Предмет історії української культури

Велика кількість написів на посуді, в тому числі й на ліпному, предметах туалету, черепиці, свинцевих пластинах свідчить, що основна маса грецького суспільства у Північному Причорномор'ї була знайома з грамотою. А це означає, що в колоніях існувала, принаймні, початкова освіта, доступна населенню. Про розвиток літературної творчості в північно-причорноморських державах свідчать лише лапідарні написи, переважно надмогильні епітафії. Їх автори були знайомі з ліричною і епічною поезією.Шанували Гомера і майже всі знали „Іліаду”. Згадуються і місцевих поетів, які читали свої вірши перед битвами. Згадуються комічні актори або комедіографи.

16. Культура античних міст Північного Причорномор'я: театр і спорт

Значного розвитку досягла музична культура. Населення охоче відвідувало виступи приїжджих музикантів. Були в причорноморських містах і власні професіональні музиканти. Судячи з написів, скульптури, живопису та зображень на монетах, тут поширилися ліри, флейти, труби, кіфари. Музиканти Північного Причорномор'я були відомі і за його межами.

Популярністю користувалися також театральні вистави. Відомо про існування театрів в Ольвії, Херсонесі та Пантікапеї. Крім постановки п'єс, у театрах також відбувалися виступи музикантів.

Великого значення в грецькому суспільстві надавалося фізичному вихованню. У написах згадується і багато видів спорту: біг, метання диска, списа та м'яча, гімнастика, кулачний бій, плавання, кидання аркана, кінні змагання, а також змагання з п'ятиборства. Значного розвитку досягло мистецтво стрільби з лука.

17. Культура античних міст Північного Причорномор'я: мистецтво, побут и релігія

Скульптура. Цей вид мистецтва був надзвичайно популярний в античному світі. Статуї, бюсти, рельєфи прикрашали площі, храми. Скульптури зображали шанованих населенням богів і героїв, видатних державних діячів і громадян за їх заслуги перед містом.

Дуже популярними в Північному Причорномор'ї були невеликі глиняні статуетки -- теракоти. Виготовлялись теракоти у формах, а дороблялись вручну, при цьому вносились деякі місцеві елементи. Потім теракоти випалювались і розфарбовувались. Майстерню, в якій виготовляли теракоти, розкопано в Херсонесі. Деякі форми з неї були зліпками з привезених з метрополії статуеток.

Живопис. Про розвиток живопису у північно-причорноморських колоніях дають уявлення фрескові розписи на стінах гробниць, громадських та багатих житлових будинків. Фрески писали по сирій вапняковій штукатурці, але в ряді випадків розпис наносився на кам'яні поверхні стін і стелі.

І ст. н.е. датуються фрески так званого склепу Деметри, відкритого в Керчі у 1835 р. Вони присвячені міфу про викрадення Кори -- дочки Деметри -- богом підземного царства Плутоном. Квітковий стиль в розписах склепів побутував з V ст. до н.е. і до кінця античності. До більш раннього часу відноситься так званий структурний стиль, що складається з декоративних елементів, які підкреслюють структуру стін. також поширюється розпис в інкрустаційному стилі, який, значною мірою, близький до структурного і характеризується прямокутними полями, колами, ромбами, вписаними одне в інше -- коло вписувалось в ромб, мале коло в більше і т.д. Кожна фігура фарбувалась в інший колір.

Мозаїка. Мозаїчні візерунки та картини у Північному Причорномор'ї робились з кольорових гальок, викладених у вапняковому розчині. Кращі мозаїки відкрито в Ольвії та Херсонесі. В одному з ольвійських будинків ІІІ-ІІ ст. до н.е., поблизу Зевсового кургану, виявлено мозаїчну підлогу, викладену галькою синього, білого та світло-жовтого кольорів.

Розписна кераміка. Разом із завезеним високогатунковим посудом, прикрашеним розписом у килимовому, чорнофігурному та червонофігурному стилях, в містах і поселеннях Північного Причорномор'я виготовлялось кілька груп посуду, що прикрашався барвистим розписом, рельєфами, штампованою та різбленою орнаментацією, чорним лаком.

Торевтика -- художня обробка дорогоцінних і кольорових металів. Багато виробів північно-причорноморських торевтів визнані шедеврами світового значення.

Їжа була, переважно, скоромною. Велику роль відігравали борошняні страви -- каші, юшка, хліб; овочі -- салат, капуста, цибуля, часник, бобові. З молока готували сир. Рибу, споживали, ймовірно, в більший кількості ніж м'ясо.Десертом служили фрукти, виноград, горіхи, мед. Споживали, звичайно, й вино, сильно розбавляючи його водою.

Одяг колоністів мало чим відрізнявся від грецького одягу метрополії. Нижнім одягом чоловіків і жінок був хітон -- вид сорочки дуже простого покрою, без рукавів, з одним або двома короткими, рідше довгими рукавами. Чоловічі хітони були короткі (до колін), жіночі закривали гомілку. Верхнім одягом був плащ-гіматій, у жінок -- пеплос, великий прямокутний лоскут тканини, способи драпірування якої були різними і дуже мальовничими.

РЕЛІГІЯ В Ольвії найбільше виявлено присвят Аполлону Дельфінію, потім Гераклу, Аполлону Лікарю, Зевсу Рятівнику, Ахіллу Понтарху, Гермесу, Афродіті Понтії (покровительці мореплавання), Плутону і Корі. В Херсонеській присязі названо Зевса, Гею, Геліоса, богів і героїв Олімпійських, Діоніса, Деметру. Але з самого початку в Херсонесі домінує культ Діви Парфенос.

Кожне місто мало свого бога-покровителя, який зображувався на монетах. Найчастіше це голова божества та атрибут його образу, що склався в той чи інший історичний період.

Для служіння богам споруджували храми, вівтарі та жертовники, де здійснювались культові обряди.

18. Херсонес - культурний центр античного Причорномор'я

Херсонес Таврійський був заснований 422-421 рр. до н. е. грецькими вихідцями з Гераклеї Понтійської як грецька колонія на північному узбережжі Чорного моря і за античної доби став важливим торговельним, ремісничим і політичним центром південно-західного узбережжя Криму. Херсонес розташований в південно-західній частині Криму, біля Карантинної бухти в межах сучасного міста Севастополя. Найдавніші археологічні знахідки в Херсонесі -- уламки чорнофігурної кераміки -- датуються VI століттям до н. е. За свідченням Страбона, поряд з Херсонесом Таврійським знаходилося інше місто, яке Страбон називає Давній Херсонес, що, можливо, дало назву для Херсонеса Таврійського.

Уже через століття після заснування територія Херсонесу охоплювала весь півострів, що лежить між Карантинною і Пісочною бухтами.

Економічний і політичний розквіт Херсонесу Таврійського припадав на IV-II ст.до н. е. Він був демократичною державою, карбував власну монету. Основою його економіки було виноградарство, рибний промисел, ремесла і торгівля з іншими грецькими містами, скіфами й таврами.

У III ст. до н. е. в Херсонесі жив і працював історик Сіріск, перший історик на теренах України. Сіріск зробив опис історії міста Херсонеса та його взаємин з Боспорським царством, проте його праці не збереглися. Припускають, що, як і Геродот, він виступав у театрі, а саме в Античному амфітеатрі Херсонеса, спорудженому в той час.

За весь час існування міста-держави херсонеситами доводилося вести численні війни. У II століття до н. е. Херсонес вів тривалу війну зі скіфами. Була втрачена Керкінітида, зруйнований Калос Лімен, ворог неодноразово стояв біля воріт міста. Херсонес був змушений звернутися за допомогою до понтійского царя Мітрідата VI Євпатора, який направив до Криму великий загін на чолі з полководцем Діофантом. Діофант на чолі об'єднаної армії, куди входили херсонеські і понтійські війська, протягом трьох кампаній розгромив скіфів, взяв Феодосію, дійшов до Керченського півострова й захопив Пантікапей. Проте Херсонесу не вдалося зберегти свою самостійність: він увійшов до складу держави Мітрідата. Відтоді місто перебувало в тривалій залежності від Боспорського держави.

Після смерті Мітрідата VI Євпатора політична карта всього Східного Середземномор'я кардинально змінилася. Вибираючи з двох бід меншу, херсонесити вирішили «стати під тверду руку» Риму як «вільного міста» і позбутися принизливої опіки царів Боспору. Римський диктатор Гай Юлій Цезар прийняв Херсонес під опіку Риму. Однак пізніше, слідуючи своєму улюбленому принципу «розділяй і володарюй», римські імператори то підпорядковували місто своїм союзникам -- боспорським царям, то надавали йому «свободу», коли необхідно було стримати амбіції боспорських монархів.

У перших століттях н. е. в Херсонесі затверджується олігархічна республіка, влада в якій належала незначному колу впливових, знатних і покірних Риму осіб. У 60-ті роки I століття римляни організували велику військову експедицію в Тавріку, щоб дати відсіч скіфам, які знову загрожував містові. Після розгрому скіфів військами трибуна Плавта Сільвана, Херсонес стає форпостом римських військ у Північному Причорномор'ї.

В цитаделі міста, змінюючи і доповнюючи один одного, стояли загони I Італійського, XI Клавдієвого та V Македонського легіонів з провінції Нижня Мезія, а в херсонеській гавані базувалися кораблі Мезійського Флавієвого флоту. У місті знаходилася ставка військового трибуна, якому підпорядковувалися сухопутні й морські сили в Криму.

На початку IV століття в Херсонесі була заснована християнська єпископська кафедра. У 301 р., за часів імператора Діоклетіана, Патріарх Єрусалимський Гермон послав у країну Тавроскифів, в місто Херсонес, єпископів Єфрема та Василя. 310 р. -- дізнавшись про мученицьку смерть святителів Єфрема й Василя, Патріарх направляє в Крим трьох його сподвижників -- єпископів Євгена, Елпідія і Агафодора.

У V столітті християнство стає офіційною релігією. Безжально руйнуються пам'ятки античного мистецтва, театр, храми, їх заміняють християнські церкви, каплиці. У складі Римської держави в IV-V століттях місто веде виснажливу боротьбу за виживання, стримуючи натиск найсильніший варварів, серед яких особливою жорстокістю відрізнялися гуни. Херсонес, захищений потужними оборонними стінами, продовжує жити ще тисячоліття, але вже в умовах нового, феодального ладу.

У V столітті Херсонес увійшов до складу Візантійської Імперії. З V по XI століття Херсонес залишався найбільшим містом на північному березі Чорного моря і важливим центром візантійської культури. З IX століття він став однією з її військово-адміністративних областей. До того часу змінився не тільки зовнішній вигляд середньовічного міста, але і його ім'я: візантійці називали його Херсоном, слов'яни -- Корсунем.

19. Теорії походження східних слов'ян

До слов'ян належать українці, білоруси, росіяни, поляки, чехи, словаки, болгари, серби, хорвати, словенці та інші. Проте відомо, що було ще багато народів та народностей, що були розселені у Греції, Північній Африці та Іспанії. Згодом ці народи були асимільовані так само як і поморські слов'яни, що потрапили під владу Тевтонського уряду у XII XIV ст.

Є дуже цікава версія щодо походження етноніму «слов'яни». На межі XIX XX ст. мовознавець І.А. Болуен де Куртене висунув теорію, що «слов'яни» могли виникнути в середовищі римлян, які захопили на східних кордонах слов'янської держави багато рабів, імена який закінчувались на «слав» тобто Владислав, Мирослав, Борислав і т.д. Римляни почали називати всіх рабів саме іменами з таким закінченням, а слов'яни вже перейняли від них свою назву. Але ця теорія дуже сумнівна. Чому такий могутній народ як римляни почали звертати увагу саме на слов'ян і називати їхніми іменами своїх рабів? І з яких причин слов'яни перейняли свою назву від римлян, у тому числі й східні, які ніколи не були під їхньою владою? А сам І.А. Болуен де Куртене спирався на слов'янське походження цього кореня, а це означає, що слов'янам не потрібно було ні в кого запозичувати цю назву.

Почав дискусію про батьківщину слов'ян у XII ст. відомий руський літописець Нестор. У «Повісті минулих літ» він писав: «По довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, де сіли, на котрому місці». Саме ця його фраза започаткувала дунайську теорію походження , яка протягом 13-15 століть була домінуючою в працях польських та чеських істориків. Цю теорію також підтримували такі визначні російські історики, як С. М. Соловйов, М.Н. Погодін, В. Т. Ключевський та інші. Нині дунайську теорію походження слов'ян розвиває відомий філолог і лінгвіст О. Н. Трубачов. Аналізуючи давньослов'янську мову, дослідник виявив в ній праіталійські мовні елементи. Звідси робиться висновок, що в найдавніші часи слов'яни сусідили з праіталіками, десь в Подунавії, і тільки міграція кельтів в середньодунайські землі примусила слов'ян, на думку О. Н. Трубачова, посунутися на північ від Карпат і у Повіслення. Тут почалося зближення слов'ян з балтським субстратом. Проте ця теорія має свої недоліки. В. В. Сєдов відзначив, що археологія не може підтвердити цю гіпотезу. В лінгвістичних побудовах, що стосуються того питання, мова може йти про якийсь середньодунайський діалект давньоєвропейської мови, носії якого після переселення на північ від Карпат взяли участь у формуванні давньослов'янської мови.

У добу Середньовіччя з'явилась ще одна версія слов'янського етногенезу - скіфо-сарматська або азіатська теорія, яку було викладено на сторінках Баварської хроніки. Ця теорія, яка згодом була підхоплена багатьма європейськими вченими 15-18 століть, базується на визнанні предками слов'ян скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ та захід. Послідовники наведеної теорії виходили з того, що слов'яни з покон віків жили на одних і тих же місцях. Вони були переконані, що давні письменники не могли не писати про слов'ян, але вживали інші етноніми. Тому з слов'янами ідентифікували по черзі майже всі народи, які жили між Одрою і Дніпром, і про яких так чи інакше згадували давні автори, їх ототожнювали не лише зі скіфами чи аланами, але й з гетами, кельтами, фракійцями, фінами і венедами, навіть готами, лугіями, вандалами тощо.

Так до XVIII ст. в літературі сформувалися два основних напрями в пошуках прабатьківщини слов'ян: аллохтоністичний і автохтоністичний.

На початку ХІХ століття розпочинається новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов'ян. З цього часу вчені помітно розширюють базу своїх досліджень, починають комплексно використовувати письмові, археологічні, лінгвістичні та інші джерела. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давніх слов'ян: вони розташовувалися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле: «Слов'янські старожитності» започаткувала Вісло - дністровську теорію походження слов'ян. Відповідно до цієї теорії ще у 2 столітті до н.е. існувала балто- слов'янська спільність. Саме після її розпаду в ході розселення виникли слов'яни, , прабатьківщиною яких Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов'янських земель - Волинь. Прихильниками цієї теорії були М.Фасмер, Н. Шахматов, В. Петров та ін.

Також відомою працею про етногенез слов'ян була праця відомого чеського вченого П. І. Шафарика «Слов'янські старожитності». Його робота спричинила так зване «слов'янське відродження», адже до того часу в Європі вважалося, що слов'яни нічого не дали Європі, вони є безкорисним народом. Саме завдяки цій його праці європейські вчені змінили ставлення до слов'янського народу і почали більш докладно вивчати його історію. Поклавши за основу результати аналізу писемних джерел, зокрема, повідомлення античних авторів перших століть нашої ери, П. І. Шафарик пов'язав із слов'янами племена венедів. Він показав, що слов'яни є давніми жителями великих територій між Балтикою і Чорним морем, Татрами і Доном. На заході землі венедів, на думку цього дослідника, простяглися до Вісли і Одри. Центром слов'янської прабатьківщини П. І. Шафарик вважав землі, розташовані на північний схід від Карпат, Поділля і Волині. Шафарик П. І. став родоначальником так званої прикарпатської теорії походження слов'ян. Цю теорію підтримав і розвинув на початку XX ст. російський історик Погодін А. Л., який використав для висвітлення ранньої історії слов'ян не лише писемні джерела, але й аналіз річкових назв, тобто дані гідрономіки. Дослідник дійшов висновку, що слов'яни у перших століттях нашої ери населяли, крім Волині та Поділля, ще й землі сучасної Польщі. Тут вони жили з давніх часів аж до розселення у східну і західну Європу.

Ще одним варіантом вирішення проблеми слов'янського етногенезу стала Вісло-одерська концепція, обґрунтована польськими вченими Ю. Косташевським, Я. Чекановським, Т. Лер-Сплавинським у 30-40 роках 20 століття. Ця теорія пов'язує слов'янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза і локалізує слов'янську прабатьківщину природними кордонами - річками Віслою й Одрою.

Широке обґрунтування Вісло-одерської теорії зустрічаємо в працях Т. Лер-Сплавінського. На підставі лінгвістичних, антропологічних, археологічних, а також даних гідронімії Т. Лер-Сплавінський побудував привабливу концепцію слов'янського етногенезу. Згідно цієї концепції більша частина Європи до 2000 р. н. е. була заселена фіно-уграми. Археологічним відповідником цього етносу є культура гребінчатої кераміки. На рубежі III--II тис. до н. е. з Центральної Європи на схід аж до Середнього Поволжя і Північного Кавказу просунулася частина індоєвропейців -- носії культури шнурової кераміки. В результаті їх змішання з фіно-уграми на просторах між Віслою і Одрою сформувалися балто- слов'яни. Слов'яни відпочкувалися від балтів, на думку дослідника, десь близько середини І тис. до н. е., після розселення носіїв поморської культури з Нижнього Повіслепня серед лужицьких племен півдня Польщі. Так само як і Ю. Костшевський, цей вчений вважав, що пшеворська, як і оксивська культура, є археологічним відповідником слов'ян-венедів. Теорія Т. Лер-Сплавінського до сьогоднішнього дня має своїх прихильників серед українських та російських археологів.

У 50-60 роках польський археолог В. Гензель та російські П. Третяков, М. Артамонов, Б. Рибаков на основі аналізу нових археологічних та лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про необхідність значного розширення ареалу зародження слов'янського етносу. Так виникла дніпро-одерська теорія, що органічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій і помістила слов'янську прабатьківщину між Дніпром і Одрою. Логіка цієї теорії така: на межі 3 і 2 тис. до н.е. індоєвропейська спільнота розпалася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо-балто-словяни. Подальший поділ цієї гілки і спричинив появу протослов'ян як самостійної етнічної спільноти. Такий розподіл прихильники дніпро-одерської теорії пов'язують з комарівсько-тшинецькою культурою, яка сформувалася у 2 тис. до н.е. на території Правобережної України та Польщі.

Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов'янства та ареал його формування. На їхню думку, становлення слов'янського етносу - досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі межі 3-2 століть до н.е. цей процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли й Одри, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури починається якісно новий етап формування слов'янського етносу, під час якого центр активної слов'янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою та Дніпром.

20. Культура стародавніх слов'ян. Давньослов'янське язичництво

Стародавні слов'яни мали тісні зв'язки з різними народами стародавнього світу та їх культурами. Сучасна наука розрізняє такі основні етапи розвитку культури стародавніх слов'ян: мізинський, трипільський і черняхівський.

Стародавні слов'яни навчилися добувати вогонь, вміли користуватися ним. Вони не лише виготовляли, але й вдосконалювали знаряддя праці. Людина з печери вийшла жити в наземні будівлі, навчилася споруджувати житло. Головним заняттям було полювання. З'являються примітивні релігійні вірування, зокрема магія, фетишизм, анімізм. Разом з ними формуються елементи первісного мистецтва.

У період мезоліту тодішня людина здатна була вдосконалювати знаряддя праці, появились кам'яні сокири, молоти, долота, ножі, на берегах річок і озер. У ті часи вдосконалюються форми організації первісної племінної було виготовлено лук і стріли, приручено собаку. Розвивається рибальство, житлові споруди з'являються спільноти людей, формується матріархат, який стає основою суспільного розвитку. Виникають більш досконалі релігійні вірування, зокрема тотемізм і землеробські культи.

Для доби неоліту був характерним перехід людини від збирання і полювання до хліборобства та скотарства, вдосконалюються знаряддя праці, розвиваються гончарне мистецтво і ткацтво, появляється елементарна культура обробітку землі і сіяння зерна.

В Україні вищого рівня розвитку в добу неоліту набула трипільська культура (V--III тисячоліття до н. е.), її назва походить від села Трипілля біля Києва. Характерні особливості трипільської культури такі.

Найбільш цінним, на думку археологів, виявились знахідки біля с. Черняхів, де було розкопано 250 поховань. Виявилось, що в одних могильниках були поховані спалені покійники згідно зі звичаєм стародавніх слов'ян, а в інших -- покійника закопували в могилі. Останній спосіб поховання, на думку деяких істориків, був запозичений у візантійських християн.

У розкопан. могильниках була знайдена кераміка, глечики, миски, кістяні гребінці, упряж, намиста та інші прикраси. У декількох городищах знайдено обвуглені рештки проса і пшениці, що вказує на високий рівень хлібороб. культури антів, в інших городищах знайдено склади озброєнь, що засвідчує високий рівень військ. Культ. антів.

Давньослов'янське язичництво. Україна є батьківщиною однієї з найдавніших землеробських цивілізацій. У III тис. до н. є. в долинах Дністра, Бугу, Пруту з'явилися поселення трипільської культури. Саме тоді виникли дохристиянські релігійні вірування, які отримали назву язичництво (від слова "язики" -- народи). Таким чином, язичництво має кількатисячолітню історію, набагато давнішу за історію християнства.

Давньослов'янське язичництво містило в собі: релігію племен і народів найдавнішої доби, яких зазвичай вважають предками слов'ян як в етнічному, так і в культурно-історичному плані; релігію східнослов'янських племен Київської Русі, що була поширена до прийняття християнства як офіційної релігії; народно-побутову релігійність, що існувала впродовж останнього тисячоліття поряд з офіційним християнством.

Характерною особливістю тогочасного язичництва були родові культи предків. Язичники обожнювали предмети й сили природи, поклонялися деревам, кущам, річкам, струмкам, озерам тощо. Родовий язичницький пантеон складався з бога Перуна -- бога грому та блискавки, покровителя військового ремесла та княжої дружини. У деяких племенах головним богом був Сварог, бог неба й небесних світил, покровитель ковальства та ремесел. Не менш популярними були Дажбог -- бог сонця, Велес -- бог достатку й скотарства, Ярило -- бог кохання та родючості.

Невід'ємним елементом язичницьких вірувань були культові об'єкти.

21. Слов'янська писемність: походження та еволюція

Писемність є найважливішою складовою частиною культури будь-якого народу. Вона виникає тоді, коли в результаті соціально-економічного і культурного розвитку суспільства в ній з'являється потреба. Проблема походження слов'янської писемності досі остаточно не з'ясована. Причиною того є недостатність джерел і те, що існує дві слов'янські азбуки: кирилиця та глаголиця. Яка з них є давнішою і яку винайшов слов'янський просвітник Кирило -- ось ті питання, що багато років хвилюють славістів у всьому світі.

Кирилиця -- писемність, що відома за книжковими пам'ятками XI--XII ст. її азбука складається з 43 літер, у тому числі з 24 грецьких і 19 ориґінальних слов'янських. Накреслення літер близьке грецькому, візантійському алфавітові. Кирилиця -- складна творча переробка грецького алфавіту. До її складу увійшли 19 літер, зовсім не відомих грекам. Кирилиця -- цілком ориґінальна система слов'янської писемності. Накреслення її літер в подальшому стали графічною основою сучасної української, болгарської, російської, білоруської писемності.

На відміну від кирилиці, глаголиця має дуже складне накреслення літер у вигляді кружечків і петелек, з'єднаних між собою, що дуже утруднює оволодіння цією системою слов'янського письма. Азбука глаголиці складається з 39 літер. Більшість вчених гадає, що глаголицю винайшов Кирило для слов'ян Моравії та Паннонії, де разом зі своїм братом Мефодієм він запроваджував церковні відправи слов'янською мовою. Незважаючи на графічну складність літер глаголиці, вона тривалий час вживалася в деяких південнослов'янських країнах.

На початку X ст. болгарський письменник Чорноризець Храбр у своєму творі "Про письмена" зробив першу спробу встановити етапи виникнення і розвитку слов'янської писемності: поки слов'яни були язичниками, вони не мали книг, а для лічби та ворожінь користувалися чертами і резами; коли ж вони стали християнами, то крім свого письма почали користуватися латинськими і грецькими літерами, і так писали ними довгі роки без упорядкування; потім Бог послав слов'янам Кирила, який винайшов для них азбуку 1. Довгий час вчені гадали, що це була кирилиця, але зараз більшість дослідників вважають, що Кирило винайшов глаголицю. Вперше цю думку висловив чеський вчений П. І. Шафарик 2.

Важливе значення для поширення християнства, отже, й писемності, мала діяльність київської княгині Ольги, її хрещення, подорож з посольством до Константинополя, урочисті прийоми та вшанування Константином Багрянородним, а по поверненні до Києва побудова церков св. Софії та, можливо, св. Миколая на Аскольдовій могилі. Незважаючи на те, що княгині не вдалося навернути до християнства свого сина Святослава, її діяльність переконливо свідчить про існування в середині X ст. в Києві церковної общини.

Найважливішим джерелом писемності язичницьких часів є договори Русі з греками 911, 944, 970 рр., Олега, Ігоря та Святослава. Сам факт існування договорів, зміст текстів яких зберігся в "Повісті минулих літ", говорить сам за себе і свідчить про потреби держави в писемності. Подібні документи, за традицією візантійської дипломатії, писалися в двох примірниках: грецькою мовою та мовою того народу, з яким укладався мир, тобто в нашому випадку слов'янською. Дослідник мови договорів С. П. Обнорський дійшов висновку, що договір 944 р. перекладено болгарином, отже, враховуючи, що в цей час у Болгарії вже існувала розвинута кирилиця, договір, імовірно, був написаний саме нею. У договорі багато свідчень про писемність. Так, йдеться про те, що посли та купці, які прямували до Візантії, повинні були вже мати не золоті та срібні печатки, як раніше, а писані грамоти від київського князя. Згадується й звичай писати грамоти-заповіти для тих, хто йде на військову службу. Частина послів Ігоря, як видно з договору, були християнами, які клялися дотримуватися умов договору не перед Перуном, а у церкві св. Іллі на Подолі у Києві.

Таким чином, договори з греками засвідчують досить жваве дипломатичне листування між Руссю та Візантією. Доповнюють вони й відомості про християнство у Києві, зокрема існування, крім згаданих вище церков, ще й соборного храму Іллі на Подолі. А це в свою чергу свідчить, що в середині X ст. у Києві добре знали не тільки князівські грамоти, а й богослужбові книги, оскільки для річної соборної служби необхідно було їх мати 26, а для парафіяльних церков -- 8. Що це були за книги і якою мовою вони були писані -- невідомо. Однак, найімовірніше, це була старослов'янська або грецька мова.

Епіграфічних пам'яток, що належать до язичницького часу, знайдено небагато. Найбільш відомим є напис, видряпаний на корчазі -- господарській посудині, виявленій на гніздовському могильнику біля Смоленська 7. Читається він "Гороухща" або "Горушна", тобто насіння гірчиці або паливо. Дехто вбачає в напису ім'я власника "Горух пса" 8. Поруч з написом є літера N з числовим значенням -- 50. Ця цифра вказує на вміст посудини або вагу товару.

Ще два фрагменти написів знайдено поблизу Києва у стародавньому місті Білгород і на Таманському півострові, де було місто Тмуторокань. Перший напис ім'я -- "Ілля", а другий -- БАТ -- закінчення якогось слова.

22. Християнство: особливості прийняття, вплив на розвиток культури України

Першою християнкою була княгиня Ольга, але й вона не наважилася запровадити християнство як офіційну, державну релігію. Цю акцію реалізував Володимир Великий. Незважаючи на те, що "Повість минулих літ" акт схрещення висвітлює в рожевих тонах, опір християнству був великий. Сумнівно, щоб в один день можна було вирішити питання, пов'язане зі зміною світогляду цілого народу, який формувався впродовж століть.

Що ж спонукало Володимира прийняти християнство? Барон Розен у книзі "Император Василий Болгаробойца" навів цікавий літопис православного грека Ях'ї, де йдеться про те, що Вард Шока збунтувався проти грецького царя, і цар Василь попросив допомоги у Володимира, який її й надав. За це Василь обіцяв видати за Володимира свою сестру, але за умови, що Володимир прийме християнство. Володимир цього ж 987 р. охрестився у присутності імператорських послів -- свідків виконання договору. Була виконана з боку Володимира й угода про надання війська; бунт було припинено, Вард Фока скараний, Василю ніщо не загрожувало, проте угоди про видачу сестри виконано не було. Володимир діяв рішуче: обложивши Корсунь, він досяг своєї мети -- царівна Анна стала його дружиною. У Корсуні він відкрито вінчається з Анною і як переможець та свояк грецького імператора більше не ховається з новою вірою, приймає рішення охрестити Русь, а відтак ввести її як рівну до держав європейської співдружності. Сама акція схрещення слов'ян була досить жорсткою і відбулася, як пише літописець, 988 p.; проте це не зовсім відповідає правді. Адже, за свідченням грецьких джерел, Володимир взяв Корсунь 989 р., та й після цього князь не сидів без діла. Отже, найвірогідніше, схрещення відбулося влітку 990 р.

Після схрещення Русі Володимир закладає школи, куди набирає дітей із сімей як свого оточення, так і жителів міста з наказом: державі потрібні освічені люди. Вірогідно, одночасно з освітніми школами засновувалися школи для підготовки священиків. Розпочалося зведення Успенської церкви, відомої як Десятинна -- першого православного храму Київської Русі.

Із прийняттям християнства Київська Русь входить як рівна до співдружності європейських країн. Вона активно вбирає кращі культурні набутки Європи: кам'яну архітектуру, живопис, книгописання, книго-збирання, шкільництво. Створюються монастирські осередки як своєрідна концентрація інтелектуального потенціалу.

Православна церква досить гнучко розпочала свою діяльність: частково адаптувала місцеві звичаї, включила до сонму святих вихідців з Руської землі -- Бориса, Гліба, Ольгу, Володимира та інших, служби відправляла слов'янською мовою, навіть ураховувалися регіональні особливості. Усе це зумовлювало поширення християнства по окраїнах Русі. Варто наголосити і на тому, що в українського духовенства був високий освітній і культурний рівень, а тому воно мало високий авторитет серед руської людності.

23. Християнство і розвиток освіти в Київській Русі

Існування писемності на Русі в язичницький період, очевидно, підтримувалось як індивідуальним, так і груповим навчанням грамоти. Групове навчання було зародковою формою шкіл, які з'являються з винайденням буквенно- звукової системи письма. До прийняття християнства перші школи були двох типів: - язичницькі школи, які задовольняють потреби язичницької верхівки; - християнські школи. Відомо, що християнство проникає на Русь задовго до його офіційного запровадження.

Розвиткові освіти і шкільництва на Русі сприяло запровадження християнства. Воно прилучило Русь до античної культури і науки, зблизило її з багатьма країнами Європи.

Перше офіційне свідчення про появу шкіл на Русі датується 988 р. і пов'язане воно з хрещенням Русі. У "Повісті временних літ" вказується, що князь Володимир відкрив у Києві при Десятинній церкві школу "книжного вчення".

Хрещення Русі і розповсюдження грамотності через шкільне навчання були ланками однієї політики князя Володимира, який бажав укріплення держави, і тому прагнув підготувати грамотних людей, передусім, для державного апарату, які б могли уміло вести внутрішню і зовнішню політику.

З іншої сторони, і християнська церква була зацікавлена у підготовці освічених людей - ідеологів нової релігії. Та й рівень розвитку ремесла і торгівлі вимагав грамотних людей. Слід відзначити заслугу християнської церкви у поширенні шкільництва на Русі. Саме вона принесла сюди традицію шкільної освіти, якої на Русі не було.

Вслід за відкриттям школи Володимиром у 988 р., де було 300 дітей, древні літописи зберегли свідчення про відкриття ще ряду шкіл на Русі. На ХI ст., коли припадає період розквіту Київської Русі, тут склалася така система шкіл і виховання: школи "книжного вчення", монастирські школи, школи грамоти, кормильство, жіночі школи.

Школи "книжного вчення" - школи підвищеного типу. Як правило, тут викладалося "сім вільних мистецтв". Особливістю таких шкіл було те, що навчання здійснювалось за привнесеною християнством книжною системою, де головною була робота з книгою, з текстом. А це розширювало рамки пізнання і можливості освіти.

Ці школи готували своїх вихованців до діяльності у різних сферах державного, культурного та церковного життя. Прикладом шкіл "книжного вчення" були школа Володимира (988 р.), двірцева школа Ярослава Мудрого (1037 р.) і ін. Остання існувала при Софійському соборі і мала міжнародне значення. Це була школа підвищеного типу, тут велося переписування книг, а також готувалися писарі і перекладачі для цієї справи. В ній було започатковано першу на Русі бібліотеку, яка стала дуже відомою.

Монастирські школи запроваджувались з ХI ст. при монастирях згідно Студитського статуту, який вимагав, щоб монахи жили в гуртожитках і навчалися грамоти. Спочатку існували тільки закриті монастирські школи, їх відвідували новоприйняті монахи. Такі школи функціонували лише в період навчання останніх. Навчання носило індивідуальний характер.

У деяких монастирях існували школи підвищеного типу. Такою була школа в Києво-Печерському монастирі (1068 р.). Вона давала богословську освіту, яка досягала рівня візантійської духовної патріаршої академії. З її стін виходили не лише вищі духовні ієрархи, а й видатні діячі давньоруської культури, представники богословсько-філософської думки. Школа відома своєю бібліотекою. Києво-Печерський монастир став центром руського літописання, був постачальником книжкової продукції у всій Київській Русі.

Головне завдання монастирських шкіл полягало в суворому аскетичному вихованні, зміст якого зводився до формування в ченців покори, терпіння, відмови від радощів земного життя.

З ХII ст. за ініціативою князя Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.) в Галицько-Волинському князівстві запроваджуються перші відкриті монастирські школи для населення.

Школи грамоти існували переважно в містах. Тут вчились діти бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Утримувались такі школи на кошти батьків, тому для бідного населення були недоступні.

Вивчали читання, письмо, лічбу і хоровий спів. Під час занять учитель працював з кожним учнем окремо або з невеликою групою учнів.

Кормильство - форма домашнього виховання дітей феодальної знаті. Князі підбирали для малолітніх княжичів кормильців з числа воєвод і знатних бояр, що жили в окремих волостях. Княжич не тільки там виховувався, але й княжив. Кормильці були і як наставники, і як управителі. Кормильство передбачало не лише військово-фізичне виховання, але й орієнтувалось на високий рівень освіти. Князі володіли 5-6 іноземними мовами.

Розсаджування київськими князями своїх дітей по містах і областях спочатку сприяло консолідації східнослов'янських земель. Але згодом виявились його негативні наслідки: батьки погано знали дітей, брати не знали один одного, що посилювало міжусобиці; високий статус кормильців давав їм змогу втручатися в родинні суперечки князя, в політичні інтриги і придворні змови. Починаючи з ХIII ст. кормильці заміняються дядьками - високоосвіченими людьми. Вони ставали домашніми вчителями. На зміну кормильству приходять елементи гувернерства.

Жіночі школи. Прикладом таких шкіл є жіноча школа, відкрита Ганною Всеволодівною при Андріївській церкві у Києві (1086 р.). Пізніше такі школи були відкриті в Суздалі, Полоцьку та інших містах. Ряд джерел засвідчують високу освіченість жінок, особливо у князівських верхах. Це піднімало престиж Київської Русі в очах Європи.

Більшість дітей, передусім, простих людей виховувались у сім'ї. Їх вчили сільськогосподарської праці та іншій домашній роботі. Дітей могли віддавати якомусь майстрові для вивчення ремесла. Там вони інколи могли вивчати грамоту та хоровий спів.

За порівняно короткий час (ХI-ХII ст.) Київська Русь досягла надзвичайно великих успіхів у поширенні грамотності та шкіл і за станом освіти не поступалася західноєвропейським країнам. Прикладом цьому є двірцева школа Ярослава Мудрого. Причинами, які сприяли розповсюдженню грамотності й шкільництва на Русі, були: - про освіту турбувалася не лише і не стільки церква, а й князівська влада; - навчання в школах проводилось рідною мовою (слов'янською); - з Болгарії проникала і поширювалась кирило-мефодіївська писемна традиція; - існувала самоосвіта, майже невідома на Заході того часу; - школа була відкрита для широких мас, хоч мова про всеобуч не йде; - школа в Київській Русі була доступна для дівчат; - давньоруські школи за своєю організацією були більш демократичними, тут дисципліна мала більш м'який характер, ніж у західноєвропейських школах.

24. Київська Русь як соціокультурна система

Хрещення Київської Русі зумовило чимало важливих зрушень у духовній, політичній та економічній сферах, внесло нове розуміння етики та моралі, дало могутній поштовх розвиткові культури. Досить значну роль відіграла Церква у справі об'єднання східнослов'янських земель у системі давньоруської державності. Упродовж усієї історії Русі Церква виступала одним з найбільш реальних й істотних з'єднувальних елементів різноманітних її отчин та волостей. Церква сприяла розвиткові в широких народних масах почуття єдності православної Руської землі.

З часом Православна церква обзавелась досить значними за розмірами земельними угіддями, селами та містами, перетворившись на великого землевласника.

Спорудження Софійського собору в Києві започаткувало практику подібного сакрального будівництва в інших давньоруських центрах - Новгороді та Полоцьку, де храми на честь Святої Софії було зведено впродовж 1045-1050 рр. Неабиякого розвитку набуло започатковане при зведенні Софії Київської пошанування Богородичного культу і в пізнішому сакральному будівництві в самому Києві. Адже всі основні київські храми - Благовіщення на Золотих Воротах, Десятинна церква, весь цикл лаврських храмів - від Аннозачатіївського до Успенського - були пов'язані саме з цим культом.

Одночасно з іконописом розвивались також фресковий живопис, мозаїка. Довершені зразки такого мистецтва прикрашали передовсім Софійський та Михайлівський собори Києва.

25. Проблема існування давньоруської народності

Питання етнічної приналежності держави Київська Русь, її консолідуючого етносу є предметом запеклої дискусії і науковців, і політиків. Для сучасної європейської історичної науки ця ситуація ненормальна, адже аналогічні Русі держави, що виникли одночасно з нею в IX--X ст. на англійських, французьких, німецьких, чеських, польських, угорських землях, давно й одностайно вважаються державами відповідних народів. Суперечка навколо національності жителів княжого Києва пояснюється не стільки браком наукових джерел, скільки надмірною політизацією питання.

Підтиском неспростовних історичних фактів імперська наука дещо змінила погляди на етнічну приналежність Київської Русі. Оскільки стало неможливо далі стверджувати, що фундаторами і носіями києворуської державності були росіяни, то в суспільній свідомості почали утверджувати погляди на Київську Русь як "колиску трьох братніх народів", тобто якщо Київська Русь не російська держава, то й не українська, і не білоруська, а спільна. Оскільки всі без винятку держави створювалися певними народами, то виникла потреба в існуванні окремого, своєрідного етносу -- давньоруської народності, яка нібито й створила державу Русь зі своєрідною культурою і була спільним пращуром трьох братніх східнослов'янських народів. За офіційною радянською історіографією, після розгрому Русі татарами на ЇЇ підґрунті постало три споріднені етноси: російський, український та білоруський.

1948 р. у Ленінграді вийшла друком праця В. Мавродіна "Формирование русской наций". У ній декларувалося, що на підставі злиття в єдиний етномасив східнослов'янських племен у IX--XI ст. постав руський народ, предок руської, української та білоруської націй. Радикальні судження В. Мавродіна суперечили науково обгрунтованим висновкам багатьох класиків східнослов'янської історії та мовознавства -- В. Ключевського, М. Грушевського, А. Кримського, О. Шахматова, М. Покровського та ін. Так, О. Шахматов ще 1919 р. пнсав, що в історичну епоху руські племена так далеко розійшлися одне від одного, що не можна говорити про існування єдиної руської мови.

Контроверсійність і бездоказовість висловлювань В. Мавродіна зумовили їхнє несприйняття московськими істориками. 1951 р. в Інституті історії AH СРСР відбулася наукова дискусія з питання існування за часів Київської Русі єдиної давньоруської народності. Незважаючи на те, що погляди В. Мавродіна на той час вже дістали публічну підтримку влади, провідні фахівці з давньоруської історії одностайно заперечили існування єдиного давньоруського етносу в IX--XII ст. Таку саму думку висловив О. Санжаєв: "У Київській Русі існували три окремі східнослов'янські єдності, які в наступних століттях дали початок трьом слов'янським народностям: російській, українській та білоруській". У заключному слові В. Мавродін погодився з думками колег і навіть обіцяв переглянути свої погляди щодо ступеня єдності людності Київської Русі. Результати дискусії були надруковані в журналі "Вопросы историй".

Проблема була переведена з наукової у політичну площину. Подальші дискусії на цю тему в Радянському Союзі стали неможливими. Однак історики української діаспори продовжували критику концепції давньоруської народності. Наприклад, 1964 р. у Нью-Йорку вийшла друком книга М. Чубатого "Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східно-слов'янських націй". Прихильників існування давньоруської народності в СРСР ще довго очолював В. Мавродін, який видав ще дві книжки на її захист. Вони є яскравим прикладом пропагандистського жанру, який у радянські часи бурхливо розквітнув у сфері гуманітарних дисциплін.

Аргументи на користь існування єдиного давньоруського етносу фактично зводяться до двох основних: етнополітичної єдності Київської Русі як держави та єдиного кирило-мефодіївського мовно-культурного комплексу. Останній, мовляв, складався з книжної церковнослов'янської мови та православної культури. Проте він був поширений не лише на Русі, а й у Болгарії, Моравії, Трансільванії. Отже, зараховувати усіх його носіїв до єдиного етносу абсурдно.

Відома провідна роль офіційної російської культури, зокрема мови, у колишньому Радянському Союзі. Проте під цим нівелюючим офіційним мовно-культурним покривом на своїх етнічних землях продовжували жити своєрідні етноси. Отже, єдина кирило-мефодіївська культура верхівки Русі не є доказом існування єдиного давньоруського етносу.

Під етнополітнчною єдністю Русі розуміють державу з конкретною назвою Русь, якою правила одна династія Рюриковичів, а також загальноруську свідомість правлячої верхівки та вищого духовенства. Однак ці показники характерні для всіх імперій. Визначальною рисою останніх була якраз не моноетнічність, а насильницьке втримання під деспотичною владою метрополії поневолених народів. Класичний приклад -- Російська імперія, яка зібрала під єдиним дахом деспотичної держави 130 народів. Вона теж була політично єдиною державою, якою правила династія Романових, а правляча верхівка у провінціях мала московсько-центристські погляди. Отже, політична єдність держави ще не свідчить про її етнічну монолітність, а тому не може бути доказом існування єдиної давньоруської народності.

Чи міг існувати єдиний давньоруський етнос тисячу років тому на величезних обширах держави Русь, кордони якої сягали на півночі Балтики, на півдні Чорного моря, на заході Вісли, а на сході Верхньої Волги? Нагадаємо, що до цієї давньоруської імперії входила велика кількість неслов'янських племен. Літописи згадують балтські племена, угро-фінів, тюркські народності. Вагомою складовою давньоруського суспільства IX--XI ст. були скандинави -- варяги, про що переконливо свідчать історичні джерела та виразні археологічні матеріали. Навіть ті 15 слов'янських племен, що увійшли до держави Русь, не становили єдиного народу вже у VIII ст., бо "мали ж свої обичаї і закони предків своїх, і заповіти, кожне -- свій норов".

Так само, як і в будь-якій поліетнічній державі імперського типу, в Київській Русі відбувалися консолідаційні процеси навколо панівного етносу, що проживав у політичному, економічному, культурному, духовному центрі держави. Однак інтенсивність цих процесів пропорційна силі впливу центру на периферію, який не міг бути потужним через нерозвиненість комунікацій, величезні простори імперії, короткий час її існування. Остаточно оформилася державна структура Русі наприкінці X ст., а в середині XII ст. вона фактично розпалася на незалежні князівства.

Про різноетнічність населення Русі писав не лише Нестор-літописець. Сучасні лінгвісти, історики, маючи численні археологічні свідчення своєрідності посуду, ювелірних виробів, домобудівництва в різних регіонах Русі, виділяють три групи племен: південно-західну, північно-східну, північно-західну. Дослідники бачать у них праетноси українців, росіян, білорусів. Для кожного з цих регіонів властиві специфічні економічні зв'язки, певні мовні особливості.

26. Візантійські культурні впливи в Київській Русі

Історичний акт прийняття християнства візантійського, православного напряму був здійсненний князем Володимиром в 988 р. і з цього моменту в сонмі Європейських християнських держав з'явилась Київська Русь. Великий князь Володимир здійснив сміливу державну реформу, яка дозволила Древній Русі встати врівень з розвинутими феодальними монархіями. Адже в цю епоху Візантія була ще в розквіті: там не вмерла антична традиція - в її школах вивчали Гомера та інших класиків древності, в філософських диспутах продовжували жити Платон і Аристотель. Візантійський варіант християнства відповідав потребам феодального суспільства і отже - задумам Володимира.

Державна реформа Володимира як би вивільнила потенціал, що поступово нагромаджувався в древньоруському суспільстві: почався бурхливий, стрімкий розвиток, країни. Запрошені Візантії майстри будують кам'яні споруди і храми, розписують їх прикрашають фресками, мозаїкою, іконами, а поряд з ними працюють руські, які вчаться невідомій раніше майстерності. Уже наступне покоління буде споруджувати складні будови в руських містах, майже не потребуючи допомоги іноземців.

Духовенство, що прибуло, не тільки служить в нових храмах, але й готує руські кадри для церкви, внаслідок чого поширюється знання і письменність. Організовуються школи, в які Володимир під плач матерів збирає дітей вищих верств, молодих людей посилають вчитися за рубежі рідної країни. Вводиться літописання. Як і усі розвинуті держави, Київська Русь починає чекати золоту монету.

Древня Русь поступово стає державою нової високої культури. Не слід, однак, думати, що в язичеські часи вона не мала по-своєму досконалої культури. Ця народна язичеська культура буде ще довго жити і надасть древньоруській культурі своєрідність та неповторні риси. Саме сплав досягнень тодішньої світової культури та успіхів язичеської культури і побудив самобутній характер руської культури.

Друга риса древньоруської культури і в Київській Русі, і в Московській Русі - це релігійність. В той час, коли в Західній Європі протікала криза Реформації, сфери буття на Русі були пронизані православним релігійним впливом і багато в чому визначались ним. На Русі виникають цілі міста - пам'ятники православного мистецтва, про які сучасна людина може говорити як про міста - заповідники: Суздаль, Ростов Великий, Переяслав -Зелеський, Кирилів та інші. Наші храми прикрашені, монументальні і веселі, завдяки світлому, яскравому, сяючому іконостасу, завдяки людяному устрою простору, його комізму і золоту вогню просто красиві і світлі.

І, нарешті, характерною рисою древньоруської культури є двоє-вір'я - сполучення християнської віри і попередніх язичеських звичаїв. Дійсно, тому що язичество було роздрібненим, воно було знищено. Володимиром досить мирним шляхом. Скинули у воду язичеських ідолів, що простояли в Києві кілька років, поплакали та й забули про них.

Необхідно пам'ятати, що древньоруська культура, головним осередком якої є Київ, за своїм походженням і характером була європейською культурою, але вона зазнала також значний вплив культур Сходу. Древня Русь в Х-ХІІ ст. підтримувала різносторонні зв'язки з багатьма Європейськими і східними народами та країнами, і цим пояснюється стрімкий зліт її культури. Безперечно, найбільш важливими і плідними були зв'язки Київської Русі з Візантією, яка в той час була світовим культурним центром і спільним джерелом культурних впливів. Однак значний візантійський вплив ніяк не приводив до того, що древньоруська культура перетворювалась в копіювання візантійської, а Київ - в якийсь філіал Константинополя.

Засвоюючи більш розвинену візантійську культуру і через неї - досвід і надбання європейської і частково східної культур, культура Київської Русі виявила яскраву самобутність. Про це свідчить оригінальна література Київської Русі, наприклад "Слово о полку Ігоревім" - твір, що не має прецедентів у візантійській літературі і відрізняється від західних епічних поем. Своєрідністю відзначені також архітектура і інші мистецтва Київської Русі. Безперечно, Софія Київська немислима без Софії Константинопольської, але вона певно свідчить і про відмінності двох культур. Константинопольська Софія має форму базиліки з одним величезним куполом, Київська - форму хрестово-купольного храму з малими куполами навколо центрального куполу і багатокуполове завершення, характерне для древньоруського стилю.