицію романтично-вольового витлумачення світу. Настановлений на реальність життєвого плину людського буття в культурі перетворюючий активізм волюнтаристичного світогляду є в цьому розумінні лише продовженням просвітницьких ідеалів предметно-спрямованого формування людини й її світу. Грунтуючись на чуттєво-предметній інтенціональності всіх різновидів життєвого воління, волюнтаристський погляд на культуру історично доповнює споглядальність Просвітництва можливістю вольвої реалізації творчих ідеалів. Поєднання в єдиному руслі культури Модерну з романтичною "дієвістю", якщо так узагальнити Фіхтеву "діюдіяння", просвітницький ідеалістичний образ культури набув значення реальної сили людського воління, що формує справжнє життя й дійсне людське буття.

Підпорядковане "великому стилю" епохи Модерну романтично-вольове світопереживання, незважаючи на його явну, а у вигляді націоналістичної ідеології часто-густо підкреслено галасливу турботу про "нашу", українську культуру, все ж таки неспроможне подолати модерний феномен його забуття. Щоб зрозуміти цю внутрішню суперечливість національно-вольового світогляду, є сенс ретельніше проаналізувати філософсько-методологічні засади притаманного йому культурницького активізму.

Філософське значення романтичного руху до повернення культурно-життєвих витоків найглибше продумав Ф.Ніцше. Не з'ясовуючи існуючих інтерпретацій його вчення взагалі і концепції культури зокрема, візьмемо лише ту розвинену форму обговорення цікавої для нас теми, яка відображена у зрозумілій в контексті нашого дослідження ідеї вічного повернення того самого. Якщо відкинути її філософсько-натуралістичні витлумачення, притаманні й первинному розумінню самим автором світоглядного змісту цієї ідеї, то в стислому викладенні йтиметься про волю й воління як граничне підґрунтя буття людини у світі культури. Інакше кажучи, на противагу ідеалам Просвітництва Ніцше найсерйозніше обгрунтовує думку про своєрідне "апріорі волі" -- положення про те, що саме воління є кінцевою основою зібрання всієї тканини людського різноманітного існування в цілісності певного історичного процесу. Вона набирає у нього вигляду найскладнішої для волюнтаристського світогляду і, між іншим, для націоналістичної ідеології проблеми історичної мети культурного поступу.

Йдеться про те, що, зрікшись просвітницького розуміння людського поступу як культурно-історичного розвою на засадах "світла людського розуму" до розумно визнаної історичної мети, волюнтаристське тлумачення історії має відповісти на питання, яке сам Ніцше довершено формулює так. Чи можливо, вилучивши з історичного поступу уявлення мети, "незважаючи на це, все ж таки говорити так процесу? -- Це було б так лише в тому разі, якби в межах самого процесу, у кожної його миті, щось досягалось -- і щоразу одне й те саме". Або, іншими словами, що може замістити всю ту духовну культурницьку надбудову, яка задає весь комплекс регулятивних ідей та ідеалів у людській культурі у формі науки, мистецтва, моралі, релігії, а також зумовлює перспективи історичного поступу і культурного розвою людства? Що здатне слугувати основою для збирання культури в єдність життєвого світу й , що одне й те саме, надати людському буттю іншого -- справді життєвого -- сенсу? У цих запитаннях ми торкаємось справжніх глибин не тільки Ніцшевої концепції "вічного повернення", але й конститутивного для кожної культури руху обернення до сенсоутворюючих основ людського буття.

У розв'язанні складного комплексу проблем, пов'язаних із грунтовним подоланням просвітницького розуміння світу культури, Ніцше спирається на головні характеристики феномена воління. Ідея вічного повернення того самого в його культурно-історичному сенсі означає узагальнено-філософське вираження того реального для культурного процесу факту, що в кожному моменті історичного поступу, виходу за межі "старого" людина настановлена не стільки на майбутнє і модерне -- "нове", скільки завжди зберігає оберненість до історичної самототожності, природної тяглості традиційного життя. Інакше кажучи, в кожному акті власного існування і дії свідомості, спрямованого формування, предметного перетворення, діяльності, вчинку або пізнання, взагалі культурної трансценденції -- людина завжди зберігає як їх граничну основу -- позараціональну і позасвідому -- оберненість до "того самого", тобто до традиційно-природної тяглості, незмінності, тотожності собі самому життєвого світу культури. Те, що постає умовою життєздатної реалізації людини, засадою її творчої дії -- воління, і зумовлює всі культурно значущі акти людей.

У більш деталізованому національно-оберненому світогляді ця абстрактна ідея набуває конкретного вигляду настійливого пропагування й підкреслення культурницько-виховного значення форм звичаєвого, національно-традиційного життя. Етноетика і історично вироблені норми міжлюдського спілкування визнаються в такому разі як базові культурних цінностей, так само як різні форми життєвої поведінки, ритуалів, способів особистісного переживання та реагування на події навколишнього світу. На цій основі здійснюються узагальнюючі пошуки особливої національної психології, вдачі, "людини культури", зокрема "української людини", загубленої у вирі сучасного культурного поступу.

Річ у тім, що весь світоглядний сенс волюнтаристської філософії і ідеології тримається та руйнується разом із вимогою якнайповнішого заміщення всього "безгрунтовно"- культурного, а саме всього того, що становить царину цілераціонального культурного життя та свідомо спрямованих культурних дій, актів природного воління, в яких тільки й виявляється аутентичний культурний грунт. Це радикальне перебільшення ідеалів культурного повернення набуває закінченої філософської форми у розумінні автентичного людського життя як волі до самого воління. Конкретного культурницького та ідеологічного вираження ця конструкція набуває в націоналістичному обстоюванні власної культури.

Якщо визначити завдання націоналістичного світогляду так, як їх стверджує у своїх працях Дм. Донцов, -- як невпинного переслідування просвітницького розуміння культурного поступу, то в узагальненому значенні йдеться про активне формування у національно несвідомих або напівсвідомих масах української національно-вольової свідомості. Проте в поняттях органічної для націоналістично-романтичного світобачення філософії йдеться про пропагування й спрямоване формування не просто культурно свідомої людини, а й самого воління до власної культури. Найстрашніший і найзагрозливіший волюнтаризм націоналізму якраз і полягає в тому, що він спрямовує свої культурно-формуючі дії не тільки на світоглядно-духовне життя людей, як це в ідеалі визнавала просвітницько-діяльнісна традиція культурного виховання "нової людини". Націоналістичне розуміння культури виходить із філософсько-методологічної необхідності спрямованого формування всієї людини і всього природно-культурного в людському житті. Якщо марксистська теорія формування культурної особистості прагнула творити всю особу, хоча була методологічно поцілена лише на створення суспільно-буттєвих умов її виховання, то волюнтаристичний замах поцілений вже на панування над людським водінням, бажаннями, жаданнями, тобто над усім культурним буттям людини.

Проте сенс такого суб'єктивізму нелегко осягнути за його явною й такою, що постійно пропагується та підтримується, спрямованістю на всебічне відродження, розбудову, творче відтворення національної, в даному разі української, культури. Щоб осягнути його методологічну та світоглядну обмеженість, слід розглянути феномен національного світу у ширшому контексті філософського розуміння й саморозуміння сучасної культури Філософія культури -- це, насамперед, найкультурніша філософія, а філософське осмислення феномена національної культури є найскладнішою та найделікатнішою проблемою сучасності, яку неможливо розв'язати поза теоретичним набутком філософського мислення.

3. Структура і функції культури. Типологізація культур

Культура як суспільно-історичне явище характеризується поліфункціональністю. Серед її функцій виділяються пізнавальна, інформативна, комунікативна, регулятивна, аксіологічна, світоглядна, а також виховна.

Пізнавальна функція культури фіксує досягнення людства в кожну суспільно-історичну епоху, завдяки ній соціальні спільноти пізнають самі себе, свої суспільні потреби та інтереси, свої особливості й місце у світовій історії, формують своє ставлення до інших суспільних систем.

Інформативна функція виконує передачу, трансляцію нагромадженого соціального досвіду як за «вертикаллю», так і за «горизонталлю» -- обмін духовними цінностями між народами.

Комунікативна функція полягає в передаванні історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формуванні на цій підставі різноманітних способів і типів спілкування між людьми. Ця функція виконує роль збирача етнічних сил та фундатора народності й нації, забезпечуючи живий звґязок поколінь та закладаючи фундамент для становлення і зростання духовного потенціалу кожної нації.

Регулятивна функція реалізується з допомогою певних норм, засвоєння яких необхідне кожному для успішної адаптації в суспільстві. Норми у формі звичаїв, традицій, обрядів, ритуалів слугують засобами пристосування цінностей до вимог життя в певному історичному вимірі.

Аксіологічна функція полягає у формуванні у людини певних ціннісних орієнтирів, моральних установок, культурних смаків людини. Вона виражає якісний стан культури.

Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу особи -- пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових. Формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції є основним методом культурного впливу на людину.

Виховна функція виражається в тому, що культура не лише пристосовує людину до природного та соціального середовища, сприяє її соціалізації, але й виступає ще й фактором саморозвитку людства. Засвоївши попередній досвід, людство не припиняє саморозвитку, а репродукує культуру, ставить перед собою нові життєві цілі для задоволення матеріальних і духовних потреб.

Структура культури

Багатоплановість культури обумовлює складність її структури. Розділ культурології, що досліджує внутрішню структуру та організаційно-функціональну будову культури називається морфологією культури.

Форми культури. В залежності від форм культуротворчої діяльності людини, розрізняють матеріальну та духовну культури. Відповідно до цього традиційно розрізняють матеріальну і духовну культуру, а в сучасних джерелах, в силу недодстатності такого поділу розглядають також соціальну і фізичну культури.

Матеріальна культура. Матеріальна культура -- перетворення природних матеріалів і енергії відповідно до людських цілей, створення штучного середовища проживання. Сюди включається також необхідний і достатній набір технологій для збереження і розвитку цього середовища. Матеріальна культура створює і задає рівень життя суспільства, формує матеріальні запити людей і пропонує засоби їх задоволення.

Матеріальна культура включає в себе такі елементи, як породи тварин і сорти рослин, ґрунти і природні речовини, які зазнали обробки. До матеріальної культури входять також: будівлі і споруди, інструменти та обладнання для будь-яких видів діяльності, шляхи сполучення і засоби транспорту, зв'язок і засоби зв'язку, технології.

Духовна культура. До неї відносять продукти духовної діяльності людини, які існують переважно в ідеальному вигляді: поняття, уявлення, вірування, почуття і переживання, доступні свідомості і розумінню всіх людей. Духовна культура створює особливий світ цінностей, формує і задовольняє наші інтелектуальні та емоційні потреби. Духовна культура -- це продукт суспільного розвитку, її основне призначення полягає у продукуванні свідомості.

Завдяки закріпленню в знаках, символах, організаційних формах, комп'ютерній техніці, духовна культура стає відносно самостійною від свого творця, людини. У ній об'єктивуються і виділяються особливі сфери духовної творчості. Духовне і духовно-практичне освоєння всієї реальності оформлюється в філософії, мистецтві, різноманітних науках. Духовно-практичне освоєння суспільного життя здійснюється в політиці, праві, моралі. Універсальні духовні функції, як світоглядні, так і нормативно-регулятивні, виконують міф і релігія. У майбутньому, можливо, відбудуться революційні зміни духовної культури у зв'язку з розвитком екологічної свідомості і освоєнням космосу.

Український вчений О. М. Костенко сформулював так звану натуралістичну концепцію «культури людини»: «Культура людини -- це міра узгодженості волі і свідомості людини із законами Матері-Природи». Виходячи з принципу соціального натуралізму, він вважає, що спеціальним видом культури людини є «соціальна культура людини» як міра узгодженості волі і свідомості людини із природними законами, за якими існує життя людей у суспільстві. Різновидами соціальної культури людини є політична культура людини, економічна культура людини, правова культура людини, моральна культура людини, релігійна культура людини тощо.

Соціальна культура. Соціальна культура - це ставлення людей один до одного, системи статусів і соціальних інститутів. Соціальна поведінка і артефакти трактуються як об'єктивовані продукти ідеальних нормативних систем і систем знань різного роду, що складають духовну культуру. Виділення соціальної культури дозволяє з'єднати матеріальну і духовну культури, ввести артефакти в контекст досліджень у соціальних науках.

Фізична культура. Фізична культура -- перетворення біологічного початку в самій людині; формування соціально необхідних навичок, умінь і якостей людського тіла.

В основі фізичної культури лежить домашня фізична підготовка, що включає розвиток координації рухів всього тіла дитини і артикуляційного апарату. Інакше кажучи, це вирішення такого відповідального завдання, як навчання мови, прямоходінню, переміщенню предметів, гігієнічним правилам, культивування відмінностей у поведінці за статевими або віковими ознаками.

На цьому фундаменті надбудовуються всі подальші, складніші або спеціалізовані, фізичні навички і координовані рухи, на зразок балетного танцю, рухів рук хірурга або фокусника. Щоб усьому цьому навчитися, необхідні не стільки відповідні фізичні дані, скільки багаті культурні традиції і вихована в людині здібність до вдосконалення відповідно до тих або інших професійних завдань.

Види культури. Крім основних форм культури виділяють також різні її види. Серед безлічі класифікацій можна зупинитися на тій, яка спирається на поняття суб'єкта-носія культури, як найбільш узагальненої і універсальної. Застосовуючи все, що ми вже знаємо про це поняття, отримуємо такий розподіл видів культури: культура суспільства, культура колективу, культура особистості.

Жоден з видів культури не зводиться до двох інших ані в сумі, ані кожен зокрема.

І потрібно зазначити, що будь-яка класифікація форм і видів культури, певною мірою, відносна, і в реальній діяльності вони переплітаються, взаємопов'язані між собою. Складність соціокультурної реальності обумовлюється також історичною мінливістю всіх її істотних характеристик. Тому теоретичні поняття суб'єкта, видів і форм культури потребують подальшого тлумачення за допомогою конкретного історичного матеріалу.

Згідно з дослідженнями Йоганна Якоба Бахофена, на зорі людської історії кровні узи можна було простежити тільки по материнській лінії, тому жінка-мати виступала правителькою і законодавицею як в роду, так і в суспільстві в цілому. Це проявлялося в пристрої сім'ї, суспільства, в релігії. Бахофеном було встановлено, наприклад, що вірі стародавніх греків в Олімпійських богів передувала віра в богинь, що уособлюють материнське начало. Таким чином, можна говорити про існування матріархального типу культури, провідними ціннісними підставами якого виступали зв'язок із землею і кровні узи, а найважливішою характеристикою - пасивне сприйняття і ставлення до природи.

Для матріархальною культури природно рівність людей, оскільки всі вони - діти матерів і діти Матері-Землі. Безумовна материнська любов, не робить ніяких відмінностей між дітьми, незважаючи на їхні заслуги, досягнення чи невдачі, є тим ціннісним підгрунтям, на якому й існує даний тип культури. Для нього немає нічого важливішого, ніж життя людини, немає іншої мети, крім щастя людей, вважає Бахофен.

Тривалий перебіг історії призвело до зміни цієї ціннісної парадигми: чоловіки стали правлячою силою в сім'ї та суспільстві. Встановився патріархальний уклад, для якого характерна моногамна сім'я, безумовне верховенство батька в сім'ї та суспільна ієрархія. У сфері релігії на зміну богині-матері приходять боги, які уособлюють чоловіче начало. Вони ж стають верховними божествами.

Для патріархального типу культури, на відміну від матріархального, характерно діяльний початок: прагнення людини докладати зусилля до зміни природного оточення, переважання раціонального мислення і пріоритет підпорядкування законам. На зміну рівності приходять принцип коханого сина в ієрархії, найважливішою цінністю вважається підкорення владі.

Німецький етнограф Лео Фробеніус (1873-1938) також розрізняв дві первинні культури: матріархальний і патріархальну. До першої належать росіяни, німці та африканські народи, до другої - англосакси, араби-бербери, романські народи та ін. патріархальним народам властиво світогляд "з печери", активність у підкоренні природи, тварина почала, раціональність і магія. Для світогляду матріархальних культур характерно рослинне початок і єдність з природою, це - світогляд просторів і емоцій. На думку Фробеніуса, в історії поперемінно домінують або одні, або інші. Цей процес зміни лідерства виступає джерелом розвитку людства.

Дослідження дозволяють виявити в самих різних культурах два начала: жіноче і чоловіче, нерозривно пов'язані між собою, змагаються і взаємно доповнюють один одного. Переважання чоловічого начала в культурі обумовлює пріоритет влади, цінності речей, суверенності та незалежності, амбіцій і презентабельності. Жіноче начало забезпечує культурі цінності іншого порядку: якість життя, дбайливість, взаємозалежність і у вищому сенсі людяність. Обидва цих культурних типу відіграють рівновелику роль у життєдіяльності людства, обертаючись у кінцевому підсумку двома характеристиками, іманентно притаманними культурі в цілому: прагненню до зміни, інновацій, та прагненню до стабільності, стійкості.

4. Типологізація культури. Матеріальна і духовна культура, їхня взаємодія

Матеріальна культура - це культура, що включає у собі предмети, явища, процеси, виконують одночасносоциально-производственную, соціально-побутову, споживчу і інформаційну, знаково-символическую, естетичну, ментальну функції.

Духовна культура - це культура, що включає у собі предмети, явища, процеси, виконують суто інформаційну, естетичну, ментальну функції.

Матеріальна культура містить матеріально-технічну, економічну, і фізичну культури. Духовна культура, в своє чергу, включає у собі правову, моральну, релігійну, інтелектуальну культури.

Художня культура займає виняткове становище у системі видів культури, будучи й матеріальної, і духовної, і проміжної. У художню культуру входять матеріальні Форми прикладного мистецтва, архітектура, мода, реклама тощо. Гранично стандартні втілення «інтернаціонального» стилю архітектури тяжіють до полюса матеріальної культури. Навпаки, оригінальні зразки творчості зміщуються до полюса духовної культури.

Взаємозв'язок видів матеріальну годі й духовної культур. Матеріальна культура разом із цивілізацією утворюють основу духовної. Істотних змін щодо в видах духовної культури лежать у фундаментальних структурних перетвореннях видів матеріальної культури, трансформаціях цивілізації. У цьому рухливі проміжні види культури передають через себе.

Культура - це друга природа, все, що створила і створює людина в процесі своєї життєдіяльності. Якщо цей процес розгорнути в часі і просторі, виявиться, що в ньому існують тривалі історичні проміжки часу, протягом яких культура перебуває у відносно спокійному стані. Назвемо його агрегатним. У цьому агрегатному стані не відбувається глибоких змістовних змін. Тут напрошується аналогія з явищами фізики. Зокрема, вода в певних межах температур перебуває в твердому, рідкому і газоподібному агрегатному станах. Так і культура: минають віки, тисячоліття, змінюються покоління, зникають цілі народи і цивілізації, а з точки зору історичного розвитку - ніяких змін. Але настає момент, "щось" відбувається і розвиток культури переходить на тривалий період в інший агрегатний стан. І знову все повторюється. Такі агрегатні стани і визначають історичні типи культури, характерними ознаками яких є певний усталений спосіб створення матеріальних цінностей, відношення до природи, неписані правила поведінки, самоусвідомлення і самоідентифікація, світогляд, сприйняття інших народів, суспільна форма організації індивідів тощо. Характерні риси історичного типу культури: 1. Спосіб створення матеріальних цінностей; 2. Відношення до природи 3. Неписані правила поведінки; 4. Самоусвідомлення і само ідентифікація; 5. Світогляд; 6. Сприйняття інших народів; 7. Суспільна форма організації індивідів. Якщо в основі історичного поділу культури покласти такі три визначальні її детермінанти, як: 1. спосіб освоєння світу, 2. світобачення, 3. форми соціальної організації, то історичний розвиток світової культури буде поділятися на культуру первісного, ранньокласового (давнього), середньовічного (феодального), буржуазного (Новий час) суспільства і соціалістичного суспільства.

Однак первісна, ранньокласова, феодальна культури мали одну суттєву спільну рису - це були аграрні культури. Змінювались епохи, засоби виробництва, але суть залишалася попередньою. Існувала "пара": фізична сила людини - природа. Навколо генезис цієї взаємодоповнюючої "пари" і розгорталися в тривалому часі і дуже великому просторі усі історичні події. Але в самій "парі" проходили процеси накопичення інформації про світ і саму людину, що переводили аграрну культуру з одного рівня на інший, її сходження було пов'язане з переходом до більш продуктивних засобів виробництва. На основі їх класифікації К. Томпсон ввів поняття трьох віків: кам'яного, бронзового, залізного. Зазначимо, що вперше ця ідея зустрічається в поемі "Про природу речей" римського філософа, поета К.Лукреція.

З першою спробою цілеспрямованого вирощування сільськогосподарських культур розпочинається найбільш довготривалий історичний етап - етап аграрної культури. Радіовуглецевий аналіз предметів із стоянок первісних людей свідчить, що це сталося більш як сім тисяч років тому. В 30-ті роки XX ст. англійський археолог Гордон Чайлд запропонував назвати перехід людської спільноти до землеробства і скотарства неолітичною революцією.

Час зародження аграрної культури і культури взагалі хронологічно не співпадають. Культура як така виникає там, де вперше людина користується річчю, створеною не природою, а самим індивідом із природнього матеріалу.

Питання про час виникнення локальної різниці в таких предметах сучасна наука повністю не розв'язала і орієнтовно датує його середнім палеолітом.

Перехід до землеробства поклав початок суспільному багатству, осідлому способу життя. Ранньоземлеробські спільноти стали соціальною базою перших цивілізацій. Більшість науковців вважає, що ранньоземлеробська культура зародилася на Близькому Сході в період докерамічного неоліту Ієрихона. Однак сучасні археологічні дослідження свідчать, що ранньоземлеробські культури Європи такі ж давні, як і культури Близького Сходу. Чи була самобутньою найдавніша в Європі землеробська культура Балкан, чи вона привнесена з Малої Азії - однозначної відповіді немає. Але пам'ятки цього географічного району свідчать про високий рівень аграрної культури.

Наступний етап у розвитку аграрної культури пов'язаний з формуванням перших ранньокласових держав. Найдавніша світова цивілізація Єгипту зародилась в Північно-Східній Африці. "Даром Нілу" називали Єгипет у сиву давнину, так його називав і Геродот. У третьому тисячолітті до Р.Х. в долині Нілу уже існує єдина держава. В період Давнього Царства (2800-2300 рр. до Р.Х.) Єгипет розповсюдив свій вплив на території Сінайського півострова, Південну Палестину і Нубію. Зокрема, похід в Нубію (2800 р. до Р.Х.) дав Єгипту 7 тисяч полонених, 200 тисяч голів худоби. В цей період розвивається садівництво, городництво, виноградарство, окультурюється бджільництво. Зерно - головне багатство аграрної культури Єгипту. При правлінні III царської династії швидко поширюється кам'яне будівництво із застосуванням предметів праці з міді. В період Середнього Царства (2200-1800 рр. до Р.Х.) використовуються предмети із бронзи, розробляються поклади міді на Сінаї, золота - в Північній Нубії. В епоху Нового Царства (1580-1085 рр. до Р.Х.) Єгипет займає провідне становище в Східному Середземномор'ї. В країну ввозиться велика кількість сировини, худоби, золота, полонених. В VII - VI ст. до Р.Х. повсюдно застосовуються предмети праці, виготовлені із заліза. На цей час припадає винайдення шадуфа (важіль, журавель біля криниці), способів муміфікації, вироблення скла. Раби стають основною продуктивною силою. Із завоюванням Єгипту Олександром Македонським (322 р. до Р.Х.) закінчилась епоха фараонів, розпочався період Елінізму.

До сьогодні вчені світу ведуть дискусії щодо джерел Єгипетської культури. Знайдена в кінці XIX ст. доісторична культура на території Верхнього Єгипту, котра не була схожою на культуру Царських династій, породила теорії позаземного походження Єгипетської цивілізації.

Пізніше виникають культури давніх цивілізацій Африки, Південної Аравії, Месопотамії, Малої Азії, Ірану, Закавказзя, скіфів, Середньої Азії та інші. Вони існували в період з III тисячоліття до Р.Х. до IV ст. нашого часу. Несхожі між собою, рознесені в часі і просторі, але всі вони мали єдину спільну рису - це були цивілізації аграрних культур.

У IV ст. нашого часу колись могутня Римська імперія розпадається на західну і східну частини. На сході, де в кінці III ст. утвердилося християнство, виникає нова імперія, що пізніше дістала назву Візантійської. На заході протягом декількох століть продовжувався процес формування держав, що пізніше склали західноєвропейську середньовічну спільноту. Період культурного розвитку Західної Європи (V-ХІV ст.) поділяють на три частини: раннє, класичне, пізнє середньовіччя.

Виникнення візантійської і західноєвропейської культур мало об'єктивні причини. Розвиток міст, поява нових, більш продуктивних, засобів виробництва в аграрному секторі стримувалися існуючою суспільною організацією, політеїстичним світоглядом, низьким рівнем продуктивності праці. Нові форми співжиття утворилися ще в період стихійного зародження феодальних відносин всередині рабовласницьких. Указом імператора Каракалли (212 р.) все населення, яке проживало на землях міст, здобувало право римського громадянства. Це привело до перерозподілу і концентрації земельної власності, створило умови для закріпачення частини населення. Починає ігноруватися визначальний принцип римського права - рівність всіх громадян перед законом. Спочатку це була відносно безболісна форма вирішення гострих соціальних проблем. Ідейні засади цього процесу були започатковані розповсюдженням християнства на початку І ст. Після жорстокого протистояння з язичництвом у ІІІ-ІУ ст. християнство отримує імператорське визнання. Загальний розпад рабовласництва і початок інформування феодальних відносин у Візантії припадає на середину IV-VІІ ст., У Західній Європі - на століття пізніше. Як бачимо, середньовічна культура, як і первісна та ранньокласова, за своєю формою була аграрною.

Зародження буржуазних відносин в італійських містах в першій половині XV ст., наукова революція XVII ст., переростання ремесла у мануфактуру започаткували глибинні зміни в житті тогочасного суспільства. "Пара" людина - природа трансформувалась в нове, надзвичайно складне, системне, утворення - трикутник: людина - природа - машина. Відбувся перехід від аграрної культури до технічної.

Поклавши в основу типології культури суспільно-економічні формації, можна виділити чотири її історичні типи. Однак бурхливий розвиток машинного виробництва, освоєння нових видів енергії, революція в засобах комунікації внесли в цю структуру свої корективи. Нова економічна формація, що остаточно перемогла в XVII ст. і започаткувала "Золотий вік" буржуазних відносин (XVIII ст.), виявилася настільки динамічною, що не лише науковець, а й пересічний громадянин протягом життя свого покоління фіксує глибокі структурні і змістовні зміни в культурі. Тому ряд наукових шкіл Заходу, керуючись соціально-економічними критеріями періодизації, виділяє нові структурно-хронологічні межі у розвитку культури.

Структуризація відбувається не за типом і значущістю продукту, а за способом привласнення та виробництва.

Наукові дослідження культури, що розпочалися в епоху Відродження і продовжувалися в епоху Нового часу, в основу яких покладений розподіл матеріальних благ, носили пошуково-гіпотезний характер. Зокрема, Ж.Кондорсе, розглядаючи генезурівнів господарської діяльності, виділяв культуру полювання, рибальства, землеробства. А.Фергюсон ділить весь історично-культурний період на дикість - варварство -цивілізацію.

У вивченні еволюційного розвитку Землі на основі археологічних досліджень використовують геологічну періодизацію.

Виникнення людини припадає на кайнозойську еру. Дослідження цього періоду дозволяє виділити визначальні детермінанти, що забезпечили подальший розвиток такого унікального явища природи, як людина та її культура.

Нові знання в галузі фундаментальних наук кінця XX ст. стимулювали увагу дослідників до проблеми культурно-історичної періодизації за рівнем духовного сприйняття світу. Науковий пошук тут в основному зосереджений на культурних закономірностях переходу соціальних спільнот від однієї системи світосприйняття до іншої. Однак автори досліджень не враховують однієї важливої особливості проблеми. Перехід до монотеїстичного світогляду відбувся в межах окремих народів, регіонів, а не всього людства. Політеїстичний світогляд трансформувався в монотеїстичний як за змістом, так і за формою на рівні уявлень конкретного індивіда, групи. На рівні всієї людської спільноти монотеїзм Проявляється лише в одному - визнанні Творця. Сьогодні людська спільнота Землі сповідує сотні різних релігій і є такою ж "язичницькою", як і дві тисячі років тому.

З одного боку формування загальнолюдських цінностей вимагає монотеїстичного світосприйняття, а з іншого соціально-історичні протиріччя уже між сучасними "племенами" не адекватні рівню загальнолюдських потреб. Отже, періодизація культурно-історичного процесу, що ґрунтується на хронології духовних начал, може бути найбільш плідною при вивченні окремих галузей людської культури, особливостей її змісту і форми, розповсюдження серед народів - сусідів тощо.

Як зазначалось вище, визначальним елементом культури є людина, яка одночасно виступає її суб'єктом і об'єктом. Зрозуміло, що сукупність Створеного людиною в різні історичні часи була різною як за формою, так і за змістом. Суспільні науки, враховуючи цю обставину, виділили певні особливості розвитку соціокультурного поля в різні історичні періоди.

Насамперед, з поступальним розвитком людства формувався певний культурно-історичний тип людини, якому був притаманний свій тип культури. Слід звернути увагу на те, що питання первинності чи вторинності в системі людина - культура є некоректним. Первинними є одночасно і культура, і людина. Культура існує постільки, поскільки існує людина, а людина самореалізується в полі культури. Самореалізація людини протягом тривалого історичного періоду веде до формування певного стилю як форми цієї самореалізації. Тому історична типологія культури через її основні стилі (романський, готичний, бароко, класицизм) дозволяє прослідкувати і зафіксувати культурно-історичні періоди на рівні їх прогресивного значення в історії людства.

5. Поняття цивілізації, його історико-філософський зміст. Культура і цивілізація

Поняття цивілізації має глибокий філософсько-історичний зміст і може бути осягнуте й пояснене лише в системі понять, які відображають історичний процес, функціонування усталених соціальних структур, наступність історичного розвитку та якісну визначеність його історичних стадій.

Поняття "цивілізація" почало вживатися в середині XVIII ст. Воно походить від лат. сіуіііз -- громадянський. У контексті з такими поняттями, як суспільне благо, суспільний договір, освіта, культура воно набуло нового змісту, що характеризує суспільний стан, протилежний природному світові, та являє собою основу суспільного прогресу. Керуючись розумом, індивіди за допомогою суспільного договору вступають у громадянський стан для забезпечення та захисту своїх інтересів, до яких просвітителі відносять: життя, безпеку, свободу, власність. Але суспільний стан вимагає відчуження природних суверенних прав індивідів на користь суспільного цілого -- громадянського суспільства.

Об'єднання в громадянське суспільство, тобто цивілізацію, дає роду людському недосяжні переваги, порівняно з іншими живими істотами, -- індустрію, освіту, культуру, здатність забезпечити процвітання, щастя і прогрес. Якщо ж досі людство неудосягло досконалого стану, то лише тому, що індивіди недостатньо освічені, а законодавці -- зажерливі та жорстокі.

У науці поняття "цивілізація" тлумачиться багатозначно. Слід сказати, що для такої багатозначності існують серйозні підстави. Виправданим є також зіставлення цивілізації з культурою. Деякі автори ототожнюють цивілізацію та культуру, інші, навпаки, протиставляють їх.

Цивілізація являє собою етап у розвиткові культури. Вона виникає на історичному етапі переходу від привласнювальної до продукуючої економіки. Культура пронизує всі сфери життя, всі сфери людської діяльності -- як матеріальної, так і духовної.

Культура -- це якісна характеристика суспільного життя, специфічний спосіб розвитку життєдіяльності людини, що знаходить вираз у результатах діяльності, в системі соціальних норм та інститутів. Вона регулює відносини між людьми, між суспільством і природою, формує конкретно-історичний тип особи. Культура -- це міра розвитку особи, цивілізація -- міра розвитку суспільства. Ці дві міри існують тільки в діалектичній єдності.

Проблема співвідношення суспільства та особи, цивілізації та культури в давніх-давен привертала увагу мислителів. Іще Арістотель писав, що людина поза суспільством -- або бог, або звір. Людина стає людиною тільки в конкретній системі суспільних відносин, у певному соціальному контексті.

З перших кроків розроблення концепції цивілізації позначилися два протилежні підходи. Один із них починається з творів Фергюсона й Мірабо, Вольтера і Гердера. Цивілізація для цих мислителів -- породження розуму, запорука справедливості та благодаті.

Шотландський історик і філософ А. Фергюсон (1723-- 1816) вперше використав поняття "цивілізація" для позначення певної стадії всесвітньо-історичного процесу.

Фергюсон дійшов висновку, що від середини XVIII ст., всупереч логіці розуму, громадянський союз в особі держави закріпив економічну нерівність і політичне насильство.

Народи Європи, які першими досягли цивілізації, впали у варварство набагато гірше від того, яке вони називають цим іменем. Цивілізація з умов благодаті перетворилася на лихо народів, на кайдани тиранії та рабства. Цивілізація нищить культуру, яка є "квітами мистецтва та наук", змушує людей любити своє рабство.

Руссо протиставляв поняття "цивілізація" та "культура". На його думку, дух, як і тіло, має свої потреби.

Потреби тіла, що складають підвалини суспільства, забезпечуються з допомогою законодавства, устрою держави, системи безпеки.

Потреби духу в самовдосконаленні покликана задовольнити культура з допомогою мистецтва та наук.

У філософії Гегеля поняттю "цивілізація" не приділено особливої уваги. Важливим моментом гегелівської філософії історії була ідея об'єктивної закономірності історичного процесу. Цю ідею сформулювали задовго до Гегеля. її розвивали італійський філософ-гуманіст Дж. Віко, французькі просвітителі Ш. Монтеск'є та М.-Ж.-А. Кондорсе. Одначе в їхніх працях об'єктивність історичної закономірності вводилася за аналогією з законами природи як її вищий прояв або таємний задум. На відміну від них Гегель підкреслював специфіку історичної закономірності. Якщо природі притаманне вічне циклічне повторення форм, то розвиток людської історії можна розглядати тільки в зв'язку з виникненням нового, досконалішого. Водночас у філософії історії Гегеля явно простежується ідея наперед визначеності, закінченості історичного процесу.

Раціоналістичну концепцію цивілізації як прогресу громадянського суспільства розвивали французькі історики XIX ст. О. Тьєрі, Ф. Гізо, Ф. Міньє. Для істориків періоду Реставрації цивілізація -- незаперечний факт, доступний для спостереження та описання.

Цивілізацію як вершину і підсумок історичного розвитку вони аналізували у зв'язку з інститутами громадянського суспільства: державою, законодавством, податковою системою, комерцією, класовими і становими відносинами. Удосконалення суспільних інститутів -- магістральна лінія суспільного прогресу, хоч історики розуміли, що громадянське суспільство не є його основою. Вони розглядали трирівневу структуру суспільного життя: громадянське суспільство; відносини як внутрішні пружини, які підштовхують розвиток громадянського суспільства; культуру як рух та боротьбу ідей.

Якщо для французьких істориків сучасна їм цивілізацій була об'єктом апологетики, то соціалісти-утопісти А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є, Р. Оуен піддали її нищівній критиці.

Цивілізація, за Фур'є, являє собою завершальну стадію розвитку людства на шляху до соціальності.

Асоціація -- це вільний союз індивідів на основі спільного колективного виробництва, розподілу життєвих благ і духовних цінностей з метою загального щастя.

Фур'є протиставляв асоціацію, як соціальну структуру майбутнього гармонійного суспільства, цивілізації, заснованій на примусі й насильстві. Всесвітня асоціація -- ось наше майбутнє, вважав Сен-Сімон. Кожному за його здібностями і справами -- таким має бути нове право, яке заступить право завоювання. Людина не буде експлуатувати людину, але людина, яка вступила в товариство з іншою людиною, експлуатуватиме світ.

Вільна асоціація індивідів не приходить сама по собі, а вимагає справжнього мистецтва суспільного будівництва. Вільна колективна діяльність передбачає наукову організацію та дисципліну на основі планового начала і постійного суспільного контролю.

Новий суспільний лад матиме досить складну багаторівневу, багатофункціональну організацію. На відміну від просвітителів, вони розглядали рівність людей не як вихідний (початковий) етап їхнього природного стану, а як мету і результат суспільного розвитку. Люди є різними за своїми пристрастями, здібностями, потребами. При цьому утопісти вважали, що їхні сучасники напевно не відмовляться від приватної власності. Одначе внаслідок розумної та справедливої організації суспільства ця пристрасть, поставлена під суспільний контроль, може бути спрямована на суспільне благо. А ще вони сподівалися, що завдяки досягнутому достаткові, суспільному вихованню дітей та колективістським відносинам усередині асоціації відбудеться зміна звичок індивідів, відкриття і розвиток їхніх талантів.

Принцип асоціації поширювався не тільки на об'єднання індивідів, а й на об'єднання первинних соціальних спільностей у світовому масштабі. Ця єдність має знайти свій вираз у єдності основ господарського ладу та прямого податкового обкладання, в організації промислових армій та їхньої взаємодопомоги під час вирішення глобальних проблем, запровадження спільних грошей, спільної мови, шрифту і т. ін.

У другій половині XIX ст. ідея розвитку цивілізації як прогресивного в цілому процесу поступилася місцем ідеї еволюції, навіть відмові від характеристики будь-якої спрямованості історичного процесу. Започаткував нову орієнтацію англійський філософ-позитивіст Г. Спенсер. Він рішуче виступив проти колективізму, вважаючи його абсурдним і шкідливим для індивідів суспільства.

Відштовхуючись від біологічних моделей позитивного знання, зокрема від теорії походження Ч. Дарвіна, Спенсер стверджував, що суспільний розвиток також здійснюється відповідно до загальних законів еволюції, маючи на увазі не вдосконалення різних аспектів життя, а лише рух суспільства та його структур від одноманітності до багатоманітності. Ці закони можуть бути і часто бувають зупинені або розладнані, але не можуть бути поліпшені штучно, позаяк цей процес стихійний.

Вирізнялися оригінальністю погляди на цивілізацію американського дослідника Л. Моргана. Поширивши ідею розвитку на первісне суспільство, він показав передумови виникнення цивілізації. З-поміж факторів, які забезпечують повторюваність і закономірність розвитку територіально переділених первісних суспільств, він вирізнив чотири визначальні: винаходи й відкриття; розвиток ідеї управління; еволюцію сім'ї та шлюбу; зміну форм власності. На цій основі виникла цивілізація як природничо-історичний результат розвитку первісного суспільства, з яким вона пов'язана генетичне, але від якого принципово відрізняється рівнем розвитку і соціальною структурою.

Досвід людства, писав Морган, створив два плани суспільного ладу. Перший являє собою суспільну організацію, засновану на родах і племенах; другий, пізніший, -- організацію політичну, засновану на спільності території. Морган уважав, що час від приходу цивілізації -- це мізерна частка часу, прожита людством.

Об'єктивістський позитивізм у тлумаченні цивілізації поступився романтичній критиці цивілізації. У романтиків цивілізація остаточно відривається від культури і протиставляється як щось зовнішнє, бездуховне, мертве.

Апостолом цього напряму став Ф. Ніцше. Будучи непослідовним у своїх поглядах, Ніцше то подейкував про загибель культури, то в дусі соціал- дарвінізму підносив до рівня культу силу, яка підкоряє, змушує служити собі культуру.

Досить цікаву концепцію цивілізації запропонував А. Тойнбі. Він спробував віднайти сенс усієї попередньої історії. В пошуках цього сенсу Тойнбі звернувся до теологічної ідеї двосвітності людського існування. За авансценою драми людства приховано діють задум і воля божественного режисера, який залишив виконавцям можливість розгадати його задум і в цих межах проявити самодіяльність, адже кожна людина, крім своєї належності до "граду земного", тобто до історії, належить і "граду небесному", тобто вселенському братству. Ця задача вирішується, на думку Тойнбі, за допомогою механізму "виклик -- відповідь". Першими самостійними відповідями людства на божественний виклик стали вихід людства з природного стану і зародження цивілізації. Проте не кожне примітивне суспільство було здатне відповісти на божественний виклик і далеко не кожна відповідь була продуктивною. Тому, поряд із великими цивілізаціями, в історії були й недорозвинені, або закостенілі. Відмінність великих цивілізацій від нереалізованих полягає в тому, що їхня відповідь була не просто задовільною, а породжувала новий виклик. Це, за Тойнбі, забезпечує в цілому прогресивне розгортання історичного процесу, що, своєю чергою, було закладене божественним провидінням.

Одначе, якщо в попередні епохи розвиток цивілізації мав локальний характер і загибель окремих цивілізацій у разі їх недієздатності (неспроможності) дати правильну відповідь нічого не міняла в загальній долі світової цивілізації, оскільки десь поряд вдала відповідь іншої, спроможної на це, цивілізації відновлювала розірвану єдність, то в сучасну епоху, відзначав Тойнбі, напруження сягнуло апогею. Сенс і доля історії залежать від альтернативного вирішення, кинутого їй виклику: або переможе Зло, і тоді ядерним апокаліпсисом завершиться історія людства, або переможе Добро, і людство вступить у фазу позачасового існування, що його Тойнбі ототожнював із Вселенською Церквою. Отож, поставивши справді актуальну проблему, повз яку зараз не може пройти жоден чесний вчений, Тойнбі перевів її вирішення у трансцендентальну сферу.

6. Світова та національна культура, їхня взаємодія

Предметні й особисті форми культури являють собою неподільну цілісність і становлять певний тип культури. Свій тип культури притаманний кожному народові як етнічній та історичній цілісності. Культурна цілісність характерна і для регіонів, а також історичних епох. І хоч зі зміною історичних епох змінюється тип культури, це зовсім не означає розриву культурної спадщини і традицій, бо кожна нова доба з необхідністю успадковує культурні досягнення попередньої. Все це дає змогу розглядати культурну історію людства як світовий процес, вживати поняття світової культури.

Співвідношення світової та національних культур -- одна з найскладніших проблем сучасної культурології. її розв'язання передбачає з'ясування самого факту існування світової культури як певної цілісності. Серед прихильників існування світової або загальнолюдської імена таких відомих мислителів, як П.Тейяр де Шарден (1881-1955 pp.), В.Вернадський (1863-1945 pp.), А.Швейцер (1875-1965 pp.), Р.-Дж.Коллінгвуд (1889--1943 pp.). Вони вважали, що світова культура -- це система духовних цінностей, що виробляються в надрах національних культур, але набувають загальнолюдського значення. Протилежний табір представлений не менш відомими мислителями,зокрема О.Шпенглером (1880--1936 pp.), А Тойнбі (1889--1975 pp.). Вони визнавали лише множинність культур, заперечуючи єдність цієї множинності, їхню історичну спадкоємність, загальнолюдський зміст.