Предмет історії української культури

У кормчих книгах дістала своє вираження робота з кодифікації права: у 1262 р. в Україну була привезена сербська кормча з докладними поясненнями візантійських юристів Олексія Арістіна та Іоанна Зонари, а в 1273 - 1280 рр. в оточенні київського митрополита Кирила була створена руська редакція кормчої книги, яка поєднувала матеріали давньослов'янської і сербської редакцій. Пояснення різних юридичних казусів і встановлення норм церковних покарань, повчання ченцям і мирянам включали до складу требників, канонічних збірників: послання володимирського єпископа Симона та інока Полікарпа (1214 - 1226), “П”ять слів печерського ігумена, пізніше володимирського єпископа Серапіона” (1239 - 1275) тощо.

Найважливішим жанром літератури цьго періоду є літописання. У Києві воно безперервно велося до 1238 р., після чого дані про нього зникають, у Чернігові і Переяславлі до 1228 р. Головним літописним твором цього часу є Галицько-Волинський літопис, створений у другій половині XIII ст., що охопив події 1201-1291 рр. Автори літописів виступають з позицій середнього і дрібного боярства, городян. Тон і манера літопису кінця XIII ст. близькі до візантійських історичних оповідей імператорських історіографів. Відомо, що при князях Данилові, Володимирові Васильковичі, Мстиславі і Левові також були історіографи, які мали в своєму розпорядженні весь князівський обіг документів. Крім того, в літописі є фрагменти, де текст не обмежується рамками викладу за роками, вони являють собою жваву безперервну розповідь, з далеким від церкви і її книг стилем, що підтверджує її світський характер.

Всі інші літописні тексти, складені в цей період в різних місцях Галицько-Волинського князівства, були тільки спробою окремих осіб дати опис поточних подій, завжди протягом короткого відрізку часу, і не мали офіційного характеру.

38. Передумови і труднощі культурного піднесення ХVІ - ХVІІ століття

XVI-XVIII ст. - виключно складний і важливий період в житті українського народу. У політичній історії він охоплює такі процеси, як перехід всіх українських земель під владу Речі Посполитої, наростання визвольної боротьби, створення національної державності в ході Хмельниччини, подальша втрата завоювань. У вітчизняній культурі це була яскрава, плідна епоха, принципова для подальшого розвитку. Можна виділити цілий ряд причин, які пояснюють культурне піднесення в Україні у XVI-XVIII ст.

Передусім треба підкреслити, що тоді ще були живі традиції Київської Русі. Найкраще вони збереглися у західноукраїнських землях, менш потерпілих від монголо-татарського нашестя. Крім того, у великому князівстві Литовському культурна спадщина Київської Русі була сприйнята на державному рівні.

Свою роль відіграв і вплив західноєвропейського Відродження та Реформації. В містах України, як і в ряді інших європейських країн, проживало етнічно різнорідне населення: крім українців - поляки, німці, євреї, вірмени, угорці, греки, що сприяло взаємопроникненню різних культур.

Найважливішим чинником, який впливав на розвиток культури в Україні в цей період, була національно-визвольна боротьба українського народу. Утворення Речі Посполитої внаслідок Люблінської унії у 1569 р. призвело до концентрації практично всіх українських земель у єдиних державних кордонах, поставило їх населення у найважчі політичні, соціально-економічні умови.

Неоднозначною у розвиткові української культури в XVI ст. - першій половині XVIII ст. була позиція соціальної еліти. Своєю меценатською діяльністю прославилися князь Костянтин (Василь) Острозький, князь Юрій Слуцький, Єлизавета (Галшка) Гулечівна. Однак більшість українських феодалів, верхівка духовенства в умовах панування Речі Посполитої віддалялися від національної культури - мови, традицій, православної віри і сприймали польську.

У цій історичній ситуації роль духовного лідера народу взяло на себе козацтво - самобутній суспільний стан, який сформувався в XV-XVI ст. Саме козацтво підхопило традицію національної державності, виступило захисником православної церкви, української мови.

Всенародна війна за свободу України 1648-1657 рр. безпосередньо відбилася і на культурному житті. Патріотичні почуття, спільні походи, масове переселення - все це сприяло культурній інтеграції різних регіонів. У ході війни міцніла нова українська державність, що спиралася на козацькі традиції. Хоч Гетьманщина включала тільки частину національної території, але саме її існування вело до зростання національної самосвідомості.

Кризова ситуація в культурі України виникла в кінці XVIII ст. після того, як внаслідок трьох поділів Польщі українська територія виявилася у складі двох імперій - Російської та Австрійської, в яких проводився антиукраїнський політичний курс. У Російській імперії по суті повторилася ситуація попереднього сторіччя, тільки тепер козацька старшина стала частиною дворянства, сприйняла російську культуру. Єдиними носіями і творцями української культури в цій ситуації залишилися низи суспільства, простий народ.

39. Розвиток освіти і наукових знань у XVI - перша половина XVII ст. Братські школи

Хоча українські землі знаходились під владою іноземних держав, проте у XVI -- першій половині XVII ст. в Україні склалися умови, які зумовили національно-культурне відродження.

У складі Великого князівства Литовського, яке успадкувало надбання культури Київської Русі, умови для розвитку української культури були сприятливими. Проте після Кревської унії на українські землі почався наступ поляків і католицької церкви. Перед українцями в умовах іноземної експансії і відсутності підтримки з боку держави постала проблема збереження культури й національної ідентичності. Водночас в Україну потрапляли ідеї Відродження, Реформації й Контрреформації, набувала поширення західноєвропейська система освіти.

Українці знайшли в собі сили, залучившись до здобутків західної культури, зберегти і реформувати церкву, створити сучасну систему освіти.

Піднесення національної свідомості в Україні було тісно пов'язане з широким функціонуванням української мови. Успадкувавши давньоруську писемність, вона продовжувала й розвивала традиції літературної мови Київської Русі, незважаючи на феодально-шляхетське й католицько-єзуїтське гноблення, що його зазнавав український народ у Речі Посполитій.

Розвиткові культури й мови України великою мірою сприяло книгодрукування. Засновниками його були І. Федоров і П. Мстиславець, які змушені були втекти з Москви, зазнавши переслідувань натовпу за друкування книжок. У 1561 р. в маєтку магната Г. Ходкевича вони створили першу друкарню й надрукували "Учительне Євангеліє", "Псалтир", "Часослов". У 1573 р. І. Федоров перебирається до Львова, де друкує славнозвісний "Апостол". Запрошений до князя К. Острозького, він здійснює перше повне видання Біблії церковнослов'янською мовою. Поряд з богословською літературою І. Федоров видає полемічні праці Г. Смотрицького, В. Сурозького, X. Філалета, а також букварі. За прикладом І. Федорова створюють друкарні в Києві, Чернігові, Луцьку, Новгороді-Сіверському, Снятині, Рогатині та ін.

Чи не найбільшою серед них була друкарня Києво-Печерської лаври, заснована архімандритом Є. Плетенецьким. Тут на початку XVII ст. вийшла друком ціла низка граматик, словників, букварів, різноманітної полемічної літератури. Побачили світ "Часослов", а пізніше -- "Лексикон слов'яно-руський".

Книгодрукування сприяло поширенню освіти, зміцнювало мовну єдність українського народу.

Важливу роль у процесі формування й розвитку національної культури відігравала усна народна творчість, в якій віддзеркалювалися найважливіші події в житті українського народу. З'являються героїко-патріотичні твори про боротьбу з татарами і турками. Серед них такі думи й історичні пісні, як "Втеча трьох братів з Азова", "Самійло Кішка", "Плач невільника" та ін. Темі боротьби проти феодального гніту присвячені думи "Івась Коновченко-Вдовиченко", "Дума про Олексія Поповича", в яких головним персонажем є козак-герой. Розвивається лірична й соціально-побутова тематика.

Важливу роль у національному відродженні відіграв Острозький культурний осередок. Він був створений за ініціативою князя Костянтина Острозького в 1576 р. Не пізніше 1578 р. Острозі була створена Острозька школа. У ній викладались церковнослов'янська, грецька та латинська моїй. Викладалися в ній "сім вільних наук" - граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. Острозька школа передбачала початкову й середню освіту з елементами вищої. Тому її називали І колегією, і академією, Ця "слов'яно-греко-латинська" школа була першим вищим навчальним закладом в Україні та серед православних, Острозька школа мала великий вплив на розвиток педагогічної думки та організацію національної школи в Україні, Першим ректором школи був письменник, автор підручника старослов'янської мови Г.Смотрицький, а викладачами - видатні педагоги Д.Наливайко, Х.ФІларет, І.Лятос, Лукаріс Кирило та Ін. Вихованцями школи були гетьман П.Сагайдачний, письменник М.Смотрицький та Ін. Після смерті князя К.Острозького школа занепала і в 1640 р, припинила існування.

У 1586 р. патріарх Англійський І всього Сходу Йоаким своєю грамотою благословив заснування у містах та містечках України духовних братств. Зокрема, виникло братство при церкві Успення у Львові. Основними напрямками діяльності братства були шкільна та видавнича справи.

У 1615 р. київська шляхтянка Гальшка Гулевичівна пожертвувала двір та садибу на Подолі в Києві богоявленському братству, яке під проводом Іова Борецького збудувало монастир та школу, Братські школи діяли і в інших містах.

У братських школах працювали видатні вчені просвітителі та педагоги: Стафан і Лаврентій Зизанії, Памво Беринда, Єлисей Плетинецький, Захарія Копистенський, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович.

У 1631-1647 pp. митрополитом київським і галицьким був Петро Могила, який турбувався про зміцнення православної церкви, приділяв увагу реформуванню церковного життя, У Печерській лаврі він заснував гімназію. У 1632 р, братська школа об'єдналася з лаврською гімназією в Київський колегіум (пізніша назва - Києво-Могилянська колегія), Києво-Могилянська академія стала центром духовного життя України. Кількість студентів у ній в окремі роки досягала 2 тисяч. Це були діти духовенства, козаків, селян, міщан. Лекції читали місцеві вчені.

Академія підготувала визначних діячів у різних галузях культури. Серед них особливе місце посідає син козака з Полтавщини Григорій Сковорода, мислитель світового рівня, поет і музикант. Видатним філософом просвітителем був Яків Козельський. Багато випускників академії стали ученими-медиками і біологами. Серед них полтавці Н. Максимович-Амбодик, О. Шумлянський, М. Тереховський, І. Полетика, чернігівці Д. Самойлович-Сушковський, О. Шафонський.

Особлива увага, яка приділялась шкільній освіті, підвищувала загальний культурний рівень українського населення.

У другій половині XVII ст. сучасники відзначали, що всі українці, навіть жінки і діти, уміли читати. У козацькій Україні не дивиною було зустріти людей, що вільно володіли кількома іноземними мовами. Суцільна грамотність і висока культурність "Козацької країни" різко контрастувала з сусідньою Московщиною, вкритою ще варварською темрявою.

40. Розвиток літератури в Україні (ХVІ - перша половина ХVІІ ст.). Полемічна література

Українська церковно-полемічна література XVI-XVII століть виникла й розвивалась як один із засобів захисту православ'я від католицизму, який прагнув підкорити українську церкву владі Папи Римського, від примусової полонізації українського народу.

Під полемічною літературою розуміють сукупність художньо-публіцистичних творів, які були написані у формі церковно-історичних трактатів, відкритих листів, послань, промов. Така форма літератури закликала до дискусії, суперечки протилежних сторін, тобто до полеміки. Звідси, на мою думку, і виник термін "полемічна література".

Полемічні твори досліджуваного періоду нерідко виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина.

Поштовхом до полеміки стала книга польського пропагандиста католицизму, противника православ'я Петра Скарги "Про єдність церкви Божої" (1577), яка по суті була ідеологічною основою Брестської унії (1596). Ціла низка творів, наприклад полемічне "Посланіє до латин из их же кніг", з'явилося як відповідь на цю книгу П. Скарги. На захист православної віри піднялися православні священики, просвітителі XVI-XVII століть, перед якими стояло завдання - у словесному поєдинку викрити й засудити церковну унію, висміяти зрадників-уніатів.

Низка текстів проукраїнського православного спрямування з'явилася в Острозькому культурному центрі. Поява Острозької Біблії (1581 р.) мала на меті зміцнити позиції православної церкви як церкви руського народу. З прозової та поетичної передмов до неї можна виокремити елементи національної свідомості в контексті конфесійної.

У контексті національної самооборони варто розглядати й полемічні твори діячів Острозького культурного центру - прозу Герасима Смотрицького й Клірика Острозького та поезію Даміана Наливайка.

Отже, період кінця XV -- першої половини XVII ст. можна назвати часом розквіту української книжкової культури. Таке піднесення позначилось і на мистецькому оформленні, і на тематиці та мові рукописних пам'яток.

Українська полемічна література відстоювала, хоч і в релігійній формі, право народу на свою віру, на соціально-національне визволення, правдиво зображувала життя, страждання, утиски народу.

Полемічні твори досліджуваного періоду нерідко виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина. Отже, боротьба релігійна нерозривно пов'язана з боротьбою соціальною і національною, а полемічна література викриває пригноблення народу - церковне, соціальне і національне. Ось такі відомості про полемічну літературу отримав я в дев'ятому класі, вивчаючи українську літературу.

41. І. Вишенський - видатний український письменник - полеміст

Посеред полемічних творів цього православно- народного характеру найвизначніше місце належить безумовно посланням українського афонського ченця Івана Вишенського.

Іван Вишенський - один з найвідоміших і найвидатніших українських полемістів кінця ХVІ - початку ХVІІ ст. Його молоді роки минули на Волині, і він був тісно пов'язаний з волинськими культурними осередками, насамперед Острогом. Також Іван Вишенський підтримував зв'язки з братствами, передусім Львівським. Однак його не можна цілковито вважати репрезентантом ні острожців, ні братчиків, хоча погляди полеміста певним чином були співзвучні з поглядами перших і других.

І.Вишенський фактично репрезентував окремий напрям у тогочасній українській суспільній думці. Православний традиціоналізм, який у тодішніх умовах України був одним з найважливіших факторів національної самооборони, І. Вишенський довів до екстремального. Водночас цей традиціоналізм поєднувався в нього з чернечим аскетизмом. Стосовно острожців та братчиків, то вони допускали певні нововведення, вкраплення ренесансних і реформаційних елементів до культурного життя.

До нашого часу дійшли шість списків творів Івана Вишенського, з яких три містять українську редакцію, три -- старообрядницьку інтерпретацію.

42. Православне відродження в культурі Україні ХVІ століття

Берестейська унія 1596 р. - одна з найважливіших подій в історії церковного життя в Україні. Укладена у 1596. внаслідок чого утворилась Українська Греко-Католицька Церква. Була викликана необхідністю виправити наслідки церковного розкол між Римським Престолом та Константинопольським патріархом, який відбувся у 1054. Кроки до цього робилися не один раз. але реальні можливості полагодження цього питання склалися лише в XVI ст. Сприяла цьому кризова ситуація, у якій перебувала православна церква в Україні. Проявами її були занепад церковної дисципліни, непорозуміння між церковними братствами та ієрархією, зазіхання новоствореного (1589) Московського патріархату, непродумані кроки Константинопольського та ін. східних патріархів, тощо. Важливим фактором, що спонукав до укладення унії з Апостольською столицею, була необхідність протистояти подальшій латинізації та полонізації української світської еліти, а також добитися зрівняння в правах українського духовенства з латинським.

Згідно з умовами Берестейської унії українська церква зберігала східний обряд, церковнослов'янську літургійну мову, право на заміщення митрополичої та єпископських кафедр, вживання старого календаря нижче духовенство і надалі зберегло право одружуватись. Одночасно визнавалась зверхність Римського Папи як першоієрарха всієї Християнської Церкви та були прийняті догми католицької церкви.

Внаслідок укладення Берестейської унії православне духовенство, що визнало її рішення, було урівняне в правах з католицьким, звільнилося від сплати податків та виконання інших повинностей. Єпископам були обіцяні місця у Сенаті Речі Посполитої, але ця обіцянка не була виконана. Шляхта і міщани, що прийняли унію, також урівнювались у правах з католиками латинського обряду і одержали право займати посади у державних та міських урядах. З восьми єпархій Київської митрополії унію прийняли шість.

Братства, православне духовенство, шляхта, козацтво міщани домагалися відновлення діяльності незалежної православної церкви, фактично ліквідованої після Брестської церковної унії. У 1620 р. з Москви в Єрусалим повертався патріарх (глава) православної церкви Феофан. У Києві він висвятив митрополитом Київським і галицьким ректора Київської братської школи Іова Борецького, а також шістьох єпископів та православні кафедри України і Білорусі. Польський уряд, католики і уніати не змогли перешкодити діяльності православної ієрархії.

Митрополит Іов Борецький склав від імені "народу руського" трактат "Протестація" (1621 p.), де обстоював права українського і білоруського православного населення на свою церкву і віру, засуджував насильницьке запровадження унії. "Протестація" освячувала визвольний рух українського народу.

Після смерті Іова Борецького (1631 р.) православну церкву в Україні очолив Петро Могила (1596 - 1647). Він дбав про зміцнення православної церкви, і повернення їй маєтків, приділяв значну увагу по реформуванню церковного життя, зокрема провів рух змін, в обрядовій справі. За його ініціативою будувалися церкви, засновувалися школи, У 1640 р. київський собор схвалив перший православний катехізис, підносились традиції православ'я, систематизувались православні догми та обряди.

Визнаючи формальну залежність від константипольського патріарха; українська православна церква протягом 65 р. (1620-1685) вела самостійне духовне життя. Вона рішуче виступала проти унії з католицькою церквою і не бажала зверхності Московської православної патріархії, духовно підтримувала боротьбу українського народу за незалежність і власну державність. Нижче православне духовенство взяло активну участь у визвольному русі.

У 1632 р. польський уряд нав'язав компроміс між православними та греко-католиками. Православна ієрархія отримувала офіційне визнання, а власність. До викликала суперечки, ділилася між двома церквами.

Уніатство (греко-католики) певною мірою перешкоджало утвердженню польських порядків на Україні, адже уніати підпорядковувались римському папі, з чим змушена була рахуватися королівська влада при проведенні політики, полонізації в Україні. Уніатська церква знаходилась у кращому становищі ніж православна. Але і вона зазнавала різних утисків і переслідувань з боку Варшавського двору - на уніатів накладалися нові податки і запроваджувалася панщина.

Уніатське духовенство порівняно з православним було краще організоване. Його представники, здобувши на Заході освіту, переносили знання на українські землі, прагнули піднести культурно-освітній рівень своїх прихожан.

Реформація, впливи якої стали помітними в Речі Посполитій в середині XVI ст.. принесла нові струмені творчого збудження. Протестанти створили свої невеликі, але впливові парафії по всій Польщі. Литві. Волині. З метою поширення своїх ідей протестанти заснували вищі школи, друкарні, закріплюючи у літературному вжитку польську мову.

43. Архітектура та живопис в українських землях Великого князівства Литовського та Речі Посполитої

Архітектура і живопис кінця XV -- першої половини XVI ст. значною мірою продовжували традиції мистецтва попередньої епохи. Поряд з цим в архітектурі міст запроваджуються нові елементи, зумовлені розвитком тактики бою, військової техніки, зводяться кам'яні та цегляні замки, підсилені мурованими вежами та бійницями.

Нові тенденції з'являються у культовій архітектурі. Тепер головними замовниками стають більш демократичні кола: шляхта, сільські та міські громади. Посилюються також впливи гуманістичних ідей та культурних досягнень Польщі й Західної Європи. Це все привело до будівництва і оздоблення безкупольних храмів, в яких широко використовувалися здобутки західної архітектури. Велике будівництво велося в монастирях Києво-Печерському, Троїцькому біля Острога та інших.

У деяких невеликих храмах, споруджених міськими та сільськими громадами, яскраво прослідковується оборонний характер -- Покровська церква у Сутківцях та ін. Широкі селянські і міщанські маси будували собі традиційні українські хати з дерева і глини, кріпаки -- землянки.

Образотворче мистецтво мало переважно релігійний характер, однак у нього все більше проникали народні мотиви. Кращими зразками були композиції «Різдва Христового», «Успіння Богородиці», в які вкраплюються побутові і краєвидні мотиви, розпису Кирилівської церкви у Києві(XIV ст.), Онуфріївської церкви в с Лаврові (XV ст.), вірменського собору у Львові. Поширення набувають ікони, намальовані на дошках. Найпопулярніші сюжети -- зображення «Юрія Змієборця» і «Страшного суду». Високої досконалості набула творчість маляра-іконописця Петра Ратенського з Волині. Його пензлю належить ікона «Богородиця» у Володимиро-Волинському соборі. У його творчості відчуваються впливи італійського відродження. У цілому для українського малярства тих часів характерне прагнення більш життєво зображати людей.

44. Поширення ідей раннього гуманізму в Україні ( Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський)

В європейській культурі розрізняють ранній і пізній гуманізм епохи Ренесансу. Ранній виник в Італії (XIV -- середина XV ст.) й ознаменований інтересом до класичних мов, риторики, граматики, поезії, історії та моральної філософії. В його середовищі формувалися ідеї громадянського гуманізму -- патріотизм, свобода особистості, гідність людини, громадянське служіння, спільне благо та ін. В останній третині XV ст. в Італії та південній Франції помітно зміщення гуманістичних інтересів до природничих наук, натурфілософії, теології. Цей період прийнято називати пізнім гуманізмом.

В українській культурі раннім гуманізмом зазвичай називають період XV --XVI ст., ознаменований діяльністю провідних учених -- вихідців із українських земель -- Юрія Дрогобича, Павла Русина, Лукаша з Нового Міста, Григорія Чуя, Станіслава Оріховського-Роксоляна та ін. Вони перші вивчили латинську мову, навчалися в європейських університетах, збагатили ренесансну культуру, насамперед, своїми творами, де відчутне нове розуміння людини-особистості, гордість за працю, за свій рід і батьківщину, бажання прославляти її у світі.

Юрій Дрогобич (Котермак, Юрій зі Львова) (бл.1450-- 1494 pp.) народився у Дрогобичі, навчався у Болонському та Краківському університетах -- найбільших на той час гуманістичних центрах Європи. Дістав ступінь доктора філософії та медицини у Болонському університеті, впродовж 1478--1482 pp. викладав тут математику й астрономію. У 1481 -- 1482 p.p. був обраний ректором медичного факультету та вільних мистецтв. Повернувшись до Кракова, викладав медицину й астрономію. Юрій Дрогобич опублікував першу друковану книгу українського автора -- власну "Прогностичну оцінку року Божого 1483". У ній подано певні наукові відомості з географії, астрономії, філософії. Вперше світ дізнався про точні географічні координати українських міст -- Дрогобича, Львова, Феодосії, а також Вільно і Москви. Відомі його праці, де точно визначено дати сонячного затемнення: "Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 р." і "Трактат із шести розділів про затемнення". Праці Ю.Дрогобича знали у багатьох країнах Європи. Завдяки його творам світ не тільки дізнався про українські міста, а й зміг оцінити науковий потенціал українця -- Ю.Дрогобич вперше довів залежність погоди від географічної широти, можливість передбачати погодні катаклізми. Вважають, що його лекції у Краківському університеті могли слухати німецький поет-гуманіст Конрад Цельтіс і польський астроном Миколай Коперник.

Павло Русин із Кросна (бл. 1474 -- 1517 pp.) народився на Лемківщині, навчався у Краківському та Грейфсвальдському університетах, тут дістав 1499 р. ступінь бакалавра вільних мистецтв. Від 1506 р. викладав у Краківському, а пізніше Віденському університетах античну літературу. Деякий час учителював в Угорщині. Писав вірші латинською мовою, вважається основоположником польської ренесансної поезії. Збірка його віршів опублікована у Відні 1509 р. Утверджував ренесансно-гуманістичну ідею про спроможність людини завдяки власним зусиллям, дотримуючись Доброчесності та доблесті, піднятися до рівня богоподібності, досягти земного щастя і залишатися в пам'яті людей. Був прихильником концепції природного права, особистої свободи індивіда, свободи совісті, слова, віри, права керуватися власним розумом, справедливості, толерантності. Поетичне слово називав даром богів, а поета порівнював з пророком. Його вихованцями були відомі ренесансні поети -- Ян Вислоцький, Ян Дантишек, Ян Паноній.

Станіслав Оріховський-Роксолан (1513--1566 pp.) -- оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст. Народився в с.Оріхівка Перемишльського повіту Руського воєводства. Навчався у Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському, а також вдосконалював свої знання у Венеції, Римі, Лейпцігу -- всього у різних університетах навчався 17 років. У 1543 р. повернувся в рідні місця, зайнявся суспільно-політичною діяльністю. Писав латинською та польською мовами, мати була українкою, тому Станіслав гордо писав про себе, що він Роксолан. Найвизначніші праці: 1. "Дві промови "Про турецьку загрозу". Автор порушує актуальну тоді проблему згуртування європейських народів для подолання турецької експансії. Ідея його живе донині в концепції "європейського дому". 2. "Про целібат" -- лист до Папи з вимогою відмінити обітницю безженства священиків, оскільки целібат суперечить природі людини, праву мати сім'ю і продовжувати рід. За це вченого відлучено від церкви, заборонено служіння, однак він одружився і виховував дітей. 3. "Настанови польському королеві Сигизмунду Августу" -- гуманістичний твір про природу монархічної держави. Автор наголошує на виборності короля всім народом, влада короля не має бути спадковою, право володаря король має заслужити працею на користь народу, піклуванням про найнижчі верстви, їх освіту, добробут, мораль. Обґрунтовує теорію демократичної держави, де влада підзвітна народові. Оріховський розробляв її на основі античних зразків, розвивав ідею рівності народів, пошану до рідної мови і традицій культури. 4. "Літопис", що охоплює п'ять років історії Польщі. 5. "Промова на похороні Сигизмунда 1", введена до антології "Промови найвидатніших мужів" і перевидана. Талант оратора та публіциста доповнювався талантом філософа, котрого цікавили питання війни і миру, етики й політики, релігійної толерантності. Відомо, що католикові, який паплюжив православ'я -- віру його матері -- Оріховський відповів двома гнівними трактатами, де відстоював гідність людини, її право на вільний вибір релігії та святий обов'язок шанувати віру предків.

45. Виникнення та розвиток книгодрукування в Україні (ХVІ- перша половина ХVІІ ст.)

Вплив ідеології Відродження і Реформації знайшов відображення у розвиткові літератури і книгодрукування. Винахід І.Гуттенберга, перехід від папірусу і пергаменту до паперу у XV ст. були передумовами активного розвитку книжкової справи у Європі. Більшість книг, особливо наукових, в цей період друкувалися латиною.

У кінці XV - на початку XVI ст. перші книги церковнослов'янською мовою надрукували Швайпольт Фіоль у Кракові і Франциск Скорина у Празі. В Україні поштовх для розвитку книгодрукарства дав Іван Федоров власне, І.Федоров відновив занедбане книгодрукарство, який втік з Москви від переслідування реакційного духовенства у 60-х роках XVI ст. У 1573 р. Федоров за допомогою меценатів створив у Львові друкарню, де роком пізніше надрукував знаменитий “Апостол”. Через деякий час Федоров розорився, заклав друкарню і на запрошення князя К.Острозького, - одного з тих, хто зберіг відданість православ'ю, - переїхав у його маєток в м. Острозі. Саме в цей час тут за ініціативи К.Острозького здійснювався грандіозний проект - готувалося до друку перше у слов'янському світі повне видання Біблії церковнослов'янською мовою. Щоб уявити масштаби робіт, треба сказати, що з метою пошуків достовірного тексту К.Острозький спорядив послів до Чехії, Польщі, Московії, Болгарії, Греції, Палестини, вів листування з Вселенським патріархом, створив при Острозькій академії спеціальну комісію з перекладу Святого письма, залучив 72 перекладачів, грецьких вчених. У 1581 р. “Острозька Біблія” побачила світ, ставши взірцем для всього православного слов'янства. Її примірники купили королівські бібліотеки Швеції і Франції, що свідчило про високий рівень видання. У Москві Біблія переписувалася, так що ”Острозька Біблія“ довго залишалася єдиним подібним виданням.

Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Вже в першій половині XVII ст. тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська Запорозького. Активно займалися організацією типографій братства.

Зростання книгодрукування в Україні ілюструється такими цифрами. Якщо за 30 років друкована продукція всіх друкарень в Україні знаходилася в межах 460 друкарських аркушів, то тільки за 5 років - вже понад 1927 друк. аркушів. Поряд зі стаціонарними друкарнями також були пересувні. До середини XVII ст. нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Найбільшу питому вагу у друкарській продукції мали книги релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники. Деякі з підручників відігравали важливу роль в освіті. Так, граматику, автором якої був М.Смотрицький, М. Ломоносов назвав “вратами вченості”. Вона перевидавалася більше 150 років практично у незмінному вигляді. Примітний той факт, що в домашніх бібліотеках багатих львівських міщан нараховувалися десятки і сотні книг.

В частині України, яка перебувала під владою Москви, у XVIII ст. царський уряд проводить реакційну політику щодо книгодрукування. Були заборонені публікації українською мовою, введені цензурні обмеження. В інструкції друкарням, яка з'явилася в 20-х роках XVIII ст., говорилося, що книгодрукування повинно здійснюватися так, щоб “никакой розни и особливого наречия не было”. Через штрафи, накладені на Чернігівську друкарню, вона збанкрутувала. Після ліквідації Запорозької Січі у 1775 р. книгодрукування українською мовою занепало.

46. Козацтво як культурно - історичний феномен

Яскравою історичною сторінкою у становленні і розвитку культури, національної системи освіти і виховання в Україні є період Козацької доби. Як зазначає М.Грушевський, період існування Запорізької Січі - це найбільш яскравий і найбільш цікавий період української історії. Козацький рух стає найяскравішою сторінкою літопису боротьби українського народу за свою незалежність. Козацтво стало єдиним і могутнім форпостом, що пильно стояв на сторожі свободи, гідності і честі України як незалежної суверенної держави.

Українське козацтво - це соціальне, політичне, державне, психологічне, педагогічне та культурно-історичне явище. Діяльність козаків була багатогранною - як захисників сплюндрованих прав народу, звитяжних воїнів, вільнолюбних громадян, політичних і державних діячів, дбайливих господарів землі, досвідчених хліборобів, творців високого мистецтва, мудрих вихователів. Багато козаків стали провідними політичними і державними постатями в історії рідного народу. "Сила, велич і могутність козацтва були настільки впливовими, що борючись у ті часи проти феодального закріпачення і гніту особистості, який приносили із собою різні загарбники, кожен українець прагнув стати козаком".

Осередком козаччини стало Запоріжжя. Численні острови Дніпра давали безпеку, захист і змогу укріпитися. Перша Січ на острові Хортиця була побудована під керівництвом князя Дмитра Вишневського. До лав козаків втікали селяни і міська біднота з Галичини, Волині, Поділля, Полісся і інших регіонів. Під керівництвом талановитих полководців і мудрих державних діячів був організований окремий військовий і соціальний устрій. У своїй своєрідності Запорізька Січ була першою у Європі республікою з послідовним демократичним ладом. Вищим законодавчим органом влади була загальна військова Рада. Вища виконавча влада - гетьман, кошовий атаман - обиралися на Раді прямими загальними виборами, діяло належне судочинство, запорізьке військо.

Козаки відзначалися набожністю, дбаючи про святість православної віри, створили і облаштували протягом свого історичного буття багато церков і каплиць. Великий відсоток освічених і вихованих людей Січі готувала Київська духовна академія, січові, монастирські та церковно - парафіяльні школи.

З ініціативи Петра Конашевича-Сагайдачного запорізькі козаки надавали матеріальну підтримку братському рухові. Разом зі своїм військом П.Сагайдачний вступає до Київського братства, що свідчить про велику участь Січі у суспільно-політичному і культурному житті України.

З 1632 р. першим учбовим закладом східних слов'ян стає Києво-Могилянська колегія, а з 1658 р. Києво-Могилянська академія, першим опікуном якої був видатний культурно-освітній діяч України Петро Могила. У цьому унікальному освітньому закладі здобули блискучу освіту багато культурно-освітніх, державних діячів, значна частина козацьких воєначальників, зокрема гетьмани: Іван Виговський, Павло Тетеря, Хмельницький, Іван Самойлович. Засобом міжнародного спілкування стає латинська мова, тому козацька молодь доборе оволодівала нею. За програмою колегії діяли школи у Вінниці, Кременці та інших містах.

Дбаючи про інтелектуальний розвиток козаків, осередки освіти були створені на запорізьких землях-паланках та у фортецях Січі, у яких навчали письма, церковного співу, читання, музики. Такі школи існували при усіх церквах на Січі, їх діяльність була спрямована на формування світогляду, моралі, етики, музичної грамоти.

Під впливом козацтва та православної церкви у кінці ХVІ ст. народжується українське борокко у стилі традицій народного мистецтва, що відбулося в архітектурі, живописі, музиці, літературі. Слід відзначити архітектуру Духовної академії в Києві, церкву Юра у Львові, Ковнірський корпус Києво-Печерської лаври, іконописну церквах, літературні твори М.Смотрицького, Ф.Прокоповича, Г.Сковороди, І.Величковського та ін. Визначними пам'ятниками архітектури стали світські та церковні будівлі козацької столиці - Чигирина та родинного маєтку Хмельницьких - хутора Суботова. Велику цінність має запорізький Троїцький собор, побудований майстром Я.Погрібняком без жодного цвяха (Дніпропетровська область). Активізують творчі процеси соціальні потрясіння. В умовах зовнішніх впливів, зокрема стильових особливостей класицизму, у живописі розгорнули свою діяльність талановиті художники Д.Левицький та В. Боровиковський.

В умовах боротьби з національними та релігійними утисками справжньою перлиною поетичної творчості стали невільницькі думи і пісні, у яких звучить туга за батьківщиною, мрії про волю, жадоба до боротьби з поневолювачами.

Епоха козацтва створила багатогранну духовність, що стала гордістю і вершиною національної культури, а козацтво стало аристократією національного духу, високоморальною елітою своєї нації. Патріотизм козаків був могутнім стимулом до державотворчого, вільного і незалежного життя народу України. Утвердження соборності Українського козацтва і його розвиток на сучасному етапі державотворення є потужним засобом розбудови демократичної, незалежної, правової, європейської держави. Творче відродження історичних культурно - освітніх і виховних козацьких традицій - одна з найважливіших граней зміцнення незалежності і суверенності України.

47. Діяльність Острозького культурно - освітнього осередку

У тисячолітній історії нашої культури важливе місце посідає волинське місто Острог, яке на зламі XVI-XVII ст. стало всеукраїнським інтелектуальним центром. Саме тут протягом 1576-1636 рр. діяла академія - перша школа вищого типу в православному регіоні Європи. Вона була й першою українською науковою установою, одним із знаних осередків європейської грецистики. Острозька друкарня прославилася своїми книжками, насамперед першим у світі виданням Біблії церковнослов'янською мовою (1581). Ренесансна архітектура Острога та околиць, іконопис, його хорове мистецтво стали зразками для всієї України.

Значення діяльності Острозького культурно-освітнього центру в історії України важко переоцінити. Серед усіх культурно-освітніх осередків, що функціонували тоді в маєтках великих магнатів, рівнозначного з ним не було. Адже в ньому сфокусувався цілісний процес розвитку тогочасної думки на Україні. Тут, незважаючи на переважну увагу до обґрунтування православного вчення, утвердження розуміння філософії як мудрості або софійності з характерними для такого розуміння пошуками істини на шляху містичного єднання з Богом, з властивим для острозьких книжників обстоюванням життєздатності традицій слов'янської писемності, розвивалися реформаційні і ренесансно-гуманістичні ідеї.

В Острозькому центрі вперше відбулося перехрещення давньоукраїнських, візантійських і західноєвропейських традицій, незважаючи на взаємну упередженість їх представників і неминучу між ними конфронтацію за тих соціально-політичних умов.

В Острозькому центрі створено бібліотеку, де було зібрано багато богословської і наукової світської літератури, зроблено спробу створити першу в Україні школу вищого типу і набуто цінний досвід, що допоміг Петрові Могилі та іншим діячам Києво-Могилянської академії обрати потрібний шлях дальшого розвитку української освіти й культури.

Заснування в приватному волинському місті першої школи вищого типу було явищем закономірним. Бо найсприятливіші умови для розвитку української культури на той час склалися саме в цьому краї. Тут сильними були позиції православних феодалів. Якраз вони мали спромогу забезпечувати різноманітні коштовні починання, зокрема у шкільництві. Активність міщанства була досить малою, що частково стало наслідком приватного характеру абсолютної більшості міст, їх мешканці, на відміну від міщан державних міст, користувалися меншою політичною та економічною свободою і мало виявляли себе в громадському житті краю. Не надто вирізнялася й місцева церковна ієрархія, яка, як і українська Церква загалом, перебувала в той час у затяжній кризі. Ані Луцько-Острозьке, ані Володимиро-Бсрестейське єпископства не вели переду в культурному русі. Національний гніт на цих землях майже не відчувався. Нечисленні католики не могли відігравати домінуючу роль, місцева адміністрація добиралася переважно з-поміж українців, які ще займали всі ключові посади. Та й Волинь до 1569 р. входила до складу Великого князівства Литовського, відомого своєю традиційною віростриманістю.

Внаслідок історично зумовлених обставин, на 70-і рр. XVI ст, провідною культуротворчою силою України стали волинські феодали. Саме вони найбільше були зацікавлені в існуванні у своєму регіоні школи вищого типу. Крім загальнокультурних мотивів, це стимулювалося й суто місцевими умовами. Інкорпорація «литовської» України до Польського королівства спричинила певні зміни в побуті, практиці державної служби та міських органів самоврядування. Передумовою призначень на посади, де раніше панувала українська мова, стали досконале володіння польською та латинською, загалом вищий освітньо-культурний рівень. Цього вимагало й загальнодержавне політичне життя, до якого активно почали залучатися волинські феодали. Система домашнього, прицерковного чи примонастирського навчання шляхетських та міщанських дітей вже себе пережила. Натомість висилання юнаків на студії в польські, а тим більше закордонні вищі школи потребувало чималих витрат. До того ж навчання у цих закладах, як і в католицьких та протестантських школах Речі-Посполитої, часто було причиною полонізації молоді.

48. Особливості релігійної ситуації в Україні XVI - XVII століття

Бурхливі події релігійного життя в Європі XVI ст. мали значний вплив на українських землях. Деякі православні архієреї почали схилятися до того, щоб визнати владу Папи Римського. Вони сподівалися, що укладення злуки з Римським престолом піднесе престиж православної церкви, забезпечить права віруючих, скріпить незалежність української церкви від державної влади і вселенських патріархів, а також захистить українську еліту від полонізації. Зі свого боку, польські католики сподівались через унію асимілювати українське православ'я і міцніше пов'язати Україну з Польщею. На підтримку унії виступили польський король Жигмонт III Ваза і польські магнати.

Спроба об'єднати християнські церкви не вдалася: одночасно в Бересті пройшов православний собор, який засудив унію. Обидва собори апелювали до короля, але той підтримав уніатів. Берестейська унія розмежовувала українське суспільство, яке поділилося на дві конфесії: православну й уніатську (греко-католицьку). Чимало впливових сучасників (серед них князь К. Острозький) виступили проти унії. Не все духовенство згодилося на унію. Простий люд, а почасти й шляхта виступили на захист православної віри. Найбільший опір чинили міщани Львова і Києва. Проти унії рішуче виступило запорозьке козацтво.

Берестейська церковна унія 1596 р. погіршила становище православної церкви на українських землях. Хоча православна церква втратила свою ієрархію, проте українське й білоруське населення в основній своїй масі залишилось відданим їй і доклало всіх зусиль до її відновлення і реформування. На чолі цієї боротьби стали братства. Боротьба за відновлення православної церкви та її реформування стала основним змістом політичного життя України у першій половині XVII ст.

Важливим кроком у відродженні і зміцненні православної церкви було відновлення православної ієрархії. Ініціатором цього кроку був гетьман козацького війська Петро Конашевич-Сагайдачний. На запрошення Сагайдачного в Україну прибув єрусалимський патріарх Феофан, який під захистом козаків висвятив нового київського митрополита Йова Борецького та кількох єпископів. Ця акція засвідчила, що у православної церкви є могутній захисник -- козацтво, яке разом зі своїм гетьманом записалось до Київського братства. Борецький, будучи засновником і покровителем Київської братської школи, великі надії у справі відродження православної церкви покладав на освіту і друкарство. Йому вдалося згуртувати навколо себе талановитих освічених учених, письменників, які прагнули не тільки до відродження, а й до реформування православної церкви.

Після смерті Борецького його справу продовжив Петро Могила, який став митрополитом у 1632 р. Митрополитові Могилі судилось не тільки Зміцнити православну церкву, зробити її найавторитетнішою з усіх східно-християнських церков, а й визначити напрям розвитку культури і освіти, пов'язаної з церквою. Спочатку він не користувався авторитетом серед козацтва -- основної опори православної церкви, але повернення з-під влади уніатів Софійського собору та інших церков та монастирів піднесло його авторитет. Як владика Могила нагадував радше вельможного князя. Він рішуче взявся за оновлення церковного життя. Йому вдалося навести дисципліну і прибрати до рук ієрархів і, головне, братства, які своїми діями іноді вносили анархію у церковне життя.

У процесі реформування церкви важливим завданням Могила вважав формування фундаментальних догматів і впорядкування служби в такий спосіб, щоб обрядовість була логічна і однотипна. Цим цілям слугувало видання твору "Православне сповідування віри" Ісаї Трофимовича, "Служебника"(тексти Богослужб), "Краткого катехізису", "Требника" (тексти обрядів). Також, щоб наблизити церкву до народу, він запровадив богослужіння українською мовою.

У справі реформування церкви найбільше уваги Петро Могила надавав освіті духовенства. З цією метою у 1632 р. було об'єднано Київську братську школу з Лаврською в Києво-Братську (Києво-Могилянську) колегію.

У 1996 р. за визначні заслуги перед Українською православною церквою Петра Могилу було канонізовано -- визнано Святим.

Однак в другій половині XVII ст., після Переяславської угоди 1654 p., самостійність української православної церкви була ліквідована Росією. У 1686 р. великий турецький візир, отримавши хабара від російського уряду, звелів константинопольським патріархам передати київську метрополію Москві.

49. Петро Могила - видатний церковний і культурно-освітній діяч України

Народився Петро Семенович Могила 10 сiчня 1597 року в сім'ї господаря Валахії, а потім і Молдавії Симеона Могили. Початкову освіту юнак здобув у вчителів Львівського православного братства, організованого в 1586 році для захисту та збереження православної віри. Львів містився неподалік від тодішніх молдавсько-валахійських володінь, а тому, відчуваючи потребу в коштах, Львівське братство часто зверталося до одновірних молдавських господарів з проханнями стосовно матеріальної допомоги. Різка зміна загальної ситуації сталася після проголошення у 1596 році унії, коли вплив католицизму посилився на Молдову і Валахію. До того ж у 1612 році Кантемир Мурза захопив молдавсько-валахійські володіння, що змусило молодого воєводича разом з сім'єю залишити землі батьківщини. Могили переселилися до Польщі, де знайшли підтримку своїх сильних і заможних родичів, що мешкали там. Юнак зміг продовжити навчання. Спочатку він здобув освіту в Польській академії в Замості, а згодом учився у різних навчальних закладах Голландії та в Парижі. Вільно володіючи грецькою та латинською мовами, він досить швидко опанував богословську науку. Повернувшись до Польщі, Петро пішов на військову службу, брав участь у Хотинській битві 1621 року. Вихованому на суворих православних традиціях, йому важко було існувати в іновірному товаристві та легковажному військовому оточенні. Вже тоді його душу обіймало пристрасне бажання присвятити себе служінню Богові, православ'ю, народові, який, захищаючи віру, героїчно боровся за свою свободу вільно сповідувати її. Після повернення до Польщі, через складну політичну ситуацію, майбутній митрополит довго не міг затримуватися в чужорідному середовищі. Згодом він переїжджає до України. Часто відвідуючи Київ, молодий богослов зблизився з митрополитом Іовом (Борецьким), з яким товаришував ще в роки навчання. Часте й плідне спілкування з митрополитом Іовом остаточно завершило формування поглядів Петра Могили. По суті, це й визначило напрям його подальшої життєвої діяльності. У 1625 році він приймає чернечий постриг у Києво-Печерському монастирі. На той час Києво-Печерська обитель виступала головною опорою православ'я в Україні. Це був той надійний оплот духа, що об'єднував і концентрував у собі життєдайні сили народу. Для Петра Могили монастир став тим благодатним місцем, де могли вивершитися і зміцнитися його мрії й надії, які згодом втілюватимуться в життя на церковно-просвітницькій ниві діяльності за часів митрополитства. У 1627 році, після смерті архімандрита Лаври Захарії Копистенського, за згодою митрополита Іова, архімандритом було обрано тридцятирічного Петра Могилу, який ще на той час навіть не мав духовного сану. Патріарх Константинопольський Кирило Лукаріс, у ставропігії якого тоді перебувала Лавра, затвердив це обрання. У сані архімандрита Києво-Печерського монастиря Петро Могила проявив себе ревним і достойним послідовником своїх славетних попередників -- архімандрита Никифора Тура, Єлисея Плетенецького, Захарії Копистенського, котрі самовіддано боролися за єдність православ'я, боронили від зазіхань уніатів цю старовинну святиню православного християнства Київської Русі. Палкий прихильник православних традицій, усім серцем відданий рідній Церкві, наділений твердою волею та рішучим характером, архімандрит Петро Могила вимагав від послушників та братії смирення і послуху, подаючи власним прикладом зразок взірцевої поведінки, повторюючи, що йому як настоятелю «поперед усіх належить бути на чернечому правилі та в усякому ділі богоугодному». Добре усвідомлюючи роль книги, друкованого слова, праведник докладав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білорусії, так і в суспільному житті загалом. За п'ять з половиною років його настоятельства з лаврської друкарні вийшло 15 назв видань. Серед них були і книги самого Петра Могили -- як авторські, так і перекладні. Тоді ж архімандрит склав декілька канонів та церковних пісень, які свідчили про високий поетичний талант автора. І.Огієнко з цього приводу зазначав: «Могилянська доба -- це найкраща доба в житті Печерської друкарні, доба її повного розквіту та многоплідної праці. В історії української культури початкове печерське друкарство займає найпочесніше місце». Петро Могила, як людина широкого й прогресивного мислення, ревний, вірний прихильник і поборник поширення православ'я, не міг обмежити свою діяльність лише стінами монастиря. Він добре знав, що православному духовенству для успішної відсічі утискам єзуїтів та уніатів необхідно мати відповідну освіту. Архімандрит вирішив заснувати в Києві такі школи, які відповідали б потребам злободення і ні в чому не поступалися б подібним європейським навчальним закладам. Восени 1631 року відкрилася перша лаврська школа. Ця знаменна подія була дещо затьмарена виступом противників намісника, тих, хто вбачав у ній конкурентку й суперницю братській школі. Досвідчена людина і дипломат-політик, Петро Могила зробив єдино вірний крок до порозуміння. Він погодився звести лаврську школу з братською, але за умови, що буде охоронцем і опікуном того об'єднаного закладу. Архімандрит особисто записався у члени братства і був прийнятий «старшим братом, опікуном і фундатором того славного братства, обителі та шкіл». Лаврську школу, об'єднану в 1632 році з братською, згодом було перетворено на колегію, яка в свою чергу стала родоначальницею Київської духовної академії. Це стало справою життя Петра Могили. Заслуга його полягає в тому, що після об'єднання лаврської школи з братською він перетворив її на такий навчальний заклад, який згодом став взірцем для всіх духовних шкіл. О.Оглоблін так характеризував цей період: «Доба Могили -- то була доба великих досягнень... Створення Києво-Могилянської колегії, цієї слави і гордості Київських Атен, що незабаром стане «альма-матер» для всього православного Сходу, і її величезна наукова історично-археологічна праця зробила Київ панівним центром усієї Східної Європи». Під невтомним і подвижницьким патронатом Петра Могили колегія інтенсивно розвивалася й за порівняно незначний, десятирічний період піднялася до рівня, що перевершував найкращі показники уніатських та католицьких шкіл. Вона давала православному народові й Церкві «багато благочестивих і вчених мужів». Окрім Київської колегії, Петро Могила відкрив у 1634 році ще одну -- Вінницьку, а у 1636 році -- Кременецьку. Слід зазначити, що становище православ'я в Україні у першій половині XVII ст. було надзвичайно складним. Утиски й гоніння на православних стали звичним явищем. Їх усували з різних посад, забороняли відправляти богослужіння, церковні треби та святі таїнства. Православні храми закривалися або ж навіть руйнувалися. Та після сорокарічного гніту православні врешті здобули право сповідувати свою віру, відправляти служби, обирати пастирів. Обставини цього часу вимагали, щоб православну Церкву очолив ієрарх енергійний, розсудливий, обдарований, який би своїм авторитетом зміг захистити її в непростий період випробувань. Звісно, кандидатура Петра Могили була найдостойнішою. У квітні 1633 року він розсилає православному населенню грамоти, запрошуючи чільних представників громад прибути до Львова на його висвяту в чин митрополита. Місто це було обрано не випадково, адже тут його добре знали і поважали. Після двомісячного перебування у Львові Петро Могила наприкінці червня вирушив до Києва. Уся діяльність Петра Могили після вступу його на митрополичу кафедру була спрямована на відновлення повнокровного життя православної Церкви. Новий митрополит висунув перед пастирями суворі, але справедливі вимоги. Стосувалися вони передовсім обов'язкової загальної і богословської освіти, ретельного дотримання канонічних правил. У своїх грамотах і посланнях ревний святитель і подвижник православ'я щораз концентрував увагу священнослужителів на необхідність своїм життям і діяльністю служити прикладом для мирян, виконуючи заповіді Божі, невтомно піклуватися про паству, сумлінно оберігаючи своє достоїнство від найменших проступків. Для православної Церкви та всього православного народу були вкрай необхідні богослужбові й повчальні книги. На церковному соборі 1642 року в Яссах, у присутності представників Українсько-Білоруської, Грецької та Молдавської Церков, було розглянуто, виправлено і схвалено подане українськими богословами «Православне сповідування віри». До Петра Могили наша Церква ще не мала такого Требника за багатством та цінністю змісту. Ще була у святителя одна заповітна мрія -- видати повне зібрання житій святих, вшановуваних православною Церквою. Згодом це завдання виконав вихованець колегіуму св. Димитрій (Туптало) Ростовський. Стан православної Церкви за митрополитства Петра значно поліпшився. Софійський кафедральний собор у Києві та приписані до нього храми, Видубицький, Михайлівський, Пустинно-Миколаївський монастирі інші монастирі та храми перейшли у відомство православного митрополита. Відновлення Софійського собору, яким уніати володіли близько 37 років, розпочалося у 1634 році й тривало впродовж десяти років. Митрополит Петро наказав розчистити з-під нашарувань землі залишки Десятинної церкви, під руїнами якої було віднайдено мощі святого рівноапостольного великого князя Володимира. Лише чотирнадцять років судилося митрополитові пробути на Київській кафедрі, але це був час відданого, ревного служіння найвищим ідеалам життя. Напруження і виснажлива праця підірвали сили подвижника. Ледве сягнувши п'ятдесятилітнього віку, він відчув наближення смерті. За кілька днів до смерті первосвятитель склав духовний заповіт, оголошуючи Києво-Братську колегію першою спадкоємицею свого майна. Їй він заповідав бібліотеку, нерухоме майно, коштовності. Розділивши решту свого майна поміж собором, Лаврою, бідними церквами та монастирями, архіпастир мирно відійшов до Господа в ніч на 1(14) січня 1647 року, і цього ж року 3(19) березня тіло покійного, згідно з його волею, було перенесено й покладено у Великій церкві Києво-Печерської лаври. У 1996 році Петро Могила був першим, кого канонізували у святі Українські Православні Церкви усіх конфесій. Нова сторінка відкрилася і в діяльності дітища великого митрополита: у 1991 році тут відкрито університет, що згодом дістав статус національного,-- «Києво-Могилянська академія».